Текст книги "Молоко з кров'ю"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

І попхалися. Німець на порозі зупинився.

– Чекай! Зараз… – І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов.

– Миколо… Ти де?

Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося.

Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих – нема і нема.

– Щось вони не дуже поспішають, – намалювався Микола. Запропонував: – Давайте я по них збігаю.

– Та що ти все «збігаю, збігаю»! – Орися йому. – Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть.

…Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і.

Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.

– Марусю…

Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись – світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.

– Марусю… Чуєш?

На чоловіка глянула.

– Ось я… Твоя Маруся…

Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:

– А теє… чого простиня чиста? Мала б… – замовк.

– Я чиста, то і простиня чиста, – та в очі йому допитливо: віриш?

– Чекай… Не те кажеш– У тебе хтось…

– Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша – за собою кличе, третя – дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?

– Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! – і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!

– Сам себе плутаєш, – вона йому.

– Та як же…

Підвелася на лікті, серйозна стала.

– Давай повінчаємося, – попросила. – Богу поклястися – не закарлючку в сільраді поставити…

– Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я – комуніст… Мене за це…

Згасла, відвернулася. Він – з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап'ясток почервонів.

– Кажи, бо вб'ю!

– Твоя я.

– Точно?

– А ще з вищою освітою! – розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.

Злякався. Руку відпустив, цілує її.

– Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю – правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся – прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?

– Твоя я. – відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. – Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.

– А що? Буває якось інакше? – вхопився за той сумнів, як за соломину.

– Буває, – відрізала.

Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.

– Я Льошку розумію! – розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.

– Сором би мали, – дратувалася горбоноса Тетянка. – Хіба їм ночі мало?

– А онде! Пливуть наші риби! – радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п'ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.

Глянули рокитнянці – точно! Від Марусиної хати чешуть молоді – Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.

– Куди це вони? – захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!

Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.

– А то – повернемося? – Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі – аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…

Маруся краєчком вуст – та як хочеш! І – до хати. А він сміється, за руку її, до себе.

– Та добре, добре. Пройдемося! Вона байдужим оком по вулиці повела.

– Та я б і повернулася. Льошка сміється.

– Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна. Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала,

вже й до хати крок ступила, аж помітила – на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.

– А чи пройдемося! – І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя – вище, вище…

Льошка піджака поправив – з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…

– Чекай, Марусю, – Льошка дружині молодій. – Піду до німця привітаюся.

– Разом ідемо.

Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.

– Привіт німцям! – Льошка Стьопці долоню простягнув потис міцно. – А що це ти на нашу свайбу не прийшов?

– Був… – затягся цигаркою очі відвів. – Це вас уже не було.

– Льошка сміється, на Марусю – хазяйським оком.

– Та нас би й сьогодні не було. Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася – дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Гак Марусю?

Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.

– Ну, ну… Потерпи вже. – Льошка Марусю обійняв. – Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.

До німця нахилився.

– Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! – Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.

Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.

– Давай, німець! Не чхай! – Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю – мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.

Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.

– Не знадобиться, – пробурмотів.

Сів на ґанку. І знову закурив.

«Помру я без неї, – подумав спокійно і гірко. – До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка – Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» – не розумів каліка.

«Помру я без неї», – знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що – йому? Ночі.

Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.

– Німець… Це ти? – почув тихий шепіт від вікна.

«Ну все! Задражнить!» – перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.

– Привіт, Марусько, – буркнув, окуляри поправив. – А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи У вас вишні величенькі, – замовк. – А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.

– Звісно, ніч, – шепоче. – А вночі дівчину зірка зігріває…

– Як це? – не зрозумів.

– Лізь у вікно, – наказала.

– Нащо? – перелякався.

– Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…

Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:

– Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш – всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.

– Та не гляну, – зашарівся.

– Клянися!

– Щоби мене на шматки розірвало!

– Що це за клятва така дурна?!

– Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.

– Добре. Хай тебе розірве на шматки! – погодилася.

– Та не розірве, – захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. – То я піду?

Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.

– Можеш поцілувати. Та тільки один раз.

– Добре. – розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.

Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!

– Тепер я, – серйозно.

