Текст книги "Келія чайної троянди. 1989-1999"

Автор книги: Костянтин Москалець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

22 червня

Швидкий слід реактивного літака між призахідних хмар (з півдня – на північ, біла смуга), дивовижний спектр кольорів – від помаранчевого і зеленкуватого на заході – до дедалі насиченішого блакитного на схід; шляхетний колір соснових стовбурів і зелених голок на тлі рожевих, кольору фламінго, легких вуалей-хмар; уперше почута пташка, яка сіла на сосні наді мною – торохкотіння безперервне з переходом в іншу тональність – наче трактор заводиться, але все одно набагато природніший звук; ворухнувся – і вона полетіла довкола кар'єру, озиваючись то тут, то там; зовсім несподівано – зоря, єдина, Афродита/Марія на заході, між двох сосон навпроти – Небесна Діва, Вічна, Найчистіша, Неторканна, Свята – «Слава Тобі, Діво!» – привітав пошепки і пригадав з «Поеми ріки» («стоїш на хмарі заклично маєш рукою… Марія Марія світанку… Марія тебе») – яку вже згадував сьогодні, коли залишився сам у хаті тьоті Тасі – вона пішла вибирати полуниці для мене – саме в цій хаті була написана поема під час останніх у житті канікул, коли було безліч Сейму, купань, природи – і всього оцього, що знову прийшло до мене, а я прийшов до нього – і ми впізнали одне одного, і привіталися; а мене не стане. Невже оте все святе пригадування було лише маячнею або, м'якше, фантаз/м/уванням юного надвразливця? – тоді тим гірше для світу; без Божого Міста, без нас життя неможливе, істина неможлива, – замість звістки побачив зорю. Шишки, які незворушно лежали на голках, – і я відчував, що їм подобається лежати отак, що кожна з них була на своєму місці, і кожній було добре – і «все було добре» – повторю вслід за Богом; адже це Він дивився разом зі мною на небеса і на землю, на зорю й літак, адже це Він нагадував мені «Поему ріки» – і Він дав мені її («вийти в темінь нічного літнього грому (…) «тату» мовити «тату»).

23 червня

Двічі сходив по дрова за канаву. По дорозі, під час відпочинків, – суцільні осяяння, яких не було б, якби не важка праця і потреба перепочивати; цілковита «увімкненість» у ліс, глибоке бачення (глибина простору, добра ієрархія – кожна сосна на своєму місці, і я – як сосна). Служити Господові, славлячи Його і радіючи; у цій радості – Його слава. Служіння і хвала здійснюються в кожному моєму чині (дрова, готування їжі, спів, молитва, споглядання – те, що тільки мріяв здобути у 1991 році; все рівноцінне; відчував тоді це як сполохи, тепер – як бачення цілого, дедалі глибше й насиченіше). У цій моїй радості і полягає моя гідність (arete) virtus – і годність/придатність для буття (буттю) Богові; я маю право славити Тебе – і в цьому моя радість, а Твоя слава.

Біомедитація всюди, на кожному кроці, відтак на кожному кроці – Centrum, осердя серця, Божий слід; інакше й не може бути, коли ти перебуваєш на стрижні течії, водночас тримаючи безперервний зв'язок із Джерелом, у цьому зв'язку – істина кожної течії, її єдність (ad fontes – проти течії, але це «проти» – її воля, її бажання, її закон, дао, шлях; це – єдність Початку і Кінця; одночасний рух, напруга, струм). Відсутність у цьому баченні соціального, кумедність і недоречність його. Тут немає влади і політейї – бо тут не живуть люди; можливість сісти і їсти на кожному кроці – і це теж буде жертвоприношенням – бо святий увесь ліс. При виході з посадок, майже біля своєї хати, – усвідомлення того, що я бачу все це не тільки тут, але й там, у небесах, де живе частина моєї душі, дух, який стереже під час подорожі і споглядає її; мій дух. Розуміння того, що будь-якої отакої святої миті рідний голос скаже: «От і все» – і вимкне те, що ти бачиш, – і ти приголомшено відведеш очі від екрана, на якому більше нічого нема – нічого з того, у що ти вжився (дрова, рідні, біографія тутешня, час наприкінці XX ст. etc.), до чого прив'язався, ледь пригадуючи, що це лише/навіть «дивне, це літнє, заснуле кіно» – святе кіно буття, у якому є твої участь, доля, причетність, счастіє. Пам'ятаю цю мить під час попереднього перегляду теперішнього життя на небесах – як я хапаюся за найближчу травинку – «адже все це насправді, я все ще тут, ось ця реальна травинка» – так, наче перед пробудженням, коли рештки образів сну змішуються з образами ранкової дійсности; «іди і воюй!» – каже Крішна, зразок того, хто породжує це святе кіно – і споглядає його, непричетний учасник.

