Текст книги "Тиха правда Модеста Левицького"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

   Доручаю Вам, в порозумінні з Премєр-іністром, взяти на увагу слідуюче і по можливости перевести його в життя.

   Головною причиною військової неудачи і переходу української армії через границі Польщі – брак набоїв і амуніції. Армія, розстрілявши набої, одступила, щоб зберегти свою єдність, а в майбутньому боєздатність. Армія перейшла границю в моральному здоров’ї.

   Щоб заховати її в такому стані і надалі, потрібно, аби: аармія не була відділена від Головного Отамана і уряду. Контакт постійний між ними Conditio sine gua non майбутньої сили армії і порука того, що до неї не прилипне провокація і дезорієнтація. Коли треба додержати певних формальних вимог, вони будуть додержані в спосіб конспірації і etc. бармія українська не повинна змішуватися з російськими частинами. Час інтернації повинен бути використаний для організації армії. Окремі тактичні одиниці дивізії, бригади, курені, батареї не розпорошуються. При козаках їх старшини. Можливість культурно-освітньої праці. Видання спеціальної газети для інтернованих. Сінематограф, театр. Школи для неграмотних. Курси для козаків-підхорунжих по родах зброї, санітарії, ветеринарних фершалів, ковалів etc. Курси для старшин: скорочені Генштабу, повторні для молодих старшин з козаків, інтендантських урядовців, гарматників, кулеметників і інших техничних, для польової жандармерії. Для курсів належні приладдя. Юнацька школа окремо. Внутрішнє життя таборів автономне. Польська влада схороняє позір інтернування. в Санітарна допомога. В додаток до українських санітарних установ, які мають обслуговувати інтернованих, необхідна допомога Польського Червоного Хреста, Американського Хреста і інших установ…»

   То була досить розгорнута програма, і прізвище Юзефського першим стояло невипадково – Левицький, звісно, достеменно знав, скільки неймовірних трудів, нервів і головної болі потребувалося українському урядові, аби розмістити, нагодувати і зберегти величезну армію на чужій землі, в прямому розумінні здебільшого на рівному місці.

   -А хіба ми тоді діяли тільки за директивами? – знову озвався воєвода.– Я негайно прийшов до Петлюри, як тільки почув, що польський посол Патек лаштується їхати в Токіо – це ж ми можемо передати попутно українцям Зеленого Клину літературу, газети,  навіть коли нам самим тяжко, вони мають відчути заопікування українського уряду. І всі збирали по книжечці, по аркушику, хто що міг і мав надіслати…

   – Це правда,– так само впівголоса сказав Модест Пилипович і повторив: – Рівненську гімназію закривають навіть посеред навчального року.

   – Це не моя, це компетенція Варшави,– потер лоба долонею воєвода так, мов щось вельми важливе забувся і тепер невідкладно мав пригадати ….– Я ж особисто робив і роблю для порозуміння поляків і українців усе, що тільки у силі….

   Юзефський дивився в очі Модеста Пилиповича так, як може дивитися людина, щиро переконана в нелукавстві своїх вчинків і дій, він, видавалося йому самому, перебуваючи в урядуванні двох держав, двох сусідніх народів, кожен з яких йому був по своєму рідним, не зробив жодному з них злого, прикрого чи неправедного. У бібліотеці Варшавського університету дослідники знайдуть його слова, писані про Петлюру, писані від душі, а не для людського ока:

   “Петлюра був усіма визнаним авторитетом. Українські погляди

були звернені до нього. Він правив, видавав накази, вирішував,

вів за собою – був вождем України в повному значенні цього

слова. Він, і передусім він, міг виступати від імені України, яка

виборювала собі волю. Жвавого темпераменту, завжди діяльний,

сповнений ініціативи. Часом суворий і невблаганний, був

водночас чуйний, мав в собі “український ліризм”, який наповнює

життя українців і забарвлює українські пісні. Особа Юзефа

Пілсудського справляла на Петлюру велике враження, зближала

з Польщею, полегшувала порозуміння з нею, можна сміливо

стверджувати, що якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько-

української єдності, не дійшло б також, якби не Петлюра. В

тодішніх обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько-

українське “ми”.

