Текст книги "Тиха правда Модеста Левицького"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

   А ще раніше, коли тільки настала можливість видавати щоденну українську газету, до справи підійшли вельми зважено. Редакційний комітет створили з десяти чоловік – окрім Модеста Пилиповича в склад його ввійшов Б.Грінченко і його дружина Марія, С.Єфремов, Ф.Матушевський, В.Дурдуківський, В.Козловський і троє видавців. Саме на їх, В.Семиренка, В.Леонтовича і Є.Чикаленка, лягав фінансовий тягар та ділове ведення.

   Спотикнулися вже на початку – губернатор, що за версту відчував дух редакційного комітету, не дозволив ані газету, ані журнал.

   – Переплив море, та й при березі утопився,– говорив Левицький на наступному засіданні  комітету.– От якби подати папери на кілька видань, хай би те значилося на різних людей, тоді щось би мало проскочити..

   Думка пішла кочувати товариством, її перекидали  з вуст на вуста, як перекидають хлопчаки жарину з долоні на долоню, поки вона не схолоне, а коли таки схолонуло по ходу висловлене міркування, то знайшлося прийнятне усім рішення. Газету «Громадська думка» і журнал «Нова Громада» реєструватимуть на  Леонтовича, а газета «Рада»  хай буде на Грінченка,

   Задумка цього разу, на превеликий подив усіх, вдалася.

   А далі закрутилося редакційне колесо зі звичною для всіх редакцій метушнею,  суперечками, що спалахують на мить як болотні вогники, що поблимають-поблимають  і тут же гаснуть; кожен з нетерпінням чекав, як свята, виходу першого номера «Громадської думки», до того ж вихід її дійсно  співпадав з новорічними святами.

   За три дні  до так жданої і жаданої події на порозі редакції постав переляканий кур’єр:

   – Сергія Єфремова арештували!

   Сергій Олександрович тягнув чималий віз роботи, тим арештом, можливо, влада взагалі хотіла зірвати справу або, принаймні, застрахати добряче.

   Але газета вийшла, її розкуповували, не вельми торгуючись, на трамвайних зупинках хлопчаки– продавці розмахували нею, наче новим національним прапором.

   Наступного дня на порозі редакції постав уже не кур’єр, а носатий, смуглявий і темноволосий поліцейський, та ще й з двома помічниками.

   -Обшук наказано!

   І він обвів навкруг носом, немов ту крамолу мав на нюх визначити.

   Шкрябалися по закутках і трясли довго, та все марно: редакційні на всяк випадок ще раніше заховали тираж, залишивши для можливих поліцейських  хіба пару сотень.

   Другий і третій номер видання випустили дещо «тихішими», щоб приспати  настирне всевидяще око. Оригінальний винахід сперш пошепки обговорювали, але він все таки дійшов до Чикаленка – одночасно з номером на вичитку носити хабара цензорові Сидорову та секретареві Опатовському.

   -Чого там вагатися – носіть, хай вони тріснуть… У нас хіба Модест Пилипович запротестує.

   І прищуреним, з лукавинкою поглядом Чикаленко глипнув на Левицького.

   – Читав якось я, коли будували Хрестовоздвиженський храм на Волині,– відказав, посміхнувшись у тон, Модест Пилипович, – то місцеві братчики задля отримання дозволу возили хабарі у Варшаву, польському королю, і в Константинополь, для оточення патріарха. А в нас також діло святе…

   Звідки знати було Левицькому, що в тому храмі йому не раз молитися – Хрестовоздвиженська церква буде для учнів Луцької української гімназії приходською.

   А тоді, отримавши загальне благословення, чергові редактори у відбитки сторінок не забували покласти парочку хрустких асигнацій – цензор ховав їх без видимої соромливості, тільки один раз прискіпливо взявся  асигнацію до світла видивлятися, певне, видалася йому фальшивою.

