Текст книги "Поеми"

Автор книги: Леся Украинка

Леся
Українка
ПОЕМИ
РОБЕРТ БРЮС, КОРОЛЬ ШОТЛАНДСЬКИЙ

(Посвята дядьковi М. Драгоманову)

ЗАСПIВ

 
Спогадаймо давнюю давнину,
Спогадаймо повiсть незабутню
Про далеку вiльную країну,
Про стару Шотландiю славутню.
 
 
Давня повiсть! i на байку схожа, -
Є в нiй певнi справи, єсть i мрiї,
Але ж правда, наче зiрка гожа,
Сипле скрiзь промiння золотiї.
 
 
Правда нам свiтитиме крiзь хмари,
Ми ж далеко думкою полинем,
Ми поглянем на вiйськовi чвари,
В давнiй славi спогадом поринем.
 

I

 
Вже буде лiт п'ятсот тому, -
На край шотландський вiльний
Вiйною йшов король Едвард,
Англiйський владар сильний.
 
 
Зiбрав вiн лицарiв своїх,
Все горде, пишне панство,
Щоб то шотландський вiльний люд
Забрати у пiдданство.
 
 
По всiй Шотландiї йде гук
Луною голосною:
"До зброї, браття! ось iде
Король Едвард вiйною!
 
 
Гей, миле браття! чи у нас
Ясної зброї мало?
Хiба в шотландськiй сторонi
Вже лицарiв не стало?"
 
 
Лицарство йде, земля гуде;
Зiйшлись ворожi лави…
Багато буде сього дня
Кривавої забави.
 
 
Блищать списи, бряжчать мечi
I шоломи яснiї,
Гукають люто вояки,
Ржуть конi воронiї.
 
 
Воюють день, воюють два,
На третiй день – ой горе! -
Шотландцi крикнули: "Бiда!
Король Едвард нас боре!"
 
 
Англiйське вiйсько б'є-сiче,
Англiйська зброя сяє;
Шотландська зброя опада,
Лицарство знемагає.
 
 
Аж тут король Едвард спинивсь,
I сурма забринiла,
Знялась над вiйськом корогва;
Та не барвиста – бiла.
 
 
Всi стали тихо, всяк свiй спис
Додолу похиляє,
Гука герольд: "Король Едвард
Шотландцiв призволяє
 
 
Лихую зваду залишить,
Спокiй вернути краю,
Прийти до згоди без вiйни,
По братньому звичаю.
 
 
Так каже наш король: хто з вас
Погодяться зо мною,
Той i маєтками, й людьми
Владiтиме в спокою.
 
 
Люд простий має нам платить
Податки й десятини, -
А лицар буде вiльний пан
Своєї батькiвщини.
 
 
Всяк лицар має з королем
Ходити у походи,
За те вiн матиме собi
I ласку, й надгороди".
 
 
Додолу впали корогви,
Весь гурт шотландський панський
Враз крикнув: "Згода! хай живе
Едвард, король шотландський!"
 
 
Шотландське лицарство здалось,
Але один зостався
При зброї лицар молодий -
Робертом Брюсом звався.
 
 
Едварду глянув вiн в лице,
Мов кинув блискавицю,
Здiйняв i кинув ворогам
Залiзну рукавицю.
 
 
Потiм остроги дав коню,
Кiнь вороненький звився,
Помчав у гори, мов стрiла,
В мiжгiр'ї темнiм скрився.
 

II

 
Поїхав Роберт по шотландськiй землi
Здiймати народне повстання,
Гонцiв розiслав вiн по всiй сторонi
Скликати селян на зiбрання.
 
 
Коли на широкiй долинi мiж гiр
Зiбралась великая рада,
Роберт тодi вийшов до люду й сказав:
"Шотландцi! вчинилася зрада!
 
 
Нема в нас лицарства, нема в нас панiв -
Вони вже англiйськi пiдданi;
Та є ще в країнi шотландський народ,
Не звик вiн носити кайдани!
 
 
Повстаньмо ж тепера усi, як один,
За дiло братерськеє спiльне!
Розкуймо на зброю плуги! Що орать,
Коли наше поле не вiльне?"
 
 
Тут всi зашумiли, мов хвилi морськi:
"Ходiмо, здобудемо волi
Або нашi голови вiльнi, буйнi
Складемо на нашому полi!"
 
 
I там, на широкiй долинi мiж гiр,
Селяни всi табором стали,
Палили багаття вони цiлу нiч -
Все ясную зброю кували.
 
 
На ранок узброєне вiйсько було;
Кому ж не дiсталося зброї,
Тому не забракло сокири, коси
Та в грудях одваги мiцної.
 
 
Те вiйсько не мало ясних корогов,
Нi панцирiв срiбних коштовних,
На простих селянських щитах не було
Девiзiв гучних красномовних.
 
 
У цiлого вiйська девiз був один:
"За волю, за рiдну країну!"
Хоч слiв тих нiхто на щитi не носив,
Та в серцi носив до загину.
 
