Текст книги "Людина з іншої планети"
Автор книги: Леонід Чернов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 4 страниц)
6
Я чимраз уважніше й пильніше вдивлявся в обличчя людини в окулярах.
Думка моя з болючим напруженням працювала, з неймовірною швидкістю перегортаючи сторінки мого життя... і я, нарешті, схопився, витираючи холодний піт з лоба.
– Я знаю, хто ви! – заверещав репортер. – Ви...
– Чекайте! – перебив я. – Я пізнав його. Знаєте, хто це?
Раптова тиша злизала всі звуки. Чутно було, як шумує вода за кормою, важко дихає репортер та десь зблизька нервово хрустять чиїсь пальці.
– Це містер Джим Вілкінз, фабрикант богів.
Американець, не кваплячись, поважно підвівся, і очі йому загорілися щирим задоволенням.
– Дуже радий, – чемно вклонився він. – Я також вас пізнав. Ми з вами випадково зустрілися на початку літа на пляжі, і я вам оповів про мою фабрику богів... А згодом я з великою приємністю читав ваше оповідання про мене[6]6
Мається на увазі оповідання Леоніда Чернова «Фабрика богів», надруковане 1927 року в харківському журналі «Всесвіт», № 29, а також 1929 року в авторських збірках «Сонце під веслами» та «Чудаки прикрашають світ». (Обидві книжки видані у Харкові видавництвом «ДВУ»).
[Закрыть]. Гадаю, що ви також читали, панове? Прегарно. Ви так влучно підкреслили гуманний вплив нашої культури на колоніальні нації! Недурно ж по всіх закутках земної кулі зоряний прапор викликає таку пошану!
Репортер підстрибнув.
– Знаємо, через що! Знаємо! Броненосці біля Суецу! Наддредноути в Шанхаї! Панцерники навколо всього Чорного суходолу![7]7
Чорний суходіл – Африка.
[Закрыть]
Містер Вілкінз задоволено й трохи соромливо, як молода дівчина, замахав руками:
– Ну що ви, що ви! Ви говорите нам компліменти! Ви забули про Англію: вона має також непоганий флот. Правда, ми маємо намір випередити її. Ми, комерсанти, в міру наших сил піклуємося про посилення озброєння нашої батьківщини для піднесення її престижу й сили, ну, а також для одержання військових замовлень. Приємне так рідко сполучається з корисним.
– Знаємо! Пошана перед пащами ваших гармат! А от нас поважають і без панцерників та аеропланів! Ми бідні, обшарпані, некультурні, а нас поважають! Чому? Ви хочете знати чому? Так подивіться, будьте ласкавенькі, он туди.
Він показав на кормовий прапор і замахав руками, мов крилами вітряк:
– Ми досі спимо по п’ять чоловік в одній кімнаті, лаємось, як звірі, смокчемо самогон, сякаємося за допомогою пальців... – Він наочно показав, як це робиться, при чому актор боязко відсунувся. – Зате ми розуміємо культуру не так, як ви, золоті торби, культурні дикуни, лицарі долара та отруйного газу! Ми розуміємо її, як личить молодій могутній нації, що сама сотні років стогнала в кайданах і тепер несе відродження всесвітові. Ми... ми...
– Не треба даремно витрачати порох, – сказав раптом практичний артист. – За такі прекрасні слова ви можете одержати непоганий гонорар у першій-ліпшій редакції.
– Пустіть мене! – несамовито сіпонувся репортер. – Що це таке, справді?! Я переконаю його!
– Кого?
Репортер озирнувся навкруги і закам’янів нерухомо: крісло чоловіка в окулярах було порожнє. Прозора темрява вкутала все навкруги бразолійним[8]8
Бразолійний – синій.
[Закрыть] серпанком. Пароплав стояв біля приплаву скрізь метушилися люди.
– Він утік?
– Навряд. Йому тут уставати. Просив переказати вам, що він починає розчаровуватись у нашій нації.
– Хто він такий?
