Текст книги "Поеми"

Автор книги: Леся Украинка

РУСАЛКА

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)

1

 
Коло річки, у садочку
Маленька хатина, –
У хатині чорнобрива
Молода дівчина.
 
 
Щовечора, як зіронька
До місяця сходить,
Молодая дівчинонька
В садочок виходить.
 
 
Тож виходить сама з хати
У ясную нічку, –
А тим часом козаченько
Перепливе річку,
 
 
Як приверне к бережечку,
Човничок прив’яже, –
Уклониться дівчиноньці,
«Добривечір» скаже.
 
 
По садочку собі ходять,
За руки візьмуться,
Розмовляють та радяться,
Коли поберуться.
 
 
«Ой коли ж ми поберемось,
Дівчинонько-роже?» –
«Уосени, козаченьку,
Як бог нам поможе!..»
 
 
У коханій розмовоньці
Швидко ніч проходить,
Блідне місяць, гаснуть зорі,
І сонечко сходить…
 
 
Сіда хлопець у свій човник
Та бере весельце;
Стиснув ручку, махнув веслом:
«Прощай, Ксеню, серце!»
 

2

 
Осінь надходить, літо минає,
Вже ж за дівчину козак не дбає.
Вже старостоньки скрізь походжають,
Ксенину ж хату вони минають.
 
 
Йдуть до сусіда в новую хату, –
Сватають в його дочку багату!..
Чує Оксеня смутну новину, –
Що свата милий іншу дівчину;
 
 
Уже сьогодні їх заручають,
А через тиждень і повінчають…
Наче байдужа дівчина ходить, –
Вийде ж в садочок та й сльози ронить.
 
 
Рушнички шиті лежать у скрині,
Вже не клопочуть вони дівчини!
В журбі та в тузі тиждень минає,
По селу ж ходить та «молодая»,
 
 
У кожду хату вона вступає,
На дівич-вечір дружок збирає,
І до Оксені заходить в хату, –
Тож на весілля її прохати:
 
 
«Прошу, сестрице, тебе, голубко,
За старшу дружку до мене, любко!» –
«Не можу, серце!.. я б і радніша;
За дружку в тебе хай стане інша».
 
 
«Отак, сестрице! отак мовляєш!
Певне, мене ти більш не кохаєш!» –
«Не гнівайсь, серце, за мої речі…
Прийду сьогодні на дівич-вечір!
 
 
Тебе, сестрице, я не забуду, –
За старшу дружку у тебе буду».
 
 
(Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже.
Вдасть перед милим, що їй байдуже).
Йде молодая весела з хати, –
Смутна Оксеня випроводжати…
 

3

 
У суботу в молодої
Та великий збір,
То ж сходяться подруженьки
До неї у двір.
 
 
За столом вже молодая
Сіла на посад,
На лавочках всі дружечки
Посідали вряд.
 
 
Старша дружка жалібної
Почина співать, –
Виспівує і на очах
Слізоньки тремтять.
 
 
«Червоная калинонька,
А біленький цвіт;
Ой чи не жаль тобі, Галю,
Молоденьких літ?..»
 
 
«Ой час-пора, отець-мати,
Поблагословить,
Ой час-пора молоденькій
Та гіллячко звить!»
 
 
І гіллячко, і віночок
Вже вити пора,
А іще ж то барвіночку
Для вінка нема.
 
 
Старша дружка по барвінок
Додому піде,
Бо кращого барвіночку
Немає ніде.
 
 
Пішла з жалем дівчинонька
Та у свій садок,
Щоб нарвати барвіночку
Іншій на вінок;
 
 
Рвучи його, журливую
Пісеньку співа,
За сльозами ледве може
Вимовлять слова:
 
 
«Барвіночку мій хрещатий,
Зелений, дрібний,
Ой, я ж тебе викохала,
Хороший, рясний!
 
 
Я ж садила, поливала
Тебе навесні,
Я ж думала, на віночок
Здасися мені!
 
 
Здався тепер, барвіночку,
Не мені, другій, –
Бодай би зсох, бодай зов’яв,
Барвіночку мій!..»
 
 
Тож нарвала барвіночку,
Віночок звила,
Походила по садочку,
Над річку пішла.
 
 
Подивилась у водицю
На личко своє,
Тихо, тихо промовила:
«Горенько ж моє!
 
 
Вродо моя хорошая,
Нащо ти цвітеш?
Без доленьки на сім світі
Марне пропадеш!
 
 
Нема щастя, нема долі,
Лиш врода сама…
І кохання зневажене,
Дружини нема!
 
 
Забув мене мій миленький,
Іншу полюбив,
І навіки мою долю
Та й занапастив!
 
 
То ж він завтра із другою
Піде під вінець…
А я собі під водою
Знайду вже кінець!»
 