Плечиком повела, підборіддя – вище, до німця підступилася і просто в губи – цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові – десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом – як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місці… Не відібрало… Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться – бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі – теж, і – плакати від несподіваного і неймовірного щастя.

Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.

– Годі… Тепер йди…

– Марусько, я тебе люблю, – прошепотів відчайдушно.

– Дивись мені! Люби! – наказала.

У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.

Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив'язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:

– Сходи… До рибки… своєї…

– А й то, – підхопили баби, передчуваючи близький кінець. – Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…

Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.

– Добре… Піду… – підвівся.

Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:

– Я швидко…

Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.

Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать – бліді, аж блакитні, голі руки,

плечі… І намисто – аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:

– Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?

– Одужає, – Маруся присіла поруч, притулилася до німця.

– А як помре?.. Мене ж тоді, в інтернат… від тебе.

– Ні!

З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.

– Не руш… – прошепотіла, до вікна стала. – Мамо?

До вікна підійшла заплакана Орися.

– Грицько Барбуляк помер, – сказала.

Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.

– Я до Старостенка… – схлипнула Орися – Повідомити. А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…

– Не піду…

Орися зиркнула на доньку здивовано.

– Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…

– Не піду, – прошепотіла вперто.

– Та що з тобою, Марусю?! – розсердилася Орися. – Ану гайда мені до Чудихи!

– Не піду! – відчайдушно вигукнула. – …Боюся!

– Тьху на тебе! Боїться вона… – махнула рукою Орися і побігла з двору.

Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам'янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…

– А дай-но… – рукою до ґудзика на сорочині.

Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале.

Розстібнула… Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела – думає… Видихнула.

– А дай-но… – затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.

Напружився… Окуляри зняв – диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою – по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув – легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися – тягніть! Далі, ніж на подих, – не відійти. Ближче, ніж зараз, – не буває.

Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу на Марусю – таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.

Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.

Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах – сльози. Перелякався.

– Марусю. Я тебе скривдив?

– Ні, – прошепотіла.

– Кров… – перелякався ще більше.

– Так буває…

– А плачеш?..

– Отака дурна! – засміялася тихо. – Серце радіє, а я плачу…

Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.

– Біжи, – прошепотіла. – Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…

Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову – місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.

– Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте – все одно втечу. Мені з Рокитного не можна – похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання – що робити з його сином.

Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.

– Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, – пояснив дружині. – Поживе з нами трохи.

Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально – удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.

Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:

– Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?

– Я? Із тобою? – розсміялася. – Та ти здурів, німець!

– А чого ж… – хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.

– Що це ти? – насупилася.

– Та нічого. – Очі в землю.

– Може, ще скажеш, що не любиш мене? – Із викликом.

– Люблю, – прошепотів.

– Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! – Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально – принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.

Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.

Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:

– Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!

– Чуєш, Марусько… – замовк, повітря у груди набрав. – А нащо я тобі вночі, якщо при дні…

– Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, і тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.

– Нащо ж любов по ночах ховати? Любов – то ж краса.

Гірко глянула.

– Для людей, Стьопо, краса – то кров з молоком. А ми з тобою – молоко з кров'ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?

– Ні…

– То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! – розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер – сонце.

– Помру я без неї, – поставив у спогадах крапку. – Знову закурив. – Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і – на ставок. Втоплюся.

Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало – і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.

Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.

– Ото і вся любов. Марусько!

З-під бузку на вікно востаннє глянув – зачинене. Всміхнувся – а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! – подумав. – Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти. Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.

– Та усе життя і протупцював, – пробурмотів.

І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце – ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.

Озирнувся… І змертвів – шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала.

Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився – відчинене! – і все одно не повірив.

– Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? – зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося?

Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається.

Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно.

Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! – билося в скронях. – Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється – німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба – заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися»

До вікна – метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув – нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути – чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», – подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, – і намисто червоне з шиї звисає.

– А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? – чи то прохрипів, чи то простогнав.

А вона ще дужче з вікна перехилилася.

– Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю. запитаю, куди зібрався?

– А піду втоплюся, – сказав Стьопка.

– А мене на кого? – Спину вирівняла, підборіддя – вище.

– Та на нього! – мотнув головою в бік кімнати.

– То хоч заскоч попрощатися, – каже ніби й серйозно, а німцю – лише сміх у її голосі.

