Текст книги "Молоко з кров'ю"

Автор книги: Люко Дашвар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Коли вже та злучка буде… – салі собі про компартійні плани зближення міста і села. – Нам робочих рук не вистачає.

Злучка усе відкладалася, та попри все у степу з'явилася нова вулиця з десятком міцних цегляних будинків.

Маруся поралася по хаті й усміхалася, згадуючи, як розгубився німець, коли узнав, що мусить женитися, аж тут – Льошка на поріг. Веселий. Дружину на руки підхопив і ну кружляти.

– Та що? Що? – здивувалася.

На підлогу поставив, очі сяють.

– Ну, Марусю, готуйся… До нової хат и переїжджаємо!

– Справді? – не повірила.

– Чекай… Чекай, люба! – обійняв, до себе притис. – Усе у нас буде. Усе! І в санаторій поїдемо.

– Та не хвора я, – розсміялася.

– Тоді у парткомі путівку за кордон попрошу. У Болгарію. Як член партії.

– Ляжу тебе безпартійна.

– Тну мене… як те сонце – Посмішку сховав, брови серйозно насупив. – А що у нас на обід, жінко?!

Поглядом обпекла, мовляв, ох і суворий, поправила червоне коралове намисто на шиї й пішла в кухню.

Льошка сів біля столу і намацав у кишені холодні камінці. Хай, хай… Оце пообідає і тоді вже вручить Марусі подарунок. Вона такого, мабуть, і не бачила.

Холодні прозорі камінці у кишені – то результат довгих роздумів, і Льошка чогось був упевнений, що варто лише Марусі побачити вибагливе намисто із прозорого гірського кришталю, як вола світ за очі закине ті дурні коралі, на які Льошка натикався щоразу, як хотів Марусю поцілувати. Уже і так пробував умовити її те намисто зняти і сяк, а Маруся уперлася – ні в яку!

Льошка вийняв намисто з кишені, поклав на стіл і прикрив рушником. За мить Маруся поставила перед чоловіком тарілку гарячого борщу і присіла біля нього. Льошка за ложку взявся та Марусі:

– Рушника подай…

– Сам візьми, – здивувалася, бо вона від того рушника вдвічі далі, ніж Льошка.

– Та ні, – вперся, – ти подай.

Маруся насупилася сердито, підхопилася, рушник зі столу – смик! Намисто прозоре собі на підлогу – шубовсть! Льошка роздратовано махнув рукою і поліз намисто шукати.

– Ех, Марусю! Весь сюрприз зіпсувала, – бурчав з-під столу. – Я хотів, щоби ти рушника підняла, а там на тебе… – виліз, намисто з гірського кришталю Марусі простягнув. – Це тобі, жінко.

Маруся намисто до рук взяла, всміхнулася.

– Гарне…

– Вдягни, – попросив.

Кивнула. До одежної шафи підійшла, перед дзеркалом стала, було за коралі взялася, вже до вуха підняла…

Завмерла. Назад на шию повісила, нове намисто у руках розправила та до грудей приклала.

– Ох і гарне… – серйозно так.

– То вдягни, – Льошка наполягає.

Від шафи відійшла, шкатулку з серванта дістала, відчинила, намисто з гірського кришталю обережно до неї поклала.

Зачинила шкатулку, наче хреста поставила.

– На свято вдягну. Чого таку красу щодня тягати…

Льошка скоріше відчув, ніж зрозумів, – не вдягне.

Ніколи не вдягне. Зітхнув над борщем, ложку-другу сьорбнув і запропонував:

– А хату нову подивитися сходимо? Чи теж – на свята?

– Сходимо, чого ж не сходити.

Нова хата була останньою Льошчиною надією здихатися дивної Марусиної прив'язаності до старої ще бабиної Парасчиної, а потім Орисиної хати з вишнею у дворі та великим бузковим кущем біля паркана. Коли молоді після весілля з тиждень покачалися тут по ліжку, Льошка запропонував молодій дружині:

– Ходімо, Марусю, до моєї хати. У мене і місця більше, і якраз у центрі села. Чого це ми твою мати у малу кімнатку загнали, коли у моєї матері хата порожня стоїть?

Маруся у відчинене віконце глянула.

– Зачекаємо трохи…

Місяць минув, півроку, рік. Знову літо у маківку пече, а Маруся знай одне – зачекаємо. Льошка часу не гаяв. Як став при Старостенкові заступником, то усе дізнавався, коли ж господарство і для нього нову хату збудує, бо залізно знав: у нову власну хату зі старої материної Маруся не те, що піде, – бігтиме й перекидатиметься.

