Текст книги "Тиха правда Модеста Левицького"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

                  Тиха правда Модеста Левицького

                                 повість-есей

          Щойно принесена у вигадливо розписаних горнятках кава ще парувала, лоскітливий і п’янкий дух її обіцяв близьку втіху – перед початком розмови, як нерідко буває, на хвильку запала мовчанка. Тільки в куточку зали кав’ярні немолодий і зсутулений вже скрипаль виводив стиха, ледве торкаючись струн, розлогу і заспокійливу  мелодію. «І який же то польський ведмідь здох у волинському лісі, що мене запросили нагально на цю зустріч?» – марне перебирав у думці здогади, як зернята на долоні, Модест Пилипович.

             На каву його запросив, пообіцявши важливу розмову, колега по луцькій українській гімназії, вчитель полоністики Войцех Вось.

             -Знайомтесь, мій щирий приятель, спадкоємець славетного шляхетського роду, що змагався у доблесті з самим Яном Собеським,– почав дещо загадково  Войцех, кивнувши у бік незнайомця. – Пан Генрік. Але він молодий ще, як бачите, то ж можна так просто і звати.

           Модест Пилипович і собі кивнув повагом, відчувши, як йому здалося, струмінь прийдешньої розмови.  « Якщо починається з гонору, то їм це навіщось потрібно. Слід,  напевне, якось випереджувати, хоч таке заняття не по мені».– промайнула думка.

              -Граф Рогаль-Левицький. Радий знайомству.

              Войцех Вось тихо фуркнув, мабуть похлинувшись кавою, і скоса глипнув на незрушне обличчя Модеста Пилиповича, той погляд мов би приклеївся і не відставав, аж доки не впевнився Войцех, що його колега не налаштований на жарти.

              – Стільки працюємо разом, а я й досі не знав,– врешті потамував Вось здивування,– що ваш рід має графське достоїнство…

               – Не гаразд  гоноритися і чванькувати  в мої літа,– злегка всміхнувся Модест Пилипович у свої сиві і пишні козацькі вуса, та посмішка вигулькнула лише на мить і враз собі знову сховалася.

             – У нас є для вас важлива пропозиція,– опанувавши себе, Войцех вів далі сухішим, мало не офіційним тоном, наскільки той тон дозволяла сама обстановка кав’ярні.– Але сперш, якщо можна, розвійте мої сумніви та здогади… Не можу ніяк собі взяти у голову і позбутися подивування  – і навіщо вам тут, у польському місті Луцьку, грати ролю українського підбурювача? Що заважає вам стати, як багатьом з освіченого сучасного українства, справжнім польським патріотом? –Войцех говорив все швидше, поступово  більше нервуючись, і навіть скельця його окулярів під високим лисіючим чолом зблискували нервово і роздратовано.

              Модест Пилипович, не вельми ховаючись, як від вкислого надто борщу, скривився і затис для міцнішої терплячки губи. Він, як і більшість учительства гімназії, недолюблював частенько велемовного Войцеха. Учні ж не любили полоніста, бо міг він раптом зірватися на крик, нерідко без видимої причини, от вкусить якась муха і бігає класом, рве дитячі зошити та галасує:

             – Бздури, панє! Нісенітниці!

             Левову частку виховання Вось зводив до вельми пильної уваги дитячим зачіскам – хай тільки хто невчасно сходить до фрізера. І вже, боронь Боже, слово впоперек вставити…Годі тоді сподіватися на пристойну оцінку аж до  іспитів. Коли в бездоганній роботі марне було знайти якусь зачіпку, то ставив Вось нервову навскісну примітку «брак почуця єнзикового» і різав бал  – спробуй скривдженому довести, чи того «мовного почуття» уже вщерть, чи цього разу у мізері…