Підібгавши ноги під себе, перетворившись на живу зосереджену грудку, беручи приклад з шишок на землі, встеленій сосновими голками, – маленькі взірці великого! – наслідуючи їхню незворушність Будди (маленькі Будди!), незворушно, разом з ними, як іще одна шишка, іще один Будда – «та сама тобі» шишка, «той самий тобі» Будда – споглядати, як на Заході сходить-про-являється очікувана і все одно раптова зоря Марія; там – золоті і блакитні небесні Острови Блаженних.

25 червня

По дорозі знайшов чотири чудові бабки – одну побачив з гори, завагався – шапка гриба чи порожня консервна банка? – спустився, а там гриби; згадав, як пригощала мене рідна земля – Свята Земля – тоді, у липні 1995, напередодні катастрофи, – і тепер знову, – «я й для тебе приберегла», «це для Костика» – мама, тиха і мила, невинне дитяче – і старече водночас – лукавство («приховала»); сосни-колони лісового храму: це велетенське історичне коло – колони перших храмів наслідували якраз стовбури дерев, а тепер, для мене, стовбури є тим, чим вони були в первісному Одкровенні.

Багряне Місто Хмар на Заході – ясно вирізнив будинок, озеро, пагорби – а далі чисте, зеленкувато-піщане, наче Сеймова вода, коли пірнаєш з розплющеними очима, – небо; дуже швидко все це відбулося, протягом якихось десяти хвилин; захмарилося, стемніло, дощик почав накрапати. Вдома почистив гриби, повісив сушитись у веранді; закортіло сходити на рибу, може, завтра; безліч осяянь лишаються невисловленими – або ж невимовними, – і я нарешті не журюся цим – течу, як Сейм, як усе тече (panta rei – panta Dei).

6 липня

Пора мініатюрних квітів і коників. Природа/космос – це Христос, зраджений людиною і розіп'ятий за посередництва техніки; але оцей Розіп'ятий воскресне, щоб порятувати людину, яка зрадила і відреклася, порятувати Іуду і Петра. Відтак і техніка – не-обхідна для виконання Божої волі. Вона – хрест ганьби, який Христовою смертю-воскресінням преображається на Хрест Слави і Спасіння (Гайдеґґер про техніку; Гельдерлін у Ґадамера: «там, де небезпека, криється і рятівне»). Повертаючись, біля Дяківщини опинився в осерді напрочуд затишного Мітґарду: зелені купи дерев у Сокорках – на Заході; Батуринська гора з церквою, під якою тече Сейм, – на Півдні; Городищечко (gard) з церквищем – на Сході; моя Теа-Rose Cell i ліси – на Півночі; уют; «вмостився».