 
I так вони вийшли напроти панiв,
Роберт їх провадив до бою;
Нi одного лицаря, окрiм його,
Не мали шотландцi з собою.
 
 
Шотландське лицарство усе перейшло
Служити в англiйському вiйську,
Пiшло боронити мечем i щитом
Корону i владу англiйську.
 
 
В нещасну годину шотландський народ
Кував свою ясную зброю;
У першому бою розбитi були,
Багато лягло головою.
 
 
Удруге зiйшлися – недоле тяжка!
Знов вiйсько шотландське розбите.
Ударили втретє – знов поле кругом
Все трупом шотландським укрите.
 
 
Мiцна була сила потужних панiв,
I ватаги мудрi знайшлися, -
Нi в гори завести, нi в нетрi загнать
Обачнi пани не далися.
 
 
Широкi долини, розлогi лани
Шiсть раз були кров'ю политi,
Шiсть раз пролунав по Шотландiї крик:
"Шотландцi, шотландцi розбитi!"
 
 
Нi зброї вони, нi своїх корогов
Едварду до нiг не зложили,
Та волю й країну свою боронить
Не стало селянської сили.
 
 
Однi полягли, а другi розiйшлись -
Пiшли своє поле орати.
Без вiйська, без слави зостався Роберт,
Що ж має тепер вiн почати?
 
 
Чи має пiти, як шотландськi пани,
Едвардовi зброю вiддати,
Зостатись отут в подоланiй землi
Останнього сорому ждати?
 
 
Нi, краще не бачить того i не чуть,
Як гинути буде країна!
"Прощай, моя рiдна країно! прости
Свого безталанного сина.
 
 
Хотiв би я вiльною бачить тебе,
Але не судилося теє…
Далеко тепер на чужих берегах
Поляжу за дiло святеє".
 
 
Так мовив Роберт, i подався вiн геть
На берег убогий iрландський, -
Вiн думав повiк не вертатися знов
У край безталанний шотландський.
 
 
В Iрландiю мався прибуть корабель,
Що лицарiв вiз в Палестину,
На ньому од'їхати хтiв i Роберт
У тую далеку чужину.
 
 
Укупi з одважним лицарством бажав
Пiти у хрестовiм походi,
Щоб дiлу святому останнiм життям
I силою стати в пригодi.
 

III

 
На безлюдному березi моря
Одинока хатина стоїть,
В тiй хатинi рибальськiй убогiй
Збройний лицар самотнiй сидить.
 
 
То Роберт. Вiн в вiкно поглядає,
Чи не мрiють отi кораблi,
Що везуть хрестоносцiв одважних
На вiйну до святої землi.
 
 
Нi, не видко нiчого на морi,
Не бiлiють вiтрила яснi.
Грає вiльне широкеє море,
Гомонять його хвилi гучнi.
 
 
Та Робертовi сумно дивитись
На те море веселе, буйне,
Як згадає вiн рiдну країну,
Затремтить його серце сумне.
 
 
I Роберт, од вiкна одступивши,
Лiг на лаву i погляд пiдвiв
На потрiскану стелю; на стелi
Павутиння павук собi плiв.
 
 
I знiчев'я Роберт задивився
На роботу того павука;
Лицар бачив, як прялась помалу
Тая нитка тендiтна, тонка,
 
 
Як павук по тiй нитцi спускався,
Розколихувавсь потiм на нiй,
Щоб її до стiни причепити,
Далi невiд розкинути свiй.
 
 
Що гойднеться, то нитка й порветься.
I додолу павук упаде,
Але зараз же злазить угору
I нову собi нитку пряде.
 
 
Так шiсть раз той павук обривався,
I шiсть раз вiн на стелю злiзав,
Але всьоме таки удержався
Й до стiни свою нитку прип'яв.
 
 
Тут Роберт раптом скочив на ноги,
Ухопив свою зброю до рук
I гукнув: "Та невже таки лицар
Менше має снаги, нiж павук!?"
 

IV

 
Ой то ж не сокiл-винозiр
Злетiв з гори в долину, -
То прилетiв юнак Роберт
У рiдную країну.
 
 
Вiн на коневi воронiм
По краю пробiгає,
В останнiй раз шотландський люд
До бою вiн скликає:
 
 
"До зброї всi! чи ще живе
Мiцна одвага ваша?
За волю згинуть ми клялись,
А де ж присяга наша?
 
 
Хто волi ще не вiдцуравсь,
Нехай iде до бою!
Хто пам'ята про славу й честь, -
До зброї! хто за мною?"
 
 
Не згас, не згас шотландський дух,
Шотландiя повстане!
У сьомий раз, як в перший раз,
Зiбралися селяне.
 
 
Король Едвард не сподiвавсь
Шотландського повстання,
Його лицарство розiйшлось
Уже на спочивання.
 
 
Зосталась тiльки поки що
Мала частина вiйська,
Безпечна й смiлива була
Залога та англiйська.
 
 
Все розмовляють вояки,
Якi з вiйни достатки,
Якi в Шотландiї король
Збиратиме податки.
 
