Текст книги "Тиха правда Модеста Левицького"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

    – Мусить щиро наше серце за народ свій битись!– лунає з вуст буковинця Немоловського, якого Трегубов також чомусь сприймає за іноземця. Та ледве встигла кілька слів привітання сказати українською чернігівчанка Ольга Андрієвська, як міський голова аж зблід:

     -Не велено допускати українських привітів!

   У запалій тиші до президії підходить Микола Міхновський.

    – Як делегат від харківської адвокатури, я привіз  вітання рідною мовою. У разі заборони можу президії віддати лише обкладинку!– і він жбурнув  мало не межі очі аркуш цупкого паперу.

    У такій же тиші до столу підходить Михайло Коцюбинський і кидає на стіл обкладинку.

    Одне за одним знані в Україні люди шпурляють в президію обкладинки і небавом Трегубов з віце-губернатором залишився наодинці з порожніми кріслами.

    -Полтавська міська управа,– посміхнувся раптом Дорошенко,– поскаржилася на міністра за заборону в Сенат. Тяжко думав й трудився петербурзький Сенат, і таки виніс рішення заборону скасувати. Але аж через три роки, коли вже Плеве не тільки в міністерському кріслі, а й в живих не було…

   По мовчанці, в якій лише віз жалісливо поскрипував, жаліючись на мучену, розкислу і  розбиту дорогу, Дорошенко додав:

   – Я до того, що за ріжних обставин інтелігенція має обстоювати своє. І не завжди те збройно, бо той таки мовчазний протест наробив розголосу у Відні й Парижі, Стокгольмі і Лондоні. Яку тільки пакость нам не чинила чужа влада, а таки пам’ятник збудували й відкрили.

   Через багато літ Дмитро Дорошенко напише: «Цілий тиждень пробув я у Полтаві, і цей тиждень зробив на мене на віки незабутнє враження. Мушу щиро сказати, що такого піднесення духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917–1918 роках: дні полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми – не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми – громадянство, що нас цілі тисячі, що у нас усіх б’ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, незважаючи на всі кордони, якими нас переділили чужі держави».

    А Модест Пилипович ще довго оповідав гімназійній молоді про Берестечко, про відвідини його з людьми, чиї імена не під силу нікому викорчувати з української історії.

   -Їдьте, друзі, та будьте обачні,– казав Левицьким своїм гімназистам і ті розуміли пересторогу. Бо траплялося вже, як збиралася на козацьких могилах українська молодь, то раптом, мов з-під землі, заявлялася польська кінна поліція і свистали нагайки над головами, врозтіч кидалися безоружні люди, а за ними, неначе на полюванні, гналися з гиком на конях, особливо за молодими людьми у вишиванках.

   Модест Пилипович ще довго оповідав про Берестечко, бо хто ще може оповісти тут незамулену  правду  про минувшину і пракорені, тут, де бракує шкільних підручників, де замість них лиш на жовтуватому дешевому папері конспекти лекцій, розмножені на шапірографі під фіолетову, добряче  вже стерту копірку, тут, де можна щось, звісно, спитати в пана Войцеха Вося, та тільки отримати в відповідь переконливе вельми:

Бздури, панє!

                                                                  4

   Оповідь про поїздку в Берестечко з Дорошенком і Зілинським несподівано схвилювала самого Модеста Пилиповича. Згадався весняний день, а було то, він пам’ятає напевне, 2 березня 1919 року, як разом з Федором Матушевським і іншими колегами з української надзвичайної дипломатичної місії ступив на грецьку землю – ще мали мороку висадитися, берег он недалечко, хлюпає пінистою хвилею, та спробуй, хоч на крилах, до нього долетіти… Але добросердечний капітан французького воєнного судна дав катер і баркас. Швидко добралися до Атен електричною залізницею, тільки будівлі й дерева миготіли в вікні, і ось це  уславлене місто… Гамірливі вулиці з людом усіх, видавалось, країв і континентів, пахнуть оливки і евкаліпти, досі незнані квіти усіма кольорами палахкотять. Та прибулим не до екзотики, їм треба чимдуж розміститися і почати роботу.Ніхто не бере до уваги непередбачувані проблеми – грошей при обміні виявляється вдвічі менше, ніж розраховували їм у Києві на перебування, помешкання винайти вельми непросто, в готелях ціни шалені і такі ж шалені …блощиці.

