Текст книги "Молоко з кров'ю"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Зніми! – І зиркнув на Марусю гнівно.

Маруся з Льошкою сиділи на почесному місці неподалік від молодих, поруч із головою та його жінкою.

– Марусю! А що це ти засмучена, як та світла печаль невтішна? – спитав Старостенко серйозно.

Стьопка почув, насторожився.

Маруся повільно розправила плечі, всміхнулася, до чоловіка притулилася:

– Оце вирішили дитинку завести та так старалися, аж повтомлювалися.

Німець почервонів. Старостенко реготнув, Льошку по плечу поплескав:

– Старайтеся мені! У нас демографічні показники того… кульгають на обидві ноги. – Молодим пальцем погрозив. – І ви мені теж старайтеся!

Тетянчин батько зрозумів слова голови, як наказ до термінового виконання, підхопився і оголосив:

– Хай уже молоді йдуть до хати, а то понапиваються і не зможуть… А треба!

Німець підхопився аж занадто жваво, і рокитнянці відзначили цей факт веселим гамором за столами.

– Ні, ви тільки на Барбуляка погляньте! Підскочив як ужалений! – реготали одні.

– Та, звісно… Дочекатися не може! – жартували інші.

Тетянка манірно встала з-за столу, прозорою фатою лице затулила.

– Якщо хто нам зі Степаном на першу шлюбну ніч побажати чогось хоче, то ми… – замовкла, засоромилася.

Ніна Іванівна розгубилася, смикнула доньку за фату.

– Це ще що таке?!

– Звичай такий… Нетутешній… Хочу, щоб у мене на весіллі по-особливому було, – відповіла бібліотекарка і оце процитувати б змогла уривок з любовного роману, де якась сволота П'єр півроку морочив голову якійсь Женев'єві й таки умовив її на весілля, та коли молоді уже совали собі у бік опочивальні з високим ліжком, колишня П'єрова коханка Розанна від розпачу запропонувала, щоб усі гості побажали молодим на цю ніч чогось виняткового і казкового, бо сама хотіла побажати П'єрові, щоб він не перестав її кохати. Та сталося навпаки – після тих побажань гультяй П'єр навіки забув розпусницю Розанну і до смерті любив тільки сухотну та багату Женев'єву.

Баяніст Костя, відомий у Рокитному як ще та зараза, першим вискочив на середину шатра і загорлав:

– Німець! Чуєш?! Бажаю, щоб ти до ранку не виймав…

Договори! и не встиг Тетянка жбурнула в бешкетника весільним букетом і пояснила, поки дівки сміялися з Кості и казали, що раз весільний букет дістався йому, то тепер мусить женитися хоч на кобилі:

– Такі побажання треба казати на вушко…

Гості закрутили носами: що за дурню наречена вигадала?

Ніна Іванівна обвела поглядом мовчазних рокитнянців і попросила дочку.

– Та йдіть уже. Оце всім миром бажаємо вам..

– Стривайте! – почув розгублений Стьопка Марусин голос. – От я, приміром, маю що побажати молодим, – глянула на Тетянку. – То як? Можна?

Тетянка зашарілася, кивнула. Маруся пробиралася з-за столу до молодих, а за нею вже попідскакували дівчата й хлопці.

Стьопка напружився вкрай. Поплентався за Тетянкою, став поруч із нею на виході з шатра – ох, скоріше б ця морока скінчилася.

Маруся підійшла до Тетянки і щось швидко прошепотіла їй на вухо. Тетянка вирячила очі та негарно так роззявила рота, наче від неприємної несподіванки.

– Тетянко! А я бажаю… – на молоду вже чіплялася одна з подружок, щось шепотіла, сміялася.

Маруся стала навпроти німця, сумними очами – Барбуляку прямо в душу.

– Хочу і тобі, німцю, побажати…

– Та бажай… – знітився, очі відвів.

Всміхнулася, до вуха нахилилася.

– Щоби і не глянув у її бік, не те щоби торкнувся! – прошепотіла гаряче. – Бо забуду! Навіки.

«Уже забула! – зітхнув Стьопка подумки. – Дев'ять днів… Дев'ять днів вікно мов глиною замазане! Намисто… скинула, мов гадюка стару шкіру. Горбоносій віддала, мов прапор перехідний».

– Зрозумів? – відсахнулася.

– Та добре, – вирвалося мимоволі. – Добре, Марусю.

Молодим постелили у Барбуляковій хаті, бо уперся – нізащо не хотів переселятися до Тетянчиної. «Мало того, що оце чужа жінка поряд буде, так ще до чужої хати їм пнися!» – дратувався подумки, коли Тетянка обережно розповідала, як гарно та ситно буде їм у Тараса Петровича з Ніною Іванівною.