    Юзефському, звісно, незручно було казати Левицькому, наче хвалитися, що саме він 30 травня 1926 року прийшов у Варшавський православний собор разом з шефом Генерального штабу Польського війська С.Бурхардом-Букацьким, Т. Голувко і С. Стемпковським помолитися за душу невинно убієнного п’ять днів тому Симона Петлюри.

   …Модест Пилипович  все ще мовчав, але й не підвівся іти,  вони довго сиділи отак один проти одного, доки воєвода і собі упівголоса не сказав:

   -Я візьму відповідальність на себе. Рівненська гімназія, принаймні до кінця навчального року, діятиме.

                                                        6

   Осіннім досвітком, ледве розтанули сутінки, підсилені густим, що пахнув зів’ялим листям,  туманом,  у двері постукали. «Хто ж би то такий ранній», – подивувався Модест Пилипович, що вже поснідав і лаштувався в гімназію.

   На порозі стояв немолодий священик, добряче посріблений сивиною.

   -Я отець Макарій, з Ковельщини,– мовив гість несміло, як школяр, не зовсім певний у власній відповіді.– Ви мене, звісно, не знаєте… Чи не зміг би пан Левицький, якщо не поспішає,  вислухати?

   -Та проходьте,– Модест Пилипович насупив брови, але не за те, що гість заявився отак зарання, а за прохальний школярський тон його.– Може чаю чи кави , або з дороги поснідаєте?

   Священик втомлено присів, подякувавши за пропоноване.

   -Я вже правлю три десятки літ в цій парафії, і батько мій в ній правив… Прикрого, здається, нікому на зерня дрібне не вчинив, політики бокував, нікуди не пхався. Хіба зрідка, коли попросять,  в «Просвіту» заходив. Щось розказував з минувшини нашої, від Володимира Святителя до часів козаччини, чого ще не призабув.

  Гість передихнув і почав перебирати й шелепати в сумці якимись паперами, врешті вийняв одного, з казенним гербом.

   -А оце негадано, як грім в Різдвяні свята, кличуть мене у суд…Я, мовляв, люд проти польської влади налаштовую, бунтую навмисне народ, то на мене штраф накладають, та  як не перестану, то ще покладуть навіть більшу кару.Сперш я не стямився просто від такого наглого лиха, коли ж спам’ятався, то зир у судовий зал – там одні осадники скучкувалися, може десятків зо двоє, отак посміхаються хитро та перемигуються. Коли ж почули про розмір штрафу, то тільки в долоні плеснули.

   Гість простягнув той казенний папір Модесту Пилиповичу.

   -А щоб такий штраф сплатити, то хату й подворицю, ще й землю мав би продати… Коли ж плеснули у долоні, я всеньке уже зрозумів. Осадники давно намовляли, аби ту землю їм збув за безцінь, але ж то неможливо, парафія в нас небагата, землиця мою сім’ю підгодовувала, дякувати парафіянам, помагали її впорядковувати… То ж такий хитрий хід осадники вигадали, ще й лапувку, казали люди, судді таку нишком дали, аби не міг встояти від спокуси…. А до вас піти, даруйте мороку, парафіяни наші нараяли, пам’ятають ще старші, як в молодості ви їх лікували.

   Модест Пилипович довго й прискіпливо вичитував той казенний папір, а врешті простягнув його назад гостеві.

   – Навіть не знаю, чим тут помогти, я ж тільки лікар і вчитель,– Левицький дивився, як осувається обличчя священика по його словах, набігає тінь розпуки і відчаю, зеленої безнадії захистити себе і свою сім’ю. –Але є в мене товариш, що в цьому тямить поважно, Степура Григорій, він адвокат вельми чіпкий… З обіду, бо мушу в гімназію, давайте в нього зустрінемось.

