Текст книги "Навіжені в Мексиці"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Якщо ми завтра заплатимо за ще один такий номер, у нас не залишиться грошей навіть на квитки додому…

А тоді зник у ванній чергового люксового номера.

Мені сильно закортіло відірвати Хосе голову. Хлоп, звичайно, ні в чому не винен, ми ж самі підписались на цю авантюру, і взагалі, це нічого не вирішило б, але ж треба було комусь відірвати голову. А Тьомик без голови не зміг би знімати грошей зі свого рахунку. І не встиг я ото подумати про Хосе, як мій телефон мляво пискнув з кишені, просигналізувавши про отримане повідомлення.

« Гарні новини, босе! „Four Seasons Hotel“. Шукайте дона Педро Сесіліо Раміреса. Наркоторговець і найбагатший землевласник Мексики. Йому належить більше землі, аніж ви можете уявити», – прочитав я.

Коли Тьомик вийшов з душу, я подумав, що з відриванням голови Хосе ще можна почекати.

– Завтра останній раз, – тихо мовив я до нього.

– Я й так знаю, що останній, – сухо відрубав Тьомик, накрився ковдрою і відвернувся до стіни.

«Отже, завтра або ніколи», – зціпивши зуби, подумав я.

…«Four Seasons» виявився найкращим з готелів серед тих, по яких ми тинялися до того. Ну і, звісно, найдорожчим.

Ціла купа м’яких крісел та диванів з позолоченими бильцями заполонили велетенський П-подібний хол першого поверху. Ближче до вікон, які виходили на вилизаний вічнозелений парк з фанатично підстриженими кущами та газонами, стояв ряд круглих дерев’яних столиків з дерев’яними літніми кріслами. Столики дармували – до ленчу ще лишалося чимало часу, однак у холі було людно. Ми пройшли в центр залу і розвалились на одній з білосніжних козеток. Прямо навпроти нас мостилась імпресіоністська статуя голої дівки з якогось чорного металу, що нагадував звичайну конструкційну сталь. Дівка була дуже кістлява. Я чомусь подумав, що це поганий знак.

Далі все пішло, як завше. Я горлав про нафту, Тьомик якось уже зовсім мляво реагував, з безнадійним виглядом розбавляючи водоспад моїх слів своїми куцими фразами. Після двох годин безперервного молотіння повітря я зрештою потроху почав затихати, а голос мій захурчав штучно, як мікрофон, схований у китайській ляльці.

…Почалось усе з того, що над самим моїм вухом хтось відчеканив чудовою англійською:

– Нафта? Тут, коло Мехіко? Нізащо не повірив би!

Я стрепенувся і оглянувся через плече. За мною підносився увись кремезний череватий мексиканець – те, що він мексиканець, сумнівів не могло бути – виряджений у піжонський білий костюм, жовто-коричневий ковбойський капелюх із зміїної шкіри та гостроносі туфлі на високому каблуку та ще й зі шпорами. Блін, чудило, мов із кіно, подумав я. А ще у нього була тростина зі срібним набалдашником у вигляді орлиної голови зі змією в зубах – точно, як на мексиканському прапорі.

На вид йому було років сорок, може, сорок п’ять.

Я спочатку театрально потупив очі, зумисне трохи помовчав, напустивши на себе таємничого вигляду, і холодно проказав:

– Ні! Ви помилилися.

– Але, сеньйори, я щойно чув, як ви сперечалися про чималі поклади нафти десь за околицями Мехіко!

– І вам не почулося, – втрутився Тьомик, стараючись надати своїй англійській німецького акценту, а втім – даремно, навіть китайці краще говорять. – Ми справді спілкувалися про нафту, але… – ось тут Тьомик, хитра бестія, витримав чималу паузу, – …але не біля Мехіко.

«Якщо він тільки не повний ідіот, то зараз мусить клюнути!» – подумав я, і серце моє забилося частіше.

Як покажуть наступні події, мексиканець виявився аж два рази не повним ідіотом. Але це потім, а зараз він обійшов круг столу і нахабно взяв до рук верхній з актів на землю, які я спеціально розклав перед нами на столі. То була ділянка під серійним номером AJ317 у державному реєстрі, якраз та, на котру я поцупив практично готові документи у справжньому земельному агентстві.

– А це що таке, хлопчики? – безцеремонно спитав багатій.