Старостенко Льошку цінував, та вчителі з агрономами Рокитному теж потрібні були. От і довелося рік чекати, поки на новій вулиці край села з'явився рядочок гарненьких цегляних будинків під шифером і голова дозволив заступникові піти до новобудов перед усіма іншими і вибрати собі будь-який із будинків на вулиці.

– Дивись! – вихвалявся Льошка, коли вони з Марусею надвечір врешті дійшли до нової вулиці, за якою одразу розлягався степ. – Можемо, кран асфальтівки жити, можемо другу від дороги вибрати, щоби не чути, як вантажівки гудуть. А можемо аж у крайній оселитися…

Маруся мовчки роздивлялася однакові, як близнюки, нові будинки. Гарні, чого не гарні. Нові. Міцні. Газ є. Навколо кожного буднику – шматок двору голий, як той степ. На вулиці теж– ані деревини, ані кущика. Оце степ, а посеред степу – хати Усі – як на долоні.

– Ох і гола ж вулиця, – сказала.

– Була б стріха, – Льошка їй. – Сад закладемо. Винограду кущів із десять. Корову заведемо, щоби молоко, коли діти… підуть. Квітів перед хатою насіємо…

– Бузок посадимо…

– Можна і бузок…

Схлипнула Маруся, рота рукою затуляє.

– Та ні, – каже. – Не треба бузку. Довго росте. Поки виросте, я й помру.

– Ти чого, Марусю? – здивувався Льошка.

– Та нічого… То я так… Дурне у голову лізе. – Сльозу втерла, чоловіка під руку взяла. – Пішли усередину. Подивимося, як воно там.

Усередині теж гарно. Чого ж не гарно? Веранда під склом, з неї вхід у коридор, з коридору – на кухню й у три окремі кімнати. Одна – велика та світла, метрів двадцять, не інакше. І дві малі – метрів по дванадцять. Чого ж не гарно? Це в Орисиній старій хаті усього дві кімнатки – більша, зі шкіряним диваном та дзеркальною шафою Марусі з Льошкою відійшла, а у малій та темній, як погріб, Орися тулиться. І газова плитка прямо у коридорчику поряд із вішаком, на якому Орисина ватянка скніє.

– Отут зала буде, – Льошка міряв кроками велику кімнату і мріяв. – У мене приятель у кооперації… За місяць може угорську стінку дістати. І м'які меблі.

– І вікна великі…

– І вікна гарні, – погодився.

– І відчиняються легко, – до вікна стала, шпінгалет догори, на шибку надавила. – Гарно…

– Я собі кабінет в одній малій кімнаті хочу зробити, – веде Марусю далі. – Бо Старостенко на той рік точно на пенсію піде… Треба буде господарство приймати. Так, думаю, і вночі працюватиму…

– Це добре, – кивнула.

– Що? – аж став.

– Що головою будеш, – каже.

– А-а-а-а… – всміхнувся і ну вихвалятися. – Чекай, люба… Скоро книжку заведемо.

– Яку книжку?

– Ощадну, – сміється. – Бо грошей у нас, Марусю, буде – купа. От тобі б чого хотілося?

– Коли? – та в очі чоловікові.

– Ну… Не знаю. Взагалі.

– Взагалі то усе маю, – відповіла. Намиста червоного торкнулася.

– А не взагалі. Конкретно.

– Та і конкретно усе маю, – замовкла. – Йдемо вже. – І пішла на голий двір.

Чоловікові гарний настрій – як корова язиком злизала. Став посеред кабінету вимріяного, ногою цеглину жбурнув. «Недосяжна, – врешті знайшов слово, яке шукав увесь цей рік, коли думав і думав про свою Марусю і ніяк не міг збагнути природи її бажань і сподівань. – Недосяжна і незбагненна, як зірка… Мабуть, ніколи і нікому не підкориться до останку, і все ж – моя. Мене обрала з усіх. Усе село заздрить, бо ні в кого немає такої. – розсміявся подумки. – Та і я – не останній. Чекай, Марусю. Я ще свого доб'юся. Бути того не може, щоби ти не розтанула». І пішов за нею.

На голу вулицю вийшли, посередині стали.

– Ну, що, жінко? Який дім обираємо?

Маруся на однакові будинки глянула. Десять. По п'ять на кожному боці вулиці.

– А хто у нас за сусідів буде?

