Текст книги "РАЙ. Центр"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Саме сюди, до громадської приймальні нардепа Сердюка, Макс і Шиллєр привезли круглого, як гарбуз, лікаря з пластмасовим дипломатом. Широким коридором попереду йшов натхненний «мордодєл» Рома Шиллєр, ввічливо показував напруженому і трохи протверезілому Івану Степановичу напрямок руху, азартно посміхався у передчутті чергового складного завданнячка. Дядько тупцював за ним, непевно озирався, ніяковів від блискучих золотистих табличок на дверях, але тримався – про справу пам’ятав. Останнім ішов похмурий, пригнічений Макс і тільки зараз, здається, починав розуміти, що трагічні події минулої ночі – не гра вигадливої фантазії, не жарт, а страшна, незворотна реальність. Смикнувся. Зупинився. Розгублено озирнувся…

– Господи…

Шиллєр озирнувся – та-ак, завданнячко ускладнюється на порядок. Телефон до вуха, сам уже біля Макса.

– Марто! Зустрінь клієн… шановного Івана Степановича! Чай, кава, повії – жарт! Циґель! – Макса під руку. – Просто мовчи і нічого не кажи. Пішли. Пішли… – потягнув до дверей з табличкою «WC».

Дядько залишився посеред коридору, розгублено зиркав хлопцям услід.

– Чекайте… – гукнув їм у спину. – Я лікар… Якщо потрібна допомога, то я…

Шиллєр через плече дядькові з посмішкою:

– Технологічна пауза. Повернемося за мить. А он і Марта! Біля дядька виникла симпатична, трохи перегодована жіночка років сорока у чомусь не до діла блискучому. Захоплено сплеснула руками, ніби побачила Філіппа Кіркорова… У чомусь блискучому…

– Іване Степановичу! – вчепилася в дядька. – Прошу! Прошу… Чай, кава…

Поки у голій кімнатці Марта безуспішно намагалася напоїти кавою напруженого лікаря, у чоловічому туалеті Шиллєр однією рукою міцно тримав Макса за плече, другою бризкав йому в обличчя холодною водою і нервово наставляв:

– Шок минув. Це добре… До тебе повернулися логіка й емоції. Перше допоможе, з другим боротимося. Логікою! Ти мене чуєш? Е! Е! Вдихни і слухай! Реконструюємо події. Ти – у салоні авта, вона – на мості. Усе! Аут! Ти би не встиг. Не добіг. Ти абсолютно ні в чому не винен! Ти просто попав, Максе. І тут починається найголовніше. Як тільки людина попадає – друзі зникають безвісти, намальовується армія голодних радісних ворогів. Хочеш дати їм свого м’яса?

Макс недобре глянув на Шиллєра. Відштовхнув.

– Я йду… – до дверей.

– Нормальний хід! Я повинен рятувати тебе без тебе? – Рома Шиллєр і не таке бачив. Заступив дорогу. Змінив тактику. – Максе… У тебе шок. Ніякої логіки. Ну, ну, заспокойся. Пусте. Ми боротимося з цим. Логікою. Що від тебе треба? Елементарний фізіологічний рівень – мовчки посидиш у кімнаті, поки ми розкрутимо клієнта, зробимо з цього цукерку, купимо квиток і відправимо до його Сракожопівки, щоби він тут випадково не ляпнув зайвого.

– Я йду! – Макс вчепився в сорочку Шиллєра, намагався пробитися до дверей, але Рома Шиллєр справу знав.

– Пацан… У тебе такий татко… – відбивався. – Мені натякали – добре би прослухати телефонні розмови Сердюка і його родичів. Може, щось випливе і це допоможе обмежити його вплив… А я тобі вночі телефонував… А я тобі – порад на мільйон баксів. Що нам з цим робити, Максе? Якщо хтось чув, твого лікаря-свідка вирахують на раз-два. Кінчай ламатися. Пішли працювати. Не хочеш рятувати себе, рятуй свого тата.

Макс застиг. У раптовій непевній тиші – тільки дзюркіт води з відкрученого крана.

Макс опустив голову.

– …Пішли.

Шиллєр усміхнувся іронічно, глянув на годинник. Аж побілів.

– Блін! І де твоя совість?! За десять хвилин – камери, а я ще й не працював із клієнтом!

