Текст книги "Поеми"

Автор книги: Леся Украинка

ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА

[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.]

1

 
Трістан блукав по лісі,
ловив зелений шум,
хотів йому віддати
своє кохання й сум.
 
 
Та ледве де береза
лагідно зашумить,
Ізольдин голос любий
він згадує в ту мить.
 
 
Крізь віття синє небо
погляне в вишині, –
Ізольдині він очі
спогадує ясні.
 
 
З одчаю на узлісся
іде сумний Трістан,
аж там злотистим житом
лиснить розлогий лан.
 
 
Ізольду Злотокосу
Трістан і тут згадав,
упав у борозенку
і тяжко заридав.
 
 
Прийшла дівчина жати
і постать зайняла,
почула те ридання
і ближче надійшла.
 
 
Мов доля необорна,
була її краса,
і чорна, мов те горе,
була її коса.
 
 
Хороші в неї очі
і темні, мов одчай, –
хто гляне в теє пекло,
то забуває рай.
 
 
А голос у дівчини –
мов тої скрипки спів,
що викликає мертвих
на танець із гробів.
 
 
І вивела Трістана
вона з одчаю тьми
лілейними руками
та спільними слізьми.
 
 
Спитав він: «Як ти звешся,
дівчино таємна?» –
«Ізольда Білорука», –
відмовила вона.
 
 
«Се ймення – найсвятіше
в сім світі і в раю!
Ізольдо! Ох, Ізольдо!
Прийми любов мою!»
 

2

 
«Ти пестив так ніжно мене,
коханий Трістане,
а в очі так сумно дививсь,
аж серденько в’яне.
 
 
Мені ти уста цілував
і руки біленькі,
а сльози на коси мої
котились дрібненькі.
 
 
Мені ти слова промовляв
палкої любови,
чому ж вислухати не хтів
моєї розмови?»
 
 
«Ізольдо, Ізольдо моя,
в очах твоїх темних
хотів би я бачить блакить
країв понадземних!
 
 
Ізольдо, Ізольдо моя,
коли б твої коси
мінилися золотом так,
як житні покоси!
 
 
Твій голос, Ізольдо моя,
рвачкий та жагливий,
коли б він, як шелест берез,
був тихий, пестливий…»
 
 
«Не варто журитися тим,
коханий Трістане!
Хрещеная мати моя
мені те достане.
 
 
Бо мати хрещена моя,
то фея Моргана». –
«Біжи ж ти до неї мерщій,
Ізольдо кохана!»
 

3

 
«Ой матінко-феє Моргано,
зміни мені вроду мою!
Хай буду білява та ясна,
мов ангел у божім раю».
 
 
«Ох, донечко люба Ізольдо,
се ж я тобі вроду дала,
в колиску дарунок принесла,
як ти там лежала мала.
 
 
Красі твоїй, доню Ізольдо,
ніхто ще догани не дав». –
«Журлива ся темная врода,
мій милий від неї ридав.
 
 
Дай, матінко, злота й блакиту,
нехай же я буду ясна,
хай милий мені усміхнеться,
як сяя весела весна».
 
 
«Гаразд, моя доню Ізольдо,
я золота в сонця візьму,
блакиту морського позичить
попросим русалку саму».
 
 
«Навчи мене, матінко-феє,
розмови берез у гаю,
хай буде мій милий щасливий,
як дрібна пташина в маю».
 
 
«Ще краще, ніж тії берези,
шумлять веретенечка фей,
бо все наймиліше вчуває
в тім гомоні кожен з людей.
 
 
Що схочеш, коханая доню,
тобі я зміню в одну мить,
одного не зможе Моргана –
твоєї душі одмінить».
 

4

 
У темнім лісі знов Трістан
самотну терпить муку,
і жде до себе і не жде
Ізольду Білоруку.
 
 
Коли щось шурхнуло, мов птах,
з кущів струсило росу,
і враз Трістан побачив там
Ізольду Злотокосу.
 
 
Ті самі очі і коса,
та сама тиха мова…
Душа Трістана в небеса
полинути готова!
 
 
«Се ти, єдиная моя?
Се ти, моя царице?
Сюди з-за моря приплила,
кохана чарівнице?
 