– Не знаю. Старостенко мені першому дав волю обирати. Іншим на тижні розподілятиме. Ветеринар має тут жити, дочка бухгалтерська з сім'єю, вчителька англійської, мабуть, німець, якщо з горбоносою ожениться…

– Та ні, – каже. – Німець тут не житиме.

– Чому?

– Нема чого йому тут робити, – відрізала. Знову на будинки глянула. – Обирай, Льошо, будь-який. Такі вони мені всі…

– Які? – напружився.

– Гарні, – сказала і пішла у степ. Льошка услід. Воно й дійсно, від нової вулиці до центру Рокитного степом швидше.

Сонце почервоніло і сховалося, наче засоромилося. Степ паморочив голови трав'яним духом, колов стернею ноги, зривався пташиними співами і, наче за птахами услід, кликав у рівні, мов випрасувані простирадла, безкраї простори.

Льошка обняв Марусю за плечі, і вони отак ішли – двоє як одне – живим, дихаючим степом.

– Сумуєш чи мені здається? – обережно запитав.

– Усе добре, – відповіла, повні груди повітря набрала, на степ глянула. – Оце і наші душі можна розрівняти, як той степ. Щоби ніде ні бугорка. Щоби – усе як по маслу. Щоби – як треба радіти, то душа мусила б радіти, а не плакати.

Він глянув на Марусю скоса, брови звів. «Та що ж за думки з болями у тій голові блукають?! – вразився. – Чому… Чому ніколи не довіриться, не виплачеться, не розкаже?»

– А твоя душа…

– Геть зім'ялася, – всміхнулася сумно. – Оце я праску знайшла… Важку. Чавунну. Рівняю її, дурну, рівняю, а вона усе не піддається.

– Марусю… Чуєш! – захвилювався, як пацаня наївне. – Я усе зрозумію… Усе. Ти тільки розкажи, що душу гризе. Хіба я тобі чужий? Я – половина твоя. Відірвеш мене від себе – не виживу. Ти чого така? Що не так?

– Усе добре, – каже. – То я жартую.

– Та де?

Зупинилася, обняла Льошку, в губи поцілувала.

– Оце питав, що хочу…

– Питав…

– Не взагалі, а конкретно. Зараз, – і гарячим від неї пашить, як від грубки зимою.

– Кажи. Усе зроблю, – знітився.

– Роби! – на стерню впала, поділ безсоромно задерла, ноги міцні у різні боки. – Роби! І щоби донечка була. Хлопця потім заведемо.

– Донечка? Чому донечка? – заметушився, штани стягує, а голови не втратив – зирк по боках: а раптом хтось іще у вечірньому степу загубився, як оце вони з Марусею, то тоді треба б обережніше – не годиться майбутньому голові колгоспу, як якомусь халамиднику, у степу з жінкою качатися.

– Намисто коралове хочу їй подарувати, – прошепотіла. Очі заплющила – наче зім'яту душу замкнула.

Зазвичай німець за день пачку «Пегаса» викурював, а як Маруся йому через Старостенка горбоносу Тетянку висватала, так пачки вже не вистачало. Знай смалить як дурний. Голова раз на тракторну бригаду зазирнув серед біла дня, бачить – Стьопка із цигаркою у тракторі колупається. Старостенко аж сірим став.

– Ти що, сучий сину, робиш?! – заверещав, а у Старостенка ж голос грубий, низький, мов контрабас. А це, виходить, з переляку високу ноту взяв. – А як спалахне? – ще вище. – І мастило тут, і соляра!

– Та нічого зі мною не станеться, – захищався Стьопка.

Голова аж сплюнув.

– Тьху, зараза! Та хіба я про тебе?! Я за трактор переживаю! А за тебе хай жінка серце рве! – Згадав про жінку, німця від трактора відтяг, цигарку з рота висмикнув, викинув геть. – То коли вже…

– Дайте хоч підготуватися… Якось воно швидко усе.

– Ти мені, Стьопко, не тягни! Оце ще трохи потерплю. Після жнив не оженишся з горбоносою, шию скручу.

– За що?

– За те, що слова не дотримав. Нам таких цвіркунів, бляха-муха, нетреба!

– Грошей нема. Окуляри треба міняти, а у мене…

– Ти мене цими казками не годуй. Щоби завтра до дівки пішов! Зрозумів?

– Зрозумів, – пробурмотів. – Піду…

Назавтра – пішов.

Тетянка про Старостенків наказ німцю женитися уже тиждень як знала, бо уїдливий секретар парткому Ласочка якось заскочив до клубної бібліотеки, де Тетянка ридала над жіночими романами з восьмої ранку до сьомої вечора, і – у лоба.