11 липня

Отже, відбувається вічний «розворот» року, закінчується період щорічного росту і починається «повторний час» – усе це явища, які запримітив кілька років тому, уже тут, у Матіївці, уперше безпосередньо спостерігаючи і відчуваючи на собі єдність долі – і космосу, нерозривність пір року, «історії року» і «historii codzienności»; залежність психофізіологічного стану, дум і настроїв не лише від погоди та внутрішніх констеляцій, але й від зелених періодів-сезонів, від того, що поєднується у двоєдиному значенні слова «п о р а». Пора року – літо; «пора прокидатися» – тобто настав саме той час, який є «своїм» для прокидання (своєчасність), – і так з усім на світі. Пора цвісти мініатюрним незабудкам. Пора відцвісти пишним півоніям. Пора починати спів братам цвіркунам. Пора збирати каміння. Пора поратися – тобто робити час, створювати діяння, які є належними і своєчасними. Знайшов потім підтвердження цьому в Еліаде – і страшенно зрадів, бо, виявляється, і це не ідіосинкразії, а бачення архаїчних першоджерел, які одні правують світом від прачасів – до сьогодні. Бачення, за яким стільки побивався. Знаючи, що все це – перед очима; але тільки знаючи, а не бачачи.

Отже, розворот. Період/пора хаосу. Пора, коли зупиняється час; ця зупинка потребує кількох діб – адже розвертається і розверзається багатством віддавання увесь земний космос. Так, ніби земля на кілька діб перестає обертатися, а потім робить перший рух – і це рух у зворотному до попереднього напрямку, рух з протилежною інтенцією та зарядом, рух уже не засвоєння та росту, а віддаровування та занепаду в зиму, «заитие». Ці кілька діб – Велика Межа, Тай Цзи, коли Інь та Ян єдині так само, як на Початку; з кожним наступним днем вони ледь помітно почнуть віддалятися і відчужуватися, – аж до кінця, до нової межі. «В моєму кінці – мій Початок».

Сьогодні вночі здалося, ніби я таки дописав «Святу Марихуану», навіть записав на касету. Ще не прослуховував – вагаюся. В кожному разі, більше нема сенсу морочитися з нею. Тоді, на початку, вона (первісна мелодія) здавалася мені неймовірно багатою можливостями і надзвичайно гарною; тепер ні. Треба рухатися далі.

Нічого не пишу, мало читаю. Сьогодні нарешті довгождана прохолода. Тягаю дрова з лісу, рубаю їх та складаю в сараї. Це дуже тішить око і серце – усе вища кладка дров; так, ніби я будую стіну, якою захищуся не лише від холоду, а насамперед від моторошно-невільницького бахмацького перебування з усіма їхніми телевізорами, криками, базіканням, «музикою».

Взагалі, дивний період. Мені нічого не бракує. Я не сумний, але й не веселий. Просто все йде своєю чергою, але я якось осторонь. Це не гнітить мене так, як раніше. Я ходжу на довгі прогулянки і медитую над вечірнім кар'єром. Ловлю рибу і збираю лікарські трави: звіробій, деревій, сьогодні нарізав м'яти. Але все це якесь заснуле, сповільнене, нереальне – як рухи власних рук, коли дивишся на них під водою, пливучи Сеймом. Зеленкувато-жовтий пісок. Безмежна тиша. Затамований подих у грудях, якого вже не вистачає. Пора на поверхню, за черговим ковтком свіжого повітря. Пірнаєш знову. І знову – та сама примарність власних рухів, власних рук. Власних?

Їй це дивне, це літнє, заснуле кіно…

(Г. Чубай).