 
Серед англiйських воякiв
Сидять пани шотландськi:
Тепер король їм знов вернув
Права й маєтки панськi.
 
 
Тож завтра кожний з них пiде
До рiдної оселi, -
Чого ж сидять вони такi
Смутнi та невеселi?
 
 
Того, що душу їм гризе
I сором, i досада, -
Здається їм, що все кругом
Гукає: "Зрада, зрада!.."
 
 
Англiйськi ж лицарi собi
Пiсень гучних спiвають,
I так бадьоро на списах
Їх короговки мають.
 
 
Селяни тихо пiдiйшли
До вiйська за горою,
З'явились, наче з-пiд землi,
I вдарили до бою.
 
 
Все зашумiло, загуло,
Мов буря-хуртовина,
Роберт лiта на воронiм,
Неначе громовина.
 
 
Ох, лютий бiй, останнiй бiй, -
Щаслив, хто переможе!..
Англiйцi в розпачi, кричать:
"Рятуй нас, милий боже!"
 
 
До них з границi поспiша
Вiд короля пiдмога,
Її стрiча шотландський крик:
"Нi, наша перемога!"
 
 
Пiдмога сильна надiйшла,
Але шкода – вже пiзно!
Женуть шотландцi ворогiв,
Гукають вслiд їм грiзно:
 
 
"Не доведеться бiльше вам
Ламать чужої волi!
Коли життя вам дороге, -
Кладiте зброю долi!"
 
 
Шотландське вiйсько зайняло
Англiйцiв пiд горою,
Нема рятунку їм, нема, -
Складають долi зброю.
 
 
Тодi з громади виступа
Роберт i промовляє:
"Отак тепер шотландський люд
Англiйцям об'являє:
 
 
Наш край вiддавна вiльний був,
Таким повiк вiн буде;
Ви бачили, як прав своїх
Боронять нашi люди.
 
 
Збира хай в Англiї Едвард
Податки й десятини,
А всяк шотландець – вiльний пан
Своєї батькiвщини.
 
 
Селянам нашим байдуже
Про ласку й надгороди,
Вони не пiдуть з королем
За лицарством в походи.
 
 
Тепер я вашу зброю всю
У закладi лишаю,
А вас додому вiдпущу
По братньому звичаю.
 
 
Iдiть Едвардовi скажiть,
Як чули по сiй мовi.
Коли не згодиться на мир, -
Ми знов у бiй готовi".
 
 
Англiйцi мовчки одiйшли
Без корогов, без зброї;
Без радощiв пiшли вони
Геть до землi рiдної.
 
 
I як в долину вже зiйшли,
Оглянулись на гору,
Роберта вгледiли вони
Серед сiльського збору.
 
 
Укрита людом там була
Уся гора зелена,
А вище всiх стояв Роберт,
У нiг його знамена.
 
 
Лежала й зброя вся ота,
Що на вiйнi забрали,
Шотландська зброя й корогви
Навколо нього сяли.
 
 
Роберт неначе рiч держав,
Змагався, боронився,
Зняв потiм ясний свiй шолом
I людовi вклонився.
 
 
Англiйцi чули, як гукнув
Увесь той гурт селянський:
"Хвала i честь! нехай живе
Роберт, король шотландський!"
 

V

 
Так Роберт за снагу та одвагу
Королем у Шотландiї став,
В Едiнбургу, преславному мiстi,
Привселюдно корону прийняв.
 
 
Урочиста одправа скiнчилась,
Вийшов з церкви король на майдан,
Люд гукає: "Робертовi слава!
Хай живе! вiн довiку наш пан!"
 
 
Коли се раптом стихло гукання,
I весь люд мов чекає чого.
З юрби виступив гурт невеликий, -
То обранi вiд люду всього.
 
 
З них один наперед виступає,
Короля вiн поклоном вiта,
Поглядає навколо по людях
I такую промову чита:
 
 
"З ласки бога й народу обраний,
Наш королю! вiтаєм тебе!
Ми пiдданими влади твоєї
Признаємо охоче себе.
 
 
Коли ти боронитимеш волю
Й самостiйнiсть народу твого,
Ми повiк шанувать тебе будем
I любити, як друга свого.
 
 
Ти кликнеш на вiйну – ми зберемось
Пiд твою корогву всi гуртом,
Ми готовi тобi i країнi
Послужити мечем i щитом.
 
 
Та коли ти забудеш про справу
Честi й волi народу свого,
Схочеш iншi, багатшiї землi
Прилучати до панства твого,
 
 
Ми не пiдем тодi за тобою,
Щоб чужого добра здобувать,
Нам не тiсно у рiднiй країнi,
Нам не треба в чужу мандрувать!
 
 
Коли ти серед панських розкошiв
Продаватимеш люд свiй панам,
Ми самi боронити потрапим
Тi права, що належаться нам.
 
 
А коли ти англiйськiй коронi
Вiддаси королiвство своє, -
Знай, що в тую ганебну годину
Пропаде й панування твоє.
 
 
Ми тебе королем увiнчали,
Ми тебе й розвiнчаєм сами,
I коли проти нас ти повстанеш,
Проти тебе повстанемо ми.
 