– А що, бібліотекарко? Підеш за німця?

– А він що, вас сватом заслав, чи як? – відбила удар Тетянка.

– Як секретар партійної організації колгоспу можу і за свата бути! – похвалився Ласочка.

– І документ маєте? – очима плюнула на нього бібліотекарка, бо насправді побоялася.

– Який? – розсердився партієць. – Ти як зі мною розмовляєш, корова! Та я тебе… Я тебе… Знайшла собі тепле місце, ще і рота роззявляє! Підеш мені на буряки, скоро мовчати навчишся!

Плюнув на бібліотечну підлогу і пішов геть. А Тетянка розгубилася. Було над чим подумати. Двадцять чотири. Ніс горбом. Шість років тому один раз за клубом з Миколою цілувалася, бо той так напився, що й мами рідної не впізнав би. І батьки знай дзижчать – коли та коли ти вже заміж підеш! А за кого? Наче під Тетянчиною хатою черга з хлопців вишикувалася Німець… Та ні! Справа не у тому, що рудий, як іржа, сліпий як кріт, ще и малий на зріст. Тетянка як у дзеркало гляне, так скаже – у людини душа повинна красивою бути, а не лице. А у німця й душа темна, незрозуміла. Мовчазний, знай курить і курить… Сяде на лавку, очі у землю і курить. І про що він отам собі думає? На дівчат уваги не звертає, горілки щодня не п'є… Ага! Ще на ставок ночами ходить, рибу, кажуть, ловить. А хіба у рокитнянських ставах риба є? Щось Тетянка про таке не чула.

Сивочола вчителька Ніна Іванівна, Тетянчина мама, доньчині сумніви вислухала і почала пальці закладати:

– По-перше, не п'є. Сама казала. По-друге, негулящий, за дівками не бігає. Сама казала. По-третє, роботящий. Це я і без тебе знаю. На техніці розуміється, а це для дому великий плюс. По-четверте, має цікаве хобі – риболовлю. Інші під парканами валяються, прости Боже, а він зможе сім'ю прогодувати.

– Чим?! – ледь не розплакалася Тетянка, бо як матір послухати, так німець – чисто янгол небесний!

– Рибою! – Педагоги рідко сумніваються.

– Та нема у рокитнянських ставках риби! – Впала на диван і розревлася.

Розмова з матір'ю такою зайвою здалася. Не треба уже Тетянці моральної підтримки й розмов про німцеві принади. Згодна вона! Геть на все згодна, але тиждень минув, селом розмови пішли, а німець до Тетянки не поспішає. А як сволота Ласочка з некрасивої бібліотекарки познущався? Як збрехав? Що, як не прийде німець?

1 так Тетянці себе шкода стало, що розревлася ще дужче, і педагогічна освіта не допомогла Ніні Іванівні повернути доньку до тями цивілізованими словами про красиву душу і терпіння, яке обов'язково колись винагородиться.

– Та хай пропаде воно пропадом, те терпіння! – закричала їй у відповідь зарюмсана Тетянка – Я сім'ю хочу. Чоловіка… Дітей…

Ніна Іванівна вчасно забула про педагогічну освіту, дзвінко ляснула доньку по щоці й наказала:

– Ану бігом вмийся! Оце зараз прийде Степан, а ти як та мимра зарюмсана!

І подіяло. А за годину у двері Тетянчиної хати постукав німець.

Перш ніж відчинити двері, Ніна Іванівна змусила свого чоловіка, Тетянчиного батька Тараса Петровича, який завідував рокитнянським током, поклястися, що той нізащо не вдарить по руках при словах «Добрий вечір!» і не запропонує гостю стограм для хоробрості.

– Маємо шанс єдину доньку заміж видаги! – сказала.

– Клянуся! – стукнув себе кулаком у груди Тарас Петрович.

Потім Ніна Іванівна тицьнула Тетянці свою червону помаду і наказала намастити губи.

– Ще гірше буде, – руки у бібліотекарки затрусилися.

– Мати поганого не порадить! – подав голос Тарас Петрович.

Німець саме вдруге постукав у двері, і Тетянка швиденько нафарбувала помадою губи, бо знала: мати оце буде стояти над душею, аж поки по її не буде, і посперечайся з нею Тетянка ще хоч хвилину, німцю надокучить стукати і він піде. А чи повернеться потім?

– Готовність номер один! – оповістила сім'ю Ніна Іванівна і пішла відчиняти. Стьопка якраз збирався з двору.

