Текст книги "Молоко з кров'ю"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Під ранок Степанчик затих.

– Мабуть, помер… – гірко зітхнула сусідська баба, у якої ховався Гриць.

Каліка впав на коліна і поплазував до огорожі. Вартові поснули, наче Бог їм очі позатуляв. Гриць знайшов мовчазний згорточок, притис його до грудей, чимдуж геть. За сусідською хатою підвівся, згорток розгорнув.

– Невже Ксанка задарма згинула… І німець… Степанчик вижив. Коли Рокитне вже звільнили і рокитнянці вперше після страшних років окупації зібралися на площі біля клубу, плакали і сміялися, пили гірку, поминали загиблих і померлих, Гриць підвівся зі склянкою горілки і раптом сказав:

– І за німця того… Який мого Стьопку врятував. Рокитнянці каліку вислухали, але пити з ним не стали. Зиркали на рудого малюка…

– Чисто німець! – сказав хтось, наче тавро наклав. Так малий Стьопка став для рокитнянців німцем.

А каліка Григорій, як напивався, усе розказував синові про німця, який поклав йому в долоню цукерку і наказав виростити сина сильним.

У шість рочків Стьопка мав мало сили і росту, скуйовджене руде волосся й окулярики зі зламаною, перев'язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп'ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там?

Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йти, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.

Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло – сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.

Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?

Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.

– Стьопка! Ти чого за мною пішов? – наче вперше німця побачила.

– Чуєш… Марусько… – І оченята під окуляриками – кліп-кліп…

– Чого? – вона йому гонористо.

– Дай… лиш торкнутися…

Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком.

– Ой! Як же ви всі мені набридли…

Сувора. На Стьопку глянула:

– Ні! Спочатку… скажи..

– Що?! – розгубився Стьопка.

Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної пришепкуватості. Ну як же цього можна не розуміти? Зовсім дурний?!

– Зовсім дурний! – хльоснула по Стьопчиному коліну. – Кажи… «Марусю! Ти сама красива…»

Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз – як хльосне!

– Ану кажи, бо зараз до хати побіжу!

– Марусько… – наважився. – Ти сама красива…

Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив'язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку.

– Добре… Торкнися… Та тільки один раз!

Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої намистинки, дихати забув – красива!

Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила – і до хвіртки.

– Ти… Не чіпай мого!

До хати біжить, а намисто по животі – хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула.

– Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З'їв зелену жабу, а дума – пирога!

І – нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав – аж ямка під бузком з'явилася.

Аж ніч. Цвіркуни перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася – відкинула важку тінь і листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь.

Під бузковим кущем і собі щось – шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір'ї перевернувся у будці, та не насторожився.

З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору – страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис – і чимдуж до вікна. По колючках босими п'ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся – з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже – у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі – долу. Всміхається. Раптом:

– Степане… А чого це ти, трясця матері, поночі вештаєшся?!

Окулярики поправив – агов! Знову татко п'яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв.

– Дай допоможу…

– Отакої! – Григорій йому. – Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував – щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму. І цукерку… дав.

Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним.

– Та цукерка… – синові далі. – Найцінніша! Оберіг, виходить, на все твоє життя… На пам'ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддані?!

Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив – наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.

Розділ 2
Румунка і німець. Незбагненний день

У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову – тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б'ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі – знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.

Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.

– А красуня, – всміхається. – На хлопця гляне, – той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас – не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той – негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…

Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже – то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.

– День всюди однаковий, – відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.

– Тьху, дурна! – плювалися рокитнянські баби. – З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…

Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.

– Уперта як віслюк, – казали.

– Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, – пліткували.

– Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! – гадали.

Та – до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.

– Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?..

Маруся всміхнеться, плечем поведе:

– Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.

У конторі при голові папірці до п'ятої поперебирає,

матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу – як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати – дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає щось таке, чого іншим знати – зась. Хлопці в Рокитному – показилися. Кожному Маруся – найгарніша. І пісні ж… Пісні ж – геть усі про неї. «Чорнії брови. Карії очі…» Дівчата собі ображаються – хай би вже хоч за когось вийшла, тоді й їм можна було б бісики пускати.