               – Бережи мене, Боже, від хвороби і патріотів, – Модест Пилипович повільно і обачно надпив шпаркої ще кави, надто гарячого останнім часом остерігався. Він уголос вимовив не свої слова, а сказав почуте від знайомого польського робітника з– під міста Закопане. Після поразки УНР Левицький з Греції, через Італію і Австрію, опинився аж в польському Тарнові, де був в емігрантському уряді очільником міністерства охорони здоров’я, згодом у Закопане – водночас піклувався і санаторієм хворих на туберкульоз вояків УНР, і лікував тутешній люд. Особливо багато приходило робітників з місцевих  гуралень. А вже як виїжджав,  то не хотіли його польські гуралі відпускати, просили лишитися тут назавжди і стати членом їхньої громади. Навіть місцевий ксьондз давав згоду, тільки заїкнувся, що мав би  Левицький прийняти католицьку віру і стати тоді повноцінним польським патріотом. Обурилися цим гуралі, казали, що чоловік йде «ku wieczor zycia”, до життєвого вечора, то ж хай собі лишається в вірі, у якій народився, аби лишень зоставався. А ще, пам’яталося, як один з робітників тільки рукою махнув спересердя: «Вбережи мене, Боже, від хвороби і патріотів».

             …Каву готував таки вправний кухар, від пахучого і аж густого напою  тужавіло і бадьорішало тіло, жвавішала кров і трішки паморочилося, як від легкого молодого вина.

   -Це не я сказав про підробку патріотизму,–  Модест Пилипович бачив себе, як в дзеркалі,  у скельцях великих окулярів Вося, тільки трохи викривленого якогось, як світобачення, на його думку, пана Войцеха.–  Але що ви розумієте під словом «підбурювач»?

    – Як же –  отой гурток бандуристів, вистави драматичні, пластуни, вечори Шевченка…Все це якось розділяє люд, а має бути один народ, одна польська держава, одна земля, одні кордони. Думається мені, що ви й досі не вірите, що це уже назавжди. І вирішено це не сьогодні й не вчора, а ще року 1651-го, під Берестечком.

   У скельцях окулярів Войцеха зображення Левицького дрібно тремтіло і смикалося, то ж видавалося Модестові Пилиповичу, що то не Вось гарячиться, а він, Левицький, так тремтить і підстрибує.

   – Земля уся Божа, а кордони тільки на вашій молодій пам’яті он скільки разів уже совали взад-вперед.. Що ж до «українського підбурювача», то українці тут живуть ще відтоді, навіть  раніше, як князь Володимир   на волинській землі, на Святій горі, збудував 1001 року зимову резиденцію князів київських. А щодо Берестечка, то там теж було не все так просто, надто багато історики з обох боків «випрамляли», кожен на свій кшталт…

   То було для Модеста Пилиповича особливо болісним. Він ніяк не міг втямити, нащо люди гілки різних дерев силувано тулять до купи і гадають, що мають зростися; натомість ті гілочки тільки труться, одна з одної здирають кору і ранять, оголюючи живу деревину і підставляючи її під різну хворобу. А як розвести потім те гілля, то ще довго рана не заживатиме, хіба чорнітиме, і лише з роками затягатиметься з країв, однаково залишаючи на тих місцях почварні нарости й гулі. Надивившись немало на безцеремонне зросійщення, тепер з іншого боку бачив мало не те саме – і це бунтувало душу його, тим паче, що родове їхнє дерево мало і українське, і польське коріння. Чому люди не вчаться в дерев, бо в лісі місця он всім вистачає – як погнала сосна свій смолистий стовбур увись, бо їй так жити подобається, то те не шкодить ніяк ялівцю по сусідству, йому теж залюбки живеться.

  – Панове, це складна і тривала суперечка, ми відхилилися від теми, заради якої зібралися,– втрутився нарешті пан Генрік, що досі лише з цікавістю спостерігав за мовою, кумедно глипаючи то на Вося, то на Левицького – він не переводив погляд, а повертався до кожного усім тілом, мов би йому не сиділося.

 – А й справді,– зів’яв Войцех так само раптово, як міг спалахнути стрімко.– Ми з паном Генріком тут довго мізкували і сперечалися, бо у різних партіях. Я раджу йому триматися Пілсудського, а він до опозиційної належить партії. Та Польща у нас одна.