– Степане? – Ніна Іванівна зробила «великі» очі. – Проходь!

Вчителька вже з порога хотіла було суворо і конкретно, як на уроці, виголосити німцю головне питання, мовляв, і що це привело гарного парубка у дім незаміжньої дівчини, та інтуїція підказувала – краще завести у дім, всадити, замкнути двері й уже потім…

Стьопка зайшов у простору вітальню, де на дивані рядком, як два китайських бовдури, сиділи недвижні Тарас Петрович і Тетянка.

«Так ось від кого їй такий шнобель дістався! – подумав, вітаючись із Тарасом Петровичем за руку, і здивувався, як по-різному однакові носи можуть виглядати на різних лицях. – А Петровичу такий ніс навіть пасує». Глянув на Тетянку, чогось почервонів і сказав:

– Добрий вечір!

Мабуть, для Тараса Петровича це була кодова фраза. Він почув вітання, підхопився з дивана, усміхнувся на всі тридцять два, потер долоні й ляснув Стьопку по плечу:

– По стограм? Для хоробрості!

– Та можна, – розгубився Стьопка.

Ніна Іванівна схопилася за серце. Плани видати дочку заміж руйнувалися на очах. Усе, що буде після стаграм для хоробрості, вчителька знала у деталях: друга – за моряків, третя – за жінок, четверта – за хряка Микитку, потім екскурсія у загородку, де живе хряк Микитка і прямо там знову – за знатного хряка, потім – «Жінко! У нас що, вже й огірки закінчилися?!», потім – «Хто з нами не заспіває – ворожа падлюка! Жінко, неси рушницю!»

Вчителька впала у крісло і почервоніла від люті.

– Ну все! – процідила. – Я вмиваю руки! Тетянка зиркнула на матір, на батька, який уже ніс дві чарки і пляшку горілки, на розгубленого німця… Теж почервоніла, але не здалася: підхопилася з дивана, пішла до серванта з посудом, дістала ще одну чарку, поставила на стіл поряд із двома і вперто сказала:

– Я теж буду!

– Доню… Давай я тобі винця легкого домашнього з погреба принесу, – запропонував Тарас Петрович.

– Ні, – уперлася, – як ви, так і я.

– Я можу не пити, – вставився Стьопка.

– Це як?! – у Тараса Петровича аж щелепа відвалилася. Насупився і налив у всі три чарки – аж через край.

– За ваш дім, – чомусь ляпнув Стьопка.

– Годиться! Друга – за моряків! – Тарас Петрович уже випив і наливав по другій.

– За моряків! – відчайдушно вигукнула Тетянка і випила другу.

– Годиться! – хитнувся Тарас Петрович Налив. – Тепер – за жінок!

– За тебе, Тетяно, – сказав Стьопка і підніс третю. У бібліотекарки засяяли очі. Вона хоробро випила третю, підійшла до Стьопки, але між ними втиснувся Тарас Петрович, поклав їм руки на плечі та наказав:

– Пішли! Зараз хряка покажу!

У темній загородці Стьопка перечепився через вила, впав у солому і зізнався Тетянці, яка кинулася допомогти йому встати:

– Тетяно… Чуєш? Так швидко оце п'ється у вашому домі… Я так швидко не можу.

– А ми тут жити не будемо! – відповіла хмільна, а від того відчайдушно хоробра бібліотекарка.

– А де? – заплутався німець.

– У тебе.

– Так ти згодна за мене піти? – не повірив німець, який був упевнений, що Старостенкова з Маруською затія провалиться, бо бібліотекарка нізащо не погодиться вийти за нього.

– Згодна, – на шию йому кинулася.

Стьопці чогось аж сльози на очі. Бач, яка тендітна. Рученята тоненькі, не те, що у Марусі. І сама – худа, маленька. А горбатого носа отут у темній загородці, взагалі не видно Бач, яка зворушлива. На шию кинулася. «Бачила б мене Маруська, – закрутилося у хмільній голові. – А то думає, відьма, що я їй належу. А на мене онде бібліотекарка кидається. Та і не потвора, хоч ніс, звичайно, підкачав. І женюся! От візьму і насправді женюся. І хай тоді Маруська лікті кусає. Як вона, не зроблю. Коло своєї дружини з чужою жінкою не забавлятимуся! Вірним буду!»

– Давай завтра до сільради під елю. Хай розпишуть, – ляпнув.

– Без свайби? – налякалася.

– Та добре. Можемо почекати.