Першим вилетів з чоловічого туалету, побіг до голої кімнатки, на Макса лише раз озирнувся: а куди він подінеться з підводного човна, наш розумний трагічний Макс? Нікуди…

Посеред голої кімнатки спантеличений Іван Степанович сидів у м’якому кріслі, однією рукою притискав до себе пластмасовий дипломат, другою двома пальцями з відразою тримав маленьку – і ковтку нема, ну повна дурня! – чашечку з кавою. Хвилин десять намагався пояснити усміхненій, як на плакаті, Марті, що зроду кави не любив, та пані притисла дядька до стіни немалим бюстом, із кокетством зиркнула в очі й прошепотіла, що зробить таку каву, яку дядько ніколи в житті не забуде. Довелося рятуватися від настирної у кріслі, бо біля стіни – небезпека. І тримати в руці оце чорне пійло, добре, що на один ковток.

Іван Степанович для годиться сьорбонув кави, глянув на людей у кімнатці: на дивані сидів безпорадний, думками далеко, Макс. Біля вікна шушукалися Марта з Шиллєром.

Дядько кахикнув. Шиллєр озирнувся, красивим жестом намалював у повітрі – хвилинку!

До Марти:

– Я притримаю шефа! Він повинен з’явитися в кульмінаційну мить. Як Дід Мороз опівночі. Бац – і всі в шоці!

– Ромо… А раптом з’ясується, що цей лікар… аферист чи взагалі кримінальна сволота, а ми… А Володимир Гнатович йому допомагатиме…

Шиллєр звів брови й обернувся до дядька – н-да?..

– Ти мариш, Марто! Глянь на нього. Він з дружиною через серветку цілується! І взагалі – не відволікай мене своїми вигадками. Діємо так… – На годинник. – Зараз будуть камери. Ти сідаєш за стіл і як помічниця народного депутата Сердюка приймаєш прохача… Тобто – візитера. Те, се… Як життя? Проблеми? А які? Клієнт виливає на тебе своє гівно, а ти сумно посміхаєшся… Не переплутай – обов’язково сумно посміхаєшся і з болем у голосі запевнюєш клієнта, що він прийшов туди, де чують голос народу, і таке інше…

– Це я і без тебе знаю. – Марта супила лоба, запам’ятовувала. На Шиллєра з сумнівом глянула. – Ромо… А яка у нього проблема?

– Не знаю. Яка різниця? У них завжди будуть проблеми…

– А раптом… ця проблема не має суспільної ваги? Ну… Приміром, жінка його кинула чи сусід паркан завалив… Володимир Гнатович нас…

Шиллєр нервово глянув на годинник, пробив у Марті дірку гострим оком.

– Значить, зроби так, Марто, щоб у нього з’явилася суспільно вагома проблема! Я замість тебе працювати не збираюся! Циґель, пані. Сідайте до столу.

Шиллєр крутнувся і побіг до дядька. Видрав чашку з кавою, принюхався – туфта! Не зрозумів – чому туфта? Кава у Марти… Знову принюхався – за-араза! Від чашки з кавою дядьковим горілчаним перегаром тхне. Жуйку! Терміново! На метр відійшов, оцінив картинку – ну, так… на трійочку. Драматизму в очах малувато. Капелюха на дядьковій лисині поправив, мить подумав… Зняв – хай полежить на дивані. Макс постереже. Присів перед дядьком, в очі зазирнув:

– Іване Степановичу… Зараз буде телебачення і ми…

– Що?! – дядько аж підскочив. До дверей. Та Рому Шиллєра такими дрібницями не зупинити.

– Унікальний шанс! Уся країна дізнається про ваше село…

– Райцентр!

– Чудово! Райцентр, так райцентр! Ви на екскурсію до Києва приїхали?

– Біда пригнала! – зовсім розгубився дядько. – Лікар я. І в нашому райцентрі…

– Стоп! – Рома Шиллєр затулив дядькові рота долонею, під руку та до крісла. – Отут і починається незбагненне таїнство. По секрету – у нас тут свої забобони. Про свою проблему треба казати лише раз! Але тому, хто допоможе її вирішити. Сідайте у крісло… Марто! Де камери?

– У коридорі.

– Запускай!

– Ви готові? – дядькові.

Дядько хоробро кивнув і відчинив на колінах пластмасовий дипломат. До кімнатки тихо влилися три оператори з камерами, Марта напружилася і сумно посміхнулася.

– Добрий день… Це громадська приймальня народного депутата України Володимира Гнатовича Сердюка. Звідки ви приїхали до нас?

Дядько закліпав очима і подивився у камеру.