  Майже вісім місяців «Громадська думка» не давала спати українській совісті, та врешті грянув грім, який таки мав колись грянути –  газету закрили. Знову наручники надягнули Єфремову, а з ним Хохличу, Квасницькому, тільки секретареві редакції Козловському пощастило виїхати за кордон. Та вже через двадцять сім днів продавці-хлопчаки на вулицях Києва розмахували над головами новою газетою «Рада», що перейняла справу загиблого видання. Автори ховалися за псевдоніми і криптоніми, аби бодай якось убезпечитися від переслідувань. Модест Пилипович одного разу, мов для забавки, спробував перерахувати свої власні псевдо, під якими він друкувався. М.Пилипович, М.Поліщук, М.Л.Залізничний, Макогоненко, Виборний,  Дід Модест, М.Вигнанець -нарахував п'ятнадцять та й махнув рукою. Але, певне, важко було б у цій справі позмагатися з Сергієм Єфремовим, у якого потім уже тих псевдонімів нарахують понад сорок. Поважним конкурентом у цій справі був, звісно, Федір Павлович Матушевський.

      А творилося видання нерідко в шпарких, як окріп, дискусіях та суперечках, невсипущому пошукові достойних і цікавих матеріалів, а ще – грошей…В листі до відомого публіциста Василя Доманицького Євген Чикаленко так описуватиме окремі перипетії тодішнього їх життя. «Слава богу, тепер у нас в редакції настала злагода, тиша, яку можна вважать за райське життя в порівнянні з тим, що ми переживали в 1906 році. Ви, яко вітер, десь літали тоді і не були в нашій гущі, то й не знаєте тих мук, які ми тоді переживали, а особливо я, що був тим буфером, об який разураз стукались дві ворожі сили – Леонтович та Грінченко. Се моє становище вкрай розстроїло моє здоровля, і я мусів тікати за границю в санаторію; але Бог з ним, з тим минулим. Слава Богу, що воно вже минуло і що тепер залагодились у нас відносини зо всіма «славнозвісними»  українцями, само собою, окрім тих, що вигукують, по безсмертному виразу Модеста – «Або жовтень, або я!» Але ніяк не налагодяться відносини з передплатниками,т.е. з публікою. Все таки число їх вертиться круг заклятої цифри – 1500, як у покійної «Київської Старини» коло 500. То набереться вже 1600-1700, а потім дивись – упало на сотню, дві і т.д. Багато сьому причин, але найголовніша та, що нема публіки, звиклої до літературної мови, мало літераторів, звиклих до народної мови. Я вже починаю привикати тай пора! бо вже 3-й рік, що нам щоразу доведеться докладати не менче, як по 20 тисяч рублів і клопочусь, аби роздобувати ті гроші, бо, на мою думку, газета мусить бути, хоч би вона мала всього на всього 150. а не 1500 передплатників.

   А тим часом хочеться таки побільшити число передплатників, для сього ми робили все можливе, між ничим іменно між ничим, треба вжити всіх заходів, аби й газету зробити цікавішою, поскільки се можливо з нашими літературними силами».

   Не так просто було згуртувати добрий колектив авторів, немало з талановитої інтелігенції охочіше співпрацювало з російськомовними виданнями – і серед цього моря українська газета була лише острівком, що відчайдушно мав витримати, вистояти  і не бути розмитим велетенськими шовіністичними хвилями. «Але  високоталановитих письменників, -йшлося далі в листі Євгена Чикаленка до Василя Доманицького,– як Шевченко, М.Вовчок, Куліш ми теж зараз не маєм; не маєм й одного видатного юмориста, бо «хохлацький» юмор розплився по всіх 25. чи 39 мілійонах нашого люду і в кожному сидить десь «під вусом», а на папері рідко виливається. Хоч сядь – тай плач! А треба ж щось зробить, щоб газета була цікавіша, щоб більше люду її передплачувало, бо чим далі, тим трудніше добувать гроші на доплату дефіцитів;  вже починають люде губити віру, що вона може стать на ноги, вже переконуються, що дефіцит цей стане хронічним».

   Ті ж, хто працював у редакції, себе не шкодували.