Бібліотекарка раптом від Стьопки відірвалася, похнюпилася, відштовхнула батька, який після спілкування з хряком уже перейшов до наступною пункту програми і запропонував випити за хряка, і так гірко вигукнула на всю загородку, що навіть Тарас Петрович застиг із нахиленою до чарки пляшкою в руці.

– Оце, виходить, за Марусиним наказом береш мене у жони?!

Німець розгубився.

– А Маруська тут до чого?

– Та, кажуть, вона голові нашепотіла, щоби той наказав тобі зі мною оженитися.

– Не знаю я, хто там що кому шепотів. Голова велів вибирати – чи в інститут їхати, чи женитися. Мені краще женитися…

– Що?! – бібліотекарка вухам не повірила. – Ти відмовився від навчання заради мене? Бути цього не може!

– Діти, пішли до хати, – прийшов до тями Тарас Петрович. – У мене ще є тост.

– Не хочеш, не виходь за мене… – Німець розчув щось вороже і чуже у Тетянчиному голосі, потис руку Тарасу Петровичу. – Піду я…

– Йди! Хоч зовсім пропади! – у розпачі вигукнула бібліотекарка і кинулася до хати.

Уже пізно ввечері, коли Тарас Петрович, виконавши улюблену програму на всі сто, солодко хропів на дивані, Ніна Іванівна запитала дочку:

– Так і сказав?

– Так і сказав: «Не поїхав навчатися, щоб з тобою оженитися».

– 1 чого ж ти тоді тут сидиш? – сполошилася мати.

– А що мені тепер робити? Образила я його. Намолола чортзна-чого!

– Навіщо?!

– Горілка! – Тетянка їй плачеться. – Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило!

Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед донькою і наказала:

– Пий і йди!

– Куди?

– До нього.

– А що я йому скажу?

– Та вже досить вам говорити! Набалакалися сьогодні за все! І за моряків, і за жінок, і за хряка, трясця матері! Роби уже щось, бо отак і просидиш до старості.

Гіркі слова повернули бібліотекарці рішучість. Вона перекинула склянку розсолу і пішла до дверей.

– Мамо! Як до ранку не повернуся, значить – чи заміж виходжу, чи втопилася!

– З Богом, доню! – благословила доньку вчителька.

На вулиці уже геть стемніло. Стьопка сидів на лавці та смалив «Пегаса». Тетянка, хитаючись, підійшла, дихнула на німця розсолом і гаряче завірила:

– Німець! Бери мене у жони! Я тебе так любитиму, як тебе ніхто й ніколи любити не буде! – І додала: – А горілку я оце через тебе вперше у житті випила.

– Та не повірю, – озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув – нема нікого і вікно зачинене.

– Щоб я… – схлипнула. – Вино домашнє можу… А горілки – ні.

– Та добре, – знизав плечима. – Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.

Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:

– Дивись, Марусю, яким дисциплінованим німець виявився: наказав йому Старостенко з горбоносою оженитися, він – як піонер!

Маруся побачила Стьопку з Тетянкою на лавці, зітхнула:

– Та, може, хоч це допоможе.

– Ти про що? – не зрозумів Льошка. От завжди Маруся загадки йому загадує.

– Змерзла я щось, – відповіла Маруся, – аж до серця холодно, – до Льошки притулилася. – Треба буде вікно на ніч зачиняти.

Старостенко слова дотримав. І хоч як Тетянин батько його не переконував, що і сам у змозі єдиній доньці гарне весілля влаштувати, голова велів йому мовчати і постановив:

– Та з тобою, Тарасе, усе зрозуміло. А у Степана батьків Бог до себе прибрав. Мати у війну на гранаті підірвалася, Барбуляк-каліка після неї недовго пожив. Хлопець сам, як той будяк, ріс. Так що йому тепер – наче сироті оце одружуватися? Сам поруч із ним на батьківське місце за столом сяду. Як не як, а усі ці роки я йому за опікуна був, і зараз не відмовлюся, зроблю хлопцю гарне весілля. А ти допоможеш. Крапка.

Спочатку хотіли у клубі розгулятися, та до Рокитного саме цирк приїхав, і Тарас Петрович з хлопцями з току за день розчистили захаращене Стьопчине подвір'я і побудували на ньому справжнє весільне шатро з брезентовим тентом. Німець і сам допомагав, навіть подобалося йому це, бо усе підправляв за хлопцями, а ті жартували:

– Та ти, Стьопко, уїдливий, наче і справді німець.

