Текст книги "Людина з іншої планети"
Автор книги: Леонід Чернов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 4 страниц)
12
Вілкінз зробив п’ять кроків: три – вперед, два – назад. Закричав:
– Альфа і омега! Таємниця таємниць! Я її викриваю: ваше золото – ваша непія.
– Ясніше!!
– Будь ласка. У своїй соціалістичній країні ви дали відносну волю приватній ініціативі, так? Ви дозволяєте існувати непманству, так? Я певен, що ви робите це не ради його прекрасних очей.
– Ці покидьки ми використовуємо для нашої соціалістичної справи, – гавкнув репортер.
– Так використовуйте ж як треба! – Вілкінз трахнув кулаком по столі. – Використовуйте ж ці покидьки вашої революції на всі сто, як використовуєте кожен паршивий цвях! В тім то й річ, мої вельмишановні, що використовувати їх ви не вмієте.
– Але наша система податків...
– Кустарщина!! Я, фабрикант богів Джим Вілкінз, я прийшов у вашу країну, щоб навчити вас використовувати живі покидьки вашої революції за останнім словом американської техніки.
Обурений гуркіт, рокіт, гудіння залили кімнату.
Вілкінз скочив на стілець. В очах йому тріпотіли заграви пожеж:
– Міс Надіє! На ваших руках я бачив сьогодні чудесні рукавички. Чи знаєте ви, що ці рукавички тиждень тому бігали вулицями вашої столиці й гавкали на людей? Чому ви, республіканці, везете на ваші утильзаводи собак та котів – і чому не хочете переробляти на цих заводах вашу власну непію і світову буржуазію? Тим більше, що цих людей і везти на завод не доведеться – вони самі вас благатимуть: «Беріть нас, робіть з нами, що хочете...»
Гуркіт і гудіння росли, немов роздмухуваний повітровий балон, – і раптом скипіли вибухом:
– Він божевільний!
– Шахрайство!
– Зупиніть його!
Та сталевий голос перекрив гуркіт:
– Та зрозумійте ви, нарешті, що з непїї та буржуазії ви вироблятимете не якісь паршиві рукавички, а золото! Зо-ло-то! Гори золота – тобто трактори для ваших родючих ланів, машини для ваших заводів, аероплани, автомобілі! Хай живе соціалізм! Геть буржуазію! На утильзавод її!
Він зненацька знизив тон і сказав зовсім тихо й зовсім спокійно:
– Коли ви дозволите мені запалити сигару і гарантуєте вашу увагу, я ладен пояснити.
І наступні дві хвилини, поки він жадібно затягався ароматним синім димом, здавалося, що в кімнаті немає нікого, – така була непорушна тиша. Тільки Рада Овчаренко – перша жінка України, як її називав поет Серьоня Чутливий, найпрекрасніша серед прекрасних – хруснула тонкими пальцями.
13
– Уявіть ви собі, – почав Джим Вілкінз, – що десь у чистому полі ми споруджуємо величезний, кілометрів п’ятдесят діаметром, циркоподібний будинок. На допомогу нам прийде американська техніка, німецька наука, французьке малярство, українська поезія, італійська музика... Легендарні сади Вавилона, казкова розкіш палаців старовинного Багдада, неперевершені храми Індії – все це здаватиметься нікчемною халупою порівняно з нашим будинком. Там буде все. Ви розумієте, що значить «все»? Це значить: там будуть шматки всіх країн світу! Не декорації, а справжні шматки: нестерпно пекучі тропіки і мерзлі полярні тундри. Італія і Росія. Мексика й Україна. Індійські джунглі і південноукраїнські степи. Вулиця Парижа і куток Сахари. Замріяний Нюрнберг і мурашниковий Нью-Йорк-Сіті. Острови Гонолулу і вогкий шматок синьоокої Білоруси. Затоплений бур’яном конотопський закуток і пантеон. Все це буде справжнє, з флорою, фауною, підсонням[21]21
Підсоння (заст.) – клімат.
[Закрыть], населенням.
Він сплеснув долонями.
– Там буде історія: Китай, який він був за десятки тисяч років до нашої ери. Стародревній Єгипет – з фараонами, сфінксами, Нілом, культом Ізіди, з юрбами рабів, що будуватимуть новітні піраміди. Класична Еллада – з вакханаліями, музами, неперейденим досі різьбарством. Там буде героїчний Рим з гладіаторами, легіонами, змовами й кривавими війнами. Живий Магомет ходитиме тернистими шляхами, справжній Христос перетворюватиме воду на вино. Сивобородий Мойсей розмовлятиме з Єговою, Генріх сидітиме під Каноссою[22]22
Ідеться про епізод з історії середньовічної Європи, пов’язаний з боротьбою римських пап з імператорами Священної Римської імперії, відомий як «ходіння в Каноссу» або «каносське приниження». Мається на увазі подорож Генріха IV в Каноссу в січні 1077 року та пов’язані з нею події, які ознаменували перемогу папи Григорія VII над цим імператором.
[Закрыть], іспанська інквізиція палитиме на вогнищі прекрасну сімнадцятилітню відьму... а поруч, в іншому корпусі буятиме новітня цивілізація, гуркотітимуть велетенські заводи, шепотітимуть «пірлеси»[23]23
«Пірлес» – американський виробник автомобілів і велосипедів зі штаб-квартирою в Клівленді, штат Огайо. У 1931 році припинив випуск автомобілів.
[Закрыть] та «ролс-ройси», гримітиме Дніпрельстан, гудітимуть аероплани й кричатиме радіо. В одному корпусі житимуть у кам’яних печерах доісторичні півлюди-півмавпи, а поруч ви побачите перегони сучасних ракетних автомобілів Опеля, що показуватимуть хуткість півтори тисячі кілометрів на годину!!!
Джим Вілкінз змахнув з ока сльозу:
– Друзі! Я зворушений. Я не можу говорити від хвилювання. Спробуйте тільки уявити собі, що це буде – і ви заридаєте від захоплення! На маленькому клаптику землі встане перед вами наша старенька планета – жива, справжня, повнокровна – від печерних часів, від кам’яного віку до сьогоднішнього дня, до 1 січня 192* року! О, республіканці! Який найгеніальніший історик зможе так відтворити дні, роки, століття, мільйони віків нашої прекрасної Землі?!
Він ухопив склянку і, цокаючись зубами об вінця, ковтнув води.
– А що там буде найпрекрасніше – це жінки. Це будуть шедеври шедеврів. Усе, що людська порода спородила найвродливішого, найдосконалішого, найпрекраснішого – все буде там. Жінки там будуть – богині, що виникли з білосніжної піни блакитного моря. Вони будуть такі сліпуче прекрасні, що на них боляче буде навіть дивитись, як на сонце. їхня краса кожну живу істоту пектиме жахом і захватом. Старозавітна жагуче-пристрасна Рахіль – і сучасна, оповита шкірами самоїдка. Жанна д’Арк – і леді Сміт. Анна Болейн – і Марія Магдалина. Прекрасна дружина фараона Аменхотепа IV[24]24
Нефертіті (1370-ті – 1330-ті рр. до н. е.) – головна царська дружина давньоєгипетського фараона Аменхотепа IV Ехнатона.
[Закрыть] – і легендарна золотоока Кримгільда. Вавилонська цариця Амітіс – і найпрекрасніша серед прекрасних Марія Кочубей! О, там будуть також і прекрасні, сильні, могутні мужчини. Група Лаокоона? Це дурниця. Геракли? Так, там будуть всі герої і негерої всіх часів і народів. А найголовніше – на тій території не буде нічого неможливого. Ви не розумієте? З одного боку, це буде найвеличніший, небувалий у віках музей. А з другого – це буде найвеличніше, небувале в віках комерційне підприємство. У нас будуть клієнти. Сотні тисяч, десятки мільйонів клієнтів! Легко і ніжно ми будемо звироднювати, здегенеровувати, нищити світову буржуазію. Того, хто падає, штовхни. Ми висмоктуватимемо з неї всі соки, нерви, кров, мозок, золото, інтелект, почуття, геніальність. Непомітно для неї самої ми візьмемо її в полон і, граючи на людських слабостях, зробимо буржуа нашими рабами, примусимо їх, як каторжників, працювати на користь великої соціалістичної перебудови нашої прекрасної й нещасної Землі. Жили соціалізму наливатимуться живою пекучою кров’ю, а їх, ворогів наших, висмоктаних і безсилих, ми кинемо на справжні вже утильзаводи і з їхніх кісток вироблятимемо угноєння для наших усуспільнених ланів. Вони робитимуть на нас, як прокляті, і гадатимуть, що роблять це з власної волі, і ще й лизатимуть наші руки, як пси!
14
Фабрикант богів у два ковтки влив у рот склянку води.
Було тихо – і всі чули, як двічі булькнула вода в його горлянці.
– Я дам приклади. Примхливість їхня безмежна. Ось до нас приїздить якийсь могутній принц з одвислою нижньою губою і колосальними поточними рахунками в європейських банках. Ось він закохується в нас у дочку ватажка африканського дикунського племені ньям-ньям. У неї не можна не закохатись. Нормально збудований мужчина не зможе не закохатись в одну з наших жінок, як нормальна жінка не зможе не полюбити одного з наших мужчин. Це буде вище всяких людських сил. Треба-бо мати вашу надлюдську відданість справі соціалізму, щоб підкорити їй і серце, й розум, і м’язи. Буржуазія цього не може – і в цьому секрет вашої майбутньої світової перемоги.
Він з пошаною вклонився.
– Так от – принц закохався. Ціле життя він тільки хотів, а тепер він покохав. Він не знав ні заборони, ні відмови. А тут – зась! Цілий кабінет найвизначніших психологів, філософів і дипломатів керує поведінкою прекрасної дикунки. Правда, кінець кінцем, він таки дійде свого: з наказу психодипломатичного кабінету вона повинна буде віддатися йому десь під пальмами на піщаному узбережжі блакитного моря. Над ними сяятиме електричне сонце, електричні огрівачі держатимуть відповідну тропічну температуру повітря й води, заховані електричні пропелери наганятимуть на них теплу океанську хвилю, електричні приладдя переповнюватимуть повітря специфічними тропічними ароматами, а заховані в ліанах гучномовці будуть рикати левами й тиграми. Можна буде для гостроти моменту випустити навіть муштрованого тигра – трохи полякати, але це вже справа фахівців. Не забудьте, що в нас працюватимуть найкращі світові режисери, художники, поети, декоратори, лікарі, лінгвісти, конструктори, освітлювачі, інженери. І принц уже в наших руках разом зі своїм серцем, розумом, тілом, військом, народом, родичами, чековими книжками, з усіма потрохами. Ми через дикунку будемо наказувати йому робити те, що потрібно нам!
Обличчя Вілкінзове палало, і піт дрібненькими крапельками вкрив йому обличчя.
– І хто скаже, що прем’єри великих європейських держав мають кам’яні серця? Хто заборонить прем’єрові жбурнути цей вередливий шматочок м’язів під ноги доісторичної півжінки-півмавпи або сліпуче прекрасної самоїдки, дочки арктичних просторів? Хіба не матимемо ми в себе клаптика її крижаної батьківщини? Хіба тяжко влаштувати так, аби вперше злилися їхні вуста на відірваній крижині, серед моржів та тюленів, у тьмяному мерехкотінні північного сяйва? Для наших режисерів і конструкторів не буде нічого неможливого.
15
Він знову витер піт.
– Я знав одного автомобільного короля, що, мандруючи по Європі, скипів бажанням до юної принцеси-інфанти, єдиної спадкоємиці батьківської корони. Автомобільний король за мить примарного володіння ладен був жбурнути до струнких ніжок сотні тисяч автомобілів, та старосвітський батько юної принцеси інтереси держави ставив над усе: він беріг незайману дочку для сусіднього короля, від якого сподівався дістати позику й вигідну військову угоду. Автомобільний король страждав, мов карась на сковороді. Він покинув справи, зазнав мільйонної шкоди, захитав фінансову рівновагу автопромисловости Сполучених Штатів, побив найстаршу фрейліну – і закінчив свої дні в психіатричній лікарні. Є-бо дві найстрашніші речі на землі, республіканці: це любов і голод. Ці дві сили крутять історію світу. Так загинув автомобільний король. Я не берусь його судити: хай його судять ті, хто зробив це своєю професією – бог чи диявол, моя хата скраю. Але я запитаю вас: чи могло б це трапитись, коли б існувало наше підприємство?
Він переможно озирнувся навколо.
– Ні! Тричі – ні! Чому? А ось чому. Уявіть ви собі, що автомобільний король закохався – і зазнав фіаско. Ось він звертається до нас. Наша фірма – поза конкуренцією. Коли він погоджується на наші умови (а умови ми зуміємо придумати), тоді ми беремо на себе зобов’язання: не пізніше, як за сорок вісім годин, наприклад, приставити красуню-принцесу в його обійми. Як ми це зробимо? О-о, тисячі способів! За дві години нарада найвизначніших фахівців утворює штаб і виробляє загальний план дій. Наші аероплани негайно відлітають до старого короля. На них летять наші найкращі дипломати, фінансисти, оратори, гіпнотизери, детективи, промовці, артисти, психологи, знавці душ і тіл, Зиґмунди Фройди, для яких кожна людина – розкрита книга. Одночасно до сусідніх держав ми виряджаємо аероплани з таким точнісінько багажем – і починаємо наш тиск. Окремі групи сполучені між собою і нашим центром по радіо. Зашифровані повідомлення і накази передають і одержують в ту ж мить. Спочатку ми тиснемо психологічно. Далі ми вдаємося до патології, тоді діють наші психопатологи-гіпнотизери. Тисячі наших агентів одночасно обробляють так звану придворну громадську думку, наші детективи заплутують диявольський вузол інтриг, підступів, каверз. Вони втягають у гру всіх – од пішаків до королеви. Вони дізнаються, що королева зраджувала свого чоловіка з шофером, вони дістають компрометуючі фото, вони загрожують сенсаційними публікаціями в закордонних журналах – і королева вже в їхніх руках. Вона вже благає чоловіка дозволити юній принцесі невеличку мандрівку аеропланом. Сивий король пручається? Тим гірше для нього: виявляється, що військо в нього не таке вже надійне, як він гадав, – пів години тому викрито серйозну змову, злочинці готували повалення королівської влади. А тут іще якась банда почала грабувати поштові поїзди – взагалі, в країні щось неспокійно. Чого це так верещать хлоп’ята-газетярі? Вибух? Де вибух? У державних порохових склепах?[25]25
Склеп – тут: склад, приміщення для зберігання зброї.
[Закрыть] Сотні забитих і поранених? Погано, погано! Може, його ясновельможності потрібна допомога зовні? Ні? Даремно. Країна, очевидячки, повна чужоземними шпіонами, а відношення сусідніх дружніх держав чимраз гіршає. Можна сподіватись навіть воєнних ускладнень. Ну, що ж? Почекаємо ранку. Але й ранок не приносить нічого втішного: сусідська держава несподівано відмовляється підписати готовий уже договір – на біржі паніка: цінні папери катастрофічно падають. У закордонній пресі з’явились якісь інсинуаційні брудні натяки про королеву. Треба негайно вжити заходів. Ми пропонуємо, як перший захід, значну позику на дуже сприятливих умовах. Наші фінансові й дипломатичні радники – до послуг короля. Що? Король погоджується відпустити кохану доньку в навколосвітню мандрівку? О, ми завжди були певні, що мудрість короля – неперевершена! Це зовсім змінює стан речей. Курс коштовних паперів одразу підстрибнув і вирівнявся. У війську і в країні – зразковий лад. А щодо королеви... о, навіть підозріння не повинно торкатися дружини Цезаря. Принцеса вже приготувалась? Аероплани рушають за пів години... Дайте мені вина.
Він перехилив склянку.
– Тепер автомобільний король може дати волю своєму смакові. Йому досить тільки вказати, в яку епоху, в якому столітті і в якому саме куточку земної кулі він бажає провести свою кохальну ніч. Це можна зробити на воді, на землі, над і під землею. Ми маємо змогу влаштувати це в жахливих льохах іспанської інквізиції, в стрибучому світлі зловісних смолоскипів. Коли ні – до послуг автокороля наші сучасні легкокрилі птахи-яхти і підводні човни на дні океану-акваріума, в товаристві спрутів, медуз і всякої морської погані. Чи, може, автокороль кохається в античній старовині? Так будь ласка: ми влаштуємо шалені вакханалії під небом Стародавньої Еллади. Це буде океан квітів, вина, пісень, кохання, сонця і чарівних жінок! Віднині кожне наше бажання для автокороля – грізний і непорушний закон. Не він однині володар автопромисловости Сполучених Штатів. Володарі – ми!!
Вілкінз склав руки на грудях з виглядом непереможної могутносте.
– Але це ще дурниця. Ми підемо далі. Ми дамо нашим клієнтам змогу за оволодіння коханою жінкою вести довгі й криваві війни, на перший-ліпший смак – від доісторичних бійок ломаками й камінням до сучасної хімічної, світляної, бактеріологічної, психопатологічної війни. Ви кажете: Голлівуд? Перед нашим розмахом Голлівуд заскавучить і сховається, мов паршиве щеня перед левом! Ми висмокчемо всю кров зі старого, засудженого на смерть класу! Ми заволодіємо світом! Ми диктуватимем свою волю усій земній кулі! А поруч ми збудуємо величезний людський розплідник, сонячний сад, рай XX століття. Ми будемо спаровувати там найкращі, найкрасивіші, найсильніші на землі екземпляри мужчин і женщин всіх рас і племен. Ми матимемо дужих, могутніх дітей. Ще в матерньому лоні ми опромінюватимемо їх особливим промінням, яке спрямовуватиме їхній майбутній психічний ріст у такий спосіб, що вони будуть щасливі й радісні у всякій обстанові, за всяких умов. Це проміння заздалегідь даватиме майбутнім громадянам також і певні нахили до того чи іншого фаху. Таким чином ми з нашої волі фабрикуватимемо для майбутнього суспільства потрібну, точно обраховану кількість політиків, письменників, інженерів, рахівників, авіаторів, артистів, садівників, моряків... Це будуть не золотушні немічні забобонні дегенератики на кривих ніжках, це будуть здорові, переповнені золотим сонцем будівники соціалізму на Землі.
16
Він гуркотів грізно і страшно, мов стародавній сивобородий пророк перед народом:
– О, люди! Нещасні діти мої! Та хто ж із вас допоможе бідному Джиму Вілкінзові, що несе світовому пролетаріатові радість, волю, силу й відродження?! Джим Вілкінз відмовляється від багатств і золота. Джим Вілкінз зрікається першого й останнього кохання до найкращої з жінок вашої країни! Джим Вілкінз хоче говорити завтра з головою вашого уряду про концесію на перший в історії світу велетенський завод для переробки людської утильсировини, що буде красою й гордістю цивілізованого людства! Допоможіть же фабрикантові богів вашим високоавторитетним словом, о соле й цвіте української землі!
Раптом він замовк і застиг.
Обличчя йому було жахливе. Розпатлане волосся пасмами прилипло до мокрого лоба. Хижий ніс загострився, як у мерця, а очі мерехкотіли безумним вогнем, мов вугілля з-під попелу. І весь він нагадував динамітний склеп, до якого протягли запальний шнур, – і зловісна іскра вже підповзає до динаміту, і ось-ось гримне вибух.
Я озирнувся, і мене затрусила крижана лихоманка – і відразу ж голова спалахнула жаром, немов сухий солом’яний дах. Навколо не було людей. Навколо сиділи кам’яні статуї, вирізьблені геніальним різьбярем. Але очі!.. – живі очі були широко розкриті, очі палали й палали, мов струмінь смерти.
Тоді прокинулась Надія.
Встала рвучко, немов здирала з себе невидні пута, вхопила фабриканта за плече, рвонула в куток. І там зашкварчала хрипким рипом – так тріскотить, спалахнувши, сухий хмиз перед лісовою пожежею:
– Слухайте, містере Вілкінз... Пробачте мені... Скажіть... а ви... не божевільний?
Обличчя Вілкінзове не змінилось і не затремтіло. Але тим, хто дивився тоді йому в очі, здавалося, що він раптом, кінематографічним напливом, в одну секунду постарів на двадцять років – так тяжко й невблаганно розрізали йому обличчя глибокі болючі зморшки – і раптом посивіло колись чорне волосся.
Не рухнувшись, він сказав страшно-просто і трохи по-дитячому безпорадно:
– Ні, я не божевільний. Я – шпіон віків.
Надія зробила крок назад:
– В такому разі ви дозволите повідомити про це відповідні органи?
Вілкінз скривив обличчя безкровною посмішкою і відповів голосом, чужим і байдужим:
– Будь ласка.
І, помітивши рух, звернувся до всіх:
– Не бійтесь. Я зброї не маю. Моя зброя – слово.
Потім звалився в крісло, пустив тяжку, налляту оливом голову на широкі долоні і сказав сам до себе дуже тихо:
– А можливо, що я й божевільний.
Я зиркнув на Надію: вона стукала довгими вузькими пальцями по коромислу телефонного апарата і на очах їй бриніли сльози.
17
Біла палата сторожко німіла в синіх зимових сутінках.
Надворі, десь поблизу вікна сяяв ліхтар, і на підлозі лежали від нього ніжно-блакитні квадратові плями. І від того, що замерзлі шибки бриніли блискучим морозяним мереживом, кришталевими сліпучими зірками та ялинками, і почувалося, що надворі туго рипить і кувікає під ногами крутий мороз, – тепла палата здавалася ще затишнішою: після бур і гроз солодко відпочити перед новими грозами в синіх сутінках.
По кутках куняла тиша – дрімала тривожною, хмільною, тяжкою дрімотою. Уві сні часом зітхала, скреготіла зціпленими зубами і раз у раз роздирала власне ніжно-павутинне тіло глухим, наболілим, мов давно хворий зуб, стогоном. І раптом здалеку ледве чутно приглушено і страшно скиглила. Притамоване товстими цегляними стінами, скиглення линуло крізь шибки й двері, збуджувало другий відгук, другому відповідало пів десятка нових – і ось уже цілий корпус виє, гримить, галасує, реве, ридає тисячоголосим, закутим у ланцюги звіром.
Це прокинувся відділ буйних.
Джим Вілкінз устав з ліжка. Спалахнула настільна лампа під зеленим абажуром – і вмить випурхнули у вікно настояні на синій тиші сині сутінки.
Вілкінз поправив ліжко, щільніше загорнувся в халат і прикипів невидющим поглядом до розпечених осяйно-білих волосинок півватки.
Вигляд мав дивний і незвичайний.
Одросла борода – цупка й колюча щетина, неслухняне сиве волосся хвилями набігало на білу мілизну лоба, по щоках причаїлися зловісні сині тіні, – і тільки очі з-під сизої гущавини брів, з глибини двох сірих провалів дивилися настирливим жадібним запитанням, вимагали відповіді рішуче й суворо.
Вілкінз рвучко зірвався з місця, метушливо пробіг, плутаючись у полах халата, по палаті й люто натиснув кнопку дзвоника.
– Покличте чергового лікаря.
Приземкуватий червонолиций набряклий доглядач пошкрябав давно неголену щоку й знизав плечима:
– Зараз?
– Негайно.
І коли прийшов лікар – огрядний, чорноволосий, чисто поголений літній чолов’яга з розумними, упертими карими очима, – містер Вілкінз довго мовчки дивився йому в перенісся.
– Ви хотіли мене бачити, містере Вілкінз?
– Так, хотів.
Він різко й злісно хитнув головою в тому напрямку, звідки линуло притамоване цегляними стінами скиглення.
– Ви чуєте це, лікарю?
Лікар ніяково знизав плечима.
– Психіатрична лікарня – що ж удієш, містере Вілкінз?
Вілкінз кинув на лікаря гострий погляд, немов устромив холодне лезо в тепле живе тіло:
– Так випустіть мене звідси.
– Незабаром ви будете вільні.
– А ви знаєте, що це скиглення здорову людину може довести до божевілля?
– Цими днями скінчиться експертиза, і...
– Значить, ви ще й досі гадаєте... – Вілкінз насторожився, – що я – божевільний?
Лікар зігнувся, скоцюрбився, весь увійшов у себе, немов приготувався відбити смертельний удар.
– А ви? – Непорушна, дзвеніла тиша. – А ви, містере Вілкінз?
Фабрикант суворо подивився в лікареві карі очі. Лікар заморгав, хруснув пальцем, але погляд витримав.
– А уявіть ви собі, лікарю... – голос бринів надтріснутою міддю, – уявіть ви собі, що я скажу... що я...
– ... здор...
– Божевільний!! – Вілкінз випалив це сухо, коротко, тріском дитячого пістоля.
– Ви цього не скажете! – лікар смикнув рукою й одмахнувся, мов ухопився за гаряче. – Ви здоровий!
Тоді Вілкінз дрібними кроками підбіг до лікаря, вхопив його за плечі й закричав в’їдливо, дрібненько, жовчно, рипуче, немов піймав лікаря на місці злочину:
– Ага-га-га! А коли я скажу «здоровий», ви скажете «божевільний»? Так? Так? – І раптом загримів спокійним і владним басом: – Не смійте одвертати від мене очей! Чуєте? Я вам наказую, лікарю!
Так і стояв у позі тирана, що піймав раба на гарячому вчинкові й тепер гадає: простити великодушно чи розчавити. Тремтить раб, і єхидно кепкує ненависний володар.
Тоді вибачливо ляпнув лікаря по плечу, посміхнувся великодушно, відійшов і сказав заспокійливо, упевнено, як говорять із хворою дитиною:
– Ну, годі. Звичайно, я здоровий. Які ж можуть бути сумніви?
Мовчали.
– Але оце... – Вілкінз знову заметушився, чіпко вхопив себе за волосся й закрутився, мов змія, якій притиснули хвоста. – Оце ви бачили? О, боже мій!.. Жодної чорної волосинки! Звідки це, лікарю? Поясніть же ви мені, о вчений муже. Як міг я, американець, людина діла й долара, людина дужого й практичного розуму, як я міг переплутати, де ліва, де права сторона?! Я нічого не розумію, нічого не знаю... Все плутається в моїй голові... Чи це повітря вашої проклятої країни, в якій я не можу розібрати, де кінчається дійсність і починаються блакитні мрії?
Він безпорадно озирнувся, звів руки догори й безсило кинув їх уздовж великого тіла.
– Ви знаєте, лікарю: мені часом здається, що в людей вашої країни збудовано мозок зовсім відмінно від людей інших країн. І для того, аби не збитися з вашого шляху, треба народитися, рости, жити тільки у вашій країні. Га? Чи правду я кажу? Лікарю! Не смійте мовчати, чуєте?
Лікар сильно потер широкі плескаті долоні.
– Для того, аби зберегти ясні погляди, містере Вілкінз, треба власними руками, власною кров’ю здобути те, що здобули собі ми. Голод, кров і воші громадянської війни... голодні суботники й голодні пайки... відбудовчий період... кривавий піт од злиднів і від праці... І нарешті – наші перемоги. Ви чули, містере, про наш Сталінградський тракторний завод? Він піде 1 липня 1930 року. Ми випередили всі ваші американські темпи, містере Вілкінз! Ось приклад: роботою керує ваш земляк, містер Калдер, блискучий фахівець. Він раніше будував у Детройті Фордові його гігантські спорудження. Масштаб той самий, але темпи! Слухайте, які темпи, містере: в Детройті будівництво тривало сім з половиною місяців, у нас у Сталінграді – п’ять! Ось терміни земляних робіт: ваша американська фірма «Альберт Кантор» запропонувала сто п’ятдесят днів. Тракторобуд сказав: «Мусимо зробити за тридцять». Американці ахнули. Але ще голосніше вони ахнули, коли побачили, що ми зробили це – зро-би-ли! – не за сто п’ятдесят, а за п’ятдесят днів!
Лікар святкував перемогу.
– А ось терміни кам’яної кладки: «Альберт Кантор» запропонував сто сімдесят днів. Тракторобуд – сто шістдесят.
Робітники закінчили за п’ятдесят днів! Хто піде проти цифр, містере?!
– Я про це чув, – тихо сказав американець.
Лікар досадливо махнув рукою:
– Ах, та покиньте ви це «чув»! Мало чути, містере! Мало навіть бачити! Що таке спостерігач? Найчесніший, найпильніший спостерігач? Його доля – вінегрет із дійсности та блакитних мрій. Тільки той, хто крутиться найменшим коліщатком оцієї машини, що від запальничок допхала нас до автотракторних заводів, – тільки той, хто лив кров, а тепер ллє піт, – тільки той знає й бачить!
– Чекайте, лікарю... – говорив Вілкінз тихо, але тяжко й владно, наче даремно намагався підкорити своїй владі вихор думок, що вийшли з покори, повстали й несуться в хуртовині, в безумному, скаженому п’яному танці. – Чекайте, лікарю... Я ще раз хочу вам сказати... Ви вже знаєте: я був запеклий ворог вашої країни. Десять років я день у день читав у наших газетах про державну, господарчу, мистецьку руїну вашої держави. Я приїхав пересвідчитись. І я побачив... Але не те, на що сподівався. А те, про що оце розповідаєте ви... Я побачив, що у вашій темній жебрацькій країні справджується найвеличніша мрія людськости – йде перебудова життя нашої нещасної пошматованої планети. Я став соціалістом, лікарю... Ви партієць?
– Я позапартійний, – похмуро бовкнув лікар. – Це не міняє справи.
– Ну, все одно... Ах, як вони скиглять!.. Я став другом вашої країни й соціалістом. Я вирішив допомогти вам... Ви смієтесь?
– Ні, я не сміюсь.
– Ви не вірите?
– Я вірю.
– Чому ж ви посміхаєтесь?
Лікар відразу стрепенувся, смикнув плечима й величезними кроками побіг по палаті. Став і сказав твердо:
– Містере Вілкінз! Дозвольте мені говорити з вами одверто, без остраху й обережносте, що її звичайно вживають у розмовах з людьми вашого становища.
Вілкінз рвонувся вперед, вищирив зуби, стиснув кулаки:
– А досі?!
Вхопив лікаря за плече і дужим рвучким рухом смикнув до себе.
– Назад! – загримів лікар.
І відразу здригнувся американець, безсило охляв і покірно пустив тіло на стілець.
– Ми не хлопчики, містере Вілкінз.
– Я вас слухаю.
Лікар скуйовдив волосся.
– Мені тяжко говорити вам про це – зрозумійте мене, містере... Але ви повинні знати... Так от, бачите, в чім річ... – Лікар швидко заклацав пальцями. – Ви – типовий представник ворожого нам класу. З молоком матері ви всмоктали в себе зовсім інші, діаметрально протилежні нашим категорії й норми світосприймання... Мені тяжко це висловити... Пам’ятаєте, на літературній вечірці ви якось сказали товаришам, що ви з ними – люди інших планет. Ось де зарита собака, дорогий містере Вілкінз: люди інших планет! Побачивши на власні очі замість сподіваної руїни розквіт нашої країни, ви, як чесна людина, почали переживати надзвичайно складні і – я розумію вас, любий, – дуже болючі психічні зрушення. Ви заплямували брехню продажних писарчуків своєї країни і стали нашим другом. Але ж ви – людина іншої планети, містере Вілкінз! І тому ваша буржуазна психологія, з’єднавшись з нашим пролетарським світосприйманням, дала внаслідок хворобливу, протиприродну, чадну, гостро отруйну мішанину ідей, понять та ідеалів. Ви не знайшли в собі сили (а може, це взагалі вище людських сил) віджбурнути геть буржуазні категорії думання. І ця чадна мішанина ідей отруїла вас. Під тиском нашої радянської дійсности ваше старе буржуазне світорозуміння геть руйнувалося і під уламками своїми мало не поховало вас, містере Вілкінз.
Американець сильно потер очі.
– Наша небувала доба, містере Вілкінз, розмежувала всесвіт на два табори. Є два основні світосприймання нашої доби: пролетарське і буржуазне. Або-або! Середини нема. Посередині отруєння, загибель, смерть. Кардинальне питання про взаємодіяння двох основних світосприймань нашої епохи чекає на свою розробку від психіатрів, соціологів, письменників. На вашому прикладі ми спостерігаємо, до якої безглуздої страшної плутанини може дійти людина, що стала на межі двох протилежних, неспівмірних світосприймань.
– Так, я став на межі... – не знати, хто сказав це. Можливо, що прошелестів американець, а може, це тільки почулося лікареві.
– Ви кажете, що надумали допомогти нам...
– Так, я хотів допомогти.
– Я вірю. Але форма, містере Вілкінз! З ідеї вашого утильзаводу сміятиметься в нас перший-ліпший піонер. Ви читали Маркса, містере?
– Ні.
– Жаль. Інакше б ви розуміли, що шлях пролетаріату – не звиродніння буржуазії в публічних домах, а всесвітній Жовтень.
Містер Вілкінз підвів гарячим свинцем переповнену голову. Спитав, перетягаючи важкі камені слів через вибоїни й рівчаки:
– Отже, ви гадаєте... що здійснення мого плану... це ідея божевільного?
– Залишившись на межі двох світів, ви загинете. Або ви – наш, до останньої волосинки, або ви повертаєтесь до свого табору, і...
Американець підстрибнув і став.
– Я... не повернусь.
І зразу відчув, як у голові заклекотіло, загуло, щось зірвалось, упало й переповнило істоту зловісним гудінням. У доскональному й точному світі, що жив досі залізними, одвіку непорушними законами, схибив, захитався, заскреготів і зупинився найвищий центр. І відразу переплутались усі закони й норми, загубився верх і низ – усе застрибало, затанцювало в дикій, огидній, п’яній оргії. Так прокидається од віковічного сну потухлий вулкан: на поверхні ще спокійно, ще квітнуть сади й працюють на своїх виноградниках селяни, – а в глибині, в темних джерелах лунко гуляє тисячоголосий гул, і вже здригається ґрунт у передчутті загибелі, пожарищ, катастроф.
– Я не повернусь... – слова бринять ще спокійно, а в глибині вже гуляє тисячоголосий гул, і очі наливаються кров’ю. – Я не повернусь туди... Так, я людина з тієї планети... Але тут, на вашій планеті, я ковтнув свіжішого, насиченішого, життєдайнішого повітря. Я не повернусь, бо там, у себе, я захлинувся в рідкому, кволому, бідному на кисень повітрі! Я задихнусь!
