Текст книги "Навіжені в Мексиці"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

За день ця мавпяча орда зжирала вагон бананів і, безсоромно нехтуючи законом збереження маси, висирала два вагони гівна. Коли кількість приматів перевалила за сотню, у мене почало складатися враження, що в нас не звіроловний табір, а фабрика по випуску екскрементів. Окрім того, хвостаті вилупки без угаву невдоволено горлали й осатаніло гримали клітками. Це тривало і вдень, і вночі, без перерви на обід і без вихідних. Якби не Тьомикові запаси текіли, від того лементу можна було б гигнутися. Тварюки, здавалося, взагалі не спали, тільки їли і срали, їли і срали! Ну, і ще дерли горлянки, наче їм усім одне місце прищепками затиснули.

Так ось, на кінець восьмого дня Тьомикові нерви почали здавати. І не тільки нерви, а й фізичні кондиції. Випещене рельєфне тіло мого напарника, накачане у фітнес-залах, на практиці виявилось мильною бульбашкою: Артем був зовсім непристосований до справжніх навантажень. Його погляд погас, волосся пожухло, а під очима з’явилися сірі розводи. М’язи здулися і пообвисали. Звичайнісінький похід до туалету викликав у нього важку задишку, неначе у вісімдесятирічного старого пердуна. Джунглі брали з чужих свою данину…

Одначе останньою краплею все одно стали мавпи. Бо на кінець восьмого дня вони перестали здіймати гармидер та гримати клітками і заспокоїлись. А заспокоїлись вони через те, що знайшли собі дуже цікаве заняття. І заняття те полягало, бляха, у тому, що хвостаті пуцьвірінки з якимось воістину диявольським завзяттям і снайперською точністю закидали власними випорожненнями кожного, хто наближався до тої частини табору, де тулилися клітки. Варто було мені чи Тьомику необережно висунути носа з намету або котромусь бідоласі-індіанцю заскочити ненароком в зону обстрілу, як тут-таки якась спостережлива мартишка, спеціально виставлена на чати, радісно верещала, піднімаючи по тривозі все мавпяче кодло, і звідусіль на наші голови летіла ціла хмара какашок усіх можливих кольорів та агрегатних станів.

Відтепер у наш табір можна було потрапити або на танку, або по вуха у мавпячому лайні.

Ситуація погіршувалась тим, що індіанці не припиняли приносити мавп навіть у дощ. Я вже просто не знав, де вони їх брали. На другий день зливи у нас закінчились клітки, але сантафейці сказали, що це не проблема, і почали приносити свої разом з мавпами. Тепер, крім платні за мавпу, ми мусили додавати ще долар чи два за клітку. Долар – якщо клітка дерев’яна, і два долари – якщо металева або дротяна.

Ну, і вже зовсім-зовсім останньою краплею став якийсь злощасний ревунчик, який невідь як примудрився прокинути свою какашку точно у вікно нашої палатки і поцілити акурат у Тьомикову тарілку з вермішеллю швидкого приготування.

Зазвичай флегматичний, врівноважений та інтелігентний Тьомик налився кров’ю і просто озвірів. Схопивши до рук першу-ліпшу ломаку, він несамовито загорлав, вискочив з палатки і понісся, люто розмахуючи тим дрючком над головою, на клітки з мавпами.

– Стій! Ну навіщо?! – закричав я. – Не роби цього!

Але Тьомика було не спинити.

Мавпи, здавалося, тільки цього й чекали. Вмить на мого напарника полетіла така кількість відходів мавпячої життєдіяльності, що на кілька секунд за ними не було видно дощу. Не добігши до кліток, Тьомик заходився махати дрючком і лементувати так, аж сантафейці повибігали на пагорб подивитися, що коїться, проте вже за хвилину хлоп визнав свою поразку і квапливо відступив з поля бою. Розлючений і загиджений по самі вуха, він вирішив зірвати весь свій гнів на мені.

– Ти ненормальний! Ти кретин, Максе! – кричав на мене Тьомик. – Подивися, до чого ми докотилися: ми забралися до самого чорта в дупу і скуповуємо мавп! За мої гроші! Ма-а-авп, чорт забирай! Я здихаю, мов собака, я гнию в цих довбаних джунглях, де з неба ллються водоспади води, де москіти загризають до кісток, де кожен день ризикуєш підхопити малярію, де нема нормального пива, гарячої ванни і чистих баб, які не смерділи би потом! Це при тому, що я міг би зараз спокійнісінько сидіти в чепурному, вилизаному, прекрасному та цивілізованому Стокгольмі, насолоджуючись – чуєш, іроде проклятий, – насолоджуючись життям! І чому я тільки послухав тебе?! На хріна я взагалі поперся у цю Мексику?!