Він зняв капелюха, шпурнув його на козетку коло мене, а сам плюхнувся поряд з Тьомиком, заклавши праву ногу на коліно, і ретельно роздивився документ. Позаду мексиканця у білому невідь звідки зринув плечистий засмаглий тип у строгому чорному костюмі та в ідіотських малинових туфлях з блиском. Його морда – так, саме морда, а не обличчя – була непропорційно маленькою у порівнянні з тілом, вельми нагадуючи зморщений писок хитрого шимпанзе. Він послужливо підніс своєму босу келих з коктейлем, після чого завмер, наче ще одна статуя, за його спиною.

Мені не сподобалось ні те, як мексиканський ковбой зі шпорами обізвав нас хлопчиками, ні те, як розкуто та нахабно він себе поводив.

– А ви хто будете, дядьку? – стримано поцікавився я, відчуваючи, як у серце закрадається непоясненний страх.

– Та це акти на землю біля Мехіко, – майже одночасно зі мною втрутився Тьомик. Мій напарник все ще продовжував грати дурника, думаючи лише про одне – як би відбити викинуті на першокласні готелі гроші. – Ми тут прикупили собі трохи землі за містом…

– Хм… Справді? – латинос проігнорував мене.

Я непогано розбираюсь у людях. Ну, робота в мене така. І тоді, пригадую, я раптом подумав, що не маю ані найменшого бажання всучити цьому мексиканському Рокфеллеру фальшивий акт на землю, яка мені не належить і ніколи не належала. Він не був жертвою, клаповухим мішком із грошима. Він був хижаком, наче той срібний кондор на набалдашнику його палиці, який трощив дзьобом череп гримучої змії.

– Знаєте, ми… – спробував був устряти я, відчайдушно намагаючись взяти ситуацію під контроль. Але ситуація не менш відчайдушно пручалася.

– Маєте рацію, сеньйоре, – знову перебив мене Тьомик, – це вже наша земля.

– …з нафтою? – черевань лукаво прижмурив око.

– Так! Ги-ги! Ой… – блискуче зіграв Тьомик. – Ні. Я мав на увазі без нафти.

– І з якого такого дива, дозвольте поцікавитися, два європейських хлопчики надумали розжитись на цілий аеродром абсолютно неродючої землі – землі без нафти – в сорока милях від Мехіко? – уїдливо просичав мексиканець, розглядаючи інші акти на землю. – Я трохи знаюсь на землі, хлопчики, тому скажу вам прямо, що це нікудишнє капіталовкладення.

Я відчув, що Тьомикова шаманська здатність притягувати неприємності на наші голови запрацювала на повну котушку. Я знав, що він зараз ще трохи напустить туману, як ми з ним і домовлялись, а потім зізнається знічев’я, що в землі щойно знайшли нафту і ми не проти перепродати наділи. Але моя інтуїція, мій проникливий внутрішній голос верещав, наче кіт, якому защемило хвоста рейковими стрілами і на якого з туману, чмихаючи і чахкаючи, насувається поїзд. «Чуваки, без образ, але збирайте свої манатки, біс із ними, з грошами, і валіть звідтіля на хрін!!!» – волала моя інтуїція. І знаєте, дуже рідко вона отак волає, і ще не трапилось жодного випадку, щоб я міг у ній засумніватися.

Тож я вже рішуче підняв руку, наладившись схопити Тьомика за барки, згребти наші документи і посунути геть. Коли мексиканець обізвався знов:

– А я, до речі, дон Педро. Педро Сесіліо Рамірес, – три останні слова прозвучали у моїх вухах, наче виляски батога.

У голові пронеслося вчорашнє повідомлення від Хосе Акуньї: «… найбагатший землевласник Мексики». Після цього у мене в очах, мабуть, проступили відлиті із золота значки «$», як у Скруджа МакДака з диснеївських мультиків, і я неквапливо відвів руку.

– Я – Боб, а це мій напарник – Джейк, – дурнувато представив нас Тьомик.

Я мовчав, втелющившись у обличчя дона Педро. Той теж мовчав і не відводив очей. Якийсь час ми наче мірялися внутрішньою силою один з одним, зчепившись поглядами.

– Son gilipollas! [9]9
  Ви ідіоти! ( груб. ісп.)


[Закрыть]– зненацька випалив дон іспанською прямо мені в лице.

Жоден м’яз на моєму обличчі не смикнувся. Я відразу зметикнув, що він перевіряє, чи розуміємо ми іспанську. Я, як і раніше, стримано відказав англійською:

– Перепрошую, сеньйоре, ми не настільки знайомі з іспанською, щоби…

– А… Ні, нічого… Краще розкажіть, що ви, в біса, там нарили.