 
Та як же випустив тебе
король той недоріка?
Чи ти для лицаря свого
убила чоловіка?
 
 
А де ж твій кубок золотий
і те дання уроче?
Тепер свідомо я до дна
його доп’ю охоче!
 
 
Напій кохання нам заллє
і згадку про розлуку». –
«Трістане! Ти хіба забув
Ізольду Білоруку?»
 
 
«Вона забудеться тепер,
як ночі тінь минула!» –
«Трістане! Що коли вона
про тебе не забула?»
 
 
«Нехай вона в Єрусалим
іде на прощу боса.
Тепер до мене прибула
Ізольда Злотокоса!»
 
 
«Трістане! в тебе є гріхи,
великі, непростимі.
На їх навряд чи проща є
в святім Єрусалимі».
 
 
«З тобою, люба, я готов
іти на вічні муки!» –
«Трістане! Годі вже розмов,
поглянь мені на руки!
 
 
Згадай, кого ти посилав
сьогодні до Моргани!
Куди ж тепер мене пошлеш
загоїть в серці рани?
 
 
Хоч зникла тьма з очей моїх,
зате лягла на душу.
Ти чорний камінь там поклав, –
повік його не зрушу.
 
 
Нехай же знов моя коса
чорніє, мов жалоба!
Я сеї барви не зміню
віднині вже до гробу».
 

5

 
Трістан у недузі лежить,
ослаб, мов дитина,
не служать нічого йому
всі чари Мерліна.
 
 
А фея Урганда з-за гір
сказала лукава:
«Тут може одна помогти –
Ізольда Білява.
 
 
При тій злотокосій тебе
і смерть не поборе».
І вірного друга послав
Трістан геть за море.
 
 
І другові так наказав:
«Як згодиться мила, –
ти свій корабель наряди
у білі вітрила.
 
 
Як ні – то напни лиш одно,
велике та чорне,
хай потім у ньому мій труп
чорнява угорне…»
 

6

 
«Піди, піди на берег, Білорука,
прошу тебе, молю тебе, піди!
Там є гора висока та стрімчаста,
на неї злізь і подивись туди,
 
 
де море хвилю гонить із півночі.
Вертайся вмить і розкажи мені,
чи не леліють білії вітрила
на видноколі в сизій далині».
 
 
І мовчки йде Ізольда Білорука
на берег моря, на високий шпиль…
Ох, щось біліє здалека на морі!
Вітрила то чи тільки піна хвиль?..
 
 
Вернулася Ізольда Білорука.
Трістан питає: «Що? Яка яса?» –
«Щось мріє там далеко у просторі». –
«Щось біле?!» – «Чорне, як моя коса».
 
 
І враз душа Трістанова порвала
ждання шнурок, що здержував її,
і злинула, мов пташка вільнокрила,
далеко у незнанії краї…
 

***

 
«Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса!
Тебе давно Трістан твій вірний жде.
Між скелями не бійся заблудитись –
Ізольда Білорука проведе.
 
 
Іменнями посестри ми з тобою
так, як вечірня й ранішня зорі.
Чи то ж не диво, що тепер судилось
розлить нам заграву в одній порі?
 
 
Колись і я була на час-годину
такою ясною, як ти тепер». –
«Посестро, голос твій мене лякає!
Скажи по правді! Мій Трістан умер?!»
 
 
«Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
 
 
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна – ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий, –
його покриє чорная коса».
 

[21.07.1912. К[утаїс]]

 ТРИПТИХ 1.
«ЩО ДАСТЬ НАМ СИЛУ?»

(Апокриф)