Попри те, що Тьомик волав українською, сантафейці, схоже, чудово розуміли суть його промови.

– А тепер послухай мене, – вторував далі мій напарник, підступивши до мене впритул. Якоїсь миті мені здалось, що він зараз трісне мені ломакою по довбешці. – У мене в печінках сидить цей тропічний ліс, оця банда замурзаних дикунів, усі твої мавпи і ти, ти, Максе! Іди до дідька зі своїм мавпячим бізнесом, я збираюсь і їду додому!

Кашляючи і шмаркаючи носом, Тьомик почав запихати в рюкзак наскрізь промоклі речі. Наостанок він розвернувся і кинув мені чомусь англійською (мабуть, навмисне, зараза, щоб принизити перед мексиканцями):

– Не забувай, ти винен мені десять тисяч баксів. І щоби без грошей я тебе більше не бачив.

8

День десятий. Тьомик поїхав. Сантафейці продовжують постачати мені мавп.

Щоправда, гінці з клітками чи кошиками з’являлися вже рідше. Наприклад, у п’ятницю прийшло всього двоє. Однак я боявся, що, коли дощ припиниться, мене знов закидають приматами усіх можливих форм, кольорів та какашкопродуктивності, тому відмовився брати нових мавп.

– Пробачте, друзі, – розвів я руками, – мій партнер покинув мене, залишивши зовсім без фінансування. Мені тепер треба думати, як переправити уже набраних мавпочок до океану.

Мексиканці з розумінням кивали головами.

– Ми згодні взяти лиш по 100 песо за мавпу, сеньйоре…

– Хлопці, – гнув далі я, – я не торгуюсь, я справді не маю чим вам заплатити. А мені ще ж годувати бозна-скільки часу ось цю орду дристунів, – і я показав рукою на клітки, – поки не сплавлю їх до Голівуду.

Одначе індіанці не відлипали. Спіймані ревуни були їм непотрібні. Їх треба було або продати мені, або відпустити. Інакше мавпи блискавично втрачали в ціні.

Зрештою ми зійшлись на ціні 60 песо за кожну мавпу, крім того, їх власники зобов’язувалися годувати своїх звіряток, а також ще по десять моїх мавп на додачу кожен, доти, поки я не організую їх експорт до океану. Таким чином моє звіряче воїнство поповнилось ще на два бійці й на ранок одинадцятого дня налічувало вже 168 мавпочок.

9

Абориген вискочив, мов Пилип з конопель. Я, якщо чесно, ще спав, незважаючи на те, що ранок уже давно минув. Але у тропіках краще вже спати, аніж задихатись від надмірної вологості та всепроникної спеки.

– Сеньйоре Максімусе! Сеньйоре! Вам телеграма!

Я спочатку крізь сон геть не добрав, про що він кричить.

– Вам прийшла телеграма! – заходився пояснювати абориген, експресивно розмахуючи руками. – Мерщій йдіть на пошту, сеньйоре Максімусе.

Потроху ватяна сонливість відступила. Я остаточно прочунявся й скорчив здивовану міну, гадаючи, хто, в дідька, може почати переписку зі мною в такій глушині, але, підігрітий цікавістю, не став більше ні про що розпитувати і, натягнувши штани, слухняно потюпав за індіанцем до будинку телеграфу.

Дощ врешті-решт перестав, у потилицю смалило по– літньому пекуче сонце. Ми з індіанцем-поштарем обійшли розкислий табір, спустилися з пригірка вниз, затим, задихаючись від ядучих випарів, піднялись у Санта-Фе і спинились коло приміщення телеграфу.

– Зараз, сеньйоре Максімусе! – сказав абориген і зник у комірці, за якусь мить подавши мені зсередини заповнений бланк телеграми. Я розгорнув і прочитав:

« Готелі Мехіко зустрів продюсерів Голівуду крп шукають мавп для масової сцени якогось фільму крп пропонують 150 тр 200 дол мавпу крп треба не менше 250 дорослих особин крп купуй скільки можеш крп гроші не думай крп підпишу ними угоду приїду Артем».