– Там є нафта, – сходу випалив я.

– Ти що? Пс-с… – прошепотів Тьомик, награно прикриваючись долонею.

– Земля неродюча, але в надрах лежать мільярди барелів чорного золота, – продовжив я, відразу беручи бика за роги. – То золота земля, сеньйоре Рамірес.

– Тоді чому ви розказуєте це мені? – спитав дон.

– Взагалі-то ми не нафтовики, ми лиш геологи-розвідники. У нас немає ні капіталу, ні засобів, щоб витягти звідтіля нафту. Ми випадково натрапили на поклади, мерщій скупили ділянки, а зараз не проти перепродати землю, – удавано прямодушно відповів я.

Дон Педро душив мене прискіпливим поглядом колючих очей. Але я вже твердо вирішив прийняти цю гру, а там, думаю, нехай вже що буде.

– Це добре, – нарешті промовив він, – це дуже добре…

У цей момент чорнопикий богатир у костюмі та малинових туфлях схилився над диваном і щось прошептав на вухо дону. Дон Педро мляво усміхнувся і впівголоса відказав, перейшовши на іспанську:

– Говори іспанською, Хорхе. Вони, схоже, нічого не тямлять по-нашому.

Далі вони перекинулися кількома дуже тихими фразами, але я все одно їх розчув.

– Тут від створення світу не було нафти, окрім тої, що приходить по трубах від океану, доне. Ці дві біломорді собаки дурять вас, сеньйоре, – сказав Хорхе.

– Я знаю, – відказав дон Педро. – Не розумію тільки, як ці жовторотики могли подумати, що я поведусь на таке?

– Але й без нафти це добра земля, доне.

– Ага, carramba, це гарна земля. Я потягну час, а ти вивідай, хто ці два цуцики, і ретельно перевір усі документи на землю. А там вирішимо, що з ними робити.

Тоді дон Педро повернувся до мене і промовив англійською:

– Запрошую вас обох, сеньйори, приєднатися до мене під час вечері. У мене чудовий будинок за містом. Я маю до вас непогану ділову пропозицію.

– Дякую за люб’язне запрошення, – почав був я, – але…

Мені здавалося, що в цей момент мексиканець розтинає мене на шматки своїм поглядом. Я вже не боявся його – я ж сказав, що вирішив прийняти цю гру, – однак я зовсім не мав бажання лізти на ворожу територію.

– …ми згодні! – зненацька замість мене докінчив Тьомик і потиснув руку донові.

– От і добре, хлопчики. О п’ятій пополудні я пришлю за вами лімузин.

9

– Ти глянь, чувак, яка в нього файна доця, – шепнув мені на вухо Тьомик.

– Ти ідіот! – я ледь не поперхнувся шампанським. – Це не доця! Це його дружина!

Я щонайсуворіше зазирнув Тьомику в обличчя. Блін, що за безтямний блукаючий вираз? А очі як у контуженого! У таких випадках боксерський рефері зазвичай махає високо здійнятими руками, обіймає боксера, лагідно відтісняючи його до канатів, і припиняє бій, фіксуючи технічний нокаут. Але Тьомик не боксер, і ми, на жаль, не на боксерському ринзі.

– Навіть не думай, кретине! – прошипів я.

– Ти про що, чувак? Я повністю контролюю ситуацію, – солідно прокашлявся Тьомик. – Запевняю, тобі нема про що хвилюватися.

З власного досвіду я знаю: коли Тьомик говорить, що нема про що хвилюватися, – це саме той випадок, коли дуже треба хвилюватися…

Минуло трохи більше тридцяти хвилин відтоді, як нас допровадили на білосніжному «Лінкольні» на заміську віллу дона Педро. Вілла виявилась не набагато меншою за весь «Four Seasons Hotel», з двоповерховим будиночком для гостей, з басейном, у якому могла б тренуватись уся українська олімпійська збірна по плаванню, і величезним парком, де спокійнісінько паслись мініатюрні приручені сарни. По периметру виднілися пости воєнізованої охорони, які трохи псували ландшафт.