– Фабрикант богів, – попередив я артиста. – Він виробляє поганських ідолів, продає їх колоніальним дикунам, а потім посилає власних місіонерів, щоб вони, проповідуючи християнство, знищували тих ідолів для полегшення продажу нової партії богів. Надзвичайно таємнича і романтична людина. Я зустрічаю його вдруге. Коли треба, він зникає, як Мефістофель на провінціальній сцені. Мені хотілося поближче з ним познайомитись.
– Чекайте, чекайте! – перебив мене артист. – Фабрикант богів, ви кажете ? Фабрикант богів ? Я згадав. Ну, звичайно! Надія Токаренко, артистка нашого театру, розповідала мені про нього. Вона зустрічала його в Кисловодську. Соціаліст. Грандіозна ідея організації під Москвою велетенського, за останнім словом техніки, публічного дому з метою прискорення звиродніння непїї[9]9
Непія – зневажлива назва НЕП – Нової економічної політики, котру більшовики провадили у двадцяті роки. Метою НЕП було відродження економіки, зруйнованої громадянською війною, методом повернення капіталістичних методів господарства. Революційно налаштовані громадяни негативно ставилися до так званих непманів, тобто дрібних капіталістів.
[Закрыть]. Щось неймовірне: приїхав домагатись концесії на цей дім.
– Та що ви?!
– Серйозно.
– Та це ж – геніальне... глупство!
– Атож.
– Чому ж ви раніше мені не сказали? Я б розпитав. Це ж трапляється раз на життя.
– Я не знав, хто він. А ви знаєте Надію Токаренкову?
– Ну, ще б пак!
– Напишіть.
– Неодмінно. Сьогодні ж. Зараз же.
***
Я сів і написав:
«Люба Надіє!
Я дізнався, що Ви маєте відомості про фабриканта богів містера Джима Вілкінза і про його незвичайні способи звиродніння непїї в СРСР. Чекаю від Вас подробиць.
Ваш Леонід».
Вночі я сидів біля борту, вдивлявся в зачаровану синю далечінь, слухав шепотіння хвиль і думав так: «Дніпре мій! Годі тобі, сивий, журитися та мріяти про романтичні, тисячооспівані, легендами оповиті часи Тараса Трясила[10]10
Тарас Трясило (? -1639) – козацький отаман. Один із командирів козацьких найманців у Тридцятирічній війні. Реформував козацьке військо, посиливши роль кавалерії. Кошовий отаман Війська Запорозького нереєстрового (1629), організатор походу на Кримське ханство (1629), ватажок козацького-селянського повстання (1630), учасник Смоленської війни (1632-1634).
[Закрыть]. Подивись-но, діду, яка велично прекрасна, заллята електросвітлом романтика майорить перед нашими очима! Ти чув, що казав цей містер про нашу з тобою некультурність? Напруж-но свої велетенські груди, старий, спрямуй силу свою на дніпрельстанські турбіни, закрути мільйоносильні машини – і доведи світові, що ми з тобою розуміємо культуру трохи інакше, ніж ці самовпевнені лицарі цивілізації! Що наша з тобою країна – напередодні небувалої весни, на порозі великого й прекрасного електричного Запоріжжя!»
7
День миготить за днем, дні шикуються в тижні, місяці й роки.
Мчить бистроминущий час – осаджує на душі крихкі намули, і обростає людина міцною шкаралупою статечности, і похмурі зморшки вкривають колись чисте й сміхотливе обличчя.
Та бувають хвилини, коли навіть старий і незграбний пес заметляє волохатим хвостом, підстрибне, вищирить жартівливо жовті зуби і починає гасати на подвір’ї – чи не рожеве дитинство – весна його життя – приснилася старому чортові?
О, так! Людині потрібні свята. Людина не може без свята. Для жорстоких і суворих буднів потрібна зарядка – і цю зарядку дають свята: незвичайні дні, незвичайні ночі, коли з людини спадає шкаралупа років, коли навкруги – і музика, і прапори, і кохані друзі, і прекрасні сильні подруги, і молодість – молодість...
