Текст книги "Намір!"

Автор книги: Любко Дереш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Де ми зараз?

– У Львові. У “Відкритому кафе”.

– Який це рік?

– Дві тисячі третій.

– А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Гагарін.

Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я в моменті почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом… а не… шматком пам’яті, чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене у попередній стан.

На цьому завершилось коло у моїх спогадах про кафе. Гагарін не помилався – тепер я справді почувався самом собою але – легшим, вільнішим. Хоч і страшно втомленим. Глянув на годинник – щойно половина третьої. Очі злипаються.

– А це правда, – питаю, – що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?

Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.

– Тета-ритми, – мовив він. – Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.

– А як можна контролювати тета-ритми?

Гагарін мовчав, посміхався.

– Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік.

– Навчи мене, – сказав я легковажно.

– Навіщо тобі це?

– Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.

– А решту часу чим будеш займатися?

Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити, як чоботяр.

– Існує дещо більше, ніж техніки, – заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. – Щось важливіше, ніж тета-ритми.

– Що саме? – я не зовсім тямив, куди він хилить.

– Єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді все решта – просто купа мотлоху.

На мить я почув себе скривдженим – звідки йому видно, знаю я чи не знаю, про що він говорить?

– Ну, а ти мене перевір, – сказав я.

Він підняв брову.

– О’кей. Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?

Я спочатку реготнув, мовляв: «Елементарно, Ватсон». Гагарін і собі реготнув, спостерігаючи за мною. Я дивився на свої відображення в його прямокутних сонячних окулярах і бачив там людину, яка поступово набирає розгубленого вигляду. Гагарін знову реготнув.

Його грецьке обличчя нагадувало шматок бронзи, пластичної і твердої водночас. Бузкові окуляри стиляги не допомагали – все одно переслідувала ілюзія, ніби його очі світилися власним світлом.

– Мені треба відповідати, чи це риторичне запитання?

– Це тест на твою крутість, – сказав він, і склав руки на грудях, поклавши ту, що з сиґаретою, зверху. Сиґарета диміла красивими білими нитками.

Ще кілька хвилин ми просиділи, дивлячись один на одного. Звісно, в Гагаріна була перевага – в окулярах він міг дивитися на інших як завгодно довго.

І тут я знайшовся:

– Я знаю! Якби я був безсмертним і всемогутнім, я би витратив увесь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!

Гагарін нахилився до мене і поплескав по плечі. А відтак продовжив говорити:

– Мене зацікавила твоя метафора. Дослівно ти сказав, що дійсність – це набір спогадів-картинок, серед яких ми живемо. Є індивідуальні спогади, а є колективні спогади.

– Спогади-картинки і спогади-карти! – пожвавився я, повторивши свій термін. – Останнє спільне для всіх людей. Але тільки для людей, для інших живих істот ні.

Гагарін сказав:

– Я тобі щось хочу показати. – Він торкнув ногою табуретку, що стояла біля сусіднього столика. – Дивись на неї.

Мабуть, у моєму вигляді майнула безпорадність.

– Дивись на табуретку, чого ти? – сказав він крізь усміхнені губи, і я підкорився.

Табуретка була сірого кольору, зроблена з легкого дерева. Простий дизайн, фірмовий стиль «Відкритого кафе».

– Ти бачиш, але не табуретку, – сказав він. – Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Замість табуретки – спогад про неї. Але не вона сама.

Я не розумів, куди від хилить, але продовжував дивитися на табуретку.

– Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся – просто існує. Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти…

Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?

– Не дивись на неї, бачїї. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка – реальна, вона існує…

Я почав потроху нервувати – кожного разу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріном на одній хвилі. У вухах воркотіло: « Табуретка існує насправді… Вона тут, тільки побач її….», коли раптово щось помінялося… вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився легким молочним відсвітом.

– Вона існує! – прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загостився до неймовірності.

– Ей! – сказав я.

«Ей. Ей. Ей.» – покотилося хрустке ехо у матовій тиші.

– Ні хріна собі! – здивувався хтось моїм ротом.

