Текст книги "Навіжені в Мексиці"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Артеме, – кажу, – ти справжній друг!

– Але ти будеш винен мені п’ятдесят кусків зелених…

– Що-о?!!

– Що чув.

– Але ж у тебенемає п’ятдесяти тисяч! Тільки дванадцять!

– Зате я вирішуватиму твоюпроблему на п’ятдесят тисяч!

– Як би ти не старався, – кажу я, – навіть якщо ти її і вирішиш, то не більше як на дванадцять тисяч! Більше в тебе просто нема!

– Ну, тоді знаєш що? Ти це все заварив, то й сам усе розхльобуй! – буркнув Тьомик і відвернувся.

«От козел», – подумав я і теж відвернувся, обурено склавши руки на грудях.

Через півгодини, викуривши півпачки сигарет, я повернувся назад до нашої розмови.

– Чувак, – кажу, – ти ж не думаєш, що дон Педро залишить тебе в спокої? Ти мусиш розуміти, що це не мої, це нашіпроблеми.

– Ага! – сердито огризнувся мій компаньйон. – Правильно, тепер це нашіпроблеми, в які ми втрапили з твоєїласки, ненаситний ти наш підприємець, і які тільки яможу вирішити!

Я потупив очі і стояв так кілька хвилин.

– Ти справді можеш це владнати? Я згоден домовлятися… – тихенько так кажу.

Тьомик вичікувально мовчав, склавши руки на грудях.

– Давай ти самвирішиш нашіпроблеми, – нарешті підказав я, – а я потім буду винен тобі весь наявний на сьогодні капітал… дванадцять штук баксів.

– Згода, – несподівано просто відказав Тьомик. – По руках! Давай-но, пиши мені розписку.

Я вирвав із записника листочок і під диктовку Тьомика нашкрябав розписку такого змісту: « Я, Макс К., обіцяю виплатити моєму напарнику, Артему Г., 12 000 USD (дванадцять тисяч зелених американських доларів) у будь-якій валюті по курсу на момент виплати, якщо нас не пришльопне дон Педро Сесіліо Рамірес. Підпис. Дата».

Тьомик згорнув листочка, сховав його до кишені, і ми міцно потисли один одному руки.

Мій настрій одразу покращився: по-перше, я відхрестився від ще одного рандеву з людьми дона Раміреса, спихнувши усю брудну роботу на Тьомика, а по-друге, я щойно намахав Тьомика на тридцять вісім тисяч доларів!

– Мені потрібен день, щоб усе обдумати та підготувати, – трохи пиндючним тоном пробубнів Тьомик. – Я залишуся тут, у готелі, а тобі, мабуть, краще щезнути, щоб зайве не світитися й не мозолити нікому очі, – в цьому місці я радо закивав головою. – Забирай «Челенджера», зніми собі дешеву кімнатку в якомусь хостелі чи мотелі на окраїні Мехіко і… хм… просто чекай на мій дзвінок. Я все вирішу, потім скажу, де мене підібрати, і ми поїдемо кудись подалі від цієї чортової столиці, чувак, в спокійніші місця, більш безпечні для бізнесу.

Я просто не міг повірити в те, що чую!

– О’кей, мен, – сердечно ляпнув я, поплескавши партнера по плечу. – Ти справжній друг! Я зроблю все, як ти сказав.

Тьомик всівся коло столу з різьбленого дерева, закинув ноги на протилежний стільчик і налив собі віскі, миттю поринувши в інтенсивне обмірковування майбутньої оборудки. Я поняття не мав, як він владнає халепу, в яку ми вскочили, але мене, якщо чесно, це вже не обходило. Він сам за це взявся, а отже, знає, що робить і на що йде. Ну, а якщо не знає, то, як кажуть, земля йому пухом.

– Я чекатиму твого дзвінка. Удачі! – промовив я, виходячи з готельного номера.

Але Тьомик нічого не відповів. Він уже відключився від зовнішнього світу, направивши всі потуги свого куцого мозку на вирішення дилеми дона Педро та мексиканського чорного золота.

12

Тьомик подзвонив аж через два дні о пів на п’яту пополудні, коли я вже готовий був почати його оплакувати.

– 150-та південна магістраль, 5-ий кілометр, виїзд з Мехіко на Пуеблу. Чекай мене за годину на бензоколонці «Shell».

– Все нормально, чувак? – поцікавився я, стискаючись від лихого передчуття.

– Так. Все о’кей, – заспокоїв мене Тьомик. – Чекай на мене, де я сказав.

Він мені тоді видався чи то схвильованим, чи то захеканим, наче після довгого бігу. А ще мені здалося, ніби перед тим, як мій напарник поклав трубку, я розчув постріли. Хоча, то могло бути просто потріскування в телефоні через перешкоди на лінії.

Чекати довелося довго, майже на півтори години довше, зате потім Тьомик вигулькнув немов із-під землі. Якщо чесно, я навіть не запримітив, звідки він випірнув. Я лиш почув, як хтось ззаду вкинув щось у багажник, мабуть, сумку, потім грюкнув кришкою, а коли обернувся, то Тьомик уже вмощувався на крісло поруч зі мною.

– Я все владнав… Дон Педро лишився задоволеним… Ми можемо їхати, – уривчасто проговорив він.

Я обійняв його, наче рідного брата:

– Я твій боржник, друже.

– Дванадцять тисяч…

– Так, так! Я знаю, я знаю, друже. Я, мабуть, ніколи не віддаватиму боргу з більшою приємністю. Ти молодець! Знаєш, чувак, іноді я в тобі сумнівався, але тепер бачу, що ти здатен на більше! Розказуй, як все пройшло.

– Поїхали, – нетерпляче пролепетав Тьомик тремким голосом, підозріло скосивши очі на дзеркальце заднього виду. – Гарячий південь чекає на нас!

Мені здався трохи дивним і награним його голос, утім, я не звернув на те уваги, списавши все на пообідню спеку, яка з кожним днем все більше напосідала на долину Мехіко. Тож я крутнув ключем стартера, спортивний «Челенджер» миттю озвався радісним гарчанням, неначе бойовий пес, якого от-от випустять до бійки, і ми чкурнули на південь широким добротним шосе, здіймаючи з-під коліс легкі хмарки куряви.

Сонце теліпалось до заходу, наповнюючи теплими барвами простір долини Анауак. Нашпигована останніми новинками техніки машина безжурно хурчала двигуном, жваво намотуючи дорогу на колеса. Вдалині бовваніли два засніжені піки, праворуч вздовж траси надимались й опадали нескінченні пагорби, густо обліплені зеленню, які десь під горизонтом непомітно переростали у гори. Я опустив бокове скло, вистромивши долоню назустріч теплому весняному вітру, впиваючись присмаком дорожнього пилу на губах і насвистуючи якусь попсову пісеньку. Рівненьке шосе перед продовгуватим капотом «Доджа» зблискувало у сліпучих призахідних променях, позаду в сизих щупальцях вечірнього смогу тонули вогні Мехіко.

– Правда, гарно? – кинув я Тьомику, окресливши рукою півколо.

Тьомик, здавалося, не помічав навколишньої ліпоти, напружено втупившись в якусь одну точку попереду машини.

– Поїхали швидше, чувак, – сухо буркнув він, – не до того зараз…

Я увімкнув галасливе мексиканське радіо. Динамік зарипів жвавою пісенькою; стрімкий потік слів нісся, наче лавина, схоже, самі мексиканці не розібрали б до пуття, про що там йдеться. Попри це атмосфера в кабіні була мов на похороні. Тьомик хмурився, супився, морщив лоба, совав туди-сюди бровами і час від часу сумовито зітхав. Я почувався винним перед ним за те, що наша оборудка з таким тріском провалилася.

– Ну, давай, давай, кажи уже! – я врешті-решт не витерпів цього мовчазного катування. – Чого мовчиш? Блін, надувся, мов той бурундук!

– На хріна ти домалював ще один нуль? – спитав мене Тьомик.

Я, признатись, спочатку трохи спантеличився і навіть почервонів.

– Е-е-е… А звідки ти знаєш?

– Знаю, – буркнув він. – Знаєш, що найцікавіше? Люди Раміреса ретельно перевірили документи на землю і не знайшли нічого підозрілого! Нічого! Ти справді потрудився на славу, напарнику. Навіть у земельному агентстві сказали, що з паперами та печатями все о’кей. А потім… потім хтось ляпнув донові, що п’ять мільйонів – то, либонь, ще дуже дешево за такий пай, адже він, цей пай, схоже, підпирає піраміди.

Я похнюплено крутив кермо, стараючись не дивитись на свого напарника.

– Зранку наступного дня після нашого рандеву дон відправив Хорхе з картою та актом до пірамід, дізнатися про все на місці, – продовжив він. – Виявилось, що твій пай не просто підпирає піраміди – національну гордість Мексики, яку, до речі, ЮНЕСКО взяло під свою опіку, – ні, виявилось, що пай і є піраміди. Тільки тоді, придивившись ретельніше, вони побачили, що площа ділянки AJ317 на твоєму акті в десять разів більша від площі, зазначеної в земельному реєстрі.

– Що за піраміди? – тихо спитав я.

– Культура тут була така – Теотіуакáн. Ще до ацтеків. Ти роздув «свій» шматок настільки, що він накрив половину їхньої столиці з пірамідами, гробницями і храмами. А археологічні сайти і древні міста до твого відома, Максе, не продаються. Навіть у Мексиці.

«Понабудовували тут, блін», – подумав я і стенув плечима.

– Ну, я ж не знав. Ми могли б заробити п’ять мільйонів песо.

– Ми могли заробити півмільйона і залишитися живими.

Що там казати, почувався я трохи кисло й ніяково.

– Вони й досі думають, що земля наша, – вторував Артем, розпікаючи мене своїм менторським тоном. – Уявляєш? Дон так і не втямив, що земельні акти підроблені! Просто думає, що ти якимось чином доліпив туди нуля і на цьому хотів його нагріти.

– Яка тепер уже різниця, друже? – примирливо проказав я. – Ти ж уже все владнав, правда? А я готовий виплатити тобі дванадцять тисяч в якості компенсації.

Тьомик скрушно зітхнув і сказав:

– Поїхали, чувак…

13

За сотню кілометрів від Мехіко темрява почала швидко загусати, віщуючи швидке наближення ночі. Я не мав великого бажання їхати далі, бо не знав дороги, а тому, нагледівши при дорозі перший більш-менш пристойний мотель, звернув із шосе і зупинив машину. Тьомик зблід.

– Ти чого зупинився? – прохрипів він.

Я позіхнув.

– Заночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

– Ні, ми їдемо далі прямо зараз! – верескнув напарник.

– Чувак, у нас видались з біса важкими останніх три дні, давай по-людськи повечеряємо, відіспимось, а завтра з новими силами…

– Ти втомився? Хочеш, я поведу? – запропонував мій товариш, різко урвавши мене. – Покуняєш собі в машині.

– Друже, знаючи, як ти водиш, я не довірив би тобі навіть триколісного велосипеда, не те що цього красеня. Не впирайся, виходь!

Відтак я вискочив з «Челенджера», захрустівши підошвами на дрібному гравію стоянки, і смачно потягнувся, потріскуючи суглобами. Біла одноповерхова Г-подібна будова мексиканського придорожнього мотелю гостинно блимала широкими вікнами. Вивіска при в’їзді сповіщала про існування вільних номерів.

Тьомик теж вибрався з машини.

Я обійшов наш «Додж», розчахнув багажник, аби забрати наші речі, і… так і вкляк, розкривши рота та притримуючи рукою кришку.

У багажнику, окрім мого дрантя, лежала одна цікава штука, якої до появи Тьомика там не було. Це була сумка. Простенька, звичайнісінька така сумочка. Хоча… в нашому з Тьомиком контексті то була зовсім не простаторба. Переді мною лежала та ж сама спортивна сумка «Nike», яку я отримав від Педро Раміреса і яку пізніше в готелі відібрали у мене Хорхе і його супутники-носороги. І що найцікавіше (або, мабуть, що найстрашніше) – вона була не порожня.

– Слухай, Максе, нам треба їхати, – стримано повторив Тьомик, дивлячись кудись вбік і нервово постукуючи носком туфля по покришці «Доджа».

– Що в сумці? – перелякано спитав я.

– Я все тобі поясню, але потім, а зараз нам треба їхати, їхати! Чуєш мене? – він уже благав мене, заледве не зриваючись на крик. – Їхати і не зупинятись!

– Що в сумці?!!

Тьомик похнюпився.

– Там… там твоїречі? – з надією пробубнів я.

Затим тремтячими руками розстібнув блискаву і зазирнув всередину сумки…

Я навіть не усвідомив, як опинився за кермом «Доджа».

– От чорт! От чорт!!! Трясця твоїй матері! – горлопанив я, наче мені за комір налили гарячого смальцю. – Сідай, сідай швидше в машину! Йо-ма-йо! Мати Божа! Де ти тільки взявся на мою голову, тварюко?!! Це, блін, не життя, а якась срань господня!!!

У сумці лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Я чомусь навіть не сумнівався, що там рівно п’ятсот тисяч песо.

Тьомик забрався на сусіднє крісло і зосереджено пристебнув пас безпеки. Я втопив до упору педаль газу, вискочив на дорогу і летів далі на повній швидкості, напружено визираючи у темряві повороти та вибоїни.

– Чувак, скажу чесно, я ненавмисно, я не збирався красти сумку, – проскиглив мій напарник. – Так просто вийшло…

Туман відчаю заслав мені очі. Я слабо розрізняв зміїсте шосе попереду, руки дрібно тремтіли. Я раптом почав розуміти, що вже нічого не розумію у цій історії.

– Слухай, звідки… як… що за… Якого лисого тоді ти туди їздив?!

Тьомик натужно ковтнув слину, однак не промовив більше ні слова. Кілька хвилин ми мчали в абсолютній тиші, якщо не рахувати шурхоту шин та свисту вітру, що облизував лобове скло. Мені було страшно, страшно, як ніколи до того в житті.

– Так, ану валяй, розказуй давай, псяча мордо, – рішуче почав я допитуватися, – бо я щось ніяк не врублюся, як ти забрав назад гроші!

За той час Тьомик уже трохи оклигав, тремтів не так сильно і замислено визирав щось у конусах світла від фар перед «Доджем». Чим більше миль поставало між нами та мексиканською столицею, тим впевненіше почував себе мій напарник.

– Ну, поки ви прощались з доном, я… кгм… пообіцяв Розочці, що обов’язково повернусь, приїду до неї, а вона шепнула, що завтра дон ночує у готелі в Мехіко… – нарешті неквапом почав він.

Зненацька мене осінило, і я моментально все збагнув, неначе склавши шматочки пазла докупи.

– Невже ти… – я ляснув себе по лобі. – О, ні! Тьомо, ні! Скажи, що ти цього не робив, будь ласка!

Тьомик прикусив язика і склав долоні докупи, немов якийсь окаянний грішник на небесах в день Страшного суду. Я у відчаї загамселив руками по керму, а потім крикнув:

– Скільки разів?!

– Ти про що? – Тьомик забацав здивовану міну. – Я тебе не розумію.

– Скільки разів ти вдув їй?! – проричав я.

– Чотири… – тихо відказав він, потупивши оченята.

У цей момент з Тьомика можна було малювати ікону. Не вистачало тільки німба.

– Трясця твоїй матері! – вилаявся я. – Чотири рази за два дні! Господи, вінхоч не знає про це?!

– Хто він?

– Дон Педро!

– Ні-і-і, звісно, що ні, – впевнено заявив мій напарник. – І моя мама тут ні до чого…

– Ти певен?

– Ти про маму?

– Та ні, блін, про дона!!!

– Певен. На всі сто. Ну, охоронці, щоправда, відкрили по мені стрілянину, коли я востаннє вилазив з вікна її спальні й драпав через садок, але я впевнений, що то виключно через бабки.

Я похолов.

– Коли… к-к-коли це було?

– Та десь кілька годин тому…

Я ледь не вмер на місці. Не мав сили навіть лаятись. Мені хотілось плакати, ридати ридма. Я раптом усвідомив – те, що залишиться від мене й Тьомика, коли нас знайде дон Педро Сесіліо Рамірес, можна буде змести на газетку і розвіяти на вітрі.

– Господи, та за що ж це все мені?! – застогнав я.

– Та все нормально, чувак, не парся!.. Їдь тільки швидше.

– Все нормально?! Все нормально?! – закричав я. – У нас у багажнику півлимона дона Педро Раміреса, найкрутішого мексиканського наркобарона, а кілька годин тому ти нашампурив його дружину! Вчетверте, чорт забирай, вчетверте!!! Нормальніше, знаєш, уже й не придумаєш!

Я осатаніло тиснув на газ, перелякано здригаючись щоразу, коли дзеркальце заднього виду вихоплювало виблиск фар кожного нового авто, що рухалось позаду нас. Дорога, швидкість, мерехтіння стовпців за вікном, які завше заспокоювали мене, цього разу не мали жодного седативного ефекту.

Через сорок хвилин ми, не спиняючись і навіть не пригальмовуючи, пролетіли Пуеблу й рвонули далі на південь, видираючись в гори Оахаки. Це було божевіллям мчати на такій швидкості абсолютно незнайомим гірським серпантином та ще й вночі, але я волів за краще зірватися з кручі, аніж потрапити в лапи дону та його головорізам.

– Та все ж таки, звідки гроші? – схлипуючи, поцікавився я.

– Після того як ти поїхав, – спокійно почав розказувати Тьомик, – я взяв таксі і чкурнув до маєтку. Прокрався крізь садок, видряпався на другий поверх, ну і прослизнув в спальню сеньйори Рози. Потім ми кохалися, – у цьому місці я думав, що продавлю педаллю днище «Доджа», хоча Тьомик варнякав буденним, розслабленим голосом, наче про недільну рибалку розказував, – до речі, це вона й розповіла мені про твій домальований нуль і про те, як все розкрилося. А потім я побачив, що наша сумка з грішми стоїть на столику коло їх ліжка. Ти би бачив їхнє ліжко, чувак! Справжній сексодром! Тож я цмокнув на прощання мексиканочку, взяв сумку і забрався звідти. Їм не убуде, чувак…

Я зрозумів, що помиратиму повільно і в жахливих муках. Але це ще було не все.

– Наступного дня я встиг оформити її лишень один раз, коли до спальні увірвалася охорона. Певно, дон несподівано повернувся зі столиці. Довелося драпати відтіля під шквальним вогнем.

Нараз я усвідомив себе нікчемним пішаком у цій дурнуватій історії. Чорне золото, шалені гроші, дон Педро, я сам – все відійшло на другий план. Донья Роза і один білобрисий довбень – ось хто відіграв головну роль у цій п’єсі, де все від початку пішло не за моїм сценарієм. Дуже кортіло нам’яти Тьомику вуха…

Міцно стиснувши зуби, я дивився на дорогу. Далекі засніжені піки – єдине, що ще втримувало на собі ледь вловимі відблиски довгого дня, – похмурими вогнями тьмяніли в суцільній темряві. Звідціля, з магістралі, вершини здавалися якимись сплющеними, наче два розкосих ока – очі диявола, які люто зиркають на мене з нічного неба. Трохи вище теліпався молодик, кидаючи на землю крихти блідого мертвецького сяйва. Мені здавалося, що я бачу, як у неживому місячному світлі понад дорогою кружляє чорне вороння. Може, й не вороння, а кажани, чи що там ще вміє літати у цій чортовій Мексиці? Дорога погіршала, машину трясло й підкидало, вітер зловісно скиглив за вікном.

Що за країна? Боже, що за країна? Що я роблю тут? Мамо, забери мене звідси… А ще цей чортовий «Додж» гівняного кольору! Нас же тепер можна вистежити навіть з космосу! І чого було не взяти простішої машини?

– Ти винен мені дванадцять штук баксів, чувак, – зненацька нахабно проказав Тьомик, пригладжуючи долонею кишеню на сорочці, де, певно, спочивала моя розписка, – …дванадцять штук. Не забувай.

Затим він розклав сидіння, відсунув його глибше в салон і витягнув уперед ноги, зручніше вмощуючись, щоб подрімати.

– Та добре, дві тисячі я тобі пробачаю. Вона була того варта.

5 лютого – 1 березня 2009 // Рівне, Київ

Як ми шукали чарівні гриби в Оахаці

У 1955 році банкір Роберт Гордон Уоссон (Robert Gordon Wasson), у майбутньому віце-президент престижної банківської групи «J. P. Morgan», на пару з нью-йоркським фотографом Алленом Річардсоном (Allen Richardson) знайшли в горах Оахаки гриб Psilocybe mexicana, який при вживанні викликає сильні галюцинації. Уоссон так пройнявся чудодійними грибочками, що примудрився розтрубити про них на весь світ. Місцеві індіанці вважають, що таємничий гриб наближує їх до Бога і сам Бог говорить через нього, допомагаючи підшукати відповіді на серйозні проблеми і втішаючи під час важких часів. Обряд споживання гриба до сьогодні лишається урочистою релігійною процедурою, яку Уоссон та Річардсон мали можливість спостерігати вперше серед іноземців. Гриби дуже популярні, але офіційно їх заборонено вживати, через що дуже важко знайти…

1

Першу зупинку зробили аж в Оахаці. Я сподівався, що дон Рамірес і його табун кровожерних душогубів, які гналися за нами від самого Мехіко, врешті-решт відстали. Хотілося вірити, що вони махнуть на нас рукою і більше не шукатимуть, однак для перестраховки я все ж розсудив, що нам з напарником краще трохи відсидітися у якомусь затурканому хостелі, стараючись не показуватися на очі мексиканцям, а наш сонцесяйний «Dodge» заховати десь у джунглях до ліпших часів.

Протягом першого тижня я виходив з недорогої нічліжки для мандрівників на взгір’ях коло Оахаки, в якій ми з напарником вирішили сховатись і перечекати, лише для того, щоб купити їжу та винести сміття.

Вимушена бездіяльність гнітила мене. Оборудка з землями навколо Мехіко, яка за моїми попередніми оцінками на 99,2 % вийшла вдалою, розігріла мій азарт. Попри те, що ті останні 0,8 % зіпсували всю кінцівку (ніде правди діти, фінал такої конгеніальної афери вийшов трохи змазаним), гроші все ж опинилися в наших руках, і це, безумовно, було яскравим свідченням прихильності до нас фортуни. Я відчував, що з такою сумою, яка нині лежала в наших кишенях, ми запросто зможемо ще більше розкрутитися і подвоїти… потроїти… навіть подесятерити й без того чималенький капітал! Тому я страшенно лютував, бідкаючись, що замість того, аби почати активно діяти, нам з напарником доводиться сидіти, наче зацьковані тхори, у смердючій буді на брудних околицях Оахаки. Втім, навіть пригноблений цим примусовим затишшям, мій мозок все ж не припиняв інтенсивно працювати. На дозвіллі я взявся ретельно продумувати план майбутніх махінацій, однак чи то через розріджене високогірне повітря, чи то через постійний страх нарватися на шпигунів наркобарона Педро, тривалий час нічого путнього в голову не приходило.

Тьомик, бісів інтелігент, від нудьги взявся за читання. Оскільки хостел у нас був далеко не люксовий, з англомовних книжок у ньому знайшовся лиш ілюстрований альбом зі всякими мексиканськими комашками, в якому більшість слів писалася латиною. Тієї комашиної енциклопедії моєму друзяці вистачило на півдня. На щастя, в нашій мандрівній нічліжці було чимало американських глянцевих журналів. Мого напарника не спинив той факт, що всі часописи були опубліковані ще в патлатих 60-х. Тож Тьомик завалився на диван, приладнав собі під бік чималий кульок з соняшниковим насінням і взявся гортати потерті й розлізлі від часу журнальні сторінки.

Я краєм ока дивився на Артема, і мене не полишало в’язке притлумлене сум’яття. Оті припалі пилюкою журнали мені чомусь відразу не сподобалися. І взагалі, якби не ця його дурнувата любов до читанини, все б обійшлося, але… не з Тьомиковим щастям.

Усе почалося з журналу «Life» за 1957 рік.

2

– Глянь, чувак! – раптово вигукнув Тьомик. – Тут пишуть про Оахаку!

В дійсності мене зовсім не цікавило, що там нашкрябано про задрипаний мексиканський штат у задрипаному американському журналі п’ятдесятирічної давності. А проте ось уже другий тиждень глевка нудьга, неначе убивча гангрена, поволі роз’їдала мене, а тому я радів будь-якій нагоді бодай трохи розім’яти мозок.

– І що там? Щось цікаве?

Мій напарник підняв часопис, показавши мені стару, потріпану обкладинку. Журнал «Life», номер за 13 травня 1957 року, всю передню сторінку якого займав малюнок з непрохідними джунглями: в центрі розбуялих нетрищ поміж густого листя тропічних рослин вигулькує неймовірно вдоволена пика низькорослого товстощокого і лисого чоловічка в діловому костюмі, скроєному за останньою модою шістдесятих, та приплюснутому чорному капелюсі з неширокими заокругленими крисами. Художник вміло передав гарячковий блиск у очах коротуна та безмежне блаженство, що розтікалося кожною складкою одутлого лиця. У верхньому правому куті я встиг ухопити один із заголовків, де йшлося про якісь гриби.

– Це публікація одного відомого банкіра, містера Уоссона, – почав пояснювати Тьомик.

Почувши це, я відразу зацікавився, наготувавшись послухати подробиці якої-небудь вельми вдалої мексиканської афери. Одначе я сильно помилявся. Тьомик, не чекаючи запрошення, продовжив:

– Статейка називається «Seeking the Magic Mushroom [12]12
  У пошуках чарівних грибів ( англ.).


[Закрыть]». Чоловік описує свою подорож в Оахаку у 1955 році. Удвох з товаришем вони відвідали одне село під назвою Уа… Уау… Уаутля-де-Хіменес (Huautla de Jimenez) на крайній півночі штату, де ці браві хлопці познайомились зі старою сапотецькою індіанкою на ім’я Марія Сабіна. Фінансист повідомляє, що він та його напарник стали першими білими, хто мав змогу спостерігати таємничий індіанський ритуал, який зветься veladaі досить часто проводиться Марією серед її односельців. Під час цієї церемонії індіанці споживали якийсь гриб, який за їхніми словами дозволяє спілкуватися з Богом, – голос Тьомика стишився і дрібно затремтів, наче ледь потривожена нижня струна на гітарі. Мій напарник явно розхвилювався.

Я витримував мовчанку, чекаючи, чим закінчиться його історія.

– Потому банкір і товариш вирішили й собі спробувати грибочки, – трепетливим голосом правив далі Артем. – Під строгим наглядом і керівництвом Марії Сабіни вони скуштували шість пар грибів Psilocybe caerulescensі Psilocybe mexicana, після чого… – мій напарник вкрився потом, важко дихав і облизувався, – після чого, Максе, з ними почали робитися всякі дивні речі.

Відтак Тьомик аж затрусився від перезбудження. За хвилину-дві він сяк-так погамував себе і переказував далі, час від часу з невимовним благоговінням зазираючи в журнал:

– Їх накрило на цілих вісім годин, – мій товариш навіть не шепотів, а хрипів, немов поранений тюлень, – цілих вісім годин вони провели в якомусь іншому вимірі! Чуваків плющило, мов зайців. Їм ввижалися картини приголомшливої краси, порівняно з якими роботи відомих художників здавалися убогою мазаниною, загадкові замки та архітектурні алеї, а ще вони бачили інші світи і… і… розмовляли з Богом!

Останню фразу Тьомик завершив на мажорній, хоч і трохи верескливій ноті й переможно глипнув на мене.

– І це все? – незворушно спитав я.

– Ну, так…

– І що?

– Е-е-е… Максе, – Артем уже не міг стримувати клекітливого й кипучого, немов гаряча смола, хвилювання, що, здавалося, от-от розірве його на маленькі шматки і забризкає ними стіни хостелу до самої стелі, – Максе, це селище зовсім поряд, подивись на карту.

Я не збирався дивитися ні на яку карту. Натомість уперше за весь час оповіді я здивовано вигнув брову і уважно придивився до напарника. «Дивно, – подумалось мені, – раніше я такого за ним не помічав. Це щось новеньке у характері мого друзяки».

– Можна одне питання? – зрештою проговорив я.

– Ага, – Тьомик кивнув.

– На фіга тобі ті гриби?

– Треба! – гарячково випалив мій компаньйон. – Я просто мушу цеспробувати!

«Дивний він якийсь», – подумав я.

– Тьомо, не займайся дурницями! – я спробував спустити напарника з небес на землю. – Та стара відьма вже, напевно, давно відійшла в кращий світ, про гриби всі забули, і взагалі воно тобі не треба.

Артем прикусив язика і заглух. Але ненадовго…

Повторюсь: усе би обійшлось, якби не оця його придуркувата тяга до читання. Наступного ранку мій напарник надибав ще одного журнальчика, де знову згадувалася Оахака і… ті бісові галюциногенні гриби. Якийсь «Гарвардський вісник» чи щось таке. Я в цей час відпочивав у гамаку на веранді, крізь напівзаплющені від оксамитної знемоги очі милуючись довколишніми бескидами, вологими від ранкової роси. Аж раптом Тьомик вискочив з нашої кімнати і, мов ошпарений, розмахуючи пожмаканим часописом над головою, влетів у веранду.

– Максе! – збуджено горлав він. – Знову! Ти тільки подивись, що тут пишуть!

Я ледь не беркицьнувся з гамака:

– Що там, в дідька, таке?

– Максе, ти геть нічого не шурупаєш! Послухай: натхненний статтею банкіра Уоссона в журналі «Life», доктор Тімоті Леарі вирушає в Мексику, аби на власному досвіді відчути психоактивний вплив таємничих грибів, – зачитував мій напарник. – У 1960-му, повернувшись з подорожі, Леарі на пару з Ричардом Альпертом засновують у Гарварді… – тут Тьомик зробив невелику паузу і багатозначно глипнув на мене, – не де-небудь, Максе, а в Гарварді! Так ось, вони започатковують Гарвардський псилоцибіновий [13]13
  Псилоцибін – алкалоїд, фосфорний ефір похідного триптаміну (C12H17N2O4P). В природі зустрічається у грибах роду Psilocybe. Вперше виділений в чистому вигляді в 1958 році Альбертом Хофманом з грибів виду Psilocybe mexicana. Психоактивна речовина, її вплив на організм схожий на дію ЛСД.


[Закрыть]проект, акцентуючи увагу на вивченні різних психологічних ефектів від застосування псилоцибіну та інших галюциногенів. Після того, як у 1963-му Леарі та Альперта витурили з Гарварду, – у цьому місці мій напарник сконфужено закашлявся, – хлопці почали проповідувати споживання психоделічних грибів посеред прибічників культури хіпі, яка на той час тільки-тільки зароджувалась. У результаті гриб Psilocybe mexicanaстає неймовірно популярним. До Уаутля-де-Хіменес з усього світу стікаються цілі натовпи хіпі-прочан, аби на власні очі побачити Марію Сабіну та скушувати її грибочків. Серед пілігримів були й відомі зірки, як то Джон Леннон, Пітер Тауншед, Мік Джаггер та Боб Ділан, які вирушали до Оахаки в пошуках спіритичних настанов від старої індіанки Марії [14]14
  Історія про чарівні гриби та Марію Сабіну цілком достовірна, як і те, що її відвідували Леннон, Тауншед, Джаггер та Ділан. Гарвардський псилоцибіновий проект також існував у проміжку між 1960 та 1963 роками.


[Закрыть]!

Я думав, Тьомик зараз розпадеться на атоми.

– Максе! Максе! – заголосив він. – Тут був Лєннон! Лєннон!!! «Зе Бітлз», йо-ма-йо! О Боже, тут ступала нога великого Лєннона! Я мушу побувати в тому селищі, друже! Я тебе благаю: поїдемо в Уаутля-де-Хіменес!

– Артеме, схаменись, – я силкувався говорити спокійно й розважливо, стараючись вгамувати напарника, однак у мене було таке враження, наче я стою посеред океану на дерев’яному плоту і власноруч намагаюся втримати на плаву торпедований айсбергом «Титанік».

– Чувак, ну будь другом! Давай поїдемо! – упрошував мене Тьомик, молитовно склавши руки на грудях. – Ми просто подивимось, і все! І більше нічого! Я обіцяю, що нічого не пробуватиму на смак!

Я зітхнув. Уранішня благодатна дрімота безслідно зникла, її змило з мене запальним потоком Артемових слів. Я знав, що не треба туди їхати, від самого початку підозрюючи, що Лєннон – це лиш вигадана на ходу відмовка. Разом з тим сира й вогка нудьга, котра аж випирала зі стін нашого хостелу, гнітила мене, розплющувала й втискувала в землю, неначе асфальтоукладочний каток, тому я вишкрябався з гамака і став навпроти напарника.

– Добре, – тихо проказав я, – поїдемо й подивимось. Але якщо ми знайдемо ті довбані гриби, навіть не думай до них торкатися!

– Єсть, босе! – рявкнув Тьомик, а тоді кумедно козирнув і помчав на другий поверх збирати наші нечисленні манатки.

Менш ніж за п’ять хвилин він спустився на веранду з рюкзаком за спиною, ошалілим блиском у спорожнілих очах і дурнуватою посмішкою на тремтячих від шалу губах. Мені стало страшно.

3

Я завше вважав, що головне – це не сидіти на місці, і тоді ідеї для бізнесу вилупляться самі по собі.

Тягаючись за навіженим Тьомиком у пошуках чарівних грибів найвіддаленішими закутками Оахаки, я всюди зустрічав велетенські отари овечок. Вівчарство виявилось улюбленою справою оахакських селян; по-моєму, скотарі приділяли вівцям більше часу, аніж своїм сім’ям. Іноді на нешироких висотних андійських плато траплялися просто незчисленні стада, які покривали собою цілі пагорби, не даючи розгледіти колір землі під ними.

Саме в одному з таких забутих Богом місць у моїй тямовитій довбешці викристалізувався план наступної авантюри. Ми з Тьомиком якраз спинилися на узбіччі, щоб трохи перекусити, коли прямо на нас із придорожніх кущів вискочив засмучений пастух. Він тягнув за собою двох упертих баранців і безупинно матюкався.

– Hоla, друзяко! – привітався я.

– Здоровенькі були! – поздоровкався селянин і тут-таки знову нахмурився.

– Щось негаразд? – питаю.

Мексиканець сердито сплюнув собі під ноги, а потім зацідив одному з баранців потужного копняка під зад.

– Бісові вівці! Вічно їм не сидиться на місці! – горянин грубо вилаявся. – Третю добу шукав цих двох туполобих баранів посеред гір. І так, знаєте, постійно: не минає й тижня, щоб якийсь рогатий індивідуаліст від нічого робити взяв та й поперся у гори, – жалівся нам пастух. – Забереться на якусь неприступну вершину, вляжеться посеред каміння і з глибокодумним виразом почне оглядати околиці. Мозку не більше, ніж у мушлі, а корчить з себе грецького філософа! – селянин нагородив тумаком іншого баранця. – Іноді вони тікають не самі, а цілими групами, бісові нікчеми.