– Та – коли?

– Та – зараз! – Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає.

– Дивись, Марусько! – прошепотів люто. – Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш!

– Та чого б це я тебе випихала? – знов серйозно.

Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться.

– Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала.

Рота рукою затулила, розсміялася тихо.

– Ох і балакучим ти став…

– Та як же ми. У кімнаті той, твій… спить.

– А я не сплю. – Нахилилася, наказала: – Ходи вже…

Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув – наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив – мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними – він, як кизяк в ополонці.

Закрутився на одному місці.

– Та… піду, мабуть, – шепоче і голосу свого не чує.

Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.

– І оце б ти мене на нього кинув?

– Сама на нього кинулася, – відповів гірко.

– Щоби не топився, – наказала Маруся.

– Все одно пропаду, – прошепотів.

– А я тебе оженю, Стьопо, – відповіла. – Рівні будемо. У мене – оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі – наші…

– Марусько, та ти… Румунка божевільна, – перелякався.

Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, – і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.

За рік знову літо в голови запекло.

– А чого це ти, німцю, усе либишся? – запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив, як німець без суму колупається у тракторі.

– А по кому сльози лити? – з підозрою зиркнув на нього Стьопка. Перестав посміхатися.

– А сам узнаєш! – Костя лихо вишкірився і присів на колесо трактора – Іди, німець! Дадуть тобі зараз прочухана за всі твої походеньки.

Стьопка сполотнів, розгублено витер засмальцьовані долоні об робочі штани і поправив окуляри.

– Ти теє… Що таке? Куди йти?

– У контору, куди ще? – здивовано знизав плечима Костя. – Щоби заради якогось німця мене на бригаду ганяти!

– А що там, у конторі?

– Там і голова, і секретар парткому, і Льошка Ординський… Він же тепер у господарстві друга людина після Старостенка. Чекають на тебе, німець. Готуй сраку!

Стьопка зітхнув і поплентався до контори. «Та не могло бути інакше, – бідкався подумки. – Хоч колись, та повинні були взнати… Що тепер буде? Хоч би Марусі не чіпали…»

На той час колгосп уже багатим став. Нову контору в центрі Рокитного біля клубу побудував, почав колгоспникам нові хати ставити, і без печей – газ. Стьопка зупинився біля ловко пофарбованого білим парканчика, що стеріг квітник навколо контори, і штовхонув двері.

У конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта – бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали – коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть – стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.

– Німець! Ти чого дорогу заступив?! – горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.

– Голова… викликав, – вичавив Стьопка.

– То йди, трясця матері! – розходилася. – От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!

Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.

– О! Про вовка промовка, а він уже й тут, – змірив німця поглядом. – Заходь, Степане! Розмова є.

Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.

Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк – старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.

Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.

– Сідай, Степане.

Стьопка – як у яму могильну – бух!

– Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! – звів брови хазяйновитий голова. – Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…

Стьопка підвівся.

– Та… відремонтую…

– Знаємо ми вас таких, – затуркотів секретар парткому. – Як на суботник, так не докличешся.

– Та… відремонтую… – і сів. Ноги не тримали.

Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.

– Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?

– Та робіть уже, що хочете, – голову опустив. – Можу нових стільців наробити, якщо вже.

– Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! – розсердився Старостенко. – Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!

– Не буду більше. – прошепотів та на Марусю – зирк.

– Чого «не будеш»? – насупився Старостенко.

– Та… нічого… не буду.

– А я вам казав – негодяща кандидатура! – вставився секретар парткому. – Хіба таких треба на навчання коштом господарства направляти?! Ви ж гляньте – йому все байдуже. На селі знають – вдень німець під трактором валяється вночі на ставку рибу ловить. Оце і всі інтереси у людини. Ні тобі натхнення, ні бажання самоствердитися, нову професію опанувати чи нові знання у роботі використати. У самодіяльність не затягнеш. Честь колгоспу торік на районних спортивних змаганнях відстоювали, так усі хлопці рвали жили, а німець на лавці біля хати цигарку смалив. Зовсім негодяща кандидатура.

– Яке навчання? – не повірив Стьопка.

– А риби хоч багато ловиш? – спитав незнайомець, пропустивши Стьопчине запитання повз вуха.