 
Розпечений весняним гострим сонцем
пашить Єрусалим. Проміння біле
від білих стін і вулиць відбиває,
ряхтить вогнем на золотих покрасах
царських палат, ворожі блискавиці
запалює на кожнім римськім списі,
кладе вінці на шоломи спіжеві
центуріонам – блиск, вогонь і пал!
Єрусалим готується до свята.
Жінки начиння миють у потоці,
бряжчать мідяні кухлі, грають іскри
від сонця на червоній мокрій глині.
Розбіглись діти по весняні квіти.
Дівчата чешуть коси й заплітають
майстерно у дрібушки з дукачами
та радяться, що їм про свято вбрати.
Багато радощів, але ж бо й праці!
Гаптують, шиють, і печуть, і варять,
купують, продають, про свято дбають.
Лиш той не дбає, хто шага не має,
але й такий волів би заробити
гіркою працею, ніж так «не дбати».
Бо гірші злидні в свято, ніж у будень,
буденна одіж, наче смертний гріх,
темніє серед ясних шат святкових,
лице не блідне з голоду – шаріє,
і легше мовить «хорий», ніж «голоден».
На розі проти храму вбогий тесля
робітню відчинив. Та й відчиняти
не дуже-то було що: три стіни,
четвертої біг дасть, от і робітня.
Всім перехідним видко всю роботу,
мов на майдані. Видко, як працює,
не розгинаючись, убогий тесля,
зв’язавши ремінцем волосся буйне,
щоб не спадало на високе чоло,
укрите потом рясним та краплистим.
А тесля сам не бачить перехідних.
Очима бачить він роботу й знаряд,
а думкою все злидні невсипущі:
були вони учора, є сьогодні
і завтра будуть, і нема їм краю.
Ох, та який там край! Хіба ще справді
до краю загризуть… Що день, то більше
в Єрусалимі теслів настає,
і з Сірії насунули, мов хмара,
забрали всю роботу коло храму,
в Преторії, коло царських палат,
їх всюди повно, спритні та майстерні,
та запопадливі, масні такі…
Вряди-годи єрусалимським теслям
робота дістається, і яка?
«Он вчора три хрести зробив, – недобра,
сумна робота, богові немила…
не раз-бо і невинних розпинають…
А що робить? Гріха не знає голод.
Марницю заробив за три хрести.
Така й робота: спішна, от аби-то.
Що ж, я не винен – дорого платити
за дерево сухе не маю звідки…
Ет, якось-то простоять зо три дні,
поки до свята шибениці тії,
а там – розп’ятих здіймуть, то хрести
хоч і спалити – невелика шкода…
Така-то праця!.. А колись, бувало,
робив різьбу мистецьку до палат,
до дому божого… Давно було…
Тепера що? Ціпильна, топорища,
плуги… хрести… таке! А сила йде,
і спина гнеться, й репаються руки,
і гине хист. Уже б тепер не вдав
різьби такої, хоч би хто й замовив,
минулося… Тепер аби хоч як,
хоч без мистецтва хліба заробити.
Так, хліба, хліба і нічого більше…
Ex, клята праця!» Тесля рубонув
так по ціпильну, аж воно зломилось.
Він кинув спересердя, друге взяв,
не встаючи. Піт очі засліпив;
втер рукавом і далі теше. Раптом
сокира пощербилась об сучок.
«А будь ти проклята!» Шпурнув сокиру
і долі сів, і голову схилив.
Так ниє спина, руки так горять,
болить все тіло… Аж тепер він тямить,
що він зовсім знебувся, що тепера
вся сила згинула… «Ну що ж, не встану,
сидітиму до ночі так, ще й ляжу.
Однаково. І не здійму сокири,
не нагострю й нічого не зроблю
ані сьогодні, ані завтра. Що ж!
Хай з голоду хоч пухнуть жінка й діти.
He маю сили. Згинула. Пропала.
Що верне силу, як її нема?..»
І похиливсь, мов зломлена билина,
і руки, мов зів’ялі, простяглись
і впали аж додолу.
Так сидів він
і не вважав на голосну юрбу,
що, мов потік, по вулиці котилась
і сміх, і глум, і гомін, і прокльони
несла з собою – так вода весняна
виносить мул і хмиз, і баговиння
зо дна ріки. Юрба текла, текла
і раптом стала, аж в тісну робітню
якийсь гурток зненацька заточивсь,
відпертий натовпом, і трутив теслю,
аж той отямивсь. «Гей! куди ви, люди,
женетесь так?» – громадці він гукнув.
«Чи ти тут спав, чи очманів зовсім?
Та се ж сьогодні розпинати мають!
Он їх ведуть на страту, а за ними
увесь Єрусалим, старе й мале,
біжить, щоб на видовисько поглянуть.
Се тільки ти тут каменем сидиш». –
«То їх ведуть? А де ж вони? Чого се
ви тут спинились, коли їх ведуть?» –
питає тесля, все мов непритомний.
«Дивіться на дурного! – хтось гукнув. –
Та ти ж поглянь, он там напроти тебе
впав серед вулиці один із них.
Се він вже втретє – двічі вояки
підводили бичами й стусанами, –
а сей раз не встає. Казали люди,
важкий занадто хрест йому дістався,
нетесаний, сирий та суковатий, –
дешевий, звісно! Правда, шкода й коштів,
та, видно, й тесля шкодував роботи…»
Базікають, а тесля вже й не чує,
він скочив миттю на станок і звідти
поверх голів на вулицю зорить.
А там, посеред сміття та каміння,
впав під хрестом на порох придорожній
син чоловічий. На хресті кора
чорніє пожариною, і тільки
самі кінці ясніють: свіжі рани,
завдані вчора дереву сирому
сокирою. Як ті блідії рани,
бліде обличчя в страдника, що впав,
виразно червоніють краплі крові
на тім чолі, – не так рясніє піт
в робітника під час гарячий праці.
Без краю смутні очі, мов питають:
«Навіщо ся даремна, зайва мука?
Таж я прийняв по присуду всі кари
і ще прийму. А се хто присудив?» –
«Гей, уставай лиш! Доки будеш спати?!» –
кричать преторіанці, і бичі
звилися, мов гадюки. Крізь одежу
червоні смуги стали пробиватись.
«Не можу… хрест важкий…
мені несила…» нещасний простогнав
і ліг лицем у порох шляховий. Преторіанець
підвів бича – та не спустив, бо раптом
спинив його за руку хтось: «Пожди!»
«Ти хто? Чого тобі?» – вояк вереснув.
«Я тесля. Я зробив сей хрест важким,
то й мушу я нести його. Давайте.
За сюю працю не візьму я плати».
І взяв хреста. Ніхто не боронив.
І випроставсь похилий стан у теслі,
напружились його зів’ялі руки,
погаслий погляд знову загорівся
великим та палким глибоким смутком
і твердою, важкою походою
пішов з хрестом робітник на Голгофу,
немов не знав ні праці, ані втоми
до сього часу.
 

[13.11.1903, м. Тифліс]

ТРИПТИХ 2.
ОРФЕЄВЕ ЧУДО

(Легенда)

Одкрита полонина, де будується нове місто, подібне до руїни своїми недокінченими безверхими хатами та недовершеними храмами. Деякі будови і справді розруйновані до підмурівку, і лежать звалини, де-не-де чорніють пожарини.

Орфей, Зет і Амфіон – три легендарні герої – працюють коло міського муру, циклопічної огради, що роззявляє великі чорні виломи і переривається чималими прогалинами. Зет – сильне-дужий, кремезний – двигає важкі брили каміння і складає їх перед Орфеєм, часом розбиваючи на скілька часток. Орфей – ніжна співецька постать – обточує клевцем і долотом те каміння, придаючи йому форму плит. Амфіон – розважний, думливий, старший виразом очей, ніж віком, – умощує те каміння, сполучає його і виводить мур, залатуючи вилом, виповняючи прогалини.

Амфіон

(працюючи близько до Орфея)

Давно вже ти, Орфею, нам не грав.

В тернах лежить покинута кітара,

на лірі струни зсохлись від невжитку,

цівниця, дар від бога Пана, вмовкла,

дедалі буде казкою здаватись,

коли хто назове тебе співцем.

Орфей

Мені самому казкою здається,

що руки сі, скривавлені від праці,

колись могли перебирати струни,

що зашкарублі пальці обіймали

колись так ніжно чарівну сопілку…

Ні, певне, то тоді був не Орфей,

або тепер я привластив без права

собі чуже імення.

Зет

(надходить з величезною брилою, гучно кидає її на землю перед Орфеем і розбиває на скілька куснів великим клевцем. Б’ючи по каменю, говорить уривчасто)

Я чував –

хоча, звичайно, люди часто брешуть, –

але чого на світі не буває? –

що ніби спів твій – чи музика, може,

не знаю, що там саме, – чари має…

Що й дикі звірі слухають її,

і навіть хижаки стануть покірні.