Довколишні зарості іскрилися діамантовими краплинками вологи. Крізь ветхі будівлі сочився електричний скрип цикад та сварливе кректання гігантських папуг. Мавп не було чути. Мавп довкола Санта-Фе більше не було (звісно, якщо не рахувати тих, що сиділи по клітках у моєму таборі). А я стояв коло пошти і відсторонено жмакав у руках листок з текстом телеграми.

– Ні, він ненормальний… Він мене просто дістав… – бурмотав я собі під ніс.

Поштар зацікавлено визирнув крізь вічко у вікні. Він бачив телеграму і сяк-так розумівся на англійській, а це значить, що до вечора про її зміст знатимуть усі мексиканці.

– Що там таке, сеньйоре? – дурнувато спитав мексиканець.

– Мій компаньйон, схоже, здурів.

– Це ж треба, – пожалів Тьомика абориген. – Такий славний був хлопчина…

– Тебе як звати? – поцікавився я.

– Хав’єр, сеньйоре Максімусе.

Я зітхнув:

– Хав’єре, будь ласкавий, збери вечором людей коло пивної. Треба поговорити.

Сантафейці відгукнулись на мій заклик, слухняно зібравшись за годину до заходу сонця в призначеному місці. Два індіанці притягли мені клітку, цього разу з мавпою всередині – порожньої уже не знайшли.

Я вискочив на клітку, впер руки в боки і обвів очима натовп. Мартишка піді мною, певно, відчувши всю серйозність моменту, зайняла таку ж саму позу і набундючено зиркала поверх носа на юрмисько сантафейців.

– Любі друзі! Мій компаньйон повернеться десь через тиждень, – голосно проказав я. – Йому потрібні ще мавпи, багато-багато мавп, джентльмени.

– Мавп більше немає! – крикнув хтось із натовпу.

– Піднапружтесь, товариші, зберіться і наловіть ще!

– Мавп більше немає! – рявкнуло одразу кілька голосів, а потім хтось уже тихше додав: – Нам доведеться забиратися на сотню миль у джунглі, щоб наловити вам нових.

Я втомлено всміхнувся.

– Двісті… даю двісті песо за мавпу, – запропонував я.

Натовп обурено загудів.

– О’кей, джентльмени! Двісті п’ятдесят і за роботу!

– П’ятсот! Так, так, давай п’ятсот за кожного хвостатого і ні на песо менше! Ти ще своє заробиш, ґрінго! – доносилось звідусіль.

Не такі вже вони й прості, ці сантафейці, подумав я.

– Насправді я з того нічого не отримаю, – скрушно зітхнув я. – Я винен Артеміусу десять тисяч доларів. І через це він бездушно експлуатує й ображає мене.

Юрма засоромлено принишкла, пригадавши мою перепалку з білобрисим начальником. В очах сантафейців засвітилось співчуття. Хтось навіть вийшов з натовпу й любляче погладив мене по плечу.

– Добре, – зрештою мовив я, понуривши голову, – хай буде п’ятсот. Хоча… – зненацька мене осінило, – …скількох мавп ви ще зможете добути, джентльмени?

Сантафейці порадилися між собою і випхали поперед натовп старезного дідугана, мабуть, найбільш досвідченого серед усіх.

– Десяток, може, два, – крякнув старий, шамкаючи беззубими яснами. – Не більше, сеньйоре. Подивіться навколо: ліси геть спорожніли.

Зборисько похнюплено мовчало. Мавп у Чіапасі таки справді більше не було.

– А може, якби ми… – обережно почав я, потроху розкручуючи свою крутійську думку, – ну, скажімо, імітували втечу мавп із табору, – і зиркаю на індіанців.

Натовп наставив вуха і підсунувся ближче.

– Навіщо? – спитав хтось.

– Ну, просто імітували втечу, – гнув далі я, – а насправді я б віддав вам усіх мавп, припустімо, по 350 песо. Зате потім, коли приїде Артеміус, ви продасте їх йому по 500 і заробите значно більше, ніж якби гасали довколишніми лісами за останніми вцілілими мавпами, – одним духом випалив я.

Десь із хвилину мексиканці напружено розумували, пережовуючи почуте. Потім хтось побіг на окраїну села і притяг звідти справжнісінького індіанського очкарика. «Місцевий професор», – подумав я, окинувши поглядом хлопця.

Переляканому очкарику довго пояснювали суть питання. Потому «професор» щось попросив і йому принесли два старезні калькулятори й рахівницю. Півгодини розумака проводив складні математичні розрахунки на калькуляторах і маніпуляції з рахівницею. Зрештою він буркнув «perfecto!», а за ним всі мексиканці водночас схвально затрясли макітрами.