– А оце Льошку Ординського стала до себе допускати, – оповідала Орися новину померлому Айдару, як прийшла хреста на його могилці поправити, бо геть похилився. – Він до неї – і так і сяк, а Маруся знай сміється. А дарма. Льошка – хлопець видний. Вчений. Добра була б пара.

Про весілля впертої румунки Марусі та Ганиного сина Олексія Ординського Рокитне гуло вже другий тиждень.

– Ну, врешті, – казали, – опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила – чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне – білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.

Льошка Ординський тільки з явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, сине око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!

Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.

– Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?

Оце й усе. Пішла, а він за нею.

– Чекай… Та зачекай!

Зупинилася.

– Маруська? – грубо. – Румунка? – ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. – Так оце, виходить, ти тепер сама…

– Сама красива, – серйозно. І пішла.

Ну і пропав хлопець!

За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та – ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж – і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…

– То і йди до голови сільради! – кричав Старостенко, а Льошка йому:

– Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад'ютантах, кажуть…

І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно – час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.

– Буде тобі сільрада в суботу – буркнув. І таки дотримав слова.

У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.

– А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?

Дівчата як заверещать! Та одна перед одною – до хати. Орися руками розвела.

– Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив.

Та горбоносій Тетянці:

– Підеш?

Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися – у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні – білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось?

– Доню! – перелякалася Орися. – Ану геть од вікна! Погана прикмета, щоб наречену до весілля бачили!

Маруся від материних слів відмахнулася, але з вікна щезла.

Горбоноса Тетянка зайшла до невеличкої кімнати з вишуканим шкіряним диваном та дзеркальною шафою й аж до стіни прилипла, бо не змогла втримати заздрощів.

– І дав же тобі Бог таку красу…

Маруся саме білу сукню вдягала.

– З лиця води не пити…

– Легко тобі казати, – Тетянка їй. – А на мене ніхто із хлопців навіть не гляне. Ще рік-два – і в старі дівки запишуся.

– Так сама… – Маруся сукню застібає і подружці поради дає.

– Що? – Тетянка знайшла гребінця, лак для волосся – зараз Марусі модну зачіску організує.

– Шукай… Десь же і твоя доля блукає.

Тетянка Марусю на стілець перед дзеркальною шафою всадила, позаду стала, гребінцем по косах веде.

– Шукала, аж ноги позбивала. Нема мені хлопця! – зітхнула. – Хіба що той нікчема…

– Який?

– Стьопка-німець…

– Що?! – Маруся як штовхоне її ліктем у бік. Тетянка так і перекинулася на підлогу з гребінцем у руках. Очі витріщила:

– Ти чого?

Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється – от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати.

Тетянка з підлоги підвелася. Нічого не розуміє.

– Ти чого, Марусько?

Маруся до Тетянки обернулася – уже геть спокійна. Всміхається.

– Та нічого. Жартую… Бери…

– Що?

– Та не «що»… Німця бери… Оце зараз піду до нього і накажу, щоби взяв тебе у жони.

– Що ти, дурна, мелеш? – розсердилася Тетянка. – Найкращого хлопця обкрутила, так, думаєш, усіма командуватимеш? – до дверей. – Сама вбирайся!

Маруся Тетянку за руку – цап!

– Та стій, не сердься… Хвилююся… Свайба ця… – і тягне Тетянку до кімнати. – Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш…

Горбоноса сердито зиркнула.

– Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую.

Маруся розсміялася.

– Та добре… Добре…

На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком.

Од відчиненого вікна – ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася.

– Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?

– Нікого! – Тетянка їй.

– Та бути не може! – І хоче встати.

Тетянка очі витріщила:

– Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!

– Та глянь на підвіконня! – Маруся їй.

Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.

– Цукерка, – здивувалася. – Мабуть, діти бавляться.

– Мабуть… – всміхнулася Маруся.

Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном – ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же – весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти – на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником – чирк.

Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш – здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б – зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків – купа.

І пішов геть – худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала – нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.

У полудень на подвір'я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень – попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста – усе при ньому.

Дівчата Льошку побачили – і ну верещати.

– Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!

Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:

– У нас купець! У вас – товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!

А та пручається:

– Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня – товар…

Льошка руку догори – тихо всім! На годинник глянув.

– Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?

Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:

– Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…

Вийшла – усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся – оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні – очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала – найгарніша… Така гарна, що і…

Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки урвалися. Дивиться на Марусю, як дурний, а голова порожня – і все тут. Стара Орися першою до тями прийшла. До Марусі руки простягнула.

– Донечко моя! Ходи до мами. Поцілую, рідна. Благословлю за себе і за татка.

Льошка видихнув із полегшенням, стрільнув оком – чи не побачив хто часом, як він від Марусиної краси розум ледь не утратив. Та ні! Ніби все гаразд. Знову на годинник глянув.

– А що, Марусю, – до сільради? Не передумала?

Маруся всміхнулася – ні! Маму обійняла, поцілувала та до нареченого. Йде, у очі дивиться і знай всміхається.

– Хай мама нас обох благословить.

– Хай, – він.

Орися молодих потайки перехрестила, бо наречений попереджав – комуніст, то щоб нічого зайвого. А вона їм подумки: «З Богом!»

Маруся Льошку під руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном – слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

На вулицю вийшли – веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула – недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.

– Що? – Льошка чогось перелякався.

Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує – руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» – у скроні б'є. На Льошку…

– Марусю… Ти чого? – у того аж голос захрип.

– Та ні… – прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.

Орися схопилася за серце і ледь не впала.

– Доню… Та що ж це, люди?

Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.

– Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…

– Що?! – не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.

– Ну… Того – Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: – Може, я за нею збігаю?

Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.

– Оце ще тільки хвилину чекаю…

А Маруся тим часом у кімнаті і геть усе порозкидала – щезло намисто.

– Та де? Де?! – аж плаче.

І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками – дзень-дзень. Нема!

– Де?!

На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить – з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.

– Ох, німець, німець… – Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.

На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці – хто його знає що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж – без повітря перекинутися можна враз.

Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати – грюк! Обернулися – біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається – ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.

– От румунка пришелепкувата! – вразилася Тетянка. – Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…

Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І – до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя – вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:

– А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?

Льошка спантеличено потер скроню:

– Оце тобі б ще карету, така ти в нас цяця.

– Нащо карета? Ти ж є… – і в очі йому, в очі. Пече.

Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а другою рукою червоне намисто до грудей притискає і знай всміхається. Ох і красива картинка. Мов мальована.

Дівчата заверещали від захвату, хлопці заулюлюкали, баян завів мелодію. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

До ночі гуляли. Голова колгоспу постарався – і продуктів виписав, і горілки коштом господарства. Навіть вина з власної комори припер. І клуб рокитнянський окупувати дозволив, хоч Орися намагалася всіх умовити шатро на подвір'ї збудувати. Та ні. Старостенко постановив:

– Хай у клубі гуляють.

Півсела зібралося. Ще б пак – така пара! Обоє – ох і красиві, очей не відвести. Оце щастя буде. А те, що рудий Стьопка-німець до клубу не дійшов, так кому він здався? Про нього ніхто і не згадав. І без нього гостей набилося, як оселедців у діжку. Так горлали «Гірко!», що по селу собаки підбрьохувати почали. Льошчина мати Ганя сваху Орисю від столу поманила.

– Давай, Орисю, уже якось дітей випроваджувати. Серцем чую – рокитнянці їх просто так не відпустять.

Орися розгубилася – як молодих з-за столу висвободити?

– Вальс! – гукнув Льошчин дружба Микола. Та до Орисі: – Тітко Орисю! Дозвольте з мамою молодої…

– Чуєш, Миколо… А хай молоді ще раз станцюють.

– Хай! – тому Миколі вже все одно. Як загорлав: – Танець молодих. Наречений, тьху ти, жонатий чоловік Олексій Ординський та його молода дружина Маруська, тьху ти, Марія… – озирнувся. – А музика де?!

– Дай хоч поїсти, зараза! – образився баяніст Костя.

Льошка кружляв Марусю у вальсі й уже не міг приховати гордість, усе всміхався, як дурний, – тепер вона тільки його, Льошчина. Ні в кого такої красуні нема! Ні в кого! Біла сукня – хвилями, хвилями, чорні очі сяють і печуть, коси розплелися під фатою – отак би обличчям у ті коси, щоб аж у голові запаморочилося.

– Марусю…

– Тікаймо, – прошепотіла, і вони чкурнули з клубу, перш ніж Ганя з Орисею врешті домовилися, як їм рятувати молодих від надокучливих гостей.