Скажи, то правда?

Орфей

Я не знаю, брате.

Зет

Як? Значить, брешуть?

Орфей

І того не знаю.

Зет

Та що ж ти, збувся пам’яті?

Орфей

Я збувся

себе самого.

Зет

(тихо до Амфіона)

Що се він говорить?

Амфіон

(уважно глянувши на Орфея)

Він утомився.

(До Орфея.)

Слухай, друже милий,

ти б відпочив.

Зет

Та й справді. Заспівав би,

а ми послухали б отак між ділом.

Коли вже звірі, й тії прислухались,

а ми ж таки ще люди.

Орфей

Справді? Ще?

І я людина?

Зет

Нащо ти питаєш?

Орфей

Бо я гадав, що я вже став клевцем

чи долотом, аж я ще все людина…

Принаймні ти се кажеш. Може, й правда…

Так, правда, я живий, бо чую біль.

Зет

Ніколи я не можу розібрати,

чи ти жартуєш просто, чи сумуєш,

чи з мене насміхаєшся.

Орфей

Ні, брате,

коли я й насміхаюсь, то не з тебе.

Зет

А з кого ж ?

Орфей

З себе чи з своєї долі.

Зет

(поважно)

Ні, з долі глузувати не годиться –

вона богиня.

Який час працюють мовчки. Зет приносить нову брилу і знов розбиває її.

Зет

Шкода, що не маєш

охоти до співання. Я гадав:

коли вже звірі… може б, і каміння

послухало тебе.

Амфіон

Ти, Зете, часом

говориш без ладу: ну, що се значить:

«послухало б каміння»?

Зет

Ніби… теє…

чи не зложилось би воно само

як слід у мури?

Амфіон сміється.

Ну от, смієшся ти !

А що, коли то правда все – про звірів?

Орфею, правда? Я по очах бачу,

що він соромиться мені признатись,

щоб потім я не продражнив хвальком.

Амфіон

Про звірів можна ще сяк-так повірить,

бо то живі створіння, мають серце,

коли не душу, але щоб каміння

безживне, мертве…

Зет

Хто тобі сказав,

що се каміння мертве? Таж каміння –

то кості матері-землі. Удар же

себе по кістці – як ще заболить!

Адже Орфей сказав – Орфей же мудрий, –

якщо болить, то значить, що живе.

Амфіон

(з добродушною насмішкою)

Мудріший ти, як бачу, й від Орфея!

Зет

(ображено)

Гляди, коли б тебе не переважив.

(Іде до скелі по нову брилу.)

Амфіон

(до Орфея)

А справді, чом тобі не заспівати?

Хоч дива я не жду від того співу,

бо я не Зет, щоб вірити в казки,

а все-таки дає розвагу пісня,

скоріше час минає.

Орфей

(з жахом)

Ти б хотів,

щоб час летів над нами ще скоріше?

Я з жахом чую, як шумлять в просторі

його вітряні крила… Ох, як мчить!

Ой, хутко знову прийде ніч злодійна!

Нам, дітям світла, зір з очей украде

і ворогів з собою приведе, своїх дітей

з совиними очима, покривши їх щитом своїм.

І знову на місто безборонне вдарить ворог,

оберне підмурівок у руїну

і пусткою наповнить наші храми.

Амфіон

Тепера літо, дні настали довгі,

ми, може, встигнемо сей раз до ночі

прогалини найдовші замостити.

Тоді ти зійдеш он туди на гору

і пустиш голос Панової флейти,

і зійдуться до нас тоді всі люди,

поставлять варту і вогні запалять,

за мурами поставлять оборону…

Орфей

А де ж вони тепер? Вони розбіглись,

як вівці по шурхах незаходимих,

покинули нас трьох тут будувати

для їх твердиню, а для нас могилу.

Амфіон

Бо до такого, брате, мурування,

як ми оце розпочали, не досить

звичайних людських сил. Се ж і не дивно,

що рід героїв нечисленний в світі, –

богам було б інакше небезпечно.

А тут потрібна сила героїчна,

от і прийшлося будувать нам трьом.

Зет

Ex, якби нас було хоч би чотири!