– Ми згодні, сеньйоре!

– Можна сказати вашому Артеміусу, що знову цілий тиждень йшов дощ, з гір посунули селеві потоки і накрили ваш табір, – запропонував Хав’єр. – Скажете: мавпи загинули, а ті, що вціліли, повтікали назад у джунглі.

– Правильно, – натовп схвально зааплодував. – Ми з нього здеремо потім усі 700, куди він дінеться!

Наступного дня я відіслав Тьомику телеграму такого змісту:

« Дощ не припинявся тиждень крп гір селевий потік крп половина мавп мертві км половина втекла крп що робити Макс».

Тьомик відповів майже миттєво:

« Негайно купуй нових Артем».

На що я відписав:

« Аборигени не продають дешевше п’ятиста песо Макс».

« Чорт ними крп бери п’ятсот крп буду завтра Артем», – відгукнувся мій напарник.

Радісна звістка вихором прокотилася по Санта-Фе і всюди закипіла, забулькала робота. За півдня сантафейці оббігли всі навколишні села і напозичали в родичів цілу купу грошей. Потім, ставши у чергу, кожен підходив до мене і забирав собі по мавпі чи по дві, віддаючи за кожну рівно по 350 песо. Опівночі у таборі не зосталося жодної мавпи, одні екскременти. Кілька чоловіків лишилося, щоби допомогти мені потрощити порожні клітки, розтяти намет, розкидати спорядження і позагиджувати усе грязюкою, імітуючи сліди проходження селевого потоку.

На ранок усе було готове, щоб зустріти Тьомика-Артеміуса, мого начальника…

10

Я сидів коло ілюмінатора в довгому, мов голка, салоні сучасного «Embraer ERJ-145» мексиканської компанії «AeroMexico». Літак маневрував, вирулюючи на злітну смугу. За якусь мить пілот, не пригальмовуючи, вшкварив повний газ, рвонувши з місця, наче винищувач. Крісло приємно зарипіло під моєю вагою.

– Я думав, ти собі голос зірвеш у Санта-Фе, – сказав я Тьомику.

Мій напарник зручніше вмостився ліворуч від мене, послабив ремінь безпеки і посміхнувся.

– Я старався, друже, хоча, звісно, хотів би, щоб ти був на моєму місці.

– Ти чудово зіграв, чувак, – я поплескав його по плечу, – не прибіднюйся! Ніхто не зміг би волати переконливіше за тебе.

– Та я знаю, – без лишньої скромності відказав Артем, – але я б з радістю пожертвував акторськими лаврами заради одного погляду на те, як ті троглодити купували своїх же мавп по 350 песо штука!

І ми від душі розреготалися. Я покликав стюардесу, попрохавши принести нам по келишку вина.

– А тобі як там було? Не боявся, що аборигени щось пронюхають?

– Ніскілечки. Кажу ж, після твоєї феєричної істерики вони ще й співчували тому, що в мене такий лютий бос. Щоправда, один раз я здрейфив, побоюючись, що сам себе викрию. Це тоді, коли ти прислав свою першу телеграму.

– Чого б то?

– « У готелі в Мехіко зустрів продюсерів з Голівуду. Шукають мавп для масової сцени якогось фільму», – процитував я. – Га-га-га! От чорт, чувак, я думав, що в штани там накладу, читаючи твоє послання, так тужився, щоб не розреготатися.

– У мене був про запас ще один варіант, – серйозно повідав Тьомик. – « Спеціалісти NASA набирають команду для тестових польотів на Марс», але я вирішив, що перша байка більш реалістична.

Ми ще раз голосно розсміялися. Затим я взявся перераховувати гроші.

– П’ятдесят вісім тисяч вісімсот песо – майже шість тисяч баксів, чувак! Це, звісно, не поверне нам нашого «Доджа», але, враховуючи отримане особисто мною задоволення від операції, вважаю, що ми квити.

Люблю займатися бізнесом, щоб там не казали. Займатися не заради грошей (ну, тобто не тільки заради них), а заради отого лоскітливо-млосного відчуття, яке зринає в грудях після вміло провернутої оборудки. Люблю попри всі побічні ефекти такого роду діяльності. Адже цього разу, як я вже казав, ми з Тьомиком дуже сильно посварилися. Ми заледве не побилися, визначаючи, хто з нас виконуватиме роль боса, а хто – помічника, ну, тобто того, хто лишиться у Санта-Фе після «сварки». Ніхто не погоджувався ставати босом і поступатися можливістю побачити на власні очі, як сантафейці спочатку переловлять усіх мавп у навколишніх лісах, а потім ще й заплатять нам за них. Єдиним аргументом на мою користь було те, що Тьомик не розуміє іспанської.

