Текст книги "Поеми"

Автор книги: Леся Украинка

ОДНО СЛОВО

(Оповідання тубільця з півночі)

 
Було їх тута три, чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки що приїхав, був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий «чужий» поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зоставався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хтів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили, – він нам казав: «сідайте»
(так і казав по-нашому, – навчився
і цього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.
Казав: «Ідіть, я буду спати сам,
я буду сам», – і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив – він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так,
хтозна-чого він сердився – «чужий»,
його не розбереш… Ну, все ж був добрий,
не то що наш «тойон». У нас казали,
що, може, він дурний, того і добрий.
Але ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурний того не знає. Ми питали,
чи він розумний, і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав, не вмів сказати,
а може, не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших, – дивиться на книжку
таку, ще сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати
не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді, як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься –
казав «чужий» – нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься це і те, я знав тоді,
тепер забув – давно було, старий я, –
тоді ще молодий був. І «чужий»
був молодий, а борода велика…
Ще поки був здоровий, не така
була та борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці… В нас таких немає.
Він довго був слабий, – казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все, як здоровий,
казав: «Нічого не болить». А схуд
і перше все лежав, дивився в стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато
казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас його немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись – він плаче. Ми питаєм:
«Що хто тобі зробив?» – «Ніхто нічого».
Так і пішов, і більше не приходив.
А ми ходили часто до «чужого»,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав, і сміявся разом,
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли,
казав, що легше буде, як розкаже.
А ми таки того не розбирали,
то щось таке, що в нас його нема.
Не раз казав, що якби те одно
йому хто дав, то він би був здоровий.
Питали ми, чи то яка ростина,
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
«Якби тут був твій батько або мати,
брат чи сестра, чи жінка, певне б, ти
тоді здоровий був, – це ж, певне, їх
немає тут, і може, й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?» Він подумав,
а потім головою покивав
і каже: «Ні, ще гірше б я журився,
якби й вони усі були в цій пущі,
якби й вони без того пропадали,
без чого я тут гину…» Батько мій
спитав його: «А в вашій стороні
того багато є?» Він знов подумав, –
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
«Ні, каже, в нас його теж небагато,
ми більше мучимось, коли б здобути,
ніж тішимося з нього, але все ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи…
ну не знаю, як це по-вашому…
не так, як тут живуть».
На це і я сказав: «Та вже ж, у вас
і їжі, й всього більше». – «Ні, не те, –
сказав «чужий», – я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й прив’яжуть,
то як по-вашому, де він сидить?»
«Та вже ж у юрті!» – всі ми загукали.
«А як не в юрті, а де-небудь так,
аби це там було, де він не хоче,
то це як зветься?» – Тут ми не вгадали:
один казав «у лісі», другий «в полі»,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
«Чужий» усе загадував: «Ну добре,
а як то зветься, як хто має пташку
таку, що довго вже сиділа в нього,
і випустить летіти, як сказати,
куди він випустить її?» Знов кажуть:
хто – «в поле», хто – «в тайгу», а хто – «на сніг».
«Чужий» розсердився та вже до мене:
«Ну, – каже, – як тебе тойон посадить
в холодну…» – «За що він мене посадить?
Я заплатив усе!» – кажу «чужому»,
та й сам розсердився. Той засміявся:
«Ну, – каже, – не тебе, а так кого, –
то що тому найгірше у холодній,
чи те, що їсти й пити не дають,
чи те, що родичів нема в холодній,
чи те, що йти додому не пускають
і не дають робити, що він хоче?»
«Та як кому, хто що найбільше любить», –
сказав мій батько. Тут «чужий» зрадів
(не знаю вже, чого!) і знов питає:
«Отож, коли хто любить, щоб пускали
ходити скрізь, робити все, що хоче,
то як сказати, що він любить? тільки
одним сказати словом? Ну, хто скаже?»
Тут хто сказав: «Робити», хто – «ходити»,
а хто – «не знаю». Зморщився «чужий»:
«Ні, – каже, – все не те, немає слова!
Ну, я вам так, без слова розкажу,
ви тільки добре слухайте». – «Та добре», –
сказали ми, хоч нам уже обридло,
та жаль було «чужого», бо слабий.