1 січня 192* року, о третій годині ранку велика зала являла незвичайну картину. Скуйовджений кучерявий сміх, сплески жартів, гомін реготу лунко линув до стелі, крутився там завірюхою – і раптом падав на голови людей, мов пустотлива липнева хвиля білою піною, мільйоном бризок, дзвониками сміху розбивався об переповнені груди.
Кароокий і завжди замріяний поет приніс з буфету порося, проголосив, що він вийшов зі свинопасів і тепер не соромиться показати всім, який він управний був знавець своєї справи.
– А я був фельдшером, – гукав басом славетний фейлетоніст. – Кого почастувати хініном, кому дати «каскара саґрада»[11]11
Каскара саграда (іспанською – священна кора) – проносне з кори дерева каскари, північноамериканського різновиду крушини.
[Закрыть] або по-нашому «Вернись в Сорренто»[12]12
«Вернись в Сорренто» – неаполітанська пісня, створена 1902-го року Ернесто де Куртісом (музика) та Джамбаттістою де Куртісом, братом композитора. Була популярна у різних країнах, виконувана різними мовами. Як жартівлива назва проносного, словосполучення «Вернись в Сорренто» вживалося очевидно через схожість із виразом «Вернись в сортир», або «Вернись срати».
[Закрыть]...
– Можу вас постригти, – запропонував голений редактор у чотирикутному пенсне. – Я був перукар. Ось машинка. Три нулі. Додержуйте черги, друзі!
Величезний Хома став струнко перед редактором і з пошаною сказав:
– Можу допомогти. Черга буде ідеальна. Професійна звичка. Я – колишній міліціонер. А раніше вантажник. Не менше однієї десятої кавунів в одеській гавані пройшли через мої руки.
– Ви мені потрібні, – приземкуватий, зарослий, немов кокосовий горіх, поет потягнув вантажника в куток. – Я – колишній машиніст на паровозі. Вуаля!
Він, надувши щоки, зашипів, замотиляв руками й рушив у путь.
Тут були і водогонники, і лікарі, і годинникарі, і слюсарі, і мотоциклісти, і навіть один клоун.
Він посадив усю непокірну масу на стільці, скочив на естраду, задзюрчав у верескливий свисток і протягом сповістив:
– Відкриття гастролей міжнародного чемпіонату французької боротьби! Прибули й записались до чемпіонату такі борці...
На естраду випливли один по одному десяток людей.
– Чемпіон важкого дотепу, славнозвісний Гнат Щока!
Хома засмикав руками й ногами, вибіг наперед і, розгойдуючись, низько вклонився аудиторії.
– Чемпіон легкої поведінки, славний на всю Україну Макс Ляп! Сьогодні змагаються три найкращі пари. Перша пара: Гнат Щока – Макс Ляп. Термін боротьби – десять хвилин. Після п’яти хвилин – одна хвилина перерви. Прошу.
Він оглушливо заверещав у свисток.
Здоровий сміх, бадьора веселість, незахмарена радість, дитяча безтурботність у час відпочинку – це ознака сильної, дужої, працездатної людини; це риса незламного будівника, творця, певного своєї сили, волі, правдивости тяжкого й радісного шляху.
В суворих буднях ці серйозні мужчини уперто й надсадно працюють, думають, розтинають розумом шляхи епохи, керують мислями десятків тисяч людей.
Сьогодні, святом, ці дорослі мужчини – діти.
Цвіт українського мистецького жіноцтва – голубоокі товаришки, кароокі подруги, синьоокі друзі – були на цій товариській вечірці.
І поготів упадало в очі, що тут не було Надії Токаренкової. Ще тиждень тому вона переказувала телефоном:
– Я принципово відмовляюсь від участи у вечірці, що має характер розваги. Це несерйозно. Корисніше прочитати том Фройда або першу частину єгиптології д-ра Вольфсона.
Умовити її не могли, і розважили серце тим, що нишком вилаялись: ханжа!
8
Три дні тому, по обіді, в Надійчиній кімнаті безцеремонно затріскотів телефон:
– З вами говорить представник такої-то організації.
– Дуже приємно.
– В понеділок у нас концерт.
– Чим можу бути корисна?
– Дозвольте надрукувати в афіші ваше ім’я.
