Текст книги "Тиха правда Модеста Левицького"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

     -На тобі гроші, тільки не кажи Зіні то його дружина, бо бачиш як трапляється мені яка багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала,бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для них бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки.

    …Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона проте не дбала, то він би всі гроші убогим пороздавав. Така вже була в нього натура, що для другого останню сорочку з себе зняв би… Нічого йому ніколи не треба було, і ходив він так одягнений, що люди не раз з нього кепкували, а жінка навіть нарікала й казала жартуючи:

   -Я тобі пошию піджак з своєї старої спідниці, то ти ще й скажеш, що добре. То воно може й справді краще буде, ніж те, що ти носиш.

…Мати наша його найбільше з усіх нас,– а нас шестеро було дітей,– любила. Він найстарший був. І ніхто з нас не мав ані найменшого жалю, ані заздрості ніякої, що його найбільше мати любила, бо всі ми його любили й шанували, й почували, що його душа найкраща»…

                                                     8

   -Здається, наш вулик відчув вже весну,– посміхався у свої пишні вуса Модест Пилипович, обмірковуючи зі своєю колегою, викладачем української мови і літератури  Софією Орловською найближчі клопоти.

   Гімназійний вулик щороку на початку березня гудів і дзвенів голосистіше, бо незмінною традицією стало проводити  урочисті академії, присвячені пам’яті Тараса Шевченка. Навіть звично статечніші старшокласники забували свій поважний статус  і метушились та бігали коридором як першачки -одному доповідь треба готувати, інший пісні розучує,  хтось декламувати буде, інсценівки, звісно, також обов’язкові. Шевченківські академії ставали подією не тільки гімназійною, а й всього міста. А ще вони привертали увагу до гімназистів з малозабезпечених сімей – в дитини аж очі світяться до науки, а платити за навчання нічим, бо в батька з віддаленого поліського села, затиснутого зусібіч болотами, тої землиці, що кіт перестрибне. То ж міські пані вишивали рушники і різні серветки для благодійного продажу, а ще вельми в нагоді ставав фестиваль-лотерея, який охрестили гучним і романтичним йменням «Ельдорадо». На фестивалі грав духовий оркестр, влаштовувалася лотерея, де серед подарунків доброчинних картина чи птиця, вівця чи теля. Потіха й веселощі для всього міста, а неімущим гімназистам серйозна поміч. Бувало і по півтори тисяч злотих приносила така лотерея – це при тому, що плата найманого косаря на цілісінький пекучий у косовицю день становила два злотих.

   Модест Пилипович не раз подумки дивувався, яким тільки чудом тримається освіта і вся українська справа у краї, тримається на подвижництві окремих людей. Недавній сенатор польського сейму Михайло Черкавський, щотижня трясучись на тарантасі з Кременця до Луцька, видає тут тижневик «Українська Громада».  Перший директор їхньої української гімназії Іван Власовський зумів зорганізувати товариства «Просвіта» в Рожищі, Лаврові, Тростянці, Підгайцях, Воротневі, Полонці, Коршеві, згодом у Боратині, Заборолі, Хорлупах та інших селах і містечках. Все більшим стає авторитет і пошанування  Уласа Самчука – вже перший том роману «Волинь» вводить його в один ряд з Кнутом Гамсуном і Раймонтом, публікації Самчука у «Літературно-науковому віснику» та «Дзвоні», що надходять зі Львова, жваво обговорюються в освіченому тутешньому товаристві. Найменшу можливість, в тім числі і сенатську трибуну, використовують для доброго діла. До Модеста Пилиповича також доходила віддрукована на машинці, під вже бляклу копірку, промова Черкавського в сеймі: «Україна є тільки одна на цілому просторі українських земель, під усіма займанщинами, під усіма владами. І лише за таку Україну, Україну соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі». То вже через кілька  десятиліть Улас Самчук опише завершення подвижницької і трагічної долі родини Черкавських у своїх споминах «На білому коні. На коні вороному» .

