Текст книги "Тиха правда Модеста Левицького"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

   Тих останніх відвідин згадував Левицький з господарем дому друзів своїх колишніх, що писали по гарячих слідах у редакційних тісних кабінетиках – хто на краєчку стола, пошарпаними підшивками газет завалених, хто на підвіконні, а хто й просто на коліні, зсутулившись і мов збираючись піти навприсядки.

   – Багатьох, Модесте Пилиповичу,давно вже не бачив,  навіть не здогадуюся, хто і де опинився –  одні у Відні, другі в Парижі, третіх за океан аж закинуло, – господар повертав в різні боки голову так, мов міг їх там видивитися, якщо постаратися тільки. – Розсипало, розмело, нова паросль іде у підрадянській Україні. Тільки чи не будуть без світла ті пагінці, як на бульбині в льохові – крихкі, бліді і нікчемні, з яких гички зеленої не дочекаєшся, лише картоплина з того стане зморхла і обезсилена?

   – А мені от здається, що путнє виросте однаково,– заперечила чоловікові Наталена.– Може не зразу, хворість на початках даватиметься від задухи. Але як тільки відлетить з над Дніпра Танакос, цей бог смерті із погашеним факелом у руці, все знову зазеленіє.

     -Не знаю, не знаю, мені видається потребуватиметься кілька поколінь,-

Левицький ніколи не був похмурим песимістом, але тут його не полишала обачність.– Один мій знайомий з Волині казав колись про ковальську справу: у першому поколінні коваль – не коваль, у другому поколінні – пів коваля, і тільки з третього покоління можна справжнього коваля виглядати…Так і з інтелігенцією, яка має народові щиро служити. Те служіння загалу повинне бути таким природним і звичним, як природним клопіт батьків, що народили дитину, тепер вигодувати  її мають з колиски, з шмарклів під носом, та вивести колись в люди…А ще як природно доглянути старого батька чи матір –    навіть рідко говорять про це,  воно ж само зрозуміле собою. А хто відцурається   дитинчати  чи кине напризволяще стареньких, того зневага людська завше чекала. То споконвічне, в єстві, і слава Богу. Так і з інтелігенцією, те з пелюшок починати вчити, щоб не могла вона, немов Пілат, умити руки від свого люду.

   – З Пілатом, можливо, навіть якщо до інтелігенції його раптом причислити, трохи інакше,– не згодившись, крутнула головою Наталена.– Імператор Тиберій десь у далекому Римі, у лазнях хворість свою виполоскує, боги його так високо, а він властвує тут над людьми, він за всіх богів та імператорів купно…

   – Тільки над душею своєю не може властвувати. Ніхто ж толком подальшої долі його не знає, якісь відголоски та перекази і легенди….Але от цікаво: за всіма без винятку тими легендами, мучилася душа Пілата і страждала, що невинного на смерть засуджено – чи то до каяття глибокого він прийшов і в християнство сам навернувся, бо  в ефіопській церкві  за святого, чи то за тим відгомоном давнім, що імператор на нього прогнівився вельми, – Модест Пилипович приспинився на хвильку, стало серце тиснути раптом, але те виказати йому аж ніяк не хотілося, тож вигляд зробив, що трішки задумався. –  Памятаєте, про чудотворні діяння Христа слава докотилася навіть до Риму, тому імператор, який довго і тяжко хворів, наказав доставити пророка Ісуса до нього,  на зцілення сподіваючись. Коли ж гінці прибули в Іудею, то Христа вже не застали, привезли тільки платок, яким Ісус витирав покривавлене обличчя.  Тиберія зцілив навіть той платок, і прогніваний імператор відправив Пілата на страту. Гордий Пілат, такий собі тогочасний ніцшеанець, не став на ката чекати, сам собі перерізав горлянку. Тіло колишнього прокуратора кинули в Тібр, та збурилися і не прийняли його води, те тіло демони перенесли в бездонне озеро в Альпах.