Ні, треба вісім, щоб було дві зміни, –

вже б якось ми се місто встерегли,

по чотирьох кутках на варту ставши!

Амфіон

Як буде мур готовий, прийдуть люди

і докінчать хати, палати й храми,

під захистом тривким їх праця буде

тривка й доладна. Ти тоді не будеш

рівнять їх до овечої отари, –

то буде впорядкована громада,

народ не гірший від своїх сусідів.

Побачиш!

Орфей

Я побачу? Горе! Горе!

Мені здається, ніч оця зав’яже

мені навіки очі платом чорним.

Коли б ти знав, як сей каміння блиск

мені вражає очі! Все червоне

передо мною…

Зет

(надходить з брилою. Видно, втома починає і його змагати)

Ти того не бійся,

то так від спеки. Се й мені буває.

Роса прохолодить. Уже недовго.

Вже хутко вечір. Сонце вже на схилку.

Орфей

(з одчаєм)

Вже вечір… захід… ніч!

Амфіон

(розважно)

Та заспокойся!

Ну що ж, ну, в крайнім разі, прийде ворог.

Чи се ж нам першина? Чей не загинем.

Не може він всього розруйнувати:

героїв же і в нього небагато,

щоб знищити сю героїчну працю.

Що-небудь же лишиться нам. А потім

ще й завтра буде день.

Орфей

Для мене, брате,

його не буде. Я се чую серцем.

Амфіон

Се втома і примари. Сядь спочинь,

і все минеться.

Зет

Заспівав би краще.

Ну, що коштує спробувать? Ану ж, –

послухає каміння!

Амфіон

(презирливо махнувши рукою)

Знов своєї!

(До Орфея)

Хоч заспівати все-таки не вадить.

Колись було то звичкою твоєю,

і, може, мститься на тобі тепера,

що ти ту звичку занедбав.

Орфей

Ох, браття,

не можу я співати! Треба свята

моїй душі – тоді вона співає.

Тепер же день робітний, тяжкий будень.

Не можу я, не смію святкувати!

До каменя приковані сі руки,

тепер їм ніколи торкати струн.

Камінні іскри засліпили очі,

не бачу я танків надземних муз.

Натруджене дихання обпалило

мені співацьке горло, стих мій голос,

чи ви ж не чуєте? – він шелестить,

як те сухе, убите сонцем зілля…

(Голос його переходить в шепотіння, шпарке, тривожне, як маячіння.)

Не можу я, не смію спочивати…

Дай швидше каменя!.. Де мій клевець?

Ой Амфіоне, поможи шукати!

Я щось не бачу… Ось він… Швидше! Швидше!

Давай-бо, Зете, каменя! Скоріше

замощуй, Амфіоне, тую дірку –

вона ж найнебезпечніша!.. Де люди?

Нехай хоч не герої, хай пігмеї

сюди прийдуть, поможуть працювати,

бо вже надходить вечір… захід… ніч!

(Знесилений падає додолу.)

Кінець. Я зломлений.

Товариші кидаються до нього.

Амфіон

Несімо швидше

його туди, в затінок під оливу!

Несуть Орфея далі від муру під велику оливу і там кладуть.

Се, певне, Аполлонова стріла

улучила його.

Зет

(хапає тикву з водою, поливає собі на руку, щоб промочити чоло Орфеєві)

Вода гаряча!

До річки далечінь…

(Здіймає руки вгору.)

Ви, олімпійці!

Пошліть сюди скоріш росу вечірню,

бо він конає!

Орфей

(ледве чутно)

Ні, роси не треба…

нехай ще день… Товариші, працюйте,

лишіть мене… Цівницю тільки дайте…

Амфіон знаходить десь між камінням цівницю, що інакше зветься свиріль або флейта Пана, і приносить її Орфеєві.

На гору я не вийду… не здолаю…

Вони не вчують… Але я озвуся,

подам їм голос.

Зет

Може, і почують.

Амфіон

(тихо до Зета)

Шкода! Здається, духу вже не стане.