– Хочеш, аби спився за півроку, – відповідав, і врешті-решт бібліотекарка знайшла багато плюсів у перспективі жити у старій Барбуляковій хаті. Не помруть, а там і Старостенко новий дім дасть.

У шатрі ще співали і гомоніли, коли Стьопа і Тетянка увійшли до чисто вбраної кімнати з новим дерев'яним ліжком на два спальних місця, яке Ніна Іванівна власноруч обирала на базі коопспілки. Стьопка сів на край ліжка і враз протверезів. «І що це я наробив?!» – так часто закліпав очима, що аж довелося знімати окуляри і терти скло.

«Як же хвилюється! – жахнулася й собі бібліотекарка. – Мабуть, ніколи ще жінки не мав і тепер оце не знає, що робити!» Подумала таке і ще більше жахнулася – а сама ж?! Сама ж теж ніколи… Як же вони впораються?..

Тетянка опустилася на м'який стілець біля ліжка, зціпила руки і нервово прошепотіла:

– Такі дівки дурні… Оце побажали, щоби ми сьогодні дитинку зачали…

Німець смикнувся, очі відвів.

– А Маруся Льошчина… Маруся чого побажала?..

Тетянка напружено розсміялася.

– Та не буду казати…

– Та ні! Скажи, – наполягав.

– Та нащо? Це ж вона мені казала, не тобі…

– А я, виходить, не при ділі…

– Стьопочко, не ображайся. Таку дурню побажала, що й казати соромлюся.

Німець встав, витяг з кишені цигарку і сказав:

– Ну, тоді піду… Покурю.

Бібліотекарка перелякалася.

– Та ти що! Сором… Та стій, добре! Добре, скажу…

Стьопка покрутив у руці «Пегаса», але не сховав.

Знову сів на край ліжка. Тетянка ніяково засмикала край фати, видихнула, опустила очі.

– Сказала: «Коханця тобі подружко, гарного бажаю, бо німець, мабуть, зовсім ні на що не здатний! Буде тобі замість меблів».

– Що?! – Стьопка аж цигарку впустив. Підвівся, на місці товчеться – а лють із соромом аж крутять усередині. Окуляри поправив.

– Піду… Покурю. – Тетянку, яка у піджак вчепилася, відштовхнув. – Та чого це ти?! Зараз повернуся!

– Стьопочко! Не ходи! Не кидай мене цієї ночі… Благаю! – плакала. – Нащо я тобі сказала? Нащо?! Я ж не вірю їй, І коханців заводити не збираюся. Стьопочко!

Німець упав на край ліжка і сказав:

– Горілки хочу…

За хвилину молоді удвох сиділи на новому двоспальному ліжку і пили самогонку з великого бутля, бо горілка уся чисто була на столах, а у Стьопиній комірчині тільки самогонка завалялася.

– От навчуся… і буду кохати тебе… до нестями, – плуталася у думках молода.

– Щось ти мене усе обіцянками годуєш – «буду» та «буду»… – захитався молодий і впав на ліжко.

Тетянка зміряла його поглядом, стягнула весільну сукню і впала поруч зі Стьопкою.

– Зараз же і буду! – завірила відчайдушно сміливо.

– Добре. – Стьопка припіднявся на лікті, не втримався – впав лицем на Тетянчині груди і попросив: – Тетяно, а ти можеш з мене штани зняти?

Тетянка всадила німця на ліжко, і поки стягувала ї нього штани, сорочку, він сміявся як дурний:

– Чуєш! Оце ж я до тебе не торкаюся! Правда? Не торкаюся… Ти сама усе чисто робиш, а я – не торкаюся…

Бібліотекарка роздягла молодого, повалила на ліжко, на тій же нервовій ноті поскидала з себе все, що ще лишилося, впала поруч і прошепотіла:

– Роби вже хоч, як умієш! Роби, бо вмру!

Стьопка мотнув головою і придавив Тетянку до постелі.

– Ого! Та який же ти важкий! – здивувалася, бо на вигляд Стьопка скоріше горобцем здавався, ніж кабанюгою. Напружилася, очі заплющила – страшно! – і раптом зойкнула від несподіваного гострого болю, замішаного на незнайомих раніше жаданні й майже тваринній похоті. «Брехала, стерво!» – промайнуло в голові, і бібліотекарка спробувала зосередитися на власних відчуттях, аби потім у деталях похвалитися перед рокитнянськими дівками, та хтивість запнула очі й відрубала думки.

– Стьопочко… – тільки й проверещала.

Маруся сиділа на шкіряному дивані і стискала в руках намисто з гірського кришталю.