– Один раз женюся, – бурмотів у відповідь.

У переддень весілля продавщиця сільпо виклала перед Стьопкою на прилавок вовняний чеський костюм і сказала:

– Від себе відірвала! Бери, німцю!

– Дякую, – розчулився.

Йшов Рокитним додому з костюмом та парою міцних шкіряних черевиків і думки – роєм. Оце жив-жив, майже до тридцяти років дожив, здається, кожну собаку в Рокитному знав, а якось не довелося з односільчанами близько зійтися. Усе – сам по собі. І Маруся… Л от надумав женитися, так усе село йому – хто слово добре, хто допомогу. І від серця, наче німець їм – рідня кровна. Марусю згадав: «А я тебе оженю, Стьопко. Рівні будемо»… Бач! І тут вона намалювалася. Рівні? «Побачимо», – подумав. У двір зайшов.

– Стьопочко! Де ж ти так довго був? – Тетянчин голосок тоненький.

«Якби не той ніс!» – зітхнув подумки. Окуляри поправив.

– Тетяно! А подивись-но! Гарний я костюм купив чи не дуже?

Та – гарний! І костюм, і біла сорочка, і черевики. Вдягнув уперше в житті костюм – сам себе не впізнав. У піджака плечі підкладні – Стьопка у ньому кремезний і міцний. Тетянка теж не підкачала. Ніна Іванівна доньці власноруч таку сукню злампічила, що рокитнянські дівки за олівці схопилися – фасон скопіювати і точнісінько таку собі пошити, як колись і вони нареченими стануть. Тетянка у двір вийшла, коли Стьопка з хлопцями по неї прийшов, щоб до сільради вести, так усі у дворі й роти пороззявляли – світиться, аж красивою стала, і ніс той – аж ніяк того світла незбагненного не затьмарює.

– У щасті й свиня – королева, – буркнув був Микола, та дівки так на нього цикнули, що він пельку й сі улив.

У сільраді за п'ять хвилин розписали. Одну хвилину Стьопка червонів і, поправляючи окуляри, шукав місце на папірці, під яким мав засвідчити своїм підписом, що Тетянка тепер дійсно його дружина. Інші чотири хвилини голова сільради Панасюк красиво й розважливо говорив молодим про високу відповідальність молодої сім'ї перед суспільством, країною і Рокитним, щоби, виходить, не барилися, через дев'ять місяців дисципліновано підвищили такі-сякі демографічні показники і народили малого Барбуляка.

– Гірко! – вигукнув ще у сільраді нетерплячий Микола.

Стьопка цнотливо цьомкнув Тетянку в губи, і компанія покотилася до весільного шатра.

– Стьопочко… А як мене тепер зватимуть – Барбулячкою чи Барбулихою? – питала щаслива Тетянка, уперше йдучи рідним селом під руку з хлопцем, та ще й не з абияким пройдисвітом, а з власним, законним чоловіком.

– Мабуть, Барбулячкою, – розсудив німець.

У шатрі ніхто не мовив «Добрий вечір», та завзятий Тарас Петрович, як виявилося, і без кодової фрази зміг першу випити за молодих, а потім – як завжди: за моряків, за жінок, за хряка… Ледь півкомпанії в загородку до того хряка не потяг, і хоч питущі рокитнянці Тарасового хряка разів сто бачили, все одно попідхоплювалися, та Ніна Іванівна відчайдушно вхопила Старостенка за руку і той у мить навів порядок.

– Куди це ви намилилися?! – гримнув.

Стьопці найбільше муляло те, що гості раз через раз горлали «гірко» і він був змушений вставати й ото без кінця і краю цьомкати Тетянку в губи привселюдно. Після п'ятої, коли і ця проблема відпала, і Стьопка ловко підхоплювався, варто лише було комусь крикнути: «Ой-йой! І курка гірка, і картопля гірка, і огірки гірки! Та що це?!», у шатрі раптом стало тихо і Старостенко демонстративно суворо запитав свого заступника Льошку Ординського, наче той на важливе засідання спізнився:

– А чого це ти, Олексію, забарився?!

Стьопка відірвався від молодої і побачив Марусю з Льошкою. Запрошував їх. Звичайно, що запрошував, Тетянка власноруч листівку з голубами підписала, і німець вручив ту листівку Льошці, але біля сільради Марусі з чоловіком не побачив, у шатро з першою хвилею заповзятих гостей вони не влилися, і Стьопка був подумав, що Маруся не прийде.