 – Пане Левицький, – Генрік повернувся усім корпусом тепер до Модеста Пилиповича,– я офіційно від нашої партії пропоную виставити вашу кандидатуру у посли польського сейму. Вас шанує українська тутешня громада, ви вільно балакаєте як польською, так і жидівською,

 – Цього не забрати,– буркнув Войцех, мов би то було ганджем колеги.– А ще німецькою, французькою, грецькою, таки, певне, десяток мов набереться.

   Немолодий і зсутулений скрипаль, награючи та підтанцьовуючи, підійшов до їхнього столика – завчена посмішка наклеєна на обличчя, тільки очі лишалися зимними. Всі троє, брязкаючи гаманцями,  скинулися злотувок. «Міг би й більше дати, – незнана досі і негадано зла думка про Войцеха промайнула в Левицького.– Мені за лекцію платять два злотих, а полоністу за те ж саме  – десять». І сам себе вилаяв мисленно, що піддався спокусі гріха.

    Несподівана пропозиція пана Генріка балотуватися в посли  сейму Левицького застала зненацька,  і він швиденько почав гортати думки, як шелестять сторінками прочитаної колись книжки, в якій треба саме зараз знайти колись бачене. Модест Пилипович, звісно, розумів, що то аж ніяк не данина його заслугам чи значимості його як особи, то звичайнісінька егоїстична спроба вжити  його ім’я у своїх шкірних передвиборних намірах: він може завжди спокійно дивитися в очі українській людності, він справді за свого в єврейства, досить таки чисельної його общини тут, в нього гарні стосунки з польською громадою, особливо інтелігенцією, яка цінує його переклади польських письменників, що ввійшли або входять у класику.

   Але з іншого боку, перегорнув у думці наступну сторінку Левицький, цей шанс можна повернути зворотнім боком і використати сейм для української справи. Бо тут такий шмат роботи, таке неоране, запущене і заросле бур’янищем поле…Навіть ту куцу автономію, що мало українство за австро-угорських часів, відтяли, мов сікачем,одним помахом, самоврядні повітові ради розпущені, отож Варшава, не питаючись навіть чиєїсь думки, навпростець призначає урядових комісарів та старост, звісно, лише поляків. Зникає, мов розмашистим помахом губки шкільною дошкою, витерто саме ймення «українець», воно фактично заборонено, натомість його, наче на друзки, покололи на «волинян», «поліщуків», «гуцулів», «бойків» та «лемків». Москалю Україну все свербить звати Малоросією, а сьогоднішнім шовіністам Східну Галичину йметься перехрестити на Східну Малопольщу.

   Засукати рукави є до чого – тут бачилося все Модесту Пилиповичу однозначно, без морочливих сумнівів і хитань.

   Левицький подумки шелестів тими сторінками пережитого і, на жаль, надибував на вельми гіркі рядки – немало з його колег по урядуванню в УНР  чи дипломатичній роботі, зневірившись після поразки держави і махнувши на все рукою, пішли з капелюхом по високих варшавських кабінетах  випрошувати собі посади. І досить таки нерідко зачиняли за собою двері, маючи в тому капелюсі посаду впливову і грошовиту. Їх ніхто не картав в очі з колишнього товариства, та погляд нерідко, кинутий вслід,  був здебільшого важчим замашної каменюки.

   Ну і що?  Але саме з трибуни сейму Левицький зміг би нагадати сьому статтю Ризького договору, за якою українству надавався вільний розвиток мови й культури. Та давно висохло чорнило на підписах під тим договором, на українських школах все частіше висять важкі, як на клунях в багатих господарів замки, мові в державні установи і на поріг не постати, при вступі до вузів встановлена для українців квота – навіть у Львівському університеті українець хіба десятий…

   З іншого боку, подумав Модест Пилипович, то навіть шанс для його сім’ї, змога зібрати якусь копійку для сина і внука – у посла, звісно, не та платня , що у вчителя приватної української гімназії. І відразу ж тоненькою голкою вжалила інша думка: як бачитиметься людям згода його? Вочевидь тут не треба вдаватися до знахарства…Скажуть, навіть стара українська інтелігенція нас покинула і продалася, подивіться он на Левицького, йому, наче голодному котові, лишень показали кусень сала, і він, покірно муркочучи та вигинаючи спину,  поплазував за тим куснем

   Пан Генрік, тим часом, не відводив погляда від Левицького, наче в задумку собі десь закинув, що чим довше моритиме поглядом, тим певнішою буде очікувана ним відповідь.