– Марусю, годі скніти! Ти оце така неприкаяна, наче на тебе не нова хата чекає, а халабуда в степу! Збирайся уже, за годину машину підгоню! – не втримався Льошка.

Він заскочив додому з току на хвильку, щоб перевірити, як жінка лахи докупи збирає, а вона сидить, як засватана, і прозорі камінці перебирає. Усі новосели на руках устигли свої речі до нових хат попереносити, а Маруся тягне і тягне.

– А що сьогодні за день? – вона йому.

– Середа! – аж зубами рипнув.

– У четвер переїдемо, – відповіла. Камінці прозорі відкинула і пішла в кухню.

– Чому?! – за нею услід.

– У четвер на новому місці уві сні свою долю побачу, – каже.

– Якої тобі ще долі? А?! Чоловіка маєш, хату нову маєш, дитинка, сподіваюся, буде колись… Чого тобі ще треба?

– Та не сердься, – сковорідку на плитку кинула, газ увімкнула. – За один день нова хата не завалиться!

– Один день?! – розлютився Льошка. – Та ти мені другий тиждень голову морочиш – «завтра», «завтра»…

Змовчала. Очима пропекла і почала цибулю шаткувати.

– А пропадіть ви усі пропадом! – процідив Льошка і грюкнув дверима.

На вулицю вийшов, у колгоспного «бобика» вскочив.

– Випити маєш? – водія питає.

– Та ну… – не знає, правду казати «начальству» чи збрехати заради власної безпеки.

– Давай уже! – гримнув, півста заковтнув. – Поїхали!

Маруся провела чоловіка поглядом, відставила сковорідку з плитки і пішла до кімнати. Біля вікна відчиненого стала… Місяць од дня Стьопчиного весілля минув. Місяць, як Маруся червоного коралового намиста не вдягала. Закинула світ за очі, кришталь – на шию, як гой зашморг. Думала, звільнення, а воно щось… Оце і хату нову… З вікна лавки на вулиці не побачити. А німцю ж… Щоби до відчиненого віконця дійти, сто разів із сусідами поздоровкатися треба… Де вже ту цукерку на підвіконня покласти. Всміхнулася сумно: що там вигадувати! Не ходить німець під вікно! Як Маруся оженила його з горбоносою, так і перестав ходити. Забув! Забув… Правда і в тому, що сама вікна майже не відчиняє. А воно на краще! Хай так буде. Минеться усе. Минеться…

Від вікна відійшла, кімнатку поглядом вимела.

– А і збиратимусь!

Торби подіставала, стала складатися. Як вечір упав, Льошка додому повернувся. На речі спаковані глянув, здивувався:

– Так що? Переїжджаємо завтра?

– Я ж сказала…

Повеселішав.

– Останні припхаємося! Люди вже горілку п'ють на входинах, а ми…

– І ми встигнемо, – до чоловіка підійшла, принюхалася. – А ти, бачу, уже встиг десь набратися.

– Привід був, – збрехав. Не казати ж жінці, що розлютила до розпачу.

– То й лягай, а я ще гляну – раптом щось забула.

– Допоможу, – пнеться. – Разом ляжемо.

– Разом так разом, але до стінки повернешся і край, бо щось мене від запаху тієї горілки аж верне.

– Верне? Чого б це?

– А може, дитинка буде?

– Дитинка?! – засяяв. До Марусі підскочив, цілує, а вона відвертається, бо й дійсно, щось зовсім зле.

Льошка до вікна підскочив.

– Зараз як гукну на все село! Хай знають, що у нас. – рукою на щось тверде на підвіконні наткнувся. – О! Цукерка… – їй простягає. – Марусю! Цукерку хочеш?

Око недобре примружила.

– Викинь! Об'їлася солодкого. Мабуть, час і гірке скуштувати. – Хвилину подумала. – І вікно зачини. Буде ще усяка мошкара у вікна лізти!

Німець бачив, як Марусин чоловік викинув у темряву цукерку, як зачинив вікно і загасив у кімнаті світло.

– А воно й на краще, – пробурмотів, виліз з бузкового куща і поплентався до жінки. – Минеться… Минеться усе.

У четвер зранку Льошка з двома товаришами перетягнув до вантажівки торби з речами, які не які меблі та посуд, гукнув Марусі:

– Залазь! Вже їдемо!

– Ти їдь, а я пішки, – відповіла Маруся. – Чого мені кишки рвати у вашій машині?

– Точно, точно… – погодився Льошка. – Бережи себе… Тихенько йди, а ми поки усе розвантажимо.

Вантажівка від'їхала.