– Моє ім’я без мене самої – мана.
– Услід за вашим ім’ям на естраді з’явитесь ви самі.
– Це неможливо.
– Чому?
– За законами фізики – і я не є виняток з цього закону – людина не може одночасно перебувати в кількох місцях.
– А ви в цей час перебуватимете...
– ... Вдома.
– А не на нашій естраді?
– Ні.
– Чому?
– На естраді не можна працювати над новою роллю.
– Над нею ви можете працювати другого дня.
– Ні.
– Чому?
– Понеділок. Єдиний вільний день. Мушу зосередитись. Пробачте.
Але голос наполягав рішуче й непримиренно. Надійчині аргументи розбивались об його незламність, мов хвиля об скелю. Рівно о восьмій вечора, хвилина в хвилину, він обіцяв прислати автомобіль – і Надія погодилась.
Довго потім метушилася рвучким пружним кроком по кімнаті, знизувала лівим плечем, лаяла себе за м’якотілість.
Та було пізно.
9
Рівно о восьмій вечора перед брамою заблимав сліпучими очима, заскавучав сиреною блискучий, чепурний – кава з молоком – «форд».
Його мотор працював на місці майже нечутно: ледве воркотав – таємниче, стримано, по-дружньому, – наче розповідав шоферові лукавий секрет. Воркував легко, недбало, природно: так сміється красуня флорентійка, весела пролетарка, в жилах якої вигадливо змішалась кров лепких лангобардів – і Борджіа, брудних маврів – і Корсіні[13]13
Лепкий – тут: беручкий, охочий. Лангобарди – давньогерманське плем'я, що в період великого переселення народів вторглося в Італію і створило там Лангобардське королівство. Борджіа – іспано-італійський дворянський рід з Валенсії. Його ім'я стало синонімом розбещеності та віроломства. Корсіні – знатний флорентійський рід, відомий з XIII сторіччя.
[Закрыть].
«Б’юїк» і «сітроен» – родовиті французькі аристократи. Вони повні можновладної пихи: навіть шепотіти моторами – це моветон. По їхніх металевих жилах тече чиста блакитна холодна бензинова кров, і ходити вони люблять тільки асфальтовими та гудронованими шляхами. Потрапивши на рівчаки та грудки радянських шляхів, вони гублять етикет і пишновеличну гідність: стрибають і ламають породисті ноги, і нарешті, остаточно виснажившись, відмовляються працювати, як блискучий зверху і гнилий зсередини вельможа на примусовій праці в концентраційному таборі.
«Форд» – механічна дитина капіталіста Форда – нащадний почесний пролетар. Він однаково легко й весело поводить себе і на чудесному асфальті, і на тяжких вибоїнах первісних шляхів. Його нічим не здивуєш. Він звик до всякої праці, до всякої обстанови. Ось він у білосніжному комірці – чепурний та охайний – мчить першотравневими вулицями, уквітчавши груди пекучими червоними прапорцями; ось він – серед бруду, диму й пороху – пахкотить на чорній роботі великого будівництва. У «форда» здорове серце – магнето, міцні легені – карбюратор і жигльор, прекрасний шлунок – циліндри, добрячі ноги – колеса, гострі очі – ліхтарі, галаслива горлянка – сирена. «Форд» народжується легко й швидко, живе радісно й довго, помирає бадьоро й безболісно. У нього позаду прадіди й батьки – робітники, загартовані в поколіннях тяжкою працею, природним добором: гине кволий, перемагає дужий. Він воркоче сміхотливо, а за сміхотливістю – віра в силу: пролетаріат переможе світ.
«Форд» уважно облапав промінням ліхтарів браму й покликав ще раз.
Надія впурхнула в хутро, накинула шарф. Крізь сніг і хуртовину фосфоричною плямою дивився на неї місяць. «Форд» шанобливо й уклінно розчинив і пристукнув за нею дверці, радо загуркотів мотором і м’яко рушив у ніч.
«Форд» віз Надію блискавично, з безмежною обережною ніжністю, як везуть дорогоцінне вино в коштовному кришталевому посуді: не розбить би, не розхлюпать... Він пестив і гойдав жінку на затишних подушках, гнучкі ресори свої напружував до болю, і шалена хуткість сталевого коня спиняла Надійчин подих. Сиреною гукав на роззяв владно й незадоволено:
– З дороги, ґаво! Хіба не бачиш, кого несу в обіймах?!
Під тепле, дружнє, лукаве муркотіння мотора Надія закрила очі. І коли за десять хвилин глянула у віконце, побачила: білою ковдрою мчав назустріч тьмяний шлях, кавчала віхола, барабанили у віконце сухі сніжинки, миготіли телеграфні стовпи, пухнастими руками стукали в дверці ялини, а машина вихоплювала з білої каламутної темряви два кругляки й шалено перетинала вихрясті хвости оскаженілому драконові – хуртовині.
Надія спробувала встати, але рівчак м’яко посадив її на шкіряну подушку. Тоді дівчина спустила скло до кабіни шофера, сухо і владно відрубала:
– Зупиніть машину.
Мовчання. Співає мотор. У вікні тріпочуть і об скло розбиваються на смерть крихкі сніжинки.
– Зупиніть машину. Куди ви мене везете?
Реве віхола, і пухнастими лапами ледве встигають махнути летючі ялини.
Шофер не обертається. Він прикипів до сидіння, уп’явся поглядом у крутючу даль. Ліва нога – нерухомо – над педаллю сполучення, друга тисне акселератор, піддає моторові палива; а «фордові» що? «Форд» радий незвичайній пригоді, «фордові» втішно погратися з хуртовиною.
– Я востаннє наказую: зупиніть мотор. Інакше я вистрибну з машини.
Шофер на мить – коротку, мов морг очей – обертається. Надія налапує ручку дверей. В ту ж мить шофер відпускає акселератор, натискує на педаль конусного сполучення і одночасно різко давить на гальмо. «Форд» стогне від несподіванки: о-ой!.. – і слухняно кам’яніє на місці.
Віхола гуде й регоче, жбурляє жменями сніг, дрібним дробом барабанять сніжинки.
Надія:
– Я вам наказую повернути машину і їхати до міста. Хто ви такий?
Шофер перекидає триб[14]14
Триб – шестірня, зубчасте колесо, яке передає рух.
[Закрыть] на вільний хід, запалює лампку в пасажирській кабіні, вилазить з машини, розчиняє Надійчині двері (в кабіну вривається віхола, хлеще в обличчя холодними срібними патлами) і стоїть у тьмяному світлі маленької лампки.
Надія:
– Хто ви такий?
Шофер знімає окуляри.
Надія одкидається вглиб кабіни:
– Ви?
– Я.
– Яким чином?
– Інакше не міг поговорити з вами. До вас так тяжко добутися.
– А концерт?
– Вигадка.
– Як ви сміли?
– Я – американець.
– Ви знаєте, що за це наш закон суворо карає?
– Я ставив на карту більше.
– Що вам од мене треба?
– Сказати два слова.
– А потім?
– Ваша воля.
– Я вас слухаю.
Джим Вілкінз знизав плечима й зітхнув, наче лагодився зрушити з місця скелю. Надія чекала. Вілкінз напружився, піддав плечима, але зрушити скелю так і не зміг. Надія прищулила очі й пильно глянула йому в перенісся:
– Ви мене любите?
– Так.
Віхола зареготала, немов навіжена:
– От так історія!
– Це все?
– Все.
Мовчання.
Віхола.
Сніжинки.
– Ви – американець, людина діла й долара.
– Так.
– А чи знаєте ви, що я не маю мільярда?
– Знаю.
– І все ж таки...
– ... І все ж таки я передусім людина, а потім – американець.
Віхола:
– Ого-го!
«Форд»:
– Так-так-так!..
А ліс – то затріскотить тривожно задубілими вітами, то замовкне і слухає уважно.
А ялини-цокотухи лукаво шушукаються поміж собою, шепочуть одна одній – і летять по цілому лісу шамотливі чутки про незвичайну, одвіку небувалу в цих краях подію: зимової ночі занесла хуртовина в ліс двох людей на бензиновій машині, і стоять люди одне проти одного, скупо кидають слова, а за кожним словом – віковічний людський, незрозумілий деревам біль.
Надія:
– Так от слухайте: я вас не люблю. Зрозуміло?
– Цілком.
– Висновки?
– Вже зробив.
– А тепер – одвезіть мене додому.
– Слухаю.
«Форд» гарчить байдуже й покірно, як переможений вояк, що повертає з поля бою додому. Він робить крутий поворот, нерішуче зупиняється – і в грудях його клекіт, як у пораненого вовка.
Надія:
– Навіщо вам потрібна була ця сахаринова кінопригода?
– В звичайному оточенні я не посмів би сказати. Кохання і здоровий глузд – одвічні вороги.
– Це нагадує не дуже оригінальний американський детектив, але це сміливо. Браво, містере Вілкінз!
– До ваших послуг, міс Надіє.
– Цей вечір ми проведемо разом. Я маю запрошення на сімейну літературну вечірку.
– Ол-райт. Там, де людина загубила двадцять сім тисяч, загубити ще десять – це вже дрібниця.
– Які двадцять сім тисяч?
– На думання про вас, на складання і здійснення плану я витратив двадцять сім годин. Кожна моя година коштує пересічно тисячу доларів.
– Ви непоправний...
– ... американець, міс, – посміхається Вілкінз, і його посмішка, немов у рефлекторі, відблискує в Надійчиному обличчі:
– Отже, вулиця Лесі Українки, сім.
– Є.
«Форд» загарчав і кинувся розтинати ніч.
10
У вестибюлі на лаві грав патефон.
Біля патефона, взявшись за руки, цвірінькаючи, соромливо пританцьовували троє: два біленькі дідки й один чорний огрядний чоловік.
Біленькі дідки нагадували весняних поросят: були рожеві, лисі, чистенькі й маленькі. Той, третій, був у величезних чорних окулярах, – перетяте рівчаком непокірне підборіддя, в очах – упертість і воля.
Чорний вів перед. Обличчя було кам’яне, нерухоме, мов машкара або зупинений кадр кінофільму. Тільки очі – крізь, повз і через окуляри – розкидали золоті бризки.
Ніхто не знав дідків. Здавалося – вони тільки на хвилинку зістрибнули зі старовинної картини повеселитись і зараз знову прилипнуть до полотна, увійдуть у свою віковічну двомірну нерухомість.
Тут я й зіткнувся – обличчя в обличчя, очі в очі, уста в уста – з Надією Токаренковою.
Вона запалила блакитні очі, немов могутні півватки[15]15
Півватка – тут: лампочка на пів вата.
[Закрыть], і дуже тихо сказала:
– Ідіть за мною.
Ми відійшли в дальній кут.
Там вона притягла моє вухо до своїх уст, тривожно, як шелестить сухе листя перед ураганом, прошепотіла:
– Він тут.
– Хто?
– Джим Вілкінз – фабрикант богів – тут.
– Це неймовірно.
– Факт.
– Покажіть.
– Будь ласка.
Вона глянула на дідків, і я застиг: людиною в чорних окулярах був Джим Вілкінз – я не міг помилитись, не міг, не міг.
11
У цій затишній кімнаті зібралися всі, кого втомили вірші, жарти, сміх.
Кімната поринула в сині сутінки, і неспокійний промінь з-під зеленкуватого піддашшя вихоплював тільки різко окреслений профіль містера Джима Вілкінза.
– Один з ваших колег, – урочисто сказав фабрикант богів, – дуже влучно назвав мене Мефістофелем на провінціальній сцені. Це непогано. Це значить, що я для вас – загадкова, таємнича людина. Не заперечую. Все незрозуміле завжди здається за таємниче. Мене дратує тільки одне: пів року я вже намагаюсь пояснити, що я приніс вам геніальну ідею, яка дасть і вашій країні, і мені радість, долари, сміх, легке й веселе життя. Пів року я намагаюсь пояснити це – і ніхто не може чи не хоче зрозуміти мене. Я починаю вдаватись у тугу. Часом мені здається, що ми з вами – люди різних планет, що наші категорії думання – неспівмірні.
Він озирнувся навколо і чемно скривився:
– Як ви живете, шановні громадяни? Ви живете тоскно, о республіканці! Обличчя ваші похмурі, і в очах ваших – округова, районова і світова нудьга.
– Брехня, – спокійно, наче сам до себе, сказав репортер. – Лазить по різних закутках... А поглянув би він на наші заводи. Далі.
– У провінції мені довелося зазирнути одного осіннього вечора до старої приятельки. Я знав її ще дівчиною. Через брудний, вкритий ганчір’ям і калом двір я підійшов до рипучих, облуплених дверей. Постукав. Мені відчинила якась укутана липучим дрантям, розпатлана півлюдина-півмавпа. Ми ввійшли в кімнату. Блимав і чадив смердючий каганець. Скрізь розкидана була брудна білизна, а кривий рипучий стіл одставив дві ноги, як стара немічна кобила, що зупинилася – passez-moi le mot[16]16
Passez-moi le mot – фр. «вибачте за вислів».
[Закрыть] – помочитися. У повітрі хилитався задушливий запах поганої керосинки, брудної ковдри, що не провітрювалась, очевидно, з дев’ятсот сімнадцятого року. Десь у купі засмальцьованих подушок верещав обурений шматочок людського м’яса.
– Це мій син... – розпатлана мавпа почухала брудним нігтем липуче волосся. – Я вас одразу впізнала. Знайомтесь: мій чоловік.
Тут тільки я помітив, що в дальньому кутку глитав кістку орангутанг, печерний дикун, горила. Він загрозливо гарчав, блимав баньками і, у відповідь на мій чемний поклін, голосно гавкнув і, плямкаючи, продовжував обсмоктувати кістку. Хм-да!.. Це була мрія моїх дитячих літ, пресвітла Ліяна Отава. Вона взяла шлюб з кустарем-одинаком і, за її власним виразом, «не змогла задовільно влаштувати свого життя».
– Шарж! – це випалив просто в лоб містерові Вілкінзові славетний український артист з чуттєвим обличчям.
Джим Вілкінз підвів брови:
– Навряд. Типовий малюнок з жит...
– ... з життя колишніх людей, прогнилого міщанства, позбавленців[17]17
Рос. «лишенец» – неофіційна назва радянських громадян, позбавлених виборчих прав у 1918-1936 роках, згідно з Конституцією. Усього було сім таких категорій, серед них особи духовного сану, особи, які живуть із нетрудових доходів, використовують найману працю з метою прибутку, приватні торговці та ін.
[Закрыть], навіки зниклого сміття, мотлоху, жалюгідних людських решток колись панівних класів. Геть бруд!
Усі озирнулись. Це говорила – гнівно, різко, рвучко – Надія Токаренко.
Містер Вілкінз ледве прищулив ліве око й по-зміячому вклонився:
– Вам я не смію перечити, міс Надіє.
Надія підвелась:
– Ви не бачили наших фабрик і заводів, шановний містере. Ви не чули про соцзмагання, ударні бригади, цехи й заводи.
– Знов-таки не смію перечити. Зате я бачив протилежний полюс: непосалони, «Абрау-Дюрсо»[18]18
«Абрау-Дюрсо» – шампанське, що його випускало виноробне підприємство в однойменному царському маєтку біля Новоросійська, з 1920 – виноробний радгосп.
[Закрыть], фокстроти, оголені до половини жіночі постаті, оглушливий чад сексуальних, спиртових та кокаїнових веселощів.
Надія кинула з очей гнівну блискавицю:
– Покидьки. Невже незрозуміло? «Après nous le déluge»[19]19
Après nous le déluge – фр. «після нас хоч потоп». Фраза належить маркізі де Помпадур, яка так зреагувала на отриману Людовіком XV звістку про принизливу поразку французів у битві біля Росбаха, що глибоко його вразила.
[Закрыть]. Останні конвульсії. Завтра зникнуть і не заражатимуть наше повітря.
Обличчя Вілкінзове стало кругле й сміхотливе, мов східне сонце. Він хрипко зарипів: це мало визначати сміх.
– Покидьки? Ви сказали «покидьки»? О, міс Надіє і ви, друзі! Нарешті ми таки договорилися. Покидьки. О! Саме покидьки й приваблюють мою увагу вже пів року. Саме ради них я сьомий місяць тиняюсь шляхами й стежками вашої прекрасної батьківщини. Дозвольте ж, вельмишановні друзі, про покидьки.
В кімнаті стало тихо, але тиша бриніла, мов напружена, висока, туго накручена струна: і-і-і... Чи, може, то кров у скронях: і-і-і...
Надія наблизила вуста до мого вуха і обілляла мою щоку пахучим, пекучим, головокрутним теплом свого подиху:
– Цікаво?
– Я вражений. Хто він такий?
– Тс-с-с...
Містер Вілкінз випростався, як фокусник перед тяжким номером.
– Моя ідея проста, як прості всі геніальні ідеї, – урочисто виголосив фабрикант богів. – Справжня ділова людина, розумний організатор і раціоналізатор виробництва ніколи не допустить, щоб покидьки виробництва гинули марно. Генрі Форд виробляє дрібні частини своїх автомобілів з диму своїх заводів. Сміття, мотлох, негідь розумний хазяїн переробляє на потрібні й корисні речі. Ми, американці, на спирт переробляємо кал, він рухає мотори... ну, хоча б, скажімо, парфумерних фабрик – і дає світові найвишуканіші, найтонші пахощі, що викликають з душі сльози й захоплення, що хвилюють і підносять людський дух на недосяжні високості, спонукають поетів писати найзапашніші поеми й романи. О, так! Я особисто, наприклад, розробляю проект раціонального використовування високої температури тифозних та інших хворих. Ви подумайте, скільки тепла гине марно! Скільки курчат можна вивести, коли це тепло використати для інкубаторів! Я вже робив перші кустарні спроби: підкладав свіжі яйця під хворих на тиф. Температура хворого – сорок один – приблизно дорівнює температурі квочки. На превеликий жаль, хворий не може три тижні держати потрібну температуру. Та коли хворий помирав, я перекладав яйця до нового. Успіх перевищив усі сподіванки: я вивів прегарних курчат. Лишилося механізувати й раціоналізувати справу. В лікарнях та шпиталях під хворими буде влаштовано спеціальні приладдя, що передаватимуть тепло до інкубаторів. За це ми зможемо лікувати хворих безплатно. Я бачу, як ваша країна не шкодує грошей на охорону та ремонт здоров’я трудящих. А зиск де? Де зиск, питаю? О, нерозумні республіканці! Не тямите ви використовувати покидьки. Ви подивіться хоча , на французьку поліцію. Як вона спритно використовує людські покидьки: злодіїв, апашів[20]20
Апаш – у Франції хуліган, злодій.
[Закрыть], грабіжників, російських монархістів, політичних шахраїв. З них кінець кінцем виходять пречудесні провокатори, геніальні шпики, незрівнянні зрадники...
Вілкінз вибачливо скривився.
– Я бачу на ваших обличчях посмішки огиди й зневаги. Одвічна українська сентиментальність, старосвітська м’якотілість, якийсь незрозумілий передпотопний надривно-психологічний підхід до життя! Я бачу, як старанно збирають у вас ганчір’я, кістки, понівечену бляху, бите скло, старі калоші, клаптики паперу.
– Кожен іржавий цвях, – вистрибнув репортер, – ми примушуємо служити нашій справі.
– Іржаві цвяхи ви бачите, – обурено крикнув Джим Вілкінз, – а золота, що валяється під вашими ногами, ви не помічаєте!
З очей його вистрибнуло обурення й заметушилось по кімнаті, між фотелями й людьми.
– Якого золота?
Вілкінз затрусився від нечутного здушеного внутрішнього реготу.
– Сказати?
Під репортером репнуло крісло. Крізь зуби щось зашкварчало, немов сало на сковороді:
– Та говори ж, сволоч!