   Вже наступного дня, ледве оговталися, голова місії Федір Матушевський збирає нараду.

    -Маємо довести,– каже голова,– що наш приїзд є тільки поновленням давньої дипломатичної традиції зв’язків з Грецією, зв’язків з Візантією. Маємо домогтися визнання Української Народної Республіки провідними державами світу. А ще слід ознайомити громадські та офіційні кола з культурним і літературним надбанням нашого народу. Добре було б видати серії збірників з творами українських класиків, опублікувати максимально  статей з історії та економіки…

   З цієї амбітної програми значна частка мала лягти на Левицького як письменника і знавця чи не більшості європейських найпоширеніших мов.

    Ще валізи не всі розпаковані, як жити і де харчуватися не все зрозуміло, а клопоти  навалювалися хвиля  за хвилею. Вже через день, як тільки розмістилися , Модест Пилипович як радник голови місії разом з Матушевським і позаштатним секретарем Лямбріонідісом йдуть на прийом до міністра закордонних справ Греції Діомідіса.

    -Буду говорити винятково українською,– попереджує Матушевський.

   Модест Пилипович відчував, як хвилюється голова місії, та й  в самого його душа не на місці. «Бідна Греція, – подумалося мимохіть.– Невільниця Антанти, яку гарматами й голодом в 1916-му змусили «добровільно» пристати до  неї. Тепер же самостійно боятиметься крок ступити».

    Попри хвилювання, аж піт лоскотнув під сорочкою, вітальне слово голови Левицький виголошує французькою впевнено й твердо, немов представляє країну з віками усталеними традиціями, а не державу, що здобула щойно свою незалежність і їй треба ще добитись визнання.

    В просторому кабінеті міністра зі старовинними статуями античних богів, розкішними люстрами і оздобленням стін і стелі  під сиву древність з перших хвилин встановилася довіра, її не похитнула навіть несподівана манера міністра все записувати – хоча це спонукало зважувати на мисленних терезах кожне слово.

   Матушевський говорив енергійно, переклад від того затинався  і  ледве встигав, голова місії нагадав українсько-грецькі стосунки ще з сьомого століття по Різдву Христовому, поновлення їх в столітті сімнадцятому, і аж до сьогодні, розбудови держави тепер і до боротьби з большевиками.

   Міністр мовчки слухав,  то нотуючи йому потрібне, то тереблячи ретельно заточений олівець в руках, і тільки один раз перепитав:

   -А чи матимуть місце у вашій республіці люди багаті, промисловці, ті, кого модно звати стало буржуа?

    – Матимуть всі, хто живе працею й розумом,– відказав Матушевський  і передав господарю кабінету дипломатичну грамоту.

   Міністр біг очима документ, водячи олівцем у повітрі  над читаним, мов боявся збитись з рядка, а врешті, опустивши очі, відказав:

     -Не можу певного нічого сказати до розгляду на світовому конгресі. Але в гостинності не тільки не відмовляю, але й щиро радий вашому приїзду.

   Прощаючись, міністр вельми делікатно натякнув, що до вирішення українського питання кимось у міждержавних верхах добре було б не робити великого розголосу про перебування місії.

     «Отакої,– скривився у думці, як від кислиці, Модест Пилипович.– У своїй господі вже перестали бути господарями. Собі ради не дають, де там чекати вже підримки Україні».

    У чужому місті, де досі ні душі знайомої, хіба тільки голуби під вікнами готелю знайомо воркували досвітками, поступово знаходилися приятелі. Колишній грецький консул в Москві Сагіріяніс, що запам’ятав приязне ставлення до нього Києва, коли він тікав із Совдепії додому через Україну, заглянув на вогник і розповів цікаві новини. Відразу по візитові української місії до міністра Діомідіса побіг до нього російський посол князь Демидов і нарозказував, що ми большевики. Тому, на думку Сагіріяніса, українцям треба невідкладно зробити візит до грецького митрополита – про зустріч він навіть сам може домовитися. Так і зробив.

     Високий, розмашистий в плечах, з білими пасмами сивини в бороді митрополит зустрів щиро.

   -Як син православної церкви,– говорив при початку Матушевський,– як представник держави, що колись прийняла віру й науку Христову від Греції та й до цього часу залишається їй вірна,я вважаю за свій обов’язок, ступивши на грецьку землю, завітати до вищого представника грецької церкви, бо, добиваючись політичної незалежності, Україна добивається і церковної незалежності від московської церкви.

     Митрополит в свою чергу взявся викладати власне бачення релігійної ситуації в краї, у його веселому і доброзичливому погляді час від часу могла промайнути хіба звичайна людська цікавість: а що ж то за люди до нього заявилися? Він викладав своє бачення, частенько плутаючи Україну з Росією, картав большевиків за причинені кривди церкві і переконував, що православ’я, на відміну від латинства, не втручається у політику.

     «Якби ж то…»– перезирнулися мовчки гості.

    Далеко не зразу відповів митрополит на пряме запитання, чи можна розраховувати на нього в утвердженні незалежності української церкви – він довго дивився мимо гостей на лампадки, що змигували і ледь чутно потріскували, мов там можна було видивитися істину.

   -Все якось улаштується,– ухилився від прямої відповіді.– Матимете незалежну державу, то й церква здобуде назалежність

    А ще через кілька днів по зустрічі в українську місію зазирнув Сагіріяніс і вже з порога почав загадково всміхатися.

    -Князь Демидов знову пішов вашими стежками…Майже відразу за вами  теж заявився до митрополита,– і він поклав на стіл стосик свіжих атенських газет.-Люди сміються зі слів князя, що похвалився пресі: митрополит, мовляв, пообіцяв помолитися за велику Росію.

    – А що ж сам митрополит думає про нас? – не стримався Модест Пилипович.

     -Цитую дослівно,– не втаївся Сагіріяніс.– Він сказав: «Правдивий християнський народ ці українці».

   …Наставало літо, нескупе грецьке сонце в пересушеному повітрі, здавалося, перевершило в щедрості саме себе, бо навіть в тіні платанів дихати доводилося як рибі, яку щойно витягнули силоміць з води і вона жадібно ловить та заковтує повітря, яке однаково не дає порятунку –  Модест Пилипович міг тільки мріяти побути вдоволь з сім’єю на морі, де вологий вітер поволечки остудить розпечену душу, де заспокійливо накочується хвиля на берег і плавно, з ледь чутним шурхотом гальки й піску відкочується собі назад до великої води. Він міг тільки мріяти, бо щораз нові турботи накочувалися куди швидше морської хвилі.

    Ще тільки  під’їхали до румунського посольства, навіть в дверях не встигли подзвонити, як вправний портьє відчинив їм і провів у помешкання. Посол зустрів приязно, але відразу попередив, що приймає українську місію неофіційно. За півтори години встигли переговорити і про Розанду Лупул, невістку Богдана Хмельницького, і про Петра Могилу, та найскладніша мова про сьогоденне, чому ми не боремося проти большевиків спільно з російськими добровольцями, спільно з Денікіним. Модест Пилипович бачив, як обличчя Матушевського бралося рожевими плямами, наче від дитячої висипки, то не було безпричинне роздратування, то було набридливе запитання від цілковитого незнання справ.

   – Ми довго були федералістами–  помовчавши і заспокоївшись, врешті відказав голова місії.– Ми довго вірили в здоровий розум Росії і хотіли існувати на федеративній основі. Коли ж через нерозум уряду і росіян Росію штовхнули в обійми большевиків та анархії, ми проголосили свою незалежність А Денікін на Україну тим же духом дише, що й большевики, що й прісної пам’яті царський чинуша…

   В італійському посольстві сперш мова зайшла про Данте і Амічіса, поступово посол барон Авенацо розбалакався, нагадав навіть, що демократія венеціанська і торгові центри Італії ще в прадавні часи мали зносини  з Україною. Щоправда, спочатку сказав «півднем Росії», та враз спохватився  і сам себе поправив. А далі мова пішла про насущне, барон і Модест Пилипович, як перекладач від української сторони, по черзі, немов картярі, клали свої козирі на стіл – і кожен, кидаючи випробувальний погляд на суперника, свою карту вважав важливішою.

   -Якщо Україна зможе створити більш-менш сильний уряд, то цим  добре укріпить свій суверенітет.

   -Ми ведемо боротьбу  проти большевиків вже стільки місяців лише власними засобами. Без найменшої помочі. Хіба то не ознака сили?

   – Це сильний аргумент.

   -Щедрою рукою даються Денікіну мільйони, він може за гроші найняти добрих офіцерів. А в нас люди воюють не за гроші. Хіба це не доказ авторитету української влади?

   -Антанта втомилася після чотирьох літ війни. Хай буде між нами, але Франція вже не хоче більше воювати, хіба енергійніше  підключаться Румунія та Польща.

   – Без бази – фронту проти большевиків не може бути. Україна ж є центром.

   – Я буду телеграфувати до свого уряду про необхідність визнання суверенітету України і технічну допомогу,– сказав Авенацо насамкінець.

   Того вечора втомлений, з посірілим обличчям, що за останні тижні витягнулося і осунулося, Матушевський чи не вперше поскаржився Левицькому:

   -Робиш, робиш, а тої роботи ні попереду, ані позаду не видно… Всі погоджуються, всі кивають схвально головами, тільки помочі Україні досі ніякої.

   Дві зустрічі в американському посольстві пройшли начебто успішно, але тут думки в колег розділилися. Посол Дроперс складав враження людини відвертої, без помпи і марнославства: сіли, закурили, розмову повели відразу без хитрощів і дипломатичних вихиляс.

   -Мої симпатії однозначно на боці України.– пустив акуратне кільце диму від сигари Дроперс.– Але ж політика не тут робиться.

   – Розуміємо, але сюди ми приїхали, аби просвітлити бодай трішки  геть закаламучену і заплутану лихими людьми українську справу.

   Швидше мова просувалася, коли з англійської перейшли на німецьку, непомітно встановилася атмосфера довіри і склалося враження. що всі тут давно вже знайомі.  Особливо зацікавили Дроперса економічні викладки, які показали ступінь визиску України колишньою імперією.

   -Я тепер все розумію. – пухкав димом Дроперс як паровоз, що набирає тяги.– тільки скажіть, яку реальну поміч ми можемо дати взагалі і чим я особисто міг би стати вам у пригоді?  Ви здогадуєтеся, що Америка ні одного жовніра вам не направить, бо це викликало б протест у нашій країні.

   В час другої зустрічі Дроперс так само був простим і відвертим, тільки все лаяв Європу:

   – Нав’язала тут вузликів, позаплутували…Хочеться кинути все до дідька і драпанути в свою Америку.

     Розкутість і нелукавство Дроперса , що до дипломатичної роботи був професором університету в себе вдома, здавалося, зачарували Модеста Пилиповича.

  -Цей чоловік, принамні, не крутить хвостом. Аж хотілося обійняти його,– поділився враженням з Матушевським, коли вже вийшли з посольства.

   Голова місії був куди стриманіший.

   – Їх тут всіх щось цікавить, як припече особисто. А дивитися далі власного носа вважають за розкіш.

    Модест Пилипович думав тим часом, що справі найкраще зарадити ось так, віч-на-віч толкуючи – українська місія в Атенах була мов у блокаді. Знані греки остерігаються заводити навіть знайомство з працівниками місії, про Україну газети оминають писати, хоч їм давався Левицьким практично готовий матеріал, в ліберальному клубі  сором’язливо зволікають виголошення реферату про Україну, обгрунтовуючи затягування військовим станом.

   Непростий все-таки час…Не громи тоді гриміли над всією Україною, а канонада гарматна котилася, не заграви призахідного сонця вставали над землею, а червона заграва більшовицької навали нависала – не до амбіцій було, до всіх зверталася українська місія в Атенах. Сербський посол вужем викручувався, аби уникнути будь-яких контактів, хоч від інших посольств знали, що з ситуацією в Україні серби ґрунтовно обізнані. Для спільних дій позаштатний секретар місії Лямбріонідіс вийшов навіть на біле російське посольство. Але відповідь росіян отримав недвозначну: « в мойом уме не могут поместиться такие понятия как самостійна Україна і самостійная украінская мова». Колишній голова російської держдуми Гучков, шо перебував якраз в Греції, відповів у розмові про Україну, що такої нема, а для теперішніх її діячів скоро не буде місця і в Росії.

   Над Атенами і всією Грецією так само щедро сяяло сонце, а на душу Модеста Пилиповича насувалася пізньоосіння мряка – здоров’я його дружини Зінаїди слабшало з кожним днем, вона згасала на очах. Одна біда рідко ходить – мало не цілодобовою нервовою роботою підірвав здоров’я і Федір Матушевський. В своєму останньому листі в Берлін до доньки Євгена Чикаленка Ганни, листі, якого не суджено вже було самому дописати, а дописуватиме під диктовку син, він зазначатиме: «Дев’ятий місяць серце точиться кров’ю і тільки каторжною роботою, з якої навмисно не вилажу ні вдень, ні вночі, щоб хоч таким способом  приглушити і затамувати невимовні муки, я підтримую себе і своє існування в надії ще зазнати щастя громадського і дожити до ясніших днів. Але навряд, бо ледве волочу ноги…»

   А далі в листі вже інший почерк.

   « Довго не довелося бути пророком. Попереду ніж кінчить цього листа увечері я вже вився в припадку грудної жаби. Припадок тягся 12 годин і я ледве не загинув. Зараз живий і безперечно ще трохи поживу, та немає втіхи в такому життю. Тепер до діла. Сам я одписувать не можу і не знаю, коли та змога з’явиться. Пише до вас Юрко, як секретар мій.

   До 1-го вересня носив дві тяжкі рани в серці: одна то Україна, друга – сім’я…»

…Грудка землі на опущену в землю домовину  дружини впала так лунко, що відлуння те в серці Модеста Пилиповича не стихне усе життя. І така ж болісна дитяча сльоза, що біжить по щоці Юрка Матушевського над могилою батька…

   Тепер місію в Греції буде суджено надалі очолювати Модесту Пилиповичу, очолювати у ще тяжчий час попереднього…

   Юрка Матушевського Модест Пилипович забрав у свою сім’ю і з головою поринув у місійні клопоти, яких тепер ще додалося. А ті клопоти були здебільшого зав’язані у такі вузлики, що й нігті позлазять, доки їх роздлубаєш.

   З самісінького ранку, ще не встиг Левицький доїхати деренчливим трамваєм до місії, як там його чекали вже троє чоловіків.

   – Я Денис, з-під Катеринослава родом,– притомлений голос, в очах тиха надія.

   – Я Матвій, з самого Чернігова…

   -А мене Грицем кличуть, з-під Києва. Поможіть нам якось додому добратися, чи по воді, чи по землі, аби на рідний поріг ступити.

   – Де ж ви тут, хлопці, взялися, якими вітрами в таку далечінь занесло?

   – Не знаємо за кого, але ми воювали на македонському фронті…Нас тут з України, напевне, тисяч із вісімнадцять таки набереться. Хто як вигадає, так втікає додому, вже в цьому місті, в Атенах, із сотня блукає, з моря погоди виглядаючи. Поможіть нам, бо вже не сила.

   І, слово за словом, чоловіки розказали свою непросту історію. Мобілізовані ще за російської імперії та перекинуті згодом на македонський фронт, вони воювали до останнього, а як фронти посипалися, воюючі сторони замирилися, то всі, мов мурахи, побігли.