   -Панове, я загубив у житті все, що мав найдорожчого: дружину, добробут, рідні місця, батьківщину. Нічого в мене тепер не лишилося, окрім останнього – національної чести. Не віддам я її.– Модест Пилипович поклав ложку на блюдечко так легенько і скрадливо, мов та ложка була скляна і могла розбитися.

    Здалеку видавалося, що скрипаль навіть не торкається струн, музика сама по собі народжується, розтікається напівпорожнім залом, пливе тихо над головами ще не захмелілої і не гамірної публіки, пливе сумовито, як післяжнивні хмари над Стиром – то ще не осінь,  але вона вже недалечко.

    По довгій мовчанці Войцех зняв окуляри і зосереджено заходився їх протирати хустиною.

    -Воля ваша, пане Левицький. Не хотів би я бути лихим провісником, тільки стежечка, якою ви йдете, петлятиме, петлятиме і приведе вас  прямісінько до арешту, у табір концентраційний за дріт…

   І показав рукою у бік чи то Бреста, чи то Підляшшя.

    Вперше за бесіду Модест Пилипович відповів відразу, без сумніву  і зважування слова, за яке потім могли б причепитися.

 -Не боюся арештів уже, панове. За життя перебоявся. Навіть якщо то відверта погроза, вельмишанований пане Войцех.

    Войцех Вось нічого не відповів, тільки насуплено взявся дмухати на вже вихолонулу каву.

   Левицькому не доводилося бувати в тому концентраційному таборі, але з в’язнями його зустрівся у Ковелі на вокзалі. Він повертався у Луцьк, як підійшов ешелон з товарними вагонами, у яких перевозять худобу. Паровоз спинився долити води, а вагони розтягнулися вздовж перону. В загратованих вікнах виднілися молоді, ще юнацькі обличчя – і раптом один, схопившись руками за грати, став кричати до перонного натовну:

 -Люди, ми не злочинці! Ми – студенти зі Львова!

   Поряд з ошатно вдягненими панянками і панами, на пероні стояв простий люд. Хто в личаках, а хто й просто босий, з порепаними, почорнілими ногами, в яких, видавалося, навічно в’їлась земля, поліські мули і болото, ногами, яких не відмити до домовини, бо не знайдеться такого мила, напевне, у всенькому світі, у латаному селянському одязі, з такими ж самими порепаними і почорнілими від роботи руками, витягнутими як в орангутангів від непосильного труда до самісінької землі, із засмаглими наче в полінезійських тубільців обличчями, на яких від сонця й негоди шкіра стала ношеною і потрісканою кирзою – ці люди дивилися на мучеників у вагонах лише  із жалістю та співчуттям, але без розуміння причин їх подвижницьких страждань, дивилися як на панські забавки. «Боже, коли ж народ зрозуміє свою інтелігенцію,– вжахнувся Левицький,– а  цілковиту відповідальність за народ зрозуміє інтелігенція»…

    -Ми не з бідних родин,– гукав той студент крізь грати.– Але ми йдемо в концтабір, аби ви і всі люди добре жили у вільній колись Україні!

    Забігали, заметушилися поліцейські на пероні, з вагонів почулися вигуки, видно було, як хлопця, що хотів докричатися до люду, відтягують силоміць від грат, та він неймовірним зусиллям, аж синіли пальці, тримався заліза. Врешті хряснули йому по руках прикладом, пропали обличчя за гратами у вікні, і потяг, набравши води, повільно рушив.

                                                   2

   Модест Пилипович, докинувши на загрозу Войцеха Вося  тихе «перебоявся арештів», мовив те не для красного слівця. Чого-чого, а цього добра на віку стачало.

   Холодного і занудно-сирого зимового ранку при вході до Лук’янівської в’язниці товпилося особливо багато люду. З вузликами і тлумками, з розгубленими і осунутими після безсонної ночі обличчями, попри сльоту й мокротечу, вони терпляче переступали з ноги на ногу, марно вишукуючи знайомих і рідню в загратованих вікнах та очікуючи дозволу на передачі ув’язненим.

 -Вдову Драгоманова теж арештували,– впівголоса перемовлялися в черзі.– Не зглянулися навіть на вік.

 – Так вона ж зовсім недужа…

 – А кому те болить. Он син з тим більшеньким тлумком стоїть, постіль в камеру передати хоче.

   Ще сяк-так повелося Лесі Українці, Борису Грінченку і іншим з їхнього кола, кого запакували у Либедський участок – трохи чистіші камери та без кримінальних злочинців. А мітла поліцейська на початку того року тисяча дев’ятсот сьомого продовжувала мести розмашисто, вправно загрібаючи до в’язниць український цвіт. В камеру до кишенькових злодюжок вкидають видавця газети «Рада» Є. Чикаленка та його співробітників Л.Пахаревського, Г.Коваленка, Б.Ярошевського, за гратами опиняються  Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Олена Пчілка та ще чималенько київської інтелігенції. Йдуть масові обшуки. В Українському домі вусаті набундючені поліцаї трясуть п’ять годин без спочину, конфісковують дев’яносто дві назви книг, врешті, хряпнувши недбало дверима, забираються геть, та небавом, немов передумали, повертаються і знову не менше п’яти годин все ставлять вверх дном – цього разу конфісковують понад дві тисячі книжок.

   В двері Модеста Пилиповича постукали легенько, навіть скрадливо, як звично стукав їхній двірник Микита, людина делікатна і сором’язлива. Та коли господар відчинив,  то на порозі постали двоє поліцейських і старший із них, перепитавши ім’я Левицького, тицьнув якийсь папір:

   -Вы арестованные.

    Модест Пилипович сперш витер холодний піт з лоба, що виступив аж ніяк не з переляку – він ще не відійшов гаразд  від інфлуенци,  гарячка все полишати не хотіла, його то кидало в жар, то в холодний піт. Одна біда рідко буває – в кутку на ліжку лежала дружина Зінаїда із запаленням легень. Наймати лікаря Левицьким було не по кишені, та й навіщо, він же сам лікар, ніхто краще за нього не догляне і краще не лікуватиме.

 -За що ж мене арештовуватимете? – поцікавився врешті господар.

 -Вы против русского народа,– вигулькнув з-за спини переднього другий поліцейський, певне, менший за чином, якому заманулося трішки вислужитися.

  «А ти, задрипанцю, -подумки вилаявся Модест Пилипович. – Ще один захисничок російського народу вишукався тут, у центрі України… А як запахне бідою, то враз чкурнеш в світ за очі, як отой поліцейський Єрофєєв».

   Як уже був Левицький  на останньому курсі медичного факультету  Київського університету святого Володимира, то в Самарській губернії спалахнула холера. Поїхав він разом з однокурсниками рятувати від епідемії люд, бо лежали уже родинами, вимирали сім’ями, вікна хат дошками забивали. В спеку і дощ, вдень і поночі, пішки й верхи за десятки верст металися молоді лікарі. Ускладнювалася справа ще й тим, що під всіма благовидними приводами розбігалось начальство, а як дорікнули за це поліцейському Єрофеєву, що й собі драпанути налаштувався, то відкинув той з цинічною усмішкою:

Мертві усі законослухняні. А рятувати живих – ваша робота.

  Між тим навіть при великій біді знаходилися охочі поживитися чужим, починалися грабежі того нехитрого, що було в селянських покинутих домівках.

          Коли ж від’їжджав Левицький з колегами вже додому, як епідемія згасла, то прийшов до них гурт селян.

   – Ми не маємо, що вам дати і чим віддячити, то ж візьміть від нас  цю ікону. Хай береже вона вас все життя.

   Багато країн і країв об’їздила із Левицьким  ікона і вже на схилі літ подарує він її синові.