    Через роки, уже в Подєбрадах, куди доля закине Левицького з Чикаленком, за обіднім столиком згадуватиме Євген Харлампійович:

-Коли після повернення з-за кордону я зайшов у редакцію і побачив Матушевського, то аж охнув… Він страшенно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не дивно, бо окрім каторжної праці, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем, щодня і в дощ, і в завірюху треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знову їхати у Боярку. Часто-густо треба було зоставатися і на вечір… Це з його боку була така самопожертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів’ється так як у людей, то ім’я Федора Матушевського повинно нею возвеличитися на вічні времена, як нашого першого мученика преси.

… Войцех Вось, потрішки заспокоював сам себе Модест Пилипович, може образити його ще гонорово-зверхнім «журнальчики самопальні», але він не здатен спинити найголовнішого, що відчуває, що його злить і чому він не в силі уже на заваді бути –  гімназійна молодь з «тутешньої»  стає українською. І для цього немає великих чи малих справ, однаково потрібні і вистави аматорські, і музеї та виставки крашанок, і гурток бандуристів, і ті ж згадані ниньки журнали. Колись Чикаленка, як вже був в еміграції, вивели з себе дещо іншим рипом, неладами і гетьманством своїх милих колег. З біллю писав тоді він: «Я давно кажу між своїми/, що я не вірю в будучність нашої нації, нації рабів. Народ з такою благодатною почвою і кліматом, без натуральних границь, мусить загинути од натиску сусідів. У нього не виробилося самодіяльності, сили опиратися ворогам. В самі найкритичніші моменти в історії він починає внутрішню боротьбу, власне боротьбу особисту, за булаву; се нація, у которої анархізм доведений до абсурду – до абсолютизму.»L’Ukraine c’est moi” Україна –це я – се девіз багатьох українських діячів в історії і тепер. У нас перше всього на думці «я», а громадські інтереси тільки декорація. Але в житті я держусь правила: «А ти, Марку, грай!» Будем  грать, скільки стане сили, а після нас нехай грають інші, але пісня наша буде та сама».

   Ні, пане Вось, не зміниться пісня, навіть коли в землю піде моє  покоління…

                                                      13

      Гіркі слова про зневіру у будуччині почув Модест Пилипович від Чикаленка по закінченні літературного вечора в Подєбрадах. Тут, після вельми неблизької і непростої дороги з Греції, через Австрію та Польщу, Левицький був академічним лікарем у Господарчій академія і водночас викладав українську  мову, встигав також паралельно завідувати українською гімназією, викладати там мови українську й французьку, а Євген Харламович працював головою Термінологічної комісії. Як завершилася літературна частина, вони зайшли в кафе щось поїсти і підсіли на вільні місця до столика, де вже вечеряли їхні студенти Євген Маланюк з гідротехнічного відділу інженерного факультету та Леонід Мосендз з хіміко– технологічного. І Євген, і Леонід читали сьогодні свої поезії.

   Чикаленко, замовивши їжу, взявся насамперед під’юджувати Маланюка.

   -Вам, Євгене, після сьогоднішнього вечора, напевне, добряче намнуть боки. Як же, тут всі неабиякі патріоти, а ви їм таке читали, що дехто совався і смикався, мов на їжаку сидів…

   Маланюк був якийсь втомлений, чи то від перенапруги на сцені, бо таки ж хотілося, щоб почули душею вкладене ним у рядки, чи перестарався з навчальними справами – наближалися іспити. Він справді бачив насторожені, а деколи і зимно– колючі очі із залу, коли читав про Україну:

   Тебе б конем татарським гнати,

   Поки аркан не заспіва!

   Бо Ти ж коханка, а не мати,

   Зрадлива бранко степова!

   Кілька чоловік мовчки вийшло із залу, коли Маланюк читав про народ свій, читав тихо, що чути було як стілець десь скрипне, ледве людина  ненароком поворухнеться, в Євгена самого інколи перехоплювало подих, мов у горлі застрягла льодяна скалка і ніяк її не ковтнути і не розтопити…

   Каліка, смерд –  такий він і донині,

   Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.

   Самсоном темним зруйнував святині,

   Розбив давно синайськую скрижаль…

   Історія готує новий том,-

   Тюхтій-хохол, що, хоч дурний та хитрий,

   Макітру хилить виключно по вітру,

   Міркує шлунком і зітха гуртом.

   Маланюк витер хустинкою кутик рота і поклав чомусь виделку – в очах зблиснула синювата іскра, як зблискує, коли пробиває електричний дріт.

   -Це треба казати, казати в очі… Надто багато в нас охочих балакати, який в нас народ трудящий та розумний. А він справді шлунком думав, коли один брав гвинтівку від червоних базік і бандитів, той від Скоропадського, а той від Денікіна, а ще інший від Пілсудського навіть…Казати треба уже, аби не повторилося двадцять перше  листопада дев’ятнадцятого.

   Він дивився мимо своїх співрозмовників кудись за стіни приміщення, наче можна було зазирнути через низку літ, і там за стінами знову побачити те, що мало б уже відійти, водою спливти, зарубцюватися, загоїтись і переболіти.

  – Не забути того імлистого листопадового дня, коли тридцятипятитисячне українське військо після десяти днів найтяжчих боїв стало на Збручі. О сімнадцятій годині ми віддали останній салют рідній землі і перейшли польський кордон. Згідно з якимсь там параграфом міжнародного права, де ми були копійками для розміну, мала армія наша складати зброю. То щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше від звичайного обеззброєння покопаних і щось дуже близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ як би прилюдного позбавлення народу його мужескості. І – що найстрашніше – вояки у більшості були свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось, гарячий і лихий на все,– дзвінко ламав гнучку крицю і з прокльонами кидав уламки в Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою…

   Модест Пилипович бачив, як ненароком роз’ятрили давню і болісну рану Євгена Маланюка, він поспіхом хотів перевести мову на інше, то ж докинув у бік Мосендза:

   – Он в Леоніда така ж гарна поезія, але спокійніша, здається, вона притишила і залікувала колишній біль.

   А самому подумалося: от якби ще поезія могла не тільки дух, а й тіло лікувати та  вилікувати самого Мосендза… Леонід, як і Маланюк, пройшов першу світову, всі роки відвоював в армії УНР і нажив туберкульоз в окопах. Недавно Мосендз був на медичному обстеженні в Левицького, довго оглядав його Модест Пилипович, а врешті тільки жартом ляснув долонею по плечу:

   – Козакувати вам ще копу літ.

   Маланюку, що приятелював з Леонідом, навіть вірші вони один одному присвячували, мусив не таїти  правду:

   – З тої медичної практики, що маю на віку, можна  одне сказати -більше шести літ не топтати ряст Леоніду. Категорично, благаю вас, забороніть йому понад силу працювати.

   – Якби ж то був хто здатен це зробити…

   Левицькому було не по собі, коли Мосендз, зазираючи інколи як школяр  в свій друкований аркуш, читав зі сцени:

   Але нема жалю, ні суму,

   що все було, мов не було,

   і стало тільки змістом думи,

   лише луною прогуло…

   Встає майбутнє. І могили

   вчорашні – це його межа…

   Яка ж це мука буть безсилим

   під лезом смертного ножа!.

    Та поступово недавня  льодяна скалка у Маланюка, видавалося, трохи відтанула.

   -Правду, без сюсюкання і блазенських підлабузницьких гримас, інтелігенція має казати своєму народові вже сьогодні. Інакше ми нічого не навчимося.  Тільки гляньте, що діється в українській еміграції.. Здавалося б, саме час пожбурити всі колишні чвари та працювати для незалежності… А так провід УНР сам по собі, гетьманці, зрозуміло, окремішньо – та й в них уже поділ іде, немов в амеби. Полтавець-Остряниця, вірний джура Скоропадського, починає грати на власну руку, залицяється тихцем до англійців, угорців і російських монархістів, Василь Вишиваний – третя гілка гетьманців.

   -А віденська газета «Україна», близька до Винниченка, топить щомоці і Скоропадського, і Вишиваного,– докинув Левицький.

   -Донцов ображений на Коновальця,– всміхнувся Мосендз.– А Липинський про них обох пише, що вони «не здатні дати реальні форми руїні».

  Чикаленко, що почувався в душі винуватим – і навіщо він розхвилювавтМаланюка? – додав і своє врешті.

   – Провід УНР, може знаєте, направляв  Паризькій мирній конференції документ про визнання УНР правонаступницею української держави і повернення австрійськими, угорськими і німецькими банками депозитних коштів України. А то Скоропадський вже почав видавати французьким фірмам концесії та боргові зобов’язання з датами, коли мав  владу.Чужоземним же торгово-економічним установам скеровувалися листи, що такі зобов’язання незаконні і каратимуться кримінальним порядком.

   – Нічого собі український краєвид відкривається для європейських політиків,– Модест Пилипович легенько мізинцем поправив з правого боку вуса, наче він їх без дзеркала бачив. – Всі з усіма тепер наші пересварюються, наче й діла важливішого на світі для них нема… Хіба такі, як Дорошенко, ще обходяться без пересвар.

   Така думка складеться не тільки в Левицького про Дмитра Дорошенка. Через роки Іван Калинович, що секретарював у «Союзі студентів-хліборобів», очолюваним Дмитром Івановичем,  напише: «його діяльність на посаді міністра закордонних справ Гетьманщини не пошкодила йому в колонах УНР, бо він був загально признаний український діяч, науковець. Він, так би мовити, репрезинтував укр(аїнську) націю в очах навіть ворогів. Пригадаємо його генерал-губернаторство в Галичині і Буковині. Тут він показав надзвичайний такт, административну умілість і щиру опіку над українським населенням його генерал-губернаторства. Відома була його діяльність по улаштуванню галицької інтелігенції на початках Першої світової війни, був виарендований дім, де вивезени брати з західних земель могли перебувати перед від`їздом. Так і самий від`їзд відбувався не «етапом», а пасажирським потягом з поліцаєм. Про це я довідався від пароха Золочева о. Шамбеляна Стефана Юрика, який часто закликав мене на обіди, підвозив. «Я лише реванжуюся за ту велику поміч, яку я дістав від «Комітета допомоги» в Київі, де головою був проф. Д. Дорошенко». Все це давало проф. Д. Дорошенкові ореол діяча з провідної верстви. Проф. Біднов, доктор Модест Левицький, були, перед Першою світовою війною, постійними спутниками проф. Д. Дорошенка в поїздках по слідам слави і смутку в історії українського народа. На вакаціях ця трійця виїздила як не на Хортицю, то до Почаєвської лаври, де недалеко було м. Берестечко, то до Батурина, то в район Чигирина і Суботова».

   Пересвари поміж українським людом у закордонні стали тривалою і погано лікованою хворістю.

   – Та цур їм усім,– змахнув спересердя рукою Євген Харламович.– Підніметься моложій, прийде нове і мудріше «самосійне» покоління, от побачите, воно саме по собі насіється – гарно таки про це сьогодні читав Євген.

  Чикаленко мав на увазі маланюкові рядки, що також сьогодні звучали:

   Гноблять, калічать, труять рід,

   Ворожать, напускають чари,

   Здається, знищено вже й слід,

   Лиш потурнаки й яничари.

   І ось– Стефаник і Куліш,

   Ось Коцюбинський, Леся – квіти

   Степів страждальної землі,

   Народу самосійні діти!

   -Кажуть, у квітні дев’ятнадцятого, як тодішній наш прем’єр Ісаак Прохорович Мазепа зустрічався у Бродах  під Львовом з американським представником, то першим запитанням американця було не про кількість гармат або кулеметів, і не про число війська,– Модест Пилипович прокашлявся і вів далі.–  Той представник насамперед поцікавився: а чи має Україна достатньо інтелігенції, щоб налагодити національну державну справу.

– І що ж Мазепа?

     – Після революції,– відказав Ісаак Прохорович,– навіть зросійщена  раніше інтелігенція повернулася до свого народу.

   – А сам ти, Модесте Пилиповичу, як думаєш? – раптово перепитав Чикаленко.

   – Думаю, що то мудрий чоловік… І вельми практичний, як на роду писано американцеві. Бо тільки інтелігенція є носієм того, що лінійкою не зміряєш, не зважиш на терезах і пальцями не пощупаєш, того, що звуть інколи духом народу. І зараз, коли нас до крові по пискові натовкли, накопали під всі боки й по світах розпорошили, маємо триматися єдиної ідеї, істинно національної, що тому духові не дасть скопититися – національної культури.. І все для її гуртом клопотатися, бо інше потерпить…

   Євген Маланюк чи від кави, чи від збудження  розмови уже почувався живіше, думки Левицького йому були навдивовижу близькі й зрозумілі.Ще в таборах інтернованих, у польському містечку Каліш, де жили у землянках, в кращому разі в бараках за колючими дротами, де тільки голод, сухоти і смерть були поміж ними, недавніми вояками УНР, він,

двадцятип'ятилітній поет, військовий старшина 6-ї дивізії генерала Безручка

 виступав з рефератом перед бойовими побратимами:

   -Кордони, економічна діяльність, промисловість і торгівля – це

 тільки зовнішні форми, тільки рамки, в яких проходить дійсне живе життя нації самостійної держави. А цим дійсним життям нації, щирим змістом зовнішньої форми є внутрішнє життя національної культури, життя ідей безсмертних і вічних (і в першу чергу – мистецтво – авангард культури), бо історичні події, війни, перемоги й поразки, розквіти й упадки держав і народів, ціла рухлива маса історії є лише матеріалізацією тих чи інших ідей… Коли ж ідея вдягнута в одежу слова, то йти до кінця, не озираючись наляканою сойкою, чи інше хтось скаже.

  Одні скрива, а інші з гіркою підсмішкою, навіть не криючись, дивилися на Євгена – ну що він балакає,  хто з цих зранених і обідраних вояків , що півдня за вошима  полюють у власному дранті, отак і повірить в лиху нинішню пору: безтілесна ідея раптом дужча гармати, гвинтівки і кулемета?

    -Щоб постала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на підгрунті національної культури – от чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом... Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу – поети…

   – Мав рацію американець,– вернувся до мови Модест Пилипович. – І в тих культурницьких клопотах немає великого чи мізерного. Собі ж я визначив чітко…Аби люд академічний наш був здоровий, учитися і так мають добре, бо ж не на гульки в таку лиху пору сюди з’їхалися. Думки ж свої, поки живий, маю у рукописи повкладати…Видаю оповідання «Тяжка дорога»,  он у Львові видавництво «Світ дитини» дві казки друкує, а «Рух» вже «Землицю рідну» підготував, тут, в Подєбрадах «Конспект теорії письменства», німці у Лейпцігу  – «Українську граматику для самонавчання». Знаю тільки, що плуг щоденно мозолів потребує, а на  нашому кам’янистому грунті – подвійно, потрійно…

    В Подебрадах, в Господарській академії, таки підростала молода паросль української інтелігенції – підростала дивом, як кущик трави, вирваної з корінцями і недбало геть пожбуреної; але з тими корінцями лишалася дещиця землі рідної, і кущик, хоч на початку хирів якось, брався потім у силі, набував йому тільки властивого соковитого кольору та коренився й міцнів. В Празі, в Українському вільному університеті, зеленів ще один потужний осередок, куди перебрався з Відня осідок університету в двадцять першому році. Серед професорського складу  значилося немало імен визначних українських науковців, як в господарчій академії Б.Мартос, В.Садовський, О.Мицюк, С.Комарецький, Л.Грабина, рівно ж як і за університетським кафедрами стояли Д.Антонович, Л.Білецький, Д.Дорошенко, О.Колесса, С.Смаль-Стоцький… З них чимало, як Чикаленко чи Левицький, брало участь в українському урядуванні, в Центральній Раді чи інших органах – вони стали назавжди побратимами спільної справи.

   Якщо з Чикаленком чи Мартосом Модест Пилипович міг частіше бачитися, то з празькими колегами випадало куди рідше. Але й траплялися зустрічі зовсім негадані…

   До приїзду в господарчу академію Президента Чехословаччини готувалися, як звично ведеться, в метушні і поспіхові – щось та не встигали домести чи домалювати. Навіть двері при зустрічі почту якось поспішно кинулися відчиняти, то ж Президент мимоходом кинув:

   – Не хвилюйтеся, я не поспішаю.

     Зачувши таке заспокійливе, Левицький, що стояв у гурті викладачів, розсміявся помимо волі. Модесту Пилиповичу ця фраза була більш ніж знайома, вона ще в Центральній Раді, у Києві, частенько ходила вустами, коли хтось невиправдано спішив – авторство її належало тоді ще не президентові, а просто професорові Томашу Масарику. Йому чималенько випало турбот, аби відправити з Києва чеський корпус на батьківщину, в тому числі обговорювати необхідне з санітарним відділом залізниць, безпосередньо з  Левицьким. З літа 1917-го Масарик жив постійно у Києві, хіба час від часу ненадовго від’їжджаючи, аж до початку лютого 1918-го, коли чехословацький корпус через Сибір, Америку і Францію так мучено добирався додому.

   Президент кинув оком на гурт, кого ж то він розсмішив, і зустрівся поглядом з Модестом Пилиповичем.

   – Пан Левицький? От так зустріч…Але що ж то вас насмішило?

   – Згадав раптом Київ…Змінилися часи і обставини, а ваш вислів  усе незмінний…

   – Підозрюю, що й ваша лексика, як і погляди, також не зазнали змін.

   – Тільки час є суддею, що ухвалює без апеляцій.

   -Звісно, звісно… Але хоч самим нам не з медом, посильне для України робитимо.

   Не вельми зважаючи на порушення протоколу, президент не стримався погомоніти з такими як сам сивочолими професорами. Невиправний ідеаліст з чіпкою прагматичною хваткою, він не змінив свого бачення України у федерації спільно з Росією. Кожному своє болить, думав Модест Пилипович, німці так насолили чехам, як російська імперія українцям, то ж негативне ставлення до нашої незалежності криється в страхах масарикових послабити російську потугу, протидію німецької експансії на Схід.

   -Якщо вже так склалося, що Підкарпатська Русь до Чехословаччини відійшла,– докинув своє Модест Пилипович,– то хай би вона вже не стала бідною падчеркою, яку кожен копнути може чи нагримати…

– Ви мене знаєте,– навіть не образа змайнула на обличчі Масарика, а щось схоже на вираз, коли винуватять без вини винуватого.– Не тільки автономія на ділі, ми вкладатимо туди кошти, а дороги вже розпочали будувати

   Левицький вірив йому, бо не спадало на пам'ять, аби слово Масарика було кинуте недбало на вітер і той вітер котив його, немов висхле торішнє листя по весні.

   То була негадана зустріч, але час від часу Модест Пилипович виривався в Прагу, зустрічався з колегами, з якими торував від початку століття вибоїсті дороги державності. Рідше доводилося бувати у Василя Короліва-Старого, з яким співпрацював у газетах «Рада», «Засів», «Хлібороб», у журналі «Книгар» і разом піднімали на ноги видавництво «Час». То були особливі роки – нестримних надій і надтяжкої праці.  Згодом про них Королів-Старий напише: «За часів революції розбуялось  українське культурне життя. Була «жатва многа, та ділателів мало». Доводилося так напружувати жили, що сьогодні й сам не ймеш віри, відкіль їх  тоді брав. Коротко кажучи:  протягом кількох місяців я не спав більш як по чотири години за добу, а бували доби, що й не лягав зовсім. І при кінці літа вхопила мене дивна неміч: падала теплина тіла, в найтеплішій хаті мене морозило так, ніби я замерзав у Нижніх Пупках, а температура тіла спускалась до 35,5Ц. Потім починала невимовно боліти голова. Одночасно я втрачав пам'ять до тієї міри, що не міг згадати звичайного слова, або й свого наймення»…

   Свою працю не полишали й тоді, коли закрутилася-завертіла страшна віхола – за неповних чотири місяці в Києві, з лютого по травень, влада змінювалася хіба з десяток  разів.