Я сидів за круглим столом коло відчиненого вікна, сьорбав шампанське і пітнів. Зазвичай я дуже пітнію, коли нервую. А нервував я з двох причин. По-перше, через те, що дон Педро нахабно, не сказавши ні слова, ще у готелі відібрав у мене всі наші земельні акти, нібито для того, щоб його упорядник оцінив їх реальну вартість та відібрав найкращі паї. Другою причиною була донья Роза – дружина Педро Раміреса, яку Тьомик тільки-но сприйняв за його доньку, оскільки бігав у туалет попісяти, коли мене з нею знайомили. А хвилюватись там, хай йому грець, було через що – вродливішої жінки я ще зроду не бачив. Тьомик увесь розмазався і поплив, блін, у дальнє плавання, тільки її запримітивши.

Донья Роза направду годилася тому старому мексиканському пердуну в доньки. Вона була… ну, вся була така, як… ну, як мільйон баксів новенькими купюрами! Я, знаєте, не мастак жінок описувати, тому більше й не маю чого додати. Зате Тьомик сказав би, що донья Роза була не дуже високого зросту, засмагла, з гарно окресленим станом, м’якими грудьми і чарівливими маленькими ніжками. Якщо дивитися далі (я далі не дивився, бо мені й усього згаданого вище вистачило, щоб ледь не захлинутися слиною, тому все це записано по свідченнях Тьомика), натрапимо на ангельської вроди обличчя без жодної зморшки чи складочки, акуратний прямий ніс, широко поставлені чорні маслинки очей та пухкі сексуальні губи, з яких ніколи не сходить посмішка. Втім, найважливіше крилося не у зовнішності та пишних принадах. Донья Роза володіла просто неперевершеною харизмою. Вона рухалась граційно, неначе акторка театру, постійно щось приязно щебетала, божественно закидала голівку назад, невимушено підбираючи волосся, і причаровувала, причаровувала, причаровувала…

Відрекомендувавши мені свою дружину, дон Педро кудись вшився, пообіцявши приєднатися до нас під час вечері, і покинув мене напризволяще зі своїм чорнооким ангелом та моїм придуркуватим блондином. Моя нервозність перейшла заледве не у паніку, коли я побачив, як у Тьомика набухли штани і як він дивиться на господиню.

– Вона схожа на моє перше кохання… – замріяно промурмотів Тьомик.

– На сто перше, трясця твоїй матері! – я смикнув його за рукав жакета. – Тільки торкнешся до неї, я власноруч відірву тобі яйця! – а потім подумав-подумав і додав: – Якщо дон Педро сам не відірве їх тобі до того.

Втім, за двадцять хвилин повернувся дон Педро, трохи розрядивши ситуацію. Я відзначив, що він устиг переодягтися в новий піжонський жакет з вузенькою змійкою-краваткою та широченними манжетами, загостреними на кутах. Учотирьох ми сіли до столу вечеряти: я – навпроти дона, а Тьомик – супроти доньї Рози.

Дуже довго ми просто жували, іноді вставляючи безглузді фрази про смакові якості поданих закусок та кількість крові у біфштексі. Чудове червоне вино гарно смакувало до вечері, але ніяк не могло мене розслабити. Дон Педро виявився гарним господарем і прекрасним співрозмовником. Він докладав усіх зусиль, аби ми з Тьомиком не нудились, однак я не міг заспокоїтися і згодом обережно запитав:

– То що там із землею, сеньйоре Педро? Вас зацікавили наші наділи?

– Давайте не будемо за столом про справи, – ухилився він від відповіді.

Холодна підозра прокралась у моє серце, і я безповоротно втратив апетит. На відміну від Тьомика, який чудово освоївся за столом, наминаючи все, до чого міг дотягнутися, відкрито, потвора, підморгував дружині дона і не переставав сипати дурнуватими запитаннями, я ледве стримував тремтіння в руках, думаючи про те, чим все це скінчиться, якщо дон Педро таки розкусив, що документи на землю липові.

– А чого ви живете в готелі, якщо у вас є такий шикарний особняк? – тим часом варнякав Тьомик.

– То мій власний готель, – відповідав дон Педро. – Я постійно там зупиняюся, коли їжджу по справах до столиці.

– А нащо вам такий великий басейн? А чому ви не проклали сюди метро прямо від Мехіко? Скільки у вас вертольотів? – не вгавав мій компаньйон.

Донья Роза не відводила своїх чорних оченят від мого балакучого напарника. Високі синьоокі блондини, знаєте, наче магніт притягують смаглявих мексиканок. В якийсь момент я готовий був побитися об заклад, що вони вже труться ногами під столом. Саме тоді до дона підійшов Хорхе – та мавпа, що супроводжувала земляного магната в готелі.