«А кілька днів пізніше, 23 лютого, в Крем`янці відогралася трагедія нечуваного розміру і значення. Того дня рано там було заарештовано дванадцять видатних громадян міста, і вже того самого дня в годині п`ятій по обіді їх було розстріляно. Між розстріляними були такі наші друзі, у яких ми недавно гостили, як Петро і Ганна Рощинські, разом з їх племінником, сином сенатора Черкавського, Юрієм Черкавським. Також між тими жертвами був мій давній, ще з часів гімназії, добре знайомий, видатний кооперативний і громадський діяч Йосип Жиглевич. До цієї групи належало ще двох українців – Павло Гарячий і молода дівчина Віра Лебединська. Решта розстріляних були громадяни польського роду, прізвища яких не були нам відомі.

Усіх їх взято, як заложників за якийсь напад, вчинений партизанами на маєтності гебітскомісара Мюллера. Здається, було спалено його віллу, яку він будував в Бережцях біля Крем`янця трудом невільників.

Для нашої незабутньої бабці Ольги Струтинської це було завершенням її несамовитої родинної трагедії. Як сказано, її дочку Марію Черкавську з її маленькою правнучкою Олею вивезли совєти до Казахстану, її внучку Наталку Білинську ті ж совєти арештували, і вона загинула в тюрмі, і ось тепер вона за один день нагло і жорстоко втратила дочку, зятя і внука. Старенька, 76-літня бабуся залишилась дослівно сама. Без ніякої опіки... Уявити її горе немає сили. Дві великі, шляхетні, здібні, патріотичні родини – Черкавських і Рощинських перестали існувати. До цього спричинилося три ворожі окупації: польська, московська і німецька. І в цьому ім`я самодура Франца Мюллера, що прийшов для цього аж з Рейнляндії – буде навіки прокляте».

  …Між тим, до шевченківської академії в гімназії лишалися лічені дні, остаточно утверджувався порядок декламації творів: Модест Пилипович порадив почати з «Посланія…»

   І ось урочистий шевченківський вечір, зі сцени у напівосвітлений зал   звучить «І мертвим, і живим…» Докором, від якого холод стягує шкіру на спині, падають гіркі Тарасові слова…

    Все розберіть… та й спитайте

    Тойді себе: що ми?

    Чиї сини? яких батьків?

    Ким? за що закуті?

    То й побачите, що ось що

    Ваші славні Брути:

    Раби, подножки, грязь Москви,

    Варшавське сміття –ваші пани,

    Ясновельможнії гетьмани.

   Несподівана завірюха мести-крутити почала наступного дня, вже з самісінького ранку– директора гімназії викликали у староство.

   -Там ваші декламатори  про варшавське сміття вчора читали, що є наші пани гряззю московською… Що те має значити? – Не вельми чемно обійшлися з директором, навіть не запросивши присісти.

    «Дідько б ухопив твою матір разом з вашим вельми чутливим гонором,– вилаявся в думці директор.– Прийшли сюди зайди, люд, що споконвічно тут жив, ні за цапову душу мають – навіть найменшу посаду, посаду водолія на залізниці, що воду у паровози помпує, тепер українець не має права зайняти, тільки поляк. Але що ж тут подіяти – чия сила, того й правда. Більше ніж дулю з кишені йому не покажеш…»

   -То є внутрішнє українське питання,– взявся виправдовуватися директор.– Наш  знаменитий поет, такий як для поляків Адам Міцкевич, говорив, аби українські гетьмани ніде за сміття не вважались, мали гордість свою … То до польських справ  ніякого стосунку…

   Урядовець довго ще дивився на директора, підозріло мружачи очі, навіть не в обличчя дивився, а погляд чомусь тримав на рівні грудей, мов директор міг там заховати за пазухою щось недозволене чи кримінальне. »Десь стукач завівся, -подумав директор.– Треба все розказати нашому вчительству».

   Коли ж Модестові Пилиповичу розповіли про цей виклик директора, то він не став гадати, хто  виносить «варшавське сміття» з їх гімназійної хати. Нишпорки від влади  никають скрізь, тим паче, не бракує їх в нашій гімназії, невеличкому острівцеві українства посеред обширу тутешнього  краю, що чимдуж полонізували. Проте Левицький був переконаний, що однаково шило колись вилізе з цього мішка, нишпорка засвітиться, Але треба щось робити на противагу, бо інакше постережуть, воду на нас возитимуть та ще й шпаркіше поганятимуть. Випадок з Ангеліною Кабайдою  теж не спадав із пам’яті,  лише порадою та заспокоюванням дитини тут гріх обмежитися йому, слід захистити ученицю. Тому обидва випадки в думці Модеста Пилиповича складалися в одну справу – і захист від нав’язування неприйнятного для дитини, і випередження можливих наступних «наїздів».

   Хто б не був тим стукачем, однак, на переконання Левицького, він належав до однодумців Войцеха Вося, принамні, його недалекого оточення.

   -Колего, ви мене на каву якось запрошували, – при зустрічі з полоністом між іншим згадав Модест Пилипович. – Тепер моя черга вас запросити.

   – Залюбки,– гмикнув від несподіванки той, бо з часу попередньої розмови вони й спілкулися лише одним «добриднем».

   В тій самій кав’ярні цього разу люду не бракувало, якесь присвято саме було, але гамір підхмелілої публіки розмові не заважав.

   – Пане Войцех, ви досвідчений педагог, але з Ангеліною Кабайдою, мені видається, негаразд повелися,– на запитальний погляд Войцеха Вося  відразу, без передмов сказав  Модест Пилипович. – Не можна погрожувати дитині, тим паче, ваш предмет вона бездоганно знає.

   Полоніст спохмурів, в нього аж губа з образи смикнулася.

   – Ви не маєте рації. То не погроза, то почесне завдання їй пропонувалося. І мені шкода, що в гімназії держави Річ Посполита нишком іде антипольське виховання.

   – От, зразу й політику пришив…Навіть якщо Ангеліна трішки лукавила, казала, що не знає достатньо, на потрібному рівні життєвий шлях Юзефа  Пілсудського, а з якихось причин не хотіла просто, то однаково не слід присилувати, бо вийшла б та доповідь нещирою, мученою… Наскільки мені відомо, не схвалює таке педагогіка.

   Сутулий музика, похитуючись в такт мелодії, цього разу, під настрій публіки, грав жвавіше, смичок у його руках був бадьорим та особливо веселим, тільки обличчя самого музики, сіре й смутне, ніяк не в’язалося  з ритмом мелодії. Левицький знав причину смутку того– кілька днів назад був він в Модеста Пилиповича на лікарському прийомі, сухоти в дочки починаються. Прописав Левицький дитині ліки та ще порадив змінити клімат, потрібен сухіший і теплий. Та з батьковим зарібком у цій кав’ярні легко про те говорити…

   -Педагогічно, непедагогічно, – тягнув слово полоніст, мов перекривлював Модеста Пилиповича.– Ну чого навпростець не сказати, що дивитеся на Пілсудського швидше як на якогось недруга.

   – А ви самі хоч усе знаєте? – раптом швидко перепитав Левицький.– Про причини перебування у Токіо молодого Пілсудського, де гроші бралися на перші кроки в революції? А  щось ще з школярки хочете…

   Полоніст замовк, тільки стиснув губи, мов колька несподівана схопила і тепер треба перечекати, доки вона відійде. Модест Пилипович сказав про те, що упівголоса обговорювали десь на кухні чи ген на вулиці, подалі від чужих, тим паче  вух дефензиви. Газети рясніли великими портретами «дзядека нації», що не заважало людності і українській, і польській шептатися нишком про співпрацю молодого Пілсудського з японською розвідкою та пограбування банків і поштових поїздів для створення руху визволення.

  – Сто двадцять три роки неволі Польщі під російською імперією…Ми не забули варшавських немовлят, нанизаних на суворовські багнети, древній польський трон, облаштований Катериною ІІ під клозет…Тому й ціниться, зроблене Пілсудським,– та колька полишила полоніста, натомість найшла хвиля суму, ненаграного і непідробного.– Кому, кому, а українцям гріх на нього клепати. Я скажу те, чого може й не слід було б говорити… Мій знайомий з Варшави, що в тих колах перебуває, почув якось особисто з вуст Пілсудського: «Я програю своє життя, якщо мені не вдасться створити вільну від москалів Україну».

   Вперше за час спільної праці Модесту Пилиповичу стало якось шкода колегу,  щирого по своєму, простого і прямолінійного  як цвях, людину,  що не дозволяє собі ніколи розкоші сумнівів і вагань, готову йти до означеної цілі навіть з заплющеними очима.

   – Борони мене, Боже, малювати Пілсудського тільки однією фарбою, тим паче винятково похмурою. Але таким постатям тільки час підбере справедливу мірку, за життя, чого доброго, можна  вректи. У мене, повірте на слово, були  свої підстави виробити власну оцінку.

   Ще десятка років не минуло, ще події, обличчя і документи миготять перед очима, як за вікном швидкісного потяга, багато випадало ситуацій, за яких Юзеф Пілсудський виступав у вельми несхожих іпостасях. Можливо, несхожість ця  особливо рельєфно відбилася у листі Симона Петлюри до польського керівника після Ризької угоди. Цей лист чільним урядовцям УНР був наданий тоді в копіях.

                « УНР

Голова Директорії

і

Головний Отаман Військ

Української Народньої

Республіки

8 листопада 1920 року

Ч.

Ставка

П. Коменданте

Сердешно дякую Вас за слова привіту та високої оцінки для Української армії. Та доля, яка спадає на неї після Рижського трактату, є дуже одповідальною. Вона мене хвилює і трохи непокоїть. Головним чином через те, що я не маю набоїв до рушниць в належній кількости. І перше, з чим я хотів би до Вас звернутись, це – справа про набої. Коли Ви маєте їх – переуступіть мені. Друге. Я велів послу в Німеччині почати переговори про купівлю там рушничних набоїв. Хочу просити Вас, аби Ваш Уряд не чинив перепон в справі перетранспортовання їх через Польщу.

В той час, як Ви будете читати цього листа, українське військо буде провадити бої з большовиками за осягнення лінії р. Буг. Я почав офензиву, бо се єдиний виход із становища, утвореного рижським трактатом, деякі пакти котрого для мене є незрозумілі та, певно, й не для мене одного, бо мені здається, що й знавці міжнародного права не все в тому трактаті збагнути та пояснити зможуть. Єдине, що для мене ясним є після ознайомлення з цім витвором дипльоматичної мудрости, це те, що я залишаюсь один і що Україні прийдеться провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Европи, яка в позі Пілата буде дивитись “на схід”. Коли я кажу про самітність української армії, то се через те, що Врангеля не беру на Serio, гадаючи, що він довго не втримається, а Перемикін як реальна сила є непевна, нестала. Одночасно з цім ніколи ще не були такими сприяючими обставини боротьби з большовиками, бо настрій українського населення є рівноважно-державний і активний. Йдуть люде на мобілізацію, годують армію, допомагають їй, бо хочуть ладу, спокою, порядку. Я би, в інтересах Польщі і України, хотів би, аби запілля моє було спокійне і організоване. Воно таким і буде, коли Ваші військові виділи, п. Коменданте, не будуть руйнувати тої праці, тих зусиль, які переводяться в життя моїм урядом. Вони – Ваші виділи, забірають хліб, цукор – безплатно, реквізують у селян збіжжа, худобу, роззброюють жандармські постерунки українські і взагалі поводять себе в той спосіб, що ідея польсько-українського порозуміння провокується, а дезорганізація та дезорієнтація української людности має великий грунт під ногами. Отож, третє прохання, з яким би до Вас звернувся, було б прохання про зарядження мір припинити свавільство частин військових, на Волині перебуваючих. Населення, бачачи такі явища та на своїй шкурі їх відчуваючи, убачає в них симптоми повернення поляків на Україну і нових окупаційних кроків з їх боку. Тим більше воно має право і підстави так думати, коли взяти на увагу, що деякі командіри частин касують українську цивільну владу, розганяють її, допускаючись при тому образливих та недопустимих лайливих слів на адресу УНР і всього українського.

Мені, п. Коменданте, великих зусиль коштує заспокоювати розбурхані страсти і болючу вразливість як громадянства, так і війська, представники яких нарікають на те, що б, мовляв, коли українці потрібні були полякам, то й ласки запобігали у українців, а як потреба така пропала, то поляки дозволяють собі речі та вчинки, які аж ніяк не в’яжуться з недавнім дружнім співділаннєм. З огляду на те, що поводження польських частин в Остріжському, Ізяславському, Звягельському та инших повітах Волині дає матеріял населенню думати про окупаційні наміри щодо ціх місцевостей, то я підкреслив би подвійну потребу уникати такого поводження: населення ніколи з такою думкою не помириться.

Я знаю, п. Коменданте, що справи, вимагаючі полагодження, є дуже складні. Але, в ім’я державних інтересів і майбутнього так Польщі, як і України, все ж їм треба полагоджувати. Силою України ніхто не візьме, а жити з нею дружно, справді по братерському, можно лише при умові пошани її національно-державних прав. Я не бачу, приміром, щоб ті права шанувались польською стороною при заключенню умови про розрахунки взаємні і гадаю, що умову ту треба негайно переглянути, скорегувавши її в спосіб парітетности обопільних обов’язків. Свої обов’язки Україна зможе і надалі виконувати – і то честно – але силою приневолити її до цього, користуючись нинішнім становищем, не можна.

Подане вище подавати до Вашого відома дає мені право, п. Коменданте, Ваше щире і мудре відношення до інтересів України, яку Ви хотіли би бачити дружньою до Польщі. Я так само хочу цього: Вправді Рижський трактат надщербив в свідомости широких громадянських кругів цю, але, я думаю, що в недовгому часі обставини примусять зробити ревізію Рижських умов, а разом з тим поставлять на порядок дня і співділання польсько-українське.

В тих складних та тяжких умовинах, серед яких доводиться мені нині працювати, я моральну силу почерпаю в певности самої справи і в тій симпатії, яку ви, п.Коменданте, маєте до цеї справи.

8/ХI 1920 року. З правдивим привітом

Петлюра».

   …Модест Пилипович з Войцехом Восем примовкли і кожен задумався над своїм, але роздуми їх перервав музика, що підійшов до столика. Левицький жестом руки надав право замовлення колезі, як гостю його сьогодні, і Вось те замовлення зробив, попросивши свого улюбленого Шопена. Але коли Левицький вийняв гаманця, то музика раптово, як з переляку, тільки головою крутнув – він не візьме грошей з Модеста Пилиповича.

   – Ні, таки не випадає на Пілсудського губу кривити українцям, -вернувся до мови полоніст.

   – Людина як світло, а воно, як відомо, розщеплюється щонайменше на сім кольорів,– невизначено відказав Левицький.– А щодо Ангеліни Кабайди та інших гімназистів, то не присилюйте їх, до чого душа не лежить. Якщо ж буде це й далі тривати, повірте, по доброму прошу, то піду до воєводи, Я з ним десяток літ вже знайомий, разом колись працювали, згадували ті роки кілька днів тому. А далі, самі знаєте, запит у кураторію, нудні пояснення, тінь на репутацію і тому подібне… Воно вам треба?

   – На вас ніяк не схоже,– засміявся полоніст.

   – Схоже, – притиснув слово, не прийнявши тону, Левицький. – Ще й як, бо різного траплялося на віку.

                                  9

  Повернувшись з гімназії, Модест Пилипович звично відходив від цілоденних клопотів у своєму улюбленому різьбленому кріслі, що добродушно поскрипувало,– він замовив тутешньому майстрові за власним кресленням дві бандури, собі і внукові,  а той майстер, щира душа, виготовив ще й крісло та канапу. Призаплющивши очі, Левицький кілька хвилин немов плив тихою рікою, та вода змивала з душі всі прикрощі і життєві намули, відновлювала в тілі свіжість та непереборне бажання братися знову за перо. Які б круговерті не кружляли життям, а він собі взяв за звичку хоч сторінку-другу написати щодня. Ще п’ятнадцятилітнім гімназистом у Кам’янці-Подільському видав свою першу книгу «Граф Мотика» і відтоді письменництво увійшло у єство. Оповідання, статті для газет, есеї і спогади, навіть водевілі, підручники та посібники української мови для малечі й не тільки… Негадано для себе, як багато літ тому у Ковелі, взявся зараз Модест Пилипович за медичну працю «Туберкульоз у видатних діячів». Йому так не хотілося, аби багатюща медична практика пішла разом із ним – лікувати або консультувати йому довелося на віку вельми багатьох видатних українців наприкінці дев’ятнадцятого і в першій третині двадцятого століть, причому як на українських теренах, так і далеченько за їхніми межами.

   То було несподіванкою і для батька, щирого приятеля Володимира Антоновича і Тадея Рильського, і для всієї рідні. Вже завершуючи студії історико-філологічного факультету університету святого Володимира в Києві, Модест раптом кидає навчання і стає… першокурсником медичного факультету в тому ж університеті.

   -Не лягає мені на душу стезя казьонного вчителя,– віднікувався і делікатно відпирався від докорів рідні, що дивувалася і насідала.– Бачите самі, що діється в нашій змосковщеній школі. Раніше ніж вчити, люд наш нагодувати слід та подбати про його здоров’я…

   Молодою забаганкою в перші дні, ошелешені новиною, вважали те рідні, побурчали, побурчали, а там і …змирилися.

   Прадавні поліські бори, де відлуння, ледве гукнеш, видавалося, тиждень котитиметься, перекочуватиметься і перегукуватиметься, тихі озера, що шурхотять безтурботно хвилею у прибережних очеретах, луки, що по весні зацвітають усіма баченими і небаченими кольорами, які тільки здатна витворити природа – Модест Пилипович швидко полюбив цей край і призвичаївся, став своїм серед тутешнього люду. І як на весні можна зібрати букет з мислимих і немислимих квітуючих трав, так і букет хвороб для практики молодого лікаря  складався  більш ніж розмаїтим. Малярія не була рідкісною гостею і трахома непоодинока, сухоти і дитячі інфекційні хвороби, а ще не раз випадало Левицькому бути за акушера  або  хірурга, за фармацевта чи зубного лікаря. Його перо, що донедавна писало лише оповідання, тепер мало  наловчитися  до витвору популярних, але так потрібних практичних посібників.

   Письменницька мрія хай почекає, а от книжечка «Короста або чухавка» чекати ніяк не може, і «Сибірська язва» також, «Як рятуватися при наглих язвах та каліцтвах», «Лихі хвороби на очі»,  «Невидимі вороги та друзі наші», видання  вартістю одну копійку про скарлатину,  холеру, про можливі наслідки лікування у всіляких ворожок,  у бабок-шептух, «Десять заповідів матері», «Десять заповідів здоров’я»…Ні про яку винагороду мова не могла йти, навпаки, то ще й пов’язане із особистими витратами, зате видавав де тільки вдавалося – в друкарнях повітових містечок і в Петербурзі, у Києві і в губернських видавництвах.

   Спалах холери весною 1895-го додав лікарю ще роботи – добиратися до віддалених хуторів в час повені не раз доводилося вбрід, вода заливала підводу, то ж долали броди, стоячи на возі, а та вода булькала до колін.

Інколи такі виклики траплялися не без пригод. Вже першого разу, як тільки в’їхали в ліс, раптом дорогу перепинив величезний лось. Він стояв просто на колії, широко розставивши стрункі й неймовірно довгі передні ноги, а голову перехилив убік; лось зірко, навіть якось запитально   вдивлявся у подорожніх, мов знати хотів напевне: «А хто це тут заявився?» Звір стояв як справжній володар усього обширу, якась особлива упевненість чулася в його поставі, непокірний дух лісів, наче він особисто розпоряджався цими борами, лісовими стежками, навіть повітрям, що сосновою живицею вщент пройнялося, аж загусло від тої живиці, навіть птаством лісовим гомінливим і неголосними лісовими струмками течії неспішної та прозорості кришталевої.

   Візниця, проте, не подав вигляду, лише скоса зиркаючи на Левицького -добряче налякався він чи ще ні, і щомоці, аж лійці з натуги дзвеніли, стримував напуджених коней. Модест Пилипович вперше бачив такого велетенського звіра, не поворухнувшись, він зачаровано спостерігав як лось, загрозливо гребнувши пісок одною ногою, потім другою, перехилив голову в інший бік, наче хотів зустрічних зусібіч проінспектувати; врешті, упевнившись в чомусь своєму, одному лише йому відомому, хитнув згідливо розкішною кроною своїх рогів і неспішно подався у гущавину.

   -Його звуть у нас Хазяїном, – як уже затріщало гілля за лосем, засміявся візниця до Модеста Пилиповича і якісь лукаві іскринки змигнули в його очах.– Він тут часто отак переходить…За свого, видається, визнав  він вас, пане дохтуре. Та, кажуть, біда, якщо зустрічний йому не до шмиги –років п’ять тому тут один началник ледве вцілів…

   Модест Пилипович, боячись в час епідемії за сім’ю, перевозить дружину Зінаїду з сином Віктором у Колодяжне, винаймає тут житло. Обідають у місцевого предводителя дворянства Петра Антоновича Косача,  та не завжди Левицькому вдається потрапити  на обідню пору. Сім’ї  Левицьких і Косачів зійшлися легко, Модест Пилипович лікує чи дає лікарські поради Олені Пчілці, Лесі, що вже мала проблеми із здоров’ям. Якось Олена Пчілка чи то пожурила легенько Модеста Пилиповича, чи просто висловила жаль:

   – Шкода, що лікарська практика і підготовка медичних видань забирає в Вас стільки часу, який віддати могли б літературній творчості...

    Левицький тільки руками розвів:

    -Немає тут ради…

   Родина Косачів на півночі Волині була, певне, чи не єдиним духовним центром, куди йшли листи з усієї України освіченого і небайдужого люду, де збиралася інтелігенція, відбувалися літературні вечори чи вистави.

   Ці гарні людські стосунки зберігатимуться довгі роки. Леся Українка у листі до сестри згодом оповідатиме: «Був Людін вечір…На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту» М.Ф.Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущення недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни».

   Леся Українка нагадувала сестрі , що у перекладі ім’я Модест означає скромний.

   І все ж Левицький викроював час для написання творів літературних. Коли через загострення хвороби дружини сім’я переїхала в містечко Окни на межі Поділля й Херсонщини, чимало клопотів мав з виданням водевілю «В клуні». Раз по раз він посилав у цензуру твір, та шоразу повертався рукопис з розмашистою резолюцією червоним чорнилом на титульній сторінці: «Ни к печати, ни к постановке на сцене не разрешается». Російська влада забороняла українську мову, видати рідною можливо було щось хіба про коросту або чухавку… Тим часом автора взяли під «невсипуще око», починалися придирки навіть по лікарській роботі. Лікарня Модеста Пилиповича була однією з кращих в губернії, це визнавали всі, але грошовий звіт за діяльність несподівано навіть не був прийнятий –  причина вельми поважна, недокладність… 14 копійок. Інспектор, людина освічена і небайдужа до української справи, по секрету сказав Модесту Пилиповичу, що начальство зизом на нього дивиться через написання творів рідною мовою, отож, хоч і добрий лікар Левицький, та через це потрапив у «неблагонадежні».

   Перо не вельми тримається в пальцях, на думці ще людський біль, на який надивився і наслухався за неймовірно довгий-предовгий  день. Але все ж на папір рядок за рядком лягають оповідання… «Сини», «Кроваве поле», «Де правда?», «Згуба» – це про такі та інші твори скаже Олена Пчілка:

   – Надзвичайна правдивість малюнка. Тиха правда…

     Антін Крушельницький  в «Літературно-критичних нарисах» напише:

    – Мало у якого письменника в кожному творі так виразно і одноцільно його письменська фізіогномія, як у збірці оповідань Модеста Левицького. Усі його малюнки основані на тлі життя того народу,що..залишений рідною інтелігенцією…, б’ється як та птаха у клітці і ніяк не може потрапити у відчинені дверці.

   А за переклади українською мовою зарубіжних відомих авторів Модест Пилипович, певне,  вперше в житті мало не посварився з дружиною. В них не було суперечки, коли бралися за «Фараона» Болеслава Пруса, «Хама» Елізи Ожешко, «Нетрі» Айтона Сінклера чи «Спартака» Джованьйолі, за твори Шолома Аша чи Ганса Ніколає, Толстого чи Гомуліцького. А як дійшло до Сенкевича, то Модест Пилипович надувся і лише очима закліпав, мов попала йому туди порошина.

   – Не лежить в мене, Зіно, душа, – не приховував нехоті він.– Хмельницький у нього дрібний п’яничка, а всі ми абищо – так собі, волоцюги, лайдаки і грабіжники.

   – Премії ж Нобеля він удостоєний, не варто би нехтувати. Мені видається, ця ненависть не так на рівні ворогування народів, як на побутовому, забобонному, дрібному міщанському, якщо хочеш…

   – Премія премією, мода на цього письменника модою, а по нас і без нього досить топталися. Ти ж знаєш, що з цього приводу вже писав Іван Франко. Та й польська мисляча інтелігенція таку  злобу не розділила. Згадай Ожешко і Пруса, Свєнтоховського і Качковського…Ти собі як хоч, а я не буду,– вперся на думці, тільки далі кліпав очима, мов ображений школяр за несправедливу оцінку вчителя.

   – Чекай, чоловіче. В літературі не тільки хвалебне буває, хай і криве, та все ж якесь дзеркало . Про це мова, проте, окрема. А зараз ніхто на трилогію тебе не силує, можливо, візьмімося за «Quo vadis». Стривай, ось тільки глянь на уривок.

   І дружина зашелестіла сторінками, ще хрусткими після друкарської машини, незатертими і незачитаними.

   «І скажу тобі так: я не знаю, як влаштовані християни, щоби існувати, та знаю одне – де починається їх вчення, там закінчується римське владичество, закінчується Рим, закінчується життя, різниця між переможцем і переможеним, багатим і бідним, паном і рабом, закінчується будь-яка влада, закінчується імператор, закон і весь світовий устрій, приходить Христос і якесь там милосердя, якого досі не знали, і якась там доброта, невластива людині і чужа нашим римським звичаям», – читав, не ворушачи губами, Левицький.

   -Ну як, нічого тобі не нагадує з роздумів цього патриція, гонорового імперського пана, що власних сумнівів ніяк не здолає? – дружина вперлася поглядом в Модеста Пилиповича, наче то саме він є тим впертим римським патрицієм, що болісно шукає свою дорогу, спотикається, перечіплюється, мучиться і страждає.

   Врешті якось знайшли спільну мову…

                                                10

   У гімназію з дому ходити Модесту Пилиповичу було неблизько, з його хворим серцем дорога кожного разу давалася з немалим трудом, то ж доводилося  кілька разів перепочивати – він ще соромився своєї немочі, не хотів аби подорожні на нього звертали увагу, тим паче жаліли і співчували,

Тому інколи вдавався до нескладних хитрощів: то листок зірве з дерева і пильно його розглядає, мов то саме зараз було нагальним інтересом в житті, то шнурки на черевиках без поспіху перев’язує або візьметься порпатися щось у портфелі, доки в грудях пекти і тиснути перестане. Інколи розрадою у дорозі був Павло Петрович, вчитель математики з російської гімназії, що жив по сусідству і в той же час ходив на роботу.