…Літак набрав висоту і спрямував носа на північний схід, підставивши правий борт свіжому сонцю, яке, лукаво підморгуючи, щойно вигулькнуло з-за смужки небокраю. Ми летіли в Канкун, найвідоміший мексиканський курорт, розташований на самому вершечку Юкатанського півострова. Летіли просто так, відпочити кілька днів на узбережжі Карибського моря. Ми це заслужили, чи не так?

А десь там, далеко-далеко під нами, посеред мальовничих гір, вкритих такими прекрасними тропічними заростями, у Богом забутому мексиканському селі прокидались сантафейці. Без грошей. Зате з мавпами. По 50 баксів штука.

1—17 березня 2009 // Рівне, Київ, Севастополь

Фотосет для «Men’s Health»

1

Усе, що цікавить мене, – це гарний прибуток. Тьомик теж не проти загребти трохи грошенят, але при цьому для нього є дещо важливіше. Стоп, стоп, стоп! Це зовсім не те, про що ви подумали. Хоча я вас розумію: довгоногі дівулі – то, мабуть, перше, що спадає на думку, коли мова заходить про мого Тьомика. Насправді ж я маю на увазі славу. Ніде правди діти, мій напарник вельми марнославний.

Вряди-годи на Тьомика напосідає маніакальна ідея стати публічною VIP-персоною: то актором театру, то ведучим на телебаченні, то футболістом, то рок-зіркою чи ще якимось волохатим чуперадлом. Зазвичай два-три дні потому він ходить по квартирі в одних трусах і окрилено декламує вірші чи співає пісень перед дзеркалом. Через тиждень, так і не дочекавшись світового визнання, «зірка» виходить на балкон, плюється, обзиває перехожих нехорошими словами і бідкається, що його життя минає марно, ніхто так і не оцінить його талант. Так триває доти, поки перехожі не починають кидатися у відповідь підручними засобами. Після цього, проклявши безликий світ, який ніколи не розуміє до пуття тонких натур, Тьомик, мов ведмідь у сплячку, впадає у затяжний запій.

Усе б нічого, якби оця недоречна тяга прославитись не вплутувала Тьомика, і мене разом з ним, у всякі прикрі історії.

У Мексиці Тьомику забаглося стати фотомоделлю.

2

Помстившись дикунам із Санта-Фе (штат Чіапас) за спалене авто, ми з Тьомиком чкурнули на північний схід, до Канкуна, найвідомішого курорту Карибського басейну.

Канкун, столиця штату Кінтана-Роо, – місто доволі цікаве та нестандартне навіть як для Мексики. По суті Канкун – це одна єдина магістраль, авеню Тулум, яка простягається з півночі на південь вздовж узбережжя Карибського моря більш як на тридцять кілометрів. Праворуч від авеню, один за одним, наче солдати в колоні, здіймаються модернові готелі з білосніжного армованого бетону та лискучого синього скла (Zona hotelera), у верхній його частині знаходиться El Centro – кілька кварталів нормальних житлових будинків, а ліворуч, окрім юкатанських кущів, більше ні хріна немає.

Щоправда, Канкун від початку не планувався як нормальне місто. Забудовники не прагнули зробити з нього подобу Стокгольма чи Копенгагена, цих виплеканих європейських міст, де можна з насолодою працювати, спокійно займатися буденними справами, гуляти у парках, вирощувати городину і дітей. Канкун зовсім інший. Канкун – це чорна перлина, занурена в золотаві піски пляжів і оточена бірюзовими дзеркалами лагун, – місто розваг, розпусти і шалених грошей.

Попри те, що будь-який курорт – справжній рай для авантюрного бізнесу, ми з напарником їхали тільки відпочити. У таких місцях, як Канкун, своїх спритників не бракує. Тож без підготовки і ретельно продуманого бізнес-плану з власним «бізнесом» туди краще не пхатися, щоб одного дня не прокинутися закопаним по вуха в пісок на якомусь безлюдному пляжі на Козумелі [25]25
  Острів у Карибському морі неподалік від материкової частини Канкуна.


[Закрыть].