– Доброго всім здоров’я, люди. Я говорю з вами з центру. Учора до Києва приїхав, бо терпіння вже нема. Хай у столиці знають, що чинять ті корупціонери, яких вони медалями нагороджують…

Шиллєр підскочив:

– Стоп, стоп… – Дядькові: – Іване Степановичу… Ну… Усе добре. Тобто – все просто чудово! І суспільна вага, відчуваю, на пару серцевих нападів потягне. Але… Не треба в камеру казати. Ви ж не на кастинґу телеведучих! Ви Марті розповідайте. Марта – помічниця народного депутата, до якого ви і приїхали зі своєю бідою.

– Нема у мене біди. Це в районі біда!

– Та як скажете! Поверніться до Марти і розповідайте їй. Забудьте про камери. Зрозуміло?

Дядько з розумінням кивнув і вивалив на стіл перед Мартою купу документів з пластмасового дипломата.

Рома Шиллєр стояв у коридорі біля прочинених дверей. Уважно спостерігав за всім, що відбувалося у голій кімнатці. Та-ак… Камери працюють. Марта сумно посміхається… Блокнот розгорни, дурепа! Ніби записуєш усе, що дядько каже. Клієнт – молоток! Як по писаному. Голос народу – приїхав зі своєї Сракожопівки з купою папірців, показує Марті кожний по черзі й у чомусь настирливо переконує.

– Шуллєре! – за спиною. Шеф, падло… І це називається почуття гумору?

– Шиллєр я! – обережно у відповідь. – Добрий день, Володимире Гнатовичу.

– Будеш мене у коридорі тримати? – Сердюк не в гуморі. Розпаньканий… Організуй йому виставу, ще й у зручний для нього час.

– Взагалі-то я планував…

– Що з лікаря витягли? Бачив він, як дівчина виходила з машини Макса?

– Мовчить… Я інтуїтивно відчуваю – нічого не бачив. Ну, я в лоба не питав… Це було б дилетантством, але… Він очі мружить. Поганий зір, а це значить…

– Гони всіх геть. Я сам з ним поговорю.

– Але ідея… «Сірий кардинал» допомагає нужденним…

– Телебачення зняло, як він Марті жаліється?

– Так, знімають… – у щілину зиркнув. – Він, здається, може ще годин сім-вісім розповідати.

– Гони всіх. Сам додумаєш, як це подати. – Замовк, замислився. – А що в нього за проблема?

Шиллєра перекосило від страху.

– Сус… пільно вагома… Наш формат.

– Гони всіх! – втретє наказав Сердюк.

Шиллєр губи стис – козел! А як красиво було б – входить Сердюк, Марта передає йому папери клієнта, Сердюк поважно киває дядькові – мовляв, усе зроблю, як народний обранець і слуга народу.

Обережно відчинив двері.

– Стоп! Усім дякуємо. Марто! Пригости наших друзів-телевізійників кавою в офісній кав’ярні. Там зручно обговорити й умови подачі матеріалу. Максе! Там на тебе чекають… У коридорі.

На півслові! Іван Степанович ще тримав у руці товстелезний документ з печатками і підписами – не інакше, судове рішення, ще намагався щось пояснити Марті, але камери вже згасли і оператори потягли їх до дверей. Лікар розгублено озирнувся – а як же ж?.. Марта сумно посміхнулася і посунула геть. За нею Макс. Ще мить – і лікар лишився у голій кімнатці сам.

– Що за цирк? – розгубився й обурився. Устав з м’якого крісла. Документи у пластмасовий дипломат вкидає. – І я теж – старий недоумок. Повірив якомусь сосунку. Стільки часу на цих клоунів витратив!

При цих словах двері відчинилися і до голої кімнатки увійшов серйозний, як асенізатор перед вигрібною ямою, народний обранець Володимир Гнатович Сердюк. З повагою потягнувся до лікаря рукою.

– Вітаю, – потис дядькову долоню, назвався: – Сердюк. Володимир Гнатович. Народний депутат України.

Дядько вороже зміряв Сердюка поглядом і відповів:

– Документа давай!

– Якого документа? – не зрозумів Сердюк.

– Що депутат!

Сердюку залило червоним очі. Видихнув – фу! Струсив гнів, потягся до кишені за депутатським посвідченням. Розгорнув перед дядьковим носом. Повторив:

– Сердюк. Володимир Гнатович. А вас як…

– Тьху ти, яка біда! Вибачте, вибачте, їй-богу, – розстроївся дядько. – Іван Степанович Гусько. Так оце ваші помічники заплутали, що… – замовк. На Сердюка з повагою насторожено: – Ви справді депутат? Допоможете?