З клубу в ніч вилетіли два щасливих птаха – Марусина біла сукня, мов ті крила тріпається, Льошчин піджак полами лопотить. Зупинилися, обійнялися – нема Рокитного, наче на небо потрапили: ніч замалювала чорним хати і подвір'я, світ у вікнах – як зірки у тій чорноті без краю. Отак би і йти по тому небу світ за очі без упину.

Маруся розсміялася, вхопила Льошку за руку.

– До мене…

– Чекай! – Розгубився не на жарт. – Марусю… Не годиться так. Жінка до чоловіка в хату повинна йти. Звичай.

– А що нам той звичай? – І в очі йому. В очі. Пече.

– Мати постіль нову постелила…

– І моя мати постелила, – знай тягне за руку.

Льошці, наче хто вила під ребра, – уперся.

– Та не піду! Село засміє, – на Марусю сердито.

«Оце погоджуся зараз – усе життя буде мене на шворці водити», – думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне – очі, коси. І червоне – губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї.

Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася.

– Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє.

– Так я не хочу, – уже непевно.

– Мене не хочеш?

– Хочу! Так хочу, що не втерплю, – шепоче, наче окріп розливає.

– Так до моєї хати ближче, – розсміялася. І побігла.

Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і – за білою фатою галопом.

І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься.

Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить.

А вона в одній сорочині спідній – стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирав, на Льошку в дзеркалі дивиться.

Ні! Він собі думав – інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки – пектиме, але руки, руки обов'язково простягатиме до нього, наче проситиме – візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука.

Маруся стояла перед дзеркалом і дивилася на Льошчине віддзеркалення. «Мабуть, хоче, щоб я допоміг їй роздягнутися», – промайнуло в голові молодого. Льошка проковтнув хвилювання і ступив до Марусі на крок. Став за її спиною, руки на плечі поклав і обережно спустив тонкі лямки комбінації.

Маруся напружилася, в очах з'явився лихий вогник. Льошку за руку цап – стій! І мовчить же! Сказала б, як хоче, він би…

– Марусю… – хрипко.

Від дзеркала до Льошки крутнулася, за краватку смугасту як смиконе – до себе.

– Мовчи, – шепоче і рве на ньому ту одежину. І – геть її! Геть!

– Мару… – аж застогнав від жадання, руки до неї тягне, а вона їх відштовхує та далі, далі…

Вже й штани від костюма весільного на підлозі, і труси сині з червоними смужками по боках… Стоїть молодий посеред хати – голий, у самих шкарпетках. Ну посміховисько ж, їй-богу! І люстра на три лампи світить, як дурна. Нащо Маруся її увімкнула? Якось воно в темряві зручніше.

Маруся все стягла, на шкарпетки глянула, потім – молодому в очі. За плечі його взяла та – на білі простирадла. Всадила. Йому аж дух забило. «Це ж я повинен її за плечі… Та на постіль… – Льошчині думки збивалися і ставали лагідними, мов цуценята. – Та хай… Все одно. Хай уже натішиться своїми примхами… Я її потім…»

А вона біля постелі присіла, за литку Льошку взяла. Зняла шкарпетку. Другу.

Ну от! Нема на молодому нічогісінько! «А тепер що?» – чогось перелякався Льошка і простягнув до Марусі руки. Ну чисто як оце вона повинна була зробити, якби все по Льошчиному відбувалося.

Маруся впала у розкриті обійми, і вони удвох повалилися на нове простирадло, яке Орися власноруч прикрашала мереживом і берегла для Марусиного весілля.

Лице до лиця. Очі в очі. Він – на подушці, вона – над ним.

– Дай… твою сорочку зніму, – прохрипів.

– Сама… – відшепотіла. Смикнула за лямку, кудись униз потягла, разом із трусами на підлогу викинула.

– Люстра… – і притискає її до себе, але незручно якось під дівкою, та й лампи в очі світять. – Дай вимкну…

– Ні… – тихо, та до Льошчиної шиї. Цілує, а йому б вже до справи перейти. І та люстра клята…

– Та світить прямо в очі, – напружено.

– Вимкнеш, мене не побачиш, – отак просто прошепотіла, а Льошці дурне в голову: наче вимкне світло – і вже більше ніколи не торкнеться молодої дружини.

– Та хай, – прохрипів. І – попливло.

І попливло ж. Маруся очі заплющила – зник світ. Нічого навкруги – ані люстри клятої, ні вітру з вікна відчиненого, ні випадкового комара на плечі… Нічого. Тільки він. І вона. Злилися – одне тіло, одне, не розлучити, не розірвати. Довірилася. На простирадло відкинулася, він – на неї. Всім тілом. Так краще. Так правильніше. Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути. Злилися. Не розірвати, і тільки ніби барабани нетутешні, різкі всередині підхльостують – усе швидше, швидше, швидше!

Льошка заціловував білі щоки, тягнувся до шиї… Стиць! Аж струсонуло. Барабани обірвалися. Що це? Губи наштовхнулися на холодні коралові намистинки. Схопив коралі та – з шиї. Мармурова… Прекрасна… Гола… Ніжка, як молоко. Нічого червоного! Нащо коралі?!

Маруся завмерла, вхопилася за намисто і розплющила очі. Так близько Льошка ще ніколи не дивився в цю чорну безодню.

– Ти чого? – задихнувся. Барабани… Швидше, швидше… – Не зупиняйся, Марусю! Не зараз!

– Ні… – прошепотіла. Насторожена. Очі примружила. Пече.

Відпустив. Не до намиста дурного. Хай би хоч у ватянці була, аби не зупинялася.

– Та хай, – погодився спантеличено і припав до Марусі.

«Рип-рип-рип-рип» – не змовчало ліжко з панцирною сіткою. «Шш-шш-шш-шш» – терлися одна об одну коралові намистинки на Марусиній шиї.

Як молоді знесилилися до останку, на ліжку розкинулися і врешті змогли всміхнутися – у люстрі клацнула і згасла лампочка. Маруся розсміялася.

– А хоч і всі три!

Ніби їй у відповідь заблимали і згасли й інші дві.

– Що це? – здивувався молодий із вищою економічною освітою.

– Напруга, – сказала Маруся.

– Напруга… – притис її до себе. – Так зашкалює, що й відірватися від тебе не можу.

– А я тебе нікуди і не відпущу, – Маруся йому.

– Та колись таки доведеться, – згадав невчасно про роботу і взагалі – про білий день.

– Колись ми помремо, – відповіла.

Стьопка Барбуляк припхався до клубу посеред ночі, коли про молодих уже забули не тільки гості, а й рідні мами. Рокитнянці доїдали печених курей, допивали горілку і, обійнявшись цнотливо і поважно, співали сумних пісень. Ганя з Орисею збирали у великі миски та казанки неторкані ковбаси, печеню, курей та качок, лишаючи на столі в першу чергу те, що швидко псується. Хазяєчки. У Рокитному всі такі.

– О! Німець! – здивувався Льошчин дружба Микола. Кинувся до пляшки. – А за молодих! За молодих! Ти де загубився? Ми отут… А ти…

Налив повну склянку, Стьопці простягнув.

– А що в руках? Кинь! Пити будемо. За молодих!

Стьопка крутив у руках велику коробку цукерок та все озирався.

– Та куди її? Привітати хотів… Куди її тепер?

– З'їмо! – зареготав Микола, і – до коробки, аж Орися – тут як тут.

– Давай мені, Степане. Дякую за вітання. Я молодим передам.

Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри.

– Піду, мабуть…

– Та зачекай! А «гірко»?! – розійшовся п'яний Микола.

– Кому – «гірко»? – хмикнув німець. – Може, ми з тобою поцілуємося?!

Микола задумався, раптом усміхнувся, наче вигадав щось надзвичайне, озирнувся, Стьопку обійняв і прошепотів йому у вухо:

– Чуєш, німець! А пішли до молодих… Станемо під вікном і я-а-а-ак гаркнемо їм «гірко»! Хай на ліжку підскочуть! А?! Люди кажуть, як під час цього діла хлопця з дівкою налякати, так хлопець свого болта з дівки витягти не зможе. Оце буде забава!

– Пішли, – на диво швидко погодився рудий Стьопка. Попросив: – Тільки іще налий.

– Із собою візьмемо, бо як затримаємося, молоді поснуть і пропаде забава! – постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. – Будеш закусь нести.