Текст книги "Людина з іншої планети"
Автор книги: Леонід Чернов
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 4 страниц)
Леонід Чернов
Людина з іншої планети
1
– Ви тут на курорті з дружиною?
– Ні, я нежонатий. У мене наречена в Ленінграді.
– Ах, наречена? Скільки?
– Дивне запитання. Одна, звичайно.
– Ні, я питаю, скільки тисяч має ваша наречена?
– А звідки я знаю? Карбованців, мабуть, сто на місяць. Мене те мало цікавить.
– Ага, розумію. Ви, напевне, директор тресту. Нафта?
– Я зовсім не директор. Я письменник.
– Ах, письменник? Дуже приємно. Скільки?
– Років п’ять.
– Ні, я питаю, скільки заробляєте? Тисяч п’ятнадцять-двадцять?
– Ви вгадали. Років за десять я можу заробити таку суму.
– І ви після цього не цікавитесь, скільки грошей має ваша наречена?!
– Звичайно, ні. Просто я люблю її – та й годі.
В його очах блиснуло презирство й відзначилася робота думки – наскільки, звичайно, може працювати мозок в таку пекельну спеку.
Ми, голі, лежали поруч на гарячому піску, насунувши на потилиці свої капелюхи.
Вгорі над нами палало сліпуче сонце. Навкруги весь пляж вкрито було сотнями півголих тіл. Біля наших ніг ласкаво хлюпотіло блакитне море.
Він закліпав очима, став на коліна й закричав:
– Ви, українці – неймовірні ідеалісти! Так-так! Така молода, така обдарована нація – і раптом ідеалісти! Неможливо! Йому однаково – мільйонерка його наречена чи просто жебрачка. Він – письменник, і він не думає, що на виробництві борного вазеліну він міг би заробити вдесятеро більше! Ганьба! У вас немає ділового підходу до життя, організованости, цільового настановлення!
– Слухайте, – ліниво зупинив я його. – Ви часом не фінінспектор?
Він ніби тільки й чекав на це запитання: одкинув простирало, скинув панаму і простяг мені руку:
– Джим Вілкінз, фабрикант богів.
– Фабрикант чого-о?
– Богів.
– Не розумію.
– Нема нічого дивного. Відсутність морально-комерційного хисту. Хочете, розкажу? Історія ідеального сполучення найчистішого християнського морального задоволення з комерційними інтересами. Хочете слухати?
2
Помираючи, мій добрий батько закликав до себе мене і брата Тома.
– Сини мої, – простогнав старий, – прийшла моя черга покинути цей вередливий світ. Чесна двадцятирічна праця на біржі дала мені змогу лишити вам непогану спадщину у векселях та цінних паперах. Але з власного досвіду я знаю, як мало думає діловий американець про спасіння душі та добродійні справи. Не забувайте про це, сини мої, як забув ваш батько, якого чорти вже готуються підсмалювати на повільному вогні. Для полегшення його пекельних страждань ви повинні у вашому бюджеті почесне місце одвести на добрі діла. Не забувайте про малих сих, страждущих і нещасних. Ви повинні віддавати на це діло принаймні процентів... процентів... центів...
Тут наш добрий батько закректав і віддав душу тому, хто мав на неї право... Боюсь запевняти вас, що це був саме бог.
Ми дуже любили нашого батька. Ми дуже сумували. Ще б пак! Зупинка діла на два дні дала нам збитку на триста десять тисяч! Жах! Том ходив білий як крейда.
– Ну, – сказав я Томові згодом, – як же ми використаємо капітал?
– Старий хрін був не такий дурень, яким він хотів прикинутись, – глибокодумно відповів Том. – Він пустив по світу з торбиною не одну сотню людей. Він розкошував, а ми тепер повинні віддавати свої гроші на його спасіння. Це неможливо, Джиме. Треба щось придумати. От маєш повну збірку творів Зиґмунда Фройда. Я беру Крафт-Ебінґа[1]1
Крафт-Ебінґ Ріхард фон (1840-1902) – австрійсько-німецький психіатр, невропатолог, криміналіст, дослідник людської сексуальности, один з основоположників сексології.
[Закрыть]. Читай. Читай і думай. Ми повинні винайти такі компромісні форми, що задовольнили б обидві сторони.
***
Минув місяць.
Я вже з пам’яті цитував цілі сторінки старого Зиґмунда.
Одного разу вранці Том прибіг до мене, впав на канапу і застогнав:
– Нічого не можу придумати. Лишається відкрити притулок для недоношених цуценят або богадільню для підстаркуватих клерків.
– Ти – справжній дикун! – крикнув я. – Ти забув про наш принцип: поєднання добрих діл з комерційною справою. Одне одному не повинно заважати. Еврика! Я придумав! Єсть! Я відкриваю фабрику богів. Ти організуй школу місіонерів.
Ви не розумієте? Том теж відразу не зрозумів.
Ая в той час придумав діло, що відразу посунуло вперед справу цивілізації.
***
За пів року фабрика почала працювати.
Бажаючи полегшити життя нещасних темних дикунів наших тропічних колоній, я почав дешеве масове виробництво ідолів для всіх поганських вір на всі ціни й смаки.
Велетенські океанські пароплави везуть моїх ідолів разом з моїми комерційними агентами до всіх тропічних країн, де ще живуть бідні некультурні дикуни.
Дикуни благословляють моє ім’я, падають ниць перед богами і в обмін на ідолів несуть на мої пароплави всякі витребеньки: золоті самородки, слонову кість, самоцвітне каміння...
Трохи згодом, коли весь чорношкірий світ молиться моїм ідолам і збут помітно зменшується, я оповіщаю про це брата.
Том негайно відряджає до тропічних країн кілька партій місіонерів власної школи. Місіонери за чотириста доларів на місяць несуть до дикунів світ істинної християнської віри і, щоб довести безсилля ідолів, влучно відбивають їм голови й скидають з підніжжя.
Некультурні дикуни ображаються, кричать, кличуть жерців – і місіонери дістають кілька стріл у м’які частини тіла.
За десять хвилин увесь світ облітає тривожне радіо: «Повстання дикунів на островах Реджі-Педжі. Життя наших громадян у небезпеці. SOS! Рятуйте наші душі!»
Весь світ знає, як турбується наш уряд за своїх громадян. Пів десятка дредноутів з аеропланами приводять дикунів до переконання, що місіонерські м’які частини користуються в колоніальних країнах правом цілковитої екстериторіальности.
Правда, тут трапляються й маленькі незручності нашої професії. Руйнуючи поганських богів, солдати заразом, про всякий випадок, знищують між іншим і частину дикунів.
Коли мене сповіщають про це, я згадую покійного батька, і серце моє обливається кров’ю за нещасних дикунів.
– Вони потребують утіхи в релігії, – думаю я, – а богів їхніх геть знищено. Що робити? Як допомогти нещасним?
Я кличу свого управителя – і другого дня океанський пароплав, навантажений новою партією ідолів та агентів, відпливає до берегів дикунської країни.
А Том тимчасом готує свіжу партію місіонерів.
3
Містер Джим Вілкінз сперся на лікоть.
– Ну... Що ви скажете?
– Що я скажу? Що ви зовсім не американець – от що я скажу.
– Тобто як?
– Дуже просто. Маючи власних ідолів та місіонерів, ви не могли додуматись до того, щоб одкрити також і власний завод дикунів на кшталт кінського. Так-так! Ще десяток років – і ваші солдати переб’ють усіх дикунів. Що ви тоді робитимете, га?
– Любчику, та ви ж стопроцентний американець!
– Надто багато чести, містере. Я лише скромний український літератор... І я кажу: вам треба організувати власний завод дикунів...
– Чудесно!!
– ... і власний рушничний та гарматний заводи...
– Геніально!
– ... і чекати того часу, коли дикуни захоплять ваші рушниці та гармати, і повернуть їх пащами до вас, і виженуть зі своїх країн усіх мерзотників та негідників...
Він розкрив рота, довго мовчки дивився на мене, потім плюнув і одвернувся.
Одвернувсь і я.
Сонце ще міцніше почало пестити мене своїм пекучим промінням.
Мені здалося, що я поволі розтоплююсь у сліпучому сяйві.
***
... Коли повіяв свіжий вітрець, я підвів голову. Містера Вілкінза вже не було коло мене. Біля моїх ніг солодко хлюпотіло море.
Хто він, містер Вілкінз? Коли я бачив його? І чи бачив узагалі? Не знаю сам.
Може, все це тільки приснилося мені під гарячими ласками південного сонця.
4
Минало літо.
Рожеві сутінки переповнили повітря, палубу, пароплав, далекий берег прозорим кришталевим покоєм.
На палубі сиділо троє: маленький чорний, як жук, репортер провінціальної газети; відомий український артист з енергійним чуттєвим обличчям; і третій – самовпевнений огрядний мовчазний чоловік у великих чорних окулярах.
Серед широкої урочистої тиші їх розмову було чути на весь пароплав.
Ті двоє спокійно пхакали цигарками, а нервовий репортер танцював на місці й кричав:
– Не перечте, будь ласка! – Ніхто й не думав з ним сперечатися. – Не перечте! Не говоріть дурниць! – Ніхто нічого й не говорив. – Дайте мені скінчити! Я ще не скінчив... Так от: хай вони приїхали б та подивились, якими велетенськими кроками ми посуваємо вперед свою культуру. На могутнім червонім паровозі революції, здіймаючи навкруги грім і бурю, переможно прямуємо ми в царство соціалізму, в царство червон...
– Він має рацію, – спокійно перебив артист. – Коли б трохи менше галасу й крику, він був би цілком правий. Але, знаєте, професія накладає своє тавро: він журналіст. Ви чули про театр «Березіль»?
– О-о! – вхопив собі слово репортер. – О-о-о! Це наша гордість, наше світло, наше тепло, втіха й надія!
– Коли б не так пишно, – сказав артист, – він мав би рацію.
Чоловік у чорних окулярах, що до цього часу мовчав, повільно запалив нову сигару і смачно затягнувся.
– Я бачив цей театр, – поважно вимовив він. – Я був задоволений. Серйозні мистецькі досягнення. Тільки я вам скажу, і ви, будь ласка, не ображайтеся... Вам, поступовим українцям, бракує ділової практичности.
– Що-о?
– Так-так! Ви називаєте себе матеріалістами, марксистами і ще там якось... і в той же час ви ідеалісти.
– Вибачте, будь ласка, але...
– Чекайте. Візьмімо, наприклад, ваші театри...
– Кожна постановка – нове слово мистецтва! – гукнув екзальтований репортер.
– Припустімо. Але як ви використовуєте свої досягнення? Я кажу про матеріальний бік справи. Постановки високої мистецької цінности, що у нас пів року йшли б з нечуваним тріумфом, у вас майже не викликають відгуку широких кіл суспільства.
– Ну, знаєте, – нахмурився артист, – ми поволі наближаємо театр до глядача, ми вживаємо заходів, щоб...
– А, залиште! Зразок ділової безпорадности та наївности – от що є оті ваші заходи. Та якби ми мали такий театр, ми за пів року озолотилися б! Трест озолотився б, я озолотився б, артисти озолотилися б, репортери озолотилися б!
– Ви жартуєте?
– До біса жарти! Я вам кажу!
Репортер соромливо глянув на свої обшарпані штани і з відтінком в’їдливости сказав:
– А дозвольте вас запитати: яким же способом ви озолотилися б?
Чоловік в окулярах ласкаво посміхнувся:
– Як?..
Він видержав паузу, саркастично кахикнув і врочисто гримнув:
– Р-р-реклама!! Розумієте? Культура реклами! Я весь тремчу від досади, коли бачу вашу дитячу рекламу. З ваших наївних афіш сміються коні й автомобілі. Ви хочете знати, як зробив би я? Будь ласка. Припустімо, що на певний день ви призначили відкриття сезону. Йде прем’єра, бойовик, шедевр вашого найкращого драматурга. Величезні плакати, світові сигнали, щоденні повідомлення в газетах: «Художнє оформлення – стільки-то тисяч! Туалет прем’єрші – стільки-то! Справжні діаманти! Триста репетицій!..» Заздалегідь сила хвалебних рецензій найпопулярніших, найнезалежніших критиків (це коштуватиме вам зовсім недорого; помічено, що популярність і горда незалежність критика просто пропорційні його згодливости). Попередній продаж квитків. Аншлаг! Стіни театру тремтять від незлічимого натовпу. Сім годин вечора. Вісім. Дев’ять. Публіка реве, гримить, гукає, загрожує розруйнувати театр. І от – на сцену виходить «трохи блідий від хвилювання» режисер.
Чоловік в окулярах схопився з крісла, вклонився й голосно загуркотів:
– «Шановне громадянство! Тяжке лихо спіткало наш театр. Несподівано таємниче зникла наша героїня. Пів години тому до її убиральні зайшла якась невідома особа в чорній машкарі. Між цією особою і артисткою сталась якась боротьба – і прем’єршу вкрадено. Зараз ми маємо відомості, що таємнича особа є індуський принц, який безнадійно закохався в артистку три роки тому, під час її мандрівки по Індії. Тепер вони летять аеропланом у напрямку індуського кордону, але навздогін їм послано три аероплани, і...»