 
Промовила теє слово,
Стала на горбок…
Нема, нема дівчиноньки,
Лиш плавле вінок.
 

4

 
Вже ж минуло з того часу
Аж три довгі роки,
Як втопилась дівчинонька
У річці глибокій.
 
 
Гуля всюди тая слава,
Та вже перестала,
А дівчина під водою
Русалкою стала.
 
 
Та не має русалонька
І там супокою:
Не втопила свого лиха
Навіть під водою!
 
 
Чи таночок з русалками
При місяцю водить,
То все їй той козаченько
З мислоньків не сходить.
 
 
Або сяде, чеше коси
У темному гаю,
Її ж думка круг хатини
Милого витає.
 
 
Всі русалки, мов рибоньки,
Веселії грають,
А у неї завжди хмари
Чоло укривають.
 
 
Тільки ж то їй і розваги,
Як молодик зійде, –
Проти хати миленького
На бережок вийде;
 
 
Вийде, ходить по бережку,
Тихенько співає,
Чи не вийде милий з хати, –
Усе виглядає.
 
 
А як зайде місяченько,
Почина світати, –
Тихо пливе русалонька
В підводні палати.
 

5

 
Як навесні починає
Крига розтавати,
Збираються русалоньки
До моря гуляти.
 
 
Пливе з ними і дівчина
Гуляти до моря, –
У чужий край, у далекий,
Тікати од горя…
 
 
Не втече пак! ніщо її
Вже не розважає,
Навіть і там, в чудовому
Південному краю.
 
 
Її сестри на дні моря
По пісочку ходять
Шукать перлів та коралів,
І таночки водять.
 
 
Веселії, безжурнії
Ті легкі таночки!
То граються із рибками,
То роблять віночки;
 
 
Вона ж сидить геть окремо,
До їх не вступає,
Та безкраї свої думки
Думає, гадає.
 
 
Дожидає, коли з того
Хорошого краю
Повернуться русалоньки
До рідного гаю.
 
 
Діждалася, вертаються
Русалки додому
В темну нічку, серед бурі,
Блискавиці й грому.
 
 
Та й у серці в русалоньки
Спокою немає, –
І грім отой немов її
Трохи розважає.
 
 
Вернулася, а тим часом
Вже й літо настало,
А там жнива, бо і жито
Поспівати стало.
 
 
І виходить русалонька
В поле виглядати,
Чи не вийде її милий
На лан жита жати.
 
 
Вийшов милий з дружиною
На лан жито жати,
І дитинку під копою
Положили спати;
 
 
А сами серпи побрали
І постать займають,
Та вдвох собі лагідненько,
Любо розмовляють.
 
 
Русалонька на ту пару
Тільки подивилась,
Змінилася у личеньку,
За серце схопилась;
 
 
Потім знову подивилась,
Промовила тихо:
«Побрався ти, козаченьку,
Та на своє лихо!
 
 
Не завжди там буде щастя,
Де твоя хатина, –
Зостануться сиротами
Жінка і дитина!
 
 
Будеш знати, козаченьку,
Як русалка любить,
Скоро ж тебе те кохання
З сього світу згубить!»
 
 
Те мовляла, одпливала
У свої палати
І милого не ходила
Більше виглядати…
 

6

 
Стала слава на все село,
Стали поговори, –
Все за того козаченька,
Що чорнії брови.
 
 
Ой казали, говорили
По всім селі люде:
«Та вже з того козаченька
Нічого не буде!
 
 
Як день божий, смутний ходить
Та думку гадає,
Та щоночі йде над річку,
До темного гаю».
 
 
Славлять люди – і дружина
Журиться, бо знає,
Чого милий у гай темний
Щораз доходжає.
 
 
То в гай ходить, то в садочок,
Де жила дівчина;
Бачить мила й знає добре,
Чия то причина…
 
 
Не вважає козаченько
На ті поговори,
В його серці туга в’ється
Та лютує горе.
 
 
Пішов якось у садочок
У місячну нічку,
Походив там коло хати,
Потім в гай над річку.
 
 
Пішов, ходить бережечком
Та думку гадає,
Все дивиться на річеньку,
Очей не спускає.
 
 
В той час вийшла русалонька
Трохи погуляти,
Потім сіла коло річки
Косоньку чесати;
 
 
Побачила козаченька,
Неначе зраділа,
Усміхнулась, – лиш на личку
Щось дуже збіліла.
 
 
Ходить смутний козаченько
Та думку гадає,
А русалка чеше коси
Та пісню співає:
 
 
«Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісню русалки, –
Тож я для тебе співаю!
 
 
Ой чи забув ти, серце-козаче,
Пісню, що мила співала?
Ой чи забув ти тую дівчину,
Що тебе вірно кохала?
 