Орфей притуляє цівницю до уст і видає такий тремтячий, жалібливий тон, що дужий Зет не видержує і заливається слізьми, як дитина. Амфіон стоїть замислений, опустивши руки, і з суворою тугою дивиться в землю. Тихий, але проймаючий спів свирілі стелиться полониною і лине в далекі нетрі й хащі. З нетрів починають виходити люди, сторожко наближаються до міста, тулячись попід мурами. Герої в смутку своєму нічого того не бачать і не чують приглушених розмов юрби.

Перший чоловік

Вони вже не будують?

Другий

Цить.

Третій

Він грає?

Четвертий

Він вже давно не грав.

П’ятий

Чи то лихий,

чи добрий знак, що він до гри узявся!

Шостий

Не знаю.

Перший

Хто ж нам буде мурувати,

коли герой узявся до свирілі?

Другий

Спитав би краще, хто нам буде грати,

як він замовкне.

Юрба слухає зачарована.

Перший

Чом же тії двоє

до праці не стають?

Другий

А ти стаєш?

Перший

Що ж я? Вони герої, мають силу,

повинні працювать.

Другий

Вони сумують.

Чи ти ж не бачиш?

Перший

Смуток не робота.

Вони могли б і в смутку працювати.

Другий

Попробуй сам хоч раз.

Перший

(засоромлений, але ховає те під зневажливим тоном)

Велике діло!

(Береться мурувати на тому виломі, де працював Амфіон.)

Поміг би й ти, то не відпали б руки.

Другий

(стаючи до роботи, іншим)

Ходіть і ви. Ми, звісно, не герої,

але ж нас гурт. Се навіть і негідно,

що ми їх трьох покинули отак.

Коли Орфей умре тепер від втоми,

то сорому не збудемось повік.

Третій

А я й не знав, що він так може грати.

Зет

(до Амфіона)

Тепер я вірю в те, що й дикі звірі

його музики слухали!

Амфіон

Я в тому

зовсім не бачу дива.

Другий

(до першого)

Чи ти чуєш,

про що вони згадали?

(До інших.)

Мусим, браття,

їм показати, що таки ж ми люди,

хоч не герої. Ось берімся втрьох

до тої каменюки та й котімо

до вилому.

Перший

Нетесана вона.

Другий

Дарма, зате велика! Швидше буде.

Гурток людей котить покинуту Зетом брилу до вилому і закриває його. Інші носять каміння і замуровують прогалину. Робота посувається швидко, і найбільші виломи вже закрито.

Перший

(ніяково поглядаючи на нерівно виведену частину муру, зложену з нетесаного каміння)

Робота наша щось не дуже гарна.

Другий

Та вже нічого, добре буде й так.

Зате Орфей не буде рук трудити.

(Спиняється і прислухається до музики.)

Ну, й грає ж! Певне, син він Аполлона!

Такий митець – і був у нас як раб…

Чи то ж пробачать нам боги за теє?

Перший

На ділі каймося, не на словах.

Робота стає ще живішою.

Третій

От і не видно, як кінець роботі!

Не так воно вже й тяжко!

Четвертий

Ба, не тяжко,

як підмурівок є, кутки й остої!

А ти б спочатку взявся.

Третій

Я б і взявся,

якби мене покликано спочатку.

А чом же ти не брався?

Четвертий

Я не вірив,

що з того мурування буде діло.

Третій

Чому ж тепер повірив?

Четвертий

Я не знаю.

Щось наче вдарило мене по серці,

як я почув свирілі сеї голос.

Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей раптом перестає грати. Юрба спиняється з роботою.

Четвертий

Щось потемніло наче.

Другий

Вже ж бо вечір.

Перший

Ой лихо! Що, коли надійде ворог?

Третій

Втікаймо!

Четвертий

Що, як в засідках засів?

П’ятий

Що, як перейме нас?

Шостий

Ховаймось в місто.

Се безпечніше: мур уже чималий.

Юрба ховається в місто за мур.

Орфей

(до Зета і Амфіона зо страхом і докором)

Товариші! Ви стоїте без діла?

Вже вечоріє! Вже роса упала!

Амфіон

(здержуючи тривогу, розважно)

Нічого. Посвіжіло, се і краще.

Тепер ми, відпочивши, надолужим.

Зет

(обернувшись і глянувши на мури)

Гей, браття! Диво сталося, дивіться!

Адже ж таки послухало каміння!

[2.02.1913, Єгипет]