Текст книги "Келія чайної троянди. 1989-1999"

Автор книги: Костянтин Москалець

1999

16 квітня

Перша весняна біомедитація у лісовому храмі, сидячи на землі у позі шишки: той самий торохтливий птах озвався за спиною, я аж здригнувся від несподіванки, – дуже голосно торохтів через невеликі проміжки часу, завдавав темп. Відображення акацій, беріз і сосон у воді Брата Кар'єра; відчуття несамовитої дорослої любови до цієї матіївської землі – єдиної у світі для мене, найріднішої; подих став легким і глибоким, свідомість розпросторилася, сонце швидко западало перед очима у ясному, квітучому, юному небі квітня без жодної хмаринки; рештки зимових залежностей і неврозів відпадали з душі, корчилися, жалюгідні істоти, «паразити свідомости». Простою стежкою вийшов на Простий шлях, звернув на стежку Брахмана, а з неї – на шлях Крішни; у посадках зустрів першого їжачка – сидів біля випитих кимось шкарлупок курячих яєць; «треба буде налити сьогодні молока в їжакову миску, яка зимувала на вулиці», – вирішив (і налив).

17 квітня

Розпустилася перша квітка на китайській черешні; так само – неквапливе щоденне розкривання-розцвітання свідомости, поступове неперервне пробудження – без підрахунку і вимірювання його стадій; єдиний подих – як основа (субстанція) життя, а не фіксація на «introversion» або «extraversion» – двох фаз, без однієї з яких не існує іншої (без вдихання – видихання); забути, як і чому ти дихаєш, живучи замість «пізнання»; накопичувальна установка (лише вдихати, поглинати; все життя прожити з набраним одного разу до легень ковтком повітря; напитися чаю – і не сцяти; читати книжки – і не писати, а головне – не рухатися, заціпеніти, не уявляючи собі інших можливостей життя (повноводого) – будучи неписьменним тощо).

19 квітня

Від самого ранку – потужний східний вітер; зацвіли наші китайська черешенька і абрикоса; нарешті – Матіївка – на п'ятий день перебування тут; раптово отямився: так, це ж моя Матіївка, моє істинне життя, яке так само розпочинається на сході і пливе на захід, хочу цього чи ні; так само, як Сейм, як Сонце, як вітер – розпочався період Зеленого Вітру – як пелюстки – сліпучо-сяйні, білосніжні! – квітуючих дерев, які перестали бути «зимовими» і стали насправді весняними, воістину квітневими; сенс буття – у цьому русі зі сходу на захід, тільки так можна повернутися до вічної домівки на сході – і за бажання або потреби знову вирушити в мандри; таким чином, це рух зі сходу на схід, нерухомий рух, вічний час; тільки плинучи – а не повертаючи рух Сонця навспак, не «відмотуючи» його до світанку – і не «зупиняючи» його в одному з довільно обраних моментів руху; це непотрібно і неможливо; «ти не йдеш на могилки?» – питає якась жінка у Каті Американші, яка пасе козу у городі Толіка Русака (сьогодні у Матіївці проводи-поминки), – і в цьому питанні, у цій українській мові, якою воно сформульоване, – весь сенс мого існування, лише така мова і такий сенс є моїми – могилки у Матіївці знаходяться на заході; буття є істинним благом, як добре, що я народився саме тут, яке розкішне коло здійснив.

Сидів під китайською черешенькою – ось так і збулося моє «Споглядання черешні»: квіти вбирали очі, черешня розкрилася всьому світові, мліла від своєї витонченої краси, кохалася з бджолами, з метеликами, візерунок на їхніх крильцях був виконаний так само у китайському або японському («східному»!) дусі – сірі лінії на білому тлі; кохалася з моїм зачудованим поглядом і ясно-блакитним небом над нами; цілував пелюстки, з'їв одну квітку, не знав, що робити з тобою, такою чистою, як радість, черешнею, сп'янів від тебе, опустився на землю поряд з тобою, забувши про можливих людей; а поряд цвіла алича – у тебе тичинки рожеві, у неї – жовті, а в обкиданої наче снігом абрикоси – також жовті, але зірочка черенка, який тримає квітку в абрикоси, червона, а в тебе і в аличі – зелена; так добре мені не було, мабуть, ще ніколи в житті; пошкодував на мить, що книжечка Басьо залишилася у Бахмачі – і сам посміхнувся з себе – ось тобі Басьо, Дзен, саторі, – ось усе – споглядаєш і любиш, і метелик цей, і твоя посмішка (давно не посміхався саме так – радісно і вражено, навіть м'язи щік заболіли) – уже ось тут-і-тепер – у вічності, вас ніхто не відбере одне в одного, цього: черешні квітучої, сліпучо-ясної, пурпурового тюльпана під березою, тебе під небом квітня, поряд зі своєю хатинкою – цього неможливо втратити або здобути («поиметь» – казала колись Віта) – бо це не володіння, а буття, не час профанації, а священний час вічности; тепер хоч і вмерти – не страшно; Господи, я таки дочекався Весни Твоєї Священної, дякую, Отче.