Він став казати: «Бачите, для мене
найкраще те, як можна скрізь ходити
і все робити, от цього й немає».
Ми засміялись: видумав «чужий»!
Він скрізь ходив, куди і ми ходили,
хіба що сам не хтів, коли мороз,
а то ходив на влови і на рибу,
і раз далеко їздив до «чужих»,
і до тойона, та й до нас приходив,
усюди був і все робив, що хтів:
дивився в книжку, сам робив книжки,
і шив, і чай варив, і їв, що хтів,
що тільки мав, не одбирав ніхто.
«Хто ж не дає ходити і робити? –
кажу йому. – Не ми ж?» – «Та ні, не ви!»
«Хіба тойон? Так він коли приїде!
А ти собі тим часом скрізь ходи
і все роби, що хочеш, ми не скажем
тойонові». – «Тойонів тих багато,
не тільки цей один», – сказав «чужий».
«Та ті ще далі, ніж оцей, бо зроду
сюди не приїздять, ти їх не бійся,
не знатимуть», – вмовляєм ми «чужого»,
а він махнув рукою: «Що казать вам!
Не знаєте! Куди я тут піду?
І що я тут зроблю у вашій пущі?
а геть від вас поїхати не можу,
нема ж мені тут… ex, немає слова!»
Та як замовк «чужий», то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну то й нема! Багато слів
було у нього в книжці, ну й казав би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про «чужого».
Так, знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його,
чого він умирає, чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив,
коли хто умирав). «То ж ти розумний, –
сказав я, – знав про інших, – знай про себе».
А він сказав: «Я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема…
якби було хоч слово, може б, я
ще й жив би з вами…» – і «чужий» аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було «чужого», добрий був.
А теє слово раз мені казав
«чужий» по-свойому, та я його забув,
чуже воно, та й що ним називати?
Не треба нам його. Чужим, бач, треба, –
казав «чужий», що не один вмирає
отак, як він, і ще умре багато…
Уже б ми їм казали теє слово,
як хто з чужих людей отак заслабне,
так що ж, коли його у нас нема.
І що воно й до чого теє слово?
То, певне, чари, то якесь закляття,
коли від того люди умирають…
 

[1903]

ВІЛА-ПОСЕСТРА

 
Гей, на бога, що за дивне диво?
Не знайшов юнак з ким побрататись,
не знайшов між хлопців побратима,
не знайшов межи дівчат посестри,
а надибав вілу білу в горах,
вілу білу з поглядом урочим,
обмінявся з нею пірначами,
цілував її в обличчя біле,
стиснув руку і назвав: «посестро»,
а вона його: «мій побратиме»,
та й помчали вкупі геть у гори.
Їдуть поруч по горі зеленій,
і говорить побратим посестрі:
«Віло біла, любая посестро,
чи ти бачиш, як чорніє долом?
Чи то галич налетіла чорна,
чи то гору турки обступили?»
– «Побратиме, то не чорна галич,
тільки турки гору облягають,
облягають, хмарою поймають,
хутко нас вони обступлять колом».
– «Віло біла, любая посестро,
утікай, поки здорова, звідси,
в тебе кінь крилатий, чарівницький, –
як майне, то не збіжать і турки
на своїх арабських виноходцях».
– «Бійся бога, милий побратиме!
Що за слово ти оце промовив?
Чи на те ж браталась я з тобою,
аби мала так ганебно зрадить?
Коли хочеш, утікаймо вкупі, –
дужий кінь мій нас обох врятує».
Згорда мовив побратим на теє:
«Не подоба лицарю втікати!»
Вже ж на те не обізвалась віла,
лиш коневі крила буйні в’яже,
щоб не здумав сам майнути вгору,
потім в’яже поводи докупи,
аби коні врозтіч не розбіглись:
«Се ж я наші долі поєднала».
Побратим іще її вмовляє:
«Віло біла, любая посестро,
хоч у тебе розум чарівницький,
але в тебе все ж дівоче серце, –
як обступлять вороги тісненько,
то коли б ти, сестро, не злякалась».