– Я все дізнався, сеньйоре, – тихо проказав він іспанською.

– Ви неймовірно гарна, – прошепотів Тьомик англійською, скориставшись тим, що дон переключив свою увагу на Хорхе.

Я розривався між тим, щоб підслуховувати шемрання Хорхе та пильнувати Тьомика, який безцеремонно фліртував з хазяйкою, паралельно роздумуючи про те, що, може, ще не пізно й ліпше зараз вискочити з-за столу й чкурнути в напрямі Мехіко. Скільки там тої дороги? Якихось нещасних 40 миль! До ранку добіжимо.

– Поселилися сьогодні зранку, – продовжив Хорхе. – Один з них німець, інший – швед. По-моєму. Де й коли вони нагребли стільки землі – поняття не маю. Але… – ось у цьому місці, пам’ятаю, у мене ледь серце не вискочило з грудей, – …з документами на землю все гаразд. Її потрібно брати, доне…

– Ти впевнений?

– Так, доне.

«Гарна робота, чувак», – подумки похвалив я сам себе, полегшено зітхнувши. Однак розслаблятися не було часу: Тьомик уже повним ходом налягав на донью Розу.

– Як щодо того, щоб викурити по сигарі на веранді, помилуватися зоряним небом і поговорити про справи? – запропонував дон, хоч звучало це, швидше, як наказ, аніж пропозиція.

– Із превеликим задоволенням, – сказав я, вхопивши Тьомика за лікоть.

– Я не палю, – сказав Тьомик.

Я сильніше стиснув його лікоть.

– Я не палю! – загорлав він, рвучко вивільнивши руку.

– Мені достатньо й одного з вас, – засміявся дон.

– Але ми працюємо тільки вкупі, – рішуче відказав я і силоміць витяг напарника з-за столу; донья Роза сердито надула губки, змірявши мене сповненим ненависті поглядом.

Ми вийшли на просторий балкон, заставлений мармуровими вазонами з різними екзотичними квітами. Тьомик ображено сопів. Дон Педро запропонував мені сигару, запалив свою, а далі витяг з папки, яку приніс йому Хорхе, один з моїх «мокрих» актів на землю.

– Я волів би почати з оцього шматка, – він подав мені папірець.

Я прийняв документ обома руками, міцно притисши лікті до тулуба, щоб не видати зрадливе тремтіння кінцівок. То був той самий злощасний кусень землі під номером AJ317, з якого усе почалося. Судячи з опису, наділ розташований десь зовсім поряд з володіннями дона.

– Я купую цей пай, – безапеляційно відчеканив дон Педро. Він не сказав «чи не думали ви про продаж цього паю?» або ж «я міг би купити цю ділянку». Ні. Його тон не допускав жодних заперечень. Однак я ладен був продати землю прямо зараз, не торгуючись, навіть за півціни, аби тільки якнайшвидше дати драла з цих хоромів. Тьомик стояв поряд і вдавав, що уважно слухає дона, хоча очима мацав і роздягав сеньйору Розу, що зосталася сидіти за столом, кокетливо схиливши голівку набік.

– Я не проти, – стримано відказую донові.

– Я знаю, – дон хижо усміхається, а тоді незворушно називає ціну: – П’ять мільйонів песо.

Тут у Тьомика аж очі на лоба полізли. Схоже, на кількадесят секунд він забув навіть про донью Розу. Я відчував, що він ще, чого доброго, зомліє від почутої цифри. Геть-бо непристосований хлоп до справжнього бізнесу. Особисто я ніскільки не вразився і промовчав.

– Непогана ціна за такий шмат, – перервав хвилинну мовчанку мексиканець, чи то здивовано, чи то розгнівано звівши на переніссі брови. Я кивнув.

– Ось це завдаток, – безбарвно продовжив дон Педро. – П’ятсот тисяч песо. Завтра мої люди зв’яжуться з вами і переведуть на рахунок решту. Підготуйте усі документи для передачі землі у мою власність.

Мексиканець дав знак Хорхе, і той слухняно поставив на білосніжний гіпсовий парапет відкриту спортивну сумку «Nike». Я обережно зазирнув всередину. В ній лежала ціла купа перев’язаних пачками мексиканських банкнот. Ціла купа! Я ще ніколи не бачив стільки готівки відразу.

– Можете перерахувати, – буркнув дон.

– Ні, дякую. Ми вам віримо.

Якусь мить я вагався, не знаючи, що робити далі. Я відчував, що донові Педро відомо все про нафту, тобто, що її там немає, і розумів, коли покладу руку на сумку, назад вороття уже не буде. Одначе, панове, я не з тих, хто відступає, маючи перед носом півмільйона мексиканських песо. Застебнувши блискавку, я рішуче прийняв сумку до своїх рук.

Дон Педро наче прочитав мої думки.

– Навіщо були оті ваші розмови про чорне золото? Ви ж не гірше за мене знаєте, що в тій землі немає ні краплини нафти, навіть якщо просвердлити дірку до самої магми, – жорстко проказав магнат, наче вичитуючи неслухняного хлопчака, який ненавмисно розбив вікно його маєтку.

Я потупив очі, але тут-таки придумав, як викрутитися. Я сказав йому правду:

– Це маркетинговий хід. Нам просто конче треба було продати землю.

Дон кивнув. Ми довго мовчали. Стояли пліч-о-пліч, задерши тліючі вогники товстенних бурих сигар у смолянисте небо, попахкуючи димом й роздивляючись воскові цятки зір. Запашний дим справжніх кубинських сигар колючим вогнем обпалював горло, але заспокоював нерви і стишував дрож. Язики опівнічної холоднечі помалу вповзали на балкон, лізли під жакет і крізь сорочку лоскотали тіло. Я міркував, чому ми ще живі, якщо цей дженджикуватий наркобарон від початку розумів, що жодної нафти не існує. Зрештою я спитав:

– Тоді чому ви купуєте цю ділянку?

Дон Педро розвернувся і твердими кроками вирушив до виходу з балкону. У дверях він обернувся й мовив, по-ідіотськи театрально помахавши вказівним пальцем:

– Чорне золото Мексики – це не нафта. Чорне золото Мексики – це її земля, хлопчики… Це її земля…

10

– Як?! Як, в дідька, ти це зробив?

Я невиразно пересмикнув плечима, хоча в душі торжествував, і від перезбудження мені хотілось верещати на все Мехіко, наче мавпа в джунглях. У такі моменти мене завше опановує відчуття вищості. Вищості над Тьомиком, над Хосе, над усім світом.

– Ти геній, чувак! – вторував Тьомик і на підтвердження ляскав долонею по бардачку «Доджа». – Ти даєш йому підроблений акт, а він каже – справжній! Ти просиш назвати ціну, а він сам пропонує вдесятеробільшу від вартості паю, так, наче в тій землі нафти і золота напхано до самого ядра!

Мені раптом схотілось спитати, чи не страшно Тьомику. Щось трохи гризло мене зсередини (не совість, не подумайте, совість у бізнесі – це як коханець у ліжку твоєї дружини… хоча ні… навіть як два коханці у ліжку твоєї дружини.) Але я так нічого й не сказав, не схотів псувати солодкий момент власного тріумфу.

– Ні, я все ще не можу повірити! – ніяк не вгавав мій напарник. – Це просто не вкладається у мене в голові! Це неможливо! Отак взяв – бац! – і запропонував ціну вдесятеробільшу! Я завше знав, що ти геній, чувак, але щоб аж та-а-ак.

– Це бізнес, Тьомо, – напустив я ще більшого туману. – Ти ніколи не збагнеш до кінця всіх нюансів справжнього бізнесу…

Ми проминули Зокало і неспішно їхали у свій готельчик, вихляючи між запиленими авто та поодинокими сонними вантажівками. На одному з перехресть, незважаючи на пізню пору, горлали запальних мексиканських пісень кілька бродячих менестрелів, маріачос, як їх тут називають, в широкополих сомбреро та чорних сюртуках із золотими ґудзиками. Я взяв з сумки одну з пачок, витяг з неї кілька купюр і жбурнув музикантам. Маріачос, покидавши інструменти, бігли за нашим «Челенджером» аж до наступного перехрестя. Так дуже дякували.

Перед сном я подзвонив Хосе Акуньї і розказав про всі перипетії пережитого дня.

– Круто, босе! – зрадів абориген. – Я знав, що ви його підчепите!

– Підготуй пакет із необхідними документами. Назавтра люди Раміреса мають навідатись до нашого агентства, щоб почати оформляти продаж землі. І… і приготуйся зникнути з Мехіко.

– Ви геній, босе! – кричав Хосе.

– Так, я знаю, – стомлено відповів я, поклав телефон, потягнувся, хряснув пальцями і завалився на ліжко.

Я вже майже відійшов до сну, коли почув, як Тьомик тихенько питає:

– Слухай, Максе, оскільки землі у нас на ділі немає, виходить, ми просто видурили в дона п’ять мільйонів? Якось не комільфо воно…

Я скривився крізь сон, який вже заповзав на мою подушку. Прочунявся, бачте, ревнитель суспільної моралі! Що не кажіть, не люблю непрофесіоналів.

– Ти бачив його будинок, готель, машини? Він від того не збідніє, друже… Нітрохи не збідніє…

11

Зранку я прокинувся у казковому настрої. Тьомикові сумніви, на щастя, кудись вивітрились, а Хосе відзвітував, що всі документи готові, управитель дона вже дзвонив, і він, Хосе цебто, чекає на його приїзд.

Крізь шибу зазирало по-справжньому весняне тепле сонечко. Я сидів на кухні, хрумкав горішки, пив молоко і роздивлявся карту Мексики. Мій напарник всівся навпроти і намагався, не знаючи іспанської, розгадувати іспанський кросворд. Ще кілька годин, думав я, ми отримаємо гроші і розпрощаємося з мексиканською столицею…

Два дзвінки пролунали практично одночасно. Спочатку задзеленчав мій мобільний, що лежав поряд мене на столі, і майже водночас з цим хтось настирливо подзвонив у двері нашого номеру. Я потягнувся рукою до телефону, а Тьомик підвівся, відклавши вбік «La Crоnica de Hoy» [10]10
  Столична мексиканська газета.


[Закрыть].

– Я відчиню, – сказав мій напарник і зник у коридорі.

Я глипнув на кольорове табло мого телефону, за звичкою витримавши паузу перед тим, як прийняти виклик. Затим я почув клацання дверного замка – це Тьомик відчинив двері.

– Хто там? – гукнув я до Тьоми і приклав трубку до вуха.

У цю ж мить із коридору долинув звук важезного удару, так, наче там хтось щосили гепнув пудовим молотом по пустій дерев’яній діжці. А потім я побачив, як Тьомик – хоча, правильніше, мабуть, буде казати, не Тьомик, а його тіло, – розкинувши врізнобіч руки і задерши догори ноги, летить коридором прямісінько до виходу на балкон нашої кімнати.

Чорт, а ви уявляєте собі, як це – сидіти в готельному номері, спокійнісінько лускати горішки і нараз розкумекати, що твій напарник щойно впустив до номера когось, хто, не зволікаючи, потужно врізав йому в довбеху, від чого він, оцей твій горе-напарник, маючи добрих вісімдесят кілограмів ваги, полетів по коридору, наче шматок фанери? Ні, панове, ви цього не уявляєте.

Але якщо уявили, то спробуйте тепер домалювати у голові ще дещо. Уявіть собі, що в той самий момент, коли тіло Тьомика прямо на моїх очах пікірувало у напрямку лоджії, я почув з телефону захеканий і переляканий голос Хосе Акуньї, який пролепетав:

– Вони про все дізнались, чувак! Забирайте бабки і валіть до чортів звідтіля, якщо вам дороге ваше життя!

Оцього ви вже точно собі не намалюєте, бо якщо таке уявити по-справжньому, то можна запросто накласти в штани. Повірте, по собі знаю.

Про те, що трапилося далі, багато розказувати не буду. У вітальню з коридору ввалилися два качки-носороги, за якими просунувся Хорхе-шимпанзе. Мені кілька разів потужно з’їздили по морді, аж у стільчика піді мною ніжки підкосилися, Хорхе витяг з-під ліжка сумку «Nike» з грошима дона Педро і назвав мене «хитрожопим». Далі повідомив, що його начальство вельми сердиться за наш із Тьомиком нечесний вчинок і вимагає, щоб ми покаялись. Я сказав, що ми каємось, так, бляха, сильно каємось, що просто далі вже нема куди. А Хорхе сказав, що для отримання індульгенції від його високості дона цього мало. Необхідна компенсація за моральні збитки у розмірі, не багато не мало, а п’ятсот тисяч песо, окрім того, що він уже у нас забрав.

– Гроші ви мусите самі привезти донові додому. Вже завтра. Якщо надумаєте накивати п’ятами, подумайте двічі – з вас, коли піймають, нароблять відбивних і згодують собакам дона. Від Педро Сесіліо Раміреса ще ніхто не тікав.