12 липня

Сіра вата хмар, легка, яку вітер гнав із заходу на схід, – ясно-синє небо поставало на їхньому «місці» (субстанція – на місці, замість акциденцій); гарне буденне освітлення землі, вогкої, блискуче соснове коріння, юні шишки, яснозелені – на вітах, старі, сірі – на землі; все на своєму місці, у своєму часі; істина-душа сосни – вічна, ніякої трагедії у шишках на землі, тільки «печальний чар»; я – теж шишка і сосна сповна; це «я» – лише форма тіла, а душа-життя – єдиної Сосни (учорашній вірш Буніна: «Счастлив я, что моя душа, Виргилий, Не моя и не твоя»); саме це мав на увазі Платон (здається мені); гніздечко у дуплі всихаючої сосни, попискування невидимих пташенят – і так само крихітне саторі: «Ну, от»; звільнення від похмурих нічних думок, пошуків відповіді на запитання про сенс мого життя, кризу культури, занепад літератури тощо: «Ну, от»; я не знаходжу відповідей у лісі; але там зникають мої питання; їх просто нема на цьому рівні, у «всіхньому» космосі. Життя не запитанням – а життя життям, яким ти, власне, і є – і це єдина відповідь, перед якою не може постати жодного питання, не кажучи про їхню множинність, нерозв'язність, гнітючість.

31 жовтня

У Бахмачі. Сніг, який був випав кілька днів тому, розтав. Тиша в будинку. Сьогодні поховали Віктора Тимофійовича Байла, сусіда з 85-ї квартири. Часто курив з ним на сходах, кілька років тому зробив він мені різак, щоб сікти тютюн, – за літру; заходив «по-сусідському» на свята, випивав з батьком, розповідав-згадував, як були вони молодими, як працював на посту ДАІ в Батурині, – все скінчилося, поїхав Віктор Тимофійович в останню свою дорогу на Борзну, до вічної домівки. Прощай, Бахмач! Прощайте, хлопці! Випийте по сто грамів, пом'яніть мене – я теж любив випити, а тепер мені вже не можна. Гріхи, чесноти, заготований на зиму тютюн, одяг, речі – все-все лишилося тут. Так щоразу вдаряє ця смерть, так щоразу робиться все справжнім у її світлі – і бачиш тоді всю незахищеність цього блискавичного життя, все його несамовите багатство – ось, бути тут, мати свободу пити чай або дивитися на тополю перед вікном батькового кабінету, чути голоси, бути причетним до людського; світ такий безмежний, усе таке гарне в ньому, все озивається і хоче бути побаченим – а там уже нічого нема, там – не-буття, і тебе теж ні для кого нема. Як вони можуть убивати людей, коли людина й без того вже приречена, коли всі секунди її життя – лічені?

Діти ідуть зі школи. Голі каштани. Лілії у дерев'яному ящику на письмовому столі. Бурчить у животі, хочеться їсти – я ще не снідав сьогодні. Бачу, чую, хочу, думаю, пишу – безліч одночасних вражень, явищ, подій, безліч присутнього часу – бо це час життя; ось, я живий, і тільки тому цей світ такий багатий – бо він живий і я живу у ньому – і жодного атома світла з усього цього непередаваного багатства не існує вже для Віктора Тимофійовича, з яким ми курили махорку на сходах, і Віктора Тимофійовича немає ні для кого, є тільки зайве тіло, річ, яку треба чимскоріш заховати, бо це вже не він, бо він – це було життя, тобто сенс, і тоді ця мертва, безсенсовна тепер річ була живим тілом і розумом, була цілісністю всього життя сповна, була Віктором Тимофійовичем, який пив горілку, курив махорку, говорив, сміявся, страждав, їздив до сина-офіцера у Рівне, просив у мами моєї сто грамів на похмілля – вона згадувала про це останнього разу, коли приїжджала до Матіївки.

Але потім оце загострене відчуття сенсовности життя зникає, затирається. Ти забуваєш про правду оцього щемкого настрою, про свій дитячий подив: як може помирати людина? Або, тим більше: як можна вбивати людину, якщо вона і так уже приречена на смерть? Тебе починає допікати тіло з його болячками і безповоротною руйнацією, безсоння, депресія, ти не живеш у житті, тебе нема у світі живих, хоча ти ще живий і світ – відкритий для тебе, з безліччю нагод якщо не розбагатіти і позбутися побутових негараздів, то все одно – бачити небо, птахів, людей, слухати, як щебече малий Сашко, показуючи тобі намальованих ним Баба-Йожок, згадувати, читати, – Господи, скільки всього можливого, скільки всього є – перед не-буттям, перед отією блакитною паперовою стрічечкою зі штучного вінка, яка лежала сьогодні на сходах, там, де ми курили з Віктором Тимофійовичем, Царство йому Небесне, – стрічечка замість чоловіка, і ти уявив, як він скептично відреаґував би на цю стрічку і зіштовхнув її капцем униз…

1998

З серпня

Споглядання біло-срібних хмаринок на північному заході – і жару довкола зниклого сонця, неопалима купина; хмаринки поволі теж порожевіли; срібно-чорна кора Сестри Марії; ця земля – її місце, її зріст понад 10 метрів – навчання рівноваги, яка дана їй землею і «самістю» сосни; моя, людська земля у цьому значенні – час, я закорінений у часі, це моє місце, на яке ніхто і ніщо не може претендувати навіть подумки («я б на твоєму місці»), позаяк ця закоріненість у моєму часі – основа моєї самости, ідентичности тощо, окрім якої мені більш нічого не дано (просторові еміґрації нічого не змінюють), але в оцьому «більш нічого» – все, тому що це місце у часі є місцем у бутті; відповідно всі поза– і понад-часові метафізичні ідеї («нації», «праці», «Бога» тощо) є «не-у-мест-ными», без-з-містовними у цьому розумінні; відповідно історична закоріненість (1963–1973—1983—1993—…) робить усі контексти (соціальний, літературний, екзистенційний, споглядальний, релігійний і так далі) – моїми, робить їх причетними до мене, а не мене – до них (причетним до тієї чи тієї тотальности – «нації», «православ'я» абощо), даючи мені змогу творчости, творити з них; «на шістдесят земних коротких літ»; відрахуй собі (1963–2023); і заспокойся – ти не зможеш вистрибнути з цього «себе», з цієї «самости», яка є для смирення, споглядання і творчости; конкретне місце у конкретному історичному (повсякденному) часі є конкретною самістю.

23 вересня

Тиша, шум вітру, один вітер – на передньому плані, інший – як тло, круки, коршун летів, береза з обламаною бурею верхівкою, листя сиплеться, метелики літають, я лежу під швидкоплинним білосніжним димом хмар, пахне свіжою травою, ніде ні душі, заради цього повернення і Бунін, і Зеров наважилися би народитися вдруге – адже ці, червоні, втратили силу; благодать без-владдя і без-державности соціуму, – а природа жива, небо наді мною ясно-синє, «в краю білокорих беріз» і святкових соснових лісів, це моє навіки, а я – їхній; поза-людське, поза-соціальне; так само – книги, поза-колективні, втілення приватности – і можливости діалогу, як із самою книжкою, так і з другом – про неї; «нема в мене друзів, а де їх узяти?» – скрушно зітхала чотирирічна Яринка.

26 жовтня

Приїхав сьогодні з Бахмача до тихої своєї матіївської Теа-Rose Cell, запалив у грубі, заварив гарного чаю («Принцеса Нурі» – «Високогірний», відповідає вищій якості), випалив люльку цьогорічного самосаду – і дістав щоденника. Безпосереднім імпульсом (хоча не єдиним) стала стаття Елеонори Соловей у квітневій «Критиці» (1998) (с. 25–28), присвячена щоденникам Сергія Єфремова, які він вів упродовж семи років (1 травня 1923 – 20 липня 1929). Кілька ключових фраз: «(…) духовна самотність, відчуття «без-часся» і своєї невчасности, несуголосности з «новою» добою. Щоденник був формою протесту, виявом «внутрішньої еміґрації». (…) «Що ще її [молодь – K.M.] чекає, та й усіх нас, мешканців цієї рабської сторони проклятої?» (С. Єфремов). «(…) загальне збайдужіння, апатію, здеморалізованість мас. (…) На такому ґрунті пишно квітували безвідповідальність і халатність, халтурність і необов'язковість – речі просто незбагненні для інтелігента старого гарту. (…) Щоденник Єфремова підтверджує чиюсь максиму, що поки людина пише книгу – вона не може бути нещаслива».

У мене теж сім літ, відколи почався цей матіївський період, Але, окрім того, це ще й двадцятиліття, відколи веду щоденники і пишу вірші. Дві поетичні збірки, розкидані по часописах прозові й критичні публікації. Тільки й усього. Без бучних святкувань, без іменних годинників і оберемків троянд та хризантем, які вручалися би пахучими і сором'язливими дівчатками. Потріскує поліно у грубці. Куриться люлька. За вікном скрапує мряка – на той самий, «онтологічний», «оптичний» краєвид – ясен у дворі покійної баби Наталки Максимової, клен у Каті Американші, сосну й черемху у дядька Толіка Русака. Порожня вуличка, якою з півгодини тому поверталися школярі (в Мости). А більше, бачиться, й нікого. Нічого.

Світ перевернувся за ці двадцять (і за ці сім) літ. Союзу не стало, партія втратила владу. Усі розмови й думки – про комп'ютер, про Інтернет. Усі роблять бізнес – видають дитячі книжки у власних видавництвах, як Малкович, або «Критику» (часопис і книжки), як Рябчук, або…

А ти? Що ж ти, Костику, романтику, містику, орфіку, посланче небес?

Нікому нема діла. Відколи Івашко поїхав до Степанакерту, не мав жодної живої розмови. Теж – рік. Рябчук допомагає – як і все життя, – дає переклади для підробітку, друкує рецензії, постачає книжками і свіжими часописами. Я йому безмежно вдячний. Це, власне, двоє людей, які пам'ятають про мене і намагаються якось зарадити – мама і Рябчук.

Так багато «неудобоносимых» обтяжень, затиснутостей, залежностей і т. д. накопичилося за ці роки («…такий на пам'яті тягар // Речей, обставин, люду і примар // Ліг і лежить нестерпною вагою» (Зеров)).

І все-таки. І все-таки Зеров був би щасливим, якби опинився на моєму місці, якби замість концтабору й тотального мороку перед ним випірнула раптом тиха Матіївка з Сеймом і усіма своїми соснами, з крихітною хатинкою, де можна усамітнитися від ненатлого світу людей і їхнього Князя, де є сотня книжок, папір і самописки, тютюн і ще не почата коробка чаю.

Я все частіше думаю про це. Думаю, що моє фальшиве ниття є велетенським гріхом. І неправдою. Адже життя прекрасне. Попри всі на світі тягарі і хвороби.

7 листопада

У Бахмачі. Простуда вигнала-таки мене з Tea-Rose Cell до многошумної квартири, яка перманентно перебуває у стані магнітофонної сусідської облоги. Приїхав позавчора, повністю недужий і розбитий. І все ж, незважаючи на суєту, галас, тупіт над головою тощо, відчуваю полегшення. Надто вже заповзялася проти мене самотність. Надто вже безвихідне заціпеніння опанувало; перша ознака – перестав ходити на прогулянки до лісу. Та й куди ти підеш, коли температура під 40, страшний нежить і кашель, що роздирає душу…

Відтак, будемо готуватися до глибоководного занурення в зиму. Щойно одужаю – поїду до Матіївки, заберу книги, папери, нотатки і виписки. І більше не буду возити їх туди всі, – якщо, звичайно, доживу до наступної весни. Вже переконався, що лежать там вони мертвим вантажем, припадають пилом. Спонукуваний миттєвим спонтанним імпульсом, я везу туди Флобера або Ґете, «Панчатантру» або Жан-Поля – щоб так жодного разу й не розгорнути, опинившись у парадигмі, де все відбувається за іншими, позалітературними правилами. Або ти граєш у цю гру – Tea-Rose Cell, біософія, біомедитації, риболовля і тривалі прогулянки до лісу – або граєш у «кабінет» і «часопис». Суміщати, поєднувати їх в одній гібридній химері стає дедалі тяжче – і від початку малопродуктивно.

Але найголовніше – не потрапляти у перевернутий догори ногами режим. Ніч – мертва для праці, перші думки заявляються о п'ятій ранку. Або не з'являються.

Знову лежить переді мною листівка із репродукцією Бройґелевої зими. На тлі ясно-синього неба з білосніжними хмарами стоїть тополя з останніми листками. Перед вікном батькового і мого кабінету. Як убого я став писати. Як довго я помираю.

Порожні вулиці, вітер. «Не вітаймося тут, серед вулиць дивних, пустельних, повних вітру, дощу і криків наляканих птахів…» Кінець століття. Кінець тисячоліття. This is the end.

«Може, ще вдасться…» – хотів написати за звичкою. І зупинився. Бо чого тобі хочеться, щоб воно вдалося? Книги? Осяяння? Святости? Слави?

Хочеться спокою і рівноваги, хочеться тихої любови і притульности, хочеться неквапливости. Бодай одного співрозмовника. Бодай одного читача. Увімкнути свою музику, де б не було людських голосів, лише клавесин, віолончель, тиша падаючого за вікном снігу, свічка, відображена у зимовій шибі, запашна кава, келишок бренді й ароматна міцна сиґара – такою пригощав нас із Чубаєм в Англії тамтешній дід-українець із навіки забутим тепер ім'ям.

14 листопада

За вікном – сніги, смеркло блискавично. Сьогодні вночі дочитав «Європейську літературу і латинське середньовіччя» Е. Р. Курціуса, зробив останні виписки. Від перенапруження і поганого освітлення луснула судина у правому оці. Прокинувся пізно, ніяк не можу прийти до пам'яті. Ця книга приголомшила мене – ще більшою мірою, ніж «Осінь Середньовіччя» Й. Гейзінґи, яку прочитав рівно десять років тому. Думаю тепер, що наші з Василем Івашком прозріння щодо джерел античности, які прорвалися на поверхню у «Камені» Зерова тощо, були «скоропостижними». Усе набагато складніше. Хоча в цілому концепція може залишатися неушкодженою, проте вона потребує дуже багатьох уточнень.

Насамперед – за Курціусовою схемою. Яким було шкільництво в Україні? Що саме з античних auctores (і кого саме з них) читано і трансльовано далі? Далі – тобто аж до покоління Зерова, умовно кажучи – «покоління 90-х» (до якого, між іншим, належить і Курціус). Бо саме на цьому поколінні, саме на цих постатях, які принесли «сподіваний плід» (чи квіт), усе й уривається. Яким чином, далі, ця лектура, топіка, сюжети впливали на саме українську творчість? Адже Україна – це суцільна перервність. Адже якраз тут брак тяглости є однією з найхарактерніших рис (чого? культури? традиції? історії? – всі три означення є «синонімами» якраз тяглости, а не дискретности).

«…I сута радість усміхнеться нам // Без перебоїв, ґанджу та утрати», – писав приречений Зеров. Просто руки опускаються перед таким обсягом матеріалу – і перед неодноразово згадуваною відсутністю (бібліотеки, знання мов, елементарної матеріальної забезпечености для подальших studium…). Адже Курціус – це втілення тяглости, родовитий і забезпечений. Його мати – графиня з шістсотлітнім родоводом, дід – відомий дослідник античности. Він сорок років займався безперервною науковою працею. Він народився у цьому дискурсі – і помер у ньому (в Римі).

Що натомість «ми»? Слов'яни-варвари. Знищення еліти у 30-х. І подальша дебілізація. До сьогоднішнього дня. Можна не сумніватися, що вона триватиме й далі. Провінційні, сільські хлопчаки з побожно, широко розплющеними на «міт Европи» очима, в яких лускають судини від перенапруження. Адже це принципово інший світ, «світ навиворіт», перелицьована «Енеїда», «земля неспівпадінь». Хоч як би ми тужилися – хоч як би ми тужили, ця земля залишається саме такою, «свинею, що пожирає власних дітей».

І я дедалі більше переконуюся, що й це було спадком романтичної юности – захищати «високу» культуру, ідентифікувати себе з Європою і «європейськістю», захищати від «тутешніх» П. Куліша і М. Зерова, ідентифікувати себе з «неокласиками»…

Бракує коштів на це, любі мої. Мама знову, як і щодня, пішла на вокзал торгувати пиріжками, щоб заробити нашій сім'ї на хліб, а мені на чай, щоб я успішніше рятував «високу» культуру. Здається, аж тепер я починаю розуміти О. Гриценка і його поставу в «Нарисах популярної культури». Він визнав це ліпшим, ніж бути парвеню «європейськости» і тулити свої п'ять копійок туди, де рахунок давно переступив за межу мільярдів.

16 листопада

За вікном шалений вітер змітає сніг із дахів, хурделить; світло відімкнули, воду також. Користуюся нагодою – денним світлом – і пишу. Погано спав уночі, власне, не міг заснути; уставав курити, молився, пив краплі, перевертався з боку на бік. Уривки думок, намагання не думати, припинити хаотичний внутрішній монолог – і знову думки, незакінчені або непочаті фрази. Нічого мені не боліло, тільки дихати було важко. Відтак цілий день ходжу напівпритомний; витрушував килими, прибирав у квартирі, сходив до «Руслана» і купив за мамині гроші коробку чаю «Принцеса Нурі» (2.50). Відніс кілька ложечок заварки Кашці, той зрадів, бо вчора пригостив мене останнім. Рябко, Ласка і Боцман ласували кісточками з учорашньої гуски, ми чаювали, але розмова не клеїлася, як і завжди останнім часом. Відсутність об'єднального коду. Раніше таким кодом був чай. Але від багатолітнього вжитку код затерся, зужився, став засмальцьованим, наче книжки, колись такі нові і привабливі, на полицях Кашчиної бібліотеки.

«Poor Yorick! Як тобі відмолодитись?» Телефон Рябчука не відповідає; книжки й папери залишилися у Матіївці. Я тут, напівпритомний, як уже було зазначено. Мені міг би допомогти хтось вищий і дужчий, забезпеченіший – католицька Церква, припустимо. Запропонувати якусь роботу з книгами, зафундувати якесь дослідження. Я засів би у бібліотеці Отців Василіян, жив би їхнім розміреним життям – як отой неквапливий ритм годинника у Варшаві на вулиці Медовій, де у тих-таки Отців Василіян ми гостювали дев'ять літ тому. Усе частіше з'являється оце «тому» – бо зараз нічого не відбувається.

А може, й відбувається, але на таких схованих від ока глибинах, що помітити зміни, а тим більше артикулювати їх у цьому роззосередженому стані поза-собою практично неможливо. Цікаво, чи вів щоденника Зеров? А якщо вів, то куди він подівся? Адже щоденники Сергія Єфремова збереглися…

З кожною хвилиною стає дедалі важче писати – через присмерк, який западає у кабінеті. Боюся втомлювати й без того обтяжені кров'ю з судини очі. Закінчуватиму. Хоча писалося сьогодні добре – без особливих осяянь, без «геніальних» концептуальних поворотів. Просто так писалося, писалося просто – як дихаєш уві сні, не знаючи про те, що у тебе дві легені і бронхи, не знаючи взагалі, що на світі існують легені і бронхи; єдиний, неконтрольований подих єдиного життя, у якому всього – по одному. Einmal ist keinmal. Часом ти сумуєш через це. Але зміни не підлягають твоїй владі. Або тому, чого у тебе більше не залишилося, – волі. Ти їх просто не помічаєш. «Володіючи всім, що міг би я мати, а міг би я мати усе».