 …Не зваживши ні на хворобу самого Модеста Пилиповича, ні на запалення легень дружини, його тут же арештували.

    Левицький знав, звичайно, за що його ведуть в каталажку ці поліцейські, які за дорогу більше й слова не вимовили. Наростав український рух, особливо серед студентства. В Київському університеті відбулася сходка, на яку понад триста прийшло молодих душ, студент Дмитро Дорошенко виступив з палким рефератом про українізацію народної освіти. Зібрання ухвалило резолюцію з вимогою заснувати кафедри історії України, української мови, українського письменства та права, бо такі ж вимоги вже висували студенти-українці Петербурзького та Одеського університетів. Велика делегація пішла до ректора, професора політичної економії Цитовича.

    Ректор лише невдоволено блиснув з-під лоба, не встав і не привітався традиційно за руку. Холодно  біг рядками звернення: «Студенство…цілком поділяє думки  українського громадянства на необхідність мати кафедри з українознавства з українською  викладовою мовою в південноросійських університетах»…

    -Я не можу одноособово прийняти рішення. Доповідатиму про справу університетському сенатові,– заховав звернення у шухляду Цитович, не піднявши очей, мов разом із студентським документом поклав туди і  колючий та недружелюбний свій погляд.

    Підтримка київському студентству надходила звідусіль – в газету «Рада» посипалися листи з Полтавщини, Чернігівщини, Сумщини, Катеринослава, Волині, відізвалися українські громади з Таганрога, Брянська, Петербурга і Кушки, писали з Дерпта, Варшави, Холма, стояли на листах штемпелі Грубешова, Відня і Риму… Реакційна шовіністична професура чинила спротив, мовляв, то все сепаратиські настрої, такого ніде немає в Європі. Особливо пінився Т.Флоринський. Модест Левицький  під псевдонімом М.Пилипович висміяв цього україноненависника у фейлетоні «Може-таки Бог не попустить» у газеті «Рада»: «…вигукнувши «руки прочь» Т.Флоринський думає нам, українцям, цим вигуком страху завдать. Але ми знаємо приказку: Як Бог не попустить, то хтось…чи то пак Т.Флоринський не з’їсть». І хоча Модест Пилипович  не з добра мав  десятків півтора псевдонімів, його таки вирахувало «всевидяще око»…

    Арешт не нагнав страху ані на Левицького, ані на інших. У сиру і простору тюремну камеру, з невитравним запахом щурів, арештованих  набили, як оселедців в бочку. І ніхто не розкис, газета «Рада» в репортажі писала: «Великий каземат залюднений виключно Україною… Жартували, радили обрати голову зборів. Зібрались писати спільними силами водевіль на тему всеукраїнського ув’язнення».

   Згодом переповідали як арештовували Миколу Віталійовича Лисенка. Тупотіння важких чобіт по східцях його будинку, грюкання в двері і вимогливий окрик:

    -Поліція! Відчинити негайно!

   Обшук тривав довгенько, трясли на совість, не гребуючи перебирати навіть білизну, а врешті ухвалили:

    -Збиратися з речами!

   Микола Віталійович за час обшуку не обмовився й словом, хіба посміхався лиш куточком вуст, а тоді зібрав одяг, взяв під руку подушку і нагадав:

   – За прадавнім звичаєм, рушаючи в дорогу, треба присісти. Вельмишанованих гостей також прошу.

   Ніде діватись вельмишановним, присіли.

   На ранок весь Київ гудів про арешти. Друзі Лисенка й інших ув’язнених метнулися по високих інстанціях. В жандармському управлінні, здається, напудилися, що запахло скандалом, Лисенко-композитор знаний в Москві й Петербурзі, то ж наказ про арешт тихесенько анулювали.

   – Після в’язниці я,– підсміювався Лисенко,–  нарешті стопроцентний підданий їх великомордія.