20 квітня

Споглядання черешні; пронизливий зимний вітер зі сходу; сидів у куфайці, обіпершись спиною об стіну хати, палив люльку; важко зосередитися на такому холоді; якби бути таким легким, летючим, граціозним, як це маленьке деревце, якби вміти так голосно мовчати, так сповна втілювати себе – і більше нічого іншого; щомиті бути; це неможливо; але бодай оце прагнення – і вечір з молодим серпиком місяця над квітучою черешнею, і ці десять пронизливих хвилин.

З червня

Уже повністю вечірній шлях Крішни з маха-мантрою, шлях Ом, Простий шлях, слова поступово вивітрилися зі свідомости, лісовий храм, «можете привітати мене з днем ангела; дякую», – звернувся до Сестер Марії і Марти, сідаючи в позу шишки; але посидіти вдалося не більше п'яти хвилин, які, до того ж, не можна назвати незворушними, неквапливими або відстороненими – комарі заїдають; і все ж – велетенський дар-сатисфакція: побачив Зорю Марію, якої минулого літа взагалі, здається, не бачив жодного разу; щоправда, стояла Вона вище від того місця, де споглядав її позаторік (і показував Івашку як «матір Енея»; все ж таки: Венера це чи якась інша планета?); загадкові звуки вечірнього лісу відволікали – хрускіт гілок, тупотіння; пішов понад Братом Кар'єром, слухаючи червневий Ом жаб і їхнє ж таки хорове скрекотіння, регіт; їжачка зустрів – сидить, дивиться на мене, мордочка розумна, і не скручується – теж, мабуть, філософ, споглядає захід і Зорю Марію; «чого не приходите, я вам молоко наливаю, а коти випивають», – дорікнув колючому Канту, але він не зворухнувся; та чи живий він узагалі? – ступив крок ближче – забурчав, згорнувся – чого ти, дядьку Костику, заважаєш моїй біомедитації?

13 червня

У лісовому храмі, між Сестер Марти і Марії. Спочатку надокучали комарі, і думав уже, що медитація знову не поведеться. Бив комарів і уривками зиркав то на дивовижно чисте, з кількома чудово виконаними хмарами, небо, то на «китайську гілку» – а тоді раптом звернув увагу на острівець моху, куди поклав шишку, – орієнтир і нагадування про належну позу та незворушність; там, унизу, біля моїх ніг, малі мурахи тягнули побитих мною комарів! свіжина! це було так несподівано – і я розсміявся; і цей щасливий сміх Арджуни, який розлетівся над полем бою, звільнив мене нарешті, і все стало знову на свої місця – зеленкувате, кольору морської води, небо на півночі, хмарки кольору фламінго – на заході і півдні (хотів написати «кольору фламенко» – дух Ґарсія Лорки вже вдруге провідує мене сьогодні), темно-зелені віти сосон, шляхетна їхня сіра кора з рельєфами таємничих малюнків – соснових вчень, викладених ними своєю шкірою, вирощених ними із себе разом із шишками й голками; слово «м'якість» найбільше підходило до вечірніх кольорів, до теплого повітря надвечір'я; і я зрозумів, що написати про це неможливо; сосни не вчать писати – вони вчать бути, і це вчення треба мовчки споглядати; але разом з тим зрозумів: це можна почути – як ті думки, що плавно текли до мене, містячи в собі і враження від прочитаного сьогодні Канта, і зоряне небо над головою, і моральний закон у мені, будучи рівнолеглими, одночасними подіями назовні і в мені, подіями у духовній республіці (за Кантом).

27 червня

У чому полягає сенс оцього життя (Da-sein) – Костянтином Москальцем? Зоря Марія швидко сховалася за сусіднім п'ятиповерховим будинком, сяє сузір'я Гончого Пса (чи Близнюків? – дві зорі поряд) – самі питання; довгий, якийсь дуже насичений (повний) день – а втіхи нема, звільнення нема, нема катарсису і легкости вечірньої; чому я є, навіщо я є, як і яким можливий я, чи я є необхідним, чи випадковим? Мільярди людей, які не замислюються над цими питаннями, не хворіють ними так, як я, – від юности; не вірять у Бога, в орфічну мандрівку душ, не знають про ці вчення, живуть і вмирають, убивають себе від нестерпности жити, як мій троюрідний брат Вітя Тимошенко, – від нестерпности жити отак: не знаючи відповідей, не розуміючи їх, не розуміючи, чому так багато пояснень – але всі можна піддати сумніву, визнати безпідставними, черговою «балачкою», «базіканням» на «ці» теми – або й не базіканням; немає остаточної леґітимности, принципу достатньої підстави, кожен – ніби підкинутий («закинутий») Шевченків байстрюк – навіть те, що справді помреш, не є певним – бо ж коли? усвідомлюватимеш цю смерть – пізнаватимеш її – чи ні? чи не пізніше або раніше, ніж «треба», перш або потому, як «устигнеш», «достигнеш», «самореалізуєшся», «здійснишся»; що «встигнеш»? – встигнеш «себе»; але – тощо.

12 липня

Святих Верховних Апостолів Петра і Павла. Переглянув Ґадамера, там, де у нього зустрічається «трансцендентальний синтез апперцепції» («Філософія і література»), вирішив перечитати цю статтю сьогодні. Шлях Крішни і стежка Брахмана з маха-мантрою; присів, а потім приліг на перехресті стежки Брахмана і Серединного шляху; несамовито скучив за лісом, вітром у соснах, пахощами живиці; дедалі більше відчуваю, що помру – завтра або через вісім років, як навіщувала цієї весни зозуля, але в кожному разі жити залишилося попереду менше, ніж позаду; а я так звик до цих сосон, ніяк не можу надивитися, намилуватися (milość); святкова святість (сторінки з Ґадамерівським текстом, святість шишки і лісової стежки, притрушеної голками) – бачити цю святість, охайну, привітну, ледь насмішкувату і разом з тим по-хлоп'ячому затяту, неслухняну ні перед ким, окрім своєї природи (натури), характеру, свого закону – і це закон свободи; дотримання лише його одного – дієве дотримання – робить вільним, а цілковито втілена свобода (слідування законові своєї волі-свободи) є повнотою святости («досконалости» – у Ґадамера) – святкової святости, а не такої, якою вона постає у демонстраціях чиїхось уявлень, – понурою, поважною, повчальною, патетичною, виховною, дидактичною тощо; святість, яка танцює, може курити, пити вино і загнути міцне слівце – не для бруду, а для якнайточнішої передачі-вияву експресії; не агіографічні – і, їхнє відображення, – «карнавальні», атеїстичні, постмодерні тексти, де зображено чиїсь уявлення про чиюсь святість (або про інші феномени) – гадки, докси, плітки – а святість у дії, святість-уже-сьогодні, swiętość da-seinowa.

Пішов Простим шляхом до лісового храму, моя шишка так і сидить на острівці моху, сів у позу шишки, сокір іще підріс, сонце з-за спини, тінь від голови на острівці моху, де шишка-centrum; «ось такий centrum-осердя є в мені (серце)» – звично почав думати – і зрозумів, що немає «у мені» (всередині) і «поза мною» (назовні) – є гола рецепція; тінь і той, хто бачить її та шишку, – єдине: «я мислю», за Кантом, і є трансцендентальним синтезом апперцепції; відчути це – означає подолати метафізику; решта – непізнаване; може, той «внутрішній» centrum існує – але це ноумен; я ж маю справу з явищами і уявленнями про них – та уявленнями про уявлення.

15 липня

Орлове озеро, клювало безперестану – але маленькі, завбільшки з мізинець, карасики; ловив з човна, припнутого до вербового корча, відчуття пружної тверди, знайоме з раннього дитинства (коли перевозили човном до Батурина і назад); невиспаність, як завжди останнім часом, дошкуляла – але велетенська сатисфакція, коли зійшло сонце і від вранішнього тепла поволі розпустилися лілеї – «білий світ латаття» (незумисна описка – «світ» замість «цвіт»). Знову читав про себе «Kosmos» Зерова – а вони вистелили цілу озерну дорогу – незворушні у сяйві і білосніжності, неторканні, неподоланні – як Зоря Марія. І це була короткочасна біомедитація, а перед цим була молитва, а потім знову налягла втома і я вирішив повертатися.

17 липня

Сьогодні моя улюблена погода: сіре, захмарене небо, жадана прохолода, зелені дерева, пахощі літа і тиші. Серединний шлях з маха-мантрою, місце, де я кілька разів сидів у біомедитації, споглядаючи гарну сосну (ту, що на ній могла би сидіти русалка і співати пісень Каті Чілі) – пару тижнів тому під цією сосною знайшли три снаряди (хлопчаки збиралися землянку копати), викликали саперів – залишилася яма, посидів коло неї, шматки якогось іржавого заліза, збиті в грудку, – отже, мана, властива цьому місцю, не була моєю фантазією? Відтак, може, під Сестрою Сосною закопана скриня з золотом, а в лісовому храмі – кулемет? Знайшов жмут дроту, залишений саперами, – знадобиться в'язати тютюн у папуші; звернув на шлях Логоса, а з нього – до лісового храму, посидів, притулившись спиною до Сестри Марії.

23 липня

Пили у мене чай з дядьком Толіком Русаком (приніс яблук на гостинець, донька Іра привезла з Батурина), прийшов Сашко: «Поїхали на Орлове ловити рибу, з нічлігом, на Бунчуку»; подумали і вирішили їхати, збирали снасті, продукти, поспіхом вичищав тютюн з «бичків», щоб було що курити, зварив вермішель.

Кінь Бунчук десь пропав, вирішили йти пішки, вирушили в похід, навантажені торбами з харчами, вудками, у куфайках, – ніч, поміж тим, була дуже тепла, навіть руки не померзли до самого ранку; прийшли до Орлового, стали табором, почали збирати дрова на багаття. Цього разу озеро нарешті озвалося до мене – і яким же любим голосом! Здається, весь сенс мого життя просяяв, наче сполох, біля таємничих вод з майже повним місяцем у зоряному небі, зі сплячими квітами латаття, під сузір'ям Кассіопеї, яке віднині і довіку асоціюватиметься у мене не лише з юнацьким братством («сузір'я W», «дабл-ю», як називали ми його з Миколою Тузом), але ще більше – з Орловим озером, з його невимовною і відчутною до останньої клітиночки «маною», з голосами моїх товаришів-рибалок напідпитку, з палахкотінням нашого багаття під міріадами «золотих розсипин», між якими невпинно снують супутники; напекли картоплі, вечеряли з салом, огірками, помідорами, цибулею і часником, пили нічний чай, я переважно мовчав, слухаючи балачки краєм вуха, споглядаючи всім собою сенс буття – і було це буття і його сенс найвищим Благом, і не було сумнівів, що це – заклик, поклик до святости.

Хлопці ще спали, зорі почали розчинятися у сірому світанковому повітрі, цілу ніч із берега від Сейму долинали музика, дівочий сміх, чоловічі голоси; потроху став проступати поплавок на воді. Сашку приснився сон: ніби я витягаю з-під квітів латаття величезну рибу, не меншу за листок латаття (схожу на камбалу), витягаю легко, не напружуючись; дядьку Толіку, як завжди, не таланило – мальки пустували, а з тих чотирьох карасів, які він усе ж упіймав, троє втекли через дірку в пакеті. Приїхав малий Сашко Бунчуком – виявляється, кінь цілу ніч пасся у сусідському городі; поскладали речі на воза, поїхали додому, мало не засинаючи від утоми; Сашко віддав свою рибу мені (і дядько Толік єдиного свого карасика також), але смажити її я не подужав – як-не-як цілу добу на ногах. «Давай я посмажу, тільки в мене муки нема», – запропонував дядько Толік. Зайшли до мене, дав йому мисочку борошна і миттю заснув безпробудним сном.

Під вечір зварив картоплі, дядько Толік приніс смажених карасів, потім і Сашко підійшов, я зірвав кілька помідорів на грядці, повечеряли разом, Сашко запросив до себе на чай, – пили його під усохлою яблунею, навпроти вікна з колишньої нашої кухні, там стояв стіл, з-за якого видно було кущ верболозу на місці теперішньої Tea-Rose Cell – двадцять сім років тому.

З серпня

Шлях Крішни, шлях Ом, посидів біля нього, прислухаючись до повернення тиші – за цілий день галас і балачки втомили, – бачив цю тишу, явлену в соснах, тишу струнку і радісно-золотокору; потім відкрив для себе новий правдивий Holzweg: Навскісний шлях, бічний від шляху Ом – до Простого, майже непомітний для стороннього ока, схожий спочатку на довгу галявину (прогалину-просвіт-Lichtung) між соснами; пішов ним і, вже вийшовши на Простий шлях, зміг нарешті розказувати маха-мантру; проста стежка привела мене до лісового храму: незвична навіть для мене картина призахідного неба, дуже жива й динамічна – невпинний рух хмар (сьогодні вони пливли, а не повзли, як учора) з півночі на південь («у вирій відлітають», – констатував я); пташка якась, схожа на горобчика, сіла навпроти на оголений корінь Сестри Марії, який звисає у кар'єр, теж медитувала, а чи збиралася ночувати, потім таки злякалася мого необережного поруху і полетіла, натомість прилетіла інша, сіла у верховіттях над головою. «Скоро вони сідатимуть мені на плечі – як Франциску Асизькому або опудалові з вірша котрогось польського поета (Тувім? Галчинський?)», – усміхнувся до Сестри Марії («завтра – Марії Магдалини; поставиш мені могорич?» – запитав у неї); дві пурпурові смуги у ясно-блакитному, а далі зеленкуватому небі – наче палаючий прапор, наче переглядав кіно про нашу юність (у цьому «наша» не було Туза або Кашки – переконався, подумки поставивши їх у контекст, – хтось інші, незримі брати і сестри буття – або невпізнані, неідентифіковані – бо ж «земля неспівпадінь»); не було у цій кінокартині жодного пафосу ані «романтики» – була Краса, висока поезія, висока і чиста трагедія, трактат «Про піднесене» (уже забув, чий, Курціус про нього пише, уточнити треба), – Краса байдужа, недоторканна, злегка глузлива до хробачливого базікання усіх цих Парамонових, до їхнього рівня інтерпретації.

4-7 серпня

Закінчив читати «Критику чистого розуму». 4 серпня Сестра Марія поставила могорич: приїхала Андруся з маленьким своїм сином і гостювала аж до 8 серпня. Ходили купатися на Сейм, на закупи до Батурина; неймовірно світлі і щасливі дні, такого у моєму житті не було ще жодного разу – хоча я сам навіщував цей приїзд у другій книзі «Вечірнього меду» (побудованій на Римаруковій «Упродовж снігопаду»). Втратив почуття часу, жив у вічності, милуючись тобою; мабуть, це вже точно перед смертю цього разу – бо так добре не буває задарма.

24 серпня

Прийшов малий Сашко: «Батько каже, що вода закипіла, а заварити нічим»; дав йому заварку, пили чай, вирішили сходити на Орлове, востаннє цього літа, закрити рибальський сезон. Учотирьох: Сашко-сусід із сином Сашком, Толік Русак і я; розпрягли Бунчука, пустили пастися, назбирали хмизу, розклали багаття, пекли сало, вечеряли з огірками, цибулею, помідорами – хто що взяв з дому, балакали; повний місяць світив над озером, туман плив над водами, не витримали, розмотали вудки, почали ловити, дивлячись на поплавок у світляному колі відображеного на воді місяця, клювало, але не спіймав нічого (Сашко з сином – чотирьох карасиків), пішов понад озером, шукаючи торішні рибальські місця, але в темряві нічого не знайшов, вода спала, мілко, прилаштувався біля височенної верби всохлої, біля якої колись розпочинав знайомство з Орловим озером, закидав доти, доки місяць не почав сідати за гуртком верб навпроти; повернувся до багаття – яким святковим воно виглядало збоку, під осінніми зорями; дядько Толік порався, підкидаючи хмиз, коли ж і Сашко прийшов – «місяць сховався, поплавка не видно»; сходили утрьох, притягнули ще хмизу, осикових гілляк, які хтось порубав і поскладав на купу, полягали біля багаття на запашному сіні (малий Сашко увечері привіз від скирти конем), дрімали, перекидалися словом – «будете, дядьку Толік, згадувати в Москві нашу рибалку» – «буду обязательно, замечательная ночь» – дорогі моєму серцю сузір'я оберталися над головою, супутники і літаки снували, читав подумки «мантри» – «Kosmos», «Дайте» і «Хірон» Миколи Зерова, вдихав пахощі сіна і приозерних трав, курив люльку, підкидав хмиз до багаття. Бунчук пасся поряд, хрумав конюшину – «Нічні пастухи» батька, «пастухи буття» Гайдеґґера, – був у реальному бутті – реальним чоловіком, незважаючи на те, що боліли зуби і раз-по-раз хапало серце (набрав із собою цілу кишеню анальгіну, валідолу, навіть пляшечку корвалолу – втім, обійшовся без останнього).

25 серпня

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці у кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, – ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Дайте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» – і ця «Вона» була з того ж реґіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти – легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

20 вересня

Приїхав Віктор Морозов. Сейм, Острів Осокорів, «традиція і ритуал»: як і минулого приїзду, слухав касету з моїми піснями у виконанні Віктора; сходили на автостанцію, довідалися, коли перший автобус на Бахмач: о 7.40; зайшли до кафе «Полісся», Віктор купив мені мінералки, собі пива, бесідували про колективне позасвідоме та Інтернет як паралельні й однорідні явища.

Лісовий храм, Віктор сів під Сестрою Мартою, я – під сестрою Марією, мовчали; краєм ока бачив, як Морозов одразу поринув у медитацію – блискавично і природно, наче пірнув з високої кручі у глибоку Сеймову хвилю, навіть позаздрив йому – я ще так не вмію. Літак летів зі сходу на захід, голоси псів, лунка передвечірня тиша, півмісяця на сході, над нашими посадками. «Усі ці краєвиди з усього світу так переплуталися у мені, наклалися один на одного; кар'єр нагадує озеро в Канаді, де ми з Мотрею зустрічали схід сонця», – розказав Віктор, повертаючись.

Прийшов дядько Толік, п'яненький, вибирав картоплю у сестри, попросив закурити; насипав йому традиційний кульок тютюну, дав коробку сірників; повечеряли з Віктором смаженою картоплею, переписували «Останню зиму» і «Святу Марихуану» на його диктофон. Жартували: «люди скажуть: та вони наркомани, цей Морозов і Москалець, один складає пісні про мак та марихуану, а другий їх співає…» Прокрутив йому запис передачі про чай, зроблений колись із російської «Свободи»; зек-поет, який щось понад двадцять літ відсидів у зоні, читав свої вірші про чай:

 
Второе счастье
За колючей проволокой есть вещи
обрядовые, культовые.
Потаенную заварку,
на глазок взвешенную,
трепетно ссыпают в кружку,
на костре булькающую.
Дороже любой шамовки ценят в зоне
напиток из чая.
Не торопясь, благоговейно смакует блатная порода;
побалдеть за чифиром
почитают за счастье,
больше которого
только свобода.
(Евгений Карасев (?))
 

21 вересня

Батурин, Сейм, густий туман над рікою, плюскіт води, – так, як колись, у 1988 році, коли ми з батьком ішли через пішоходку будувати свою хату і зупинилися, приголомшені красою: безлюдним пляжем із жовтим м'яким пісочком, пагорбами з жовто-червоними деревами на батуринському березі біля палацу Розумовського, перспективою на Острів Осокорів, дерев'яною скрипучою пішоходкою – усе таке граційне, тонке і ламке: «Японія», – сказав Морозову. Все збулося за одинадцять літ відтоді – хату збудували, друзі приїхали, ми пили чай, читали вірші, бесідували і милувалися природою; я читав тут гарні книги, співав і грав на гітарі, трохи писав – менше, ніж хотілося, але навіщо багато книжок? Життя є сон, який збувається – і це найбільша Таїна. Провів Віктора на автостанцію, розповідав йому про Стуса, прийшли – знову – до висновку, що справжня святість не потребує канонізації; попрощалися: «і не падай духом», – посміхнувся мій дорогий Морозов.

14 листопада

Сейм, березовий гайок, хтось розчистив від верболозу місце над рікою, досить просторе, – може, буде пляж; знайшов під однією з беріз кишенькову книжечку-цитатник, ймовірно, баптистський: «Помощь свыше» (Слово Боже – на березі Сейму!); сидів на вербовому корені над рікою, споглядання плину води, мерехтіння сонячного світла на хвилях, Великий Міст на Сході, згадував, як гарно писав Гайдеґґер про міст у «Будувати, проживати, мислити», бачив себе з погляду Сейму – як іду Великим Мостом імені Олега Лишеги, то пригнічений і вичерпаний – на Бахмач, то радісний, переповнений творчими надіями і торбою з чаєм та книжками – на Матіївку; «туди-сюди»; затамовував подих – так само, як Сейм – коли «мене» довго не було з Утґарду – «невже пропав?» – і полегшено зітхав, коли моя постать знову з'являлася на мосту: «повернувся»; згадав, як колись, іще малим, десь у 1974 році, прийшов сюди пішки з Бахмача, двадцять п'ять кілометрів, – прогуляв школу, не в змозі витримувати тодішній аґресивний тиск ненависного вчителя алгебри і домашні сварки; прийшов, щоб напитися води з Сейму, – і напився, хоча тоді на мосту стояли охоронці з карабінами та собаками, я боявся – але тягнуло мене тоді сюди неймовірно; потім повернувся попутками, удома нічого не розповідав про цю парадигматичну, як виявилося, подорож. Громаддя Острову Осокорів нависало над червоно-сірим верболозом, знову нагадавши колір Вестмінстера, підсвіченого вечірніми прожекторами; «яка у мене прекрасна батьківщина!» – тішився, йдучи Оболонням, повз череду корів, які попаски йшли на схід, до Великого Мосту імені Олега Лишеги, мабуть, пити воду – хіба все розкажеш? Дуже сонячний, теплий-теплий день.

 
Чуєш – вже осінь, твоя золота пора —
І за бетонною стіною білява дівчина
Вже увімкнула серед ночі музику і тебе,
Аякже, саме тебе виглядає…
(Олег Лишега, «Місяць»)
 

16 листопада

«Потягнуло» до Сейму, хоча перед тим збирався до лісу; не міг зрозуміти, чому, аж доки не прийшов з маха-мантрою до ріки: семеро робітників розбирають пішоходку, складають дошки на трактор, на нашому березі палає багаття – грітися, бо східний вітер дуже холодний, зривається сніг, долини на Оболонні затягнуло кригою і Сейм від берега – також; таке не щодня побачиш:

 
знімають декорації Anno Domini,
забирають міст, яким ми цього літа,
цього життя ходили,
рідні і друзі,
усі мої друзі,
які протягом цих років
знайшли трохи часу і безліч приязні,
щоби провідати мене,
щоби перейти міст – поки він іще є,
і за це я їм буду
безмежно вдячний
аж до смерти
і далі, —
тато і мама,
Василь Івашко, Віктор Морозов,
Люда й Андрій Панчишини,
Євген Пашковський, Владислава Москалець,
Андрій Саєнко, Богдан Скаврон,
Андрій Деркач, Віктор Неборак,
Андруся й Амадеуш, Тарас Чубай,
Василь Герасим'юк, —
 

де вони всі зараз, цієї миті? Я сповістив би їм: знімають декорації літа – і століття – і тисячоліття! – це дуже урочиста і чиста картина, без жодної патетики та сентиментальности, гарантом від них служать куфайки робітників – багаття – дирчання трактора – Сейм сіро-сталевий, який наполегливо плине зі сходу на захід, навіть під кригою – плине, – сніги і прозорий краєвид – Батуринська гора, Палац Розумовського, «зимові дерева», Бройґель наяву (хоча по дорозі туди питав себе крадькома: «а що, коли все це – прогулянка, сніги, Сейм – сон?» – нічого, нехай сон, все одно треба заховуватися належним чином, плекаючи майстерність у мистецтві бути) – ось чому мене покликало сьогодні до Сейму – і сюди, у це життя: побачити і створити, а точніше – до-творити почате у попередньому житті Параду, тримаючись за єдино можливу опору: свободу, за єдиний ґрунт: закоріненість у інтеліґібельному (ноуменальному) характері-етосі, незримо поєднаному з емпіричним «я» та емпіричними умовами-обставинами («декораціями Літа Господнього»),

Матіївка, Індія,

Келія Чайної Троянди