   – А нас не пускала Антанта, все до Денікіна служити силувала,– обличчя Дениса було обвітрене і загоріле, наче він щойно віджнивував на своїй Катеринославщині.– Сьорбнули ми лиха навіть не ківш, на добрячий казан набереться…

   Їх, хто більше  не хотів воювати невідь за що, французи арештовували і колонами гнали.

   – Не хатіш воєват із Денікіним  – в яму,– продавав рівненькі рядки зубів молодий французький офіцер, приказуючи ламаною– переламаною російською; офіцерик на чолі конвою гнав солдат із такою щирою і веселою усмішкою, мов чабан-підліток, що після довгого і многотрудного дня заганяє нарешті в загін отару і тішиться близьким спочинком.

   – Ми хочемо воювати проти більшовиків, але за свою Україну,– ще пробували то словом, то на мигах тлумачити цьому французові.– А до Денікіна не підемо, то такий же москаль і наш недруг…

   – Не хатіш воєвать большевика – марш у яму,– продовжував продавати  веселі витріщки офіцер, не розуміючи зовсім свою отару.

   – Як же ми можемо воювати самі проти себе, та ще й на своїй землі? –

   Їх не слухали і не чули, їх заганяли в заздалегідь викопані величезні ями, обнесені колючим дротом. Тут уже був у них час обдумати йти чи не йти під командування Денікіна, у  просмерділих за кілька днів ямах, під прямовисним немилосердним сонцем, що окропом шпарким пекло, обдумати мовчки, бо й слово вимовити важко пересохлим ротом, а як мимовільно спробує хто облизати потріскані і висхлі пошерхлі губи, то не язик ковзне по них, а наче хтось обруском жалким терне болісно і знущально. Потім французьке командування стало ділити українців на три сорти – найперше відібрали згодних іти до Денікіна, хоч дехто й тримав собі дулю в кишені, аби лиш додому, там буде видно, але їм стало вже легше. Другий сорт ще вагався іти йому чи не іти, тому сортові випала всяка військова робота. Хто ж твердо сказав, що бачив він десь Денікіна, він охоче піде, але до українського війська, тих записали у безнадійні більшовики і кинули у каменоломні – ще хлопці сільські, звиклі косу тягнути і плуга, якось трималися, у городян же, вельми з інтелігентних родин, вже за перший день на долонях облізла шкіра, але й те живе м'ясо, якщо жити хотілося, мало знову і знову брати важкого молота.

   – Ніхто вам не дасть тут мудрої поради. Бо її просто нема,– вислухавши земляків, навпросць відказав Левицький.– Але от що я вам скажу. Козаки колись не раз перевдягалися турком або татарином. І ви зголошуйтеся до Денікіна, бо згноять вас живцем в тих смердючих ямах. А як будете вже в Україні, то самі знаєте, що робити – може навіть зі зброєю, як пощастить, до своїх перейдете.

   То було не просте питання, ще Матушевський над ним клопотався довго і в’їдливо, скаржився в міністерство закордонних справ Греції, де нічогісінько не вирішували, писав запити в Київ, звідки відповіді не одержував, але в ті часи простих рішень не існувало…

   З дня у день набігали нові клопоти, хвиля за хвилею котилися біженці, особливо з Одеси, і місія, сама за душею гроша не маючи, чим могла, тим старалася помогти.

                                           5

  У гімназійному коридорі Модест Пилипович мало не зіштовхнувся зі старшокласницею Ангеліною Кабайдою – дівчина поспіхом вибачилася, але від Левицького не вкрилася якась тривога на її обличчі, навіть, здалося йому, набігла на очі сльоза.

   -Прикре щось? – поспитав обережно.

     -Не знаю, чи й варто розказувати,– повагавшись, учениця легенько витерла хустиною очі, швидше навіть не витерла, а промокнула, як промокають свіже чорнило у зошиті.– Щойно викликав наш полоніст Войцех Вось. Наближається День незалежності Польщі, то ж полоніст зажадав аби я виступила з доповіддю про Юзефа Пілсудського. То вельми почесно, мовляв, і не кожному те можна довірити.