   Добре, що люд наш, думалося по розмові з панами Войцехом та Генріком Модестові Пилиповичу, якось навчився у час біди підтримувати один одного жартом. Але загалом для народу землі цієї веселого мало – в підрадянській Україні вже арештовують і розстрілюють письменників, тут везуть юну зав’язь за колючі дроти в концтабори, Закарпаття відійшло до Чехословаччини, а Румунія прийняла закон, на підставі якого українців проголошено тими румунами, що «забули свою рідну мову», пришвидшену румунізацію шкільної освіти якраз завершили у рік приїзду Левицького в Луцьк.

                                                             3

   Мова про Берестечко з Войцехом Восем негадано вже наступного дня продовжилася в Луцькій українській гімназії, де Модест Пилипович викладав українську мову і водночас був  лікарем навчального закладу. Гімназійна молодь, як випадала нагода, виїжджала на екскурсії визначними місцями краю.

 -Ми хочемо цього разу побувати у Берестечку, вклонитися  могилам козацтва, що полягло через зраду кримського хана,– ділилися учні намірами..– А вам доводилося бувати на Пляшевій?

   Десятки допитливих очей хлопчаків і дівчат дивилися на Модеста Пилиповича, дивилися з цілковитою довірою, мовби вчительство їхнє одне володіло безперечною істиною. «Боже. дай же добру долю цим дітлахам,– набігло у думці його мимовільно.– Дай кращу долю, аніж моєму поколінню. Хай же ця чистота і довірливість не згасатиме ніколи в їхніх очах, як не згасати має пошанування своєї землі та її історії». І таки не згасло те пошанування, зберегли й через багато десятиліть за порогом гімназії, тільки долі їхні, втрапивши у неймовірні вихори прийдешніх років, складалися вельми по різному…

    – Бував я у Берестечку, друзі,– відсунув врешті убік думки і роздуми Модест Пилипович.– Можу розказати дещо…Добре чините, що вирішили вклонитися пам'яті, бо ми не купка приблудних колоністів на рідній землі.. От тільки про зраду кримських союзників не все правду набалакали нам історики…

   І Левицький оповів їм про свою першу поїздку з Дмитром Дорошенком та Іваном Зілинським на козацькі могили.

   Їхали вони з Радивилова на підводі довгенько, їхали розбитою тряскою дорогою, та ще й місце випало Модестові Пилиповичу якраз над колесом, де трясло немилосердно. Однак помінятися місцем з кимось Левицький ніяк не міг – надто шанував він своїх гостей, знаного уже науковою громадою Дорошенка і хоч молодого, та з обнадійливим майбуттям Зілинського. Подорож їх подовжували в часі також непередбачені зупинки і зустрічі з тутешньою єврейською біднотою. Звістка про проїзд шанованого в краях лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней, що втомлено трясли головами, боронячись від набридливих ґедзів,   до Левицького на кожній зупинці  приводили матері  своїх замурзаних діток з тою чи іншою хворобою. І він не міг нікому відмовити, вислухував і вистукував тих дітлахів, прописував ліки та давав поради.  А що Модест Пилипович вільно володів єврейською мовою, то те тільки підсилювало довіру до лікаря, який за свій клопіт до того ж не хотів і шеляга. Згадуватиме через роки Дорошенко: «Левицький брав їх на руки, гладив по голові, вислухував, розпитував матерів, і ці виливали свої жалі. Розмовляли по-жидівськи. Ми ледве могли вирвати нашого доктора і увільнити його від настирливих пацієнтів.»

 …Вони втрьох довго ходили берегом Пляшової, що вже почав заростати дрібним ліском та кущами, потім перебралися на Журалиху.

    -А знаєте, – сумовито роззирався навкруг Дмитро Дорошенко,– марно нарікали довгі роки на кримсько-татарських союзників. Мовляв, зрадив нас хан, тому й поразки зазнали. А насправді було зовсім інакше. Польський король ввів у бій двадцять тисяч добре муштрованої найманої німецької піхоти, дуже потужну на той час артилерію, запросив кращих німецьких генералів. Вони й розробили план битви за всіма тоді найновішими вимогами військової науки. І хоча наше військо вже мало також бойовий досвід, та не могло навіть близько рівнятися в озброєнні. Артилерія вдарила насамперед по татарських позиціях, щільний гарматний вогонь шматував все живе, от і не витримали врешті кримські союзники, почали відступати панічно…А відступ відкрив козацькі позиції з флангу, що й вирішило долю всієї битви. Це була трагічна й гірка поразка, програна битва, але не програна війна. Бо вже за рік Богдан Хмельницький збирає нове і потужне військо, під Батогом завдає нищівного розгрому так само добре зорганізованій польській армії, в битві гине комендант німецької піхоти, польський головнокомандувач Мартин Калиновський і, навіть, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек…Швидко вміли вчитися козаки.