– Сідайте, Іване Степановичу. – Сердюк зі значимою серйозністю вказав на крісло, сам – за стіл. – Ви голосували проти нашої партії? От бачите, голосували проти і навіть не здогадувалися – у будь-якому випадку я служитиму вам… Що там у вас сталося?

Рік тому сталося. Терапевт Іван Степанович Гусько тільки повернувся з Польщі, де три рочки гарував на будівництві, бо руки звикли не тільки стетофонендоскоп тримати, життя змушувало шукати будь-яку роботу, аби сім’ю прогодувати. Він би й далі складав панам котеджі, та хлопці-українці з бригади конкурентів скинулися по кілька єврів і стуконули в службу міграції: знали, суки, що роблять, грошовитий поляк саме шукав вправну бригаду остарбайтерів на великий об’єкт. Гуська з товаришами вислали до України. Іван Степанович почвалав до головного лікаря районної лікарні на поклін: приймайте назад, бо краще мала копійчина, ніж взагалі без грошей. Та й сподівався: за три роки його відсутності на Батьківщині лікарневі справи, може, хоч трохи налагодилися. Ремонт, приміром, у стаціонарі зроблений, ліків удосталь чи, може, зарплатню лікарям підвищили. Де там! Гуська зустріли ще більш облуплені стіни, ще похмуріші погляди колег, та й самих колег… Куди порозбігалися? А світ за очі. Добре, хоч санітарки ще коридорами стаціонару швендяють, бо в кожної дома свиня, а в лікарні недоїдків так-сяк назбирати можна.

– Н-да, біда… – Сердюк спробував бути з дядьком на одній хвилі – на лобі зморшка, очі сумні. – Значить, ви приїхали з проблемою забезпечення районної лікарні ліками і кадрами.

– Це теж! – Іван Степанович уперто, – Я ще не закінчив…

– Продовжуйте. – Сердюку свербіло заткнути дядькові пащу, але Макс… Його славний Макс утнув таке підле безглуздя, яке – чатуй! – загрожувало лавиною змести межу анонімності й приватності, вилитися на сторінки жовтої преси, у випуски новин, у косі погляди колег, ворогів і партнерів, і тоді вже втримати ситуацію під контролем буде набагато важче. Зі слів Макса, цей провінційний лікар, більше схожий на городнє чуперадло, був єдиним випадковим свідком самогубства дівчини – непоганий розклад, бо зазвичай влітку біля пішохідного мосту цілодобові тирлування, – тому народний обранець Сердюк зробить усе, аби дядько найскоріш виїхав зі столиці зі своїми вирішеними проблемами. Вдячні – вони мовчазні. Невдячні довго не живуть. У всякому разі, звіряча Сердюкова інтуїція, яка ще жодного разу не зраджувала, підказувала: дослухай, допоможи, позбудься.

– Продовжуйте, продовжуйте, – підбадьорив дядька.

Рік тому терапевт Іван Степанович Гусько повернувся до праці в стаціонарі районної лікарні і, коли вперше під час його нічного чергування зникла електрика, навіть пожартував з хворими: тікайте, хто ходити у змозі, по хатах, поки не бачу. Та під час наступного нічного чергування без електрики померла – добре, що стара, – жінка. Гусько просто не побачив, коли хвора на серце зарилася обличчям у подушку і задихнулася. Довідку про смерть мав писати саме черговий лікар, тож Іван Степанович спересердя випив дві пробірки дорогоцінного спирту і написав майже правду без урахування подушки.

– Так у чому конкретно суть справи? – Сердюкові набридло бути свідком дядькових душевних гризот. – Можете викласти у десяти реченнях?

Районну лікарню душив, як хвору подушка, великий борг за електрику. Районна адміністрація замість грошей повідомила: борг лікарні передано власнику цукрового заводу, йому тепер винні. Власник цукрового заводу Коноваленко заявив: віддайте один корпус, усе прощу. Іван Степанович так і лишився б серед гурту розлючених безпорадних лікарів, та одного разу його корова заблукала й опинилася на науковому полі, а охоронці, покидьки, корову зарізали і продали. А замість компенсації та вибачень послали Гуська до рідної мами, ще й натякнули, що поле, хоч і рахується за якимсь столичним науковим інститутом, давно належить власникові цукрового заводу Коноваленку, а з тим краще не зв’язуватися… І коноплі там чи мак, місцевому люду на те поле ходити – зась! Приватна власність. А корову свою Іван Степанович любив. Ну і завівся, не зупинити. Писав-судився-бідкався – рік нерви псував, тільки гірше стало. Після чергового судового засідання лампочки в районній лікарні остаточно згасли, мов померли, а голові райадміністрації у Києві медальку на груди почепили. І Гусько не витримав. Зібрав у пластмасовий дипломат судові рішення і поклявся сім’ї, колегам і хворим: без електрики для лікарні додому не повернеться. Отак.