Не сказала віла біла й слова,
тільки погляд кинула урочий,
наче той пірнач блискучий, гострий.
Ще хотів юнак їй щось промовить,
та навколо турки обступили,
заячали, наче хижі круки,
зайняли посестру й побратима,
хочуть їм назад в’язати руки,
та в ясир забрати молоденьких,
але ті, немов орли завзяті,
не даються ворогам в неволю,
хоч і знають, що не вборонитись,
не хотять зганьбити ясну зброю.
Скарай, боже, злого яничара!
Перебив коню на крилах пута.
Вілин кінь почув, що крила вільні, –
як шарпнеться, як майне угору,
перервав і поводи шовкові
та й злетів із вілою під хмару.
Тут закляв юнак свою посестру:
«Скарай, боже, тебе, віло біла,
що зламала ти братерське слово!
Щоб і той не мав довіку щастя,
хто коли збратається з тобою!»
Кинув геть юнак пірнач злотистий
і зломив надвоє гостру шаблю:
«Гинь ти, зброє, коли гине щирість!..»
Бачить віла згубу побратима,
вділ спадає, наче стрілка з луку,
та, на лихо, не на гору впала,
а в долину, на зелену сосну,
зачепилась там завоєм білим,
наче хмарка, що сплила з верхів’я.
Добува блискучу шаблю віла,
обтинає білую намітку,
наче сарна, кидається вгору
до свого юнака-побратима.
Добіга до полонини віла…
Леле, боже! Там нема ні духу,
тільки чорна вся трава від крові.
Гляне віла: кручі та узгір’я,
та кудою турки подалися?
Де вони поділи побратима?
Чи живий він, чи пішов до бога?
Заридала, загукала віла:
«Гей ти, коню, ти, маро крилата!
Де ти там під хмарами ганяєш?
Через тебе побратим загинув,
поможи ж мені знайти хоч трупа!»
Кличе віла, і гукає, й свище, –
по долинах люди кажуть: «Буря!»
Кличе віла, а сама блукає
по узгір’ях, загляда в безодні
та шукає свого побратима.
Потьмарився віщий розум з туги,
і померк урочий погляд з горя, –
не пізнати, що то віла біла.
Так не день, не два вона блукала,
викликала огиря з-під хмари,
аж нарешті кінь почув той посвист,
прилетів з просторів невідомих,
впав додолу, мов гаряча куля.
Закипіло серце вілі білій:
«Ой ти, коню, ти, проклята зрадо!
хоч би я могла тебе убити,
все б мені на серці легше стало!..»
Обізвався віщий кінь до віли:
«Не клени, кохана господине,
Якби я тебе не виніс в небо,
ви б дістались у полон обоє.
Не на те ж ти вілою вдалася,
щоб тебе в’язали людські руки!»
Мовчки віла огиря сідлає,
а на серці мов гадюка в’ється.
Віщий кінь словами промовляє,
потішає господиню любу:
«Не журися, люба господине,
не журися, в тугу не вдавайся,
ми знайдемо твого побратима,
як живий він, ти його врятуєш,
а як мертвий – чесно поховаєш,
та й не буде межи вами зради!»
Мовчки віла на коня сідає
і пуска уздечку геть на вітер.
Кинувсь огир, наче віща птиця,
де гора – орлом перелітає,
кида в кручу погляд соколиний,
по долинах ластівкою в’ється,
понад містом проліта совою,
темну ніч пройма вогненним зором.
Так літали три дні і три ночі
та й спинились у Стамбулі-місті.
Перебралась віла за туркеню,
в просту одіж, мов яка селянка,
ходять скрізь по вулицях, майданах,
де стоять невільники на продаж.
Є багато всякого юнацтва,
та немає побратима віли.
У султана білії палати,
а під ними чорнії темниці,
там сидять в неволі бідні бранці,
світу-сонця не видають в очі.
Тільки ніч покриє всі дороги,
віла йде попід темничні мури,
напускає туману на варту,
насилає сон твердий на неї,
приникає вухом скрізь до мурів,
наслухає, чи не чути гуку.
Віщий слух у віли-чарівниці,
та мовчить темниця, як могила.
Аж на третю ніч почула віла,
як хтось тяжко застогнав за муром:
«Скарай, боже, тую вілу білу!..»
Як почула те стогнання віла:
«Ох і леле! Голос побратима!»
Добуває віла запоясник,
мур довбає, твердий камінь креше,
пробиває шпарочку вузеньку,
подає до побратима голос:
«Не клени мене, коханий брате,
Згляньсь на бога й на святого Йвана!
Я ж тебе не зрадила, єдиний,
зрадив нас обох мій кінь крилатий.
Розрубав на крилах пута ворог –
кінь шугнув зо мною попід хмару.
Свідчусь богом – я того не хтіла!
Ось я тут стою коло темниці,
я прийшла тебе порятувати».
Обізвався побратим до віли:
«Щира дяка, любая посестро,
що прийшла мене порятувати.
Шкода тільки – вибралась пізненько,
десь для турків довго чепурилась…»
Облилося кров’ю серце вілі:
«Побратиме, згляньсь на божу ласку!
Якби ти мене тепер побачив,
не сказав би – віла чепурилась…»
Тут лагідно бранець їй промовив:
«Помирімось, любая посестро, –
що минуло, того не вернути,
а мене вже ти не порятуєш.
От спасибі, шпарку прорубала,
хоч побачу промінь у темниці,
поки бог до себе прийме душу.
Ох, коли б вже він прийняв скоріше!
Десь про мене тут і смерть забула!..»
Знов до нього віла промовляє:
«Не кажи так, милий побратиме,
бо живий живе гадати мусить.
Варта спить, на вулицях безлюдно.
Я віконце ширше прорубаю,
я спущу тобі намітку білу,
ти по ній дістанешся до мене.
Тільки свисну – миттю кінь прилине.
За хвилину ми вже в горах будем!»
Обізвався побратим до віли,
промовляє, мов ножами крає:
«Що минуло, те вже не вернеться,
бо нема для мене волі й в горах.
Вже мені сириця тіло з’їла,
а залізо кості перегризло,
а темниця очі помутила,
горде серце висушив той сором,
що зламав я сам почесну зброю
і живим до рук дістався туркам.
Вже мені тепер життя немиле,
чи в темниці, чи на вільній волі».
Ще до нього віла промовляє,
ще востаннє заклинає богом:
«Я сама спущуся у темницю,
я таки тебе врятую звідти.
Аби нам дістатися у гори,
я тебе там вигою, мій брате,
я ж недарма віла-чарівниця –
вмію гоїть всі юнацькі рани».
Та на теє побратим до віли
не говорить, тільки словом стогне:
«Шкода праці, любая посестро!
не з юнацьких ран я погибаю.
Хоч іди поглянь сама на мене,
то й рука не здійметься, щоб гоїть.
Якщо ти мені посестра вірна,
то зроби остатнюю послугу:
одбери мені життя, чим хочеш,
аби то була почесна зброя,
поховай десь тіло се стражденне,
щоб над ним злий ворог не знущався.
Коли ти мені сього не вчиниш,
то таки зрадливе в тебе серце».
Заридала, затужила віла,
закувала, як зозуля сива:
«Що ти кажеш, побратиме любий?
Чи рука ж моя на те зведеться?»
Тут озвався побратим до бога:
«За що, боже, покарав так тяжко,
що не дав юнака-побратима,
а судив посестру – сюю вілу?
От тепер я помочі не маю,
тільки маю жалощі дівочі,
чи й без них мені не досить жалю?..»
Вже не мовила ні слова віла,
лиш махнула білим завивалом.
Спалахнула ясна блискавиця,
посліпила всю турецьку варту,
пропалила всі темничні двері,
просвітила вілі шлях до брата.
Тільки раз поглянула на брата
віла біла – і замерло серце.
Не юнак лежав там молоденький,
тільки дід старий, як голуб сивий,
весь потертий сировим ремінням,
а крізь рани жовті кості світять.
Він не встав назустріч вілі білій,
тільки стиха брязнув кайданами.
Знов махнула віла завивалом,
освітила ясно всю темницю.
«Ось я тут, поглянь на мене, брате!»
Обізвався бранець ледве чутно:
«Не добачу: потьмарились очі…»
І здавила груди віла біла,
щоб не трісло серце з туги-жалю,
не могла здобутися на слово,
тільки ледве здобулась на посвист,
щоб коня прикликати до себе,
миттю кінь почув той тихий посвист –
ось він вже на брамі камінь креше.
Узяла на руки віла в’язня,
садовить в сідло поперед себе,
побратим же не сидить, як лицар,
а тремтить і гнеться, як дитина,
і квилить, і стогне, й вілу просить:
«Не неси мене високо, сестро;
серце мліє, моторошно, жаско…
Ох, лиши мене в темниці краще!»
Стиха, стиха віла промовляє,
мов з-під каміння виходить голос:
«Прихились до мене, побратиме,
я тебе піддержу, ти не бійся».
Обняла посестра побратима,
тож лівиця щільно пригортає,
а в правиці запоясник блиснув,
та й убився так глибоко в серце,
що порвав би два життя одразу,
якби віла смертною вдалася.
Але віла при житті зосталась,
тільки серце кров’ю обкипіло.
Кінь крилатий кров почув гарячу,
знявся вгору, мов кривава іскра,
і помчав далеко, в дикі гори,
та й спинився там на полонині,
став копати суходіл копитом,
за хвилину вибив чорну яму.
Тут з коня зіходить віла біла
і здіймає свого побратима,
завиває у намітку білу
і кладе на вічний сон у яму.
Ще ж із ним ховає запоясник,
щоб не йшов на той світ безоружним.
У приполі чорну землю носить,
насипа могилу якнайвище,
аж гора до неба стала ближча.
Поховала віла побратима,
сіла-впала на коня й гукнула:
«Ой неси мене, неси в простори!
Туга давить, серцю тісно в грудях!»
Кінь злетів високо аж за хмари –
хоче дать простору господині.
Погребовий спів заводить віла –
люди кажуть: «Грім весняний чутно»,
Сльози ронить віла в лютім горі –
люди кажуть: «Се весняний дощик».
Ходять в горах світляні веселки,
по долинах оживають ріки,
в полонинах трави ярі сходять,
і велика понадхмарна туга
нам на землю радістю спадає.
 

[ЯКУТСЬКА ПОЕМА]

 
Се ви питаєте за тих,
що тут застрелились на варті?
Та добре, розкажу про них,
хоч то вони й не дуже варті:
були якути-дикуни,
і мова в їх, і вчинки дикі,
хоч і небіжчики вони,
а дурні – все скажу – великі.
Сами скажіть, чого б їм тут
у нас при війську сумувати,
та в нас такий дикун-якут
повинен просто раювати!
Було їм досить їсти-пить,
не раз дамо і цукру, й чаю,
а навіть щоб гаразд побить,
то не було того звичаю.
Ні, гріх сказати, в нас не б’ють,
начальство вище близько тута, –
а як там зрідка й стусонуть,
то що се значить для якута?
Бо й то сказать, який вояк
із дикуна? одно ледащо!
Але ж у нас, посвідчить всяк,
вони не скаржились ні на що.
Покірливі були, плохі,
боялись кожного, так, здуру,
бувало, плачуть, як лихі, –
дитячу мали десь натуру!
Обличчя бабські, без борід,
ні бравості у них, ні зросту,
такий, скажу я вам, нарід,
що хоч бери та й скинь їх з мосту.
Було, котрий із них сидить
і туманіє, сльози в очу.
Спитає хто: «Чи що болить?»
А він одно: «Я дому хочу!» –
«А де ж той дім?» – «Отам, отам!
покаже навмання рукою. –
Там їхати полям, горам,
лісам, великою водою». –
«Чи гарна ж ваша сторона?» –
було, спитаєм. «Я не знаю». –
А край їх, звісно, дичина,
що ж гарного в якутськім краю?
Навчились трохи говорить
по-нашому, то все питали:
«Чого тут небо не горить?»
Зими для того дожидали.
А вже воно давно зима,
сніги, мороз – чого їм треба?
«Зимою сонця в нас нема,
а тут он єсть, бач, серед неба…»
І літом їм було не в лад,
як ніч надійде. «Страшно», – кажуть.
А прийде свято – всякий рад, –
вони ж нап’ються й спати ляжуть.