   Високо над головою у погідному літньому небі, розсікаючи грудьми тепле повітря, з ледве чутним посвистом   пропливав ключ диких гусей, у ключі з половину, певне, становили молоді птахи, що тренували ще не окріплі крила перед далекою дорогою в вирій, бо поволечки літо збігало, – не йнялося віри, що під таким мирним небом серед цього роздолля  могла бути така кривава січ…

    Модест Пилипович з Дорошенком і Зілинським підійшли до будови церковки, виведеної вже під вікна, біля якої стояв високий хрест із написом: «Русскіє люде! Тут 30000 твоїх предків полягло за віру православну і свою народність». З гіркотою дивилися подорожуючі, як російська імперія  руками почаївських ченців навіть українську національну трагедію підлаштовує під свої  русифікаторські  цілі. «Боже милий,– подумалося Левицькому,– якщо нашому поколінню не судилося, то хай би хоч наступне дожило до часів примирення між народами і християнського прощення, коли люд сусідній перепросить одне одного і не чинитиме вовік більше кривди».

    Дмитро Дорошенко довго дивився на зроблений російськими ченцями Почаївської Лаври напис, дивився так, мов би то писане було якимись шумерськими письменами, які ще треба розгадувати і неймовірними трудами розшифровувати та витлумачувати.

    -То наша біда,– тільки й сказав урешті.– То біда української інтелігенції.Пам’ятники історії треба так встановлювати, відстоювати і відкривати, як будували і відкривали пам’ятник Івану Котляревському.

   Тою ж тряскою дорогою, вертаючись з Берестечка, Дорошенко з Левицьким і Зілинським говорили про ті незабутні події в Полтаві уже вісім літ по  тому.

   -Кілька років оббивали чиновничі пороги, доки російський уряд дав дозвіл на пам’ятник, – говорив Дорошенко уривчасто, поміж клекотом коліс на глибоких вибоїнах. – А ще час потребувався гроші зібрати, місце з тамтешніми урядовцями погодити. Та й відкриття негладко пройшло…

   Вже напередодні стало відомо, що від міністра внутрішніх справ Плеве  полтавському міському голові прислана телеграма: Петербург забороняв виступи і привітання українською мовою всім, окрім іноземним депутаціям. Місце на бульварі, де встановлений ще не відкритий пам’ятник, з обох боків оточило кінне військо, в дворах будинків, аби не так муляли око, розмістилися додаткові озброєні підрозділи. Мовчки, мов не на святі, а на похоронах, численні делегації покладали вінки, тільки Борис Грінченко їх поправляв і вголос зачитував написи.

   На таємному віче напередодні гаряча українська молодь, передбачаючи такі дії влади, пропонувала навіть збройний виступ. Але старші остудили її: те може призвести до марного пролиття крові, поголовних арештів і так не чисельної української інтелігенції. Віче під головуванням тодішнього студента Дерптського університету Федора Матушевського, з яким згодом Модест Пилипович пліч-о-пліч працюватиме в місії УНР в Греції, ухвалило іншу форму протесту – як тільки заборонять виступати рідною мовою, то  всі мають демонстративно покинути зал.

    І ось урочиста академія в просвітянському будинку, в одній ложі поважно воссідає віце-губернатор, в іншій архієрей, а на сцені чисельна президія на чолі з міським головою Трегубовим.

    – Честь тобі, славний городе! – лунко звучать у залі слова віце-голови Віденського парламенту, керівника української парламентарної репрезентації Юліана Романчика. І зал, в якому голці ніде впасти, зривається в овації.