Льошка розвів руками, мовляв, так уже сталося. Маруся дивилася німцю в очі, а в руках – велика коробка з пишним бантом.

– Проходьте, проходьте, гості дорогі! – підхопився Тетянчин батько, Ніна Іванівна умить на стіл – дві чисті тарілки, виделки, чарки.

– Штрафна! Штрафна! – загорлав Микола й ну наливати.

– Іди зі своєю штрафною! – Маруся йому. – Дай молодих привітати!

Миколу ліктем – ану відійшов мені! І до Тетянки зі Стьопкою. Льошка поруч. Стали перед молодими, німець з Тетянкою підвелися. Маруся так поважно головою кивнула.

– Дорогі наші Тетяно і Степане! Вітаємо вас із законним шлюбом. Живіть сто років, дітей народіть і, – замовкла та коробку німцеві у руки – тиць. – Оце подарунок наш.

Коробку віддала, з Миколиних рук чарку прийняла, одним ковтком випила, рукою до грудей – безпорадно, розгублено. Стьопка коробку в руках тримає, на Марусю дивиться – а намисто де? Нема коралів. Виблискує на Марусиних грудях прозоре намисто з гірського кришталю, і через той прозорий холодний блиск наче й сама Маруся стала прозорою і тьмяною.

– Ну, тепер і мені налийте! – чує німець Льошчин голос. – Тепер я вітатиму. – Чарку підніс вгору. – Ну, що, Стьопко! І тебе окрутили? Ох те кохання… Хоч скільки від нього бігай, а воно тебе до сільради за комір притягне! – Розсміявся. – Степане… Тетянко! Кохання вам міцного! Любові красивої та незрадливої! Кохання у радості та горі.

Льошка говорив, говорив про любов, а німець бачив, як налилися гнівом Марусині очі, як недобра, ображена посмішка вразила вуста, як спина вигиналася, підборіддя – вище, вище… Стьопка перелякався Йому здалося, ще мить – і Маруся вибухне, лясне Льошку по щоці, закричить на усе весільне шатро: «Та яка там любов, чорти б вас усіх позабирали? ¹Чи ви тут усі сліпі зібралися, їй-богу?! Нема між німцем і горбоносою ніякої любові! І не буде ¹Чуєте?! Ніколи не буде! Нізащо!» Стьопка розгублено закліпав оченятами, передав Тетянці велику коробку з пишним бантом і уже був ладен простягнути до Марусі руку, плюнути на всю цю комедію і сказати їй, що, хай вона не хвилюється, він її ніколи не покине, як наштовхнувся поглядом на голі без червоного коралового намиста Марусині груди і опустив голову: чого це вона намисто не вдягла?!

–.. Тому п'ю за молодих і хай… – Льошка випив, огірка до рота вкинув і скривився. – Ох і гірко!

– Гірко! Гірко! – загорлали рокитнянці. Чарками задзеленчали.

Стьопка потягнувся до Тетянки, наштовхнувся на велику коробку, яку та усе ще тримала у руках, поцілував – як ото пилюку змахнув, – незграбно нахилившись до нареченої через коробку.

– А що у коробці?! – закричали гості. – Тетяно! Відкривай уже! Потім націлуєтеся.

Тетянка з цікавістю зірвала пишний бант, розкрила коробку і не втрималася:

– Яка краса!

Гості повитягували шиї, Стьопка і той у коробку зиркнув, хоч боявся, що Маруся утне якесь паскудство, та – ні: у коробці лежав комплект постільної білизни краси неймовірної, тонкий батист білий весь у квітках рожевих ніжних, мережка по краю. А на тих простирадлах невагомих – важке намисто коралове.

Тетянка зойкнула, долонькою рота затулила.

– Марусю! Невже своє намисто віддала?!

Маруся брову серпом вигнула.

– Чого це?! Я свого ще нікому не віддавала!

– У місті купили! – Льошка пояснює, а Стьопці очі червоним залило: «Що ж ти твориш, Марусько!»

Увесь настрій споганила. І гості тепер німцю – дурні та п’яні, і Тетянка – носом у щоці яму проколупала, і Старостенко – упиряка, бо змусив у хату чужу жінку привести, і уся ця дурна затія – ганьба та сором. Стьопка пив та цілувався, цілувався та пив, і ніхто з рокитнянців не побачив нічого дивного у поведінці молодого – усі на класних свайбах такими були. Тільки й здивувалися, що німцевому гонору, бо, коли сяюча Тетянка швиденько дістала з коробки важке коралове намисто і вдягла на шию, Стьопка вишкірився і процідив: