Текст книги "Келія чайної троянди. 1989-1999"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

1990

15 січня

Поза всім звучить музика – тиха й могутня; це вона виштовхує стебла із землі і дітей із лона – нагору, до сонця. Це ота моя «юна музика за стінами», – тільки до неї треба прислухатися, тільки з нею співрозмірювати подих і ритм серця; ця музика – саме життя, вона звучить доти, доки її грають, вона живе доти, доки рухається. І я теж – музика, доки б'є в грудях ритм-машина, доки летить у венах кров-звук; людина подібна до віргана, на якому грає Бах – саме життя. І ніколи в цьому житті не треба питати, задля чого звучить музика і навіщо її грають, – бо це зрозуміло і так, без питань та відповідей. Те життя, яке в нас і повсюди, саме знає, що і як йому робити, не треба тільки йому радити або перешкоджати. Не треба ставити йому умов, не треба запитувати, чому все відбувається саме так, а не інакше. Довіра до себе – це не довіра до власного «я», а довіра до життя, яким ти є; і це життя – не острівець, не фраґмент, а ціле сповна. Його неможливо зімітувати. Людина створює досконалі машини, комп'ютери і кораблі, вони рухаються і багато вміють, але вони неживі. А проте ми також уміємо творити життя.

26 січня

Учора з Галею і Тарасом Чубаями були на могилі Грицька. Неймовірно синє весняне небо, голі дерева на цвинтарі, дві свічки, які палали на могилі. Тиша і спокій, усе закінчилося – і не закінчилося нічого, бо тільки пробудження, тільки шалений порив дерева в небо і я – блідий, виснажений, живий. Хто такий я? Чого я хочу? Ті самі питання, що й десять років тому; так само немає відповіді. Тільки сни, які деколи залишаються у пам'яті, які при бажанні можна трактувати. Але мені вже обридли трактування, сни, пророчі здогади, містичні числа, – усе це нікуди не приводить, і ти й через десять років усе ще на тому самому місці, і життя так само, як і завжди, може, навіть більше, ніж будь-коли, позбавлене сенсу. Це добре розуміє інший твій друг, Юрко Саєнко, і ви на шаленій швидкості мчите автострадою, вночі, під зорями, – а куди?

Усе стає яснішим і виразнішим (не кажу: зрозумілішим), коли мчимо з Юрком нічним Львовом, коли слухаєш музику, дивлячись на нічний собор, освітлений ліхтарями, – і лискуча брукована дорога попереду, Джордж Гарісон співає, і машини щезають за рогом, блимнувши на прощання червоними вогнями, – щезають назавжди, а між ліхтарями проростають зорі, і ти не чуєш кроків перехожих, бо музика, всевладна музика поза всім, – і цього разу вона не за мурами, не в чужих людей, не випадкова, а саме та, що треба цієї ночі, саме твоя і тільки тобі чутна музика, як повітря, як місто і те, що в місті, під ним і над ним. Це та музика, яка лунає поза словами іспанських містиків, Євангелія, Будди, Крішни і так далі – всіх не перелічиш, до кого кидався за порятунком, відмовляючися слухати свою музику.

16 квітня

Спробую все ж пояснити. Це відбулося у Самборі, коли я їхав до села зустріти Великдень. Автобус стоїть там півгодини, я сидів на лавці і курив. Було десь чверть по восьмій. Я дивився на призахідне багряне небо, на безліч зелених пагінців крізь шкло нашого автобуса. Довкола звично метушилися люди. Щонайменше сотню разів сидів я вже отак на тій лавці й курив. Може, то був своєрідний ритуал. Зовсім несподівано для самого себе я подумав, спокійно, навіть втомлено, про те, над чим сто разів уже міркував. І раптом усвідомив – теж спокійно, без вибухів, без істерики, без німбів і стигматів, – власне, не усвідомив навіть, а сприйняв як настрій, як тему для весняного надвечір'я в Самборі, як те, чого мені ніколи, мабуть, не вдасться пояснити словами, як пробудження і осяяння.

Я прокинувся і побачив множинність довколишніх світів, – їх було так багато, як маленьких зелених листочків на тому вечірньому дереві з безліччю галузок; це були світи довколишніх і відсутніх наразі людей, світи найрізноманітніших історій, народів, інтерпретацій, уявлень; я побачив світи звірів і їхніх звичок та характерів поведінки, рослин та каменів, землі і води; я побачив свою сім'ю, старшу й молодшу, своїх друзів і недругів, їхні проблеми, клопоти, радощі. Я побачив усі світи й усіх людей і збагнув, що не належу нікому й нічому і ніхто й ніщо не належить мені, що всі ми – самі по собі, окремі планети зі своїми орбітами (хоча мені не подобається це порівняння), і кожна спроба наблизитися впритул, змінити свою орбіту або спробувати осягнути (тобто привласнити) когось і щось інше – це обов'язково катастрофа. Я лише сприймаю довколишність – але я не маю її, не володію нею.

«Але ж це страшна самотність!» – подумав я. І тієї ж миті збагнув, що у цьому й полягала моя основна помилка, – бо ця самотність, автономія, об'єктивна нікомуненалежність і є свободою, якою завгодно свободою: свободою волі, свободою вибору тощо. Я боявся самотности, намагався вмістити в себе довколишній всесвіт, перейнятися болями й радощами кожної людини, звіра, комахи, – але, руйнуючи власну самотність, я нищив і власну свободу (мається на увазі самотність метафізична насамперед, а потім уже й фізична).

14 серпня

Відтоді був дуже насичений подіями і зламами період із концертами, з Надійкою і шоком у Луцьку, з дівчатами, Карпатами, Юрковою машиною, «Пінкфлойдом», дочитаними листами Рільке. Нарешті я вдома. Позаду Москва, Львів, гастролі в Івано-Франківській області, позаду хата на вулиці Сковороди; усе позаду. Я випірнув тут-таки, рівно через рік. Наслання закінчилося; наслання, яке мало назву «Львів». І от: пізній серпневий вечір, нетлі, цвіркун за вікном батькового кабінету.

Я на волі. Уперше за багато років – я на волі. Про це ще ніхто не знає. Це те, що тоді, у квітневому Самборі, назвалося мені нікомуненалежністю. Це те, що приходило до мене у вигляді книжок Швейцера або ранку, сірого й могутнього, після безсонної ночі на вулиці Сковороди. Я більше ніколи там не житиму. Це те, що я зустрічав у образі сміхотливої Надійки. Знову летять сюди нетлі, знову гримлять поїзди, знову пливе сигаретний дим над чашкою з міцним нічним чаєм. Знову? Чи все ще? Хіба не моєю – і барвистою, часом кошмарною – ілюзією були ці десять років? Чи не заснув я просто, втомившись, за оцим, тим самим, батьковим письмовим столом? Чи ж не приснилося мені все оце: зрада Тані, армія, Чернігів, інститут, одруження, друзі, пиятики, смерть-і-воскресіння, тобто пробудження?

Єдине, що можна стверджувати з певністю, – це те, що навіть сни не минають безслідно. Лишаються шрами на чолі. Болить серце. Печуть очі. З'являється любов. З'являється Бог. З'являються любов у Бога, віра і надія. І не щезають після пробудження вдома, в серпні.

17 серпня

Я в Матіївці, сам-самісінький у нашій хаті. Зі мною всі улюблені й необхідні книги, рукописи, щоденники, альбоми… Приїхавши сюди, довго не міг прийти до тями, розкладав речі, готував чай, копав картоплю для моїх бахмачан. Настрої накочувалися хвилями – від шалених вибухів радости до пригнічености й депресії. Аж ось усе вляглося. Ще тільки четверта година дня, до вечора ще так далеко, скільки всього можна зробити – і скільки ще таких днів попереду! Це рай, утрачений і повернутий рай. Бог дивиться на мене й усміхається.

Біля хати повно квітів – мамина робота. Усе пахне такими дорогоцінними, такими забутими запахами, усе вітає. Літають білі метелики, часом кричить півень, щебечуть ластівки. Бджоли збирають нектар із маминих квітів – чорнобривці, айстри, портулаки, сальвії і ще, ще, – на все це можна дивитися вічно. Я так довго нічого оцього не мав. Можливо, ніколи не мав. Не мав нашої хати; не мав квітів біля нашої хати; не мав і крапельки свобідної самотности, – чекав на когось або чекали на мене. Завжди треба було кудись іти чи їхати: до війська, на завод, на сесію в інститут, на чергові гастролі, на каву з Юрком, на музику до Тараса Чубая…

Господи, як же я витримав усю оту несусвітню суєту, усі оті поїздки й безпритульні блукання, коли весь час мені треба було тільки одного – оцієї хати, спокою і самотности.

22 серпня

Заходило сонце, падав червоний, густий призахідний дощ, полум'яніли жоржини. Усе потроху набуває сенсу. Усе стає на свої власні місця, і ця ієрархія думок, слів і вчинків починає милувати око й душу. Незабаром осінь. Незабаром дощі й тумани, і все меншатиме зеленого, а більшатиме жовтогарячого й золотого світла із-за вікна. Отак воно й повинно закінчуватися, оте напівбожевільне метання і борсання – тихим передосіннім вечором, настільною лампою з зеленим абажуром, горням чаю і сигаретою, чистим стосом паперу і гарними книгами.

Ніяк не можу звикнути до того, що мені немає більше куди поспішати, і не тільки сьогодні, а взагалі, завжди. Адже все на світі приходить дуже вчасно і доречно. Як же мені бракувало оцієї впевнености і рівноваги! Варто було їх здобути, затримати, як одразу ж котилася навала суєти, яка руйнувала зосередженість і увагу, нищила настрій, забирала з собою… І яким же я тільки покірним був щодо світу і всіх його вимог до мене! Так, наче мені ніколи не було шістнадцяти років, коли світ не смів навіть наблизитися до цього серця.

26 серпня

Читав Біблію, Третю Книгу Царств, про царювання Соломона. Такий величний, такий зрозумілий, навіть у своєму відступництві, образ; і спорудження храму, і будівництво дому, безліч золота і прикрас, безліч мудрости. Таке струнке, цілісне життя, таке квітуюче, щасливе царство. І Бог, Який питав уночі, і додержання Богом усіх Своїх обіцянок… Господи, як ми звиродніли з тих пір, ми – рід людський; у які непролазні хащі забрели, в темряву й дикунство. Уся книга сповнена широтою подиху, заллята сонячним світлом присутньої істини, доцільністю і виправданістю людського життя: будувати Храм, Дім, кохати жінок, які народжують синів, складати тисячі притч і пісень, судити мудро і справедливо, жити – царювати…

А вчора розчищали з Кашкою зарості акації та бур'янів біля його хати. Говорили про кризу, в яку потрапили й самі, й наші сучасники, про гостру необхідність спокою і сталости. Безмежно зоряне небо було над головами. І відчулося мені тоді, увечері, якесь важливе наближення, як перехід Господа через Єгипет, якесь дуже просте і водночас дуже істинне, прабіблійне промовляння до душі моєї зірок, і маленької Яринки, і тата з мамою в нашій хаті, які чекали на мене, і всього-всього, що починає здійснюватись, як здійснюються нарешті осінні яблука, відриваючись від гілля і зависаючи на мить в осінньому повітрі, як здійснюються вдруге прогулянки з батьком по лісу, як здійснюються всі Божі обіцянки Авраамові, і Ісаакові, і Давидові, і Соломонові, і всім нам.

З жовтня

Завтра від'їжджаю. Всі мої сплять, пізня година. Сиджу в батьковому кабінеті, кружляє секундна стрілка циферблатом, а далі, за вікном, горить один-єдиний ліхтар. Наростає і затихає гуркіт нічних поїздів, знову тиша, знову, як і завжди. Скільки разів сидів уже отак, перед дорогою? Тільки сьогодні до звичного вже у таких випадках настрою долучається якась іще одна триваюча постійно нота; її ледве чути, – вона щемка і несмілива, ніби тривожна, а може, й ні; ще вона трохи схожа на тендітне стебло і на промінь; може, сенс її полягає в запитанні, сказаному пошепки: «Ти не зрадиш мене?» – але хто питає мене отак серед ночі, перед черговим у безмежному ряду від'їздом? Чи це питає мене найрідніша під сонцем і під місяцем матіївська земля і хата наша маленька, де цього разу я залишив усі свої рукописи і книжки – мовчазних заручників повернення? Чи це доля моя, істинно моя, і душа моя, жива знову й чиста, як тоді, озивається отак серед темряви, і тиші, і гуркоту поїздів: «Ти не зрадиш мене знову?» Або ж це усмішка Яринки, світла і печальна, наче просить вибачення, – бо ж Кашка знову лежить п'яний і спить, після того божественного вечора у Матіївці, коли вона зварила нам їсти, і ми довго говорили, й оживало давнє, і палало багаття, і вона, довірливо притулившись до батька, у великій до колін куфайці, слухала нашу вечірню розмову, – а тепер бачиш, мовляв, Костику, як воно вийшло?

І раптом я розумію, що таки ж від мене залежить цей вибір, зраджу я чи ні; що, може, єдине, чим я справді володію тут, у цьому і в усіх інших світах, – дар Божий, перший і останній, – свобода моєї волі; і тільки від мене, а не від якихось обставин залежить, зраджу я і запродам цю свободу – святість – чи ні. І тоді я розумію, чому мене питають, бо тільки я один можу дати відповідь. Не продати себе задля тлуму, задля настрою, доброго або поганого, задля грошей, задля красного слова або каламбуру. «Ти не зрадиш мене більше?» – питаються і чекають відповіді.

Розпуста, пияцтво, гріхи з недбалости й оспалости, гріхи зі слабости й незнання, гріхи зозла, – все це зрада одного єдиного, того, що в Емерсона називалося «довірою до себе», а у Швейцера – «побожним схилянням перед життям». І не гріхи самі по собі страшні, бо їх могло б і не бути, і в них можна щиро розкаятися, але страшні якраз ота байдужість до них, і нерозкаяність, і духовна втома та оспалість, оте недбальство, коли подумки махаєш рукою. Страшним є заперечення життя як принцип (у швейцерівському розумінні), бо з цієї першої і основної зради – адже я живий і Бог – Бог живих, а не мертвих, – постають усі наступні, і серед них – зрада самого себе, втрата ідентичности і перетворення на зомбі. Як багато тих зомбі довкола – і як мало тих, хто ще чи вже не втратили своєї душі, свободи своєї волі.

Чи, може, сказати: «Вони мене не обходять»? Адже, справді, буває так, що вони мене не обходять, ці зомбі, ці бездушні, висмоктані оболонки. Але ж буває і таке, що обходять. А тоді? їхати, як Швейцер, до Ґабону? А хіба там їх нема? Стати невидимим, недосягальним, усамітнитися в Матіївці або деінде, – але це знову втеча, знову заперечення життя, знову не те.

Проте у мене не виникає обурення перед покрученою сосною; жалість до неї минає, а натомість приходить гордість за те, що вона все одно живе. Може, «зомбі» – занадто? Може, все-таки каліки, покручі, інваліди – але живі? Чи схилявся побожно Швейцер перед життям тих, хто запроторив його до концтабору?

Для того, щоб любити, треба любити вже, цієї миті теперішнього часу, любити у значенні «є»; щоб любити, треба бути живим.

І я більше не зраджу тебе.

1991

2 січня

Лютий вітер, холодно і незатишно в хаті. Слухаю, як Моррісон читає свої вірші, курю, мерзну. Поки що нічого іншого. Є речі, про які зовсім не хочеться писати; їх можна тільки відчувати – як віру або любов, скажімо.

…Є речі, які приходять до тебе серед ночі в дуже тихому галицькому містечку, коли безсоння примушує підводитися з ліжка і шукати сигарети; дивишся на одне-єдине вікно, що світиться там, попереду, дивишся на нічне зимове небо і раптом починаєш пригадувати сімдесят восьмий або дев'ятий рік, коли ви жили в малосімейці, розташування старих, майже знищених за час безкінечних переїздів меблів: канапа, круглий стіл, дві книжкові шафи, дзеркало, перед яким колись будеш голитись і ти; пригадуєш ту дівчинку, Світлану, яка жила поверхом нижче, і в якої повісився батько, і вона з меншим братом ходила по нас – сусідах – збирати гроші на похорон, бо жили вони дуже бідно – як і всі ми, – і моя мама, яка виносить їм три карбованці, і це опухле від сліз напівдитяче обличчя, котре ти полюбив так, як це може зробити тільки шістнадцятирічний хлопчисько; а потім, через п'ять, чи сім, чи скількись там років, твоя сестра каже, що Світлана померла від невдалого аборту. Якась блискавка спалахнула над нами в юності – над Світланою, мною, Людою і ще, ще, – і при світлі тієї блискавки ми побачили речі, які багатьом видавалися чистою метафізикою, справою віри, ще чогось; ми побачили тоді, у чотирнадцять-шістнадцять років, речі, які приходять і тепер, серед ночі, скрізь – в Англії, коли ви швидко їдете у бік веселки, в маленькому галицькому містечку, деінде; ці речі не можна бачити за так, безкоштовно; і кожен розплачується за своє, побачене у світлі блискавки, по-своєму: смертю, пияцтвом, розпустою, віршами, кризою, записами до щоденника, безсонням. Це щось подібне до променевої хвороби. Бо побачити Бога – не минає безслідно. І той будинок стоїть ще й досі.

4 січня

Писати треба містику. Не поезію, не прозу чи драму і т. д., а містику – як особливий жанр. Певна річ, що це не оповідання про духів та мерців або щось у такому роді; містика як жанр уже існує, немає тільки, наскільки мені відомо, загальної концепції і теорії цього жанру. Один із найпереконливіший доказів існування містики як нового жанру або й нового виду мистецтва – романи Кутзее, численні вірші Стуса, одна з перших – Вірджінія Вулф; це щодо прориву в містику літературного; у кіно – Тарковський, Форман і Берґман. «Мистецтво» – «містика» – ця віддалена подібність звуків наштовхує на думку про повернення мистецтву його споконвічної ролі, його, так би мовити, «соціальної функції», а саме: ритуал, священнодійство, літургія, офірування. Служба Божа. Мистецтво зможе бути знову тільки тоді, коли розпочне нове коло, сміливо і чесно вдавшися до дієвого ритуалу. Не вірші, а знову молитви і гімни та пеани, не просто музика, а «музика сфер» спроможні лікувати душі; не просто живопис, а живопис, який допоможе конкретній, реальній особистості врятуватися від демонічних, зловорожих сил, які не перестають бути менш загрозливими через те, що у них ніхто не вірить. Містика не тільки палаючої молитви, але і кожного написаного слова; містика мовчання і чистоти, містика бруду, містика Буття.

20 січня

Сумніви щодо християнства, викликані всіма отими недоречностями, про які писали Дідро, Ніцше, Фройд, Рассел, екзистенціалісти. Власні сумніви. Я більше не можу вірити сліпо. Багато чого у християнстві відштовхує мене своєю неістотністю, історичністю, людським, занадто людським переданням; усі оті пізніші нашарування, вчення батьків церкви – а первісний зміст утрачено, і з шести десятків євангелій залишилося лише чотири. Хрещення, причастя, догми, пекло, – все це пізнішого походження, цього могло й не бути. Як усе це стосується істинного Христа? І чому саме тепер, коли я вирішив бути щирим перед собою, а відтак признався в недовірі до християнства, – чому саме тепер почався такий нестерпний тиск? Злякатись і повернутися до віри тільки через страх, як було вже одного разу, я не можу, – навіщо Господу такий «вірний»; та й самому мені чи потрібна і допоміжна буде молитва навпіл із сумнівами? Риторичні, дурні запитання, нікчемне письмо. Про якусь там творчість за таких умов узагалі не доводиться говорити. Мерзота запустіння, от і все. Важливо, пам'ятаючи попередній досвід, не наробити дурниць, як це сталося у 1985 році, – пиятика, блукання, ідіотське, абсолютно недоречне одруження, щось лихе і зловісне в душі і в довколишності. Можливо, якраз тепер прийшов час спокутувати тодішні вчинки, зроблені на зло рідні, Надійці, тим, хто називав себе моїми друзями, – собі самому на зло, – от воно, те зло, і принесло свої плоди. «Коли мине п'ять років».

Задля чого ж тоді я сліп над книжками й оцими щоденниками, коли тепер, як і тоді, не можу знайти виходу, не пам'ятаю жодного з осягнень, які здавалися вічними й неперехідними, такими, що спрямовуватимуть мій шлях і зроблять його якщо не простішим, то принаймні обраним свідомо? Задля чого моя пустопорожня ерудиція, задля чого безкінечні молитви і медитації, навіщо всі безсонні ночі і ті дні, коли я не виходив із кімнати, задихався в цигарковому димі, захлинався літрами міцного, як отрута, чаю або кавою, густою, запашною, безсенсовною, як виявляється тепер. Отже, ані книги, ані щоденники, ані молитви й медитації, ані безсонні ночі, ані прокурені дні. Ключа до свого життя як не було, так і немає; є тільки розпач від блукання околицями того життя, ілюзійні вчинки, беззмістовні слова і вірші, сон, а точніше – жахіття брудної, затьмареної, якоїсь аж не моєї свідомости; а ще – сотні отаких сторінок, які підтверджують, що сон, блукання та ілюзії тривають.

Ось уже і Світланка вклалася, приспавши малого Сашка, позбиравши його іграшки, постеливши мені ліжко, як завжди останнім часом, і пошепки побажавши спокійної ночі. Спасибі тобі, сестричко; я так хочу, щоб ти і твій синочок були щасливими. А ще трохи раніше полягали тато з мамою. Я прийшов від Кашки, а вони сидять поруч, телевізор дивляться, мама насіння лузає; Світланка з Сергієм у кіно пішли, Сашко спить, а вони сидять удвох, одні-однісінькі, такі постарілі, тихі такі, сироти мої, майже нічого доброго і не побачивши в цьому світі, тільки вимучившись і перевтомившись. Це ж старість їхня прийшла, а я сиджу отут і нічого не можу вдіяти, нічогісінько. Сохне білий мамин халат, висить на книжковій шафі батькове пальто, стоять у кутку його чоботи – наші, негарні; лежать на підлозі стоси чистого паперу, стоять у двох багатостраждальних шафах книжки, які супроводжували нас усеньке життя, які я читав найпершими, якими бавився й багато з яких розмалював, ще не вміючи читати; як зуміли, так і прожили ми це життя, не відкупляючись, як інші, ні від армії, ні від усіх тих бід, які щедро сипалися на наші голови; бідно, хворо, незатишно, сором'язливо, ненав'язливо, по-своєму гордо, – як зуміли.

Тихо. Так тихо, аж у вухах шумить. І ніч така чорна, така глупа, січнева, безсніжна ніч стоїть за вікном, з одним-єдиним ліхтарем навпроти сусіднього будинку, там, де колись мене мало не вбили. Жінка, імені якої навіть не знаю, врятувала. А її саму вбили, по-звірячому, через рік-два. Це що – така плата за моє життя?

Напівбожевільний друг; приступи скаженої люті, тремтячі руки, голос, судоми; усе це зробила горілка з дужого, життєрадісного, талановитого хлопця за десять років. Замість автономії – претензії, замість колишньої скромности і небажання навіть говорити про власні вірші – уперте називання їх геніальними, читання до речі і не до речі, кому треба і кому не обов'язково. Але горілка – це вторинне; первинною усе ж, мабуть, була відсутність світогляду, здатного протистояти обставинам або ж не зважати на них завдяки власній самоцінності і самоцільності; а ще – претензійне бажання бути всезнаючим, усерозуміючим, усепрощаючим, вищим за всіх – і, поряд із цим, дріб'язкове роздратування редакційними або всіма іншими співпрацівниками через їхню тупість, обмеженість, небажання визнавати його – вищим і т. д. Брак культури духу, брак виплеканого духу, невміння з ним – тобто з собою – поводитися, невміння працювати духом, а не просто, як у наших щоденниках, спілкуватися і, поспілкувавшися, розходитися кожен у своїх справах. Для того, щоб дух працював, йому необхідно мати власний, ні в кого не запозичений, не вичитаний у книжках світогляд, хоча це приблизне слово уже нав'язло на зубах; такий світогляд – це способи вияву духу в світі, світогляд – це вікна і двері того дому, де живе дух. А він у нас живе доти, доки ми дихаємо; вся біда в тому, що житло його часто без вікон і без дверей, темниця, у якій дух мучиться усе життя – і мучить нас; дух – не прикований за ногу в'язень, він – господар у власному домі, він повинен виходити і приходити, працювати у хаті або на подвір'ї, він хоче діяти, а не відсиджувати строк. Духи також бувають різними: дух спокійний, доброзичливий, мудрий, ясний і толерантний, – це дух етичний, з усіма ознаками доброї культури, шляхетної вищости, – він буває і серед селян, і серед священиків, учителів або письменників; а є дух тривожний, суєтний, заздрісний, безумний, брудний і догматичний – це дух хворий, тяжкий, нещасливий і такий, що приносить нещастя. Його дух захворів через довгострокове ув'язнення; він став анемічним через відсутність свіжого повітря та здорової, справжньої, своєї праці, наслідки якої були би помітними, зримими, – як майстер бачить власноручно збудований дім. Культурний дух – це дух майстра, вироблений, виплеканий, цілісний – а відтак творчий, і речі, які він творить, – скрипки, крісла, сонати чи кораблі, – і його справи, – розмова чи мовчання з ближнім, – усі ці речі так само цілісні, зроблені з любови і з любов'ю, зроблені майстерно. Більше того, вони так само нікомуненалежні, навіть своєму майстрові, – кому належить скрипка Страдіварі? хорал Баха? драма Шекспіра? – вони вже речі самі по собі, і в них також присутній дух.

Добре, – скажемо ти і я, – з усім цим можна погодитися; але де його взяти – світогляд? Перше, що спадає на думку, – дух сам повинен збудувати собі житло, не забуваючи про вікна і двері. Але, як ми вже пересвідчилися, наш дух не є майстром, йому бракує культури, тобто вміння, майстерности. Він ночуватиме під мостами, на вокзалах, піде в прийми і найми, але збудувати житло – світогляд – не зможе. Не зуміє. То нехай вчиться, – скажуть нам. Але він і так вчиться все життя, одначе не помітно, щоб це дало якісь наслідки, крім поверхової ерудиції і, відповідно, – претензійности. Можна сказати навіть, що він уже переобтяжений знаннями, – але вони не викшталтували дух, тільки втомили. Отже, це не ті знання, що треба, – скажуть нам, – або візьміть уже готове християнство, або крішнаїзм, або буддизм, або вчення Альберта Швейцера, або ж непереможний марксизм-ленінізм, – і не морочте голови. А ми скажемо: якщо це не ті знання, то де ж тоді ті? Дуже великою випадковістю було б, якби ми, стільки довідавшись, бодай краєм вуха не почули про ті, справжні знання. А християнство і все інше ми вже не можемо прийняти беззастережно, не покрививши душею, бо там, і там, і он там бачимо хиби та вади, і вчення ці не є очевидними, загальними і вічними, щоб ми могли отак їх прийняти.

27 січня

Неділя, січень 1991 року, тиша. Сиджу сам на кухні, п'ю чай і курю сигарети. Вночі нестерпно боліла голова, ноги зводила судома; прокинувся від болю, мучився і терпів, потім змусив себе підвестися, шукати якісь таблетки; поглянув тоді у дзеркало і побачив хворе, страдницьке обличчя з напівбожевільними очима, які сльозилися; «це – я», – подумав. Таблетки допомогли, заснув десь через півгодини, снилися важкі, моторошні сни. Це я, така собі єдностка серед мільярдів інших. Вдуматися тільки: серед мільярдів. А вони наче й не існують для мене, сто, двісті тисяч – щонайбільше. Мільярди живих антропоморфних істот вовтузяться цієї неділі, у січні 1991 року, серед тиші, по планеті, яка знаходиться в далекій провінції Всесвіту; мене важко уявити, настільки мізерне, випадкове і минуще це існування. Якщо у Бога тисяча років – один день, то що ж тоді мої дні і роки мого життя у Його – і моїх власних – очах? Мікроскопічна іскорка, кварк – це я. Припустимо, що я можу уявити собі кварк, у якого болить голова, у якого є власні думки, і світогляд, і проблеми; але чим я можу зарадити йому, – і хто може зарадити мені? Щойно майнула ця думка – і її вже немає, блиснула іскорка в очах – і погасла; чи ж не божевіллям було би думати про неї ще, опікуватись її долею, перейматись її проблемами, коли вже ні іскорки, ні проблем її немає цілий день – тобто тисячу років? А два-три дні? А рік Божий – тобто триста шістдесят п'ять тисяч років? А мільярди таких іскорок, міріади, більйони, чи які там іще існують числа? Можна сказати, що всі вкупі вони складають одне велетенське полум'я, і полум'я це – Бог. А можна сказати, що думка ця – лише образ. А можна взагалі промовчати. Сенс буття дещо просторішає, коли припустити, що вчення індусів про переселення душ – істинне, що іскорка – вічна, душа – безсмертна мандрівниця крізь форми усіх існувань – від хробака до Будди, а відтак – до нірвани, до великого згасання у темряві і в нічому. У нічому сенс буття не існує, є тільки сенс не-буття. Але якщо індуси помилялися? Адже і це вчення не є вічним, загальним та очевидним. І що таке вічність, загальність, очевидність із погляду іскорки, однієї або другої в ряду більйонів іскорок, – і з чийогось іншого погляду? Чітких відповідей немає, немає останніх відповідей і готових розв'язань, – зате є свобода волі і свобода вибору. Відтак чи може вибір, зроблений вільно, бути помилковим? І, в той же час, чи справді він вільний, цей вибір, коли є вічна, загальна й очевидна зумовленість істоти багатьма більйонами невідомих і відомих нам причин? Що, у такому разі, помилка, а що – істинне? І те, й інше – є, припускається, відстоюється, відкидається, потім знову повертається і знову є. К'єркеґорові можливість і необхідність, гойдалка, терези, абсурд. Незумовленість і нікомуненалежність властиві Богові, властиві бурхаючому полум'ю, універсуму – але не часткам, не іскоркам, – кажу я, щоб відразу пригадати протилежне, те, що читав у «Ґіті» про незумовлені душі і т. д. Отже, знову: можна так, а можна й отак, гойдалка гойдається, маятник хитається, верх-низ, низ-верх, і минають години, обертаються стрілки, приходить день смерти, а потім день народження, маятник гойдається, не віддаючи переваги нікому і нічому, інакше він зупиниться; відтак буде маятник, який зупинився, буде годинник, який продовжуватиме йти, один поспішаючи, інший відстаючи, і, мабуть, ніколи й ніде не буде годинника, який ітиме точно, – бо щодо чого ця точність і цей час? Просто: все є. Просто: я є. І тоді все розпочинається з початку, а може, з кінця, не пригадую.

31 січня

Сонячний, морозяний, веселий і засніжений день. Зима справжня, не-вигадана, з яскравим блакитним небом, із синіми тінями дерев і хат на чистому скрипучому снігу, зима, якої так бракувало останніми роками, від якої не хочеться ховатися у теплій і темній кімнаті з котами на печі, з годинниками, які монотонно відмірюють час, і час цей – для чистоти та діяння, теперішній тривалий час. Сліпучо-жовта скирта соломи в сусідньому саду, яблуні і шпаківня, добрі, споконвічні речі з власними назвами.

Почав учора читати «Нудоту» Сартра і відклав; це – зайве, це пережите мною і благополучно забуте; а як вразив мене цей роман тоді, два роки тому, вперше опублікований у нашій (?) країні, роман і автор, про яких стільки чулося, говорилося, читалося, – про них; ім'я Сартра було чимось на зразок амулета, що добре допомагав у боротьбі з демонами, хоча у чому полягала сутність його дії, ніхто з нас не знав. Усе виявилося набагато простішим і зовсім не таким цікавим, як нам здавалося. І скільки тих амулетів-імен або амулетів-назв філософських, чи релігійних, чи мистецьких течій перейшло через наші руки та шиї за ці одинадцять-дванадцять років! Першими були поети: Ґарсія Лорка, Антонич, Рільке, Пастернак, Целан, Елюар, Сен-Жон Перс і майже містичне – Бретон, сюрреалізм, ще хтось і щось; потім художники і жахливі репродукції – Пікассо, Боннар, Сезанн, Моне, Чюрльоніс, Деґа і майже містичне – Далі (тоді ще живий) та Бройґель і Босх (на той час уже мертві). Потім у хід пішли композитори, чиї твори нам вдалося почути значно пізніше, – але як упевнено оперували ми їхніми іменами під час нічних бахмацьких дискусій: Бах, Палестрина, Джезуальдо, Моцарт, Бетговен, Шенберґ, Дебюссі і Равель, а поряд – «Пінкфлойд», і «Юрай-Гіп», і, звісно, «Машина часу». Ще були напівбоги-прозаїки: Лаґерквіст, Кафка (якого знали тільки з цитат і переказів Затонського, Наливайка, Ґароді й Мотильової), Флобер (тільки мій!), Достоєвський, Джойс («Портрет художника в юності»), латиноамериканці – Маркес, Кортасар, Карпентьєр, Астуріас, прибалти – «Молода естонська проза», Мате Траат, Енн Ветемаа. Літературознавство уособлювалося в збірнику «Структурализм: за и против», де були Ролан Барт, Тодоров, і Якобсон із кимось аналізував Бодлерових «Котів»; а ще – «Мімесис» Авербаха, «Про реалізм без берегів» Ґароді і кілька книжок Бахтіна. До речі, серед прозаїків я забув назвати ще одного: Пруста; це був уже справді бог, а не амулет.