Текст книги "Людина з іншої планети"

Автор книги: Леонід Чернов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 4 страниц)

Вілкінз заверещав по-звірячому злісно, люто й жалісно, як людина, якій несила більше триматися закляклими руками за кволий кущик над проваллям, бо задубіли руки – от-от розімкнуться конвульсійно занімілі зціплені пальці й полетить людина в безодню.

Прорвало корок, і гримнув вибух – линув огневий дощ.

– Не смійте говорити мені про поворот! Плювать мені на межі! Я не знаю ніяких меж! Я лечу в прірву! Я хочу видряпатись, хочу видряпатись, не повернусь, не повернусь!

Спочатку він вищав, потім моторошні звуки з його горлянки почали нагадувати гавкання й виття звіра. Він закрив рота й гарчав зловісно і з насолодою.

Потім лікар почув, як лящить матерія сорочки, що її роздирає на собі Джим Вілкінз.

18

Біля ґанку великого сірого шестиповерхового будинку на околиці міста стояв, здригаючись, автомобіль.

Навколо розляглася снігова пустеля, навколо – жодної ознаки живої істоти, крім самого автомобіля.

Автомобіль, за всіма ознаками, трохи нездужав: час од часу надсадно кашляв густим чорним димом – і тоді весь напружувався, задихався, тремтів, – машину трусила тяжка лихоманка. В легенях щось клекотіло, і раз у раз із карбюратора линув сухий давучий кашель. Для того, хто вміє чути й розуміти мову машин, було ясно: автомобіль серйозно застудився, скаржився на хворобу. Та це зрозуміло і без скарг: досить було покласти руку йому на груди, щоб відчути підвищення температури.

Автомобіль почував себе дуже слабим, та професійна гідність не дозволяла йому застрайкувати й кинути роботу на половині шляху. Треба було допхатися до гаража, тоді вже злягти.

Ви ще не знаєте, яке в автомобілів почуття гідности й самоповаги. Радянський автомобіль «намі» народився серед бруду й злиднів початку відбудовчого періоду; на тіло йому пішли матеріали, що були в той час під рукою; триби його ревуть, бо приймали його від матері-фабрики доморослі повитухи і жив «намі» довгий час безпритульний... «Форд» викохується в колисці найсуворішої, найдосконалішої в світі системи – куди ж «намі» тягатися з «фордом»? А подивіться, як вони біжать поруч: на жоден крок не хоче відстати від стрункого, мускулястого, певного своєї могутности «форда» пошарпаний деркотливий «намі». Згодом, у гаражі тяжко похилиться задиханий «намі», вхопиться за серце-магнето, широко вилупить очі-ліхтарі (груди йому гарячі, у машини жар), паруватиме тяжко. А на змаганні – груди в груди, колесо в колесо, хіба що впаде, хіба що звалиться від температури, бо не має «намі» навіть водяного охолодження: охолоджується повітрям, як пацани-мотоцикли. Не здасть «намі»: гідність-бо автомобіля – запорука його перемоги над «вівсяним двигуном» – конем.

Тим-то, хоч і кашляв, задихаючись, цупкий «намі», та завмерти не смів: стояв, здригаючись, біля ґанку, терпляче чекав на хазяїна.

Нікого не було навколо – здавалося, покинули напризволяще хворого, кахикаючого, старого «намі».

З-за рогу прокралась до автомобіля сіра постать у пухнастій шапці з навушниками. Повела очима праворуч, озирнулась ліворуч: тиша й пустеля. Тоді похапливо відчинила людина дверці авто, правою ногою натиснула на акселератор. «Намі» вороже загарчав, загрозливо затремтів. «Намі» відчуває: біля стерна – чужа людина. Не хазяйська рука, та дужа, досвідчена, владна: спробуй не підкоритись – загнуздає – ніяк дихнути. «Намі» заревів, смикнувся й подався вперед.

Кректав, дзвонив, кувікав на поганому брукові, та не слухатися не смів: певна й владна рука тисне стерно.

***

Стук у двері.

– Ввійдіть.

Надія сиділа перед люстром, спиною до дверей. Зиркнула в люстро: хто? – зірвалася з крісла, швидко повернулась обличчям до відвідувача – і стала нерухомо, обпершися ззаду руками на столик – туго накручена могутня пружина.

Містер Вілкінз підвів руку, хотів, очевидячки, стягти з голови пухнасту шапку, та так і зупинив руку на півдорозі: забув, мабуть, як це робиться, а може, думка стрибнула вже далеко від шапки, кімнати, від вулиць, міста – ген-ген у далечінь просторів і часів. І рука якось незручно й незграбно лишилася висіти в повітрі, а очі вп’ялися в Надію і дивилися майже лагідно: великий спокій є грань великої радости й великої нудьги.

– Навіщо ви тут?

У голосі Надійчиному бринить срібло сліз, і криця гніву, і мідь обурення, і тонка сталь давучого болю – дорогоцінний сплав коштовних дзвонів.

– Чого ви прийшли?

Тільки не дзвонить на весь голос великий дзвін. Може, й не буде ще пожежі, може, ця кривава заграва – тільки мана, – навіщо ж бовкати у великий дзвін, навіщо полохати людей? Хай спить трудящий люд, а дзвонар тут, на варті: ніжно гладить, пестить круті стегна дзвона – і бринить дзвін сполоханим шурхотінням, тривожним шелестом, мідяним, ледве чутним шепотом:

– Я вас не запрошувала до себе, містере Вілкінз. Навіщо ви прийшли?

– Я зараз скажу.

– Я маю вільні п’ять хвилин.

– Добре. Я швидко... я одну хвилину... Річ, бачите, в тім, що... – Думки випурхнули й розлетілися врозтіч, дзвінко ляпаючи крилами, мов зграя птахів з розбитої клітки. – Одним словом... мене спіткала жахлива катастрофа... – Метушиться людина, ловить чорних птахів – ось ухопила одного за хвіст, кричить у розпачі чорний птах, креслять повітря вирвані пера. – Нечувана катастрофа... Отут, в оцій голові... – він люто стукає себе по лобі зігнутим пальцем, – в оцій голові, на скаженому свистючому бігу зіткнулися дві планети, два світи... Смертоносний вибух, космічна катастрофа... Свистить вогненне каміння, прахом і порохом трощиться колись слухняний розум... Голова моя повна розтопленого олива, і волосся моє сивіє... Жодної чорної волосинки... жодної волосинки, міс Надіє!..

– Не треба вдаватись у розпач. Ви – мужчина.

– Ах, ви ж! Нерозумна дівчинко! – Гримасою болю й усміху перекривлене гостре обличчя. – Що таке всі ваші маленькі норми й розуміння поруч з тим, що трапилось? У самих основах своїх хитається старий світ! Крахнули й переплутались усі норми й закони, немає ні верху, ні низу, немає «можна» й «не можна», в пащах велетенських гармат мостять гнізда свої горобці, а троянди парують смертоносними газами... Ось я іду вулицею, де обабіч – тридцятиповерхові хмаросяги, де правий бік – моя країна, а лівий – ваша соціалістична батьківщина. І це вже не хмаросяги, ні! Це велетенські, нечуваної сили електромагніти. Хтось увімкнув струм, і електромагніти почали діяти ... Вони тягнуть мене кожен у свій бік... Вони рвуть, деруть на шматки моє тіло, мій мозок, серце, нерви! Надіє! Надіє!..

Він незграбно повалив громаддя свого тіла у фотель, а вона стала поруч і машинально пестила, переливала між тонких пальців струмки його сизого волосся.

– Як ви потрапили сюди?

– Я вкрав авто.

– Вас випустили з лікарні?

– Ні.

– Ви втекли?

– Так.

Вона докірливо хитає головою.

– А далі?

Він підводить велику голову, дивиться на Надію, дивиться – не бачить.

– Що ж далі, містере Вілкінз?

Дивиться – не бачить, хрипить:

– Видужати...

– О, так!

– Але не сам.

– Тобто?

– Сам я не видужаю. Ви повинні також поїхати зі мною.

– Куди?

– Я ще не знаю сам. Але тільки з вами.

– Ви говорите, як дитина.

– Брехня! – Спалахнули гнівом очі. – Я говорю, як мужчина. – Він пильно подивився їй в лице. – Я дуже вас кохав, міс Надіє... В той час, коли я був паном на цій землі, я прийняв вашу відмову, я зрікся найбільшого й найболючішого почуття, що перетяло мої дні. Але тепер... – Він розвів руки. – Тепер я один у цілому світі... Ніхто мене не розуміє... Я невимовно страждаю, слово чести... Чекайте, я зараз кінчаю... Бачите, в чім річ... Ваша артистична робота – це страшна, огидна довголітня помилка. Ви губите себе. Вам треба – на фабрику, на завод, у копальню, у промисловість... Командири й солдати промисловости – ось єдині справжні люди вашої батьківщини. Ви повинні покинути брехливу мішуру сцени. Сьогодні ж, зараз же, в цю ж хвилину! Кидайте все, паліть мости, одягайтесь, ми зараз їдемо. Яка світла робота, яка творчість перед нами!

Він бігав по кімнаті, розмахував руками, чіплявся ногами за килим, спотикався.

– Ревуть труби, гудуть заводи, ритмічно метушаться заклопотані люди... Дим, дзвін, тріск – чи не чуєте ви, як в самих основах своїх перебудовується земля? Туди-туди! – робити, тягати каміння, наказувати машинам, керувати людьми!.. – По-дитячому здивовано: – Чого ж ви стоїте? Одягайтесь, товаришко.

– Чекайте, містере Вілкінз. – Надійчин голос – залізо скрегоче об залізо. – Дякую за честь, що ви мені зробили. Але я нікуди не поїду, я нікуди не поїду, чуєте ви? Так що нема чого про це думати. Прощайте.

Він слухає й не розуміє.

– Ви поїдете.

Голос її рипить роздратуванням:

– Куди?!

– Я їду на Донбас.

– Що ви там робитимете?

– Я працюватиму простим шахтарем. Мене ніхто там не знає. Я хочу зростися з ними.

– А навіщо авто?

– Я не можу виїжджати з головного вокзалу. Мене пізнають. Я сяду в поїзд на найближчому полустанку.

Вона дивиться на нього по-матерньому лагідно, ласкаво.

– Неоригінально вигадано, містере Вілкінз. Наші власні рідкобороді інтелігенти дореволюційної й нової формації, наплутавши й нашкодивши, також ходили на прощу «в народ» і на заводи. Згодом виявлялося, що це для них – звичайна екзотика. Для плутальників це безнадійні ліки, містере Вілкінз.

– А ви?

– Я – українка, містере. Мій батько – робітник.

– Для вас усе ясно?

– Для мене все ясно.

– Що ж робити мені?

– Що робите.

– Де шукати шляху?

– Де шукаєте.

– Ви не підете зі мною?

– Я не піду з вами.

– Тоді я заберу вас силоміць.

– Ви не посмієте.

– Я це зроблю!

– Залиште цю комедію.

Він повільно підвівся, тьмяно блиснув крицевими очима і встромив зір у Надійчине перенісся.

– Слухайте мене... – гримить Вілкінз тихо, спокійно, але з такою надлюдською силою, що не можна не підкоритись. – Слухайте мене і спробуйте розуміти: ви поїдете, поїдете, по-ї-де-те! Ось ви вже шукаєте очима пальто й капелюх... Ось ви вже хочете вдягатись, тільки забули, як це робиться. Ось ви вже прохаєте мене допомогти вам, прохаєте підтримати вас, бо...

Він повагом наближається до неї та обережно бере за талію.

І від ледве чутного дотику вона пересмикується – і раптом рвучко відстрибує в куток, брязкотом розбитого скла дзвенить:

– Одійдіть!! Ви божевільний!

Тваринний жах перетяв риси бажаного обличчя.

Вілкінз – хрипом:

– Так. Я божевільний.

І повільно крадеться до неї.

Вона сильно хапає стілець – р-раз!! – об підлогу. Зігнувся й осів розтрощений стілець. І разом з ним, наче потворно наслідуючи його позу мерця, безсило зігнувся, осів Джим Вілкінз.

Десь далеко-далеко, не знати, на якому поверсі, глухо воркоче піаніно й бринить тричі притамований голос:

Я по-ки-да-аю

Рідний кра-а-ай...

О, краю мій,

Про-щай,

Про-щай!..

19

Ти вже знудився з чекання, старий, хворий, застуджений «намі»?

Не турбуйся: застогнали десь од шаленого удару двері.

Засвіти свої ліхтарі, «намі», і прийми в свої обійми сивого й хворого діда, що скоцюрбленим задиханим шматком котиться вниз по східцях.

Ось він вилетів у двір, точиться дзиґою, загубив, мабуть, напрям. Та ні: краючи простір, мчить велетенськими стрибками до автомобіля.

Пробує пустити мотор.

Зимно «намі»: тяжко завести мотор, бо прохололи й змерзли циліндри і бензинова суміш осідає на стінках циліндрів холодними мертвими крапельками. Та Вілкінз крутить з такою скаженою настирливістю, що оглушливо кахикнув «намі», буркнув, стрельнув і затріскотів розкотистим пахкотінням.

Вілкінз хапає стерно, додає газу: реве мотором «намі».

– Стійте!

– Хто тут?

– Ані руш!

– Це ви, міс Надіє?

– Це я, містере Вілкінз.

– Що вам треба, Надіє?

– Що ви вигадали, Вілкінз?

– Я їду.

– Куди?

– Туди. На Донбас.

– Це безумство.

– Я безумний.

– Ім’ям людяности забороняю вам рушати зараз. Ви ледве тримаєте стерно. Ви хворий і роздягнений. Ви розіб’єтесь зі своєю машиною на першому завороті. Наказую вам залишити машину.

Надія вимагає владно й рішуче. Вона віддирає його сині зціплені пальці від кермового колеса.

– А-а-а!.. – кричить Вілкінз у великому гніві людини, якій увірвався терпець. – А-а-а!.. – Вигинається схудлим гнучким тілом, додає газу й різко вмикає сполучення.

«Намі» рвучко схоплюється з місця і, набираючи хуткости, мчить уперед, шматує, роздирає на клапті тяжку вбирущу темряву.

Сніг.

«Намі» шалено реве трибами, несамовито верещить сиреною, на заворотах не зменшує швидкости, і від того задні колеса його заносить на перехрестях далеко вбік: злякано шарахаються по кутках рідкі перехожі, злісно дивляться вслід, довго стоять і хитають головами.

Сніг.

Десь безнадійно зацвірчав у свисток безпорадний міліціонер.

Дарма: «намі» вже видерся з міської смуги, виє моторошно зацькованим вовком у полі, змагається з гризучим вітром. Попереду темрява – хоч стрель ув око. «Намі» намагається очима ліхтарів роздерти дебелу чорну ковдру ночі – несила: сліпнуть очі, запорошені хмарами зустрічних сніжинок.

Сніг.

«Намі» не звик бігти з такою скаженою давучою хуткістю: от-от одлетять колеса, розпадеться машина, а коли й витримає, то навіки лишиться «намі» калікою, – зажене сталевого жеребця скажений шофер. Та хіба можна думати про опір, коли загнуздали стерно залізні руки, стиснула машину педалями-ост-рогами безумна воля безумної людини.

Сніг.

Сіра смуга шляху невпинно лине назустріч, кидається під автомобіль, блискавично пожирають її свистючі колеса.

Телеграфний стовп не встигне виринути з тьми, як уже, кивнувши, щезає позаду: раз-раз! раз-раз! – це миготять, зникаючи, примари телеграфних стовпів.

Сніг.

Летить «намі» – мов птах, мов електрострумінь, мов світло, мов думка. Усім металевим тілом своїм висить у хуткості, в повітрі, колесами ледве торкається шляху. Стогне й скрикує ресорами на вибоїнах, підкидає вгору над собою знавіснілих пасажирів, мов хоче скинути з себе проклятих верхівців, – гуде, реве, верещить, брязкотить, ридає, виє машина.

Сніг.

Летить «намі» у безвість.

Сніг.

Причаїлася, затаївши подих, Надія. Закляклими пальцями намагається вгорнутись у шарф – дарма: регоче, захлинаючись, рве, видирає з рук матерію збожеволілий вітер. Жалить, кусає в обличчя, в голову, в груди, в очі, повні сліз.

Надія зиркає на Вілкінза: болем і жахом стиснуті вуста, провалля замість щік, хижо загострений ніс; рве вітер пасма сивого волосся, а очі – сталеве безумство – вп’ялися, вкипіли, в’їлися в шлях.

Зойкнув вітер, болюче ляпнув задубілою льодовою долонею Надію в обличчя, рвонув шарф, здер – зник шарф позаду в темряві.

Смертельний холод пересмикнув заклякле тіло.

– Вілкінз.

Мовчання.

– Вілкінз, прокиньтесь!

Ані руху.

– Вілкінз, я вам наказую!!

Сніг.

Вітер.

Рев мотора.

– З вами говорить жінка, Вілкінз. Ви не смієте мовчати! Мовчить.

Тоді Надія відразу здирає з себе одубіння, хапає Вілкінза за зледенілі пальці, намагається вирвати з рук стерно. Не піддаються дерев’яні пальці. Надія смикає, торгає великі сталеві руки. Вогненний біль опік пальці: Надія зламала ніготь. Надія тремтить, пробує підвестись – і невміло, невлучно, по-жіночому молотить, гатить кулаками Вілкінза по плечах, по спині, по руках, по обличчі. Скрегоче зубами, до крови кусає губи – і б’є-б’є-б’є. Шипить, шкварчить, сичить – швидко, злісно, злорадно, гостро, болюче, мов з маху стьобає лозиною по обличчі:

– Ага-ага-ага!.. Збожеволів, проклятий! Хотів укласти наші дні в свої миршаві мірочки? Не зміг – збожеволів... Так тобі й треба, проклятому... Чуєш свій кінець?.. Скоро на вас усіх погибель прийде... Ага-га-га!..

Вілкінз сидить нерухомо, мов кам’яний бовван, навіть не ухиляється від ударів.

Надія хоче видерти в нього стерно, марно рве нігтями його задерев’янілі пальці. Ненароком зиркає на нього – і не може відірвати очі від перекривленого жахом, застиглого обличчя. Обома руками хапає його за голову, сильно повертає його лице до себе. Голова покірно залишається в тій поставі. На неї дивляться потухлі, тьмяні, закочені під вії очі мертвяка. Тоді тільки помічає Надія, що вся його постать осунулась, безсило опала, мов неповний мішок із борошном, – і тільки довгі чіпкі пальці залізною хваткою тримають стерно.

Смертельний жах гостро й солодко лоскоче їй п’яти й коліна: автомобіль кричить смертним криком – автомобіль мчить у безвість – автомобілем править труп – мертвий хапає живого.

Перемагаючи крижану огиду, Надія намагається відірвати його мертві, холодні, закостенілі пальці від кермового колеса – даремно: труп не хоче віддати стерна. В останньому розпачі вона шалено шарпає його цупкі зледенілі руки: автомобіль сильно козиряє, хилить на неї мертву тушу, але знову випростується – і біжить: труп не хоче віддати стерна.

Крихкий удар перетяв їй голову.

Тоді Надія відчуває, як у страшному громі, гуркоті, реві репається, надвоє розколюється земна куля – вибухає океаном вогню, розсипається прахом, рине в морок, у крижану тишу чорних міжпланетних просторів.

***

Найшли їх уранці селяни, що їхали до міста на базар.

У сніговому заметі, врізавшись у саму середину, перевернувшись шкереберть, лежав голічерева мертвий автомобіль. Чорні колеса незвично й дивно стирчали вгору, на передньому колесі була геть пошматована шина, і весь автомобіль із безсоромно випнутим напоказ голим чорним черевом чудно нагадував зґвалтовану й звіряче закатовану людину.

Осторонь, за кілька кроків, урита в сніг, напівзамерзла, лежала дівчина.

Більше нікого не було.

І тільки коли прибули люди, крекчучи, підняли автомобіль, під ним побачили Джима Вілкінза. Лежав він, устромивши гостре сіре обличчя в сніг. Правою рукою він і досі чіпко тримав стерно, а ліву просунув під автомобіль, наче й мертвий він намагався видертись.

Червень 1927 – травень 1930

Примітка упорядника інтернетної публікації

Повість Леоніда Чернова (Малошийченка) «Людина з іншої планети» вперше була видана в Одесі 1931-го року видавництвом «ДВУ» (до цієї книжки з назвою «Людина з іншої планети» крім даної повісті увійшла також повість Леоніда Чернова «Пригоди професора Вокса на о. Ципанго»). А раніш були опубліковані уривки з твору «Людина з іншої планети»: за назвою «Фабрика богів» – 1927 р. в журналі «Всесвіт», № 29, і в авторських збірках «Сонце під веслами» і «Чудаки прикрашають світ» (обидві 1929 р. у Харкові, видавництво «ДВУ»), та за назвою «Смерть Вілкінза» – 1930 р. в харківському журналі «Всесвіт», № 20.