«…асобі …іхрінасобі», – відлунювало пласким ехом.

– Ого! – вирвалось у мене. – Де я?

Ми з Гагаріном наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех скрипить, посилений мембаранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично крупними, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:

– Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!

Гагарін либився.

– Так, ти правий, – відповів він неголосно, але й не пошепки. Наче бути тутдля нього хоч не в новину, зате завжди торжественно. – Вона існує. Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим що існує?

Я кивнув, все ще під легким враженням від… побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тутпостійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка – це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?

Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю. Чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами – присутні! Столи і табуретки на балконі – присутні! Піаніно в куті – господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне – присутній я!

– Це назавжди? – спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підніс руки до очей і взявся їх розглядати – мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зісередини якимось внутрішнім світлом.

– Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, більше ніколи нічого схожого не побачиш. Але якраз у тому вся чарівність – що все буває тільки раз. – Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочуючи розділити сокровенну радість:

– Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча, здаватиметься, практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. У дійсностінемає ніякого сценарію! Там все вперше, все відбувається востаннє. Все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність, яка не залишає місця для страху.

Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в саму підсвідомість. І знаходили там відгук.

– Є шлях, – сказав він піднесено. – Шлях – через вихід з фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.

– Мої рішення – точки дотику з дійсністю.

– Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, крупинка за крупинкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона – і твоя Воля.

Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.

– Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.

Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно у горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.

6

Більше ми не говорили. До самого світанку я просидів на балконі, ні над чим особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати й я.

Я знову працював на пару з Гагаріном. Ми мовчали, але в ієрогліфах, які ми творили упродовж дня, читалося те, що й раніше: «Будь спокійний, нічого не бійся. Будь обережний, слідкуй за собою».

7

Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії – кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня», або ж «Книжка».

Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.

Її нудьгуючий вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо, коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які власне й побудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що, раз вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому би ні?

Дівчина глянула на мене. І теж начебто упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».

Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Ці чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено курсивом) зраджувала Люсине таємне зацікавлення карма-йоґою:

– Добрий вечір! Що вас цікавить? Чи можу вам якось допомогти? 5

[Закрыть]

– Добрий вечір, – відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це смішно у нашому віці. – Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.

Ах, як по-дурному себе цими днями почували наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети зі самої Москви, а звідти – з Москви – приходила відповідь: «д е н е г н е т тчк в с е м с о с а т ь».

– Ще не було поставки, – відповів їй. – Думаю, за два тижні щось наклюнеться.

Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоби я оформив її побажання офіційно, у зошиті замовлень.

– А давайте, я вас сфотографую, – несподівано запропонувала вона і в мені щось обірвалося. Я по-дурному знизав плечима. – Але не тут, – продовжила вона. – Давайте на вулиці. вінок

8

Куди тільки ділася моя відстороненість! Не смію зізнатися – після всіх тих самостверджень про кінець дозрівання та остаточну сформованість як особистості, я раптом відчув себе десятилітнім хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою – тихий і сором’язливий.

Я знову, дурник отакий, знизав плечима, і клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.

Ми вийшли на повітря, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зізнимкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. А тут, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, так що дівчина мені ще й припалила.

9

У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа – діяв із силою, нагло та нахрапом. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів.

– Боже, ви змерзли, – сказала вона, і взялася руками зігрівати мені ліву долоню (курив я правою). Невже це діється зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?

ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?

Я щось промукав і продовжував курити.

10

Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:

– Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього більше жодній душі. Задовбало, розумієте? – посміхнулася тепло вона. – А як звати вас?

– Петро, – буркнув я. Гоца простягнула руку, щоби я потис її.

Ну, я потис.

– А ви фотографуєте..? – бовкнув, аби не мовчати.

Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і потішалася, як могла.

– Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.

– О! Така молода, а вже художниця? – теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й комплімент, але знову попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. – Було б цікаво подивитися… на малюнки… – я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: – На картини.

Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.

– Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене.

Мені почулося, що вона має на увазі: «ПРЯМО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?