– Отож! – розсміявся Льошка. – На ставок ходить, а риби упіймати не може.

– А на що ловиш? – прокинувся від старечої сплячки голова сільради Панасюк. – На макуху?

– Так! Годі теревенити! – гримнув голова. – Справа серйозна. – На незнайомця кивнув. – Поважна людина а району приїхала з рознарядкою. Маємо відправити рокитнянця на навчання.

– Я… не хочу з Рокитного… – почервонів Стьопка.

Голова зітхнув, потилицю почухав, важку долоню німцеві на плече поклав.

– А що робити? Мусиш, бо прийшла рознарядка на хлопця зі стажем роботи у господарстві. Оце перебрали – ти один такий.

– Не треба мені того… – ще дужче почервонів.

Голова насупився.

– Дивлюся я на тебе, Стьопо… Ніби ж і непоганий хлопець. Не п'єш, на техніці знаєшся, а чогось тобі не вистачає… Знань не вистачає! Так?

Незнайомець з району в паперах попорпався, нагадав голові:

– У вас ще з демографічними показниками не дуже…

Голова зиркнув на районного, руки за спину заклав і заходив навколо Стьопки, як навкруг новорічної ялинки.

– Отож, отож… – зупинився, та як лясне Стьопку по плечу. – А чи женися! Чи так я кажу? На демографічних показниках відробиш як освіти не хочеш. У народі кажуть: до тридцяти – не жонатий, до сорока – не багатий, виходить, зовсім пропащий.

– Нема мені ще тридцяти, – Стьопка розгубився вкрай.

– Нема, нема… Та уже й не вісімнадцять. Як ти ото без жінки вправляєшся?

– Відомо як, – хихотнув Ласочка.

– На селі дівок – як тих вошей на солдатській онучі, – піп своє Старостенко. – Взяти, приміром. – до Марусі обернувся, – як ти, Марусю, казала, ту дівку звати?

– Тетянка, – вперше озвалася Маруся.

Стьопка очі опустив, кров аж під кадик. «Клята, – захлинувся. – Що робить? Що робить, паскуда?! Зовсім хоче мене зі світу зжити!»

– Тетянка! – підхопив голова. – Гарна дівка! Ото тільки, що ніс горбом, так і ти, Стьопо, не перший красень на селі. Якраз – пара. Колгосп тобі свайбу організує. Хату дамо. – На Льошку глянув. – Дамо?

– Є ще одна незаселена, – Льошка відповідає.

– Отож! Чув? Хату нову дамо. З газом.

– Не потрібна вона мені, – відчайдушно заперечив німець.

– Хто? Тетянка? Чи хата? – вискочив Ласочка.

– Ні дівка, ні хата…

Голові набридло вмовляти німця, він грюкнув кулаком по столу так, що аж графинчик із водою підскочив, упав у своє крісло і постановив:

– Тоді збирайся! Поїдеш науку колупати! Нам у господарстві байдужих елементів і без тебе вистачає.

Стьопка вчепився руками у стілець, зціпив зуби і прохрипів – ледь чутно.

– Гаразд… Женюся…

Старостенко всміхнувся, руками розвів – от і добре.

– А на освіту кого писати? – спитав його районний.

Стьопка з ненавистю на Марусю зиркнув.

– А он Маруську запишіть, – голові. – Стаж мас. І женитися їй нетреба. Хай гризе науки…

Маруся від вікна на німця глянула, наче сріблом одарила.

– Ні… – каже. – Я з Рокитного не хочу…

Двісті років тому якийсь-такий чоловік зліпив у степу першу мазанку під рокитою при дорозі за десять кілометрів від тоді ще малого містечка. З того часу Рокитне так і розросталося уздовж шляху до тепер уже великого міста. Кожна нова вулиця починалася від асфальтівки і, хоч звалася Шевченківською, Червоною чи Леніна, все одно вела у степ. Старостенко новими колгоспними хатами пишався більше, ніж партизанськими подвигами.

– Вбивати – гірка наука, – казав, – а будувати – радісна.

І будував. Спочатку новими хатами спеціалістів у Рокитне заманював. Стане у степу біля новозбудованої хати, руку до лоба прикладе, у бік міста гляне.