 
Коли забув ти, – чого ж ти ходиш,
Дивишся пильно у воду?
Наче шукаєш у тій водиці
Згублену милую вроду!
 
 
Ох не забув ти, серце-козаче,
Пісні, що мила співала!
Ой не забув же тої дівчини,
Котра так щиро кохала!..
 
 
Як не забув ти, – ходи до мене!
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!
 
 
Я вже не тая, що була перше
(Лиш не забула кохати!), –
Я вже русалка – і під водою
Маю осяйні палати.
 
 
В мене палати кращі од царських,
Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлів дрібних та коралю:
 
 
Все те для тебе дам я, козаче,
Тії палати й віночок,
Всіх зберу подруг, будем для тебе
Легкий водити таночок.
 
 
Любий козаче, йди ж ти до мене!
Я твоя першая мила,
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!»
 
 
Козак слуха тую пісню,
Слуха, умліває, –
А русалонька до нього
Руки простягає.
 
 
Біжить милий до русалки,
Та й не добігає,
Бо із річки – русалочок
Юрба випливає;
 
 
Обступили козаченька,
В гаю залунало, –
Наче крик, неначе регіт, –
Далі тихо стало…
 
 
Тихо, тихо з неба світить
Промінь місяченька,
Сидить тая русалонька
Біля козаченька.
 
 
Похолонув козаченько,
Не чує, не баче,
Як над ним його кохана
Вбивається, плаче:
 
 
«Чи се ж тії карі очі,
Що я цілувала,
Чи се ж теє біле личко,
Що я милувала?
Ой чи се ж той козаченько,
Що я виглядала?
 
 
Вже ж не гляне він на мене, –
Дарма виглядати!
Вже ж моєму миленькому
Світу не видати!
 
 
Не озветься до своєї
Любої дівчини –
Він німий лежить, холодний
З моєї причини.
 
 
Ой забула б я, мій милий,
І горе, і зраду,
Лиш устав би ти до мене,
Дав мені пораду!
 
 
Нещаслива годинонько,
Що ж я наробила?
Ой нащо ж я свою долю
Та й занапастила!»
 
 
І знов тихо, з неба світить
Промінь місяченька.
Ломить руки русалонька
Біля козаченька.
 

[Волинь, с. Колодяжне. 1885 p., 6 грудня]

САМСОН

(На біблейську тему)

1

 
Кому се так квітками, та вінками,
Та віттям гордеє чоло вінчають?
Кого то співами веселими й танками
Ізраїльські дівчата зустрічають?
 
 
То йде Самсон, веде потужні лави
З кривавого страшного бойовиська;
Він залучив собі багато слави, –
В сей день розбив він філістимське військо.
 
 
І бачить він: там під горою в далі
Стіна його господи забіліла,
Йому назустріч, у жіночому околі,
Іде його хорошая Даліла.
 
 
Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю,
Мов у газелі, ясні очі чорні
У філістимлянки; її з рідного краю
Взяли Самсона руки непоборні.
 
 
Вона веде його з собою у палати,
Провадить щиру, любую розмову;
Що перемогу славную волів послати,
Вона уголос вихваля Єгову.
 
 
Самсонові дивні здались слова дружини,
І він спитав свою Далілу любу:
«За теє дякуєш ти бога сеї днини,
Що він послав твоєму люду згубу?»
 
 
«Чужа для мене мого люду доля!
Твої для мене стали рідні люде!
Твоя, Самсоне, лиш єдина воля
Для мене завжди наймиліша буде!
 
 
Для тебе відцуралась я родини!
Хоч би збулася я і батька, й брата, –
Кохання нашого щасливії години
Були б для мене милая заплата!»
 
 
«Даліло, мила, за твоє кохання
Чим можу я тебе надгородити?
Скажи, повідай, моя зоре, те бажання,
Хоч би загинуть – мушу я вволити!»
 
 
«Не хочу, милий, я твоєї згуби!
І за любов любові лиш бажаю:
Щоб не таїв від мене ти нічого, любий,
І щоб усе сказав, що я тепер спитаю».
 
 
«Даліло! більш, як я, – любить ніхто не може!
Яка ж у мене є від тебе таємниця?!
Питай! Клянусь тобі у тім на ймення боже,
Скажу тобі я все, – ти дум моїх цариця!»
 
 
«Отож тебе тепер я запитаю,
Коли ти дав мені ту обіцянку милу:
Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий в краю,
І звідки маєш ти таку велику силу?
 
 
Я ще дівчиною була в своїй оселі,
Як слава йшла про тебе поміж нами,
Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,
Пас батьківські стада із пастухами.
 
