Текст книги "Келія чайної троянди. 1989-1999"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

23 жовтня

Потужний вітер торгає сухим листям і сміттям, пливуть хмари, мало не торкаючись антен на дахах, і голі каштанові віти та велетенські калюжі нагадують про березень, про передчуття й інтуїції; деяким із них судилося справдитись, інші ж виявляться минущими ілюзіями, обманом почуттів, марнотою. Тільки те, що справдилося, не є марнотою. Те, що здійснилося, проявилось, увиразнилося… А сніг, про який я писав на попередній сторінці, розтав наступного ж дня. Сиджу у Бахмачі, в батьковому кабінеті, пишу. Ось уже п'ятий день я тут. Гортаю «Всесвіт», бавлюся з малим Сашком, дивлюся інформаційні передачі. Пишу ці риторичні фрази, шукаючи зосередження. І полум'яніє горобина під вікном, і шумить на буйному вітрі тополя, і закінчується жовтень, дуже швидкий, дуже важкий, один з найважчих місяців цього року. Втік із Матіївки, втомившись переборювати постійну сонливість і неприкаяність, самотність і відсутність праці. Втім, чи праці? Над чим я працюю? Я не працюю, я є. Часом це «є» важке, часом – легке, проте воно – не праця, не обов'язок; воно – незадоволена потреба бути, нереалізована можливість бути, бути зараз, тепер (О. Пас), вже, бути тут-і-тепер, а не десь-і-потім. Що таке «бути» у моєму розумінні і чим воно відрізняється від «є»? Тим, що «бути» – це осмислене «є», а існування – «є» неосмислене, Осмисленість думок, слів і вчинків, осмислення довколишности, наявність ладу і гармонії, відвойованих у внутрішнього тісного хаосу, темної порожнечі, – задля внутрішнього просторого простору, сповненого ясним і чистим світлом.

Буття як присутність і наявність, наочність, а не навпаки; чому? Чому, адже я все одно є? Що означає осмислення, чого саме воно вимагає від мене? Зосереджености духу. І просто: духу, бо присутність і наявність його – це вже зосередженість. Зосередженість, «увага» Сімони Вайль – це не передумова й не засновок, а вже наявний вияв присутности духу, зримість його й очевидність. «Все, що видиме, – мертве» (Г. Чубай). Осердя. При-сутність. На-явність. Явна сутність. Суттєва явність, смислом наповнена яв, реалізований, зримий акт. Буттєвий і духовний акт. Видобута іскра, вирощений хліб, збудована хата, написана сторінка. Буттєвий акт, а не робота. Чому не робота? Тому, що буттєвий духовний акт – вияв свободи, можливо, надмір, надлишок свободи, перехлюпування її через край, спонтанність. Невимушеність, безумовність, обезумовленість. Організована спонтанність – чи це можливо, чи це дієво – маю на увазі ритуал – видимий ритуал як організація, свідома, життєво необхідна організація свободи або, точніше, викликання свободи, заклинання дощу, магія. Саме під цим оглядом я писав «Воскресіння чаю», статтю про ДАК. Але писав про це так, як воно мало би бути, а не є тут-і-тепер. Неусвідомлена нещирість, велетенські кредити. Жоден з нас, а я в першу чергу, не осягнув уміння ритуалу, достатньої покори перед ритуалом і довіри до нього та до себе. Адже ритуал – це обов'язково освячена дія, дія, яку неможливо не виконувати; це певна послідовність, щоразу одне й те саме задля досягнення одного й того самого – тотожности. Тотожність собі, тотожність оцьому Тут і оцьому Тепер, тотожність свободі. Але все це треба виконувати, цього треба досягати в дійсності, а не моделювати в теоретичних міркуваннях, хоч би якими цікавими й багатообіцяючими вони були. Отже – робота? Чи акт свободовиявлення? Для того, щоб виявляти щось, треба його мати, і мати з надлишком. Проте свободу неможливо мати, її можна тільки бути. Знову одне й те ж саме (тотожність).

Для того, щоб бути вільним, треба бути собою сповна; для того, щоб бути собою сповна, треба бути вільним. Замкнене коло. Тотожність. І в першому, і в другому випадку насамперед треба бути, що ми вже маємо, бо ми є. Такі умови можливости («для того, щоб… якщо, то…»), такі замкнені кола випливають з уже-існуючої ситуації, наперед-заданої тим, що ми вже є. Наша свідомість-мова заведена на зациклювання; вона тяжіє до циклічности, тому що вона постала в циклічному світі і є ним. Лише ця циклічність природного універсуму – єдиний видимий лад; але вся справа в тому, що дух і розум не є природними. Зациклювання розуму засобами мови – це не лад і не гармонія, а щось на кшталт обтяжливих наслідків першородного гріха. Циклічність – це зумовленість причинами й наслідками. Свобода – нециклічна й незакономірна. Свобода – неприродна. Тіло прагне циклічности й закономірности, дух прагне свободи і спонтанности. Чому дух прагне свободи? Тому, що він – вияв свободи; він прагне бути, бути вічно, а оскільки лише свобода породжує його, тож і прагне він тільки її – передовсім.

26 листопада

Довго не міг учора заснути. Згадував день свого хрещення – сніг, що тане, хмари, знаки хреста на чолі, грудях, руках і ногах, які проставив старенький священик із білою бородою у своїй хаті, де тихо і спокійно пахло ладаном та воском, де лежали такі таємничі і привабливі фоліанти; як повертався від нього, почуваючи якусь ніяковість перед людьми – мені здавалося, що всі бачать ті знаки хреста і через це звертають на мене увагу. А ще той настрій упевнености в собі, сумирности і безстрашности суміш, а ще ті хмари, повні весняних дощів і квітів. Мов уперше в житті, читав Євангеліє, яке взяв у Марії Хрисантіївни, матері моєї хрещеної, – кишенькове дореволюційне видання, дуже дрібний шрифт і, знову ж таки, запах тієї книги – віск і ладан, запах чужого житла і чужої долі, і весна, така рання, березнева, юна-юна, ще майже дитина.

А потім – Таня і Кирилівська церква, врубелівська Мадонна з немовлям, вузенькі й круті сходи на хори і музика Березовського; а потім – Таня і Лавра, вузесенький серпик місяця в руїнах собору, липень, вишита сорочка і довга й запашна дівоча коса, яку розплітав; а потім – Еклезіаст і опале жовтогаряче листя на сліпучо-чорній землі; а ще потім – проводи в армію, і хрестик, який я загубив у автобусі, що привіз нас до Чернігова на призовний пункт. І два роки пекла. І повернення, і катедральний собор у Львові, у якому стояв разом із Галею, дивлячись на золоті окуляри ксьондза, слухаючи вперше у житті живий орган, який згодом, через шість років, озветься до мене пізно ввечері з-за зачинених дверей Маріяцького костелу в Кракові, у травні, серед буйної зелені, під тихий плюскіт водограю.

І все це тут, у мені, вічноминуле, вічнонезнищенне. Чому ж я зупинився і так страшно розгубився? Адже треба йти далі і далі, до вічного Собору, до вічного неба над ним, адже все ще тільки розпочинається, невже не зрозуміло?

9 грудня

Слухаю Баха і пишу. Вчора дуже допомогла «Сповідь» Авґустина, визволивши із суєти і втішивши; своєрідна відповідь на всі мої запитання. Добре усвідомив, що Бог – живий і присутній тут і тепер; особливо значимим здається оце «тепер». Коли я молився, я не знав, куди йдуть мої слова – у минуле чи майбутнє, у якийсь далекий і окремий простір Царства Божого; Авґустин показав мені, що Бог тут і зараз присутній, що Він живе одночасно зі мною. Це додає надії.

Думав про Миколу: його свідомість зіграла з ним хитрий жарт: роздвоєння ідентичности, закладене російською школою, російські вірші, задавлений потяг до російської культури – все це обернулося двозначним Ставрополем з напівукраїнським, як стверджує Микола, населенням; на базарах можна почути українську мову. Ми маємо те, чого ми варті насправді, – не більше й не менше. Треба бути глибоко, безмежно вдячними за цю Божу справедливість-ласку. І треба пам'ятати, що свідомість наша і ми самі – потік, рух, що немає сталости у щасті й нещасті, і що це – основа для радости, для можливости змінитися на краще, покаятися, виправитися.

Відсутність очевидної українськости і незримого духу нашої землі, через що ми почуваємося або видаємося каліками. Неможливість ототожнити себе з довколишнім народом. Хоча ця неможливість здається незначною, коли приїздиш до справді чужої країни – Росії або Англії. Україна здається барвистою ковдрою з безлічі клаптиків: Галичина, Правобережжя, Лівобережжя, Південь. Невже не існує чогось єдиного для нас усіх? Мова? Вироджена, занедбана, якою ми нічого не вміємо сказати. Віра? Але російська церква повсюди. Економіка? Але вона державна. Суцільні парадокси й абсурди. І все одно я – українець. Чому? Щось же тримає мене в отому українстві? Я ніколи не замислювався над такими питаннями, по-дитячому люблячи Україну і її народ – вигадану Україну і вигаданий народ. А реальність знищила цю любов. Немає України – і мене немає.

1993

7 лютого

Яскравий лютневий день – блакитний крем неба, пухнасті вершки білосніжних хмар, червоно-цегляні стіни будинків, сніги. Так, власне сніги пролітають за вікном батькового кабінету, за вікном матіївської хатинки, за вікном кімнати номер п'ять ув Ірпені й за безліччю інших вікон. Заважає телевізор за дверима – а настрій якраз той, робочий, і почерк той – для тривалого ширяння сторінками, для прислуховування до ритму фрази, до інтонаційних можливостей. Та все ж відволікають галки, які низько літають над білими снігами, шукаючи поживи, чорний песик, який прудко біжить доріжкою, котра веде до нашого будинку. Електричка, яка повертається з Києва, – ось вона проторохтіла у неширокому проміжку між будинками і щезла; мабуть, уже наближається до вокзалу. Присутність часу – завдяки каві й тютюну. Набридливий телевізор, бодай би він уже зіпсувався. Гостра потреба, майже насолода писати. Так давно цього не траплялося зі мною. Телевізор розповідає про життя морських слонів. Холодний вітер залітає у шпарини, гойдає портьєри. Обома руками затуляєш вуха і перечитуєш написане. Зауважуєш темно-горіховий колір письмового стола, червоний ковпачок білої ручки, зелений зошит тощо. Дуже ясне і конкретне сприйняття. Яскраво-жовте сонячне світло, що освітлює все це. Той самий песик. Треба знайти вати і запхати її у вуха – можливо, це допоможе. Але вати ніде немає. Розпачливо виходиш перекурити. А коли повертаєшся – телевізор вимкнений. Аж не віриться. Проте сторінка теж майже дописана. Деякий час міркуєш – розпочинати нову сторінку чи зайнятися чимось іншим, не кидаючи письма. І розумієш, що розпочинати нової сторінки не варто. Настрій минув. Тільки вітер гуляє кімнатою. Знову мені все перебили. Земля неспівпадінь. Дівчинка в яскравому червоному пальті, чорних чобітках і чорних рукавичках, у лисячій шапці. Пройшла – і нема. Електричка, мабуть, під'їжджає до Конотопа. Снігом біжить сірий з білим кіт.

14 квітня

Усе ще холодна весна. Слухаєш Моцарта, палиш сигарети і п'єш каву на балконі, живеш. Неймовірно гарне освітлення каштанів перед вікном. Милуєшся, намагаєшся запам'ятати, забрати з собою. Перекладаєш поляків – Сосновську, Стемповського, Дороша, читаєш польські, російські, українські часописи, ходиш на прогулянки, живеш. Холодний вітер, холодний сонячний вітер за вікном. Готуєшся до Великодня.

Бережеш чистоту, боїшся (остерігаєшся) марнувати час. Час у квітні несподівано виявився дорогоцінним. Роздмухуєш жаринку життя свідомости, яка зайнялася від кави, тютюну і Моцарта. Жаринка-Яринка. Жар життя. Все інше – попіл. Дивитись у вогонь, бути серед вогню, бути вогнем, бути. Ще небеса, бляклі сьогодні і нецікаві, з окремими мазками хмаринок. Ще гарні дівчатка, вбрані переважно без смаку і вбого. Провінція безпечніша, статичніша, відкритіша космосові, тобто космічному, природному, а не державному ладові. Провінція поглинає інтенції, спрямовані на неї зі столиці. Провінція – завжди на кордоні між природою і соціальним, політичним, історичним. Провінція – тут. «Провінція» завжди треба писати з великої літери. Провінція – це окрема країна, п'ята колона, троянський кінь, Вандея навіки віків. І це дуже добре. Тому що тут більше свободи і більше природи. Тому, що тут ближче до неба і далі до людей. Воркування голубів, зелені світанки, рожеві й сірі стіни п'ятиповерхових досить-таки обшарпаних «італійських» будинків. Жевріюче життя. Віддаленість. Усамітненість. Звичайно, тут тіснувато. Всі знають усіх. Немає куди піти – один кінотеатр, дві бібліотеки, досить бідні, «палац» «культури», один «ресторан» і два-три «бари». Молоді люмпени, доволі аґресивні, а втім, і боягузливі за певних обставин. Таке собі Круассе. Здається, вже згадував про нього недавно. Дивно: відчувши ось так Провінцію (дуже гарне, звучне слово), я пригадав якимось чином свою юну нікому-неналежність, той настрій безпечної вищости.

10 травня

Тримають поклики Краю, у яких відлунюють голоси, барви і пахощі дитинства. Шум лісу, мурашники рудих мурах, ясне і високе небо, Моцарт, Бах і фільозофи. А ще – самотня хатина на окраїні Мостів, по суті, в лісі, а не в селі. Крита соломою стріха клуні, садок, посаджений город і останній стовп лінії електропередачі. Прикордонне буття на межі лісу і села, а за півкілометра – жвава автострада, про яку ця хатка наче й не підозрює. Це ще ліпше, ніж Провінція, образ якої не так давно постав переді мною у Бахмачі (запис від 14 квітня). Піщані лісові дороги, розспіване птаство, тиша і біганина мурашок – тут немає людини, це буття саме по собі, буття нікомуненалежне; воно засинає надвечір і прокидається на світанку. Тут немає книг. Ти просто йдеш, і з кожним кроком усе легше дихати гарячим повітрям, напоєним пахощами живиці, квітуючих дерев і трав. Ти просто йдеш. Кує зозуля, вовтузяться мурашки, гойдаються верховіття сосон. Це – поклик Краю; ти нарешті вимикаєш набридливе радіо у своїй свідомості і замовкаєш, починаючи натомість бачити, слухати беззнаковий лісовий гомін, чути давно забуті аромати, – все таке густе і чисте, як мед. Це натомість – дар за твоє самообмеження. Це натомість – плід, соковитий і пахучий, культури духу. Це натомість – дійсність, за якою більше не треба тужити, не треба шукати її надсилу, не треба кликати – треба замовкнути, щоб почути поклик Краю, бо Він тут. І тоді я розумію, що більше ніколи не повернуся до великих міст. Навіть до Амстердама. Я вже прийшов. Я вже повернувся. Спробуйте тепер ви зробити це. А коли закортить поглянути па «города премноголюдны», я піду до тих кількох мурашників, які надибав сьогодні. Ось – Київ, ось – Мюнхен, ось – Париж, а он – Амстердам. Дивитимусь, аж доки знайомо не запаморочиться в голові.

28 травня

І прийшло усвідомлення необхідности згортання; це згортання можна порівняти зі станом, коли обсипалися пелюстки і починає формуватися плід. А відтак – дочитати всі бозна-коли розпочаті книги – і не братися за нові, упорядкувати папери, – щоденники і рукописи, – зайве спалити. Період очищення і зосередження. Головне – позбутися зайвини, усвідомити достеменне. Згортання. Зосередження. Коли відчув це, стало легше, з'явився напрям і відчуття орієнтації. «Воскресіння чаю», «Для троянди» і «Мистецтво свободи» Кшиштофа Дороша – для початку. Цього цілком достатньо. Позбутися книг, які захаращують стіл і свідомість, вічно недочитані, вічно забуті з початку. Джерело неврозів і безсоння, перешкода на шляху до себе.

А тим часом – ніде нікого. Таке враження, що я залишився в ідеальній самотності. Що мене нарешті залишили у спокої. Такі ефемерні стосунки, якісь розмови, якісь емоції, якісь алкоголі і сигарети, чомусь більша приязнь до одних і нехіть, майже ненависть – до інших; усе це однаково далеке і неактуальне. Учора було дуже кепсько, коли повертався з Батурина, купивши пачку «Польоту» за триста п'ятдесят карбованців. Приліг на лузі біля автостради, закурив першу сигарету. Низькі білі хмари зусібіч, жовті квіти, голос соловейка. Ніщо не тішило мене, все мучило. А найбільше доймала присутність решток свідомости. Пора збиратися. Тридцяти років виявилося цілком достатньо. Поразку здобуто.

Сьогодні взагалі нікуди не ходив. Читав Мамардашвілі, трохи слухав Моцарта, переписав начисто одну сторінку «Мистецтва свободи». Повільно заходить сонце. Я сам. Утім, існують ті, хто ще самотніший за мене.

2 червня

Сьогодні, слухаючи репортаж із «Червоної рути-3», – зокрема, розповідали про «Неборак-рок-бенд», – я усвідомив ту катастрофічну відстань, яка раптом пролягла поміж мною і Львовом, моїм сьогоднішнім і тодішнім життям. Це безповоротно. І це, звичайно, доля; тільки вона могла зробити такий крутий – як стало видно тепер – закрут, розрив із попереднім стилем, мисленням, а може – з'єднання зі стилем і мисленням ще давнішим, відтак автентичнішим для мене. Взяв гітару і грав безперервно, пригадуючи доармійські пісеньки. Мої сьогоднішні клопоти – про тютюн і картоплю, хліб і дрова; моя тотальна самотність – теперішня; моя лектура – Мамардашвілі, Ґадамер, Кундера, – зрештою, мої молитви й оці записи до щоденника свідчать про глибоку й безповоротну внутрішню переміну, яка відбулася так таємно, що тільки ось тепер зауважив її, вже не очікуючи і не марячи нею. Це таки дорослість. Це таки кристалізація. Може, це навіть те, чого прагнув. Але все це ще не свобода і не лад, не гармонія у мені. Падаю і підводжуся, по суті, безперервно. Інколи яснішає в очах. Інколи, – як-от сьогодні, – зауважуєш відстань, яку все-таки подолав, і робиш висновок, що все це не було кружлянням по колу і стрибанням у порожній склянці, – хоча саме так мені тоді здавалося. Важко пояснити, що я відчув сьогодні. Якась байдужа цікавість; «це мене мало стосується»; малий Сашко Неборак теж, виявляється, не гаяв часу тощо. Я опинився в іншому вимірі і нарешті збагнув це. І нарешті опинився. Тим дивнішою видається оця готовність до згортання, про яку писав минулого місяця; дочитувати і повертати книги – Рябчуку, Кашці, Деркачеві; не розпочинати нового щоденника і не братися до нових книг; упорядковувати те, що вже є; щодня поливати тютюн, огірки, вишеньку і яблуньку. Що це? Закінчення взагалі? Чи одне з?

9 серпня

Прохолодний вечір. Сидів на ґанку, палив, дивився на зорі, слухаючи Баха і цвіркунів, – спочатку неуважно, а потім дедалі зосередженіше. І знову думав про тебе, дівчинко, уявляючи твоє світле лице між серпневих зірок, відчуваючи, але ще не усвідомлюючи, як повільно чистішає серце.

Із кожним днем усе помітнішим стає-робиться наближення осени. Все вищають і яснішають небеса, все менше цвіркунів співає під моїми вікнами. Зараз ось тільки один озивається там, під зорями, – теж, мабуть, самітник, теж, мабуть, схильний до безсоння і споглядання.

Яким буде слуховий аналог слова «споглядання»? Вслуховування? Вчування? Ні, не годиться. Мабуть, немає такого слова. Мабуть, це тому так, що споглядання здійснюється в цілковитій тиші – довколишній і внутрішній. Слух тут не потрібний.

Безшумне обертання сузір'їв. Жоден листочок ані шелесне на нічних деревах. Жоден птах не озветься. Навіть пси вгамувалися. Отже – чи слухав я Баха і цвіркунів, чи споглядав їх? Але споглядав якось цілокупно, якимось неназваним, шостим або сьомим відчуттям?

Відчуттям синкретичним, синтезованим, у якому одночасно злилися пахощі самосаду з люльки і свіжого нічного повітря, напоєного ароматом маминих квітів; гіркуватий присмак доброго індійського чаю; сяйво видимих і невидимих зірок, темні постаті дерев – ялини у сусідів, нашої берези; звуки «Бранденбурзьких концертів», голоси цвіркунів, час від часу гул машин на трасі; холод, яким віяло від лісу, і жар, який линув од чашки з чаєм; твій образ, дівчинко, – тобто присутність пам'яті й уяви, любови і надії. Все було тут. Усе було одразу. Все було одночасно. Все було так, як треба. Було. Є. І буде.

25 серпня

Відхід від віри і повернення до неї не випадкові; це чергові випробування, які посилає нам Господь задля того, щоб обсипалася з нас стара іржа і засяяла на сонці чиста криця. Справжнім мужем може бути тільки той, хто вже не сумнівається. Натомість вільний від зайвини, з чистою, «пропасинкованою» свідомістю. Це процес не одного дня і не однієї ночі – він здійснюється роками. Втім, усе – в Господній волі.

Поступове повернення (чи навернення) до святої тверезости, до ясного, нічим не затьмареного бачення дітей. Чиста душа бачить чистими очима – чисте; брудна душа бачить брудне, нечистими очима. І тому треба щоденної праці, праці понад будь-яке людське зусилля, праці селянина коло землі; тільки тоді вродять нові плоди, тільки тоді забезпеченим буде життя. Це – найголовніше: щоденна праця, щоденне безперервне зусилля, щоденна безперервна молитва, що є плугом і дощем, що є живим насінням.

«Хліб наш насущний дай нам нині» означає просьбу про щоденну молитву, про ласку Божу молитися, не відступатися, не забуватися і не нехтувати єдиним можливим хлібом на цій землі – духовним хлібом молитви, хлібом зв'язку з Богом, хлібом причетности до Нього, хлібом невипадковости. Інакше – абсурд, інакше – смерть.

Тому треба тривати. Тому треба бути уважним і зосередженим. Зосередженим – тобто бути в серці, в якому є Царство Боже. Тому треба терпіти, часом з останніх сил, часом понад силу, пам'ятаючи, що навіть тоді, коли ми не витримуємо і відступаємося, коли оступаємося і падаємо, Він усе одно прощає і приходить подати руку Свою, щоб допомогти підвестися нам, щоб спасти і зберегти зерно своє у цій немилосердній зимі земного світу, – тому що так треба.

Рятує нас – і врятує.

27 серпня

Дивовижні, справді осінні хмари стоять у ніжно-блакитному небі; дзвонять у батуринській церкві; сьогодні вперше запахло осінню: ледь відчутним димком, прив'ялими травами і ще чимось невимовним, сяйвом якимось, якимось прощанням. Моя тридцята осінь. Тут неможливо заспокоїтися раз і назавжди; але можливо заспокоюватись і врівноважуватися щодня; заспокоєння – це безперервний процес; заспокоєння треба дотримуватися, його треба досягати. Зрештою, всього треба досягати, все потребує безперервного зусилля, праці і твоєї саможертовности. Це дивно, але це справді так: лише віддаючи, отримуєш; лише втрачаючи (точніше – витрачаючи) – здобуваєш. Ти теж говорив про це; «Kto chce zachować swoje życie, straci je, a kto straci swoje życie z powodu mnie і Ewangelii, ten je zachowa». «Trzeba umrzeć, żeby, naprawde być», – додає ксьондз Венцлавський; дякувати Богу, тепер-і-тут це стало цілком очевидним.

Може, тому й розпочинається осінь. Звук картоплі, яка падає до відра, – сусіди вибирають. Звуки дзвонів, які гойдаються на батуринській дзвіниці. Трансцендентне. Те, що виходить поза межі, водночас залишаючись у них. Не можна бути скнарою і берегти себе; треба проростати з себе, над собою, сміливо, і безстрашно, і радісно летіти в найяснішу темряву, постійно збуваючись, безперервно стаючи собою для Нього, а не для себе. Заспокоєння – це лет, а не нерухомість каменю. Спокійно і радісно летить дощ. Спокійно і радісно летить зерно у розкриту землю. Рівновага досягається в леті, а не в нерухомості. Може, тому все менше хочеться говорити. Може, тому все менше хочеться німувати. Говорити, мовчати і говорити знову.

Хіба цього, отакого знання, не досить для того, щоб летіти? Хіба вже саме це знання не є летючим, легким, незумовленим? Хіба треба ще якоїсь іншої мови? Тільки зосередитися. Тільки не пильнувати, не стежити за душею. Вона й так уже все вміє. Відпустити її на волю. Відпустити її на Божу волю. Вона – це я, а я – Твій, Господи; все ще Твій; чи вже Твій. Хай буде так.

31 серпня

Останній день літа, несподівано гарний день, коли пощастило спіймати три рибини і зготувати з них юшку – буде сюрприз до завтрашнього маминого приїзду, – аж приїхав Кашка і привіз коробку тютюну Kansas від Андрія Деркача; коли читав Ніцше і Біблію, коли повертався із Сейму стежкою, яка біліла в сутінках, однією і тією ж, вічною для мене від найперших днів життя; і дзюрчала річкова вода біля дерев'яних підпор пішоходки, і світив крізь імлу повний місяць, і я був сам, але, може, вперше в житті не гнітила мене самота, а насолоджувався, тому що, може, вперше в житті я був справді сам і сам обрав цю самотність, сам прагнув бути сам. Адже, якщо замислитись, я ніколи не залишався самотнім насправді; хтось постійно був поруч – коли не в снах, то в спогадах, або візіях, або очікуваннях, або в голосах із радіо чи магнітофона, або в постатях із телевізора. І тому я проклинав цю ерзац-самотність, наївно, по-дилетантському вважаючи її самотністю справдешньою, реальною, справжньою, такою самою, як і в містиків та анахоретів; такою ж, яку мав і Ти. Але ні, – все це сповнене примарами і шумом, шумом і люттю, як у того шекспірівського безумця; я проганяв людей іззовні, але не вмів вигнати їх ізсередини, із себе, не вмів очистити Твого храму.

Треба поволі ставати Майстром Самотности; треба неквапливо вирощувати тютюн, розмотувати вудку і закидати її в плавну безперервну течію; все надходить у визначений час, у Твої строки, і День Твій прийде так само тільки тоді, коли Ти визначиш, і мій день, і моя ніч так само. Тому треба бути неквапливим і послідовним; тому треба бути ретельним і терплячим; тому треба бути покірним і безстрашним. Так проводжаю я суєтне, важке літо, в якому, втім, теж було трохи сонця; так я зустрічаю осінь Твою, Господи; і хай буде так.

2 вересня

Цілий день майже – злива з осінніми громами і блискавицями, з багатством зрізаного тютюну, дуже простими розмовами з мамою. Вечірній чай у Кашки; бесіда в основному про антологію ДАКу. Прощаємося зі своєю молодістю, поволі осеніємо, поволі приносимо плоди. П'ятнадцять років. Дружба. Спалахи недовіри, ненависти, поблажливости і холоду у стосунках поміж нами. Втечі й повернення. І ось тепер потроху увиразнюється те, чим мав стати ДАК, і те, чим він так або так був: духовне братство, прообраз духовного ордену і Церкви в її первісному значенні, в Ісусовому розумінні. Створюючи ДАК, ми створювалися самі. ДАК – це ми; він ріс і дорослішав, пиячив і творив разом із нами, в нас. ДАК – нова і водночас давня форма одного і того самого: спільности, соборности, єдности; можливо, колись – святости. Залежно і від того, що ми вкладаємо у слово «святість». І ось тепер іще раз стала гостро відчутною знаковість слів, їхні обмежені можливості, тому що ми п'ятнадцять років жили в Церкві, не підозрюючи, що саме Церквою називається таке життя. На чому ґрунтувалася наша віра, що притягувало нас одне до одного, чому відсіювалися інші, чужі люди? Чому не приживалися серед нас? Адже не було перед нами Бога зі своїм Об'явленням і Благою вістю. Не було спільного, одного-єдиного Вчителя. Тривалий час ми вважали вчителем Кашку. Але він стверджує, що вчився разом із нами і від нас. Хтозна. Була юність. Була поезія. Було вино. Були чай і тютюн. Були наші розмови і пригоди у світі інших людей. І якесь болісне відчуття власної винятковости, відчуття гостре й автентичне. А на чому ґрунтувалося воно? Чи все це було безпідставним, юнацькими ілюзіями і претензіями? Чому ми від початку не вірили старшим за нас – і добре, звичайно, робили, – шукаючи серед своїх ровесників, серед свого юного тоді покоління? Рябчук, Чубай, Малкович, Андрухович, Неборак, Пашковський і т. д. Усе це залишається неосмисленим. ДАК продовжує жити.

18 вересня

Кризова, катастрофічна ситуація у довколишній Україні – ще одне джерело неврозів і страхів. Інтуїтивне передчуття катаклізмів не сприяє зосередженості. Пошуки ритуалу, пошуки сенсу життя в довколишньому абсурді і хаосі видаються однаковою мірою і героїчними, і наївними. Зруйновано живий організм із налагодженою системою суспільної комунікації, знищено довіру одного його члена до іншого. Це хвороба, у розпалі і в епіцентрі якої все життя перебуваємо ми; це чума. Грізні симптоми, які заганялися вглиб і приховувалися, щодня можуть перетворитися на війну, розруху і голод. А ми шукаємо направи, розпачливо вже, безнадійно; бодай для самих себе. А чума вже не боїться денного світла, і щурі вже бігають нашими вулицями. Бридко. Нудно. Невроз незахищености і безпорадности – позаяк ти вже досить добре знаєш, серед якого дикого народу доводиться жити. Дикого – отже, непередбачуваного, безосновного, істеричного. Чай тут не допоможе. І ніхто на тебе ніде не чекає. Залишається щоденне борсання, крихти просвітлінь, напади страху – і часом нестерпне бажання прокинутися від цього нестерпного кошмару, як зовні, так і всередині, встати і вийти до залитого сонцем світу, справжнього, гармонійного, радісного, в якому не треба буде розумувати над ритуалами і філософською термінологією, в якому вже не доведеться вибудовувати способи життя, наперед знаючи про їхню приреченість – і способів, і самого життя, – в якому не буде ненависних радіо і телевізії, в якому не виявиться ненависних цих людей, «своїх» і «чужинців», а будуть тільки брати і сестри. Отаке-от запрошення на страту, пане Набоков.

Смурний, сірий день, який асоціюється з 19 серпня 1991 року, коли був т. зв. «путч», повно п'яних в автобусі, яким я їхав до Матіївки, пригнічений і розгублений, неспроможний зрозуміти: чому, власне, радіють ці тупі тварюки?

19 вересня

Отак, майже непомітно, перший місяць осени наближається до завершення. Вже звично готуєш чергову порцію тютюну; цей, викопаний пізніше, міцніший за свого попередника. Щойно відшуміла короткочасна, але потужна злива. І стало тихо, по-недільному; п'єш чай, палиш люльку, пишеш до щоденника. Колись я мріяв про таке життя; але тодішні мрії були багатшими за теперішнє їхнє здійснення. Може, тому, що я постарів і закоцюб; коли подумати, мені нічого не бракує.

Можеш робити що завгодно. Але немає бажання. І немає знання про справді насущні заняття. Чому ця, а не та книга? Чому гітара, а не малювання? Чому передрук «Вечірнього меду», а не віршів для нашої евентуальної антології «ДАК»?

А час повільно плине далі. Сьогодні – повільно. Сяйвом коштовного каміння міняться на сонці краплі відлетілого дощу, звисаючи зі сливового листя. Час – це дощ. Метафора. Можна ще й не таке сказати. І все одно: час – це дощ, який то є, то його немає. Інколи це час густий і повільний, тоді кажуть «злива часу». Інколи це сіра мряка буденних хвилин. Добре, коли час і злива співпадають; тоді подвоюється, ущільнюється, стає інтенсивнішим відчуття і усвідомлення природного й людського, тобто метафізичного (у гірших випадках – просто культурного). Метафізика – це культура, пане Ніцше. Трансцендентне існує в культурі – і якщо воно більше ніде не існує, то й цього місця цілком достатньо. Метафізика – це людина.

Подолати метафізику – це подолати людину в собі. Але «я» – це теж метафізика. Отже, подолати в собі «я». А це вже містика. Не виключено, що містика – це теж єдине місце, де можлива перемога (або поразка), тобто місце, де взагалі можливі боротьба, рух – Життя.

28 вересня

І щоденник, і вересень виразно наближаються до кінця. Сьогодні – дуже похмурий, дуже вітряний день із нудною мрякою, шкряботінням мишей на горищі. Закладав душники сосновою хвоєю, а завтра, як не буде дощу, замажу їх глиною.