   Був то земляк Левицького, подоляни обоє, Модест Пилипович з Вихилівки, а Григорій Калістратович з-під Кам’янця. Але не лише земляцтво зв’язувало їх, в часи молодої української волі Степура став першим комісаром УНР на Поділлі, згодом губернським комісаром Слобідської України, піднявши повстання, вдруге комісарує на подільських землях. Та й у Луцьк Левицький потрапив завдяки Степурі, то він виклопотав місце викладача в українській гімназії, коли Господарча академія в Подєбрадах сипатися почала, захлинаючись від нестачі коштів. Сперш навіть розмістилася сім’я Модеста Пилиповича в свого земляка і товариша, згодом, як знайшли помешкання, то в гості до Григорія Калістратовича охоче приходив.

   -Цього разу домашні пиріжки, рецепт власний, на жаль, досі не патентований,– жартувала господиня, припрошуючи і пригощаючи.

   А по вечері під бандуру співали українських народних пісень, гарно і до ладу виходило в цього дуету – пані Степура в свій час закінчила Одеське музичне училище.

   Від лихих вітрів, що на українську гімназію знімала і кружеляла ними  нерідко влада, правничою стіною доводилося уберігати заклад Григорію Калістратовичу.

   По обіді Левицький з отцем Макарієм зустрілися у Степури.

   Адвокат довго читав судову ухвалу, вичитував, мовчки водячи папером очима, видавалося, впоперек, вздовж і навскосець, хіба тільки на зворотний бік аркуша не заглядував.

   -Хитро писали крючкотворці,– врешті сказав Григорій Калістратович, мов то було єдиним вислідом його вивчення. – Гадаю, тут свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити. Не певен, що на Волині цю ухвалу нам вдасться якось перекинути – якщо дійсно була лапувка, то досі тим хабарем поділитися встигли. От що: чи не поїхати нам, Модесте Пилиповичу, у Варшаву? Прикиньмо  бо, хто з наших старих колег підсобити здатен…

   І вони взялися перебирати імена давніх своїх знайомих по уенерівських часах, перебирали, мов на долоні непровіяне зерно з-під молотарки, відсовували полову і щупле та хирляве в один бік, а зерня добрі і непобиті – в інший.

   – До Романа Смаль-Стоцького, гадаю, найкраще,– наполіг врешті Левицький.– Він не тільки поважна постать, професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті та є редактором там видавництва, він свій у клубі «Прометей»…Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.

   Отець Макарій було посунув руку в кишеню по гаманця.

   -Звісно, то мають бути мої витрати.

   Григорій Калістратович тільки очі примружив, мов хто перед ним порізав вельми кріпку і ядучу  цибулину.

   – Отче, ви десятки літ прощали всі прогріхи людям, то може і нам на один більше проститься.

   Модест Пилипович знав, що Смаль-Стоцький підтримує добрі стосунки з багатьма найвпливовішими особами у варшавській еліті, в тім числі з Тадеушом Голувко, що очолював тоді прометеївський рух  – перше об’єднання поневолених Москвою народів, що втрапили в радянську загородь.  А ще Левицькому були знані слова Голувки, мовлені після ризького договору: «Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продовження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві. І тоді Йоффе не тільки погодився б проводити спільні переговори з нами і представниками Петлюри, але була б визнана незалежна Україна. Й тоді йшлося б про рятування самої більшовицької держави». Відомо також було, хто і яку позицію займав 7 грудня 1919-го, коли в Бельведерському палаці  Пілсудський розпочав переговори з Петлюрою опів на дев’яту вечора, а завершили їх о п’ятій годині ранку, хто складав текст телеграми в перші дні травня двадцятого року, надіслану Юзефом Пілсудським Симону Петлюрі: «Відбувається боротьба за нашу і Вашу свободу проти спільного ворога… Я переконаний, що порозуміння  між Українською та Польською Республіками, закріплене спільною боротьбою, принесуть славу і довгий добробут обом народам».

   Хоч і кажуть, що двічі в одну річку немислимо увійти, але три дні, проведені Левицьким і Степурою у Варшаві, зустрічі з тими, хто поруч ішов в найстрімкіші роки, стало поверненням в таке недавнє і таке далеке уже річище – там чиста вода струменіла, не замулена, не скаламучена очікуваною вигодою чи буденною користю, іржею кар’єри чи ще ницим якимось дріб’язком, там просто була джерельна вода;  то правда, що текло те річище неймовірно прудко, на згинах породжуючи чорні вирви і круговерті, з яких вже ніхто не вернувся…Тих, хто вже не повернеться, і згадали вони в час варшавських зустрічей.

   А тижнів за три в двері Левицького досвітком знову постукали.

   – Я не відаю навіть, як вам подякувати… Скасували ту справу, а суддю, подейкують, навіть кудись переводять,– казав отець Макарій тим самим тоном засоромленого учня,  що кається і картає себе за невивченого урока.

   За поміччю до Григорія Степури Модест Пилипович звернувся не лише як до приятеля, і не тільки як до чіпкого адвоката, що рідко програвав справи; він просто знав його як людину, яка не гнулася ні під якими лихими і колючими вітрами – їх таки вистачало на це покоління.

   Якось випогодилося зранку 28 лютого 1918-го, заіскрились під сонцем сніги, чию чистоту цнотливу псували хіба плями порохової кіптяви та попелу, що відносив вітер із пожарищ, які тихо знімались нд містом і відносилися вітрами. На околиці Кам’янця –Подільського, рухаючись колонами, сходилося два військових угрупування. З Кам’янця ішло чотири сотні смаглявих бійців, назустріч підходило військо під жовто-блакитними прапорами.

   На міській межі вони зустрілися.

   -Раді вітати українську армію,=– виступив від вояків з міста полковник.– Більшовиків з Кам’янця вибито. Командир Третього мусульманського  батальйону Кавказького корпусу князь Ігор Комнен-Палеолог.

   -Спасибі вам, князю,– зняв шапку Григорій Степура, що входив на чолі українського війська, і вони обнялися.– Спасибі вам і вашим воякам. А рештки більшовицьких відділів, гадаю, впродовж трьох днів спільними силами роззброїмо і розформуємо.

   Як тільки складаються долі…

   За дорученням українського командування князь прибув у Кам’янець раніше, він зумів знайти спільну мову з бійцями мусульманського батальйону– татари, що переважали тут, щиро повірили в українську справу, яка могла б їм дати достойне прийдешнє; щедротами російської імперії вони достатньо були вже нагодовані. Батальйон перейменували в Окремий мусульманський табір, він непідкупно й сумлінно робив своє діло. Згодом у посвідці полковникові І.Комнен-Палеологу  губернський комісар Г.Степура  з чистим сумлінням напише: « Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до Кам’янця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військовою частиною».

   А Григорію Калістратовичу, вперше призначеному губкомісаром  ще 9 листопада 1917 року, знову довелося засукати рукави до господарки у краї – від налагодження узвичаєного життя на Поділлі до порятунку культурницького надбання. Порятунку, наскільки можна відновити понищені бібліотеки, порізані ножами й багнетами картини…Разом з відділом охорони пам’яток старовини і мистецтва Генерального секретарства справ освітніх УНР вельми тішився він, що не дали згинути відомій картині Г.Семирадського «Танець серед мечів», відправили твір у Київ – тільки не знав Григорій Калістратович,  що опиниться картина врешті у Третьяковській галереї…

   Вельми ж потребувало мозолів поруйноване і пограбоване, аби хоч трішки пригасити той жах, що йшов слідом за червоним фронтом. Надивився на нього Степура достатньо, і бачене ним частенько таки співпадало з описом, залишеним у щоденнику Ісааком Бабелем, який проходив цим краєм разом з Першою кінною армією Будьонного. Одеський інтелігент, що чомусь воював за червоних, який починав писати французькою, вніс неабиякий вклад в російську літературу росіяни таки не забули повернути борг, розстріляли у сороковому/, міг дозволити собі розкіш не лукавити сам із собою у тих потаємних, писаних здебільшого поспіхом, нотатках:

«Наштадив сидит на лавке  –  крестьянин  захлебывается  от негодования, показывает полумертвого одра, которого ему  дали  взамен  хорошей  лошади.

