Текст книги "Навіжені в Мексиці"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Офіс дилера вселяв ще менше довір’я, більше нагадуючи післявоєнні руїни. Зі стін місцями повідпадала штукатурка, одна ніжка стола трималася, як то кажуть, на шмарклях. Замість кондиціонера в кутку стовбичив старезний вентилятор. Ця доісторична машинерія гарчала, наче танк, що загруз у багнюці, й не несла ніякої прохолоди, марно ганяючи порохняву світлицею.

На недбало розстебнутій сорочці модельного дилера проступав крикливий напис: «I’m the Boss! [27]27
  Я – Бос! ( англ.)


[Закрыть]».

– Сідайте, – хрипким голосом проказав «the Boss», не назвавшись.

Ми з Тьомиком несміливо опустились на табуретки посеред кімнати.

– Це тільки його стосується! – гаркнув «the Boss», тицьнувши пальцем на мене. – А ви роздягайтесь.

Тьомик перелякано підскочив.

– Е-е-е… Що, повністю?

– Та ні, дурню, досить тільки до пояса.

Я нервував. Джошуа чомусь теж. Тьомик слухняно стягнув з себе сорочку.

«The Boss» довго й уважно роздивлявся мого напарника. Затим задоволено хмикнув, щось розмашисто нашкрябав на листку перед собою і передав його Джошуа.

– Зйомки через три дні, – прохрипів дилер. – Я ще уточню місце. Гроші можна буде забрати післязавтра. А тепер пензлюйте звідси.

Наостанок він витяг із шухляди товсту пачку банкнот і, ніскільки не криючись, сунув їх у руку Джошуа.

Признаюсь, я відчув неймовірне полегшення, коли вибрався із офісу під палюче полуденне сонце. Джошуа гарячково сховав гроші за пазуху і запевнив нас, що все пройшло просто чудово.

Протягом наступних двох днів Тьомик тільки те й робив, що підтягувався на турніку, качав прес, як ненормальний, віджимався до каламуті в очах, плавав до посиніння і засмагав до червоного, готуючись до першої у своєму житті фотосесії.

Надвечір на пляжі, коли я стомлено цмулив крізь соломинку невідь-який за ліком коктейль, а Тьомик все ще осатаніло гамселив руками на воді, нас розшукав Джошуа.

– Привіт українцям!

– Hóla, друзяко!

Я лиш стримано кивнув.

– Артеме, ти йому надзвичайно сподобався! – радо випалив коротун.

– Кому?

– Дилеру! Він покладає на тебе колосальні надії. Тепер я певен: тебе чекає велике майбутнє!

Тьомик задер носа й випнув груди.

– Я порадився з фотографами, – продовжив Джошуа, – і вони підказали мені зробити пробний фотосет топлес у якомусь спортзалі, на фоні тренажерів та гімнастичних снарядів абощо. Ну там, типу, sport style і все таке. Це ідеально підходить під концепцію наступного числа «Men’s Health»!

– І зразу на обкладинку? – Тьомик облизувався, наче кіт над сметаною.

– Ні. Звісно, ні. Для початку лиш кілька знімків наприкінці журналу.

Мій товариш похнюпився.

– Не слід так поспішати, мій друже, – заспокоїв його мексиканець. – Спочатку треба добратись до перших сторінок, потім потрапити на розворот журналу, а вже аж потім на обкладинку. Одначе, я певен, у тебе все вийде! У тебе свіжий і нетрафаретний типаж… велика раритетність…

– Я готовий! – рішуче відказав Тьомик, тут-таки впав на землю і почав віджиматися.

6

– Це що за… – я роззявив рота.

– Тихо, тихо. Це… це такий антураж! Експозиція, так би мовити, – поспішив мене заспокоїти Джошуа. – Звичайні люди з вулиці, ну там, масовка плюс працівники студії: декоратори, візажисти, всякі інші…

– Але для чого?

– Щоб на фотознімках все виглядало реалістичніше, – буркнув мексиканець.

Тьомик, засліплений спалахами кишенькових фотокамер та гулом юрби, нічого підозрілого не помічав. Зовсім навпаки – побачивши таку кількість люду, що несамовито заволав при його появі, мій напарник задер підборіддя і пошпацирував до подіуму, мов павич, одразу відчувши себе у своїй тарілці.

Професійних фотографів узагалі було декілька, що підтверджувало серйозність контори, з якою ми зв’язалися. Вони ліпилися довкола квадратного подіуму, де, як я зрозумів, мала пройти фотозйомка, розмахували своїми масивними камерами з довжелезними об’єктивами і всі з цікавістю поглядали на мого напарника. Я тоді навіть трохи позаздрив Тьомику. «Оце-то зараз, – думаю, – нафотографують хлопа! Молодець, але й молодець! Модель! Ну просто зірка світового масштабу!»

Либонь, уперше я серйозно замислився над тим, що іноді й не в грошах щастя. Я дивився на Тьомика і думав, що такого таланту, такої вроди не купити ні за які гроші. Він тримався, неначе сонцесяйне божество на єгипетських фресках. Точно тобі Аполлон в людській подобі! А ще я подумав, що навіть маючи мільйони на рахунку в банку, я ніколи не буду таким щасливим, як мій напарник, коли його фотографію надрукують у «Men’s Health». Дідько лисий, я таки справді заздрив йому! Перший раз у житті і по-чорному.

Легко і невимушено Тьомик вискочив на подіум. Його напружені м’язи красиво виблискували у світлі ліхтарів, очі гарячково мигтіли, нижня щелепа стриміла трохи випнута вперед. Ось він – момент тріумфу! Натовп (ну, той, що для антуражу) задоволено гудів, роздивляючись мого напарника. Тьомик розквітав, упиваючись славою.

А проте професіонали-фотографи, які згуртувались коло підмостків, поки що навіть не думали його знімати.

Зненацька мою увагу відвернув кремезний мексиканець, який вискочив на подіум з протилежного боку. На вигляд він був повною протилежністю Тьомику. Майже однакового зросту, зате більш плечистий і накачаний, а ще засмаглий, мов чорт. Груди та руки мексиканця вкривав густий волосяний покрив, а на собі він мав лиш чорні спортивні труси. Побачивши богатиря, натовп у студії загорлав, засвистав і зааплодував ще гучніше.

Я недовірливо глипнув на Джошуа. Що за діла, чувак? Він стояв поряд зі мною коло підмостків, нервово закусивши нижню губу.

Наш чорнявий коротун, вловивши мій позирк, заспокійливо кивнув, мовляв, так і треба. Я тоді знову перевів погляд на подіум. Значить, той розкачаний горила теж для експозиції? Для певності я смикнув недоростка за майку:

– Слухай, це що за волохате одоробало?!

– Протеже конкуруючої контори. Теж хоче на обкладинку, – роздратовано пояснив Джошуа. – Оскільки хлопці не розкручені, фотографуватимуться разом на фоні залу, а потім уже редакція вирішить, кого далі розкручувати.

– Але як так? Ти ж нам нічого не казав!

– Не переймайся. У нього немає шансів. Глянь, типаж невиразний, крім того, він навіть не побрився перед фотосесією.

Бритий чи небритий, але той орангутанг-латинос виглядав вражаюче. Грізний погляд чорних очей, кам’яні м’язи, широченна грудна клітка. У мене, чесно кажучи, комплекс перед такими мужиками. Поряд з ними я відчуваю себе нікчемою, гендлярем, якимось затурканим кабінетним щуром, чиї гени ніщо у порівнянні з гарячою кров’ю та біцепсами такого монстра.

Зате Тьомик ні краплі не стушувався. Він сміливо заглянув прямісінько в агатові очі велетня, щосили напнув груди і твердою ходою підступив до середини помосту, всім своїм виглядом демонструючи, що він тут хазяїн. Його ж от-от мали почати фотографувати, і згодом він обов’язково потрапить на обкладинку «Men’s Health»!

О, якби ви знали, як я пишався тоді моїм Тьомиком. Засмаглий торс, вузлуваті передпліччя, вигоріла на сонці шевелюра і сині, наче води Карибського моря, очі. Я просто не міг відвести очей! Звичайно, він трохи поступався кошлатому мексиканцю у кремезності та рельєфності м’язів, зате ви б тільки бачили, яке у нього в той момент було одухотворене обличчя.

…Звідкілясь з іншого боку зали долинуло бемкання гонгу…

Натовп принишк. Фотографи підсунулись впритул до подіуму, націлилися об’єктивами на парочку в центрі, але все ще не поспішали фотографувати. «Ну і чого вони чекають? – думав я. – Певно, підбирають кращий ракурс. Професіонали ж як-не-як».

Зненацька моє серце стислося. Мексиканський монстр в чорних трусах рвучко підскочив упритул до мого Тьомика, розмахнувся кулаком ледь не від підлоги і зробив кілька потужних знімків: в анфас, у профіль і в аперкот (здається, так це у них називається), від чого у Тьоми з очей аж іскри посипались, а його свіжий і нетрафаретний типаж сильно збляк, неначе довоєнна фотокартка.

– Лягай!!! – заверещав я, збагнувши, що діло труба.

Але Тьомик все ще не розумів, що діється. Він якогось дідька втримався на ногах і замість впасти почав тікати від горили по рингу. Волохате одоробало без особливих зусиль нагнало Тьомика, притисло його під канатами і ще раз завалило правою прямо у писок, аж луна по залу прокотилася. Після цього бідолаха Тьомик виплюнув на ринг пару передніх зубів, крутнувся круг себе і впав, некрасиво стукнувшись білобрисою мордою об поміст рингу.

Тут уже спалахи камер заблимали з усіх чотирьох сторін, незважаючи на те, що ракурс був не вельми, та й обличчя Тьомика зробилось зовсім не фотогенічним. А над залом пронісся зичний клич ring-announcer’а:

– …and still the undefeated champion of Kintana-Roo state Migue-e-el To-o-orrez! [28]28
  «…і все ще непереможний чемпіон штату Кінтана-Роо Мігель Торрес!» ( англ.) – стандартне оголошення про збереження чемпіоном свого титулу після закінчення боксерського матчу.


[Закрыть]

5–6 лютого; 20–22 березня 2009 // Рівне, Київ

Лоходонта юкатанська, або Полювання на мексиканського слона

1

Вочевидь, щойно прочитавши цей промовистий заголовок до нашої з Тьомиком нової авантюри, ви зразу ж обурено спитаєте: які, в дідька, слони? Що за слони можуть бути у Мексиці? У Мексиці немає ніяких слонів! І я вам чесно відповім, що колись теж так думав.

Я був десь на 99 % впевнений, що фауна Американського континенту позбавлена цих товстошкірих вайлуватих гігантів, допоки якогось дня ми з Тьомиком ледь не замочили одного. І прямо – побий мене грім! – посеред справжньої Мексики, в самому серці Юкатану. Величенький, зараза, попався, на добрих п’ять тонн потягнув, а то й усі п’ять з половиною. Хоча, якщо вже бути до кінця відвертим, то насправді це не ми слона, а слон нас ледь не замочив, але то таке, нюанси.

Якби оте, про що я тут тільки-но написав і в що ви наразі не вірите, скоїлося десь на просторах африканських саван, де полювання на слонів – буденне заняття, а самі слони мало не щодня мочать якогось чорнопикого сіромаху, ця історія була б банальною та тривіальною. Але в тому то й вся заковика, що всі описані нижче події відбувались на Американському континенті, далеко на півдні Мексиканських Сполучених Штатів.

Пізніше ми з Тьомиком (уже після того, як він прийшов до тями) довго згадували низку подій, які завершились героїчним походом на слона, і зійшлись на думці, що то був невідворотний збіг обставин, доля, фатум, називайте це, як хочете. По-моєму, панянці Фортуні просто так, ні з того ні з сього забажалося, щоб ми з Тьомиком вполювали хоботатого. От і все. І її, шельму, геть не хвилювало, що ми тоді знаходились у Мексиці, де ні слонів, ні мамонтів, ні будь-яких інших звіряток, яких можна було би сплутати зі слонами, не водилося від віку, що і я, і Тьомик не мали при собі ніякої зброї, не кажучи вже про бронебійні гвинтівки та інструкції, як ходити на слона. Та що там казати – за все життя ми з Тьомиком ганялися хіба що за тарганами з домашнім шльопанцем у руках, а щось схоже на зброю останній раз тримали ще в школі на уроках ДПЮ.

А втім, ви ж, мабуть, самі розумієте – жінки є жінки. Коли Фортуна, ця вередлива й розпещена римська дівуля, вбила собі щось у голову, то вже нізащо від того не відступиться. Хоч би що ми не робили, чого б не вигадували – нічого змінити вже не могли. Довелося йти й полювати слонів. У Мексиці.

2

Трапилося все рівно через два тижні після інциденту в Канкуні, коли замість фотосесії для обкладинки відомого журналу «Men’s Health» Мігель Торрес, чемпіон штату Кінтана-Роо з боксу в першій важкій вазі, наваляв Тьомику в морду, як кажуть, по самі помідори, вибивши два зуби і сильно попсувавши карму.

Відтоді, як той клятий горилоподібний латинос поколошматив мого Тьомика, Тьомик зі мною ще не розмовляв. За два тижні бідолаха не зронив ні слова. Я до нього і так, і сяк, і цукерки приносив, і вірші декламував, але нічого не помагало – мій компаньйон лиш сумовито кліпав очима і вперто мовчав. Видно, сильно переживав через те, що фотосесія зірвалась…

Пригадую, десь через тиждень після пам’ятного двобою я остаточно зрозумів, що в Канкуні нам більше нема чого робити, треба міняти обстановку, треба якось розворушити Тьомика, тому якогось пообіддя спакував наші нечисленні манатки і взяв курс на Мериду, столицю сусіднього з Кінтана-Роо штату Юкатан.

Ми прибули до Мериди пізно ввечері того ж дня, якого виїхали з Канкуна, і поселились у простенькому готелі в самому центрі міста, у двох кварталах від Зокало. У мене не було ніяких конкретних планів, я лиш хотів розвіятись, зібратись з думками та силами, а головне – привести до тями Тьомика, врешті-решт розговорити його.

Два наступні дні я безцільно тинявся Меридою, вивчаючи місто, а увечері розповідав Тьомику про все побачене, пропонуючи сходити куди-небудь зі мною. На що Тьомик лиш скорботно метеляв обліпленою синцями головою. Він увесь час сидів у готелі, майже не їв і мовчки дивився у вікно неживим, осклілим поглядом.

На третій день я взяв напрокат дешевого хетчбека, силоміць запхав у салон мого покошланого друзяку і чкурнув углиб Юкатану до численних руїн стародавніх майя. Три дні ми гасали по всяких таємничих місцинах з чудернацькими назвами Майяпан, Ушмаль, Ісамаль, Ецна та Чичен-Іца, спали в автомобілі, харчувалися гамбургерами в придорожніх харчевнях, але Тьомик за всю дорогу дивився лиш на лінії розмітки, які прудко неслись повз хетчбек, вперто ігноруючи довколишні краєвиди.

Його мовчазна меланхолія починала мене лякати.

– Може, тобі треба до лікаря? – співчутливо питав я.

Тьомик заперечно гойдав головою.

– А хочеш, я тобі мексиканку приведу з отаке-е-енними цицьками? Розважитесь…

Тьомикові очі наповнювались слізьми, нижня губа тремтіла, але очі – одні тільки очі – казали рішуче «ні».

– Чувак, скажи, що ти хочеш, тільки не мовчи, – благав я, на що Тьомик лиш сумно зітхав.

У вівторок увечері, на двадцять перший день після фотосесії, ми повернулися до Мериди. Тьомик так само сидів, приклеївшись похнюпленим п’ятаком до автомобільної шиби. Я більше не знав, що можна зробити, які ще засоби застосувати, щоб розворушити напарника. Тому я не витримав і надумав з горя напитися.

– Все, чувак, я більше так не можу, – сказав я йому. – Ти як хочеш, а я піду набухаюсь. Тут неподалік є непоганий бар.

Тьомик вкотре відповів гнітючою мовчанкою, але на мій подив підвівся й потюпав вслід за мною.

Бар виявився просто жахливим. Столи замицькані, крісла як у наших рідних заводських союзних їдальнях, офіціантки розхристані, з немитим волоссям, зате всі в міні-спідницях. Звідусіль горлала несамовита мексиканська музика, через яку в одному з відділень «Banamex [29]29
  «Banco Nacional de México» (або «Banamex») – другий за величиною банк Мексики.


[Закрыть]» на протилежному боці вулиці деренькотіли шиби. Здавалося, верескливою музикою були просякнуті самі стіни та підлога. Та мені було на все наплювати, я геть занепав духом і хотів лише залити свій розпач та відчай алкоголем.

Ми всілись в одному із глухих закутків, обмоталися дірявим сигаретним димом, я, пригадую, щось волав до бармена і сердито стукав кулаком, але все одно офіціантка підійшла до нас аж через добрих півгодини. Я замовив «José Cuervo» [30]30
  Одна з найвідоміших марок текіли.


[Закрыть]і зажадав якихось фруктів для закуски. Тьомик махнув у повітрі двома пальцями, даючи знати, щоб йому теж принесли чарку. Я глипнув на нього, але нічого не сказав.

Пухкенька офіціантка приперла замовлення на диво швидко. Фруктів було мало, переважно порізані шматочки кактуса, политі якимось коричневим соусом. «Ай, яка, в біса, різниця?» – подумав я і взявся за чарчину, збираючись виголосити якийсь символічний тост за здоров’я мого напарника. Але не встиг я підвести очей, як Тьомик уже злизував сіль з кулака, кривлячись після заковтнутої порції текіли. Я вчинив за його прикладом, залпом спорожнивши свого келишка, і вже крізь денце порожньої чарки угледів, як мій друзяка знаками показує офіціантці налити нову порцію вогняного пійла…

Після третьої чарки мій мовчазний компаньйон по– бойовому хрюкнув і вперше простягнув лапу за закускою, настромивши на двозубу виделку кілька шматочків кактуса. А після четвертої Тьомик відригнув з таким пафосом, що стрепенулася половина залу, а затим промурмотів уперше за два тижні, ледве повертаючи розкислим від текіли язиком:

– Кактусь… кактусь… ну, геть як наші огірочки мариновані.

Я на радощах ледь не вдавився тим кактусом, відчуваючи щось подібне до матері, синочок якої пролепетав своє перше слово на третьому році життя.

– О, друже, ти заговорив! Нарешті!!! – крикнув я і ледь не розплакався. – Я вже злякався, що ти затихнув навіки. Йоманарот! – я не міг стримати радості. – Це треба відзначити! Бармене, де ти там, мавпяча мордо? Не барись, хутчій наливай нам ще по одній!

Ми цокнулися, Тьома глибоко вдихнув, а тоді справно видудлили ще по чарці.

– Чого ж ти стільки мовчав? – спитався я й скривився, відчуваючи, як текіла обпікає стравохід. Тьомик шмигнув носом і втерся рукавом сорочки.

– Мені ще ніколи не було так соромно, чувак. Я так хотів потрапити на обкладинку «Men’s Health».

Я хотів сказати, що за тих обставин він, якщо і міг кудись потрапити, то тільки до реанімації, але тактовно перемовчав. Хай думає, що хоче, аби тільки говорив і не мовчав.

– Знаєш, як хотілося покинути оце все мракобісся і стати королем подіуму! – не вгавав Тьомик, відсвічуючи прогалинами в зубах на цілий бар.

– За це треба випити, – казав я і знову тягнувся до чарчини.

– За що?

– За мракобісся.

І ми знову перехилили по чарчині.

…От десь саме у цьому місці, якщо мені не зраджує пам’ять, вертихвістці Фортуні щось заклинило в голові, й закортіло їй подивитися на слоняче полювання посеред Юкатанського півострова…

У Мексиці цілком нормально, коли до бару чи ресторану вривається знадвору який-небудь вуличний торговець і починає соватися поміж столиками, галасливо пропонуючи відвідувачам свій крам, переважно всякі маловартісні та вбогі сувеніри.

Я ж так сильно зрадів від воскресіння Тьомикового красномовства, що не припиняв налягати на «José Cuervo». Тьомик не відставав, і ми по-чорному жлуктили те диявольське агавове пійло. Нараз поряд з нашим столиком невідь звідки постав засмаглий опасистий мексиканець в ошатному жакетику, але в подраних джинсових штанах.

– Buenos tardes, señores! [31]31
  День добрий, панове! ( ісп.)


[Закрыть]Не бажаєте прикупити сувенір на пам’ять про Мексику?

У Тьомика до того часу вже зовсім око за око заїхало. Він випустив хмарку диму прямо в морду вайлуватому крамарю і розв’язно поплескав його по плечу:

– Аміґо! Óла, аміґо, ме йямо [32]32
  Hóla, amigo, me llamo… ( ісп.) – привіт, друже, мене звати…


[Закрыть]Тьомик, Артьом. Зрозумів? – а потім повернувся і отетеріло витріщився на мене: – Що ця мартишка хоче від мене?

– Та, мабуть, впарити якесь барахло.

– Скажи, нехай показує! – категорично заявив Тьомик.

Я переклав його побажання, на що бродячий підприємець слухняно дістав з-під поли довгастий згорток і розкрутив його. Уже тоді, побачивши, як загорілись очі мого компаньйона, я зрозумів, що сьогоднішній вечір закінчиться кепсько.

– Чувак, глянь! У нього пушка, – прошепотів Тьомик, від хвилювання немислимо вилупивши очі і висолопивши язика.

Незграбний мексиканець тримав перед нами стареньку двоствольну дубельтівку, ретельно загорнуту в звичайний обгортковий папір гірчичного кольору.

– Воно… е-е-е… воно працює? – обережно поцікавився я, торкаючись пальцями подряпаного й холодного металу ствола, поки Тьомик пускав слинки.

– Це найкращий дробовик на всьому Атлантичному узбережжі! – пролепетав торговець.

– А по-моєму, цю аркебузу сюди ще Кортес завіз, – заперечив я, нагледівши плямки іржі на стволі.

– Сеньйори! – обурився мексиканець. – Та як ви можете таке говорити? Ця гвинтівка – справжній витвір зброярського мистецтва!

Я відмахнувся і вже збирався послати кудись подалі цього набридливого нахабу, але Тьомик притримав мою руку й відкарбував, неначе солдат на плацу:

– Cuánto cuesta, señor? [33]33
  Скільки це коштує, пане? ( ісп.)


[Закрыть]

«Ого, – думаю собі, – ніколи не бачив, щоб текіла так благодатно впливала на людину. Скоро мій напарник балакатиме іспанською не згірше від мене».

– Якщо сеньйор розуміється на зброї, а я бачу, що саме так і є, – улесливо почав торгаш, – то він збагне, що ціна цілком справедлива за такий шедевр – усього лиш п’ятсот песо, сеньйоре.

– Що він с-с-сказав? – Тьомик схилив до мене голову і довго водив по колу очима, стараючись намацати моє обличчя в сутінках бару. – А то я щось геть не тойво… не у фокусі. Він що, блін, китаєць?

– Нє, він мексиканець. Він каже, що хоче за цей допотопний мушкет п’ятсот песо.

Тьомик рішуче стукнув кулаком по столу:

– Я беру!

– Не спіши, – остудив я Тьомика і прискіпався до мексиканця: – А як у вас з набоями?

– Е-е-е… Ну, набоїв у мене немає, – промимрив бродячий крамар, і я зрозумів, що ствол крадений, – але… але ви можете прикупити їх у будь-якому мисливському магазині. А щоб зробити пробний постріл, замість дробу достатньо зарядити дробовик сіллю! У мене є два патрони.

– Нє, без набоїв ми не беремо, – промовив я, пихато відкопиливши нижню губу.

– Але й-й-а… – встряв був Тьомик, та я тут же наступив йому на ногу під столом, примусивши заткнутись.

– Нехай так, сеньйори, – покірливо схилив голову мексиканець, – чотириста п’ятдесят…

Я переможно зиркнув на Тьомика, мовляв, кого ти будеш вчити бізнесу, салабоне?

– Чотириста, і ні песо більше, аміґо, – кажу тому замурзаному спекулянтові.

Мексиканець гарненько вилаявся іспанською, сплюнув на підлогу пивнички, але погодився. З якимось тоскним передчуттям я допоміг Тьомику відрахувати купюри, після чого мексиканець хутко сховав їх за пазуху і зник.

– Ґрасіас, аміґо! – кинув йому вслід Артем, з любов’ю притуливши дробовик до грудей. Його обличчя сяяло невимовним щастям.

Затим ми одночасно злодійкувато роззирнулись навкруги – адже щойно придбали вогнепальну зброю без будь-яких документів прямо посеред людного ресторану, – однак ніхто, схоже, не звертав на нас ані найменшої уваги.

– Це діло треба обмити, – нарешті сказав я.

Тьомик ствердно хрюкнув. Ми свиснули офіціантку й хильнули ще по п’ятдесят грам.

– Ти коли-небудь був на полюванні? – зрештою поцікавився мій товариш.

– Нє, – кажу, – а ти?

– І я не був, але відчуваю, що стану запеклим мисливцем. У мене аж руки сверблять. Треба десь випробувати покупку, – від Тьомикової апатії не лишилося й сліду. Мій компаньйон ожив, посвіжішав, підморгував мексиканкам у барі й час від часу любляче погладжував стареньку проржавілу двостволку, яка спокійно лежала поряд з ним на столі.

– Але ж у тебе немає набоїв, – я знав, що це, в принципі, не аргумент, однак чомусь несвідомо передчував, що нам не варто того вечора пертися на полювання.

– Ти ж чув, що сказав мексиканець, її можна зарядити сіллю! Це ж тільки попробувати. А набої якось потім купимо.

Сказавши це, Тьомик безстрашно підвівся, незграбно метеляючи руками, зібрав сільнички з найближчих столиків і безцеремонно розпихав їх собі у кишені. «Все, – думаю собі, – сьогодні будуть трупи…»

– Ну, добре, – прогудів я, коли Тьомик всівся назад за стіл. – На кого підемо полювати?

– На слонів, – не задумуючись, ляпнув Тьомик.

Я почухав голову.

– Чувак, а ти впевнений, що в Мексиці, ну, взагалі в Америці водяться слони? – спитав я, одночасно гарячково копирсаючись у закапелках пам’яті, стараючись відшукати у захмелілій голові залишки знань, отриманих на уроках географії. Я так сильно розмірковував, що аж у очах потемніло.

Тьомик спочатку образився на моє зауваження, але нічого не відповів, призадумався. Хоча, гадаю, в дійсності він теж не знав напевне, чи є у Мексиці слони.

Тож на цьому все могло би й скінчитись. Ми ще погомоніли б трохи, поблювали б у туалеті та й пішли б собі тихенько спати. Однак Фортуна на той момент уже зробила половину справи і геть не збиралася відступати на півшляху.

– У Мексиці є слони, сеньйори, – зненацька долинув чийсь авторитетний голос з-за моєї спини.

Ми з напарником озирнулись. За сусіднім столиком, одним із тих, з яких Тьомик нахабно нахапав сільничок, сидів пристойно одягнутий і порядний на вигляд (я б навіть сказав – інтелігентний) смаглявий чоловічок.

– У Мексиці водяться слони, – впевнено повторив він.

Говорив чоловічок грамотною англійською, хоч і з відчутним іспаномовним акцентом.

– Де? – мене все ще не полишали сумніви.

– Ось тут, в Юкатані. Хіба ви, сеньйори, ніколи не чули про юкатанських слонів – Loxodonta yucatana [34]34
  По аналогії до Loxodonta africana – латинської назви африканського слона.


[Закрыть]?

– Ми ці… як їх… ми бізнесмени, а не ботаніки, – розвів я руками, ледь не перекинувши порожній келих.

– А-а, тоді все зрозуміло, – інтелігентно промовив чоловічок. – Просто хотів, щоб ви знали, що мексиканські слони ні в чому не поступаються африканським чи індійським.

Відтак мексиканець відвернувся від нас і байдужим поглядом почав роздивлятися пляшки у барі навпроти.

Моє нутро підказувало, що пора йти блювати і лягти спати, однак Тьомик думав інакше. Він схопив мене за комір й підтягнув до себе.

– Слухай, друзяко, а цей мексиканець, по-моєму, доволі симпатичний хлоп, – шепотом почав він, на що я стенув плечима. – Він викликає у мене потужне почуття довіри.

– І що?

– Запропонуй йому, хай покаже нам, де водяться місцеві слони. Попроси, може, він зробить нам еску… ексру… екскрус… тьфу, блін, турне в ареал їхнього проживання!

– Нє, чувак, не буду, – я інтенсивно замахав головою. – Це, мабуть, далеко звідси, і взагалі…

Я хотів доказати «не треба», але тут якось ніби ненароком зазирнув у Тьомикові очі. Переді мною сидів уже не Тьомик, а сирота, який випрошує окраєць хліба, раб, що благає володаря про помилування, Мойсей посеред пустелі з армією голодних євреїв за плечима. І з дробовиком у руках. «Ет, чорти б його забрали, – подумав я, – хай буде так, буде тобі екскурсія!»

– Ну, добре, – пхицьнув я, – тільки для тебе, Тьомо.

Я підвівся, хитаючись, мігрував до столика незнайомця, підсунув собі стільця і всівся. Той, здавалося, не помічав мене, незворушно роздивляючись етикетки на пляшках.

– Кгм… – прокашлявся я і почав: – Сеньйоре, дозвольте вас пригостити випивкою, – я знав, як починати серйозні бесіди з мексиканцями.

Незнайомець чемненько прокашлявся у відповідь і кивнув. Я зробив замовлення офіціантці. Тьомик миттю підсів збоку, після чого я, набравши глибокодумного вигляду, продовжив:

– Ви знаєте, шановний, ми з компаньйоном не тільки бізнесмени, але й ці… дай, Боже, пам’яті… натурщики-любителі…

Мексиканець здивовано звів брови.

– Ой, нє, – похопився я, – я мав на увазі натуралісти-любителі. І ми, знаєте, настільки любителі, що ще ні разу не бачили на власні очі оту вашу славетну Лоходонту юкатанську.

– О, ви багато пропустили, сеньйори, – вставив інтелігент, багатозначно прицмокнувши.

– Таки так, – погодився я, – ми це усвідомлюємо, і саме тому хотіли б дізнатися, де саме можна подивитись на мексиканських слонів наживо, так би мовити, у дикій природі. Може, ви нам якось підсобили б? Влаштували б, так би мовити, невеличку екскурсію…

– Я б із задоволенням, – індиферентно пробубонів мексиканець, – це тут зовсім поряд, сьогодні, кажуть, хтось навіть бачив недалеко за містом великого самця. Чесно кажучи, вам це місце будь-який місцевий хлопчак покаже.

Я окинув бар затуманеним поглядом. Хлопчаків не було. Коли повернув голову назад, Тьомик уже благально склав руки на грудях і вп’явся у мене знетямленими очиськами. Я уважно оглянув Тьомика – мій внутрішній голос горлав, аж захлинався, попереджаючи, заклинаючи не робити цього, – але я сказав:

– Сеньйоре, ми хочемо, щоб ви показали нам слона просто зараз.

– Сьогодні вже пізно…

– Ми заплатимо вам!

Інтелігент ще разок бухикнув, по-інтелігентськи прикрившись долонею, і запитав:

– Скільки?

– Даю сто песо… Ні? Добре, сто п’ятдесят!

Мексиканець скептично метельнув головою, зблиснувши у півтемряві лукавими зіницями.

– Назвіть свою ціну! – нетерпляче випалив я.

– Ну, скажімо, за триста я був би згоден прогулятися з вами й подивитися на слонів.

Я запитально глипнув на Тьомика.

– Я згоден навіть на тисячу, – зціпивши зуби, прошепотів він, а я тоді, пригадую, подумав, що, якщо у Мексиці таки існують слони, то Тьомик ще до півночі настріляє цілий табун. Ніяк не менше.

– Згода, – відказав я інтелігенту, – Триста песо. Але гроші отримаєш не раніше, аніж ми побачимо першого слона.

Мексиканець кивнув. Ми з Тьомиком хряпнули ще по одній – на коня (той Хосе Куерво, курва, таки файну текілу жене), а потім, хитаючись, наче на палубі сейнера в семибальний шторм, вийшли на вулицю. І тоді я, який випив на одну стопку менше за Тьомика, висловив останню розумну фразу на той вечір:

– А на хріна нам слон, чувак?

– Продамо, – безапеляційно заявив Тьомик. – А виручку… г-гик… пійсят на пійсят.

Я прикинув, скільки може коштувати один слон, навіть якщо його просто пустити на м’ясо. Ну, нормально, думаю.

– Добре, – кажу, – поїхали!

Відтак ми втрьох запхалися у куций хетчбек, мексиканець всівся за кермо, оскільки був найменш налиганим з усіх нас. Мотор сонно зачахкав, розганяючи вечірню тишу Мериди, і ми пірнули у темряву вуличок поміж сплячими кварталами.

Їхали, треба сказати, зовсім недовго. Навіть за місто, по-моєму, не вибралися, спинились десь на окраїні Мериди коло високого паркану зі старанно пофарбованих і загострених угорі прутків. Крізь загорожу звідусіль випирала нетипова для Юкатану вруниста тропічна зелень.

– Далі доведеться трохи пройтися, – сказав мексиканець.

– О’кей, – сказали ми і вивалились з машини.

Трохи поодаль вимальовувалась артистично намазюкана вивіска «Chorros de Milla [35]35
  «Потоки Мійя» – одне з найбільш відвідуваних туристами місць у Мериді – великий зоопарк (150 видів тварин), влаштований у вигляді природного парку.


[Закрыть]».

– Що то таке? – спитав я, прижмурившись і тицьнувши неслухняним пальцем у плакат.

– Не зважайте, – похапцем мовив інтелігент. – Ходімо, а то слон може втекти.

Майже кілометр ми тюпали назирцем за провідником по рівненькій асфальтовій дорозі, потім асфальт обірвався і почався розбитий ґрунтовий путівець. Хвилин за десять ми зійшли й з нього і завернули далі в густі непролазні зарості. Було темно, вогко і страшно. Я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання в такій обстановці зустрічатися з п’ятитонним лоходонтом, а тим більше полювати на нього. Так і сказав Тьомику, щоправда, сказав українською, щоб не тривожити провідника.

– Не дрейф, напарнику! – бравурно відказав мені Тьомик. – Завтра на вечерю матимемо багато м’яса.

– Знаєш, а мо’ краще сходити в McDonalds? – тихо пролепетав я, але Тьомик лиш відмахнувся й засипав у патрони сіль.

Звідкись долинав негучний плескіт води, мабуть, від невеликого водоспаду, праворуч над головами гухкали мавпи, звідусіль тріщали цикади. Набір звуків більше нагадував джунглі Чіапасу, аніж рівнини Юкатану, і це мене трохи непокоїло. Інтелігент вправно пробирався між ліанами та колючим віттям, мовчки ведучи нас на зустріч з незвіданим.

Через якийсь час ми вибрались на галявину, і довкруги стало трохи світліше. Вздовж лісу протягнулась чіткою смужкою розтоптана стежина. За стежкою здіймалася висока трава, в якій тьмяно виблискував масивний сталевий парапет – значить, десь поряд мають бути люди, подумав я. Страх не відступав, навіть алкоголь не помагав – мої коліна дрібно тремтіли, а серце несамовито колотилося в грудях. Я вже збирався сказати Тьомику, що далі не піду, що ну його на фіг цих слонів, я ще пожити хочу, а як дуже кортить, то валіть далі самі, коли зненацька уздрів перед собою його.