 
Мовляли, йшов якось ти гаєм темним з дому,
Без зброї у руках, без сагайдака, –
Аж ось в гаю від реву, мов від грому,
Звірина й птиця затремтіла всяка.
 
 
Рикаючи й трясучи головою,
Спинився лев біля тебе близенько, –
Ти ж необорною схопив його рукою
Й надвоє розірвав, мов козеня маленьке.
 
 
А потім, – пам’ятаєш ту годину? –
Наш люд напав на вашу Палестину,
Тоді надію у тобі єдину
Ізраїль мав – і ти обороняв країну.
 
 
Та далі вже несила боронитись
Вам стало, – почали вже знемагати;
Пообіцявся ж ворог відступитись,
Як згодиться твій люд тебе віддати».
 
 
«І згодивсь я, бо люд почав благати,
Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався,
А потім дужі руки дав собі зв’язати
І сам в неволю ворогам віддався.
 
 
Як привели мене у стан ворожий
І я почув, як вороги знущались,
Я розгнівивсь тоді, в мене вступив дух божий,
Мов льон горілий, пута всі розпались.
 
 
Після схопив я щелепи ослині,
Що коло мене там лежали долі,
Багато ворогів поклав я до долині,
Котрі ж зостались, розігнав по полі».
 
 
«Скажи ж ти, звідки сила та безмірна,
Що рівної нема їй в Палестині?
Ти обіцяв, – обітниця хай буде вірна!
Тепера мусиш ти сказать дружині!»
 
 
«Ні, милая, лиши своє бажання!
Не можу я тобі відповідати:
Не відповім нікому я на те питання,
Хоч би питала в мене рідна мати».
 
 
І мовила хорошая Даліла,
Схиливши голову на руку гарну:
«Казав, що все вволиш, про що б я не просила..
Питаю ж я таку дрібницю марну!..»
 
 
Самсонові докірлива та мова
У серці тяжко, гостро віддається,
І хоч не мовить він коханій ані слова,
Та звага твердая вже подається…
 
 
Вона ж вмовля його лагідними речами
І прилуча до пестощів благання.
На личку усміх ясний бореться з сльозами,
Що сяють в очах, мов роса порання.
 
 
Перед сльозами і благанням ревним
Холодна втримливість, як віск, розтала, –
Самсон зняв річ до неї голосом непевним,
І таємничо мова залунала:
 
 
«Ти хочеш знати, звідки моя сила…
Тож знай: я богом змалу був обраний,
І вже в той день, як мене мати породила,
Я назореєм божим був названий.
 
 
І кучерів моїх ще з того часу
Холоднеє залізо не стинало,
І завжди я носив святую ту покрасу,
І святобливість то мою з’являло.
 
 
Мій волос має силу превелику,
Мене не подола весь люд ворожий,
Хоч би його зібралось тут без ліку, –
Бо надо мною дух витає божий!
 
 
Коли б хто міг ті кучері обтяти,
Не вдержав би в руках я й меч булатний;
Тоді зломить мене й маленькому дитяти
Було б не тяжко, – я б лежав безвладний».
 
 
Скінчив, умовк і зсунув брови темні,
Немов картавсь, що видав таємницю;
Та швидко залишив картання ті даремні,
Як глянув на Далілу-чарівницю.
 
 
Вона його так любо пригорнула,
В очах такая щира втіха грає,
Від чого ж тая радість спалахнула,
Самсон того не відає, не знає!..
 
 
О горе, горе, краю палестинський!
Чи знаєш ти, яка тобі недоля?
Зрадіє ворог твій, люд філістимський,
Бо полягла твоя і влада, й воля!
 
 
Самсон, заступник твій, надія та єдина,
Відкрив чужинці свою міць таємну,
Розмовою та поцілунками дружина
Зняла заслону з таємниці темну.
 
 
Від боротьби й від щастя утомившись,
Заснув Самсон – і голову думливу
Склонив до милої; вона ж, схилившись,
Вчиня над ним подію ту зрадливу:
 
 
Рукою пестить кучері ті чорні,
А в другій гостреє залізо має,
Одною кучері до себе любо горне,
А другою їх з голови здіймає.
 
 
І підняла з волоссям руку білу,
Після на діл покраса пишна впала, –
Тож гордую, непереможну силу
Рука підступна жінки подолала!
 
 
«Вставай, Самсоне! Вороги на тебе!» –
Покликнула зрадливиця Даліла,
Він встав і глянув сміливо навкруги себе, –
Не знав, що згинула вже його сила.
 
 
Як приступили філістимські мужі,
Тоді побачив він свою оману.
Вони йому зв’язали руки дужі
І повели його до свого стану.
 
 
«Прощай, Самсоне! – крикнула зрадлива. –
Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні! Ти гинеш, – дяка се правдива
Від мене за погибель мого люду!»
 