Приезжает Дьяков, разговор короток, за такую-то лошадь можешь получить  15 тысяч, за такую – 20 тысяч. Ежели поднимется, значит это лошадь.

   Берут свиней, кур, деревня стонет.

    ...захватили обоз  49-го  польского  пехотного  полка.  Дележ  под

окном, совершенно идиотская ругань, притом подряд, другие слова скучны, их не хочется произносить,  о  ругани,  Спаса  мать,  гада  мать,  крестьянки ежатся,  Бога  мать,  дети  спрашивают  –  солдаты  ругаются.  Бога  мать.

Застрелю, бей.

Страшная правда  –  все  солдаты  больны сифилисом. У Матяж, выздоравливает (почти не лечась). У него был  сифилис,

вылечил за две недели, он  с  кумом  заплатил  бы  в  Ставрополе  10 коп.

серебром, кум умер, у Миши есть много раз, у Сенечки, у Гераси сифилис,  и все ходят к бабам, а дома невесты.  Солдатская  язва.  Российская  язва  -страшно. Едят  толченый  хрусталь,  пьют  не  то  карболку,  размолоченное стекло. Все бойцы – бархатные фуражки, изнасилования, чубы, бои, революция и сифилис.

О женщинах в Конармии  можно  написать  том.  Эскадроны  в  бой,  пыль, грохот, обнаженные шашки, неистовая  ругань,  они  с  задравшимися  юбками скачут впереди, пыльные, толстогрудые, все б....,  но  товарищи,  и  б.... потому, что товарищи, это  самое  важное,  обслуживают  всем,  чем  могут,

героини, и тут же презрение к ним, поят коней, тащат  сено,  чинят  сбрую, крадут в костелах вещи, и у населения.

мы  отъезжаем,  его  ведут

дальше, парень с хорошим лицом за его спиной  заряжает,  я  кричу  –  Яков Васильевич! Он делает вид, что не слышит, едет дальше, выстрел, полячок  в кальсонах падает на лицо и дергается. Жить противно,  убийцы,  невыносимо, подлость и преступление.

Ездим с военкомом по линии, умоляем не рубить пленных, Апанасенко

умывает руки. Шеко обмолвился – рубить, это сыграло  ужасную  роль.  Я  не смотрел на лица, прикалывали, пристреливали, трупы покрыты телами,  одного раздевают, другого пристреливают, стоны, крики, хрипы, атаку произвел  наш эскадрон, Апанасенко в стороне, эскадрон оделся, как следует, у Матусевича убили лошадь, он со страшным, грязным лицом, бежит, ищет лошадь.  Ад.  Как мы несем свободу, ужасно. Ищут в ферме, вытаскивают, Апанасенко – не трать патронов, зарежь. Апанасенко говорит всегда  –  сестру  зарезать, поляков зарезать.

   Униатский священник в Баршовице. Разрушенный, испоганенный  сад,  здесь стоял штаб Буденного и сломанный, сожженный улей, это  ужасный  варварский обычай – вспоминаю разломанные рамки, тысячи пчел, жужжащих и  бьющихся  у разрушенного улья, их тревожные рои.

Здесь вчера были казаки есаула Яковлева.  Погром.  Семья  Давида  Зиса,  в квартирах, голый, едва дышащий старик-пророк, зарубленная старуха, ребенок с отрубленными пальцами, многие  еще  дышат,  смрадный  запах  крови,  все перевернуто, хаос,  мать  над  зарубленным  сыном,  старуха,  свернувшаяся калачиком, 4 человека в одной хижине, грязь, кровь под черной бородой, так в крови и лежат. Евреи на площади, измученный еврей, показывающий мне все,

его сменяет высокий еврей. Раввин спрятался, у него  все  разворочено,  до вечера не вылез из норы. Убито человек 15 – Хусид Ицка  Галер  –  70  лет, Давид Зис – прислужник в синагоге – 45 лет, жена и дочь –  15  лет,  Давид Трост, жена – резник.