Було їм страшно від розмов:
«Велике слово, ми не знаєм…»
Боялись коней і корів,
ми їх, було, й котом лякаєм…
Було, як вулицею йдуть,
за руки держаться, як діти:
«На нас хати ще упадуть…»
Та ми ж їх мусили й глядіти,
бо їм недовго і зблудить
з дороги, як ідуть по місті,
а вміли по лісах ходить,
по всяких нетрях – звірі чисті!
Було, поплинуть по ріці
човном, як пустять їх гуляти,
а ми за ними назирці,
щоб не надумали втікати.
Вони ж причалять до ліска,
де щонайгірша деревина,
березина крива, тонка,
або де на піску соснина,
або знайдуть яке багно,
край нього моху наскладають,
вогонь запалять, порохно
якесь їдять та ще й співають.
Там-то й пісні були у них!
Кому такі складать охота?
Ми слухаєм, а далі в сміх:
зовсім рипучії ворота!
Ми в сміх, а ті якути в плач.
«Пускай нас, – кажуть, – пускай дому».
А ми: «Заплач, куплю калач,
та й сам із’їм, не дам нікому!»
Бувало, й шкода їх, дурних,
та вже ж не плакать з ними разом…
Посміємось, питаєм їх,
про що співали. Скажуть часом:
«От на оленях їде дід,
а баба доїть олениці…
А вітер засипає слід…
мороз великий… сніговиці…»
Ми знов у сміх: «То се такі
пісні якутські? про олені?»
Вони питають: «А які?»
та й знов риплять, немов шалені.
Найгірш було їм на смотрах
та й на маневрах, на параді
(воно то й кожному на страх!
і ми, було, тому не раді).
Вони й не скаржились, а все
так говорили чудернацько:
«Ми боїмось… велике се…
багацько тут всього… багацько…»
А що вже їм зовсім не йшло,
то се солдатськая наука,
се горе вчителю було,
а їм самим пекельна мука.
Коли ж, бувало, й так почнуть
навчать товариші словами,
вони, було, або поснуть,
або кивають головами,
як п’яні… хоч що хоч кажи!
А потім просять дурнувато:
«Ти голову нам зав’яжи…
багато в ній тепер… багато!»
Бувало, так сами собі
стискають голови руками,
немов хтозна в якій журбі,
або зав’яжуть рушниками…
А потім обійняв їх сум,
змарніли, зниділи дедалі.
Ми вже й не брали їх на глум,
бог з ними, що такі невдалі!
«Додому», – скиглили водно,
але втікати – не посміли,
сами не знали, де воно,
а розпитатися не вміли.
Уже покинули й пісні,
не хтіли спати вже й по ночах,
сиділи все такі сумні.
Були слабі – я взнав по очах, –
сами ж не скаржились на біль,
не взяв їх лікар до шпиталю:
«Їм, – каже, – їхати б відсіль,
а то ще згинуть тут від жалю,
се в них по ріднім краю жаль!» –
Ну, диво, хоч би край був людський,
то ще б я розумів печаль,
а то ж і край такий – якутський!
Начальство бачить, що не сплять,
на варту посилати стало
таки частенько. Що ж, стоять,
не скаржаться, мов горя мало!
Лиш, як жаби заскреготять,
чи соловейко защебече,
вони від страху затремтять, –
один одному щось лепече.
Сказав за те старший вояк:
«Балачки, бач, не діло варти!»
Вони тоді помовкли так,
як миші, – бачать, що не жарти.
Та стали вже мовчать і вдень,
як до котрого обізвешся,
то він тобі мовчить, як пень.
Ну, вилаєш або всміхнешся…
Еге ж пак, ви хотіли знать,
як пострілялись ті якути?
Я б вам радніший розказать,
та щоб те знать – там треба бути.
Постріляними їх обох
знайшла їх наша зміна вранці,
були при них і гроші – в мох
загорнені лежали в ранці,
розбою, значить, не було,
а ворогів вони не мали,
до того й слідство все прийшло,
що то вони сами стріляли.
Та й вразно стрелили – я чув –
не мучились і півгодинки…
Вже ж то не поєдинок був,
які там в диких поєдинки?
 

Тифліс, 20.04.1904