– А давайте, я вас сфотографую в цьому будинку, – Гоца показала на проламані двері справа від кафе. Це був безгосподарський бомжатник, пустуюче триповерхове приміщення. Наніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.

Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй – ногою, для ефекту – і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?

По сходах піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфра-зйомкою, і їй ці кадри потрібні для відео-інсталяції. Час від часу вона цикала ще й фотоспалахом, від чого довкола освітлювалися стіни, списані ґраффіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка, і як вона дихає. Гоца поправила шалю під вітрівкою, і ми завмерли нерухомо. Мовчки. Поруч.

– Вам не страшно? – раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.

– Нє.

– Ви такий хоробрий.

Гоца полізла до кишені за цигарками, і ми знову запалили.

В голові кружляла божевільна фраза: «Можна Вас поцілувати?». Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.

11

– Давай на ти.

– Добре, давай на ти, – погодилася вона.

– А що ти малюєш?

Трохи помовчала.

– Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.

– А як це?

– Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?

Я кашлянув, даючи зрозуміти, що не дуже.

Гоца пояснила, що складно говорити про нефігуратив, не показуючи на прикладі. Але знову додала, що це добре видно на прикладі її власних робіт. Які, між іншим, «у неї дома».

Ще вона розпитувала мене, чим я займаюся, чи подобається мені працювати в кафе, коли в мене зміни, чи цікава тут публіка, чи не крадуть книжок – словом, мала мене за дурника. Ми докурили, обережно спустилися по рипучих сходах наниз. Після такої мандрівки я відчув, що тепер можу поводитися поруч з нею більш-менш адекватно, хоча вибрики її неслухняного волосся, котре торкало мою щоку, щоразу пробуджували в животі хвилі неспокою.

– Я зайду ще, – пообіцяла вона. – Коли буде Вірста. Покажу твої фотки.

І пішла кудись у порожнє місто. Кілька секунд залишалися ще звуки її кроків.

Я повернувся в кафе.

12

Від самого початку вона мені видалася близькою – з різних причин. Взяти хоча б на рівні асоціацій. Я часто моделював свою пам’ять у вигляді альбому світлин, тому образ дівчини з фотокамерою відразу вступив у резонанс.

Врешті мені вдалося побачити Гоцині «роботи», і для цього справді довелося побувати у неї на квартирі.

У кінці жовтня один із друзів кафе – людей, котрих ти зустрічаєш у кафе завжди з радістю – влаштовував паті в честь свого дня народження. Звали цю людину Едас, він був із тих же кіл клубної молоді, що й Гагарін та Їжак. Паті починалося після дев’ятої. Надворі було темно та осінньо. У кафе було накурено та весело.

Я помітив її серед запрошених. Моє горло стиснулося, а коліна зім’якли. Мимоходом привіталися. Я з жахом очікував моменту, коли з’ясується, що вона про мене вже забула. Може, нагадати їй про фотографії? Краще ні, а то вийде нескромно.

Тривоги змінювалися на пришвидшене серцебиття. Ще тричі вона підходила до мене, просила принести їй пива з томатним соком. Щоразу ми обмінювалися мимолітніми поглядами, які можна було тлумачити як завгодно, що я безсовісно і робив.

Цієї ночі було дуже людно, було запрошено кілька ді-джеїв, Едасових приятелів. Ді-джеї давали сети, так що я нарешті зміг побачити, як приблизно виглядає клубна культура у її квартирному варіанті. «Відкрите кафе», коли судити по зустрічах, які там призначалися, дедалі більше нагадувало козирний флет, де молоді люди влаштовують півлегальні паті.

Моя восьмигодинна зміна закінчилася об одинадцятій, Гагарінова ж мала тривати до ранку. Офіціантки геть очманіли у хмаровиннях диму, у них пашіли обличчя і сльозилися очі, а зміна почалася щойно годину тому. У всіх відношеннях у кафе стояв чад. Гриміла музика. За пульт вийшов DJ Ґанс.

13

Цього вечора я мав небагаті альтернативи часопроведення, тому нікуди й не поспішав. У нас із Гагаріном дещо помінялися розклади на рахунок помешкання. Один із Юркових приятелів залишив йому ключі від квартири-люкс на пару тижнів, і ми перебралися туди.