 
Самсона у кайдани закували,
З його недолі ворогам забава!
Самсону очі ясні повиймали, –
Плач, люд Ізраїля! В темниці твоя слава!
 

2

 
В темній темниці, в кайданах закутий,
Сильний колись-то Самсон той сидить,
Тяжкую думу гада – й незабутий
Жаль його серце знебуле гнітить.
 
 
Тяжко Самсон проклинає Далілу,
Що без вагання згубила його,
Жалує тяжко на себе, що силу,
Славу віддав і себе самого –
 
 
Та за кохання єхидне, нікчемне…
Серце так рветься! Та нащо той жаль,
Нащо ті сльози, картання даремне?
Помста лиш може вгасити печаль!
 
 
Помста… Де ж сила його молодеча?..
Він же і зброї в руці не вдержить,
Не підійме навіть гострого меча,
Сили немає! Невже буде жить
 
 
Тая підступниця? Ні, хай сконає!
Єсть же на небі ще правда свята,
За що ж із ним його люд погибає?
Боже, що винна країна ота?..
 
 
Гине безславно Самсон в самотині,
Серцем же рветься свій люд визволять.
Люд у полоні тепер, на чужині,
Легко було ворогам подолать
 
 
Край Іудейський, його боронити
Нікому стало, – в неволі сумній
Той оборонець, він лихом прибитий,
Він не поможе країні рідній!
 
 
Він у темниці, в кайдани закутий,
Тяжко картаючись серцем, сидить,
Жаль нерозважений, жаль незабутий
Серце знебуле і рве, і гнітить.
 

3

 
Пишає божая країна
І ясні хвилі Іордана, –
Хоч і в неволі Палестина,
І лютим ворогом забрана…
 
 
Вже переможці стали станом
В долині красній та розкішній, –
Під пальмами, над Іорданом,
Далеко чуть їх гомін втішний.
 
 
А ватаг їх? О, як для його
Веселий, радісний сей ранок, –
Багато злота дорогого.
І срібла, і вродливих бранок
 
 
Добув він. Не війна кривава
Йому дала се, – ні, Даліла,
Її була се мудра справа, –
Вона дух сильний той зломила.
 
 
Рад філістимець. Гомін, гуки;
Радіє люд. Божниці димні
Від пахощів; здійнявши руки,
Святці співають вдячні гімни
 
 
Своєму божищу Ваалу.
Уголос бога вихваляють,
Що він віддав їм на поталу
Всю Палестину, і співають
 
 
Хвалу Далілі, що придбала
Для свого люду славу вічну:
Вона Самсона подолала,
Зломила силу ту величну.
 
 
І утішається Даліла,
Що славою за зраду вкрита.
У очах втіха заясніла,
Усмішка грає гордовита.
 
 
Гукає владар: «Приведіте
Самсона-бранця у палати,
Перед мене постановіте,
Його бажаю повидати!»
 
 
Покірні кинулися слуги,
Біжать чинить владаря волю;
Ведуть Самсона для наруги, –
Хай бачать всі його недолю.
 
 
Кайдани тяжкі на Самсоні,
Сліпий, сумний він і без сили.
Ввели його і при колоні
В порога там постановили.
 
 
Розлігся гомін, сміх, наруга,
І жарти прикрії чувати:
«Самсоне! Де твоя потуга?
Чи ти забувся воювати?»
 
 
Самсон стоїть, мов скам’янілий,
Блідий, і мовчки вислухає
Оту зневагу: гнів безсилий
У грудях стиснутих бурхає.
 
 
Аж ось зненацька він здригнувся:
До його слуху долетіли
Слова вразливі, і почувся
Єхидний, прикрий сміх Даліли:
 
 
«Здоров, Самсоне! Твоя мила
Тебе вітає!» Тая мова
Самсона серце вкрай вразила,
Не вдержав він гіркого слова:
 
 
«О гадино! Моєї муки
Тобі, несита, ще не досить?!»
Самсон здійняв безсилі руки
І вголос бога помсти просить:
 
 
«О боже помсти, Адонаю!
Вволи мою остатню волю:
Хай з ворогами й я сконаю,
Та дай помститись за недолю,
 
 
За сором мій і мого люду!
Дай силу давню на хвилину!
Верни мені її, – хай буду
Я знов потужним на годину!»
 
 
Вмолив він бога тим благанням,
В Самсона знову уступила
В остатній час перед сконанням
Незмірная, нелюдська сила.
 
 
Тоді, колону обійнявши,
Потряс він дужими руками, –
І стеля рушилась і, впавши,
Його покрила з ворогами!
 

[с. Колодяжне, 1888 p.]

