Текст книги "Якби"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Отже, мені треба було непомітно просковзнути до передпокою. В очікуванні на влучну мить мимоволі довелося вислухати Томочкину відповідь.

Розповім тобі одну притчу… сказала вона своїм рівним артистичним голосом, ніби говорила зі сцени в мікрофон. Отже, в одного чоловіка був син розумний і талановитий. В тринадцять років він видав збірку вражаючих віршів і екстерном закінчив школу. А в сімнадцять у нього виявили невиліковну душевну хворобу. Все почалося з того, що юнак, до того цілком адекватний, якщо не враховувати його особливий склад розуму, за який його хвалили вчителі, почав чути голоси і розмовляти з ними...

Браво, Томочко, подумала я, у тебе дійсно тваринна інтуїція дуже вчасно ти розповідаєш про крейзанутих!

Спочатку батько намагався його лікувати, вела далі Томочка, але лікарі лише розводили руками. Деякі з них просто знущалися, вимагаючи за свої послуги великі гроші. Багато хто пропонував помістити хлопця в клініку. Але батько категорично відмовлявся і продовжував купувати синові найдорожчі ліки, хоча їхня дія була тимчасовою. В періоди загострень юнак втікав з дому або поводився, мов звір, ламав меблі, розбивав свою голову об стіну. Так проминули три довгі нестерпні роки. В цей час батько зустрів жінку, від чиєї любові мусив відмовитись. На роботі йому пропонували нову цікаву посаду, якої він чекав все життя. І теж отримали відмову, адже та забирала би багато сил і часу. Друзі поволі залишили його… Цей нещасний рано посивів, втратив смак до життя. Весь його час, усі його думки належали синові. Він з жахом думав про те, що станеться з юнаком після його смерті, хто буде піклуватися про нього, благав Бога, щоб той змилосердився над ними обома. Через три роки такого існування хлопець несподівано помер...

Вона сьорбнула чай і встала долити Миросеві «гаряченького».

Мені довелося відступити назад до кімнати.

Горе батька було таким безмежним, що він впав на коліна і почав палко молитися, докоряючи Господу на несправедливість і благаючи повернути йому втрату. Її голос досяг вершин артистизму. Його роз'ятрена горем уява дійшла тої межі, що він почув у відповідь голос: «Ти так сильно цього хочеш, що я підкоряюсь твоїй волі. Але затям вона твоя, а не моя...» В цю мить зателефонували з лікарні і повідомили, що у хлопця була тимчасова зупинка серця і зараз все налагоджується: він почав самостійно дихати, тиск нормалізувався. Одне слово, син повернувся до батька. Минув ще один нестерпний і важкий рік. Одного разу вночі батько прокинувся, відчувши на своїй шиї дужі руки. І в останню мить зрозумів, що тоді Бог дав їм обом звільнення: синові від безуму і рослинного існування, батькові від безвиході. Отже, Бог завжди знає, що робить.

В чому ж тоді полягає його доброта?

Миросю, дорогий, зрозумій одне: ВІН не добрий і не злий. Він дивиться на все це інакше, ніж ми. Інакше, ніж це може уявити найрозумніший філософ. Подумай: коли в людей трапляється щось трагічне, кожен питає: «Чому це сталося саме зі мною? Чому саме я?» А знаєш, що чує ВІН в такому запитанні? Ні? А я скажу: воно означає те, що людина хоче перенести своє лихо на когось іншого! Адже якщо проговорити цю фразу «Чому я?» до кінця, вона лунатиме так: «Чому я, а не мій сусід?!»…

Ну, давай же, Миросю, подумала я, дай гідну відповідь, ти ж це любиш! Усі ці «бла-бла-бла». Зосередься, любий, і… дай мені непомітно пройти до передпокою.

Ніби почувши мене, чоловік підвівся і відійшов до вікна за сигаретами. Шлях було відкрито. Я блискавично майнула повз відчинені двері кухні, вхопила сумку і за секунду вже була в спальні. Витрусила весь вміст на ліжко. Мобілки там не було!

Вона залишилась там, на сходах під'їзду, де я її згубила.

Отже, я дійсно була там!

Але куди я втрапила це ще треба з'ясувати. Спокійно і без зайвих емоцій. Якщо це якась дивовижна тотожність облич і обставин, подумала я, познайомлюся ближче з мешканцями своєї колишньої квартири, покажу їм свої родинні світлини, подивлюсь їхні.

Посміємось разом. Будемо дружити. Якщо доля підсовує таку несподіванку, варто прийняти її з радістю, як курйоз, як дивовижний збіг «парних випадків».

Прийнявши таке рішення, я заспокоїлась. Завтра знову поїду в той двір. Але цього разу спробую дізнатися більше: як звуть батьків цієї «Вірочки», уточню ім'я жінки з білизною, роздивлюся подвір'я. Побачу, до якої межі дивних збігів може дійти природа!

Можливо, знайду телефон…

2 червня

Увечері я зійшла на зупинці тролейбуса номер 7 у спальному районі міста. Мене зустрів той самий пейзаж круглі багатоповерхівки і закуті в бетон майданчики. Молоді, посаджені щойно дерева сиротливо стирчали на залишених земельних острівцях обабіч тротуарів.

Цього разу вулицями ходило більше людей, на майданчиках матусі вигулювали у візках немовлят. Я повільно йшла тою самою стежкою, крадучись, наче злодій, до чужої квартири.

Треба завернути за ріг, щоб відкрилася зору та вчорашня оаза мого дитинства. Метрів за п'ятдесят від наміченої мети знову відчула тривожний болючий поштовх у шлунку.

А далі вже кожен крок, так само як і вчора, відлунював наростаючим болем. Все повторилося: до дерева я дісталась майже навпомацки, зігнувшись в три погибелі і хапаючи повітря ротом.

Крізь примружені вії встигла відмітити те, що лави під деревом не було, і… так само як і вчора, попри це опустилася не на голу землю, а на ту саму лаву…

Невже я її знову не помітила? Або вона з якогось дива щоразу виростає піді мною, мов гриб після дощу?

Як і вчора, кілька секунд посиділа, скрутившись бубликом, охоплена нестерпним болем, стуком у скронях і втратою зору. Потім напад минувся. І я змогла розігнутися.

Переді мною знову відкрилася зворушлива панорама цього вцілілого острівця: триповерховий будинок, палісадник з кущами бузку, дитячий майданчик, лабіринт з мотузок, на яких сушилися простирадла.

Легкий вітерець надимав їх, мов вітрила.

Довкола простирадл бігали, граючи в схованки, дітлахи. Біля під'їзду старий зелений «Запорожець» на трьох колесах і новенькі сині «Жигулі». Під перекошеним грибком за дерев'яним столом сиділи чоловіки і забивали «козла».

Мене охопив приємний спокій. Взагалі від всього подвір'я віяло спокоєм і тишею, ніби воно знаходилося всередині скляної китайської пірамідки, які нині продаються на розкладках. Якщо таку пірамідку потрусити, знизу здіймається золотий вихор або сніг. Колись я мріяла про таку іграшку. Але тоді, коли я про неї мріяла, вони не продавались. Ярику таку дивовижу батько привіз з Болгарії, куди їздив як ударник виробництва…

Діти, що бігали і ховались в лабіринті простирадл, зірвали одне на землю. Воно зісковзнуло з мотузки і осіло в пилюгу.

Хлопчик і дівчинка кинулись в бік дерева. Я теж колись любила ховатися за його товстим стовбуром. Це була та сама вчорашня дівчинка. Тільки тепер на ній була смугаста спідниця і біла кофтинка, наполовину розстібнута, висмикнута з-під паска. Розпатлані коси стрибали на її плечах. Діти сховалися за деревом. Я чула їхнє уривчасте дихання.

Зараз з дверей має вискочити та тітка, яка нагадала мені тітоньку Ніну, з посмішкою подумала я.

І вона вискочила. Вхопила простирадло, заквоктала над ним, озираючись на всі боки, голосно промовила: «Ще раз побачу вуха обірву!» і зникла в будинку. Цей номер я бачила сто разів!

Дихання за деревом стишилось, почувся сміх. Потім з-за стовбура показалася розпатлана голова:

А ви вчора щось загубили…

Я не встигла відповісти, як дівчинка майнула до під'їзду.

За дівчинкою з-за дерева вийшов хлопчик. Ми дивилися одне на одного майже так само, як вчора грали в «гляділки» з дівчинкою. Хлопчика дуже зацікавили мої джинси і кросівки він не відривав від них погляду.

Привіт, сказала я і кивнула на будинок. Ти звідси?

Ага, сказав хлопчик, з дев'ятої квартири…

В цій квартирі, що була навпроти нашої, колись жила родина Ярика. Та сама, що загинула у повному складі 13 червня тисяча дев'ятсот вісімдесятого року.

А з якого часу ти тут живеш? запитала я.

Хлопчик знизав плечима і напружився.

Не знаю…

Як тебе звуть?

За паспортом Ярослав! гордовито відповів він.

Я посміхнулася:

А ти вже маєш паспорт?

Поки що ні, відповів хлопчик. Але коли матиму, то там запишуть «Ярослав».

А-а, з-з-зрозуміло, сказала я. А твого тата як звати?

А вам навіщо? підозріло примружився хлопчик.

Наскільки пам'ятаю, той, другий, а точніше перший Ярик мріяв бути міліціонером, тому в кожному перехожому вбачав шпигуна чи бандита.

Його звати Миколою Івановичем? поставила питання руба, вже знаючи напевно, що він відповість на нього новим запитанням.

Якщо це станеться, то…

А ви з заводу?

Сталося! Улюблена гра: «Чорне-біле не беріть, «так» і «ні» не говоріть»! Що ж, побачимо, хто кого. Треба продовжити.

А маму Ірина Володимирівна?

Я вже знала, що він нізащо не втратить пильності.

А ви до неї?

Маєш кота? не вгавала я.

А ви?

Кота звуть Дизель?

А вашого?

О Господи! Цей хлопець всіх доводив до шаленства. Всіх, окрім мене. Я засміялася:

У мене немає ані кота, ані кішки!

Чому?

А чому в тебе є?

Так могло тривати до безкінечності.

Але з під'їзду знову вискочила дівчинка. Вона мчала до лави, і все довкола неї рухалось, ніби своєю стрімкістю вона змушувала планету робити на два оберти більше. Добігши і загальмувавши, здіймаючи пил і пісок, вона простягнула мені мобільний телефон.

Ось! Ви вчора загубили!!! І без найменшої перерви на те, аби віддихатись після бігу: А що це пудрениця? Чому в ній немає пудри, а тільки кнопки? А ви до кого? Ви зі школи? А це на вас дж… дж… джинси? А де ви їх взяли? У спекулянтів? Мама каже, що в них ноги не дихають. А як вони можуть дихати, якщо ніс на голові?!

Я взяла з її рук телефон.

Дякую. Це не пудрениця.

Дівчинка замовкла, перевела дихання.

А що ж це таке? запитав Ярик.

Хіба ви ніколи не бачили мобільного телефону? сказала я.

Обоє закрутили головами.

Я сховала телефон в сумку, попередньо перевіривши, чи не розрядився, звісно, він був мертвий! І уважно подивилась на дівчинку:

Тебе звуть Віра?

Вероніка, сказала вона.

Вона Ніка, поправив Ярик і додав: «Вероніка» буде за паспортом.

Так, він дуже хотів мати паспорт.

Хотів швидше вирости, стати міліціонером і мати цю червону «серпасту і молоткасту» корочку. Якби не сів з батьками в авто 13 червня тисяча дев'ятсот вісімдесятого року…

Стоп. Стоп. Поєднувати побачене з почутим буду вдома.

Далі з мене посипались запитання, немов з Тіни Канделакі в телевізійному шоу «Найрозумніший».

Як звати твого тата? запитала я дівчинку.

Вадим.

А маму?

Ліля.

Точно!

Цей шрам на нозі ти заробила, коли стрибала з гаражів?

Так.

Мама працює в дитячому театрі? Тато інженер? Ти не любиш морозива, бо колись об'їлася ним і потрапила до лікарні? Ти не боїшся темряви? Ти розмовляєш з Місяцем? Ти хочеш бути листоношею?

Так! Так. Так…

Ярик штовхнув дівчинку ліктем, і вона насупилась:

Звідки ви все це знаєте?

З дитячою безпосередністю Ярик голосно шепнув їй на вухо: «Це шпигунка…»

Діти з осторогою відступили на два кроки назад.

Зачекайте, сказала я, потираючи скроні долонями, аби вгамувати думки, котрі стрибали в голові, мов шалені коники. Я нічого не знаю, лише здогадуюсь. Я ж не винна, що на всі питання ти відповідаєш «так».

Дівчинка замислилась.

Це був аргумент.

Можна ще одне запитання?

Діти поважно кивнули.

Який зараз рік?

Хлопчик взяв дівчинку за руку і відтягнув від мене на пару кроків. Певно, я їх налякала. Ярик щось знову зашепотів дівчинці на вухо.

Вона відмахнулась, вирвала руку, підійшла до мене і сказала:

Тисяча… дев'ятсот… вісімдесятий…

Помітивши мою реакцію (роззявлений рот, вирячені очі, божевільна посмішка), дівчинка зробила ще один крок і, аби підбадьорити мене, тихо сказала:

Ви дуже красива. Приходьте ще…

Потім повернулася і побігла додому, за нею побіг і хлопчик.

Ніч з 2 на 3 червня

Я сиділа на кухні в темряві і дивилась на Місяць.

Як багато років тому.

Тільки тоді я лежала в своїй спальні з паперовими шпалерами в дрібну квіточку. Зараз такі шпалери не приліпили б і в провінційній їдальні.

Згадала свою мрію побачити, куди вранці ховається Місяць. Чи є в нього хатка, де він відпочиває, коли настає день. Подумала про ту дівчинку можливо, вона лежить в тій самій спальні і так само дивиться на Місяць…

Чи НЕ лежить і НЕ дивиться, а існує лише в моїй хворій уяві?

Я зачинила двері кухні, щоб не турбувати Мирослава, і ввімкнула ноутбук. Він заблимав, освітлюючи стіл тьмяним синім відблиском.

Посиділа, втупившись в екран.

Як завдати пошук того, про що хотіла дізнатися?

«Машина часу»?

Набрала в рамочці ці слова, і на екран одразу вистрибнули фотографії Макаревича та різні статті про улюблену «вокально-інструментальну» групу моєї юності…

Подумавши, написала у «віконці» пошуку інше: «Подорожі в минуле».

Теж купа посилань.

«Відомий ізраїльський професор Амос Орі створив математичну модель, що підтверджує можливість подорожі в часі. Світова наука має всі необхідні теоретичні знання для того, щоб з повним правом стверджувати подорож у часі можлива…»

Ага, це ніби те, що треба! Пробігла очима далі:

«В основі роботи Орі лежить зроблений у 1949 році висновок колеги знаменитого Альберта Ейнштейна Курта Геделя про те, що теорія відносності дає підстави припускати існування різних моделей часу і простору. Сам Ейнштейн відзначав, що при потужних силах гравітації відбувається вповільнення перебігу часу й викривлення простору. На думку Амоса Орі, у випадку надання викривленій просторово-тимчасовій структурі форми кільця або спіралі з'являється можливість подорожувати в минуле. При цьому з кожним новим витком у цій концентричній структурі людина буде усе далі заглиблюватися в товщу часу…»

Гм... Я перевела подих. Невже на мою долю випало щось подібне? Але ж я цього ніколи не бажала! Навпаки усіляко уникала всього, що пов'язане з минулим, зі стресом дитячих років. Мені стало цікаво, і я продовжила читання.

«В недалекому минулому вчені наголошували, що однією з невирішених проблем для створення машини часу була потреба в екзотичному матеріалі з надзвичайними властивостями речовина мусила мати негативну щільність, і лише за таких умов можна було б спробувати зробити петлю в часі. Проте це більше не проблема. Тепер можна сконструювати машину часу без екзотичної речовини. Зараз можна використовувати будь-який матеріал, навіть пил. Однак для створення цієї машини часу необхідні гігантські гравітаційні сили. Вони існують біля таких об'єктів, як чорні діри…»

Чорт забирай! Я ж не мала ніякого «екзотичного матеріалу», не уявляла, що таке «негативна щільність», і не відчувала над собою ніяких «гігантських гравітаційних сил». Взагалі нічого, крім… Крім того нестерпного болю в шлунку! Можливо, я випадково потрапила в зону якогось таємного експерименту, що проводився на околиці міста? Але чому мене ніхто не зупинив, не попередив?

Я точно пам'ятаю, що довкола не було ніяких підозрілих об'єктів, які могли б вказувати на те, що в цій зоні проводиться експеримент…

Я пробігла очима кілька наступних посилань.

«В 2010 році відбулась подія, що змусила з новими силами народити дискусії про мандрівки в часі. Але і до 2010 року в нашій реальності відбувались речі, що ніяк не вкладаються в голови багатьох людей.

Наприклад, випадок з Джоном Тітором. Він зник в березні 2001 року, але перед тим устиг розповісти, що повернувся зі спецзавдання із 2036 року.

А в сьогоденні затримався, щоб відвідати родину.

У його розповіді було безліч «нестиковок». Але все ж таки у деяких дослідників подібних явищ виникла думка про те, що Тітор казав правду. Адже, за його словами, метою його місії була доставка схем комп'ютера IBM 5100 для начебто розшифровок кодів мов програмування APL і BASIC. Те, про що розповів Тітор в 2000 році, а саме подробиці про комп'ютер стало відомим лише в 2007-му...»

Отакої! Я почала натискати інші «лінки».

Переді мною відкрилися сотні форумів, обговорень і різного роду припущень.

Оскільки я ніколи не цікавилася подібним, голова моя пішла обертом. Несподівано згадала вчорашню балачку Мирося і Томочки: «Чому саме я?» Тобто чому це трапилося саме зі мною, а не з будь-яким зацікавленим в цій темі науковцем чи дописувачем цих божевільних форумів? Вони були б щасливі. Навіщо, навіщо це мені?!

«…Коли ми дивимося під збільшувальним склом на найрівнішу і гладеньку поверхню, то з'ясовуємо, що насправді вона дуже нерівна, груба, повна дір. У дуже малих масштабах ми завжди доходимо до межі, на якій стає очевидною зернистість матерії, її квантовий характер. Повірте мені, так само з часом пише Гокінг…»

Стівен Гокінг! Попри мою цілковиту тупість в точних науках, це ім'я було мені знайоме. Юнак, що з дитинства був вражений аміотрофічним склерозом, закінчив Оксфордський університет, займався космологією та квантовою гравітацією, зробив у цих царинах чимало цікавих відкриттів і нині обіймає посаду професора математики Кембриджського університету ту саму, на якій триста років тому перебував Ісаак Ньютон. Спілкується зі світом за допомогою мовного синтезатора. Попри невиліковну хворобу він здійснив політ у невагомості. Написав бестселер «Коротка історія часу»…

Ось хто міг би хоч щось пояснити! Принаймні повірити.

Якщо, звісно, він ще живий.

Може, написати листа «Шановний пане Гокінгу…»?

За спиною почулося шурхотіння. Це Мирось. Вийшов «попити», а насправді загнати мене до ліжка, адже не терпить, коли я відокремлююсь на кухні. У нього взагалі дуже розвинене почуття колективізму.

Скільки ти тут будеш сидіти? каже він сонним голосом. Ти ж у відпустці!

Шановний пане Гокінгу… замислено бурмочу я.

Що? Ти в порядку?

Так, так! відмахуюсь я.

Мирось довго і багатозначно п'є молоко, довго миє склянку, незадоволено дихає мені в спину, намагаючись зазирнути в монітор. Я швидко закриваю всі посилання.

Що за секрети? підозріло каже чоловік.

Жодних! Просто мені треба дещо з'ясувати, нетерпляче кажу я. Іди, я скоро…

Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима.

Отже, що каже Гокінг? Я знову відкрила посилання:

«…У невеликих масштабах час втрачає неперервність. На мікроскопічному рівні часопростір нагадує піну. Мініатюрні розриви і тунелі, які поєднують теперішній час із віддаленим на непомітну частку секунди минулим або визначають коротший шлях між двома точками у просторі, формуються в ньому і зникають. Теоретично такий тунель можна було б заморозити і збільшити до розмірів людини, щоб крізь нього міг пролізти мандрівник у часі.

Але навряд чи це коли-небудь вдасться. Чому? Тому що такі тунелі будуть живильним середовищем для парадоксів наприклад, крізь такий тунель можна буде побачити себе кілька хвилин тому.

Ба більше, можна було б через тунель вистрілити та вбити самого себе. Але це означає, що «я загину на хвилину раніше, ніж сам у себе вистрілю». Можливість повернутися в минуле неминуче призводить до виникнення таких парадоксів, оскільки підриває священний принцип фізики, що наслідок не може передувати причині…»

Все це було страшенно цікаво і... дуже далеко від мого розуміння.

Я навіть пошкодувала, що я скептик і прагматик, не люблю фантазій і всякого штибу вигадок. Звикла жити без пустопорожніх балачок. Хочу мати докази, вірю фактам, аксіомам і не терплю ніякого мракобісся.

Та дівчинка…

Хто б вона була її НЕМАЄ. Не може бути!

Я НЕ ХОЧУ, щоб вона була і бентежила мене своїми розбитими колінами…

Я можу читати зараз все, що завгодно, будь-яку наукову чи псевдонаукову маячню, котра збуджує домогосподарок і божевільних. Я не належу ні до тих, ні до інших.

І хіба можна вірити всьому, що «висить» в мережі?

Тим більше що на всіх цих «космологічних» форумах замість фотографій користувачів стоять портрети якихось монстрів з мультиків із закликами «тікати з великих міст», пророкуванням кінця світу і власними спогадами про мандрівки в часі.

Я подумала, що не один з цих форумних монстрів віддав би половину життя, щоб хоч на мить зіштовхнутися з невідомим. Певно, і я б не відмовилася від зустрічі з інопланетянами, ельфами чи як там?… гоббітами…

Залюбки поспілкувалася б з Білою Совою, відвідала Пандору чи пройшла б крізь стіну.

Все, що завгодно! Адже ельфи і гоббіти милі «кіношні» вигадки, улюблені герої нинішньої дітлашні.

А що відбулося зі мною?

Я не потрапляла ні в які коридори, не проходила крізь заморожені часові отвори, мене не присипляли і не вживлювали в мозок чіп. Нічого такого зі мною не було!

Я просто поїхала на околицю міста і втратила здоровий глузд! Від спеки чи втоми.

Але чим пояснити, що це відбулося двічі? Нічим! А якщо це так, то краще все забути.

Викреслити з голови.

Вимкнути ноутбук.

Більше ніколи не їздити на ту околицю. І нікому про це не розповідати. Хіба що… піти до скверу, знайти бабцю-гіпнотизерку, взяти її за барки і повести до відділку міліції. Вона точно щось зі мною зробила. Як кажуть «пороблено»…

Я поглянула на Місяць.

Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…

Стоп! Стоп. Стоп…

Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета розходилась «на ура».

Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов'язані між собою. Збіг є лише в «опорних» крапках. Один світ звичайний, другий «тіньовий».

В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер, простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на поверхню і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються картини минулого.

Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.

І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.

Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе це вже занадто!

Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою два кістяки: великий і малий. І каже: «Це кістяки Петра Першого: в дорослому віці і в дитинстві».

Треба випити ліки і лягти!

Але як заснеш?

І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?

Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?

Знову стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, повільніше…

...Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.

Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її мати, нищить минуле.

Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все, що пов'язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи вільно дихати і рухатись вперед.

Це «відтинання» сталося миттєво.

Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала старшою за своїх однолітків років на сто!

Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком влаштовувало те, що вона мовчала.

Особливо після того, як все, про що її ровесниці шепотіли в шкільних коридорах, трапилось...

Але що незвичайного в цій історії?

Мені здається нічого. Дівчатка з неблагополучних родин часто закінчують своє дитинство добровільно і раніше за інших. Словом, я жбурнула в прірву якийсь період свого життя, мов м'яч об стіну. І тепер він, підкоряючись закону фізики, полетів назад і влучив у мою бідну голову, розколовши її навпіл.

Отже, хоч би що це було душевна хвороба, наслідки втоми, марення чи (прости, Господи!) реальність, я мушу щось з цим робити.

Я знову поглянула на Місяць за вікном:

Може, ти знаєш, що саме?..

Колись ми з ним добре розуміли одне одного! Тепер я знаю, що Місяць ніколи не лягає спати, а просто тупо курсує довкола Землі, підкоряючись законам астрономії. І лише я збилася з орбіти.

Заради чого?

Несподівано я згадала про Ярика.

Як могла про нього забути? Думала лише про дівчинку і про себе! Як завжди, виявила свій неперевершений егоїзм!

Ярик.

Хлопчик, який хотів зі мною одружитись.

Перша незворотна втрата.

Раптом згадала, як приємно було бачити його сьогодні, не важливо де у маренні, божевіллі, у сні...

Я ж зовсім забула, який він був. Зовсім. Його подарунок ведмедик Тедді згорів разом з іншими речами. З ним згорів і біль-спогад про Ярика.

Якби все, що трапилось зі мною, було правдою якоюсь неймовірною правдою, непояснимою, незбагненною, якимось дивом, що зійшло на мене, не важливо, яким чином, за що і навіщо, я б могла попередити те лихо, запобігти, врятувати. Я ледь не підстрибнула на стільці. Ось що я маю зробити! Ось в чому полягає сенс цього дивного випадку.

Я поглянула на електронний календар: 3 червня!

Тобто десять днів до тієї трагічної дати. І рівно стільки ж до дня, коли я почала затинатися. Якби того літнього ранку...

Я вскочила і нервово заходила по кухні.

Ось воно те ЯКБИ, про яке говорила бабця: «кожен вимовляє його по сто разів на день»…

Тільки я не входила до числа тих тисяч чи, як вона сказала, мільйонів. Адже спалила всі можливості будь-якого повернення навіть до пам'яті. Я заплющила очі, намагаючись уявити те полум'я.

І уявила: в ньому потріскували і згорталися в чорні рурки шкільні зошити, куди я записувала свої фантазії, обвуглювався старий бабусин ридикюль із колекцією флакончиків від парфумів, корчились і смерділи пластмасові ляльки, зникали листівки, що малювала на свята мамі, сумно дивився одним розплавленим оком ведмедик Тедді, плавились капронові стрічки, значки, альбом з марками, потріскували сірникові коробки з «секретиками»: гудзиками, підібраними на вулиці, мертвими метеликами, пластиліновими чоловічками.

Не помітила, як за вікном посіріло.

Я не прихильниця зустрічі сходу сонця, хоча через часті безсоння бачила його багато разів і боялася цієї тривожної години. На межі дня і ночі може статися все, що завгодно. На цій межі на мене завжди чатують найбільші жахіття ліжко розверзається, і я падаю, падаю вниз…

Сіре полотно неба поволі почало рожевіти, ніби його краї вмочили в полумисок з кров'ю.

Цвірінькнула перша пташка.

За нею друга. І третя. Я випила пігулку проти головного болю.

Тихо прокралась до спальні і підкотилася під бік Мирося, поглянула на його спокійне обличчя.

Подумала: якби тоді не прийшла в ту редакцію, з ним би зараз лежала зовсім інша…

3 червня

Я проспала ледь не до полудня.

Але встала бадьора і готова до дій. Вже не мучила себе запитаннями що зі мною трапилось і навіщо.

Мирось пішов на роботу. Я знову ввімкнула ноутбук. Набрала у віконці дати і числа.

«Тисяча дев'ятсот вісімдесятий»...

Але спочатку варто було перевірити себе що лишилося в пам'яті?

Того літа відбулися Олімпійські ігри в Москві і помер Висоцький. Йшла афганська війна.

Була б тоді старша, мабуть, згадала б ще щось. А так про ігри знала лише тому, що на екрані весь час показували ведмедика з кільцями на паску. І він мені категорично не подобався був надто пласким, великим, з банальною посмішкою і круглими очима. Як на дитячий смак досить несимпатичний.

А смерть Висоцького майже увесь наш двір сприйняв, як власну, весь день з вікон линули досить погані магнітофонні записи його пісень, утворюючи неймовірну какофонію. Чоловіки нервово курили і розливали горілку під дерев'яними дахами дворових альтанок.

Афганістан… З цієї далекої і невідомої країни, котру у дворі називали «Афган», наприкінці того жахливого літа привезли труну з тілом сина тітоньки Ніни, і вона одразу постаріла…

Це і всі мої знання з приводу «великого життя», адже моє, «мале» з загибеллю Ярика, Людиною в Чорному Капелюсі, розлученням батьків, затулило від мене все інше. Чи могло бути інакше?!

Що я бачила на екрані монітора?

Перелік подій того червня, котрі ніяк не зачепили мене тоді і про які я мало що знала навіть зараз:

«1 червня 1980 кількість загиблих в Північній Ірландії за період з 1969 року перевищила дві тисячі чоловік…»

«3 червня 1980 внаслідок помилки американського комп'ютера, що повідомив про радянську ядерну атаку, в США оголошена ядерна тривога…»

«9 червня 1980 у промові, виголошеній в Лондоні, Рой Дженкінс висунув ідею заснування у Великій Британії нової радикальної центристської партії…»

Яке мені діло до цього всього нині? І яке могло бути тоді?

Пробігла очима далі.

«11 червня 1980 полковник Каддафі призупинив «ліквідацію» лівійських емігрантів…»

Ги-ги! Дуже вчасна згадка про того Каддафі! Якби (якби!) тоді він знав, як повстане проти нього його відданий народ... Так, що далі?

«12 червня 1980 помер прем'єр-міністр Японії Масайош Охіра…»

А тринадцятого зовсім нічого не зафіксовано. Загибель одного маленького хлопчика і хвороба однієї маленької дівчинки в одному крихітному дворі радянських «хрущоб» були мільйонним спалахом локальних і нікому не цікавих дрібних катаклізмів «місцевого масштабу».

Остання важлива подія того місяця і року була датована 26 червня і стосувалася Франції: тодішній президент Жіскар д'Естен цього числа повідомив, що його країна має все необхідне для створення нейтронної бомби…

Нижче йшов перелік подій липня.

«19 липня 1980 в Москві відкрилися Олімпійські ігри, які бойкотували 45 держав світу…»

Про бойкотування ми нічого не чули. Принаймні ті, хто тоді мешкав у нашому дворі. Захопившись, я відкрила нове посилання, датоване нинішнім роком, і знайшла пояснення:

«Керівництво СРСР розглядало ці ігри як найважливішу ідеологічну акцію. Москву треба було показати всьому світові як головну вітрину соціалізму. Ідея олімпійського бойкотування належала Великій Британії, Канаді та США у зв'язку із протестом проти вторгнення радянських військ до Афганістану та переслідуванням радянських дисидентів…»

Так, про бойкот чи «вторгнення» ні в нашій родині, ні у дворі і гадки не було. Важливішим було те, що відбувається поруч.