3

Мавпяча афера, яку ми з напарником успішно провернули в джунглях Чіапасу, принесла нам більше втіхи, ніж фінансів, тому, щоб дарма не тратитися, ми зняли кімнатку не в готелі, а в дешевому хостелі в одному з кварталів El Centro на вуличці з милозвучною назвою «Орхідея». (Такого поняття, як дешевий готель, у Канкуні, на жаль, взагалі не існує.)

Якогось вечора ми рано повернулись після купання на віддаленому пляжі (а тільки такі пляжі в Канкуні безкоштовні) і відразу посунули до супермаркету за продуктами на вечерю. Відійшовши метрів триста від хостелу, я примітив, що до нас прилип низенький, неохайно підстрижений і тлустий мексиканець, на вид років тридцяти, в коротких шортах та замацьканій майці. Здавалося, я десь уже бачив його одвічно похнюплену міну, яка так і просилася цеглини. Можливо, він жив разом з нами у хостелі на вулиці Орхідей, а може, працював у якійсь пивничці поряд.

Попри те, що було вже далеко за полудень, спека стояла така, що асфальт під ногами танув, наче сніг, і місцями липнув до підошов кавалками чорного пластиліну. До супермаркету ми простували своїм ходом хвилин десять, обливаючись потом, наче в сауні. Увесь цей час барилкуватий коротун невідступно дріботів назирці. Кілька разів я рвучко обертався і встигав ловити його погляди. Втім, я не став нічого казати Тьомику: надто вже безхитрісно і простакувато виглядав наш таємничий переслідувач.

Мексиканець остаточно вивітрився у мене з голови, коли я заскочив у приміщення продовольчого супермаркету. Крижане повітря з кондиціонерів живлющою хвилею обмотало мене; я відчув, як на руках та шиї конденсуються краплинки вологи.

– Візьми кілька літрів «Коли», – хрипнув Тьомик. – А то я вчора ледь не помер від спраги вночі.

Я слухняно посунув до великого червоного холодильника з пляшками життєдайного бульбашкового напою всередині. Коли повертався, тримаючи під пахвами дві дволітрові пляшки «Coca Cola», то з подивом угледів, що приземкуватий мексиканець, який дріботів за нами від самого хостелу, рішуче підступив до мого компаньйона.

– Здоров, хлопці! Ви звідки будете? – недоросток розмовляв доброю англійською.

Я змовчав, Тьомик охоче відповів:

– З України.

– Я так і думав, що звідкись здалеку, – без тіні здивування відказав той. – У вас свіжий і нетрафаретний типаж обличчя, велика раритетність для генетично виснаженої нині Мексики, – остання хитромудра фраза стосувалася виключно Тьомика, бо після двох місяців у Мексиці мій «типаж» сильно засмагнув, і я тепер реально змахував на типового генетично виснаженого мексиканця.

«Що він, бляха, несе? – подумав я. – Замурзаний, небритий коротун у якихось зашмарованих шортах, а говорить, наче професор із Гарварду».

– Що ви кажете… – промимрив Тьомик, нічого не зрозумівши з тиради мексиканця.

– Джошуа, – чітко представився коротун. – Можна просто Джош.

– Ем-м-м… Артем. Приємно познайомитись, Джоше.

Мій напарник і засмальцьований курдупель несміливо потисли один одному руки.

– Дивне ім’я, як на мексиканця, – сухо відказав я.

Джошуа беззлобно всміхнувся і м’яко потиснув мою руку. Аж надто вже м’яко, навіть як для свого скромного зросту.

– Якісь плани на вечір? – несподівано сказав він.

Недоросток явно набивався в компанію. Я знову змовчав.

– Ні, – буркнув Тьомик, накидаючи в корзинку всякого їдла.

– Я зупинився в тому ж хостелі, що й ви, – продовжив Джошуа. – Там на горищі, над шостим поверхом, є чудова тераса, звідти навіть океан видно. Ви хіба не знали? Пропоную купити ящик пива, посидіти разом, погомоніти. Мені не часто трапляється нагода побалакати з двома… хм…

– …українцями, – підказав я.

– Саме так! З українцями. Звісно, якщо ви не проти, – чемно додав коротун.

На вид він був геть наївним та невинним, наче немовля. Лиш тільки очі, маленькі, як у вепра, скрадливі і каламутні, простромляли наскрізь, наче спиці.

Я глипнув на Тьомика. Тьомик байдуже глипнув на мене і знизав плечима, мовляв, вирішуй сам. Схоже, мексиканець його зовсім не цікавив. Тоді я перевів погляд на Джошуа. Мій внутрішній голос підказував, що цей замурзаний куцак нічого лихого ні мені, ні Тьомику вдіяти не зможе. Але чого він хоче? Просто познайомитись?

Цікавість зрештою перемогла.

– Ну, в принципі, ми не проти, – обережно промовив я.

– Тоді вирішено! – ляснув долонями Джошуа. – Влаштовуємо сьогодні пивну вечірку під зорями на даху нашого хостелу!

На радощах мексиканець ніжно поплескав мого напарника по плечу і потерся об нього стегном. Тьомик не звернув на це уваги. Потім мовчки виклав з кошика їжу, натомість закинувши туди спайку з 24-ма баночками пива «Negra Modelo» [26]26
  Одна з кращих марок мексиканського пива.


[Закрыть], а за нею ще кілька пакетів з чіпсами та горішки.

4

Ми сиділи на даху хостела, так далеко від канкунського гамору і так близько до канкунських зір. Життя здавалось таким же теплим і лагідним, як води Карибського моря.

Дахи канкунських будинків майже всі пласкі, обгороджені невисоким цегляним парапетом. Тож ми сиділи й глушили пиво на одній з таких терас, звідки відкривався чарівливий вид на El Centro. Ліворуч та праворуч від нас здіймалися бетонні короби витяжних вентиляційних каналів.

Я розлігся на ветхій рипучій розкладачці, Тьомик сидів навпроти на ще одному такому ж самому розкладному ліжку, Джошуа розмістився в шезлонзі трохи позаду нас. Між нами стояв ще столик з розкиданими шаховими фігурками впереміж з пустими баночками з-під «Negra Modelo». Виглядало, що мексиканець не вперше влаштовує вечірки під зорями Канкуна.

– Ти чим займаєшся? – поцікавився коротун. Він майже одразу перейшов на «ти».

– Я бізнесмен, – коротко відказав я.

– А я… я творча особистість, – замріяно мовив Тьомик, встромивши носа в небо.

Я зиркнув на свого напарника. «Ну, – думаю, – тільки цього ще не вистачало. Зараз ще почне горлати пісень, а на ранок, так і знай, депортують з Мексики за порушення громадського порядку». Мексиканець з розумінням кивнув, нітрохи не здивувавшись з Тьомикової відповіді.

– Поет?

– Не зовсім. Я якби широкого профілю. Так би мовити просто творча особистість. У цілому.

– Зрозуміло…

– А ти, Джоше? – знічев’я спитав Тьомик.

– Я тільки тиждень тому приїхав з Лас-Вегаса.

– Гм-м-м… – навіть я відчув, як у мого напарника зачесалося одне місце, коли він почув проказане вголос ім’я світової столиці розпусти.

– Ага, – підтакнув Джошуа. – Вважайте, хлопці, щойно звідти. Я там завідую спа-салоном при журналі «Men’s Health». Знаєте ж такий? Надаю їх ідеальним моделям ще більш ідеального вигляду. Тут, у Канкуні, один мій друг на днях відкриває свій власний люксовий тренажерний зал з басейном і спа-салоном, от він і запросив мене поділитись досвідом, налагодити організаційні справи.

Я підозріло прищурився. Друг якогось місцевого чувака, котрий нібито має гроші, щоб відкрити власний спа-салон, сам ночує в мандрівному гуртожитку і тиняється Канкуном в одних шльопанцях і подраній майці? Щось мені це не дуже подобається.

– Цікаво, цікаво… – прогудів Тьомик.

– Але ж «Men’s Health», – втрутився я, – це журнал, де… ну, там… е-е-е…

– Так, – кивнув Джошуа, читаючи мої думки, – мої моделі – це чоловіки.

Це мені чомусь не сподобалось ще більше.

– Я тому й підійшов до вас зазнайомитись, – правив далі коротун. – Ви мені приглянулись з чисто професійної точки зору. Особливо ось цей парубійко, – Джошуа солодкаво усміхнувся і поплескав Тьомика по коліну. – Дуже в тебе, аміґо, оригінальний і своєрідний типаж лиця. Такого не зустріти в Америці, а тим більше в Мексиці. Артеме, кажу тобі як знавець і видатний експерт, ти міг би легко зробити блискучу кар’єру в модельному бізнесі.

Курдупель влучив у яблучко. Тьомик аж язика висолопив.

– Справді?

– Ти вже повір мені, я свою справу знаю. Часом у Вегасі я беру хлопців прямо з вулиці, кілька місяців доводжу їх до пуття у своєму салоні, а потім представляю босам з «Men’s Health». Ще ні разу не було, щоб відмовили. Кожен з моїх протеже тепер має мільйонні контракти на рекламу спортивного одягу, чоловічої білизни чи парфумів. За минулий рік двоє моїх підопічних потрапили на обкладинку відповідно січневого та липневого номерів журналу.

– Ой-й, – прошепотів Тьомик. – А що для цього треба?

– Бажання і… більше нічого. Якщо надумаєш стати топ-моделлю, приїжджай до мене у Вегас. Я візьму тебе під свою опіку і зроблю з тебе людину, Артеме. Присягаюся, за два роки твоє фото прикрашатиме обкладинку «Men’s Health».

У Тьомика від почутого просто відібрало мову. Тоді Джошуа підвівся і безцеремонно обмацав Тьомикові м’язи на руках та ногах, лапнув його за груди.

– Ну, для початку треба буде трохи підкачатися, ось тут, тут і тут, – напустивши на себе важнющого вигляду, гугнявив коротун. – Потім забрати лишні сантиметри з талії, – коротун поплескав Тьомика по пузі. – У мене є одна чудова, давно перевірена методика тренувань. І, зрозуміло, спеціальна дієта під неї, – затим мексиканець задер догори Тьомикові руки і зазирнув під пахви. – Зробити епіляцію тут і тут, а ще, звісно, ось тут, – сказав тоді курдупель і нахабно зазирнув Тьомику спереду під шорти.

«О май ґад!!!» – подумки заволав я. Ну, звісно, він гей! Я знав це від початку! Тобто не знав, а здогадувався. От зараза! Забив Тьомику мізки, а тепер безсоромно його лапає. Я схопився на рівні ноги – треба мерщій рятувати напарника!

– Так, друже, нам пора, – рішуче сказав я і взяв Тьомика за лікоть. – Джоше, спасибі за пиво.

Тьомик вивільнив руку.

– Мені й тут добре. У хостелі все одно нема чого робити.

– Він же голубий! – крикнув я українською.

– Ну то й що?

«О Боже, – я весь похолов, – невже і Тьомик теж? Ми ж з ним стільки років… О, ні! Тільки не це!» Мене аж знудило, коли я уявив, як вони… Втім, Тьомика зовсім не цікавила ні сексуальна орієнтація недоростка, ні те, що я про все це думаю. Відтепер у його творчій довбешці намертво засіла одна єдина ідея – стати топ-моделлю.

– Я все життя мріяв про такий шанс, – відчеканив мій напарник.

– Пива ще багато, – прогугнив Джошуа до мене. – Залишайся.

А тоді взявся на всі лади розхвалювати життя чоловіка-моделі: зйомки на Гаваях, Тенеріфе чи у Майямі, постійні вечірки, паті, VIP-салони, цілі табуни прихильниць… Тьомик, роззявивши рота, слухав його. Слухав, слухав і розтанув. Поплив, блін, наче сніговик під березневим сонцем.

5

Наступного ранку ми попхались на пробу до дилера.

Напередодні мексиканець радо повідомив, що Артему неймовірно пощастило. Якраз на цьому тижні одне з відділень журналу проводить зйомки на пляжах Канкуна, тож Джошуа представить його редакційному дилеру, а той в свою чергу може влаштувати пробну фотосесію прямо тут, в Мексиці (звісно, якщо Тьомик йому сподобається).

– Але ж я ще не в формі, – боязко зауважив мій напарник.

– Нічого, це лише проби, – заспокоїв його коротун. – Для форми потрібен час, і дилер це розуміє. Якби ти був у чудовій формі, я б повів тебе відразу до арт-директора, а не до дилера.

…Приймальня редакційного дилера знаходилась у старомодному будиночку в самому кінці авеню Лопес Портійо (Lopez Portillo), глибоко на материку, далеко від пляжів та океану.

На противагу м’якому й простодушному педерасту Джошуа, представник редакції «Men’s Health», так званий модельний дилер, видався мені справжнім фашистом. Вилитий рейхсканцлер Гебельс! Хижий погляд непроникних застиглих очей, орлиний ніс, перебитий посередині, зневажливі тонкі губи (кутики різко загнуті вниз), вдвічі ширша за лоб нижня щелепа, кулачища завбільшки з вазон для квітів кожен – усе це більше личило б нацистському шкуродеру, ніж естету, який знається на прекрасному.