   І раптом цікава пропозиція спала на думку Левицькому, видавалося йому, що тема була б вельми до часу:

   – От, Наталено Андріанівно, взялися б Ви за роман про Пілата Понтійського…Ніхто з українських теперішніх письменників про це написати краще не зможе: досліджувати джерела з Вашим знанням майже півтора десятка мов простіше, до того ж самі, як археолог, сходили місця, де рятувалася Матір Божа з маленьким Христом, від Ірода тікаючи…

   – Хай думає Наталена, – господар запитально глипнув на жінку.– Пілатів у нас тепер не бракує, чималенько їх вештається в урядових кабінетах Варшави та інших столиць, вициганюючи якесь прибуткове службове місце для себе. Куди менше лишається тих, хто нашої справи триматиметься до останнього кроку…

   Не судилося Левицькому більше побачитися з цим милим подружжям, роки і дороги нові пролягли, тільки через десятиліття, чи то в таку пору мовлено, справді вийшов роман Наталени Королевої «Що є істина?» про Пілата Понтійського. А Василь Королів-Старий свій останній крок зробив у сорок першому, переступаючи поріг власної домівки – він повертався з окупованої гітлерівцями Праги,  з чергового допиту у гестапо за участь в українському націоналістичному підпіллі, він ступив на той поріг і неймовірний раптовий біль пронизав серце, встиг ще зустрітися з Наталениним поглядом, сповненим жаху, а далі кола всіх барв веселки чомусь попливли, таких на рідкість яскравих, незайманої, мов у дитинстві, чистоти, він тихо став осідати, він падав, неначе у сповільнених кінокадрах… І то був його останній крок.

                               14

 Левицький, розуміючи думки Маланюка про потугу ідеї, нічого не сказав тільки про перелякану сойку. В Модеста Пилипоаича просто й гадки не було ніколи іти чи не йти, чи мо’ тупцятися сонним волом на місці. Скільки разів чигала на нього небезпека, коли працював лікарем у Боярці…Туди перевівся Левицький, як витравили його з містечка Окни за настирливе пручання видрукувати свої твори українською. Не з маком велося й у Білій Церкві на посаді залізничного, згодом ще й гімназійного лікаря. До лікарських клопотів  додалися громадські –обрали головою «Просвіти». Просвітянські справи тут було робити вельми непросто, спротив чинили відразу з двох боків, бо крім звичних капостей влади стояти довелося і проти більшовицького підпілля, яке встигло пустити корені поміж робітництва. Навіть пробували ті підпільники навернути його у власну віру, завів якось скрадливу мову гімназійний учитель російської словесності:

   – Ви б до нас зайшли якось, думки простого люду послухали.

   Модест Пилипович образився.

   -Колего, я поголитися вранці сьогодні не встиг, як уже той люд зі своєю бідою приходив.

   Вчитель, молодик геть супроти Левицького, надав собі поважного не по літах вигляду, нагороїжився, як тетерук, що вийшов на перше своє токовище.

   – Старосвітські ваші теорії, цвіллю зеленою вкрились давно, а ми правду розказуємо про експлуататорів.

   – Мене теж можете записати в експлуататори, бо нетрудовим борщем обідаю – його жінка ж варить.

   – З вами трохи інша історія, лікар – то майже трудовий елемент.

   – Подякував за елемента.

   – На здоров’я, Модесте Пилиповичу. Але тільки ми зможемо цьому світові справедливість дати, ми експропріюємо все, не своїм горбом нажите.

   – То починайте з мене. Он хліб біля мисника, огірки у банці. А оце перед вами Песя Лейдерман курку мені принесла як лікарський гонорар, то я посовістився її вигнати.

   – До чого тут смішки, знаєте добре, про що говорю…

   Так і пішов словесник ні з чим,  але щось затаїв на Левицького, бо надалі при зустрічах лід не танув у його очах, навіть ставав дзвінкішим.

   Після четвертого універсалу, як постала українська держава, приїхала делегація залізничників, без попередження прийшли до нього додому.

   – Проситимо, Модесте Пилиповичу, у Київ іти, у Міністерство шляхів. Доручили нам переговорити з вами,  там шмат роботи, здогадуєтеся самі, то ж головувати у санітарному відділі краще вас ніхто не зможе.

   У цьому міністерстві, як в ніякому іншому, російського шовініста напхано доволі, то ж опір українізації залізниць чинився поважний.

   А як захопили Київ війська Муравйова і небачений з татарських часів смерч пройшовся міськими вулицями, то вернувся Левицький у Білу Церкву.

   Наступного дня на порозі його дому знову постали залізничники.

  -Біда, Модесте Пилиповичу. Тутешній ревком нові порядки лаштує. А вас присудив до розстрілу.