Маруся вийшла на вулицю і стала біля огорожі. І що ж це з нею робиться? Чому не така, як усі? Люди горлянки рвали, щоби нову хату з газом отримати, а їй – все одно. Навіть зайва вона їй, та нова хата. Навіщо? І от чоловік – як картинка. Та любить її, любить, аж трясеться. Інша б од радості ноги йому мила та воду пила. І вона думала, що зрадіє» та серце противиться, веде Марусю все не шляхами – хащами…

Зітхнула. Пішла вулицею.

Стьопка саме біг додому по цигарки, бо так жінка голову задурила, що забув куриво, а на роботі без «Пегаса» як без рук.

Біля лавки і стрілися. Німець Марусю побачив здалеку, хоч і сліпий. Дочекався, поки підійде.

– Здрастуй, Маруся…

– А-а, німець, – всміхнулася. – І як? Гарну дівку я тобі знайшла?

Голову опустив.

– Прости, Марусю… Зрадив я тебе… Так вийшло. Прости…

Розсміялася.

– От щуреня, прости Господи! І що ти отут мені верзеш?! «Зрадив»?! Та кому ти здався, нікчемо?! Чеши до своєї горбоносої і щоб до мого вікна на кілометр не підходив! Зрозумів?

– Зрозумів…

– 1 щоби…

– Та не сердься! Не підійду Так воно, мабуть, краще буде…

– Краще?! – аж задихнулася. – Он, виходить, як заговорив! А хто оце вчора цукерку мені на вікно кинув?

– Та прости…

– Не прощу!

– Хочеш, кину Тетяну?

– Он як!

– Хіба дочекатися, поки дитя народиться?

– Що?! – у Марусі очі на лоба. – Так горбоноса уже й важка?

– Та кажу ж – прости…

Під ноги Барбуляку плюнула і пішла геть. За крок зупинилася.

– Щоби до нової хати не їхав! Геть ти мені під боком не потрібний!

– Добре…

Ще крок зробила.

– Прощавай, Стьопо…

– Прощавай, Маруся… Живи собі гарно, а я тебе хоч здалеку любити буду.

Всміхнулася, долоню до грудей безпорадно притисла, ніби шукала щось А нема намиста сама від себе десь сховала.

– Дивись мені… Щоби любив! – мовила. І пішла геть.

У четвер до ночі Льошка з Марусею розпаковували речі у новій хаті й так повтомлювалися, що вже не стелили чисте на ліжко в спальні. Маруся кинула матраци на підлогу у великій вітальні, поверх старе простирадло, подушки, впала і сказала:

– Все! Більше не можу! Спати буду!

Льошка спробував обійняти дружину, та вона ляснула його по руці й постановила:

– Як вип'єш, так відразу забувай про мене.

– Так учора пив… Вивітрилося все чисто.

– Тобі вивітрилося, а мені тхне.

– Дай вікно відчиню, – встати спробував, а вона його за руку – хвать.

– Ні!

– Та тут, Марусю, фарбою тхне, а не горілкою. – він їй. – Дай відчиню вікно, бо повчадіємо.

– Як боїшся вчадіти, йди надвір і там собі мостися, – відрізала. – Не хочу вікна відчиненого!

– Чудні твої примхи, їй-богу! То і при морозі тобі задуха, а то і влітку протягів боїшся.

– Бачили очі, що брали, тепер їжте, хоч повилазьте! – до стіни повернулася і затихла.

Льошка покрутився хвилину-другу, вийшов на голий двір покурити, як повернувся, дивиться – стогне Маруся усі сні, кидається, долоні до грудей прикладає.

Пішов до вікна тихесенько, відчинив, свіже повітря впустив…

– Ох, і чудні твої примхи, жінко, – повторив.

Марусі снився сон, наче перед ранком, коли стара ніч чіпляється чорними руками за дерева і хати, лякає сонце густим туманом, аби тільки не помирати, заблукала вона у своїй кімнатці зі шкіряним диваном та дзеркальною одежною шафою, та так сильно заблукала, що стала гукати:

– Гей! Хто-небудь… відгукніться…

Аж з туману – баба стара. Простягнула до Марусі руки з пальцями покрученими – мовляв, ходи, ходи, не бійся. І от ніби ніколи не бачила Маруся тієї баби, проте тулиться до неї, як до рідної, і все питає:

– Де це я? Як мені до своєї кімнати потрапити?

– То діло непросте, – баба їй. – Мусиш мамці коралове намисто червоне віддати, тоді й повернешся.

– Мамці? Та нащо їй намисто? Стара вона намисто на шию чіпляти.

– Не твоє діло про це розпатякувати! – розсердилася баба. – Бач, як придумала – щоби без черги собі щастя мати.

– Без якої черги ⁷– розгубилася Маруся.

– А нащо ти у моєї Орисі намисто забрала?

– Коли?

– Та як ще малою була! Нащо?

– Та хіба згадаєш?

Баба Марусю від себе відштовхнула, у долоні вдарила – у тумані шафа одежна дзеркалом блимнула. Баба на дзеркало вказала.

– Туди коти!

Маруся озирається, аж на неї червона коралова намистинка котиться. Та усе більшою, більшою стає, а Маруся усе меншою, меншою. І вже на малу Марусю велика, як гора, червона кам'яна куля насувається ще мить – розчавить.

Маруся закричала, відскочила. Куля повз неї прокотилася, зупинилася й уже знов на Марусю котиться, наче хто її гнівною рукою спрямовує.

– Бабо! Рятуйте! – закричала, а баба як розсміється:

– Коти, дівко!

– Боюся!

– Так найми собі помічника, як така боягузка!

– Та де я його тут знайду? Туман онде повсюди розлігся. Сама себе не бачу.

Аж Орися від дзеркала до баби йде.

– Ой, киньте ви цю затію, прошу! – бабу благав. – Не забирала Маруся у мене намиста. Сама віддала…

– Як посміла?! – закричала баба.

– Бо винувата. Нитку раз розірвала, коралі погубила…

– Коралі погубила?! – страшно гримнула баба і вдарила Орисю по щоці. – Проклята будь! Проклята! Проклята!

Маруся розревлася, у маму вчепилася та бабу благає.

– Не проклинайте, бабо, мою маму. Хоч і погубила коралі, та потім усе докупи зібрала. І нитку міцнішу знайшла. Онде стільки років ношу, так жодного разу не розірвалася.

Баба очі зіщулила, у Марусині груди пальцем тицьнула.

– А де ж воно? Де намисто? Куди діла?

Маруся ще більше перелякалася.

– Сховала…

– З шиї зняла?! – розлютилася баба.

– А воно ж мені не хрест, шоб до смерті не знімати.

Баба раптом захиталася, сльозу тремтячою рукою втерла.

– Так он чого я свого милого знайти не можу. – Й оце каже, та на очах молодшає. Дивиться Маруся – перед нею дівчина молода стоїть: сумна, очі сині плачуть, довгі коси розплетені. До мами озирнулася, спитати хотіла, та мама вже десь ділася.

– Не бачила я твого милого… – прошепотіла Маруся.

– Бо ж щаслива… А щасливі нічого навкруги не помічають, – дівчина їй тоскно.

– Хіба я щаслива? – зітхнула Маруся. – Онде серце весь час плаче…

– А серце і від щастя плаче, – насторожилася дівчина та просить Марусю: – Віддай мені своє намисто. Тобі воно тепер зовсім не потрібне.

– Чому?

– Все одно душу закрила. Кохання – не залетить. Щастя згасне без свіжого вітру. Віддай…

– Та бери! – чогось розгнівалася Маруся, з силою штовхонула велику, мов гора, червону кам'яну кулю до дівчини Куля покотилася, підім'яла під себе дівчину і зупинилася уже після того, як розчавила її.

Маруся дивилася на недвижне тіло, тряслася від жаху, та ноги не слухалися – і кроку ступити не могла. Аж раптом туман розсіявся, у відчинене вікно зазирнуло сонце, ніби тільки того й чекало, Маруся озирнулася – нікого. І тільки рідна кімнатка зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою стала великою, мов світ. До дзеркала, здається, півжиття йти. Здалеку на себе у дзеркало глянула– на шиї намисто коралове. Руку до нього приклала:

– Та що ж це?!

Аж хтось малий за поділ спідниці – смик. Озирнулася – хлоп'я рочків семи.

– А ти хто такий? – всміхнулася.

– Мамо! – серйозно мовило маля. – Оце більше не бався і намиста не знімай.

Маруся хотіла присісти біля нього, та маля крутнулося й зникло.

Маруся розплющила очі та сіла на матраці.

– Дурне спало – дурне й наснилося! – прошепотіла сердито.

Німець слова дотримав – не поїхав до нової хати. Старостенко матюччя гнув, Тетянка у такі плачі вдавалася, що цікаві сусіди ставали під парканом Барбулякової хати, лузали насіння і билися об заклад, що, певно, німець почав жінку бити. Хоч тобі що! Уперся.

– Як хочеш нової хати, так будеш у ній сама жити, – сказав Тетянці. І як вона його не вмовляла, на переїзд не погодився.

Тетянка ридання облишила, щось собі покумекала.

– Оце як мене Стьопка любить, аж страшно! – понесла по Рокитному. – Я ж, дурна, думала, що він заради Старостенкових обіцянок дати нову хату зі мною оженився. А він каже: «Оце тобі, жінко, мій головний доказ, що люблю тебе, як скажений. Плескають люди язиками, що через хату з тобою оженився, так не переїду я до нової хати! Не треба вона мені! Краще візьму в колгоспі матеріалів і батьківську відремонтую, як палац!»

– Та може бути, – розмірковували рокитнянці, спостерігаючи, як рудий німець усе вошкається біля хати, – то одне підправить, то інше до ладу приведе.

Та за кілька місяців пліткувати про дивакуватого Барбуляка стало нецікаво, до того ж, коли осінь занесло снігом, відразу у двох жінок животи повипиналися.

– Марусю! Марусю! А ти кого хочеш? – запитала вагітна Тетянка вагітну Марусю, коли якось перестріла її на вулиці.

– Аби не руде, – відрізала Маруся, а Тетянка усе розуміла по-своєму:

– Дуже вже ти пихата, Марусько! – розсердилася. – Ну то й що, що ми із Стьопою не такі вже красені, як ти зі своїм Льошкою, а от дитинка у нас буде – найгарніша! От побачиш!

– Таке дурне скажеш, сміх та й годі! – сказала Маруся, і Тетянка ще більше розгнівалася.

– А у постелі ж який… Мамо рідна! Оце б і не відривалася від нього ні на мить, – цокала язиком. – Уже й живіт випирає, вже й незручно, а він ото припаде до мене: «Люба моя! Не можу без тебе! Давай останній разочок…»

– Ох і брехлива ти, Тетяно! – сумно всміхалася Маруся.

– Це я брехлива? – несло бібліотекарку. – Це ти – і брехлива, і пихата! Як ото на весіллі – люди добра бажали, а ти на мого Стьопку наплювала: мовляв, ні на що не здатний. Зараза! Зараза і все!

Маруся Тетянку оком зміряла та спокійно так:

– А чого ти бісишся, Тетяно? Мабуть, як ото німець з переляку в першу шлюбну ніч на тебе заскочив, так з тих пір більше й не заманиш до себе.

– Та що ти верзеш?! – аж задихнулася Тетяна. Та на живіт показує. – А дитинка звідки? Вітром занесло? Та ти заздриш мені, Марусько! Бо мене Стьопа так любить, що все село про це гуде, а твій Льошка як зранку з хати вискочить, так до ночі собі роботу шукає, аби тебе не бачити.

Заблищали залізом Марусині очі. Брови серпом вигнула.

– То й дякуй мені, дурна! Нащо ж ти мене багнюкою обливаєш, коли я тобі таке щастя дала?

– Ти? – Тетянка ротом повітря хапає, а нема повітря.

Нема.

– А хто ж? Старостенко?! – розсміялася – Іди вже, а то ще народиш рудого посеред дороги!

І пішла сама.

– Румунка пихата! – крикнула їй услід Тетянка. Та так крикнула – усі сили у той крик вклала. Ледь не впала, перелякалася: ще не вистачало, щоб дитинка довчасно вискочила через ту Маруську пришелепувату.

Після тієї розмови з Марусею Тетянка так-сяк відсиділа до сьомої у бібліотеці й гайда додому. На диван всілася і так просиділа, поки Стьопка з бригади не повернувся.

– А що це ти? – здивувався, побачивши урочисту, мов на партійних зборах, дружину.

– Сідай, Стьопочко, – мовила Тетянка демонстративно кволо. – Сідай… Бо нема у мене сил до тебе підвестися.

Стьопка насупився, на дружину з тривогою глянув.

– Слаба? Давай по лікаря збігаю.

– Не треба, – ще тихіше відповіла Тетянка.

– А чого треба?

– Ні, – вперлася, – спочатку сядь біля мене.

Сів Навіть грубою долонею по Тетянчиній руці тонкій провів.

Ти як? Що з тобою? Дитина штовхається?

– Та ні! – заплакала. – Серце розривається.

– Чого це? – зовсім заплутався.

– Маруську Льошчину сьогодні перестріла… – замовкла, на чоловіка – зирк. Сидить супиться.

– Ото диво! Це якби ти у Рокитному слона перестріла чи мавпу якусь, – каже.

– Краще б слона! Бо так ця Маруська нас із тобою образила, що аж жити не хочеться! Оце чекала тебе, чекала і думала собі – краще вдавитися, ніж таке…

– Та яке? – Стьопка голову опустив, геть посірів.

Тетянка йому в очі заглядає.

– Сказала, що наказала тобі на мені оженитися! Та ні! Не те… Якось так сказала, ніби від себе відірвала і мені віддала.

Підвівся важко. Рукою махнув.

– Пусте… Я думав, щось серйозне, а ти мені бабськими побрехеньками голову морочиш.

– Пусте? – повеселішала. – Та ж і я собі думаю: Маруська б скоріш у старих дівках лишилася, ніж на мого Стьопу глянула, бо ж так гордиться своєю красою, що й підійти страшно.

Скривився, наче зуби ниють.

– А їсти с?

Підхопилася, до чоловіка йде.

– А скажи, що любиш! Скажи, бо щось я того слова ніяк не почую.

– А їсти…

– Ну, скажи… Любиш?

Дружині в очі глянув, окуляри поправив.

– Я тобі більше скажу, Тетяно. Одна ти у мене. Чуєш? Одна на увесь білий світ.

І – ніби враз тихо стало. Наче тому світові білому вкрай важливо було почути, що нема у німця нікого… Ну зовсім нікого, хіба що – горбоноса дружина.

Тетянка посміхнулася. «Це ж щастя яке!» – подумала. Він гірко всміхнувся їй у відповідь. «Це ж горе яке!» – подумав і, щоби сльозами не вмитися, повторив:

– А їсти.

Підхопилася, заметушилася, ще й щебече.

– Зараз, зараз… І борщу наварила, і картоплі насмажила. І ковбаску мати принесла. І оце… – зупинилася, очі хитрі, наче велику таємницю відкрила, – …штани твої складала, а у кишені дві цукерки шоколадні.

Завмер, почервонів.

– Давай сюди!

Тетянка аж присіла.

– Та нащо?

За руку вхопив, стис, аж посиніла.

– Кажу, віддай!

Розревлася, руку висмикнула, з кишені цукерки дістала і жбурнула на підлогу.

– Та подавися!

Німець нахилився, цукерки підняв, у кишеню обережно поклав, піт з чола витер.

– Ось… – Усі гроші з кишені витяг, Тетянці кинув. – Купи собі тих цукерок хоч на всі… А ці… – замовк, почервонів. – Колись фашист один… мамі цукерку дав… Мене врятував, сам загинув… Тепер ось… Дорогі вони мені. Найдорожчі…

Тетянка й собі почервоніла від роздратування: меле чоловік чортзна-що!

– Хіба «Кара-кум» – німецька цукерка? Та ту цукерку, яку німець дав, мабуть уже з'їв давно!

– Не з'їв.

– А де?

– Ніде! – розсердився. – Давай уже їсти, бо за твоїми балачками усі кишки поскручувало.

Маруся забула дивний сон, наче й не було його ніколи. Мляво поралася у новій хаті, та Льошка не ображався – хай дитинку береже, а хату він сам облаштує. Щодня приходила Орися і все щось несла й несла зі старої хати у нову, мовляв, отак ти, доню, гарно збиралася, коли переїжджала – і миску забула, і капці старі не взяла, і рушники нові у шухляді лишилися.

– А оце під диваном коробку з-під взуття знайшла, – сказала одного разу. – Відкрила, а там цукерок повно, наче хто їх там роками складав. – Усміхнулася. – Ох і балує тебе чоловік.

– Викинь, мамо, ті цукерки, – відказала Маруся. – Старі… Тепер зовсім негодящими стали.

– А поміж цукерок намисто коралове, – веде Орися далі. З кишені вийняла, на стіл поклала. – Мабуть, шукала…

Маруся біля мами до столу сіла, намисто важке долонею погладила.

– Ох і скучила я за ним! Оце майже рік не ношу, а кожного дня рукою по грудях – все шукаю свої коралі.

– От і носи.

– Не носитиму.

– Ох, ці мені примхи! – Орися до намиста руку простягнула, прибрати хотіла, каже: – Добре, назад покладу.

Маруся намисто вихопила, до грудей притисла.

– Та ні… Хай у мене буде.

От би й згадати Марусі дивний сон, та – ні, повела мати у малу кімнатку, де вже й візочок стояв, і дитяче ліжечко, і пелюшок зо два десятки.

– А чого ж усе рожеве? – спитала Орися.

– Бо донечка буде, – упевнено відповіла Маруся.

– Хтозна? Купили б жовтих пелюшок чи білих… І дівчинці підійшло б, і хлопцю, – сказала розсудлива Орися.

– Анжелікою назву, – притулилася до мами Маруся. – Жінка така була… Сама красива. Усі чоловіки від неї божеволіли, а вона кульгавого та шаблею порубаного любила.

– Прости Господи! – перелякалася Орися. – Оце ти своїй дитині такого чоловіка бажаєш?!

Наприкінці березня у районному пологовому будинку Маруся народила вправного, міцного хлопчика, і, тільки він випурхнув на руки акушерки, і та радісно оголосила: «Хлопчик!», спробувала підвестися з крісла, впала, але прошепотіла:

– Не плутайте мене… Дівчинка…

– Хлопець! – акушерка піднесла тремтячу живу грудочку до Марусі. – Богатир! А красень…

– Та поверніть! Поверніть, щоби видно було, – розплакалася, і збентежена акушерка покрутила новонародженим перед Марусиним лицем. – Чи не раді?

– Чоловік вмре од радості, – прошепотіла. Чогось приклала руку до грудей, слабо всміхнулася, а акушерка поклала малюка просто Марусі на груди.

Маруся подивилася на біле личко з чорними оченятами та такими ж чорними кучериками, обережно торкнулася дитинки.

– Оце, синочку, ти тепер моє намисто.

Акушерка розсміялася.

– Це точно! У мене двійко. Близнюки. Уже по двадцять обом, а й досі сидять у мене на шиї. Та – нічого… Чоловік є, піднімете.

За тиждень після Марусі Тетянка прямо у бібліотеці народила руду дівчинку.

Звісно, що не спеціально цілилася, щоб серед книжок мучитися. Ще за місяць до строку пішла у декретну відпустку, та іноді заглядала до бібліотеки, аби розтлумачити школярці Маринці, яка взялася після уроків у бібліотеці підробляти, як вести облік книжок, формуляри складати і берегти книжки від пожежі, бо ж були у Рокитному такі собі читачі, які прямо із цигарками намагалися у бібліотеці тирлуватися.

І в той день заскочила. Навіть ухопилася за стос зданих читачами книжок, аби віднести їх на полиці, три кроки зробила…

– Ма-а-а-мо! – перелякалася. На підлогу опустилася. – Ну, все! Помру!

Не померла. Поки прудка Маринка вихором змоталася до Ніни Іванівни у школу, потім до фельдшерсько-акушерського пункту за медсестрою Наталею та в контору, бо голові колгоспу геть усе треба знати, Тетянка уже змирилася з обставинами, лежала на підлозі за бібліотечною стійкою і намагалася дихати так, як написано у розумних книжках. Ніна Іванівна і медсестра Наталя прибігли якраз у ту мить, коли Тетянка натужилася і без зволікань та болю за кілька хвилин народила галасливу дівчинку.

– Ой! Побіжу голові скажу, що дівчинка! – зраділа школярка Маринка.

– А Стьопа… Стьопа вже знає? – спитала Тетянка.

Вона ще лежала на підлозі, встати боялася, хоча – змогла б. Медсестра вже загорнула руде дівча у простирадло, дала Тетянці у руки Тетянка всміхнулася й оце вдруге за життя стала такою красивою, що не помітити цього було просто неможливо.

– Стьопа? Який Стьопа? А-а! Німець! Ой! Про нього я забула, – призналася Маринка.

– Так бігом! – наказала Ніна Іванівна, і дівча дременуло чимдуж.

Стьопка саме сидів у тракторі, дивився у весняний степ, курив, як та зараза, і думав, що треба було свого часу їхати на навчання, бо все одно Маруся стала далека, як зірка у небі, а на навчанні, може, хоч би якось забув про неї. Витяг з кишені цукерку, подивився, зітхнув та сховав…

– Дядьку Степане! – загорлала за його спиною Маринка.

Озирнувся.

– Ти що, здуріла? Який я тобі дядько? Мені ще й тридцяти нема.

– А як же мені вас звати? – розгубилася Маринка.

– Степаном зови, – відповів. – А чого треба?

– Нічого! У вас донька народилася. У бібліотеці! – засміялася. – Мабуть, страх розумною буде!

І побігла. Німець зіскочив з трактора, гукнув дівчин)".

– Стій! – забурмотів. – «Страх», «страх»… Ото ж і воно.

Маринка озирнулася.

– Чого вам?

– Іди сюди. Спитаю щось по секрету.

Підійшла. Німець почервонів і тихо запитав Маринку.

– А ти її бачила?

– Кого? – не зрозуміла Маринка.

– Ну… Дівчинку малу… Що народилася.

Маринка весело замотала головою: а як же! Німець почервонів ще більше і ще тихіше запитав:

– А ніс у неї… З горбом чи…

– Та ні! Маленький симпатичний носик. їй-бо! Не брешу!

– Оце діло! – повеселішав німець і побіг до бібліотеки.

Льошка так пишався народженням сина, що насторожений Марусин настрій списував на важкі муки, що випали їй під час пологів.