Затим Хорхе переконався, чи на місці всі пачки банкнот, міцно притис до себе сумку, і вони подалися геть. Я поволі підвівся, витираючи приплющеного закривавленого носа. Тьомик усе ще лежав головою вниз на сходах, які вели до балкону, задерши волохаті ноги до стелі, а його тапочки так і лишилися стояти коло вхідних дверей, де він отримав стусана на свою безтурботну білобрису голову.

Я протюпав коридором і смикнув Тьомика за ногу:

– Чувак, ти що, здох?

На що Тьомик розплющив одне око і стиха спитав:

– Вони пішли?

– Ага.

– Що то було?

– Нам кінець, чувак, – сказав я, схлипуючи, – дон Педро розкусив нас.

Тьомик нарешті прийняв людську позу, всівшись на ґанку лоджії. Під лівим оком у нього розплився величезний синець кольору нічного неба.

– І що тепер? – обережно поцікавився мій напарник.

– Він хоче, щоб ми до завтра дістали йому півмільйона песо…

– То віддай їх йому!

– Свої він уже забрав. Він хоче півлимона на додачу.

Тоді Артем підхопився і помчав до спальні, де на недбало зібганій постелі валявся його ноутбук. Він відкрив кришку, кілька хвилин отетеріло телющився на плоский екран, чекаючи, поки комп’ютер налапає готельний wi-fi і підключиться до Інтернету, а потім зайшов на сторінку шведського банку «Nordea», щоб переглянути стан свого рахунку.

– Щойно надійшли гроші за будинок, – зрештою промовив Тьомик.

– Скільки?

– Сім тисяч шістсот євро.

«Отже, десять кусків зелених або сто тисяч песо», – хутко перерахував я в голові.

Далі ми кинулись перевертати усі наші речі, ритися між паперами, вивертати кишені штанів та сорочок, звідусіль витягуючи поодинокі затерті папірці: мексиканські песо, американські долари, євро і навіть гривні. Ми перетрусили весь готельний номер, нашкрібши трохи більше двох тисяч доларів. Тобто у нас не було навіть четвертини від потрібної суми…

У відчаї я вхопив мобільний і подзвонив Хосе.

– О, мужики, привіт! А я вже думав, що вас на світі вже немає! – після кількох гудків радісно озвався мексиканець.

– Де ти зараз?! – рявкнув я. Судячи по шуму, який линув крізь трубку, Хосе на чималій швидкості мчав кудись дорогою.

– Драпаю на південь. Уявляєте, вони мене не замочили! Живим залишили! Тільки кілька зубів вибили, викрутили три пальці обценьками і голову в унітазі помили. Сказали – на перший раз досить. О, я так їм дякував, мужики! Зараз думаю якийсь час пересидіти, чи в горах у Оахаці, чи, може, в джунглях Чіапасу [11]11
  Чіапас – штат на півдні Мексики, найбідніша мексиканська територія.


[Закрыть]. Я ще молодий – жити хочеться. А як ви там?

– Нормально, – буркнув я, прикладаючи лід до напухлого носа. – Дон Педро наказав принести йому завтра п’ятсот тисяч песо. Що нам робити?

Хосе Акунья довго мовчав, а потім прошепотів дрижачим голосом:

– Мужики, принесіть йому завтра п’ятсот тисяч песо.

– Але у нас немає п’ятиста тисяч! – загорлав я в трубку.

– Тоді він зробить з вас відбивні і згодує собакам, – сумно проказав Хосе і розірвав зв’язок.

Я сів на краєчок ліжка і обхопив голову руками. Ще годину тому життя іскрилось усіма барвами веселки, а Мехіко здавалося найкращим містом світу. А тепер діловий гамір, який напливав знадвору, душив безвихіддю та невідомістю, а мексиканська столиця з райського куточка перетворилася на смертельну пастку.

– Слухай, може, й нам рвонути слідом за Хосе, на південь? – запропонував я. – Може, не такі вже й довгі пазурі у цього дона і нам пощастить…

Але Тьомик заперечно похитав головою, мовляв, такий, як дон, дістане й з-під землі.

– А давай я з’їжджу до дона сам і все владнаю, – раптом запропонував мій напарник.

Я аж рота роззявив від несподіванки. Це вперше на моїй пам’яті Тьомик проявив ініціативу у справжній скруті. У мене зразу наче камінь з душі звалився.