МІСЯЧНА ЛЕГЕНДА

(Посвята моїй мамі)

1

 
Весняної ночі, як в небі високо
Стоять білі хмароньки в крузі;
Як вітер шепоче й зітхає глибоко
У сонному темному лузі;
 
 
Як тихо усюди, і в полі, і в хаті,
Як співи затихнуть дівочі;
Як втомиться мати співати дитяті
Й закриє утомлені очі;
 
 
Як сни золотії колишуть дитину
І стелять їй мрії барвисті;
Як сам соловейко малий на хвилину
Замовкне в кубелечку в листі, –
 
 
Тоді затремтять полохливо, швиденько
Скрізь тіні химернії дрібні,
І спустить додолу тоді місяченько,
Мов струни, ті промені срібні, –
 
 
Тоді від заходу, зо мли таємної,
З оселі вечірньої мрії,
Луна пронесеться від пісні дивної,
Гучної, мов гімни надії,
 
 
І янгол величний з зорею на чолі,
Мов хмарка прозора, поплине,
Сіяючи світлом одвічної волі,
До місяця вгору полине;
 
 
І тихо руками до струн променистих
Співець яснокрилий торкнеться,
І легкая зграя акордів перлистих
Із неба на землю поллється.
 
 
Той голос надземний часами лунає
В піснях соловейка навесні, –
І тільки обранець між людьми здолає
Співать тії гімни небесні.
 

2

 
У маленькій хатинці, у тихім куточку
Мати спить і дитина маленька.
У віконце одчинене линуть з садочку
Урочисті пісні соловейка.
 
 
Мати спить, над колискою сина схилившись,
Певне, пісню малому співала,
А тепер, як приспала його, – утомившись,
Край його і сама задрімала.
 
 
Спить маленький; матусину руку щільненько
Обняли рученята дрібнії;
Перед ним красні мрії снуються легенько,
Невиразні, але чарівнії.
 
 
І крізь сон йому чується спів соловйовий,
Тонкі пахощі квітів з садочку,
У віконце вривається легіт майовий.
Промінь місячний гра на видочку…
 
 
Раптом стихло усе… і з небес залунала
Пісня та чарівна янголина.
Тую пісню дитина крізь сон почувала, –
І всміхалася любо дитина.
 

3

 
Ріс же той хлопчик при неньці коханій,
Що обіцяла ясну
Долю і славу дитині жаданій,
Як колихала до сну:
 
 
«Спи, любий синоньку! спи, моя врода!
Будеш ти в світі щасливий,
Буде тобі поміж людьми догода, –
Ти ж бо у мене вродливий!..»
 
 
Виріс той хлопчик, вродливий та гожий,
Гарний, як малево, став,
Голос до того дзвінкий мав, хороший,
Штучно, чудово співав.
 
 
Слави шукав по світах він усюди –
І запобіг, і знайшов:
Юрбами всюди зіходились люди,
Всяк його слухати йшов.
 
 
Всі його знали, усі дивували,
Чув він хвалу собі скрізь,
Бачив, як усміхи втішливі грали, –
Тільки не бачив він сліз.
 
 
Голос блискучий, мов крига ясная,
Штучнії співи дзвінкі
Тішили так, і юрба навісная
Кидала квіти й вінки.
 
 
«Слава митцеві!..» Та доля лихая
Зрадила хутко його.
Забавка людям знайшлася другая!
Збувся він слави, всього!
 
 
Хто так недавно приймав гучну славу,
Світ того хутко забув;
Кинув співець тоді юрбу лукаву,
В рідний свій край повернув.
 
 
Бідний мистець! він зневірився в людях!
У глушині, самітний,
З гордим, холодним презирством у грудях
Жив він, забутий, смутний.
 

4

 
Ходить смутний співець по хатині,
Зсунув брови, заломлює руки;
Смутно, гірко йому в самотині,
Серце рветься від жалю, від муки.
 
 
Став співець край віконця малого,
Погляд звів геть на небо нічнеє,
Ніч суворо дивилась на нього…
І промовив він слово сумнеє:
 
 
«Тяжко жити в зрадливому світі!
В серці рани глибокі палають,
Серце вражене буде щеміти,
Поки в землю його не сховають!..»
 
 
На устах слово прикре німіє…
У садочку так глухо і темно.
Соловейків нема. Вітер віє,
Шелестить верховіттям таємно.
 
 
«Що се? знов я той чад споминаю?!
Ні, я з пам’яті вирву ту славу!
Я ненавиджу, я проклинаю
Ту юрбу неправдиву, лукаву!..»
 
 
Гордо блиснув очима й зважливо
Чоло вгору підвів на хвилину,
Потім знов похилився журливо…
Що згадав він у сюю годину?
 
 
Він згадав, як в сій самій хатині
З ним була його ненька рідненька.
Тихо, любо жилося дитині,
І ніщо не сушило серденька.
 
 
Любі спогади!.. Ночі весняні,
Ночі місячні… спів солов’їний…
Потім співи матусі кохані…
Знову спів, – дивний спів, янголиний!..
 
 
«Хто співав? Де? Коли чув я теє?..
Не згадаю!» – покликнув у тузі…
Слав проміння йому золотеє
Місяць з неба, сіяючи в крузі.
 
 
«Я згадав! я той спів пам’ятаю!
О, якби та юрба неправдива
Вчула, як я тепер заспіваю! –
Скам’яніла б з нестяму та дива!»
 
 
І мистець заспівав; але штучно,
Дивно, гостро той спів розлягався,
Якось дико, хоч гордо та гучно,
Забринів, затремтів – і порвався.
 
 
Заломив же співець тоді руки:
«Ні! минули часи ті щасливі!..»
Полились не мистецькії гуки,
А ридання гіркі, розпачливі.
 

5

 
Не день, не годину, в журбі та в печалі,
Прожив той співець, як в пустині,
А далі запрагнув гіркі свої жалі
Вповідати щирій людині.
 
 
Та люди чужі тих розмов не приймали,
Що людям до жалю чужого?
Одні позіхали, байдуже мовчали,
А другі тікали від нього.
 
 
Коли ж хто з своєю журбою до нього,
Неначе до друга, вдавався, –
Співець утікав тоді сам вже від того,
Від жалів чужих він ховався.
 
 
Вернувся додому у тяжкій розраді
І сумно схилив своє чоло.
«Чи варто ж в людей сих шукати поради?
Нікчемні тут люди навколо!
 
 
Кому я віддав дорогі самоцвіти
Найвищого чистого хисту?
Чи варто ж під ноги їм кидати квіти,
Снувати веселку барвисту?
 
 
Не варто служити химерному світу!
Нехай в самотині загину,
Але вже я більше прекрасного цвіту
Під ноги тій зграї не кину!»
 
 
Тьмарилися думки і серце боліло…
Співець підійшов до віконця:
В садочку все квітом весняним біліло,
Сміялося проміння сонця.
 
 
Вже сонце котилось до темного бору
І в теплім промінні купало
І ярі лани, і веселую гору –
Навколо все барвами грало.
 
 
І вабило яснеє сонце злотисте
Співця з його смутної хати
Туди, в теє поле простореє, чисте,
По волі гуляти-блукати.
 
 
І вийшов співець геть із хати сумної,
На вулицю вийшов сільськую,
Корився принаді весни чарівної,
Забуть хотів тугу тяжкую.
 
 
На вулиці там недалечко стояла
Громадка людей невелика,
З середини тої громадки лунала
Журливая, чула музика.
 
 
Співець приступив до гурточку малого
Поглянути, що там такеє?
Там лірник сидів собі долі, – край нього
Поводар, хлоп’ятко малеє.
 
 
Щодалі все більше людей прибувало,
Виходили з кожної хати,
Стареє й малеє до гурту ставало
Сліпого співця вислухати.
 
 
Їм лірник співав про колишню неволю,
«Даремщину-панщину» злую,
Про тую нещасну підданськую долю,
Про панську сваволю лихую.
 
 
А ліра голосить, квилить жалібниця, –
«Сирітки» сліпець починає.
Ой вже не одна у гурті молодиця
Хустиною сльози втирає.
 
 
Он плаче в куточку дівчатко маленьке,
В знесиллі схилилось до тина,
Від плачу стинається тіло худеньке:
Сирітка – та бідна дитина!..
 
 
Кінчалася пісня; слова жалібнії
Змінилися в слово потіхи:
Що там десь, у бога, за муки земнії –
Небеснії ждуть нас утіхи.
 
 
Слова потішали, а голос і ліра,
Як перш, голосили-ридали,
Лагідна потіха і ясная віра
Зникали, в жалю потопали…
 
 
«Нема в світі правди!» Сей крик розпачливий
Не співом, а плачем озвався.
Сей поклик гіркий, безнадійний, вразливий
Співцеві у серці віддався, –
 
 
Мов серце розкраяв… Тяжкії ридання
Співцеві знялися у грудях;
Він кинувся геть, геть від того співання,
Що плачем озвалось по людях.
 
 
Пішов він далеко від тої громади,
Але не до білого двору,
Пішов до діброви шукати поради,
До темного смутного бору.
 
 
Там довго блукав він по темному борі,
За ним його туга літала.
Вже й нічка настала, засяяли зорі,
І темрява бір залягала.
 
 
Співець не вважав ні на тіні ворожі,
Що скрізь від дерев простяглися,
Співець не вважав ні на зіроньки гожі,
Що тихим огнем зайнялися.
 
 
Не сходили з мислі йому тії гуки,
То тихі, то сумно-здужалі,
Були в них якісь недоспівані муки,
Якісь недомовлені жалі;
 
 
І тяжко йому, невиразнії муки
Серденько зболілеє стисли, –
Співець розпачливо здійняв свої руки,
В очах йому сльози заблисли.
 
 
«Якби мені знову колишняя сила,
Якби мені гуки міцнії,
Тоді б мене туга оця не гнітила!..
Ох, співи мої голоснії!..
 
 
Коли б же тепер хоч на час, на годину
Вернути співецьку потугу,
Полинув би спів мій на цілу країну,
Домовив би гіркую тугу!
 
 
Не марної слави, не сміху пустого,
Я сліз буду в світі шукати,
Для сліз отих щирих, для смутку святого
Ще варто і жити, й співати!»
 
 
На небо він глянув очима смутними,
Од місяця промені впали
Йому на обличчя стрілами срібними,
В сльозах йому сріблом заграли.
 
 
Лагіднеє світло до серця проникло,
Серденько міцніше забилось,
І все, що давно було з пам’яті зникло,
Зненацька так ясно з’явилось.
 
 
І співи матусі, й дитячії мрії,
І місячні ночі навесні,
І співи гучнії, мов гімни надії,
Забутії співи небесні –
 
 
Він все пригадав… Раптом пісня чудова
Навколо геть-геть залунала,
Луну підхопила зелена діброва
І з вітром далеко послала.
 
 
Відколи на світі пісні гомоніли,
Такої не чуто ніколи.
Все стихло, а вільнії гуки летіли
Далеко за гори, за доли…
 

6

 
Знов співець у широкому світі,
Знов його наче бога вітають,
Люди сиплють і лаври, і квіти,
Дорогі подарунки складають.
 
 
Ясна зала вся світлом палає,
Грім плескання, громада без ліку.
Гомонить люд, співця викликає –
Він придбав собі славу велику!
 
 
На кону він. Мов хвилі морськії
Загули, заревли, зашуміли
Голоси невгамовні людськії,
Знову квіти дощем полетіли.
 
 
Заспівав, і юрба величенна
Мов життя на той час зупинила;
Прислухалась юрба незчисленна,
Що та пісня дивна гомоніла:
 
 
«Мені чоло сьогодні квітчає
Сей почесний лавровий вінець.
Я склоняюсь, бо слава вінчає, –
Їй же клониться кожний співець.
 
 
Славо, горда та пишна царице!
Хоч склонив своє чоло співець,
Та не вірить тобі, чарівнице,
Як зрадливому морю плавець.
 
 
Не для слави – для вас, мої браття,
Я свій скарб найдорожчий ховав,
Він чистіший, ніж ясне багаття,
І не легко його я придбав.
 
 
Скільки сліз було гірких пролито –
Їх лічив тільки місяць ясний!
Скільки муки було пережито –
Знає те мій садок затишний!
 
 
Наче квітка, росою умита,
Так мій скарб від тих сліз розцвітав,
Мов калинонька, сонцем пригріта,
Від палкого жалю виростав.
 
 
Місяць промінням смутним, лагідним
Цілував його, пестив, кохав,
Але сам своїм серденьком бідним
Я життя тому скарбові дав.
 
 
Отже, скарб сей, єдиний, що маю,
Я вам, браття, тепер віддаю, –
Вам і рідному любому краю, –
Тож прийміте ви пісню мою.
 
 
Недомовлені гіркії жалі
В рідній пісні почув я колись,
Бачив тихії сльози печалі,
Що, мов перли, котились-лились.
 
 
Тії сльози, ті перли яснії,
Певне, впали у серце моє,
Бо ще й досі на сльози сумнії
Пісня з серця мого устає.
 
 
Коли співи мої жалібнії
Знову викличуть сльози чиї,
То над скарби усі дорогії
Надгорода то буде мені.
 
 
Я шукаю тії надгороди,
Я за нею подався у світ,
Більш, ніж лаври та гомін догоди,
Мені скаже той тихий привіт.
 
 
Знайте, браття: хто пісні смутної
Вислухати від мене прийде,
Не забуде він пісні дивної, –
Вона в серце йому западе…
 
 
Як умру я, імення славутне
Хутко з пам’яті зникне усім, –
Хутко-хутко усе «незабутнє»
Забувається в світі отсім!
 
 
Але поки ще буде на світі
Хоч єдина людина сумна,
Доти буде між людьми бриніти
Моя пісня смутна-голосна.
 
 
Довго щирими сими словами
До людей промовлятиму я;
Я загину, – та довго між вами
Гомонітиме пісня моя!..»
 

[Євпаторія, 4 серпня 1891 р. Зовсім скінчено 1892 p.]