Квартира знаходилась у самому центрі міста. Велика, обставлена багато, але з потрясаючим несмаком: масивні турецькі люстри, рококові рами із золоченого алебастру, важкі портьєри – все підібране з викличною кічовістю. На квартирі нам не вільно було чіпати нічого чужого. Я почував себе як у зоні бойових дій, де в будь-яку хвилину можна ступити на міну – розбити вазу, поцарапати побілку, перевернути пальму в кадці чи щось т.п. Я поцікавився у Гагаріна, хто цей товариш-багатій. Виявилось, то був підприємець із родинним корінням десь у Вірменії та пишною кроною фінансово-кримінальних зв’язків у Львові.

Гагарін познайомився з вірменином тут, на нічній зміні у «Відкритому». Того дощового вечора в кафе зайшов сухенький вірменин у дорогому пальті та з золотою фіксою, і Гагарін відчув до чоловіка певний інтерес. Вірменин поцікавився, куди подівся бандитський бар, в який він ходив ще замолоду. Продавця із книжкового десь чорти носили, і Гагарін вирішив трохи погратися у консультанта. Він змалював ситуацію з бандитським баром, з московським вкладником та сучасним книжковим ринком. Притирка закінчилася тим, що вірменин купив восьмитомник Драйзера за 140 грн. і перейшов у кафе культурненько все обмити.

Гагарін завжди знаходив спільну мову з такими безпонтовими дядьками. Я, наприклад, не уявляю, про що би міг розмовляти з якимось вірменином, та ще й із кримінальним профілем.

14

Це було Гагаріновою рисою – виходити на правильних людей у правильний час. Мабуть, вірменина так вразила покупка, яку він щойно здійснив, що він вирішив пригостити Гагаріна коньяком. Його деґустацію вони провели прямо в кафе, о пів на першу ночі, на першому ярусі, за барною стійкою, у всіх на очах. Коли поруч не було нікого з начальства, у кафе діялись дивні речі.

Тільки-но вони з вірменином зійшлися поближче за пляшчиною «Арарату», як той розкрив Гагаріну таємницю свого імені – Акоп, а потім і прізвища – Аладжаджян. Між другою і третьою чарками коньяку (вони пили коньяк чарками і залпом, як горілку) Акоп розповів, що він ніколи раніше не поважав свою батьківщину, не розумів значення імені, ані прізвища, і говорив здебільшого російською. А, крім того, він займався певного роду бізнесовою діяльністю, яка не давала шансів на упокій душі. Мав Акоп усе – бабло, бухло, биків і тьолок. Але, як то кажеться, ніщо не вічне. Прийшли і по Акопову душу.

Опинившись у безнадії, пішов Акоп до церкви на службу. Церква була греко-католицькою, але це не важило – тоді Акоп єдино бажав помолитися та попросити у Господа розради. І молодий отець, що правив службу, несподівано «заговорив мовами» – став молитися старовірменською. Ніхто не зрозумів, про що йдеться, позаяк слова молитви були адресовані одному Акопові. Їх було небагато, але їх було досить. Останню фразу, яку промовив молодий отець, Акоп переклав Гагарінові: « Слюшай ґолас Вєчнасті».

Виявилося, ім’я “Акоп” означало «бережений Богом», що вірменин роз’яснив так: Господь оберігав його від великого зла, попускаючи робити менше, але коли терпіння Його вичерпалося, Він знизіслав Акопові скруту й безнадію. Однак Акоп, пішовши за Голосом, зумів реалізувати своє прізвище, котре так і тлумачиться: «Божественне рождення чоловіка».

Вірменин виклав на касу гроші за чергову пляшку, і пояснив Юрі, що з милості Господа усі хвилювання тимчасово вляглися, і тепер він збирається поїхати на кілька тижнів до себе на батьківщину – в монастирі, до святих ченців. І йому якраз потрібен порядний чолов’яга, котрий би міг припильнувати за квартирою. Підлити вазонки, наприклад, погримати баняками, пошуміти, переночувати – словом, створити враження, буцім у хаті хтось живе. Для більшої зрозумілості Акоп додав, що може Гагаріну за це заплатити. Гагарін, блискавично просікши, скільки буде два плюс два з процентами, від грошей відмовився, однак спитав, чи може він, Акоп, довіритися йому, Юрі на прізвисько Гагарін, з приводу третього чоловіка, такого ж богорожденного й береженого (мався на увазі я). Акоп не заперечував.

Закінчилося все тим, що вірменин пішов з кафе десь аж коло четвертої, забувши на високому табуреті біля шинквасу пакет із творами Драйзера.

Наступного ранку Гагарін, особливо не розраховуючи на те, що його пригадають, заглянув разом із забутими книжками за вказаним адресом. Це було буквально на сусідній вулиці. Вірменин пакував валізи. Йому було хижо з будуна, але він все пам’ятав, навіть Драйзера, судячи з важкого погляду, яким він зустрів принесений пакет. Акоп мало вдавався в деталі, попередив тільки, щоб не впускали жінок, які будуть стояти під дверима і переконувати, що вони Акопові доньки, сестри, подруги чи матері.

Ми з Гагаріном порадилися і вирішили, що на канапах спати небезпечно. Надто дорогою виглядала їх пергаментна обшивка, і надто легко можна було завдати їй непоправного збитку. Тому стелили на підлозі – і безпечніше, і для постави добре. Підлога була з підігрівом, що мене вразило в цій хаті найбільше.

Коли квартирне питання вирішилося в такий чудесний спосіб, нам стало простіше. В Акопа було цілодобове водопостачання. Відтепер при зустрічі з Гоцою я не комплексував сприводу немитої голови чи зачерствілих шкарпеток. Життя, так би мовити, налагодилось.

У цей конкретний жовтневий вечір, коли у «Відкритому кафе» гуляли Едасів день народження, одразу по закінченню зміни я відчув, що зовсім не хочу йти додому, а хочу навпаки – гуляти й веселися. Хочу вполювати собі Гоцу Дралу.

15

Було б цікаво подивитися на нас зі сторони. Я помітив, що з мене вийшов би непоганий злодій. Спритний, обережний, безсовісний, не схильний наступати на ті самі граблі двічі. Наче вогонь, обпікаючий власним зухвальством та розумом. Моя тактика по завоюванню жіночого серця нагадувала сюжет кіднепінґу: зміїно, дурманно, пускаючи в очі дим, ховаючись за дзеркалами…

(Втім, із такою самооцінкою – зміїно, ха-ха, дурманно– великих пограбувань не здійснити. Таких, як я, ловлять на колгоспному полі з відром бульби).

Гоца Драла бачилась мені суперником. Вона мала розум криміналіста-аналітика, тонкого знавця предмета свого зацікавлення. Вона проникала, як вода, у всі нестиковки та шпари, наперед вираховувала мої слова, мою логіку. Вона переслідувач, який без жалю може присвятити ціле життя погоні за ціллю. З однаковим успіхом полює вдень і вночі. Я боявся її, бо знав, що всі мої маски для неї ніщо – привід для насмішок.

Того вечора сталося так, що дві дороги, котрі лежали по різних схилах гори, привели нас на спільну вершину. Я дозволив спіймати себе на крадіжці мисливця, котрий погодився бути вкраденим звіриною – і от, мисливця украдено, а звіра впольовано. Шлюбні ігри мангуста і кобри.

Як казав старий мудрий Чжуан Цзи з книжкового відділу, чиї роздуми в зеленій палітурці стояли на третій полиці зверху в середній секції, кгм-кгм, «Перший крок до мудрості Дао – це вхопити тигра за яйця». Другий крок до мудрості Дао – ні, не зрозуміти, що тобою керувало, а з’ясувати: відпускати тигра чи ні?

Ми стикнулися біля туалету – я виходив, їй нетерпілось ввійти. Мабуть, на нас навмисне секретним променем проектувалися ідіотичні ситуації на кшталт оцієї, коли треба мімікою передати щось набагато більше, ніж просте заскочення від зустрічі при кльозеті.

Гоца повелась буваліше – смикнувши мене за комнір, притягнула мою голову собі до губ і прокричала крізь музику: «Там наверху! Є мій столик! Я зараз буду!». Прохолодна рука, легка та звивиста, зісковзнула з моєї шиї, і Гоца, залишаючи шлейф аромату вже впізнаваних парфумів, зникла у туалеті. Єдине, що могло мене в цей момент хвилювати – чи не забув я злити після себе воду.

Піднявся по сходах на балкон і побачив у кутньому столику її киргизьку вовняну сумочку – страшенно стильна річ, але щоб залишати отак без нагляду? Ах, свята наївність. У нас тут вже пару косметичок пропало, продавці навіть пробували ловити злодія на живця, але невдало.

16

Гоца повернулася життєрадісна, з освіженою косметикою. Злегка підведені вії, натурального кольору помада, трохи тіней. Такий стиль називається «зовсім непомітно». Але в Гоци воно виходило дуже по-європейськи – так, напевне, це роблять модні берлінки чи молоді парижанки. І цей аромат, м-м-м, аромат, який відтепер буде переслідувати мене, мабуть, іще впертіше, ніж його власниця.

«Хе-хе, – я подумки потирав руки, розкусивши її макіяж, – знаємо ваші штучки!» У кафе була тьма нагод наспостерігатися за офіціантками, так що ази бойового малюнка я, вважай, здобув.

Її очі блистіли, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.

– Ти не голодний? – поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою, і, хоч був голодний, як вовк, заперечливо замотав головою.

– Я там… на кухні… нам давали…

– Тоді пішли потанцюємо! – сказала дівчина, і взявши мене за руку, потягнула наниз, де казилися. І знову мене обставили! В останній раз я танцював ще коли крутив історії зі всякими олями вишеньками у Мідних Буках, під техно а-ля «Scooter» чи «Фантом-2».

По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвисуючими наскрізь порожнинами. Тільки ми вийшли на площадку, де можна було гоцатися, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоніжки. Запалахкотів стробоскоп, роблячи боляче очам: зміна ді-джеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal.

Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дригом, як писав класик, на глазах в ізумльонної публіки. Це була частина нашого таємного переслідуваня, і, якщо я хотів справді того, чого я хотів – а мудрий Чжуан Цзи недаремно порівнював такі бажання з нерозкуреним «косим» манджурської сортової – значить, я мусів дати жару.

17

Музика ритму не зрадила – той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюючі. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритротици, як це описано в «Біології» К.Віллі, котра стояла у верхньому ряду біля вікна, і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).

Гоца впевнено обвила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Торкаючись її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими цьотками, але це було приємно і зручно. До того ж, відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца… Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?

– Ти така… зґрабна! – проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин, ні в ворота.

– ЩО? – кричить вона, і щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.

Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в лице, у неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому красива, – думаю я, – ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків красива і приємна».

– Пішли до мене! – кричить вона, коли музон знову робиться groovy. – Трохи відпочинемо, і повернемося! Зависнемо тут на цілу ніч, о’кей? О четвертій має прийти мій товариш! Теж буде вести сет!

Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і

( час міняє кривизну)

Гоца побігла за сумкою. За барною стійкою у такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно коцати підборіддям, він подав із-під шинквасу мою куртку. Нехай не має мені за зле, що говорю не в очі, але по міміці Гагарін нагадував предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.

18

Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house, зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.

Йти було недалеко. Її ательє знаходилося у підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель набилася оскома. Але її нора справила позитивне вражіння, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе і жарке, що для львівських підвалів рідкість – сучасна система акліматизації, не інакше. Я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею слід за нею. Коридор при стіні був заставлений Гоциною обувкою – чобітками, мештами, кросовками, топанками, тапками, якимись котурнами і те де. На жест господарки я змінив взуття на запропоновані шльопанці, зауважу, тверді та холодні. Підлога була, на жаль, без підігріву, зате з веселим узором.

– Сама викладала, – похвалилася Гоца. – Смальта. Це Кецалькоатль.