   -І що ж ти йому відказала? – Модест Пилипович був певен, якою була відповідь, але йому хотілося розговорити дівчину, хай душею відтане.

   – Спочатку віднікувалася, що не знаю достатньо цієї постаті,  певно, ще мало читала, але колись прочитаю обов’язково.

   Тоді Вось вийняв з шухляди ювілейне видання Пілсудського, гарне таке, розкішно видане і погладив його рукою, мов кохану жінку.

    -Тут все написане, чи майже все,– скельця окулярів Вося,  видалося Ангеліні, лукаво зблиснули. – Вас у гімназії непогано вчать історії, тільки викривлена вона, не вся правдива… Згадай, коли військо ваше у вересні дев’ятнадцятого опинилося у «трикутнику смерті», дехто зве його навіть «чотирикутником», коли проти вас одночасно ішов Пілсудський, Денікін та ще й червона навала – хто порятунок приніс?  Хіба не Пілсудський? І дев’ятого травня двадцятого року генерал Ридз-Смігли вже приймає на Хрещатику спільний парад визволителів… А хто зараз несе вам європейську освіту й культуру?

   У полоніста від довшої мови окуляри з’їхали мало не на кінчик носа – він як балакав, то сперш говорив повільно, далі мова усе пришвидшувалася, як віз котиться з високої гірки –  ледве повертаються в першій хвилі колеса, далі шпиці замиготіли, а під кінець ті шпиці аж мерехтять і голосно гримлять та калатають букші на вибоїнах. З тим самовпевненим поглядом Войцеха Вося, поверх мандрівних окулярів, Ангеліна зустрілась лише на мить, тоді якось, очей не відводячи, розминулася з ним, як можна розминутися із зустрічним на нешироких кладках через рівчак. Дядько її тоді, у травні двадцятого року,  також ішов Хрещатиком, але на тому параді тільки підкови вицокували у тиші – кияни бачили чужого генерала замість Петлюри попереду українського війська. Одних окупантів погнали, то інші тепер надходять… По лихих подіях дядько ще довго сидів за колючим дротом під Тарновом, в таборах  для інтернованих. І про освіту й культуру хай Вось не розказує –родичка вчора приїхала з Бережан і папівпошепки, навіть у їхньому домі, озираючись, один сум про пацифікацію нарозказувала. Українську бурсу, гуртожиток для школярів і семінаристів, геть понищила поліція, що раптово наїхала, просвітянську «Рідну   бесіду» зглумила – поламані образи, столи, крісла, канапи з обдертим обиттям, подушки з повипусканим пірям, школярським варенням обмазані стіни, фортепіано з повириваними клавішами і порваними струнами, у коморах все гасом облито. Книги з бібліотеки конфіскували, висипали в фіру як дрова, а яка книжка лишилася, то впоперек подерта…Кількох активістів просвітянських, скованих наче злочинців, у льох вкинули – замирюють наш люд перед виборами, застрахують, аби зломити одноцільну українськість і скріпити блок урядовий.

   Войцех Вось тим часом поправив окуляри і ще раз нагадав Ангеліні:

    -То є честь особлива. Вона вплине навіть на оцінку в матурі.

   Дівчина тихо відказала:

    -Я не бендзє того робіць.

   Модест Пилипович розумів гімназійну юнь, бо ж не треба було далеко ходити за прикладами. Ще не забулося, як тільки поляки захопили Луцьк,  нова адміністрація першим ділом відібрала в української гімназії приміщення – навчання перервалося, діти з учителями поспішно рятували майно, переносячи тимчасово його в гімназію жіночу. Нахрапистий доктор Войніч навіть хотів сконфіскувати гімназійну бібліотеку, то старшокласники вночі збили замки на дверях і вирятували до ранку всю літературу. Директор гімназії з сумом наводив недавно дві цифри – за української влади у вісімнадцятому році на Західній Україні було три тисячі шістсот шкіл з українською викладовою мовою, ниньки ж лишилося чотириста шістдесят одна. Діло то вельми презле, думалося Модесту Пилиповичу, нерозумні люди сидять на ящику з вибухівкою і сірники раз по раз крешуть; цими недолугими пацифікаціями натравлюють українця на поляка і навпаки, злобу людську неймовірну кличуть – то ж так бубухнути може колись…

   -І що ж урешті домовилися?– перепитав школярку.

   -Я не бендзє того робіць,– повторила тихо, але твердо.

   -Як так, як так?– розчервонілося лице Войцеха Вося, мов натерли його морквяним соком, а очі стали раптом підкошувати.– Ну то я собі запамятам!

   Ангеліна знову притулила до очей хустину і на мить відвернулася.

   -Заспокойся, дитино,– злегка притягнув до себе ученицю Модест Пилипович.– Чував від колег, що гарно знаєш польську літературу. Оцінку тобі, звісно, понизять. Але від цього хіба меншим буде твоє пошанування, скажімо, Міцкевича?

   То був випадок, коли окрім поради, він не міг нічим помогти. Але гімназисти напевне знали, як бодай на мачину  змога можлива, до Модеста Пилиповича можна іти.

    Інколи на запрошення Модест Пилипович їздив в Рівненську українську гімназію, де виступав з лекціями. А цього разу гурт рівненських гімназистів сам заявився в Луцьк доЛевицького.

   Вони переступали з ноги на ногу, вичікуюче перезиралися поміж собою, кому першому говорити, врешті, мов прорвало, заговорили всі разом, затинаючись і перебиваючи одне одного.

   -Польська влада закриває нашу гімназію… Закриває посеред навчального року. А нам казали, що ви добре знаєте волинського воєводу Юзефського, то, може, заступитеся за нас…

   Ще Модесту Пилиповичу хотілося перепитати, хто ж то нараяв до нього звернутися, але передумав, зрештою, хіба то важливо…

   Він був справді знайомий з Генріком Юзефським вже багато літ. Вони в Києві працювали разом в українському уряді, Юзефський тоді обіймав посаду товариша міністра внутрішніх справ України. Спільні справи вирішували згодом і в польському Тарнові, куди уряд пішов в еміграцію. Звивисті життєві дороги через багато років знову звели їх в одному місті, але Левицький ні разу і ні за чим не ходив до воєводи – не хотілося, аби гадали, що користується давнім знайомством.

   Цього разу йти йому доведеться.

   Не важить, чи самі дітлахи таке докумекали, чи із старших обізнаних хтось нарадив – ці очі його підштовхували, наївні дитячі очі, в яких надія і сподівання, він не може просто отак, як подувом свічку тоненьку,  ту надію згасити.

   У приймальній воєвода не примусив довго чекати.

   – Гріх вам, Модесте Пилиповичу, даруйте, що з докору починаю, – ставний, елегантно вдягнутий аристократ, Юзефський, видавалося, за роки ні на йоту не постарів і не змінився.– Що тут нашого міста, жменька,  а хоч  раз би навідалися.

   – Ви воєвода, а я простий гімназійний вчитель, – розсміявся Левицький.

   – Хочеться вам,-змахнув рукою Юзефський, мов відганяв цигарковий дим.– Ви були міністром України, а я тоді лише товаришем міністра, згодом взагалі перейшов у радники міністерства закордонних справ у екзилі… Але якщо вже прийшли, то, певен, не з дрібного й не чогось особистого.

   – Рівненську українську гімназію закривають,– чомусь понизив голос Левицький, мов то було не для сторонніх вух.

   Воєвода встав і пройшов кабінетом, поскрипуючи різко підошвами, наче виміщував на них накипіле в душі.

   -Ви мене знаєте, не ховався я за чужі спини й хвостом не вертів, коли слід приймати було непрості рішення…Згадайте директиву Петлюри, як українська армія опинилася  на польській уже території…

   Модест Пилипович розумів, про що говорив Юзефський, та й директиву навряд чи забуде хтось із урядовців тодішніх.

   “Товаришу Міністра Г.Юзефському

    Міністру Стемпковському

   І заступнику Голови

   Дипльоматичної Місії в Варшаві Михайлову