   – Чого ж бо то лікар і літератор раптом кісткою в горлі?

   – Хто-зна, тільки переказували знайомі, що ви найбільш для них небезпечний – кваліфікований та ще й впертий. Вам не можуть пробачити ні служіння урядовцем в УНР, ні тутешньої просвітянської роботи. А ще вельми гнівалися, що ви разом з полковникои УНР Іваном Чмолою гуртували молодь у пластуни-скаути.

   -Вбрикнула б їх муха…

   – Даруйте, немає часу брикатися. Збирайтеся швиденько, бо нагрянути можуть в будь-яку хвилю. Ми вас так заховаємо, що сам Муравйов з ліхтарем серед білого дня не знайде.

   Коли ж більшовиків викурили з Києва, вернувся Левицький на своє місце в міністерство шляхів. Тепер уже кривим оком дивилися на нього недавні колеги, що служить, мовляв, він неукраїнському уряду Скоропадського,  який то з денікінцями обнімається, то з німцем цілується.

   – Дайте спокій,– навіть не розсердився Левицький.– Своїм людям і своїй землі служитиму, а не якійсь владі.

      Коли ж придивився Модест Пилипович та побачив хто в урядових коридорах  ходить і що чинить, защеміло йому в серці, мов хто те серце прищепкою для білизни стиснув. Він написав листа Скоропадському, щирого і гіркого:  і про закони, що сліпцем скопійовані зі старих, міллю побитих законів колишньої російської імперії, і про те, що Україна перетворилася на відстійник  для всього монархістського і білогвардійського сміття, виметеного з імперії більшовиками.

   Через день на порозі ті самі залізничники, що після Муравйова приходили.

   -Збирайтеся, Модесте Пилиповичу, будем знову ховатися. Бо тепер вже свої вашу душу арештувати от-от заявляться.

    І такий сум сизий, важкий як олово, застиг у їхніх очах…

   Дякувати людям, вчасно попередили, бо вже через кілька годин прийшли по арештанта, тільки того й слід прохолов. Трус у домі зате зробили ретельний, все вверх дном поставили, навіть з глечика молоко вилили, а чи не сховав там якусь цінність чи крамолу.

   Кілька днів просидів Левицький у якійсь комірчині, вузенькій і продовгуватій, немов труна, але й тут можна було не байдикувати –невеликий столик, гасова лампа, що, мов кпилася з нього, насмішкувато поблимувала і зрідка потріскувала, то ж писати вдавалося. Згодом, вже як добре присмеркло, перевели його в іншу домівку, ген на околиці – тут і кімната більшенька, і лампа не потребувалася, бо віконце було.

   Модест Пилипович рядок за рядком викладав нове оповідання, як косар кладе руку, а доки на нову зайде, то й перепочине. Він щомоці старався не відвертати уваги від писаного, гнати геть набридливі прикрі думки, як виганяють в вікно літом набридливих мух, розмахуючи навсібіч рушником – інколи те вдавалося, а інколи, ледве відігнавшись від одних, дивись вже інші негадано налетіли…

   Що ж він такого поганого на віку зробив, що ось вже на шостому десяткові літ має, немов злодюжка який, ховатися і никати по невідомих кутках? Він же все життя лікував людей, не нажив за свій клопіт статків, не боявся іти ані до туберкульозних, коростявих чи хворих на пранці, в час епідемії холери метався то в нужденних селах Самари, в глибинці Росії, то по волинському Поліссі, добираючись до хуторів такими болотяними греблями, що й кінній підводі зась…А може десь у писаному набрехав, сотворив щось таке, що всупереч йде з предковічим  милосердям, пошанобою ближнього,  вічним і нетлінним з заповіданого і переданого через Євангеліє?  Начебто ні, хоч як від лікаря, від нього не втаїлось багатенько людської біди і страждань, від яких мерзне душа, схоплює і сковує її твердою й холодною кригою.

   Як забирав якось батько тяжко хворого на сухоти сина з лікарні, забирав уже помирати, бо хіба день-два залишалось до краю могили, то сперш не дослухався Левицький про що там балакають, бо то мало бути тільки їхнє; але ж не затулиш вуха і лікар таки почув останок гіркої балачки.