 
Дай нам, боже, радiти довiку,
Що обрали тебе в королi,
Хай цвiте при тобi та пишає
Вiльна воля в шотландськiй землi!"
 
 
"Дай то, боже! – Роберт їм вiдмовив. -
Буду знати, на що я iду,
Дай нам, боже, довiку прожити
В щирiй згодi, у добрiм ладу!"
 

VI

 
Щира згода, добрий лад зiстався,
Не зламав Роберт свойого слова.
Не пропала, не пiшла по вiтру
Та громадська чесная умова.
 
 
Дивувались на шотландську волю
I стороннiї чужiї люде,
Всi казали: "Поки свiта сонця,
У ярмi шотландський люд не буде!”
 
 
Не пригас i не пропав нiколи
Вiльний дух в шотландському народi.
Стала вiльна сторона шотландська
Навiть давнiм ворогам в пригодi.
 
 
Як пiзнiш англiйцi i шотландцi
Поєднались в спiльную державу,
То англiйцi вчились вiд шотландцiв,
Як любити волю, честь i славу.
 
 
I за те хвала Роберту Брюсу, -
Вiн борцем за рiдний край з'явився.
Так! одваги та завзяття в працi
Вiн в малого павука навчився.
 
 
Вiн здобув собi велику славу,
I не вмре та слава, не поляже,
В пiснi, в словi буде вiчно жити
I про себе свiтовi розкаже.
 

1893 року, літом в Гадячі

ДАВНЯ КАЗКА

 
Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тiльки вибачте ласкаво,
Що не все в нiй буде нове.
 
 
Та чого там, люди добрi,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
I давнiше пригадати.
 
 
Хто нам може розповiсти
Щось таке цiлком новеє,
Щоб нiхто з нас не вiдмовив:
"Ет, вже ми чували сеє!"
 
 
Тож, коли хто з вас цiкавий,
Сядь i слухай давню казку,
А менi коли не лаврiв,
То хоч бубликiв дай в'язку.
 

I

 
Десь, колись, в якiйсь країнi,
Де захочете, там буде,
Бо у казцi, та ще в вiршах,
Все можливо, добрi люде.
 
 
Десь, колись, в якiйсь країнi
Проживав поет нещасний,
Тiльки мав талан до вiршiв,
Не позичений, а власний.
 
 
На обличчi у поета
Не цвiла урода гожа,
Хоч не був вiн теж поганий, -
От собi – людина божа!
 
 
Той спiвець – та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був спiвцем поет наш,
Бо зовсiм не вмiв спiвати.
 
 
Та була у нього пiсня
I дзвiнкою, i гучною,
Бо розходилась по свiту
Стоголосою луною.
 
 
I не був поет самотнiм:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пiснi-слова вислухати.
 
 
Теє слово всiм давало
То розвагу, то пораду;
Слухачi спiвцю за теє
Дiлом скрiзь давали раду.
 
 
Що могли, то те й давали,
Вiн зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi голодний, нi холодний.
 
 
Як навеснi шум зелений
Оживляв сумну дiброву,
То щодня поет приходив
До дiброви на розмову.
 
 
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи вiн слухав шум дiброви,
Чи пiснi складав, – не знаю!
 
 
Тiльки чує – гомiн, гуки,
Десь мисливськi сурми грають,
Чутно разом, як собачi
Й людськi крики десь лунають.
 
 
Тупотять прудкiї конi,
Гомiн ближче все лунає,
З-за кущiв юрба мисливська
На долинку вибiгає.
 
 
Як на те ж, лежав поет наш
На самiсiнькiй стежинi.
"Гей! – кричить вiн, – обережно!
Вiку збавите людинi!"
 
 
Ще, на щастя, не за звiром
Гналася юрба, – спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
 
 
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
"Бачте, – крикнув, – що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?"
 
 
"Не бiда, – поет вiдмовив, -
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтiкають,
Ти менi їх не завернеш!"
 
 
"Се ще также полювання! -
Мовить лицар з гучним смiхом.
Слухай, ти, втiкай лиш краще.
Бо пiзнаєшся ти з лихом!"
 
 
"Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним i днюю;
Ти втiкай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
 
 
В мене рими – соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менi вполюють,
Вже кого менi там треба!"
 
 
"Та який ти з бiса мудрий! -
Мовить лицар. – Ще нi разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
 
 
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорiй вполює.
Хлопцi! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!"
 
 
"От спасибi за послугу! -
Мовить наш поет. – Несiте.
Та вiзьмiть листки з пiснями,
Он в травi лежать, вiзьмiте".
 
 
"Вiн, напевне, божевiльний! -
Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
Хай вiн знає нашу добрiсть -
Стороною обминаймо.
 
 
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобi гостинця,
А тепер часу не маю".
 
 
"Не на тебе ждать я буду, -
Так поет вiдповiдає, -
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того нiхто не знає".
 
 
Лицар вже на те нiчого
Не вiдмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
I луною гай озвався.
 
 
Розтеклись ловцi по гаю,
Полювали цiлу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на смiх яку звiрину!
 
 
А як сонечко вже стало
На вечiрньому упрузi,
Стихли сурми, гомiн, крики,
Тихо стало скрiзь у лузi.
 
 
Гурт мисливський зголоднiлий
Весь пiдбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
 
 
Геть одбившися вiд гурту,
Їде лицар в самотинi.
Зирк! – поет лежить, як перше,
На самiсiнькiй стежинi.
 
 
"Ах, гостинця ти чекаєш! -
Мовив лицар i лапнувся
По кишенях. – Ой небоже,
Вдома грошi я забувся!"
 
 
Усмiхнувсь поет на теє:
"Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стiльки,
Що його й на тебе стане!"
 
 
Спалахнув вiд гнiву лицар,
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
 
 
"Годi жартiв! – крикнув згорда.
Бо задам тобi я гарту!"
А поет йому: "Та й сам я
Не люблю з панами жарту…
 
 
Бачиш ти – оця дiброва,
Поле, небо,синє море -
То моє багатство-панство
I розкiшне, i просторе.
 
 
При всьому сьому багатствi
Я щасливий завжди й вiльний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловiк сей божевiльний!"
 
 
"Може буть, – поет вiдмовив, -
Певне, всi ми в божiй волi.
Та я справдi маю щастя,
I з мене його доволi.
 
 
Так, я вiльний, маю бистрi
Вiльнi думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
 
 
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємнi свiти надхмарнi
Я на крилах думки лину.
 
 
Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
Сам я вiльний i нiколи
Не зламав чужої волi!"
 
 
Засмiявсь на теє лицар:
"Давню байку правиш, друже?
Я ж тобi скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
 
 
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
 
 
Я б вiддав твоє багатство
I непевнiї країни
За єдиний поцiлунок
Вiд коханої дiвчини…"
 
 
Щось поет хотiв вiдмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за дiброву.
 
 
Надiйшла сiльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
I побачила поета,
З ним приязно привiталась.
 
 
Тут поет взяв мандолiну,
I на вiдповiдь гуртовi
Вiн заграв, i до музики
Промовляв пiснi чудовi.
 
 
Всi навколо нерухомi,
Зачарованi стояли,
А найбiльше у дiвчаток
Очi втiхою палали.
 
 
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi:
"Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!"
 

II

 
Лiтнiм вечором пiзненько
Сам поет сидiв в хатинi,
Так од ранку цiлу днину
Вiн просидiв в самотинi.
 
 
Тож сидiв поет в вiконцi,
Слухав спiвiв, що лунали
Скрiзь по полю i до нього
У хатину долiтали.
 
 
Спiви стихли, потiм хутко
Налетiла лiтня нiчка;
Дерева шумiли з вiтром,
Гомонiла бистра рiчка.
 
 
I поет в своїй хатинi
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Вiн таємну думав думу.
 
 
Тiльки чує – хтось пiд'їхав
На конi до його хати
I спинився, потiм зброя
Почала чиясь бряжчати.
 
 
Що за диво! Пiд вiконце
Хтось помалу пiдступає.
Тут поет не втерпiв: "Хто там? -
Невiдомого питає.
 
 
Якщо злодiй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!"
"Нi, се я, – озвався голос, -
Маю справу, пильну дуже…"
 
 
"Хто ж се я"?" – поет питає.
"Я, Бертольдо, лицар з гаю".
Тут поет пiзнав той голос:
"А, мисливий! Знаю, знаю!
 
 
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатi,
Не палю вогню даремно;
 
 
Та для гостя запалю вже".
I добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
 
 
"Добрий вечiр!" – "Добрий вечiр"
Став тут лицар i – нi слова.
Щось нiяк не починалась
Тая пильная розмова.
 
 
"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -
Далi вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
"Я, мiй друже, закохався…"
 
 
Тут поет йому говорить:
"Що ж на се тобi пораджу?
А проте доказуй далi,
Може, чим тебе розважу".
 
 
"Закохався я i гину, -
Каже лицар, – вдень i вночi
Бачу я перед собою
Яснi оченьки дiвочi".
 
 
"Що ж? – поет на те говорить. -
То за ручку та й до шлюбу!"
"Ох! – зiтхає лицар. – Вiзьме
Iнший хтось дiвчину любу!
 
 
Пiд балкон моєї донни
Кожен вечiр я приходжу,
I в журбi тяжкiй, в зiтханнях
Цiлу нiчку я проводжу.
 
 
На мою журбу й зiтхання
Я вiдповiдi не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, – не знаю!
 
 
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?.."
Тут поет на те: "Запевне,
Треба пташечцi принади!"
 
 
"Голос маю, – каже лицар, -
Та не тямлю вiршування…"
"Певна рiч, – поет говорить, -
То не легке полювання,
 
 
А то б досi вже на лаври
Хто б схотiв, то й був багатий,
Нi, – химерний, норовистий
Кiнь поезiї крилатий!"
 
 
"Правду кажеш, – мовив лицар, -
Але ж я тебе благаю,
Щоб помiг менi в сiй справi.
Пам'ятаю, як у гаю
 
 
Ти своїм вiршем чудовим
Чарував усю громаду, -
Тiльки ти один тепера
Можеш дать менi пораду!
 
 
За пораду все, що хочеш,
Дам тобi я в надгороду".
"Ну, на се, – поет вiдмовив, -
Не надiюся я зроду.
 
 
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
 
 
Та менi для сього треба
Ймення й вроду панни знати".
"їй наймення Iзiдора,
А вродлива!.. не сказати!.."
 
 
Бiльш поет вже не питався,
Сiв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на паперi,
Зняв з кiлочка мандоліну,
 
 
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанiї вiршi
I промовив для науки:
 
 
"Ти, спiваючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далi можеш сам добрати".
 
 
"От спасибi!" – крикнув лицар.
Ще ж поет не вiдозвався,
А вже лицар був надворi.
На коня! i геть погнався.
 
 
I погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
I спинився пiд вiконцем
У своєї Iзiдори.
 
 
Хутко в неї пiд вiконцем
Мандолiна залунала,
Iз потоку гукiв чулих
Серенада виринала:
 
 
"Гордо, пишно, променисто
Золотiї свiтять зорi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi!
 
 
Найчистiшi дiаманти
Сяють, яснi та прозорi,
Та не може дорiвнятись
Нi один з них Iзiдорi!
 
 
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синiм морi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi".
 
 
Отже, ледве серенада
Залунала у просторi,
Вийшла з хати Iзiдора
Подивитися на зорi.
 
 
А як стихли пiд балконом
Любi гуки мандолiни,
До Бертольда полетiла
Квiтка з рожi вiд дiвчини.
 
 
В ту ж хвилину Iзiдора
Зникла хутко, наче мрiя,
Та зосталася в Бертольда
Квiтка з рожi i – надiя!
 

III

 
Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга i досада.
 
 
Усмiх донни Iзiдори
Був дедалi все яснiше,
I щораз вона ставала
До Бертольда прихильнiше.
 
 
Далi перстень Iзiдорин
На руцi у нього сяє,
Нареченою своєю
Вiн кохану називає.
 
 
Як же бучно, як же втiшно
Всiм гулялось на весiллi!
Танцювали, попивали
Вiд недiлi до недiлi.
 
 
Всiх приймали, всiх вiтали,
Всiм умiли догодити,
Тiльки нашого поета
Пан забувся запросити.
 
 
Звiсно, клопоту багато
Завжди пану молодому, -
Хто ж би мiг ще пам'ятати
Про якогось там сiрому?
 
 
Час летiв, немов на крилах,
I, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподiвано настало.
 
 
Забажалось королевi
Звоювать чужеє царство,
Розiслав вiн скрiзь герольдiв
На вiйну скликать лицарство.
 
 
I якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королiвського герольда.
 
 
Прощавай, дружина люба,
Всi розкошi, всi вигоди!
Все те треба промiняти
На далекiї походи.
 
 
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Iзiдору,
У недiлю вранцi-рано
Вже вiн вирушив iз двору.
 
 
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.
 
 
I пiшло одважне вiйсько
Через нетрi та пустинi;
Не один вояк смутився
По своїй рiднiй країнi.
 
 
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То спiвцi спiвали пiсню,
Пiсня тугу розважала:
 
 
"Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рiдний край у тебе в серцi,
Поки спогад ще не гине.
 
 
Не журись, не марно пройдуть
Сiї сльози й тяжка мука:
Рiдний край щирiш любити
Научає нас розлука".
 
 
Так вони спiвали, йдучи
Через дикiї пустинi,
Додавав той спiв розваги
Не однiй смутнiй людинi.
 
 
Попереду всього вiйська
Три старшiї виступали:
Карлос, Гвiдо i Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
 
 
Їдуть, їдуть, врештi бачать -
Три дороги розiйшлися,
Розлучились три найстаршi,
Кожний рiзно подалися…
 
 
Карлос вибрав шлях направо,
Гвiдо вибрав шлях налiво,
А Бертольд подався просто.
"Дай же, боже, нам!" – "Щасливо!"
 
 
I Бертольдовi спочатку
Справдi щастя панувало,
Довелося звоювати
Городiв чужих чимало.
 
 
От вже вiн на стольне мiсто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось iншим боком.
 
 
Чи то врештi у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Мiцно так тримавсь за царство, -
 
 
Тiльки твердо так трималось
Мiсто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потiм вдруге,
Потiм втретє, ще й вчетверте.
 
 
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожi люде,
Голод, злиднi, вiйсько гине…
Що то буде, що то буде?!.
 
 
Мiсяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога.
Серед вiйська почалися
Нарiкання i тривога.
 
 
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грiзно:
"Гей, виводь ти нас iзвiдси!
Геть веди, поки не пiзно!
 
 
Нащо ти сюди на згубу
Пiдманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усi ми
Наложили головою?
 
 
Осоружне нам се мiсто!
Хай їй цур, такiй облозi!
Хай їй цур, самiй тiй славi!
Хай їй цур, тiй перемозi!.."
 