Ну, і так далі: «Вистава не відбудеться. Хто бажає, може одержати гроші в касі».
Збитки? Ах, ідеалісти! Та загляньте ж хоч трохи вперед! Ви ж самі прегарно розумієте, що героїня в цей час спокійно сидить дома, п’є каву і розглядає рожеві нігтики. Другого дня в газетах портрети, інтерв’ю, біографії... Героїню відбили, її легко поранено. Виявилось, що індійський принц зовсім не принц, а навпаки – небіж мексиканського президента. Старий морський вовк... По всьому світові шукає сомалійку, від якої колись у Бомбеї мав дітей... Переплутав нашу героїню зі своєю екзотичною коханкою... Завтра – вистава. В ложі – експринц... Портрети, інтерв’ю, біографії... Ви мене розумієте? Десять, двадцять, сто рядових вистав! Культура реклами, шановне громадянство! Культура реклами, що є тільки невеличкою ділянкою загальної культури сучасних високоцивілізованих народів.
Або ж: «Вистава не відбудеться!» – «Чому?!» – «Герой, тікаючи на авто від поклонниць, заплутався кінчиком кашне в колесі – і...» Сенсація! Помста зганьбленої жінки! Замах з обміркованим наміром! Портрети, інтерв’ю, біографії! Півтораста вистав день у день! Га? Зрозуміло, що я навів тут найелементарніші, так би мовити, академічні і, треба визнати, досить-таки заяложені приклади. Але який тут простір для творчої, безупинної, винахідливої думки! Га? Ви, звичайно, пам’ятаєте, як Макс Ліндер[2]2
Макс Ліндер (1883-1925) – французький актор-комік, кінозірка доби німого кінематографу.
[Закрыть] тричі вішався, стрілявся, труївся – і стільки ж разів воскресав? Ви, мабуть, не забули, як Мері Пікфорд[3]3
Мері Пікфорд (1892-1979) – американська актриса театру та кіно, одна із найяскравіших зірок німого кіно.
[Закрыть] хронічно потрапляє під автомобіль або горить на пожежі перед кожною визначною прем’єрою? Замало, мої вельмишановні, утворити мистецьку річ – треба допомогти їй вийти в люди, бо інакше вона зав’яне, як нарцис. Мистецтво – штука ніжна, тендітна, вередлива і потребує, як той казав, золотого поливання. Сонце – раз! Вода – два! Мистецький – раз! – і комерційний хист – два! Без цих двох чинників вам не виховати навіть поганенької художньої рослини!
Він почервонів, махав руками.
Актор обережно закрив рота (весь час він намагався щось сказати і держав рот відкритим) і подивився на репортера.
Той прокашлявся і з убійчим сарказмом звернувся до окулярів:
– А дозвольте вас запитати, громадянине: чи знаєте ви, де ви перебуваєте?
Людина в окулярах здивовано підвела брови:
– Дивне запитання! Та на пароплаві ж! На Дніпрі.
– Ні, я не про те. Я про країну. Ви перебуваєте на території Української Соціалістичної Радянської Республіки, громадянине.
Чоловік в окулярах швидко захитав головою:
– Так-так-так! Я прегарно це розумію: дуже ще молода республіка. Цілком зрозуміло, що ви не встигли ще засвоїти духу сучасної цивілізації. Але ж треба прагнути цього. Ви мусите якнайшвидше скористати з гігантського досвіду світової культури.
– Культури реклами?
– І реклами, і взагалі.
Актор за спиною людини в окулярах спіймав погляд репортера, постукав зігнутим пальцем себе по лобі, потім по столику і показав на людину в окулярах.
Репортер співчутливо хитнув головою і рішуче потвердив:
– Єсть трошки.
5
Його не можна було зупинити.
Артист і репортер нагадували мені необачних механіків, що ненароком пустили в хід незнайому машину і тепер не знають, як її зупинити.
А машина працювала, як скажена, і не думала зупинятись. Миготіли шпиці, свистіли колеса, скреготіли шестерні від страшної швидкости.
– Ах, громадяни! – Він часто зривав окуляри, витирав скло, блимав очима, захоплено верещав. – Даю вам слово чести, що ви навіть не уявляєте собі, як сучасна культура – куль-ту-ра! – перевернула й перебудувала життя високоцивілізованих країн. Я вже не кажу про дрібниці побуту: електричні пилосмоки, капелюхи з електровітрогонами, механічні мозоленищителі, радіоприймачі замість пряжок на жіночих підв’язках. Це справді дрібниці, хоч без них і важко уявити собі день цивілізованої людини. Але ви погляньте глибше. Погляньте глибше, колеги. Порівняйте старовину з нашими часами – і вас охопить гордість перед могутністю людської культури. Згадайте хоча б оцю славетну історію з отим царем... Як його пак звали? Ага, за це злочинство так його й прозвали – Ірод. Ну, цей самий, що наказав винищити немовляток! Біжать по вулицях озброєні мечами вояки, вдираються до хат, хапають дітей за ноги, шваркають голівками об каміння, розрубують на шматки... Кров, галас матерів, виття, бруд, бр-р-р!.. Волосся догори лізе!
– Ну, тепер цей жах неможливий, – махнув рукою репортер.
– Звичайно, ні! – зрадів чоловік в окулярах. – Тепер десяток аеропланів з отруйними газами кружляє десь на височині сімсот метрів – і за пів години можна виконати найскладніше завдання! Чисто й акуратно! Без всяких там криків, скреготу і бруду. Га?
Або цей випадочок, коли євреї тікали через Червоне море, а за ними слідком вороги. Скільки турбот, неприємностей, поки те море розступилося і євреї пройшли серед двох водяних стін! А потім – скільки благань, щоби бог знову з’єднав ті стіни і вороги захлинулися. Жах! Ну, а коли б євреї та мали б, наприклад, пів десятка аеропланів з бомбочками, а в бомбочках – бацили чуми? Непогано, га? Під прикриттям отаких чумних аеропланів можна спокійно собі накивати п’ятами без усяких турбот. Не доженуть, будьте певні.
Або ця неймовірна кустарщина: бій груди на груди, як це практикувалось за старих часів, та ще й тепер слабо цивілізовані народи вживають цих способів. Це ж бич людськости, ганьба! Уявіть ви собі цю «війну»: озвірілі люди кидаються один на одного, розрубують голови, настромлюють на багнети. Вилуплені очі, вищирені зуби, прокльони, передсмертний зойк, кров, шматки людського м’яса, хрустіння ламаних кісток! – бр-р...
Репортер стиснув кулака так, що нігті йому вп’ялися у долоню, і схвильовано промовив:
– Ви маєте рацію. Це ганьба людськости. Сподіваймось, що незабаром цей кошмар зникне назавжди. Світова рево...
– Спізнились! – захоплено гукнув чоловік в окулярах. – Спізнилися, друже! Цей жах, ця ганьба, на честь цивілізованого людства, вже відійшла в історію. Чого ви дивитесь? Так! Найновіші гармати тепер б’ють на п’ять, десять, п’ятдесят кілометрів. Ви не тільки не чуєте огидного галасу розірваних людей, ви не бачите навіть цілі. Математика! Механіка! Наука! Раніше, щоб потопити ворожий пароплав, вам треба було братись на абордаж, рубати, стріляти, колоти, палити. Пожежа на пароплаві – люди кидаються у воду, перегризають одне одному горлянки за право сісти в шлюпку... Діти верещать... репається від огню дитяча шкіра... смердить паленим людським м’ясом...
– Ой! – застогнав актор, – залиште! Це недостойно культурних людей.
– Атож! Справедливо воліли відмітити: не-до-стой-но! Культурні люди так і не роблять. Підводний човен помічає ворожий пароплав, легенький натиск пальця на електричну кнопку в комфортабельній каюті – і далекий гул висадженого в повітря судна сповіщає вас, що ворожий пароплав уже не існує. Можете спокійно допивати вашу каву. Так! Вже за часів італо-турецької війни парадно одягнені італійські офіцери, бомбардуючи ворожі береги, затишно сиділи собі в каютах, пили шампанське і, натискуючи довгими аристократичними пальцями електрокнопки своїх гармат, бились об заклад один з одним на шампанське, хто зіб’є більше димарів на ворожих будинках!
Він витер піт з лоба і задоволено хитнув головою, як фокусник після важкого вдалого номера.
Репортер схопився з крісла, потанцював на місці, обурено смикнув чоловіка в окулярах за рукав.
– Слухайте, ви! – він не міг найти слова. – Ви той... ви не смійтесь! Ви смієтесь, громадянине!
– Та що ви, бог з вами! І на думці не маю. У мене є тогочасні газети. Даю вам слово чести. Повірте ви мені. Запевняю вас, що культура просочується в саму гущу повсякденного життя і освітлює його теплим промінням гуманности. От ви, наприклад – напевне проти смертної кари?
– Так! Ми – проти! – схопився за всіх репортер.
– Я так і знав. Ви говорите, як личить поступовим людям молодої нації. Чудесно. Ви проти смертної кари. Ви проти цього жаху, страхіття людськости, цього кричущого варварства, що ми бачимо скрізь по некультурних країнах.
– Так. Ми проти.
– Авжеж! Я здивувався б, коли було б навпаки. Ви ж тільки подумайте собі: засуджують людину до повішання. Кат своїми брудними руками одягає на шию засудженому натертий милом мотуз. Потім вибиває з-під його ніг лаву. Вилуплені очі, перекривлене жахом обличчя, піна з рота, конвульсійні смикання і нарешті – смерть від задушення. О-о, яке паскудство!
– Справді!
– Або садовлять на палю, або відтинають голову! Кров, бруд, гидота!
– Катів не мине кара, – скривився репортер. – Тут ми з вами згодні на сто процентів.
– Ще б пак! – переможно гукнув чоловік в окулярах. – Хто ж не засудить таке варварство? От через це мені так гірко було читати в одному з журналів: «Кривава розправа над Сакко й Ванцетті»[4]4
Сакко Нікола (1891-1927) й Ванцетті Бартоломео (1888-1927) – робітники-анархісти, учасники руху за права робітників, вихідці з Італії, які жили у США. Засуджені до смертної кари за недоведеними обвинуваченнями, страчені на електричному стільці. Неправосудний вирок Сакко й Ванцетті викликав резонанс у всьому світі.
[Закрыть]. Яка неймовірна, свята наївність! «Кривава розправа»! Та де ж тут кров, прошу вас? Електричне крісло новітньої конструкції, легкий натиск на кнопку в суміжній кімнаті (жодної крови, крику) – і людина вже мертва. І ви спокійно можете везти її до крематорію! Легко, швидко, безболісно! Культура й гуманність завжди йшли поруч. Чи не правду я кажу, га?
Артист і репортер мовчки переглянулися. По обличчі репортера бігали червоні плями.
Громадянин в окулярах гордовито посміхався.
– Але цього замало, шановні! Світло цивілізації сягає вже далеко за межі культурних країн. Так-так, прошу вас пересвідчитися.
Він витяг з бокової кишені зім’ятий номер «Комуніста», старанно розгладив його і, переможно глянувши на всіх своїми швидкими очима, голосно прочитав:
– «Пекін, 25-го числа. Міністерство юстиції пекінського уряду замовило за кордоном кілька машин виконувати смертні вироки. За допомогою нових машин смерть наступатиме по скінченні однієї хвилини. В оголошеному з цього приводу повідомленні сказано, що міністерство юстиції, замовляючи нові машини...»
Він гордовито й урочисто підняв угору вказівний палець:
– «... керувалося гуманними міркуваннями, бо за нинішньої практики злочинці часто вмирають у жахливих муках».
Він з виглядом недосяжної переваги оглянув присутніх:
– Ну-бо, що ви на це скажете? Чи не правду я кажу, що дух новітньої освіченої, глибоко демократичної цивілізації несе світові новий ренесанс, відродження, світло гуманности?
– Безперечно! – гаряче-саркастично гукнув репортер. – Про це свідчать події в Хіні, рух в Індонезії, поступ в Індії... Ох, ви! – репортер стиснув кулаки. – Од ваших слів одгонить таким засліпленням, такою самовпевненою обмеженістю, що... – репортер заскреготів зубами й зашипів: – Ух, ви! Дрібний буржуа, міщанин, гнилий філістер[5]5
Філістер – міщанин, обиватель; обмежена людина з міщанським світоглядом і святенницькою поведінкою.
[Закрыть], запліснявілий обиватель! Та ні! Що я кажу! Я ображаю обивателя, порівнюючи його з вами! Останній сліпий обиватель посоромиться такої сліпоти! Знаєте, хто ви є? Ви... ви...
Репортер метушився, шукаючи слова.