   -Стріляли так часто, -оповідав згодом Василь,– що вийти не було можна. А сидіти було нудно: не хотілося ні думати, ні говорити. Я глянув на сусіда – був то професор Маршинський… Раптом дзенькнуло вікно й кулька розщепила спинку канапки між мною й Маршинським. Він відсунувся в один бік, я – в другий, і сиділи далі, жаден не змінив місця.

   В Чехії Василь купив будиночок недалеко від Праги, у містечку Мельнік. Після виходу в світ у двадцятому році досить таки об’ємного роману «Чмелик.Навколо світу»  і ще через три роки збірки новел «Казки про нечисту силу» Королів-Старий якось примовк…На кусень хліба заробляв, розмальовуючи храми по закарпатських селах, та ще художником– оформлювачем  листівок і іншої нехитрої друкарської продукції, не цурався домашньої господарки, порпався собі біля домівки – на подвір’ї сокоріли чубаті кури, а з кліток визирали, сторожко поводячи своїми довгими вухами, добродушні кролі. Більше часу він тепер віддавав творам дружини Наталени – і як читач, і як критик та суворий редактор. У цій сім’ї Левицький почувався якось особливо затишно, де зійшлися прекрасні люди, але з такими несхожими долями…

   На обшук у домі Наталени у Києві прийшло троє поліціянтів, старший з яких видався господині зобидженим на весь білий світ – на дім, поріг якого він щойно переступив, на занудний дощ, що тихо шелестів за вікном, і навіть на своїх помічників, блискаючи недобрим оком, що мало ретельності в них у такій державній справі.

   -Ваше имя и фамилия?– спитав сухо, підкреслено офіційно, сам собі піддаючи поважності і значимості, аж гострі кінчики вус його, здалося, ще більше угору задерлися.

   В Наталени камінь тяжкий був на душі після похоронки зі фронту, не до витребеньок цих гостей непрошених, то ж  надутого і товстощокого вояка, що хоробриться тут перед вдовами, коли справжні чоловіки десь гинуть в окопах першої світової, в тім числі і її чоловік поклав голову, вона незлюбила відразу.

   – Моє імя – Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. А заміж я вийшла за князя Іскандера Гакгаманіш ібн Куруша.

    Надутий поліціянт судорожно ковтнув, мов давився риб’ячою кісткою, і, перехиливши голову, як курка на дрібне зерня, довго дивився Наталені в вічі, чи не кепкують з нього часом.

   – Место рождения?

   – Сан Педро де Карденья, поблизу Бургоса.

   – А где ето?

   – То, добрий пане, північна Іспанія. Ось вам мої документи.

   Потім уже, як невдоволений світом поліціянт перетрушував хатні пожитки, почула від нього господиня протиснуте ледве крізь зуби: «Черт знает, здесь своїх мазепинцев хватает, дак еще с Испании наезжают». Наталені просто хотілося позлити цього надмикиша в погонах, в листі ж до Дмитра Донцова вона напише: »Сама звичайнісінька я собі волиняночка» – справді, свої перші п’ять  літ дитинства вона провела у волинському селі, може і найщасливіших літ… Обшук же в домі  справді проводився за звинуваченням в українському мазепинстві, у відстоюванні української незалежності.

   Модест Пилипович чудувався Наталениній долі. Донька польського графа, народжена в Іспанії, що виховувалася сперш у волинських Бірках, згодом по смерті бабусі у монастирі Нотр– Дам де Сіон у французьких Піренеях, тоді в київському Інституті шляхетних дівчат, сестра милосердя у першу світову, нагороджена солдатським хрестом за хоробрість, художниця, яка мала персональні виставки в Петербурзі й Варшаві, співачка в оперних театрах Парижа й Венеції, археолог, що брала участь в розкопках Помпеї й Єгипту, французька письменниця, яка стала письменницею українською… Такої долі, гадав Левицький, стачило б на добрий десяток людей – писати українською, наполегливо і потужно, вона стала як вийшла за другий заміж, за Василя Короліва-Старого.