 
Хтiв Бертольд розумним словом
Люте вiйсько вгамувати,
Та воно дедалi гiрше
Почало репетувати.
 
 
Далi кинулись до зброї…
Бог зна, чим би то скiнчилось…
Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" -
Вiйсько раптом зупинилось.
 
 
Вийшли тут наперед вiйська
Вiйськовi спiвцi славутнi,
Всi вони були при зброї,
А в руках тримали лютнi.
 
 
З них один промовив: "Браття!
Часу маєте доволi,
Щоб Бертольда покарати,
Вiн же й так у вашiй волi.
 
 
Ми б хотiли тут в сiй справi
Скiлька слiв до вас сказати,
Та спiвцям спiвати личить,
Отже, ми почнем спiвати".
 
 
Тут один iз них тихенько
Струни срiбнiї торкає,
Усмiхається лукаво
I такої починає:
 
 
"Був собi одважний лицар,
Нам його згадать до речi,
Вiн робив походи довгi -
Вiд порога та до печi.
 
 
Вiн своїм язиком довгим
Руйнував ворожi мiста…
Чули ви його розповiдь:
"Я один, а їх аж триста!"
 
 
Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
I вернув живий,здоровий:
Талiсман вiн мав з собою.
 
 
Я гадаю, талiсман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
"Утiкай, поки здоровий!"
 
 
"Утiкай, поки здоровий!" -
Всi спiвцi тут заспiвали;
Вояки стояли тихо,
Очi в землю поспускали.
 
 
Раптом зброя заблищала,
I гукнуло вiйсько хором:
"Ми готовi йти до бою!
Краще смерть, нiж вiчний сором!"
 
 
I метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й нiч настати,
Як було вже мiсто взято.
 
 
Мiсто взято, цар в полонi
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всiм у рiдний край дорога.
 
 
Тут на радощах Бертольдо
Всiх спiвцiв казав зiбрати
I, коли вони зiбрались,
Привселюдно став казати:
 
 
"Ви, спiвцi славутнi нашi,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь вiдрятували,
Вам ми виннi надгороду!"
 
 
Та спiвцi вiдповiдали:
"Нi, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пiсень навчив нас,
Надгороду хай дiстане".
 
 
"Де ж вiн, де? – гукнув Бертольдо. -
Що ж вiн криється мiж вами?" -
"Вiн не тут, – спiвцi говорять, -
На вiйнi не був вiн з нами.
 
 
Вiн зостався, щоб пiснями
Звеселять рiдну країну,
Там вiн має розважати
Не одну сумну родину".
 
 
"Знаю я сього поета
I його величну душу,
I тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
 
 
Тiльки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срiбла, золота насиплю
Я спiвцевi дорогому!.."
 

IV

 
Кажуть, весь помiст у пеклi
З добрих замiрiв зложився!
Для пекельного помосту
I Бертольдо потрудився…
 
 
Вже давно Бертольд вернувся
Iз далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Бiля милої дружини.
 
 
Знов у нього в пишнiм замку
Почалося вiчне свято, -
О, тепер було у нього
Срiбла, золота багато!
 
 
Окрiм того, що набрав вiн
На вiйнi всього без лiку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.
 
 
Сила статкiв та маєткiв!
Вже Бертольдо граф заможний!
Вiн живе в свойому графствi,
Наче сам король вельможний.
 
 
Та околиця, де жив вiн,
Вся була йому вiддана,
Люд увесь в тiм краю мусив
Узнавать його за пана.
 
 
Тож спочатку того щастя
Справдi був Бертольдо гiдний:
Правий суд чинив у панствi,
До пiдданих був лагiдний.
 
 
Але то було не довго,
Вiн дедалi в смак ввiходив
I потроху в себе в графствi
Iншi звичаї заводив.
 
 
Що ж, напитки, та наїдки,
Та убрання прехорошi,
Та забави, та турнiри,
А на все ж то треба грошей!
 
 
Та й по всiх далеких вiйнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країнi
Вiн шукав у тiм рятунку.
 
 
Почалися нескiнченнi
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрiзь застави та рогатки.
 
 
Трудно навiть розказати,
Що за лихо стало в краю, -
Люди мучились, як в пеклi,
Пан втiшався, як у раю.
 
 
Пан гуляв у себе в замку, -
У ярмi стогнали люде,
I здавалось, що довiку
Все така неволя буде.
 
 
Розливався людський стогiн
Всюди хвилею сумною,
I в серденьку у поета
Озивався вiн луною…
 
 
Ось одного разу чує
Граф лихi, тривожнi вiстi:
Донесла йому сторожа,
Що не все спокiйно в мiстi;
 
 
Що спiвцi тю мiстi ходять
I пiснями люд морочать,
Все про рiвнiсть i про волю
У пiснях своїх торочать.
 
 
Вже й по тюрмах їх саджають,
Та нiщо не помагає, -
Їх пiснi iдуть по людях,
Всяк пiснi тi переймає.
 
 
"Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"
Раптом чує – десь близенько
Залунали пiснi гуки:
 
 
"В мужика землянка вогка,
В пана хата на помостi;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв бiлiшi костi!
 
 
У мужички руки чорнi,
В панi рученька тендiтна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв i кров блакитна!
 
 
Мужики цiкавi стали,
Чи тi костi бiлi всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?"
 
 
"Що се, що? – кричить Бертольдо.
Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скорiш, скорiш бiжiте!"
 
 
Коли се з-за мурiв замку
Обiзвався голос долi:
"Гей, бiжiте, панськi слуги,
Та спiймайте вiтра в полi!
 
 
Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогоднi десять,
Завтра двадцять знов настане!
 
 
Нас таки чимале вiйсько,
Маєм свого отамана,
Вiн у нас одважний лицар,
Врештi, вiн знайомий пана…"
 
 
Мов крiзь землю провалився
Той спiвець, утiк од лиха.
А Бертольд сидiв i думав,
Далi так промовив стиха:
 
 
"Маєм свого отамана! -
Ось де корiнь цiлiй справi!
Ну, та я тепера хутко
Положу кiнець забавi!"
 
 
Тут вiн двох щонайвiрнiших
Слуг до себе прикликає
I до нашого поета
У хатину посилає:
 
 
"Ви скажiть йому вiд мене,
Що я досi пам'ятаю,
Як пiснi його втiшали
Нас колись в чужому краю.
 
 
Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетовi дарую
В себе в замку гарну хату.
 
 
Я його талан спiвацький
Так високо поважаю,
Що спiвцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
 
 
Ви скажiть, що вiн у мене
Буде жити в шанi, в славi,
Тiльки, звiсно, хай забуде
Рiзнi вигадки лукавi".
 
 
Слуги зараз подалися
До убогої оселi,
Принесли вони поету
Тi запросини веселi.
 
 
Усмiхаючись, вiн слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скiнчили,
Так промовив їм на сеє:
 
 
"Ви скажiте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
 
 
Хай вiн сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тiм жалкую,
Краще б кинув у болото!
 
 
Ви скажiть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тiльки славу
Тiї руки можуть дати.
 
 
Золотих не хочу лаврiв, -
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увiнчаюсь,
То поетом вже не буду.
 
 
Не поет, у кого думки
Не лiтають вiльно в свiтi,
А заплутались навiки
В золотiї тонкi сiтi.
 
 
Не поет, хто забуває
Про страшнi народнi рани,
Щоб собi на вiльнi руки
Золотi надiть кайдани!
 
 
Тож пiдiте i скажiте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довiку
Зброї чесної зложити!"
 
 
З тим вернулись вiрнi слуги
До Бертольда i сказали:
"Так i так поет вiдмовив,
Ми даремне намовляли…"
 
 
Аж скипiв Бертольд, почувши
Гордовитую вiдмову,
До поета посилає
Посланцiв тих самих знову:
 
 
"Ви скажiть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпiв його я довго,
Але бiльш терпiть не буду.
 
 
Коли вiн складання вiршiв
Бунтiвничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там вiн, клятий, i загине!"
 
 
Знову слуги подалися
До убогої хатини
I, пiдходячи, почули
Тихий бренькiт мандолiни.
 
 
У вiкно зирнули слуги,
Бачать: зiбрана громада,,
Всi стоять навколо лiжка,
Мов якась таємна рада!
 
 
Утомивсь поет вiд працi,
Третiй день лежить в недузi,
Слухачi навколо нього
Посхиляли чола в тузi.
 
 
А поет усе то грає,
То щось пише на паперi
Й роздає писання людям, -
Тут вступили слуги в дверi.
 
 
Всi метнулись хутко з хати,
I поет один зостався,
Подививсь на слуг спокiйно,
Гордовито привiтався.
 
 
Всi Бертольдовi погрози
Слухав мовчки, усмiхався.
А коли скiнчили слуги,
Так до них вiн обiзвався:
 
 
"Ви скажiть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тiльки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на пiдмогу.
 
 
На запросини ласкавi
Я не можу встать з постелi,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселi.
 
 
Та й в темницi буду вiльний, -
Маю думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
 
 
I мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по свiтi,
Наче тая вiльна птиця.
 
 
З словом зiллються в темницi
Гiркий жаль i тяжка туга,
I тодi потрiйна стане
I страшна його потуга.
 
 
I поет вiд свого люду
Не почує слiв догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!"
 
 
Так довiку у темницi
Довелось поету жити,
За тюремний спiв вiн мусив
Головою наложити.
 
 
Та зосталися на свiтi
Молодi його нащадки,
Що взяли собi у спадок
Всi пiснi його, всi гадки.
 
 
Здiйнялось повстання в краю,
I Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країнi
Бiльш неволi вже не буде.
 
 
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
I пиху його, й маєтки
Вiн забрав собi у спадок.
 
 
I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнiї будують,
А поетовi нащадки
Слово гостреє гартують.
 
 
Проти дiла соромного
Виступає слово праве -
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!
 
 
А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.
 

1893, 12/ХI