   Син знав, що везуть помирати, але те він стрічав з таким неймовірним навіть для лікаря спокоєм, мов то просто назавтра настануть звичні і завше потрібні клопоти – вкинути зранку сіна овечкам,  насікти буряків, а ще в теляти перестелити…Якась особлива, немеркнуча і непереборна, ніякій іржі сумніву нездатна роз’їсти  віра тут чулася, віра в несмертність душі, вона зримо звучала в тих через силу мовлених словах цього напівдитинчати, напівпарубка, що й світ навіть не встиг як слід роздивитися. А ще батько казав, що дорогою, аби не гнати ще раз коней в таку далечінь, він дощок заразом на домовину прикупить. Тільки хай не сердиться син, що купить осикові, бо на соснові йому затяжко, зате по весні, як тільки  трішки побагатіє, то  хрест вже дубовий поставить. Син було став проситися, хіба ж не заробив у батька бодай на соснові, але потім таки змирився, шкода йому стало батька, хоч якесь, а таки полегшення буде…

   Те ненароком почуте лягло в оповідання «Тяжка дорога», одним духом Левицьким  написане.

   Що ж тут плохого, ніяк не міг втямити Модест Пилипович, що докричатися він хотів: так не належить, то гріх до цього допустити життя, робімо щось, люди…

   І свої також добрі, теж прийшли по його мучену душу, хай уже муравйовцям він ворог, свої, що божилися українською справою. Дехто під стіл ходив пішки, як він за ту справу вже брався, усім писаним – навпростець в публіцистиці, по-своєму в художніх творах; бо людина має бути вільною на своїй землі, вільною в ділах і вчинках, аби тільки ті вчинки не шкодили іншому,  вільною  в мові, у звичаєві з прадіда й прабаби, і нікому право не дано щось невластиве присилувати. Критики різне балакали про написане Левицьким, сам же Модест Пилипович залюбки згадував, на його думку, більш вдалі роботи. Він же не завжди такий похмурий, є в нього світле, мало того, все  порядне в його роботах до того світлого тягнеться, шкрябається і натужиться. Та навіть кумедне трапляється… Інколи  сам до себе сміявся, час від часу озираючись обачно,  аби хтось із хатніх, крий Боже, цього не зобачив. А то вже не його провина, що за просто кумедним стояло нерідко щось більше, неспівмірне за величиною та значимістю, десь одночасно йшов інший невидимий текст, який для уважного і небайдужого читача був вагомішим того, на який потрачена друкарська фарба. Він міг би згадати, як легко і весело працював над оповіданням-сценкою «У суді», опублікованим років вісім тому у київській газеті «Слово». Сценка взята з життя, бо доводилося як лікареві за свідка деколи у суди заявлятися, а зачепила за живе Левицького тодішня промова у Думі Шульгіна, що руками й ногами відпихався від ідеї ведення в Україні судочинства українською мовою. Модест Пилипович і досі пам’ятає з тої сценки чималі шматки, навіть довелося кілька разів їх перед публікою йому читати.

   « Узаможного селянина на весіллі викрадено коні; ще й запріг їх собі злодій у віз та так і виїхав, ніби своїми кіньми. Згодом допитував судовий слідуватель про ту крадіж. А він був росіянином, з Тамбовської губернії, мови нашої не знав, а може, як і думська підкомісія, думав собі, що наша мова є »наречие» російської мови.

    Допитує він дідка, що бачив, як повз його двір проїхав злодій возом украденими кіньми.

   Слідуватель: Разкажите, дедушка, как  вы узнали об этой краже?

   Дід. Нічого я не взнав, бо поночі було, а я ще й недобачаю…

   Слід.: Что вы говорите?

   Дід: Недобачаю, кажу.

   След.: Что это значит?

   Дід: А значить, що старий став.

   След.: Ну, это я и сам вижу. А вы мне скажите, от кого вы узнали про кражу?

   Дід: Люде сказали, що на весіллі були.

   Слід.: навеселе были? Пьяные?

   Дід.: Як котрий, то й п’яний, може, був, а котрий ще, може, і тверезий. Таке діло…

   Слід.:Так вот, такое дело, когда случилось?

   Дід: А на Параску було.

   Слід.: Когда?

   Дід: На Параску, кажу, на Параскеви ніби.

   Слід.: На той неделе?

   Дід: Ні, не в неділю –  у середу, завтра тиждень буде.

   Слід.: Это кто такой–  тыждень?  Это вор так называется?

   Староста: Тиждень, єто значит неділя: как вроді попростому.

   Слід.: Ага, вот оно что до діда. Ну, харашо, значит, это было на той неделе в среду, на Параскевіи. Так?

   Дід: Так.

   Слід.: Ну, дальше – рассказывайте.

   Дід: Отак пізненько вже було, вже спати ми вкладались, коли почув я, що собаки брешуть дуже.

   Слід.: Тоесть как это – «брешуть»?

   Дід: Брешуть–  звичайно, як собаки.

   Слід.: Лают, значит?

   Дід: Кого ж вони лають? Хіба собака може лаяти? Брешуть…

   Слід.: Вруть, значит, что ли?

   Дід: Гавкають…

   Слід.: Ну вот: гавкают – значит лают. Ну что же дальше?

   Дід: Чи не злодій, думаю?

   Слід.; Ну вот. Злодей, вор?

   Дід: Еге. Або, звірюка, думаю, до товару…

   Слід.: До якого товару?

   Дід: До мого або до сусідського.

   Слід.: Разве у вас товар есть?

   Дід. Та є потрошки. У мене небагато, а в сусіда таки чимало.

   Слід.: Да вы, пожалуйста, без шуток, без остроумия.

   Дід: Га?

   Слід.: Какой же товар у вас?

   Дід: Корова, воли, вівці…

   Слід.: Да постойте! При чем тут коровы и волы? Товар какой у вас? Чем торгуете?

   Дід: здвигає плечима. Ми не торгуємо.

   Слід.: Лавка у вас есть?

   Дід: Лавка є, аж дві навіть.

   Слід.: Так что вы меня морочите? Две лавки имеете, товар есть, а говорите, что не торгуете!

   Дід: здвигає плечима. Бо ж таки не торгую й зроду не торгував.

   Слід.: Да какой товар у вас? Мануфактурный?

   Дід: ще більше дивуючись Звичайний товар, ялівка, вівці, кнурець, шкапа…

   Слід.: Ну, шкаф – это я понимаю, а остальное – какие это предметы у вас в лавке? По русски, русским языком скажите!»

  …Єдине, за чим шкодував Модест Пилипович, то за тим, що публікації його розкидані по десятках видань, гуляють собі по світах, а йому все бракує часу  та можливості зібрати до купки написане, та видрукувати хоч раз окремим виданням. Він навіть подумки прикидав, що томів на сім набереться,  перший том уже повністю сам підготував, решта ж поки що в туманах сизих-пресизих…Нехай, може встигне колись, а як не судитиме доля, то хтось з добрих людей позбирає бодай через десятиліття його вельми непростий труд і видасть усі томи. Нехай, то колись, хто матиме совість.

   А ти, Марку, сьогодні грай…

                                        15

   З Войцехом Восем у луцькій гімназії в Модеста Пилиповича знову сталась притичина. Того ранку, тільки зайшов в учительську полоніст, відразу направився до Левицького і тицьнув йому мало не до очей якийсь папірець, списаний рівненьким, очевидно, дитячим почерком.

   -Можете тішитися…Ось вислід вашої роботи. Ви злочинців виховуєте!-окуляри на переніссі в полоніста дрібно підстрибували, мов підтанцьовували під нечутну якусь мелодію.

   – Колего, та поясніть сперш, що стряслося, – кліпав очима розгублений Левицький, ледве встигнувши відсахнутися.

   – Убивць пустите в світ! Ось, на власні очі переконайтеся, що написали мені ці шмаркачі,– полоніст на всі боки розмахував папірцем, як служитель  на маяку, що подає сигнал прапорцем кораблям на підході.– Полюбуйтеся тільки: мною рибу в Стиру хочуть нагодувати. То кримінал, на мене вже один напад чинили!

   Полоніст ще кілька хвилин вививався учительською, мов крутило його завірюхою, а тоді підняло і винесло геть із приміщення – тільки двері, застогнавши, за ним хряпнули.

   Мало-помалу вияснилося, що то стряслось. Ярослав, досить сумлінний гімназист, що закінчив на відмінно сім класів початкової школи, недавно зовсім несподівано для всіх письмову роботу з польської написав на двійку.

   Хлопець образився до сліз.

   – Я знаю польську, то не моя оцінка,– казав він Левицькому, ховаючи очі.

   – Цього не слід так полишати,– Модест Пилипович розумів дитячу кривду, навіть спробу принизити.– Радься з батьком і невідкладно дій.

   Левицький знався із батьком Ярослава, що був працівником «Просвіти», а потім і Волинського українського обєднання – Модест Пилипович підозрівав, що на хлопчині помстилися за те просвітянство.

   Ярославів батько був людиною діяльною, як тільки дізнався – відразу ж до директора Бориса Максимовича Білецького. Директор те ж не лишився байдужим, негайно зажадав від полоніста  Ярославову  роботу. Вось довго шукав, никався і копирсався в учнівських зошитах, а врешті сказав, що загубив. Справа пішла на принцип, директор наказав Ярославові писати нову роботу у його особистій присутності, Воцеха Вося і інших колег.

   Ярослав написав і комісія була одностайною – бездоганно, п’ятірка.

   Левицький не вірив, що то цей соромливий хлопчак міг у листі так обіцяти полоністові –«не припиниш гімназистів терзати, рибу тобою в Стиру нагодуємо». Певно, Вось ще комусь насолив, от і отримав чисто дитячу «страшилку».

   Але полоніст, з таким виляском полишивши гімназію, кудись пропав. То вже потім зясувалося, що оббивав пороги  поліцейських дільниць і вимагав слідства.

   Життя ж гімназійне  йшло узвичаєною дорогою. Щоранку, перед початком занять, учні читали сперш молитву.

   Милосердний Господи,

   Пошли нам ласку

   Духа Твого Святого,

   Щоби ми, переймаючи науку,

   Виросли Тобі, Творцеві нашому,

   На славу, батькам нашим

   На втіху, на користь

   Церкві і Батьківщині.

   А як продзвенить у руках милого і всією дітворою шанованого сторожа Дорофія останній за день дзвінок, знову ставали у вдячній молитві.

   Дякуємо Тобі, Творцеві нашому,

   Що сподобив нас ласки своєї,

   І ми вислухали навчання.

   Благослови наших батьків і вчителів,

   Що ведуть нас до пізнання добра,

   І дай нам силу і волю продовжити науку нашу.

   У місті було кілька навчальних закладів – гімназії українська, польська, російська, єврейська, а ще учительська семінарія, торговельна школа, приватні Редька і Лопутька. Молодь собі дружила, влаштовувала спільні імпрези, ходили залюбки на вечірки одне до одного, про якусь ворожнечу і гадки ніхто не мав. Коли вчилися в тому ж будинку, що й російська гімназія, у приймах були, доки вирішувалася справа про нове приміщення, то в третьому класі висів портрет Пушкіна. Гімназисти хотіли зняти його і повісити шевченків портрет, виконаний за учнівські гроші, але як порадилися, то змінили думку. Росіяни мають, мовляв, більше прав на своє приміщення, то ж негоже викидати те, що вони повісили. Портрет Тараса розмістили на протилежній стіні – і так обидва портрети кочували із класу в клас.

   Особливо багато прийшло молоді з інших гімназій, як ставили на сцені пролог з «Лісової пісні» Лесі Українки. Модест Пилипович акомпанував на піаніно мелодію з «Пер-Гюнта» Гріга.  Добре оцінили не тільки українські гімназисти, а й гості з інших гімназій танець «Україна в кайданах», що талановито так виконала Галина Хілевська.

   Життя ішло своїм чином, з навчанням і відпочинком, з підсмішками звичними над своїми викладачами. Модест Пилипович знав, що його називають «дідусь»,  вчителя математики, білоруса за національністю,– «Гєто», бо він незмінно вживав те словечко  замість «це». Вчителька німецької Тоде так і лишилась «німкенею». Вона не знала української мови, хоча володіла російською, уроки принципово вела тільки німецькою. А як самі гімназисти, шкодуючи вчительку, запропонували користуватися російською, то вельми подивувалася і не згодилася.

   – Як же я можу в українській гімназії читати російською?

   Не одному із гімназистів знадобиться її наука в прийдешні, вже такі недалекі грізні роки…

   Вчитель природознавства Григорій Скороход теж не володів українською, зате кожен висновок свій закінчував словами «Це дійсно так» – так його й прозивали.

   Вчитель малювання Миронов не вмів  говорити українською, хоч вельми старався навчитися, але стачало його тільки на дві– три фрази. Як провинився хтось, то наказував стати «пад гадіннік», а як тішився чиїмось малюнком, то прицмокував язиком і приказував:

 -Працуй, працуй для неньки-України.

   …А Войцех Вось як раптово пропав, так і несподівано заявився. В першу ж хвилю, як зостався наодинці з Модестом Пилиповичем, він рвучко вийняв з кишені пістолета і гонорово покрутив перед обличчям Левицького.

   -То для мене колега припас гармату?– поцікавився Левицький, мимоволі водячи поглядом за цівкою пістолета,  як в окуліста слухняний пацієнт, якому наказали дивитися на кінчик лікарської палички.

   – То ще побачимо, – невизначено, навіть багатозначно відказав Войцех Вось. –Принаймні, тепер, як вашим розбійникам знов заманеться напасти, то матиму чим боронитися.

   Левицький тільки рукою змахнув, як від настирного і зголоднілого в перші весняні дні комара, йому було не до чергової витівки Вося – назавтра з Григорієм Степурою він збирався в Варшаву. Вже тривалий час Григорій Калістратович борюкався із освітянськими урядовцями, що під різними криводушними приводами волокитили надання права вихованцям їхньої гімназії поступати в університети нарівні з випускниками гімназій польських.

   Перший день у Варшаві був для них вельми кепським.

   -Та це  ж дуби! Справжнісінькі шовіністичні колоди!– повернувшись із міністерства освіти, Степура так пожбурив портфеля з паперами, наче саме той був призвідцем його лихого настрою. –Неможливо балакати: чіпляються до кожної коми, ще й зиркають на тебе з єхидною і глумливою підсмішкою…

   – Не минути нам знову Смаль-Стоцького,– подумав уголос Левицький.

   – Ніде діватися, – втомлено присів, наче віз дров оце порубав, Григорій Калістратович.– Хоч і незручно, але доведеться і далі пану професорові нам за няньку служити.

   Смаль-Стоцький,  проте, не сприйняв новий клопіт за вельми обтяжливий, хіба сперш задумався, мов ребус який в голові розв’язував.

   – А знаєте, що зробімо,– запропонував по хвилі Левицькому,– ви ж знайомі давно з Токаржевським, він з Парижа до нас оце прибув з лекціями на кілька днів. Князь має поважну вагу в католицьких колах, його можуть послухати, бо тут, панове, лише одне з двох: або грубі гроші, яких у вас, гадаю, не передбачається, або серйозні зв’язки.

   З Токаржевським Левицький не бачився уже кілька років, востаннє стрічалися після лекції князя в Парижі. Своєрідну «підказку» побувати на лекції дав лист Симона Петлюри:

    «Шановний Модесте Пилиповичу,

 Одержав Вашого листа. Посилаю при цьому листа до О. Безпалка, прошу його передати по призначенню. Вам напишу додатково.

 Тим часом бажаю Вам всього найкращого. Додаю до цього запрошення на лекцію Токаржевського, яка одбулась на зборах Т-ва „France Orient" і мала успіх.

 З привітом та пошаною.

 30. Ш. 1925 р. П.»

   Модест Пилипович побував тоді в гостях у сестри, побродив з Прокоповичем лісовими доріжками Монмарансі, згадуючи тиху вуличку на Замку в Білій Церкві, де з матір’ю В’ячеслава Прокоповича Левицький був у сусідах, відвідав наступну лекцію Токаржевського – справді надзвичайно цікаву, бо таких знавців геральдики в Європі було небагато. Токаржевський, повне написання імені та прізвища якого виглядало доволі екзотично– Ян/Іван-Степан-Марія/ Токаржевський-Карашевич– був до того ж земляком Модеста Пилиповича,  також з Поділля, з Чабанівки під Кам’янцем, обоє майже одночасно стали на дипломатичну стезю. Призначений сперш радником Українського посольства у Відні, переведений радником в Константинополь, який вперто в листах і навіть офіційних документах іменував Царгородом, очолив згодом тут посольство. Саме через Токаржевського здебільшого українська місія в Греції одержувала документацію і гроші з Києва. Беззаперечний авторитет Токаржевський-Карашевич здобув завдяки вдумливій і наполегливій роботі по визнанню Ватиканом незалежності України. Цим він опікувався і у Відні, і в Константинополі, і опісля, вже будучи віце-міністром закордонних справ нашого уряду в екзилі – нащадок старовинного роду, що коренями йшов аж в чотирнадцяте століття, лицар Мальтійського ордену, прекрасно освічена людина, яка студіювала науки в університетах швейцарського Фрібура, Відня, Мюнхена і Тулузи, князь зав’язав добрі стосунки з монсеньйором Акілле Ратті, візитаторм всіх країн колишньої російської імперії. Токаржевського приймав Папа Бенедикт ХV, разом з графом Тишкевичем та іншими поважними нашими дипломатами вони домоглися таки призначення отця Джованні Дженоккі до нас апостольським візитатором і державного визнання Ватиканом незалежності України. А добрі стосунки з Ахілле Ратті збереглися й надалі, коли Ратті обрали Папою і набув він імені Пія ХІ.

   …Їм було що згадати і про що поговорити – князю з графом, дипломату з дипломатом  найпершого призову, просто людям, що клали кожен свого камінця у підвалини відновлення нашої незалежності у бурхливому такому столітті двадцятому…

    На завершення розмови Токаржевський порадив:

   – Через день навідайтеся в їх міністерство освіти.

   Через день, повернувшись із урядового будинку, Григорій Калістратович сяяв як нова копійка.

   – Там такі люди гарні, в тому міністерстві, такі виховані та чемні,– сміючись, він обачно, мов з тонкого скла, поклав на стіл дозвіл вступати в університети їх гімназистам, він сміявся, та очі його були все ще у приморозку.– Навіть каву мені пропонували і американську сигару.

    16

   Кожного разу, як розрізував обгортку з пачки газет, що надходили сюди з підрадянської України одному лише Галанові знаними шляхами, у Модеста Пилиповича холод брався у грудях, мов від зимнього протягу, який  пронизував одіж і судомив тіло. Так і зараз  він з якоюсь пересторогою шелестів газетами, мов там, поміж сторінок, могло затаїтися щось небезпечне та лихе. Читати видання ці він звик з останньої або передостанньої сторінок, де здебільшого щось надибував про культуру, лише після того переходив на внутрішні  і в останню чергу читав передню.

   Левицький пробігав очима заголовки, перш ніж на чомусь спинитися, як раптом немов спіткнувся на короткому повідомленні «Арешт С. Єфремова». Як?  Що такого міг вчинити Сергій Олександрович, що потребувався навіть його арешт? Він же працював собі в академії, бокував галасливих справ, що затіювала тамтешня влада, ніколи й нікому зла не чинив…

   Це вже чверть століття спливло, як Єфремов разом з Грінченком, Матушевським, Модестом Пилиповичем і такими ж небайдужими іншими створювали Українську радикальну партію, ставили на ноги «Просвіту», налагоджували видавничу справу. Вимога широкої національно-територіальної автономії України, вільне вживання рідної мови в школах і адміністративних  установах, рівноправ’я і соціальна справедливість у реформованій федеративній державі – то для них були не просто несмілі і сором’язливі побажання. Коли у Львові, коли в Петербурзі, але досить поважними на той час накладами видавали в 1904– 1905 роках і пускали між люду брошури «Чому у нас досі немає доброго ладу?», «Чого нам треба?», «Як люди собі прав добувають?»… А ще клопоталися про драматичні й музичні гуртки, створювали товариства українства. Аби діло своє робити не за приказкою «той і ліс, а той по дрова», обєдналися з демократичною партією і  наприкінці 1905 року в Києві утворили Українську демократично-радикальну партію. У керівний орган УРДП  – Раду поряд з Єфремовим і Модестом Пилиповичем обрали знову Бориса Грінченка, Федора Матушевського, Євгена Чикаленка. Вже в наступному році відбувся перший з’їзд партії, у прийнятій на ньому програмі йшлося про парламентаризм і федералізм, автономію, Україна мала управлятися виборною народною радою, що сеймом  іменуватиметься. До підготовки вимог про відміну драконівського закону 1876 року попрохали підключитися В.Антоновича і М.Сумцова, партія мала своїх депутатів у І і ІІ  Державних Думах. Навіть фракція там була своя – І.Шраг, В.Шемет, П.Чижевський, О. Вязлов аж ніяк не були меланхолійними посланцями. Щотижневик «Рідний край» став офіційним виданням, яке  редагував М. Дмитріїв,  співредактором був Панас Мирний, серед співробітників тон задавали О.Пчілка, Х.Алчевська, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко.