Текст книги "Навіжені в Мексиці"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Мавпячий бізнес

1

У цій історії розповідається про дуже багато цікавих речей. Наприклад, про галасливих мавпочок-ревунів та мій незрівнянний хист до надприбуткових бізнесових оборудок. Про мораль та її повну відсутність. А ще про те, як ми з Тьомиком у джунглях Чіапасу примудрилися профукати наш чарівний іскристо-бронзовий «Dodge Challenger» 1969-го року з найкрутішим тюнінгом, який тільки можна було надибати в Мексиці.

Хоча, точніше, мабуть, буде сказати, що ця історія про те, як ми з напарником уперше посварилися, причому так сильно, що ледь-ледь не натовкли один одному писки.

2

…Чіапас. Найпівденніша і найбідніша губернія Мексиканських Сполучених Штатів. Тубільне населення повністю домінує над європейським – у штаті більше мільйона корінних індіанців, нащадків майя, чверть з яких взагалі не розмовляє іспанською. Тобто я маю на увазі, що чверть не знає іспанської, бо не лопоче нею весь отой мільйон. Принципово. Доповнюють демографічну картину штату ще три мільйони метисів і кільканадцять бродяг-європейців, серед яких і ми з Тьомиком…

9:30 ранку. Чудовий весняний день. Після грибної феєрії в Оахаці ми шпаримо на схід, в Сан-Крістобаль [16]16
  Сан-Крістобаль де лас Касас – містечко в центрі штату Чіапас на висоті 2100 м над рівнем моря.


[Закрыть], майже ніде не спиняючись. Дорога вужчає і стає все більш крученою. Присілки трапляються рідко, та й ті щораз брудніші й похмуріші. Лиш природа з кожним метром кращає, немов радіє, звільняючись від катівських лещат цивілізації.

– Я чув, то вельми дикувата місцина, – звернувся я до напарника, міцно стискаючи обома руками кермо, – але, знаєш, тим краще для нашого бізнесу. Думаю, нам легше буде там, бо…

– Максе, слухай, а нам куди? – несподівано урвав мене Тьомик.

Попереду дорога роздвоювалася без жодних пояснювальних знаків чи вказівників. Одне з відгалужень різко забирало ліворуч, на північ, і спускалося в долину, інше – трохи плавніше завертало на південний схід, продовжуючи викарабкуватися в гори. Ми з Тьомиком не мали при собі ні GPS, ні карти. Одначе я знав, що Сан-Крістобаль міститься десь високо на Чіапаському взгір’ї, відрогах Sierra Madre del Sur [17]17
  Південна Сьєра-Мадре – гірська система на півдні Мексики, витягнута на 1000 км вздовж Тихого океану.


[Закрыть], тому, не роздумуючи і навіть не пригальмовуючи, крутнув кермо праворуч.

– Нам сюди – в гори, – впевнено проказав я.

«Додж» загарчав ще сердитіше і слухняно поліз угору. Дорога відразу погіршала і звузилась, неначе стискаючись під натиском джунглів. Ми їхали вперед, я мляво крутив кермо, ні про що не думаючи. Це вже пізніше я почну філософствувати про те, як іноді дрібниці, над якими ми зовсім не замислюємось, якісь дріб’язкові рішення, прийняті зопалу або не загадуючись, можуть кардинально поміняти все наше життя… Тракт, який спускається в долину, насправді веде до Туксли-Гутієррес, столиці штату, звідкіля знову повертає на південь, прямуючи на… Сан-Крістобаль. Але я тоді ще не знав цього. Не знав цього і Тьомик. І ми продовжували безтурботно пертися на південь, назустріч невідомому, в місця, які навіть вояки Кортеса воліли оминати десятою дорогою.

3

14:05. П’ять годин у дорозі. Сонце все ближче та ближче. Тракт поганий, гірше вже нема куди, ще й звивається, наче в агонії, через що ніяк не вгадати, куди ми направду їдемо: на схід, на південь чи на північ. І жодного натяку на Сан-Крістобаль.

Зненацька перед нашими очима постав нереальний, запаморочливий, одурманюючий краєвид. Вдалині прямовисні стіни каньйону трохи розступалися, десь далеко-далеко відкриваючи погляду розкреслену полями долину, звідки ми приїхали, та нерівну тасьму трохи нижчих гір на заході. Все це переливалося й виблискувало, наче золото, в яскравих сонячних променях. Навіть Тьомик, який зазвичай байдужий до будь-якої краси, якщо тільки вона не жіноча, і той прицмокнув язиком.

