Текст книги "Келія чайної троянди. 1989-1999"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

11 червня

Щебечуть птахи, пообідня пора; хочеться всього зразу – Сейму, лісу, «Бгаґавад-ґіти», Євангелія, іспанських містиків, кави, сигарети, полуниць; гублюся перед таким багатством можливостей, бо ж у роки подорожі не мав нічогісінько, крім незрадливого щоденника, у якому все більше і більше мріялося про оце літо повернення, літо чистоти, літо відшуканого русла і правильної слави Господа. Тиша, спека, легесенький вітерець, – і така ж, як цей вітерець, легенька, невидима, але відчутна усмішка, що перебігає серцем.

Добре поплававши, повернувся з Сейму; швидка течія знесла мене далеко вниз, за пішоходку; а тут, біля нашої хати, сьогодні розцвіли півонії, ніжно-рожеві і білосніжні, з тонким, святковим запахом; а ще зацвіли жовтогарячі лілії; як висловити це: швидку і чисту течію, в якій повільно, уже не поспішаючи, як учора, ти пливеш до протилежного берега, а потім назад; і це святкове, таке радісне цвітіння білосніжних, і ніжнорожевих, і жовтогарячих форм; а над нами – сяюче червневе небо з такими ж білосніжними, як квіти півонії, хмарами; а ще ці чисті пахощі повсюди – через них не хочеться повертатися до хати й книжок; хоча й хати, і книжок я теж дуже давно, майже ніколи, не мав. Усе вродило, – бачиш нарешті? Усе вродило і з кожним днем самостійно набуває саме тих, ідентичних твоїм мріям і надіям, обрисів, набуває обрисів обличчя, яке довго різьбили не щастя і сподівання на збавлення. Ти дивишся у дзеркальце, розчісуючись після купання, і переконуєшся, що це тільки твоє обличчя, з характерними зморшками біля очей і губ, – кожна з них надає твоєму обличчю своїстого виразу, і, дивлячись у дзеркальце на своє обличчя, на Сейм, на Батурин, на жовтий пісочок і зелені верби, знову розумієш і знову погоджуєшся з тим, що жоден попередній день дивовижної подорожі не був марним, не був безплідним, що кожна безсонна ніч, посаджена у твоїй свідомості, – вродила, мов яблуня, що треба було саме так – і не інакше. Погоджуєшся з Богом, і Він погоджується з тобою.

12 червня

Сьогодні півоній розпустилося ще більше, по суті, обидва кущі – рожевий і білий – повністю вкриті мініатюрними хмарками цвіту. Як зрадіє мама, коли побачить їх у суботу! Смішно, але у щоденнику все частіше з'являються окличні речення. Цієї ночі знову спав погано; найбільше бісить інерція, за якою продовжує працювати розум, призводячи спочатку до безсоння, а потім до важких снів; тепер треба вчитися ще й засинати, всьому на світі доводиться вчитися від початку.

Рідний труд на рідній землі… Але який труд рідний для мене? Вигадувати сюжети, писати навмання, шліфувати стиль, – як Флобер, Пруст і Набоков, – забувши про тих безталанних ексцентриків, які руйнували стиль або постмодерністично (слівце!) глузували з нього, пародіювали, самі імпотенти, нездатні створити, нездатні до важкої послідовної праці, – так, як я оце тепер, – або ж просто не покликані до письменництва, котрі схоплюють якісь марґінальні і нехарактерні його сторони; і чим є письменництво взагалі? Без сумніву, це також спосіб буття, як є спосіб буття музиканта, художника, кравця, лікаря тощо; але хіба Сервантес, Монтень, Ґете вели письменницький спосіб буття? І хіба Флобер не шукав собі роботи на старості літ, і хіба Монтень не був мером Бордо і так далі… Йдеться про безпосередній вихід на культуру у прямому розумінні слова – без посередників, про надійну комунікацію; реформаційні громади, Острозький центр, братства мали, окрім власних молитовних будинків, церков, бібліотек, ще й друкарні; пізніше були журнали, довкола яких гуртувалися і в яких друкувалися однодумці. Повинен існувати дуже простий механізм: пісня – гітара – сцена; книга – друкарня – розповсюдження тиражу; жахливе відчуження від безпосереднього виходу на культуру, типово совєтське явище, паралізувало весь літературний процес: брак паперу, брак коштів, – так можна до смерти чекати на папір, кошти, на осяяння, покликання, натхнення; а робити свою справу треба вже сьогодні, цілковито поринувши у неї, зіґнорувавши паліативи, посередників, сурогати. Подорож, коли все було тимчасовим, – житла, ліжка, жінки, заняття, заробітки, – закінчилась, я повернувся на свою рідну землю, до свого житла, до свого ліжка, до свого майбутнього; тимчасовість, хисткість і непевність уже не можна виправдати. Півонії, тюльпани і троянди не шукають посередників; коли приходить пора цвітіння, вони просто цвітуть, і цього нічим не замінити.

13 червня

Ну от, позаду перші два місяці свободи. Озираюся тепер і бачу, що пролетіли вони блискавично, хоча тоді, особливо у травні, здавалося, що час загус; докучали болячки, фобії, спогади – все те, що є необхідною складовою очищення. Вчора надвечір пішов до Сейму; вдягнувся тепліше; приходжу, а там ще купаються, хоч сонечко вже зайшло; поторкав воду – а вона тепла-тепла; і я не витримав, роздягнувся і довго плавав сам у Сеймі, сам у надвечір'ї, сам у собі; Сейм був таким же ласкавим, як тоді, у юній давності, так само пахла вода, так само пахли руки – рікою, ласкавою чистотою, справжнім життям; і я повертався вечірнім оболонням, усміхався і вражено питав себе: невже це я повертаюся ввечері, після купання в Сеймі, додому; невже це не сон? І це не був сон, а було пробудження, і пахли квіти акації. Як багато зробили люди, щоб задушити в мені оцю природну ліричність, оцю задушевність і м'якість річкової води; як прагнули вони зробити мене схожим на них – похмурим або галасливим, злим і жорстким; як же не бути мені серед них закутим і невдоволеним? Бо хіба можуть люди, тим більше ці, серед яких довелося жити під час подорожі, – хіба можуть люди бути такими, як Сейм, як вечірні луги, що над ними встає туман, як пахощі акації? Люди не можуть бути такими, принаймні я таких не зустрічав; а я можу бути таким, як Сейм, як легкий вечірній відсвіт на водах, і я хочу бути саме таким, бо таким я і є, бо такою є моя внутрішня природа, дарована Богом; і так само, як душа моя є часточкою Божої душі, так само є вона і часточкою Сейму, споконвічного для мене краєвиду, в якому я народився, як цілком природня для нього хмара у надвечір'ї, або молода верба над Сеймом, або стара верба над колишньою його притокою. Я звідси, я тут, а більше ніде мене немає і не може бути, як не може бути іншого Сейму, іншого Батурина, іншої Матіївки. «Теперь же я видел их не только воочию, не только вживе, а в естественном гармоническом взаимоотношении с их родимой средой. Мне кажется, что это острое и чем-то приятно волнующее ощущение экологического единства, столь хорошо знакомое современным натуралистам, есть новое или, по крайней мере, по-новому осознанное чувство и что только тут, по этой линии, парадоксально намечается возможность связать в синтез идею личности и идею общности». (В. Набоков, «Другие берега»).

15 червня

Мама приїхала; ходив зустрічати її до пішоходки, знайшов дуже гарну мушлю, але була вона вже заселена, тож довелося вдовольнитись однією стулкою скойки, перламутровою зсередини, кольору сеймової хвилі – ззовні. Потім збирав лисички у лісі, трохи заблукав, зорієнтувався за гулом автомашин від траси. Прийшов додому, відпочив, почистив гриби нам з мамою на обід; тим часом закінчилися сигарети. Чистив гриби, а сам нишком прислухався до якогось нового, малознайомого почуття, що зріє в серці; його можна назвати привітною, усміхненою байдужістю до людей, до їхніх суспільних проблем, до їхніх забобонів та обмежености. Це зовсім не та майже ненависть, яка з'явилася у мене після злощасного «Золотого гомону», але корені цього нового стану лежать там, у гострому відчутті своєї несхожости з поширеним типом людей; ні перед тим, ні згодом я не був кращим за них; але я був, мабуть, завжди іншим, інакшим. Чи це «Бгаґавад-ґіта» так діє на мене? Мабуть, усе вкупі; вчора, повертаючись із лісу, міряв кроками свою стежку Брахмана, яка так несподівано проявилася у лісі позавчора; вийшло приблизно півтори тисячі кроків; дивно, що ця випадкова, але дуже гарна стежка, навмання вибрана серед інших, привела мене з лісу до самісінької моєї хати, – якщо не звертати на жодне з її відгалужень. Я ще не встиг добре цьому здивуватися і добре осмислити це, як раптом, наче грім серед кімнати, пролунала думка: споконвіку цей куток села, де я народився, у Матіївці називають Індією. Індія?! І я розреготався, сам-один у хаті, увечері, голодний, втомлений, хвилину тому ще пригнічений і нещасливий, – Індія? стежка Брахмана? – і відголоски того веселого реготу ще й досі викликають у мене новий приступ сміху; так жартувати вміє тільки Бог. Мабуть, цей самий сміх перетворив і мою ненависть до людей на отаку незвичну привітну байдужість.

21 червня

Учорашня злива нарешті принесла переміну; стоїть тиха прохолодна погода, на тлі якої голоси півнів здаються яскравими спалахами. Навіть не віриться, що кілька днів поспіль це село смажилось у сонячному пеклі; таке враження, наче раптово вимкнули галасливу, неприємну музику. І настало велике полегшення. Тепер можна уважніше глянути всередину себе – і переконатися, що там/тут знову панує незрозумілий розгардіяш, наче після хамуватих гостей, коли жодна річ не знаходиться на визначеному для неї місці, а в немитих тарілках і горщиках із квітами безліч недопалків. Важко зітхнувши, розум-господар і душа-господиня заходяться порядкувати. Чомусь згадалася Леся Галатин, дружина Юрка Васьковича, у яких ми з Чубаєм жили в Мюнхені. Як ми йдемо вечірнім передріздвяним Марієнпляц, і біля однієї з яток вона пригощає мене гарячим червоним вином, і крапельки туману сідають на її гарну шубу, і зараз буде прощальна вечірка в «Авґустінері», а завтра мені їхати на Вкраїну далеку; таке раптове закінчення осени, пожовклого листя, італійських і грецьких ресторанів, блукань гарним і чужим містом, таке раптове і таке закономірне закінчення свята. Дивно навіть, як встигли очиститися ці спогади за сім місяців, якими зримими і живими стали вони. Цікаво, чи згадує про мене Леся, і якщо згадує, то як? Цікаво, чи зустрінемося ми з нею коли-небудь іще на цьому світі, «тоді, коли п'ять років перейде»? І чому раптом спалахнув саме цей спогад серед безлічі можливих, – у Матіївці, у червні, після зливи?

1992

1 серпня

Пізній-пізній вечір, цвіркуни шаліють під зоряним небом, і, як завжди, гуркочуть поїзди, метаються нетлі під бузковим ліхтарем за вікном батькового кабінету. Тато і мама сплять, Світланка з Сашком теж, тільки Сергій дивиться по телевізору барселонську Олімпіаду. Більше половини переступного року минуло. Знову ті самі декорації. Час на сцену, Костику, твій вихід. Глядачі, слухачі і читачі скучили за твоєю незграбною постаттю, тихим і хрипкуватим голосом; в'ються нетлі, палають зорі, не вмовкають цвіркуни. Ходімо ж! Ходімо, нічний самітнику, одвічний блукачу, черговий Дон Кіхоте; ходімо, палкий містику, тонкий лірику, безпритульний філософе, лицарю й аскете, ходімо вже, ніч розпочалася!

Ми не будемо озиратися назад і переповідати всі ті події, які сталися й не сталися з нами, в нас і довкола нас; ми не будемо переповідати прочитані за цей час книги; ми не будемо повертатися в зиму, весну і літо, останній місяць якого розпочався сьогодні. Ми вийдемо на балкон із чашкою гарячого міцного чаю, запалимо сигарету, будемо слухати цвіркунів, дивитися на першосерпневі зорі й думати про те, якою буде наступна фраза.

А буде вона, скажімо, такою: «На торжество снігів, як дим запахне щастям, розучимось чекати і прощатись; і вийдем на балкон, і світле «здрастуй!» промовимо, і світ нам стане за початок; вітри погасять сивину і сутінь, ще й виточать сльозу, даремну, бо святу; «оце ми й дочекалися», – ніхто не буде чути і розуміть не буде мову золоту; і сад старечих рук, нетлінний, бо невинний, нам стане за собор, в якому присягнем на вірність не собі, а всніженій годині, о котрій ми живем, о котрій не помрем». Такий гайдеґґерівський вірш, написаний коли б іще не перед військом, у цьому ж таки кабінеті, між цих самих книг і нетль, які злітаються на світло настільної лампи, – бо летіти треба на світло, це правда й істина. Летіти, доки живий. Живий доти, доки усвідомлюєш те, що ти живий. Усвідомлення і є світлом. Осмислення. Розуміння. Тощо. «Летюча музика», – сказала якось Таня Крижанівська і довго розповідала мені про музику Альбіноні, послухати яку тоді не було можливости; аж років через сім, перебираючи урізькі платівки, наштовхнувся на одну – на пакеті рукою Крижанівської було написано: «Летюча музика». Увімкнув програвач і з перших же тактів усвідомив – яким ясним було це світло і як не можна було не летіти на нього, – усвідомив, що знаю цю музику вічно; і яким же сліпучим був наступний спалах, коли ще через три роки я знову почув цю музику Альбіноні на касеті, привезеній з Англії (Леся Риба подарувала). Це була касета, яку Doors зробили вже після смерті Джима у Парижі; Джим читав свої вірші, а вони наклали на них музику, дуже добре вийшло. Передостанньою була тема з The End, а останньою – музика Альбіноні, летюча музика Крижанівської, яку виконували осиротілі Doors.

Ось таким сліпучим є інколи сяйво долі. Іноді мені вдається майже торкнутися його, долетіти насправді, і тоді я падаю в пітьму з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Я хочу постійного усвідомлення своєї долі. Я хочу постійного лету до світла. Я не знаю, чи існує рай для сестер моїх нетль і братів цвіркунів, але я хочу, щоб він існував. Про це довідаємось – або не довідаємося – потім. У тому раю мусить бути дуже багато снігу, – бо надто пекучим було полум'я, в якому згоріли Джим і Дженіс, і нема їм числа… нема нам числа, тим, що палали, палають, летять і долетять таки до своєї долі, до здійснення її, тобто – до істини. Дуже багато снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, в яких з музикою Баха, Генделя, Моцарта звучить і музика Альбіноні. Хори, в яких Моррісон і Джоплін співають разом. Ви знаєте, що вони співають?

Так. Вони співають: «Ми – є».

6 серпня

Кілька днів у Матіївці. Цвіркуни і нетлі, легкі пахощі матіол у сутінках, коли виходжу на ґанок випалити люльку тютюну, що виріс на нашому городі, – мама посадила. Сходить місяць над вербами, замовкає село, вкладаються спати сусіди. І спалахують перші зорі. «Як добре без людей – правда, тату?» І гавкають нічні пси. А вранці, коли ти вкладатимешся спати, – півні співатимуть.

Сейм дуже обмілів цього року. І тьма народу товчеться щодня на його берегах, переважно чужинці, – вереск і виск їхній чути за кілометр. Через це так важко було примусити себе ходити купатися. Надто мала втіха порівняно з надто великим душевним дискомфортом. Коли вже нарешті обезлюдніє пляж, цей чистий колись, а тепер перетоптаний сотнями ратиць пісок? Коли вже вони поїдуть нарешті звідси і залишать нас у спокої – Сейм і мене?

Уже скоро. Усе меншає літа, все більшає осени. «Осеніє кругом», – як пише Пашковський. Неймовірно добре пише, це, може, вперше я читаю український роман із таким захопленням і зачудуванням. Власне, не пише, а є; дім буття мови, мова – дім буття. На сьогоднішній день Пашковський – єдиний вартий уваги прозаїк в Україні. «…пора й нам, братове, достойну, сріблом окуту чару з молодою наливкою підняти в бронзовому світлі лип за неприкаяних і скорботних співвигнанців по недолі, за нас, без вини німих, пора стати лицем до грізних лляних одеж на західному видноколі й довіритись ясно-врочистому спокою в дні перед листопадом-вогнепадом…» («Вовча зоря»).

Падають зорі. Ніч розпочалася. Затишно тут, біля світла настільної лампи, разом із нетлями слухати цокіт годинника. Думати: це час минає? Чи інше щось, дуже подібне на час, але інше, інше, – сон? життя? Чи не сон, і не життя, і не час, а просто минущість, яка минає. Куди вона минає? У неминущість, – може. Усе це тільки слова.

19 серпня

Спас. Мамин день народження. Сьогодні моїй мамі виповнилося п'ятдесят років. Вітаю тебе, моя матусю, вітаю, моя така втомлена, така усміхнена і печальна, така свята. Вітаю тебе сам, наодинці з книгами і цвіркуном, у тихій вечірній Матіївці, де так пахнуть матіоли, посіяні твоїми ріднесенькими руками, де плине Сейм і зорі обертаються над нашою маленькою хатою у цьому великому світі. Будь щасливою і здоровою, моя мамочко, будь. Я тебе дуже-дуже люблю.

Спас. Цвітуть чорнобривці, жоржини і портулаки. Перегортаються сторінки книжок і молитовника. Течуть слова. Може статися, що я вже ніколи не напишу тієї великої книги, вимріяної ще на світанку свідомости. Так багато змінилося з тих пір. А найперше – прийшло розуміння того, що книги – це важлива, дуже важлива, проте не найголовніша річ у бутті. Найголовніша річ у бутті – саме буття, буття сповна. Часом книги лише додають цієї повноти. Але суть справи не в книгах. Сотнею книжок більше, сотнею менше, – це нічого не міняє. Ну, майже нічого.

Спас. Завжди вважав, що саме писання книг є моєю найавтентичнішою самореалізацією. Мучився через те, що не міг писати. Даремно я мучився, даремно напружував м'язи, щоб підняти несамовиту, нелюдську вагу безлічі слів і мов. Суть життя не полягає в підніманні тягарів. Інколи достатньо просто помовчати трохи, послухати цвіркуна або Doors, випити чаю, подихати пахощами матіол, випалити люльку, сходити до лісу та, обливаючись потом, мовчки принести ще одну сосну собі на зиму.

Спас. І одна-єдина нетля сидить на столі біля мене, спостерігаючи, як я пишу. Це вже майже осінь. Ти так прагнув самотности і свободи. Маєш тепер їх по вінця.

26 вересня

«Кімната Джейкоба» Вірджінії Вулф; відколи прокинувся, думаю про цю невеличку повість, розглядаючи книги у шафі, папери, письмове приладдя, кришталеве яблуко, картотеки, годинник, магнітофон і хризантеми на своєму робочому столі. Сиджу на канапі, палю люльку і дивлюся – наче крізь вузьку замкову щілину з острахом підглядаю за чужою кімнатою, залитою вересневим сонцем, хмарами синього тютюнового диму. А ця кімната – моя; тільки як втрапити всередину, як сісти за такий привабливий стіл і розгорнути такі гарні книги? Маленьке дерев'яне розп'яття, привезене з Кракова. Друкарська машинка. Канапа, яку ми купили для нової чотирикімнатної квартири. Книжкова шафа, яка стояла у батьковому кабінеті і супроводжує нас усе життя, – шафа, у якій тепер стоять мої книги: Біблія, К'єркеґор, Гайдеґґер, Ґадамер, Філдінґ… Ось знову: Філдінґ і «Том Джонс», роман, який Джейкоб радив читати своїй коханці, а вона читала, і нудьгувала, і все одно намагалася зрозуміти – чому саме «Том Джонс»?

І призахідне сонце над Сеймом. І перо, яке пише зовсім не так тонко і вибагливо, як мені хотілося б… І ліс, до якого всього двадцять кроків. А завтра – Воздвиження. Що в цьому українського, що в цьому мого, чому я такий відчужений від кімнати і лісу, від Сейму і Сонця, від себе – я відчужений і зазираю крізь шпаринку, і навіть цим невимовно тішуся, бо й цього так довго не було – бачення оцього, милування, печальної радости.

Такий теплий вечір сьогодні. Один з останніх теплих вересневих вечорів. Так струнко цвітуть посаджені мамою жоржини і хризантеми, чорнобривці й айстри. Такий шляхетний відблиск на дорогоцінних книгах, привезених з усього світу. З таким острахом і тугою написана ця сторінка, може, єдина вдала сторінка у всьому щоденнику.

27 вересня

Воздвиження Чесного Хреста сьогодні. Цілий день нічим, по суті, не займався, – ловив сонячні зайчики доброго бачення, готував обід, палив грубу, напівлежав і лежав на канапі, прислухаючись до спокою, який народжується у мені, або ж до чогось більшого і значнішого за спокій. А ще грав на гітарі. Зап'ястя і пальці просто закостеніли, дуже важко притискати струни до ґрифа, руки оживають з ледь чутним хрускотом. Ще один день прожив-пережив-віджив. Надвечір захотілося чаю – доброго індійського чаю, такого міцного, щоб щелепи зводив, і нормальну сигарету. Чаю і сигарет захотілося. Чи настане колись час, коли матиму їх удосталь? Чи хотітиму їх так, як сьогодні хотів, смутно дивлячись на пожовтіле кленове листя і безмірно високі небеса?

Все життя чогось або бракує, або обмаль. Недостатність, ураженість цього життя. Так має бути? Чи це тільки злий жарт, чиєсь зумисне протистояння тому, що мало би бути насправді? Щиро кажучи, мене це вже не цікавить. Я достеменно знаю, що життя детерміноване, і детерміноване зовсім не людиною з її планами, надіями, пристрастями. Людина може встановлювати лише порядок – імітацію ладу, в якому все доладне і детерміноване. Імітація – це не тотожність, а отже, неспівпадіння. Треба свідомо, душею і розумом відмовитися від безглуздих спроб навести лад. Треба дистанціюватися, відійти на кілька кроків, заспокоїтись і придивитись уважніше, – заглянути до себе всередину і визирнути з себе назовні, не нав'язуючи довколишньому жодних своїх або чиїхось уявлень про те, яким воно мало б бути.

2 жовтня

Цілковита непростежуваність ідеї тієї країни, у якій мені випало народитися й жити, мовою якої я думаю і говорю, цілковита розірваність і заплутаність її історії, невизначеність основних, засадничих рис ідентичности українського народу, який у кожному столітті виступає з іншим обличчям. Плинність і аморфність, двозначність закладені вже в геополітичному розташуванні цієї країни, а на додаток – сім десятиліть комуністичного тоталітаризму. І зліпок із цієї дійсности – моя свідомість. Неможливо бути людиною взагалі, принаймні це неможливо спочатку; до буття людиною взагалі можна прагнути або не прагнути, проте первісною є свідомість, складена на основі українських слів і краєвидів, на основі довколишніх впливів – суспільства, сім'ї, школи тощо. Нічого дивного немає у тому, що я переживаю тепер такий тяжкий і безпросвітний період – метафоризуючи, можна сказати, що я опинився в безповітряному просторі, у відсутності середовища життя; я висунув голову назовні, туди, де мали би бути озон і кришталево чисте повітря гірських вершин, – а мене зустріла відсутність будь-якого повітря взагалі, і я задихаюся тепер, і хапаю ротом цю відсутність, як риба на Сеймовому піску. Бо, хоч би як крути, а Касталія була витвором німецького духу, так само, як вірші Рільке, Гельдерліна, твори Ґадамера, Ніцше, Гайдеґґера і так далі. Я виріс на перекладах – російських, українських, польських, – але нічого свого, автентичного, створеного моїм народом, такого, що належало би до сфери моїх уже сформованих уподобань і стилю буття, способу буття, я, по суті, не знайшов. Антонич, Свідзинський, неокласики, Чубай, Рябчук. Цього мало. Немає філософів і письменників того рівня, який би належав до життєвого мого світу. Я з юности зачитувався Флобером, Достоєвським, Лаґерквістом тощо, але всі вони були носіями чужих культур. Був потрібний мені рівень, але не було – і немає! – ідентичного такому рівневі якраз українського менталітету, української мови – не перекладів, а творів, які б народилися в моєму народі; їх могли би написати Хвильовий, Підмогильний, Зеров і так далі, але їх розстріляли або вони застрілилися самі. Бракує їх. Бракує саме того, що вони – і їхні найближчі наступники – повинні були би написати; а того, вже написаного, – замало. Ми виросли на чужих недоїдках. Ми сформувалися на них. Ми неймовірно убогі злидарі. Мені не звикати до бідности, я все життя з неї не вилажу, так само, як і мої діди та батьки. Але була ілюзія, що, прочитавши переклади (або й оригінали) Рільке, Еліота, Рембо, я на рівних правах сиджу за королівським столом Європи. Ох, ця Європа, це марево, ця болюча і пристрасна моя ілюзія, Європа Бройґеля і Вермера, Баха, Нідерландів, снігів, снігів, снігів, і засніжених гостроверхих дахів під черепицею, і католицизму, і хризантем та троянд, – втім, чи тільки моя… І убога правда, обдерта баба-жебрачка з торбами, від якої смердить, яка божевільна, – чому так часто ототожнювалася мені Україна з цими божевільними бабами – колись, на вокзалі у Києві, і недавно – на автостанції у Батурині? Київ, Батурин. Неможливо бути європейцем узагалі, так, як не можна бути людиною взагалі або чоловіком узагалі. «Взагалі» не можна бути взагалі, якщо бути взагалі можна. Одначе це «є» – не взагалі, а дуже конкретне, як речовий доказ. Це «є» усвідомлюється мною часом як гостре страждання, часом – як спокій, інколи – як насолода, деколи – як радість, але найчастіше – як пекло, з якого немає виходу, бо виходу з пекла немає взагалі, туди є тільки вхід. І, навіть досконало вивчивши німецьку, голяндську, французьку мови, ти ніколи не станеш німцем, голяндцем, французом, ти вічно залишишся бідним українцем, громадянином країни, яка значно частіше зникає, ніж виникає. Писанки, рушники, пісні, Гоголь і Березовський, шаровари, сало, самогон, УПА, ОУН, зневага сусідів, об'єкт «покиванія глави»… Це, з одного боку, звичайно. Можна розглянути і з другого, і ще з третього, – у колі існує триста шістдесят можливих точок зору, проте це коло замкнене, якщо мені не зраджує пам'ять. Це ж треба було народитися саме серед отакого народу, та ще й в отакім часі, прожити тридцять років, не замислюючись майже над такими речами або задовольняючись загальноприйнятими серед свідомости «взагалі» стереотипами, щоб тепер, о четвертій годині жовтневого ранку, слухати дощ за вікном і міркувати – нарешті! – над можливим розв'язанням цього питання, яке навіть важко сформулювати. Обрання? Доля? Бог, який обрав мене на українця? Чи безтурботний, точніше, все ж таки, – індиферентний, хід еволюції? Звичайно, якщо існує Бог, тоді існує і доля, й обрання, і покликання. Але буває й таке, що Бог існує, а віри в Нього немає. А існування, – втім, і неіснування, – еволюції втішає ще менше.

Ніцше, проте, і в Європі примудрився втратити віру. Але Європи втратити він не зумів. Що таке Європа? Стан духу і спосіб буття. Що таке Україна? Стан духу і спосіб буття. Проте це не означає, що Україна і є Європою. А де гарантії, що, народившись у Європі, здобувши освіту, маючи життєве, культурне середовище, ти би все одно не усамітнився в якійсь хижці серед баварських лісів і не жив би так само, і не мучився б отакими питаннями – або подібними, або неподібними? Гарантій немає. А екзистенція не є безнаціональною, позанаціональною. Життєвий світ – вічно німецький, вічно французький, грецький або український. Позанаціональною є метафізика. Мій народ бідний і нерозумний, часто – огидний, але він – мій. І я є таким, яким я є, ще й тому, що я – українець. Ми майже втратили національну ідентичність. А може, і взагалі втратили. Знову це «взагалі». Я потребую життєвого середовища, тому що я – життя, і без цього середовища, без цього світу життєвого я загину, власне, гину вже.

Здається, немає іншого виходу, як тільки творити це середовище і світ цей самому, самостійно. Творити собі свободу і шукати тих небагатьох спільників, без яких неможливо витримати свою і довколишню глупоту. Без живої комунікації з рівними мені я просто загину, я й так уже занепав – далі нікуди. Треба творити себе.

9 жовтня

Холодно в хаті, мерзнуть руки і ноги. Вітер видуває рештки вчорашнього тепла. Бережу паливо, дрова і торф, щоб якомога довше протриматись у Матіївці, якомога глибше пірнути у зиму і самотність, щоб, може, хоч там віднайти спокій, душевну рівновагу й омріяну творчість. У країні майже цілковита розруха, ніхто не справляється з тим, що один поляк назвав ситуацією. Треба надзвичайної зосереджености духу, такої самої, якої шукали і знаходили таки середньовічні містики, щоб перетривати, пережити, перетворити цей жорстокий час без богів, час, коли загинули стара мова і стара культура, а нових іще немає, й невідомо, чи будуть вони «взагалі» і якими вони будуть… Треба викопати коріння жоржин і заховати їх у погреб – до наступної весни, якщо вона буде, і для кого вона буде, і чи до жоржин буде нам тоді; але викопати і заховати треба неодмінно, щоб не померзло і не загинуло воно у суворій безплідній зимовій землі. Треба повиривати бадилля помідорів і перцю, позгрібати решту картоплиння і бур'янів, винести все це на город за хатою, а навесні спалити, щоб посадити нову картоплю, нові помідори і перець, нові жоржини з оцього-таки старого коріння. Мова й культура не загинули; просто осінь тепер, а потім буде зима, – тільки чи ж уперше переживати, перетворювати нам зиму? Треба дочекатися весни і висадити їх у свіжий пухкий ґрунт, прохаючи у небес дощу і сонця нашого насущного, щоб зійшли, і заквітували, і принесли нові плоди, в яких є насіння. Треба берегти насіння. Берегти зерна. А для того, щоб берегти, треба надзвичайної зосереджености і чистоти духу, терпіння і любови. Саме їх. Випалити сигарету, допиваючи рештки холодного чаю. Дописати сторінку. Вдягнутися тепліше і вийти на пронизливий жовтневий вітер світу з лопатою і відром у руках, з терпінням і любов'ю в серці.

12 жовтня

Сніг іде. Боже, сніг іде; як я радий йому, справді радий цьому ранньому снігові, що йде жовтневої ночі, вибілюючи порожній город, пролітаючи навскоси у світлі електричної лампи на ґанку; сніг нічний, сніг, як останній і єдино можливий порятунок від безумства, депресії і занепаду. Така тиша панує у хаті. Тільки гуде полум'я у грубці, тільки вітер зривається, кидаючи у вікно пригорщі нових сніжинок, тільки годинник цокає. Іде сніг, і час іде. Дочекався таки. Звісно, до ранку він, мабуть, розтане. Але це нічого не міняє. Головне те, що можна написати сторінку до щоденника у той час, коли йде сніг. «Упродовж снігопаду» – як назвав свою книжку Ігор Римарук. Це наш сніг іде. Вони безвладні перед снігом, вони безпомічні перед ним, вони нічого не зможуть зробити, щоб перешкодити снігові. Вони не зможуть заарештувати його, відправити на допит, примусити працювати. Вони не зможуть переконати його, заґітувати, обдурити. Він – сніг, всевладний, вічний, чистий, сніг-у-собі. Він однаково падає на голови праведних і нечестивих, він приходить і відходить тоді, коли йому цього заманеться. Він – це тиша і сяйво серед ночі, він – це любов («Ty jesteś śniegiem, со bieli szczyty kontemplacji і lagodzi żary zmyslowości». F. de Osuna), він – посланець Божий, так довго, з такою тугою очікуваний. Він падає на матіївські ліси; він падає у холодні темнозелені води Сейму; він падає на бані батуринської церкви, на колони палацу Розумовського, на мою маленьку хатинку. Тільки сніг порятує мене. Тільки сніг є Спасителем і Лікарем, – тільки його посилав Бог сюди, щоб остудити мої пекучі рани, щоб очистити його чистотою мій бруд, щоб надати форму свідомости, як надав Він її кожній окремій сніжинці. Христос – це сніг, який приходить серед ночі. І так пливемо ми в сніговій завірюсі, повертаючись назавжди до небесної своєї батьківщини.