Ночью наши грабили, в синагоге выбросили свитки Торы

и забрали бархатные мешки  для  седел.  Ординарец  военкома  рассматривает тефилии, хочет забрать ремешки. Евреи угодливо улыбаются. Это – религия.

   Все с жадностью смотрят на недобранное, ворошат кости и развалины.  Они пришли для того, чтобы заработать.

. Разговор с комартдивизионом Максимовым, наша армия  идет  зарабатывать, не революция, а восстание дикой вольницы.

   Это просто средство, которым не брезгует партия.

   Наверху не разрушение, а обыск, все стулья,  стены,  диваны  распороты,

пол вывернут, не разрушали, а искали. Тонкий  хрусталь,  спальня,  дубовые

кровати, пудреница, французские романы на столиках,  много  французских  и польских книг о гигиене ребенка, интимные женские принадлежности  разбиты, остатки масла в масленице, молодожены?

   Отстоявшаяся  жизнь,  гимнастические  принадлежности,  хорошие   книги, столы, банки с лекарствами – все исковеркано святотатственно.  Невыносимое чувство, бежать от вандалов, а они ходят, ищут, передать их поступь, лица, шляпы, ругань – гад, в Бога мать, Спаса мать, по непролазной  грязи  тащат снопы с овсом.»

   А в самому Кам’янці щоденний лемент жіночий, арешти,  грабунки і розстріли. Затямилася вельми людям чекістка Фаня Гурвітц, що прокидалася вранці, потягувалася спросоння і журитися бралася:

   – І чого це мій маузер досі не снідав?

   Вони й відходили так, як приходили, випало дивом, що Бабель залишив картинку про місце, де в кількох кілометрах Григорій Калістратович купив два гектари землі і збудував невеликий дім, і де довгими зимовими вечорами з Модестом Пилиповичем обговорювали тепер уже польські, а точніше українські справи за нових,  зовсім не схожих обставин...

«12.9.20. Киверцы

   Утром – паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе.  Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся  пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки, ординарец  Бородин  видит уже рубящих поляков. Поезд отправляется быстро,  солдаты  и  обозы  бегут, раненые  с  искаженными  лицами  скачут  к  нам  в  вагон,  политработник, задыхающийся, у которого упали штаны, еврей с тонким просвечивающим лицом, может быть хитрый еврей, вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки.

   Заведение, которое  называется  12-ой  армией.  На  одного  бойца  –  4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами,  да  и  этот  единственный  боец  не дерется. «

    Не сприйняла душа Григорія Калістратовича уряду Скоропадського, мировим суддею був у рідному селі Жванець. Маючи досі уже в публіцистиці ім’я, бо немало друкував свого в тогочасній пресі під псевдонімом «Жванченко-Подністряк», взявся за написання історії рідного села. То були чи не найщасливіші дні його життя – мандрівка у часі до перших поселень, а вони ще були за два -чотири тисячоліття до Різдва Христового, подорож вверх і вниз століттями, мов у казковому ліфті… Йому вживу бачилося, як пораються біля гончарних печей його прадавні непосидющі предки, який гарний збан народжується в руках древнього майстра може й Жванець від слова «збан»?, і ті миловидні вироби йдуть не тільки у власний ужиток, а й сплавляються по воді торгівцями, що -згодом іменуватиметься чужинецьким химерним слівцем «експорт»…Не відірватися від сторінок подій часів Хотинської битви, прослідкувати як звідси, з-під Жванця, Богдан Хмельницький іде в Переяслав, бо з Москви уже під’їжджав  Бутурлін, направляється гетьман  назустріч невидимій на позірний погляд трагедії,  що третє століття проте триває…

   Ось і дописано останній аркуш, він лежить перед Григорієм Калістратовичем, помережаний впоперек і навскоси правками, жовтавий, дешевенький аркуш, бо де в такий час добрий буває, – він по грошах дешевенький, а насправді за працею, за матеріалом, що збирався багатьма роками, такий дорогий душі Степури. Залишається тільки видати, та знову не випадає, знову кличуть його до державних справ – може буде коли нагода видрукувати, а як не судить доля, то хтось із добрих людей через десятиліття чи ще колись там, віддасть до набору…

  Та й тут, у Луцьку,  видати свою книгу руки якось не доходять – занурився у свої адвокатські клопоти, а ще як голова батьківського комітету української гімназії вважав би гріхом цуратися громадської справи.

                                      7

   Повернувшись на квартиру, Модест Пилипович насамперед вийняв листи з поштового ящика – і серце тенькнуло тихо, мов ненароком хто зачепив легенько невидиму струну: з поміж десятка листів вигулькнув конверт з силуетом Ейфелевої вежі на марці. «Софія!» – здогад, від якого тепліла душа, підтвердив знайомий сестрин почерк.

    -От розбійниця! – буркнув вдавано невдоволено собі під ніс.– І чому вона рідко так пише? Хоча…»

   Долаючи нестримне бажання негайно відкрити листа, він все ж зумів пересилити себе: сперш нашвидкуруч підвечеряв, прилаштувався до світла і зручніше вмостився у кріслі – тепер він міг читати без поспіху, смакуючи кожне слово, на окремому подовгу зупинятися, немов класти його під язик, аби не так швидко тануло; він читав і водночас із буквами, що рівним рядочком курчатами бігли папером, йому чувся трохи приглушений Софіїн голос… Здається, зовсім недавно він з  українським прем’єром у екзилі В’ячеславом Прокоповичем, побратимом часів їхньої революції, сидять у затишній майстерні сестри на Монмартрі і жваво сперечаються про український клас в Ekole dе Paris, парижській школі мистецтва.

    -Немає такої школи,– дражнив Софію Прокопович.– Є іспанська, італійська, українська, польська, от побачите, збіжить час і будуть виставки окремо по різних націях… Бо який би модерн і постмодерн не являвся на світ, а без національного колориту – то все  дистильована водичка…

   Софія скупо пише про себе, бо вельми радіти нічому – з першим чоловіком-алкоголіком не склалося, дочка тяжко і безнадійно хвора. Зате душу відвела на мистецьких справах, ще й каталог виставки галереї Гійома до листа додала.  Модест Пилипович той каталог сперш лише перегорнув, потім уважніше розбереться – у каталозі поряд з Модільяні, Матіссом, Ван-Гогом роботи Олекси Грищенка, що був першим захопленням її юності. Зате з якою втіхою ділиться радістю: вона переклала французькою Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» та оздобила їх власними гравюрами. Від болю життя та негараздів, пише Софія, тікаю у світ казкових образів – у поважному мистецькому колі гарну оцінку здобули її роботи «Вершники», «Однороги», «В зачарованому городі».

   Модест Пилипович поглядом біг вздовж рядків, беззвучно ворушачи губами, і чув захоплений сестрин голос: «То особливий феномен – українські жінки – художниці викликали у Парижі справжнісінький фурор»,

   -Як би нам хоч одна така художниця, як Катерина Білокур,– не таївся у власному захопленні Пікассо,– ми заставили б говорити про неї весь світ.

   Модест Пилипович пізнавав знану змалку вдачу своєї сестри – ані під нігтем заздрості до чужого успіху, щира втіха удачею інших. Ось із захопленням пише про Соню Делоне з Граджиська Полтавської губернії, що вийшла тут заміж за відомого француза, і здобуває вже світову славу – вона не тільки створила окремий напрямок у європейському живописному авангарді, а ще й успішно працює в дизайні, її тканини та одяг мають шалений успіх, вона фарбує усю французьку столицю у кольори далеких полтавських ланів. І не вицвітуть ті кольори з уяви художниці навіть через багато десятиліть, бо й на схилі літ Соня згадуватиме: «Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спогадами у радісних кольорах. Достигають кавуни і дині. Помідори підперізують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють в блакитне небо легко, високо. Веселість, рівновага, довіра до життя, родючий чорнозем. Проїжджають великі підводи з нервовими і швидкими  кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості a la Гоголь, що був ще одним сином цієї землі».