– Ух ти!

– При-и-икол! Давай зупинимося, – запропонував я.

– Давай, – згодився Артем.

За тридцять метрів попереду неширокий гірський тракт зникав з очей, наче провалювався в небо. Насправді він різко, практично на 180°, повертав ліворуч, звідки продовжував дертися далі вгору. Виходило так, що наступний виток гірського шосе здіймався прямісінько над нашими головами. Втім, того шляху над нами майже не було видно, позаяк похилий схил, який вів до нього, утримував на собі густу піну зелені.

Я висадив Тьомика на крихітному відкритому клапті при дорозі, а сам піднявся трохи вище і залишив машину на розвороті. Там вона не заважатиме зустрічним транспортним засобам, якщо раптом хтось спускатиметься від перевалу вниз в ущелину, хоча за п’ять годин ми так і не зустріли жодного авто.

Ми застигли на маленькому асфальтованому п’ятачку, який півколом випинався з полотна гірської дороги і ледь-ледь нависав над урвищем. По периметру півкола були розставлені бетонні блоки сантиметрів п’ятдесят заввишки, що правили за символічний парапет. Над головами палало сонце, навпроти здіймалась у височінь протилежна стіна урвища, вздовж якої непомітною сталевою жилкою звивалось полотно дороги. Весь схил рясно обсипали величезні тропічні дерева, що, ніби шерсть кудлатого собаки, перепліталися і стовбурчилися в усі боки. Де-не-де, майже на самих вершинах довколишніх гір, траплялися плішини, але й там скелі вкривала густа трава чи мох. У заростях я примітив срібну нитку невеликого водоспаду. Гаряче та вологе повітря доносило з надр ущелини солодкі запахи тропіків.

– Чорт забирай, Тьомо, ти тільки глянь, яка краса! Йолки-палки! Хосе Акунья таки був правий, бісів невмиванець. Давай, може, і ми підшукаємо тут якесь село, залишимось, пересидимо трохи. Га?

Я ще не знав, що над цією красою цілими днями може литися дощ як із відра, що варто зійти два метри від дороги, і москіти за кілька хвилин виссуть усю твою кров, а у постіль, якщо її не завісити протимоскітною сіткою, до вечора набивається цілий виводок павуків і всяка інша повзаюча живність. Однак тоді місцина здалася мені справжнім райським куточком. Здавалось, я міг би милуватися нею до скону, якби не…

– Слухай, чувак, а де наша тачка? – раптом спитався Тьомик.

– Он там, – я повернувся обличчям до напарника і замріяно тицьнув пальцем йому за спину, – там, де я її залишив. Де ж їй ще бу… бу…

Я раптом зрозумів, що показую пальцем на пусте місце. На вигині серпантину, де я припаркував машину кілька хвилин тому, «Доджа» більше не було.

– Бляха, а де вона справді? – перелякався я.

Я не встиг нічого більше подумати (матюки не рахуємо), як звідкись згори, з того місця, куди вишкрябувався стрімкий вигин гірської дороги, долинув насичений шурхіт кущів та хрускіт поламаного гілляччя. Здавалося, що на нас крізь хащі мчить носоріг. Але носороги не водяться так високо в горах, носороги, блін, взагалі не водяться в Мексиці.

Подальші події розвивались із просто космічною швидкістю. Я відзначив, як мій напарник сильно-сильно вирячив очі, запримітивши щось вгорі наді мною. І такий жах проступив у тих його викочених очиськах, що у мене навіть не вистачило духу, щоб оглянутися. Затим шум різко припинився. Тьомик аж рота роззявив, а я потилицею відчув, як щось велике, щось, чорт забирай, дуже велике вивалилося з нетрищ, пронеслось над дорогою прямо за моєю спиною і шугонуло вниз у прірву. І лиш тоді я зрештою не витримав і озирнувся.

– Йо-ма-йо, машина!!! – загорлав я, мов ошпарений.

– Гроші!!! – заверещав Тьомик.

Наш славний бронзовотілий «Додж Челленджер», модель 1969-го року, з досконалим і неперевершеним тюнінгом, з «накачаними» бамперами та новеньким спортивним двигуном, а ще з п’ятьма сотнями тисяч песо дона Педро Сесіліо Раміреса у багажнику та з дванадцятьма тисячами доларів Тьомика у бардачкулетів у прірву, перекидаючись, бризкаючи іскрами, збиваючи поодинокі деревця, які відчайдушно чіплялись за майже прямовисний схил на його шляху, і тягнучи за собою цілий клубок ліан та гілля.

Менш, ніж за хвилину, хоча мені той час видався цілою вічністю, авто досягло дна прірви, блиснуло язиками полум’я і вибухнуло, наповнивши ущелину чорним димом. «Бляха, наче в кіно», – пронеслось у голові.

– Що сталося?! – закричав я, схопивши Тьомика за барки так, наче той був винен у тому, що наша машина якимось дивом спочатку піднялась метрів на сорок дорогою, а потім самовільно скочила до урвища акурат над нашими головами.

Тьомик дивився на мене все тим же перелякано-витріщеним поглядом. Я відпустив його і мерщій побіг до повороту. Проминувши шосейний вигин, я поглянув вгору вздовж шляху.

Прямовисний схил гори тепер підпирав дорогу справа, ліворуч, метрів за тридцять від себе, я зауважив прим’яті чагарі – саме там машина з’їхала з шосе. Віддалік, у самому кінці того відтинку шляху, який сполучав два крутих повороти, виднілось кілька опецькуватих фігур, переважно, як я зміг роздивитися, хлопчаків років п’ятнадцяти-шістнадцяти.

Побачивши мене, вони розреготались. Гиготали, скоти, наче папуаси над Чарлі Чапліном. Декілька з них навіть качались на порепаному асфальті, тримаючись за живота.

Я миттю все зрозумів. Оце поки ми з напарником, роззявивши роти, наче два осли, роздивлялися урвище, зграя індіанських сопляків викотила наш «Додж» нагору і пожбурила звідти прямо у прірву.

Притьмом моя кров скипіла, очі заслали гнів і жадоба помсти. Я заревів, мов бик, і помчав на тих зухвалих жовторотиків, бризкаючи іскрами з очей і шмарклями з носа. Я готовий був роздерти їх на шматки. Але на півдорозі мого запалу поменшало рівно вдвоє, а ще через кілька метрів я вже задихався, мулько відчуваючи недостачу кисню й обливаючись потом, наче в сауні. Я все ще намагався бігти, коли один з розбишак підібрав з узбіччя камінь, прицілився і жбурнув ним мені в голову. Він влучив, тварюка, точнісінько в лоба.

Я закричав, вилаявся, за інерцією пролетів вперед ще кілька метрів і гепнувся на розпашілу сірість асфальту, хапаючи ротом повітря, мов риба, викинута на берег.

Коли я підвів голову, на дорозі нікого не було. Малолітні бешкетники щезли, наче розвіялись за вітром. Я ще раз стиха вилаявся.

Через дві хвилини до мене підбіг Тьомик, теж мокрий, мов хлющ, і важко схилився, спершись руками об коліна.

– Слухай… хух-хух… я сім разів здавав на права, перед тим… хух… як їх купити, – пролепетав він, відсапуючись, – але навіть я знаю… хух-хух… що на гірській дорозі… ху-у-ух… авто потрібно ставити на стоянкове гальмо.

– Та я ж поставив, фуф! – сердито огризнувся я, так само тяжко дихаючи.

– Тоді що там, в дідька… хух… трапилось?

– Фу-фуф, – я витяг з кишені в’язку ключів і труснув нею перед носом Тьомика, – я забув її замкнути, – і ледь не заплакав, згадуючи, як «Додж» котився у провалля.

– Дурень! – схлипнув Тьомик. – Півлимона песо коту під хвіст, хух… Ти хоч знаєш, хто вони? – він кивнув головою туди, де кілька хвилин тому манячили голови неповнолітніх дебоширів.

– Поняття не маю.

– І що тепер робити?

Я оглянув пустельну дорогу. Попеляста тасьма асфальту, вигоріле до білого небо вгорі, тугі кучугури зелені, які з обох боків навалюються на шосейку, і… більше нічого. Дідько, а звідки мені знати, що нам тепер робити? Машини нема, води нема, на руках лишилися тільки кишенькові гроші. Я навіть не знав, де ми тепер знаходимось і як далеко звідціля до найближчого поселення.

Затим я витяг з кишені телефон. На екрані блимало «обмежений сервіс», у лівому верхньому кутку коло антенки не світилося жодної рисочки. Так високо в горах на південному заході Чіапасу мобільний не працював.

– Треба повідомити поліцію! – випалив Тьомик.

– Почнемо з того, що спочатку треба було б добратися туди, звідки можна повідомити поліцію, – обрубав я. – А по-друге, що ти їм скажеш? Індіанці спалили мій «Додж», де лежали півмільйона песо, які ми вкрали у дона Педро, так? – я перевів подих і зрештою опанував себе. – Зловимо попутку, доберемось до якогось селища, а там побачимо…

4

16:40. Здається, що вся Мексика вимерла, всі мексиканці здохли. Над головами пражить сонце, джунглі гудуть і сичать сотнями незнайомих голосів, але на дорозі, в тремкому розмитому мареві, не видно жодного авто чи хоча б пішого мексиканця.

Лишень під вечір нам зустрілася одна єдина машина, та й та їхала зустрічним курсом, спускаючись на північ у долину. Все ж Тьомик, побачивши її, загорлав, мов навіжений, і влігся поперек шосе, спиняючи старезний облізлий пікап.

Вискнули гальма, з-за керма висунувся невисокий кремезний мексиканець, метис, причому, мабуть, зі значно більшою часткою індіанської крові, і почав по-чорному лаятися:

– Estúpidos! [18]18
  Дурні! ( ісп.)


[Закрыть]Барани туполобі! Вишкварки! А хай би ви гигнулись ще в утробі вашої матері, недоноски! – потім він подумав, мабуть, що ми не тямимо іспанською і смачно виплюнув: – Fucking gringos!

Я підняв Тьомика з дороги і сказав:

– Perdon, señor! [19]19
  Пробачте, пане! ( ісп.)


[Закрыть]Наша coche [20]20
  Машина ( ісп.)


[Закрыть]зірвалася в прірву, ми не знаємо, де ми, кілька годин навмання трюхикаємо дорогою без води та їжі. Ви перший, хто трапився нам за цілий день.

Мексиканець миттєво пом’якшав, простягнув нам пляшку теплої мінералки і запросив до машини.

– Але… нам взагалі-то треба туди, – і я показав рукою в напрямку перевалу, – в Сан-Крістобаль де лас Касас.

– Тю, хлопці, але ж Сан-Крістобаль там, – наче насміхаючись, сказав водій, махнувши правицею в іншому напрямі, в якому він їхав.

Ось так ми дізналися, що якби свого часу не завернули, куди не треба, то нічого не сталося б і наш красень «Додж» все ще… Ет, та що там казати, і досі зло бере, як згадую!

– А що тоді там? – підозріло перепитав я, ще раз тицьнувши пальцем угору по дорозі.

Коротун якось трохи розгублено знизав плечима.

– Там? Перевал, за ним гори… джунглі… потім кілометрів триста і Гватемала.

Мій мозок розпух від спеки і тиснув зсередини на черепну коробку. Я вже не міг логічно мислити. Ще трохи, і мені здалося б, що нам усе це примарилось, якби… якби не «Додж», який валявся обвуглений на дні якоїсь ущелини.

– Тоді нам по дорозі, – відсторонено мугикнув я, водій люб’язно махнув рукою, ми з напарником застрибнули в кабіну пікапа.

Ми неспішно спускалися вниз пустинним шляхом. Проїжджаючи повз місце, де «Dodge Challenger» шугонув у провалля, я визирнув з вікна. Внизу виднівся пом’ятий обгорілий корпус, в якому вже не впізнати колишнього спортивного красеня бронзового кольору з перламутровими переливами. Вогнище пригасло, лиш з-під капота сочився ледь помітний просвітчастий димок.

– Ось тут нашу машину зіпхнули до урвища, – почав я, – я навіть встиг побачити тих нелюдів. Їх було п’ятеро чи шестеро, бідно одягнуті і ще зовсім молоді.

Мексиканець ніяк не реагував, наче й не чув мене, аж надто зосереджено стежачи за дорогою.

– Вони зникли там, – я показав на перевал, але оскільки він знаходився високо над нами, вийшло так, ніби я спрямував пальця в небо, – мовби пірнули в хащі. Тому я хотів спитати, сеньйоре, чи не знаєте ви десь тут поряд якогось поселення абощо?

– А, то ви про це… – розпливчасто відповів коротун так, ніби я спочатку казав йому, що нашу машину забрали на небо ангели. – У цих місцях на карті ви не знайдете жодного селища аж до самої Гватемали, – продовжив він, – хоча у джунглях криється ціла купа безіменних сіл та присілків, де живуть нащадки справжніх майя. Вони, як би то сказати, трохи одірвані від світу і не дуже йдуть на контакт з цивілізацією.

– Чому?

– Горяни, сеньйоре… Це як діагноз. Живуть так високо, що століттями їх ніхто не чіпає, нікому нема до них діла. От вони й варяться у своєму соку, практично не змінюючись, лиш раз на місяць спускаючись у Сан-Крістобаль за предметами першої необхідності. Формально – ніби й мексиканці, але я певен, ніхто з них не скаже, хто такий Філіпе Кальдерон [21]21
  Президент Мексики.


[Закрыть].

– А хто такий Філіпе Кальдерон? – пошепки спитав я в Тьомика.

– Мабуть, ще один мудак на зразок нашого Педро Сесіліо Раміреса… – відказав мій товариш.

– Швидше за все, ті молодики спустились із Санта-Фе, – правив далі шофер. – Це крихітне поселення, яке розкинулось праворуч від дороги, якраз за перевалом, кілометрів за п’ять від того місця, де я вас підібрав. Воно, схоже, єдине, яке має в цих краях офіційну назву, і то тільки через те, що колись туди провели телеграф. Хоча Санта-Фе – це ім’я, як то кажуть, для галочки, для столичного клерка. Місцеві кличуть його Ісанканак, по-майянському.

– А якого лисого вони скинули в прірву нашу машину? – люто поцікавився я. – Ми ж нічого поганого їм не зробили!

Коротун заусміхався.

– Вони немов діти. Можуть зняти з себе й віддати останню одежину, якщо бачитимуть, що ви бідуєте, нагодують, коли у вас не буде зовсім вже чого на зуб кинути, зате, граючись, зіпхнуть ваше авто у прірву, просто так, повірте, заради забави і зовсім не зі зла. Ви ж самі розумієте, що ті хлопчаки нічого зарані не готували. Побачили покинуте без догляду авто, взялися пхати по дорозі, а потім комусь це, мабуть, набридло, от вони взяли й зіпхнули його, щоб подивитись, як воно прикольно падатиме.

«Ну, ні хріна собі діти, – подумав я. – Хай тільки підвернуться мені, то я їм руки…»

– Так само, граючись, – договорив мексиканець, – вони можуть відрубати ваші голови і засушити над вогнищем як трофеї…

Опівночі ми прибули в Сан-Крістобаль.

5

Ранок наступного дня.

Настрій кепський, а зі мною таке рідко буває. І справа зовсім не в грошах. Я навіть радий, що ми спекались тих півмільйона. То дурні гроші, добра від них не жди. Просто за місяць, проведений у Мексиканських сполучених штатах, я встиг полюбити наш товстобокий «Додж Челленджер», звикнути до сердитого ранкового бурчання його двигуна, буркотливого скрипу шкіряних крісел, задумливого і разом з тим трохи зверхнього погляду фар. Він був не просто машиною, він став одним із нас, рівноправним учасником нашої компанії, частинкою усіх наших пригод.

О, щоб я тільки не віддав, аби помститися тим вилупкам із Санта-Фе! Та де там…

Тьомик взагалі розкис. У нього почалася сильна депресія. В його очах застиг кислий відчай, він більше не розмовляв зі мною і лиш похмуро мовчав.

Першу ніч ми перечасували на сан-крістобальському вокзалі. Кращих варіантів наразі не було. А на світанні пішли, наче два приблуди, шукати притулок.

Грошей у нас лишилося тільки на те, щоб зняти дві койки у найдешевшому хостелі – одноповерховому будиночку колоніального стилю на околиці Сан-Крістобаля, ген-ген під самими горами.

Поки я торгувався і заповнював документи на рецепції, мій напарник примудрився поцупити бозна-де на вулиці літровий бутель низькопробного мескалю [22]22
  Мескаль ( ісп.mezcal) – міцний алкогольний напій з листя голубої агави, готується подібно до текіли.


[Закрыть]. Більше того, він пішов далі й ухитрився вицідити дві третини з тої сулії за якихось десять хвилин. Ну, кажу ж, депресія. В результаті Тьомик успішно заблював всю рецепцію, після чого повідомив, що в труні він бачив усю цю Мексику і її порядки, й зі спокійною душею вклався спати.

До того часу, коли зі Стокгольма мала надійти плата за оренду будинку, лишалося цілих три тижні…

Об 11:20 я подався на рекогносцировку.

Якби не обставини, в яких ми втрапили до Сан-Крістобаля, я, либонь, у нього закохався б. Справжнє серце Мексики. На тісних площах, обліплених кострубатими будиночками, бриніла незрозуміла говірка, у натовпі раз по раз зринали високі лоби, плескаті носи і випнуті щелепи, геть як на фресках майя у Бонампаці [23]23
  Бонампак – древнє місто майя, нині археологічний сайт, відомий фресками, які збереглись до наших часів.


[Закрыть], вузенькі вулиці встеляла груба бруківка, приземкуваті cuadras [24]24
  Квартали ( ісп.) – іспанські міста будувалися у вигляді окремих кварталів з суцільних стін.


[Закрыть]з масивними стінами дихали старовиною і перешіптувались між собою таємницями конкістадорів та древніх майя. Мене завше вабили місця, куди ще не пролізли пазурі цивілізації, а Сан-Крістобаль був одним з таких.

Опівдні, зголоднівши, я зазирнув до першої-ліпшої ресторації, яка трапилась на шляху. Ресторан виявився звичайною пивничкою з довгою барною стійкою, величезним темним залом і брудними столами, за якими, мабуть, ще конкістадори ром жлуктили.

Упевнившись, що у забігайлівці ні на що ситніше за алкоголь не розжитися, я вже збирався було йти шукати іншу харчевню, коли мою увагу привернув незрозумілий гамір, котрий долинав з протилежного кутка зали. Я примружив очі. У той куток світло, яке насилу продиралось крізь заяложені шиби генделика, уже не діставало. Сизий туман з пилюки та сигаретного диму ще більше погіршував видимість. А проте очі потроху звикали до сутінків. Я роздивився спочатку ледь освітлений стіл для більярду, потім підставку для київ, кілька високих плетених табуреток і, зрештою, п’ятеро дебелих постатей, жодна з яких точно не належала мексиканцю. Троє сиділо на табуретках, двоє схилились круг стола і сварилися. Точніше, один сварився, а другий над ним глумився і підсміювався.

Насправді п’ятірка білошкірих пройдисвітів сама по собі не повинна була викликати яких-небудь підозр чи цікавості. Навіть у такій глушині, як Сан-Крістобаль. Але потім у круглій латці світла від тьмяної лампи, яка ледь-ледь покачувалася над більярдним столом, проступило щось таке, від чого моє серце стрепенулося, а кров швидше задзюрила по жилах. Один з незнайомців, той, що лаявся охриплим голосом, саме просунув свої вузлуваті ручища під світло. У лівій він тримав товстенну пачку стодоларових банкнот, а правою витягував сотки і сердито кидав на потерте полотно стола. Другий, той, хто знущався, не переставав підколювати його, згрібав купюри і ховав собі у кишеню. П’ятірка білошкірих пройдисвітів, один з яких дозволяє собі просадити кілька сотень зелених за одну партію в більярд, уже, знаєте, вельми цікаве явище. Особливо у Сан-Крістобалі.

Я подріботів до стійки і вмостився на вичовганий стілець.

– Що за одні? – надавши обличчю байдужого вигляду, поцікавився у тлустого засмальцьованого бармена з чорною навскісною пов’язкою на лівому оці, як у якогось піратського боцмана.

У відповідь піратський боцман обмацав мене настовбурченим однооким поглядом, але не промовив ні слова. Дивлячись кудись вбік, я кинув йому на стійку п’ятдесят песо. Пірат усміхнувся; якби мав цілим ліве око, то, мабуть, ще й підморгнув би, і відказав:

– Ловці мавп, сеньйоре.

– Хто-хто?

– Americanos. Звичайнісінькі покидьки. Приїхали сюди і ловлять мавп.

– Навіщо? – я здивовано звів брови.

– Кажуть, це непоганий бізнес.

Я почухав голову, показуючи, що геть нічого не шурупаю.

– Вони їздять глухими селами, – продовжив роз’яснювати бармен, – нишпорять, знаєте, по найвіддаленіших закутках джунглів і скупають в аборигенів за безцінь різних мавпочок, переважно ревунів. Доларів так по 10–15 за тваринку. Індіанці залюбки з ними співпрацюють, бо для них то неабиякі гроші. Назбиравши достатньо хвостатих, америкоси продають їх зоопаркам, різним дослідним інститутам чи циркам. Кількох наших найбільш кмітливих приматів навіть у Голівуд доправили. Вони знімаються тепер у кіно, де треба показати розумних мавпочок. Подейкують, що у штатах за кожну мавпу дають доларів по 100, не менше.

– Для того, певне, треба мати якусь ліцензію, – поміж іншим зауважив я.

– Ні, сеньйоре. Лише дозвіл на вивезення тварин, але це зовсім не складно владнати, якщо знати потрібних людей на митниці.

Я довго роздивлявся ловців, які на ділі були не ловцями, а звичайнісінькими перекупниками. У голові крутилася нав’язлива думка, а чи не зайнятися нам із Тьомиком таким же бізнесом?

– А де саме вони скуповують мавп? – через якийсь час спитав я.

– Переважно в горах на південному заході. Ви, мабуть, і не чули про такі місця. Глушина страшна. Є там кілька селищ, прямо в джунглях, Санта-Фе, наприклад…

– Що ви сказали?! – мене наче коняка за сраку вкусила.

– Санта-Фе. А ви що, були там? – здивувався бармен.

– Ні-ні-ні, звісно, що ні. Навіть не чув про таке.

– От і я кажу.

– Авжеж.

Одноокий відвернувся до іншого відвідувача.

– Авжеж, аміґо… – прогугнив я сам до себе і замислився.

Кілька раз прокрутивши у голові все те, що розповів бармен, я викинув з голови американців. До біса їх. Тепер мене цікавлять тільки мавпи, нічого, окрім мавп.

Отак-от міркуючи, я допивав свою piña colada і замислював чергову аферу століття. Окремі ідеї та думки клубилися, мов змії, у голові, помалу сплітаючись у монолітний геніальний задум. Нічого не буває випадково, нічого не буває просто так… Залишалося тільки схилити на свій бік Тьомика, адже без нього нічого не вийде. Тільки він може спонсорувати мій диявольський замисел.

По дорозі до хостелу я остаточно зміцнів у своєму рішенні і навіть накидав план А для майбутньої операції, оцінивши можливі ризики. А це, треба сказати, було зовсім не просто, бо мавпами я ще не займався.

6

16:55 того ж дня. От уже добрих півгодини я схиляю Тьомика на свій бік. Але Тьомик, зараза, ніяк не схиляється.

– Ні, ні й ні! – обурено репетував мій напарник. – Ти безсердечна тварюка, Максе! Це ж ніякий не бізнес. Це підло! Це просто аморально!

– Вони звичайнісінькі мавпи!

– Та ти що? Не можна так казати!

Я від злості цмокав язиком і всоте брався його переконувати. Тьомик шалено упирався (блін, не люблю непрофесіоналів!). Я б уже давно плюнув на нього і пішов шукати когось іншого для виконання мого задуму, але в мене не було грошей. А без них я можу хіба що підтертися своїм конгеніальним планом. І тоді нарешті я виклав свій головний козир.

– Санта-Фе, – багатозначно заявив я.

– Що? – йойкнув Тьомик.

Я нічого не відповів і лиш несамовито захитав головою, мовляв, давай, давай, друзяко, шурупай мізками, вмикай макітру на повні оберти.

– Хм… Ага… – сказав тоді замислено Тьомик. – Тобто ті «мавпи» із Санта-Фе?

– Отож бо! – підтвердив я.

І тут мого компаньйона наче підмінили. Він шмигнув носом, по-хитрому витягнув губи в трубочку і прогудів:

– Ти знаєш, чувак, я, мабуть, згоден.

І ми відразу заходилися палко обговорювати деталі майбутньої афери, розподіляючи між собою обов’язки.

…За два тижні надійшла посесія з Тьомикового будинку в Швеції. Я галопом помчав на ринок і скупив усі пластикові та дротяні клітки, плетені корзинки, великі коробки, ящики, словом усе, що могло використовуватися в якості контейнерів для мавп. У якомусь туристичному магазинчику надибав військову палатку, казанок, електричні ліхтарики і купу дрібничок, що можуть знадобитися в джунглях. Наостанок я змотався у офіс «Hertz», де винайняв на кілька днів старий-престарий джип «Toyota» подряпано-пісочного кольору (кращої машини просто не було).

За цей час Тьомик зняв з рахунку решту грошей і обміняв їх на мексиканські песо, а ще закупив галон репеленту і цілий ящик текіли, за його словами, щоби боротися з малярією та іншими демонами тропічного лісу.

Того ж пообіддя ми навантажили клітки на дах джипа і вирушили на південь, в гори. А вже ввечері старенька «Toyota» протиснулась між настовбурченими мурами зелені і викотилась на головну вулицю Санта-Фе.

Насправді Санта-Фе виявилось не таким уже й диким, як можна було подумати з опису коротуна, який кілька тижнів тому підкинув нас до Сан-Крістобаля. Все селище – кількадесят мазаних хатинок з саману і покрівлями з пальмового листя та очерету – розкинулось на пласкій вершині невисокого пагорба, який одним боком втикався у майже прямовисну скелю. Де-не-де виднілись апартаменти із тонких дерев’яних лозин, деякі – взагалі без стін з одною лише стріхою. По центру села висилась єдина двоповерхова будова, яка об’єднувала в собі бар, адміністрацію і телеграф. Довкола, скільки сягало око, простягався непрохідний тропічний ліс.

Було парко. На курній вулиці нас зустрів горластий клубок, сплетений з брудних і зовсім голих дітлахів та куцохвостих рудих дворняг. Трохи віддалік за маневрами нашої «Тойоти» незворушно спостерігало кілька сантафейців, непривітно блискаючи очима.

Здійнявши хмари куряви, не збавляючи газу, я промчав головною вулицею, наскрізь проштрикнувши поселення, і спинився аж на вершині другого, трохи меншого пагорба, який здіймався зразу за виїздом із Санта-Фе. Розбуркана дзявканням собак, добра половина села скупчилася коло поштамту і зацікавлено глипала на нас зі своєї вершини.

Відтак ми з напарником вибралися з машини і, не звертаючи жодної уваги на мексиканців, заходилися облаштовувати табір. Напнули намет, розчистили місцину для примуса, вивантажили всі клітки з ящиками, після чого, розігрівши хавчик на вогні, незворушно всілися вечеряти. Ніхто з сантафейців того вечора так і не наважився підійти до нас і поцікавитися, якого дідька нам тут треба.

Зате на ранок я виявив, що у нас поцупили казанок, одну ложку, дві клітки, які стояли найближче до хащ, обидва номерні знаки з «Тойоти», двірнички на передньому склі та задній бампер (ну що за люди, га?). Хай там як, але я зробив вигляд, що нічого не помітив, а Тьомику наказав, щоб він не відволікався від нашого плану через такі дрібнички. Бізнес понад усе!

Тож після обіду нашого першого дня коло Санта-Фе ми з Тьомиком залишили табір і попрямували в селище. Кожен з нас тримав під пахвою пачку оголошень, де зазначалось, що сьогодні ввечері всі дорослі мешканці Санта-Фе скликаються на загальні збори для того, щоб заслухати важливу інформацію. Протягом двох годин ми мовчки приколювали листочки на стінах будівель, деревах, поодиноких стовпах, а сантафейці, зберігаючи дистанцію, вертілися поряд і не спускали з нас очей. Теж мовчки.

Надвечір перед будівлею поштамту (з того боку, де пивничка) зібралось щось із двісті штук мешканців. Здебільшого чоловіки. Подекуди жінки боязко визирали з-за стін найближчих мазанок, однак боялися підходити ближче. Я вийшов до натовпу, видерся на порожню клітку, яку Тьомик притяг із табору, розправив плечі й виголосив коротку промову іспанською:

– Buenos noches, джентльмени! Мене звати сеньйор Максімус, а це – мій начальник, сеньйор Артеміус, – Тьомик стримано кивнув. – Ми будемо купувати у вас мавп, дуже багато мавп, джентльмени. Присягаюся, стільки ще ніхто й ніколи не купував у вас до цього…

7

…Восьмий день у таборі коло Санта-Фе. Четвертий день, як стіною ллє дощ.

Наш бівуак перетворився на справжнісіньке пекло, тільки замість киплячої смоли усюди вирувала й бульбашилася рідка багнюка. Маленькі гірські струмочки, яких раніше навіть не було видно під суцільною периною кущів та коріння, набубнявіли й розперезалися, перетворившись на бурхливі потоки. Потоки води мчали довкола нашого пагорба, практично зробивши його островом. Земля розкисла, стежки і єдина дорога на Санта-Фе перетворились на жолоби з бурою тванню, в яку місцями можна було провалитися по коліно. Наш джип-пенсіонер під власною вагою погруз у глину й ображено зиркав на нас погаслими фарами, обкопавшись, наче бронетранспортер у шанці.

Втім, усе б нічого, якби не ті кляті мавпи…

Звістка про те, що двійко ненормальних ґрінго скуповують цілі зграї мавп по 120 песо штука, прудко облетіла всі джунглі. Цілий тиждень з довколишніх сіл старанні аборигени безперестану тягали нам мавп: ревунів, ігрунків, павукоподібних мавп, мармозеток, лисих укакарі, мавпочок сакі. На восьмий день я влаштував тотальний перепис мавпонаселення і нарахував у таборі 143 різномастих мавпочки (це без Тьомика).