– Це все? – не втримався Сердюк.

Іван Степанович напружився: мало йому?

– Я чого у центр… Тут уся влада скупчилася, тут усе вирішується. Як у вас не вийде, може, підкажете, яких міністрів смикати – охорони здоров’я, енергетичного чи внутрішніх справ… До президента як… Чи… Мені куди?

– Додому, – сказав Сердюк і встав з-за столу. Обернувся до дверей. – Марто!

На порозі миттєво виникла Марта. У руках – розгорнутий блокнот, олівець, в очах – псяча відданість.

– Ти документи Івана Степановича…

– Так!

– Дій! За годину в районній лікарні мусить бути світло, а ще письмові гарантії від адміністрації, райенерго і цукрового заводу, що ні за яких умов електрику в лікарні не вимкнуть. – Креше вогонь з каменя. До дядька. Руку протягує. – На все добре, Іване Степановичу. Радий вам служити. З народом ми будь-яку битву виграємо.

Дядько з крісла підхопився, руку потис.

– Дякую… Від всього району дякую, та з Києва не поїду. Як мені з дому подзвонять і скажуть, що ті корупціонери усе чисто зробили, як ви наказали, тоді уже…

– Що ж… Годину можете перепочити у цьому кабінеті. Чи Марта організує вам екскурсію столицею. А за годину вам зателефонують з дому… Повірте.

– Вірю, – усміхнувся лікар. Диво. Раз-два – і справу вирішено. А він знав – у центрі швидко розберуться.

Марта зникла, Сердюк ішов до дверей, і Івану Степановичу раптом захотілося сказати щось душевне і тепле, аби подякувати народному обранцеві, бо, певно ж, зайнята людина, а знайшов час, вислухав простого лікаря з району і став на захист лікарні.

– Синочок такий у вас… гарний хлопець, – сказав Сердюкові у спину. – Оце тільки з дівчиною в нього… учора уночі…

Бац! В яблучко! По яйцях! Сердюка аж скрутило біля дверей. Незграбно обернувся, подивився дядькові в очі, наче намагався зрозуміти, що саме той бачив і знає, та на пряме запитання не наважився, інтуїція підказувала – не можна, зав’язнеш по вуха.

– Я попрошу Марту, щоби вона допомогла вам з квитком і довезла до вокзалу… – пробелькотів і вискочив з голої кімнатки.

Перелякана Марта бігла за шефом з розгорнутим блокнотом у руці. Розлючений Сердюк нісся коридором, мізки вже працювали. Година часу. П’ять хвилин на дії, п’ятдесят п’ять на прийняття рішення. Велика гра? Здається, так. Подати електрику до райлікарні і тим врятувати Макса… Адміністрація, райенерго – порожні звуки. Зв’язуватися треба з власником цукрового заводу – він хазяїн району, йому всі служать. І тут – заковика. Власник цукрового заводу Ростислав Коноваленко – його колишній комсомольський шеф, персональний ворог з тридцятирічним стажем. No connect!

– Де Макс? – Марті на ходу.

– Поїхав додому.

– Шиллєр?

– Продивляється матеріал, відзнятий телевізійниками.

– Івана Баклана, нашого мента славного! У мій ресторан. За півгодини. Сама…

– …на зв’язку! – підхопила із завзяттям.

– Дурепа! Дослухай, а потім… Сама при цьому лікареві. Поки я не зателефоную – абсолютна ізоляція від суспільства. Тільки ти і він, як Ромео і Джульетта. Зрозуміло?

– А що мені з ним робити?

– У шашки грати! – люто. І вискочив з коридору.

Мізки працювали. Якщо після тридцяти років мовчазної ненависті він зателефонує Коноваленку і, ніби нічого не сталося, попросить увімкнути електрику в райлікарні, той, скоріш за все, не відмовить – добре знає можливості Сердюка. Скільки зажадає за послугу? Не важливо! Сердюк не звик платити по рахунках. І принижуватися перед Коноваленком не буде. Звичайно, якби не ця ідіотська номінація «Сірий кардинал», він би вчинив простіше. Наприклад, викликав до себе когось із міністерства енергетики і просто наказав врубити хворим лампочку, але все зводилося до того, що світ має знати, завдяки кому в райлікарню повернулася цивілізація. І звіряча інтуїція підказувала – дядько потрібний. Він ще згодиться, коли мова заходитиме про добрі справи народних обранців. А на шляху – Коноваленко.

Сердюк швидко дійшов до автівки. Водія – геть. Сам за кермо. По газах. Мізки працювали. Можна нейтралізувати, як любить казати мент Баклан, самого Коноваленка. Ну, їй-богу, скільки років можна тремтіти від люті? Не діти давно. Спокою хочеться. Хай спочине з миром… Ні. Мало часу. За годину просто фізично неможливо нейтралізувати Коноваленка й увімкнути електрику в лікарні.

Мізки працювали. А якщо нейтралізувати лікаря? Макс буде у безпеці, а номінація «Сірий кардинал» мине під знаком негативного підкилимного впливу заради власної наживи. Недобре. Рома Шиллєр має рацію: треба видаватися «сірим кардиналом» інтересів простого люду.

Довіритися інтуїції. Ніколи не зраджувала. А що інтуїція каже? Мовчить? Діяти в лоба! Доконати і розорити злопам’ятного Коноваленка. Просто зараз відрядити в район бійців з охоронної фірми. Захопити райенерго і врубити вже світло тій лікарні. Позов на Коноваленка – через жадібного бізнесмена в лікарні мруть хворі. Блискавично, але… Хто дасть гарантії, що Коноваленко не піде ва-банк? Не розпатякає на увесь світ про зґвалтування тридцятирічної давнини… Після того Сердюк угору під крилом Перепечая пішов, а Коноваленко скнів до часу. Так було, а Ростик обов’язково розкаже про політичні переслідування комуніста-ґвалтівника Перепечая, ніби не сам для нього по горілку бігав. Перевіряти ніхто не буде, та і як – Соня мертва, а от він, Володимир Сердюк, одружений з донькою ґвалтівника Перепечая. Недобре. Не можна Коноваленка напряму чіпати.

Інший варіант. Залишитися у звичному середовищі – темній, практично не висвітленій суспільною увагою ковбані влади. Дати грошей журналюгам, хай оберуть іншого «сірого кардинала». Тоді можна увімкнути електрику в лікарні без ідентифікації. Ні! Журналістська сволота вже оголосила його «сірим кардиналом» на всю країну. Розібратися! Обов’язково розібратися: що за… Хто їм взагалі дозволив торкатися Сердюкового імені?! Закрити журнал! Ні! Довести до банкрутства. Другий варіант кращий – хай помучаться! Але це – потім. Зараз що?

А зараз можна удати з себе дурника – мовляв, не знав, не відав, що цукровий завод належить Коноваленку. Директора заводу – у підвал. Захоче врятувати сім’ю, на карачках полізе в райенерго і накаже врубити лікарні електрику. Добре? Ні! Схема нормальна, тільки Сердюк весь у білому в неї не вписується.

Що за… Як? Як легально, легітимно і красиво засвітитися у цій справі?! Замислився… Є! Є, щоб ви усі повиздихали з вашими номінаціями! Він і не повинен світитися… Не повинен! Справжній «сірий кардинал». Випадкова журналістська знахідка – зняли прохача, тобто просту людину, яка приїхала до народного депутата Володимира Сердюка. І все. Сердюк більше ніде й не повинен світитися. Хай світяться вікна в лікарні. І висновок – оце і є справжній Сердюк, скромна порядна людина, яка не афішує своїх добрих справ. Геніально! Ромі Шиллеру – у морду! Чому він замість Роми працює?!

Полегшало. Тепер головне – як увімкнути ту кляту електрику?

Мобільний ухопив:

– Марто! Заступника міністра ПЕК у мій ресторан. За десять хвилин.

– Якого з заступників? – Марта йому.

– Того високого, що минулої зими в Альпах п’яний баварською ковбасою вдавився, а папараці його… Прізвище забув…

– Лактіонова?

– Здається, він…

– Зараз буде, Володимире Гнатовичу.

– Як наш лікар?

– Дзвонить додому і завіряє, що зустрів чесного політика, який поверне лікарню до життя.

– Кави йому. Хай поки що сидить як вкопаний, – відрубав зв’язок.

Ну от і все. Починаемо операцію «Таємниче повернення електрики в райлікарню». Хай Коноваленко біситься, Володимир Гнатович – ні при чому. Взагалі не знає, про що мова. Люди шепочуться: «Всесильний Сердюк одним рухом повернув світло?..», «Ой, ну що ви слухаєте тих людей? Перебільшують…» Красиво. Їй-богу, красиво. Вищий пілотаж. Треба буде Шиллєру в морду плюнути.

Знову за мобільний.

– Марто, де Шиллєр?

– Здається, на телебаченні…

– Як повернеться – до мене!

– Вже дзвоню! – проторохтіла Марта.

Рома Шиллєр сидів біля басейну – зустрічна хвиля, вода-блакить – нелогічно дорогого фітнес-центру на Оболоні. Пив апельсиновий фреш і дивився на самотню товсту плавчиню, що розсікала водну поверхню з потужністю підводного човна. Дивні люди. Надворі літо сміється, а вони… вона, одна ненормальна у басейні плескається. За гроші. Рома сподівався, що у людей, навіть багатих, більше здорового глузду і ідо цього літнього дня він не зустріне біля басейну жодної живої душі і зможе без свідків і перешкод провести зустріч, до якої готу вався давно, та нагода випала тільки зараз.

Гладка плавчиня, ніби підслухала Ромині думки, – догребла до бортика, полізла по драбинці й попленталася до роздягальні. «Пірнай у Дніпро, тітко!» – подумки порадив Рома і подивився на годинник.

– У мене в запасі ще дві хвилини, – почув за спиною густий низький бас. Жваво озирнувся. Підхопився з довгої лави.

До цієї миті Рома Шиллєр не бачив людину, з якою вже півроку спілкувався телефоном і все не про погоду. «Цікавий типаж!» – промайнула професійна думка. З такого можна виліпити і героя, і покидька. Під шістдесят, а на вигляд молодший. Високий. Ну, не всім же в наполеони. Кремезний. Залежно від завдання – твердий характер, спортсмен, наполегливість і цілеспрямованість чи тупа впертість, фізична компенсація відсутності мізків і груба хтивість. Очі глибоко посаджені. Знову ж, залежно від завдання – до десяти інтерпретацій, і всі аргументовані. Щелепи квадратні. Шия, як у бика. Ого! Треба обережніше! З такими шиями і без інтерпретацій – у рило!

– Чому в басейні? – холодно спитав чоловік. – Обговоримо тему під водою? Щоби ніхто не почув?

«Плюс ідіотське почуття гумору», – подумав Рома і простягнув кремезному руку.

– Рома Шиллєр, іміджмейкер.

– Ростислав Дмитрович Коноваленко. – Чоловік так міцно стис Ромину долоню, що звичний у всьому бачити таємні знаки Шиллєр розшифрував це як приховану загрозу. Насторожено усміхнувся, показав на довгу лаву.

– Прошу.

Коноваленко кинув на лаву скептичний погляд:

– Чого це нам з тобою поруч сидіти? Як друзям…

– А ми вже вороги? – почав нервувати Рома. Час спливав. Йому вже треба мчатися на виклик Сердюка, а цей бичара з квадратною щелепою в психоаналітика грається.

– Ні, – відказав Коноваленко. – Але я хочу сидіти за столом навпроти тебе. І бачити твої очі.

На! Ось стіл! Ось два пластмасові стільці. У кутку біля басейну

Рома всівся навпроти Коноваленка і почав без церемоній:

– Вважатимемо, що свій ліміт забаганок ви вичерпали, а моя забаганка одна – спочатку гроші, потім – інформація. І будете ви мої очі бачити чи ні – спочатку гроші, а потім…

– Скільки?

– Обговорювали.

Коноваленко примружив око, дістав з кишені конверт, поклав на середину столу, прикрив долонею.

– Якщо раптом…

Рома мовчки встав і пішов до виходу.

– Добре… – почув за спиною. – Я згоден.

Рома спокійно, без іронічної усмішки чи погляду роздратованого, повернувся, сів за стіл. Розгорнув конверт, перерахував гроші, поклав конверт до кишені.

– Минулої ночі син Сердюка, Максим, спровокував самогубство дівчини, – видав на-гора. – Є свідок. Він сидить у громадській приймальні Сердюка. Охорони нема, тільки помічниця, Марта. – Замовк на мить. – Ну що? Воно того варте?

– Варте. – Важкий і незграбний Коноваленко розправив плечі, від злої радості на очах став легким і завзятим. – Зараз же спрямую туди пресу. Зараз же…

– Яку пресу, Господи?! Середньовіччя! – Рома роздратовано вихопив з кишені конверт, тицьнув у нього пальцем. – Ще стільки ж, і я скажу, що з цим робити. Я і так уже… – роздратувався не на жарт. Бичача шия? Чхати! Що за фіґня? Хіба можна так бездарно використовувати дорогоцінну інформацію, заради якої він ризикував?! – І так уже натякнув… Що? Хіба важко додумати? Не можете додумати на халяву, гоніть бабло! Це просто… Просто… обійняти і плакати!

– Кажи… – наказав Коноваленко. – Заплачу…

– Викрасти свідка. Хай розкаже усе, що бачив, присягається. Камера своя про всяк випадок. Далі… Тиражуємо. Свідка викидаємо десь на околиці. Одні «невідомі» жорстоко калічать свідка. Інші «невідомі» знаходять його і доставляють до лікарні. І ось тут – вуаля! Преса! «Свідок аморального вчинка Макса Сердюка жорстоко побитий!», «”Сірий кардинал” намагався залякати свідка злочину свого сина!», «Володимир Сердюк звинувачується у замаху на вбивство»…

– Може, дійсно свідка краще вбити? – Коноваленко дивився повз Рому, однією рукою дістав з кишені портмоне, відрахував гроші. – Після преси… Мовляв, жорстокий Сердюк мститься свідку.

– Може бути. – Рома Шиллєр невимушеним жестом вихопив гроші. Схаменувся. На годинник. – О-о… Мене звільнять! Треба бігти, – простягнув Коноваленку руку. – Приємно було побачити вас, так би мовити, живцем. При зустрічі у громадських місцях вітатися, думаю, буде зайве.

У закритому кабінеті дорогого ресторану заступник міністра ПЕК Лактіонов з відвертим обуренням кричав у мобільний і одночасно псячими очима дивився на Сердюка, що сидів навпроти і спостерігав за ним. По праву руку від Сердюка міліцейський полковник Баклан спокійно доїдав телячий стейк. По ліву – Рома Шиллєр пив мінералку й обережно кривився: від крику Лактіонова у вухах фонило.

– Ніяких узгоджень. Терміново! Увімкнув? Дай мій мобільний головному лікарю. Хай він мені затефонує і підтвердить. Що? А платити держава буде! Ти що, державі не віриш? А якого біса ти тоді на держслужбі зад відсиджуєш? Надбавку до пенсії заробляєш? Так заробляй, мать твою… Вирубиш електрику – сам у тій лікарні опинишся. Ти мене знаєш, я слів на вітер не кидаю! – Лактіонов вимкнув мобільний, витер піт з чола. – Така важка робота, – довірливо поскаржився товариству.

– Так… Іди, працюй, – благословив Сердюк Аактіонова.

Службовець вискочив як ошпарений. У кабінеті залишилися свої, Володимир Гнатович визначив завдання і для своїх. Баклану передав паспортні дані Івана Степановича, наказав встановити за ним стеження аж доти, поки ситуація остаточно не роз’ясниться.

– Може, нейтралізувати? – заклинило полковника.

Сердюк жестом припинив диспут, повернувся до Роми.

– Ну що, Ромо, «мордодєле» хрєнов! Звільнити тебе?

Рома Шиллєр від несподіванки загубив відповідь. Знизав плечима.

– А… що…

– А то! Я і без тебе придумав, як з «сірим кардиналом» і райлікарнею викрутитися. Розгортай блокнот і записуй, як подаватимеш інформацію. Справа тонка… Щоби не сфальшивив!

Спантеличений Шиллєр смикнув до себе серветку, дістав з кишені ручку. Та перш ніж Сердюк сказав «а», задзвонив його мобільний і перелякана Марта сказала те, чого усі ці нескінченні півгодини тирлування в кабінеті ресторану чекав, не міг дочекатися Рома Шиллєр.

– Володимире Гнатовичу! Лікарю зателефонували з райлікарні. Сказали, світло є. Він зрадів. І тут зайшли двоє чоловіків. Земляки…

– Які земляки? – насупився Сердюк.

Рома Шиллєр просяяв. «Земляки? Геніально! Чорт забирай, як я люблю красиву гру! Земляки… Цей Коноваленко починає в’їжджати в тему…» – тішився подумки.