   Серйозні знавці все частіше говорять про унікальний фресковий живопис перемишлянки Софії Зарицької, якій митрополит Шептицький допоміг вивчитися. Ганна Старицька, родичка Михайла Старицького, по закінченні Софійської академії мистецтв знайшла свій стиль у «неформальному мистецтві», створила вишукані серії абстракцій та колажів, нове слово сказала в оформленні книг. Харківчанка Хана Орлова своєрідно стилізує ідеї авангарду в скульптурі. Картини полтавчанки Марії Башкирцевої експонуються в музеї д’Орсе в Парижі, в музеях Ніцци.

   «А сама я зараз працюю,– пише Софія,– над ілюстраціями до поеми Поля Валері «Змій і Жуенвільський літопис». Водночас готуюся до виставки у Варшаві. Там, до речі, будуть також і гравюри художника з Волині Ніла Хасевича з з його вельми цікавим волинським колоритом».

         Звісно, небагатослівна Софія про себе. Але це про неї знаний символіст Еміль Бернар скаже: «То є істинно чарівна душа. Її слухати можна наче музику, музику душі. Всі почуття дзвенять в її голосі і, видавалося, що вона не від світу сього.  Коли Софія тримала пензель в руках, то палітрою їй слугувала, напевне, веселка. Своїм творчим генієм, своїм індивідуальним чуттям,  Левицька заслуговує те достойне місце, якого домагаються ій і надають першокласні художники».

   Гійом Аполінер у захопленні від робіт Софії на першій виставці кубістів в Осінньому Салоні, гарні відгуки йдуть у пресі про персональну Софіїну виставку в галереї Вайгля.

   А ще портрети, які дають Левицькій зарібок, пейзажі, дизайнерські роботи…Поль Валері писатиме Емілю Верхарну про Левицьку: «Я щасливий, що мав можливість зустріти людину такої високої душевної проби». Виставки Софії у Львові, Празі й Берліні викликають дискусії у фахівців, і не лише у них. Через десятиліття роботи Софії подолають океан і демонструватимуться в Сполучених Штатах, у Пітсбурзькому університеті…

   Як тільки люд наш розкидало по світах,– думалося над сестриним листом Модесту Пилиповичу.– Люд той, незалежно від національності, що походить з землі української, по мачинці творить світову культуру. А чи вдасться колись зібрати їх імена та сказати, що то і наша гордість?

   Через багато десятиліть, коли таки врешті прийде незалежність, цю думку чітко повторить Ж.-К. Маркаде: «Зараз, коли Україна є володаркою своєї долі, вона має переписати власну історію мистецтва, долучити до неї своїх розпорошених по світу  дітей, достатньо лише щоб вони визнали своє походження, аби тільки їхня творчість живилася з українських природних та культурних джерел».

    Модест Пилипович відклав листа, бо при благенькому світлі почали сльозитися очі – з ними проблеми мав з молодих літ, та ще й операцію довелося перенести. Чи судить доля бодай колись зустрітися із сестрою, поговорити про все на світі, як поспішали тоді в Парижі натішитися розмовою?

    Доля розпорядиться зустрітися сестрі з братом лише в  посмертних споминах Софії, де пригадає вона різні бувальщини з літ молодих. «Жила я влітку на дачі коло Василькова, дві станції залізницею від Боярки, де Модест Пилипович був сільським лікарем. Була зима, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним, бо пошти не було, щоб порадив, що робити. Аж тієї самої ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані на дорогу не зважав він: одна думка була, щоб допомогти сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже: