Текст книги "Гра в пацьорки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)

Ми здивовано знизали плечима: що воно таке, цей суд? I покiрно кивнули головами.

– Руки за спину! – скомандувала менi Кука.

– Навiщо? – запитала я.

– Так треба! – вiдповiла Кука. – Якщо хочеш грати – не питай, а виконуй! Судитимемо всiх по черзi, щоб нiкому не було заздрiсно.

Вона переконала мене. Я заклала руки за спину, i мене повели до столика у дворi, на якому сусiди ввечерi розкладали домiно.

Я сiла на лаву. Кука i близнюки всiлися навпроти.

– Встати! Суд iде! – страшним голосом вигукнула Кука, i ми покiрно пiдвелися.

Жоден з нас нiколи не був у судi, нам було цiкаво i трохи моторошно: що буде далi?

– Можете сiдати! – дозволила Кука. – Отже, я оголошую звинувачення. По-перше, ти казала, що скоро знiматимешся у кiно, а не знiмаєшся. Отже, ти – брехуха! I всiх надурила. По-друге, ти казала, що в тебе буде брат або сестра. Де ж вони? По-третє, ти не вiддала моєму братовi грошi за морозиво. Пам'ятаєш, як вiн пригостив тебе й мене морозивом, коли йшов з роботи? Ти ж не вiдмовилася, а грошi не повернула! Так… – Кука на мить замислилась. – Ти постiйно шепчешся з Олькою, цiкаво про що? А ще ти казала, що лiтала на парасольцi!

Тут Язиката Кука незадоволено нахмурилася i потерла свiй синець на лобi… Мабуть, теж пробувала лiтати…

– А ще, – продовжувала вона, – ти сказала моїй бабусi, що на розi роздають безплатнi помаранчi, вона пiшла туди з двома кошиками…

Ти хвалилася, що у тебе в ваннiй живе справжнiй дельфiн, якого ти ще маленьким привезла в слоїку з моря. Покажи його нам! А ще ти брешеш, що була в Африцi, i що пишеш вiршi! Дай нам цi вiршi – ми їх почитаємо! А куди ти вчора ходила з батьками, ще й бант начепила? А хто приходив до вас в гостi? Розповiдай усе, суд чекає. А потiм буде вирок.

Моя подруга Олька перелякано мовчала, опустивши очi, вона, вiдверто кажучи, боялася Язикатої Куки.

– Щось менi ця гра не подобається, – сказав Сашко. – Пiду до Вовки, ми вчора з ним конструктор недозбирали…

– Як? А вирок? – вигукнула Кука. – Невже вам не цiкаво?!

Але Сашка вже i близько не було. I я теж пiшла додому. Тiльки Олька, загiпнотизована Кукою, залишилася сидiти на лавi.

А я довго-довго стояла на темних сходах нашого пiд'їзду i чомусь дуже хотiлося плакати…

Я зрозумiла: суд – дуже погана гра, особливо коли в неї грає Язиката Кука…

Як я зламала полiрований стiл

– Скоро буде таке, що в магазинах усе буде безкоштовно, – розповiдала сусiдка, що сидiла перед нашим будинком на лавi. – Про це написано в газетi. I ви, малеча, коли повиростаєте, будете жити, як у Бога за пазухою.

Ми перезирнулися. Цiкаво, подумала я, як ТАМ живеться, мабуть, тепло i м'яко, як, наприклад, пiд крилом у курки. А чи буде там морозиво? А ще мене хвилювало: чи зможу я висидiти за тою пазухою багато рокiв? I що я ТАМ робитиму?…

– Тобто, можна буде заходити до магазину i брати все що завгодно? I грошi не платити? – уточнила Язиката Кука.

– Звiсно! – пiдтвердила сусiдка.

Ми вiдiйшли вiд неї i почали обговорювати, хто чого набере в магазинi.

Олька вирiшила взяти стiльки ляльок, скiльки зможе нести в обох руках, Сашко, звiсно, хотiв набрати конструкторiв i моделi лiтакiв. Поки я думала над своїми бажаннями, що краще: велосипед, лижi чи бадмiнтон, Язиката Кука сказала:

– А я понабираю меблiв! Знаєте, якi зараз моднi? Полiрованi! Позавчора батьки принесли з магазину такий стiл. Щоправда, вони за нього заплатили та ще й в черзi вистояли. Вiн розсувний. Такий великий!

У нас вдома ще не було полiрованих меблiв i менi страшенно закортiло подивитися на той стiл. Я не дуже любила бувати в квартирi Куки, помiчала, що її мама не схвально ставиться до гостей i завжди ходить за нами з ганчiркою: робить вигляд, що витирає за нами слiди чи змахує пил, який ми нiбито здiймаємо. Але якось пiсля школи ми йшли разом з Кукою, i вона сама запропонувала зайти до неї.

Очевидно, їй також кортiло похвалитися перед кимось новим полiрованим столом.

– А мама вдома? – обережно уточнила я.

– Нi, вона зараз на роботi. Буде пiзно ввечерi, – заспокоювала мене Кука. I ми пiшли до її пiд'їзду.

Стiл i справдi був розкiшний.

Ми розiклали два його «крила», i вiн зайняв пiвкiмнати!

– Ого! – сказала я. – Та це ж каток!

– Справдi! – зрадiла Кука. – Можна на ковзанах кататися!

– А у тебе є ковзани? – загорiлася я цiєю iдеєю.

– Ковзани, мабуть, зiпсують лак… – промовила Кука i нiжно рукавом протерла полiровану поверхню. Вона заблищала ще дужче.

– Тодi можна i без ковзанiв, – заспокоїла я. – Бачила коли-небудь балет на льоду?

– Тiльки по телевiзору.

– То я тобi зараз покажу! – сказала я, скинула взуття i залiзла на стiл.

Язиката Кука iз захватом спостерiгала, як я виробляю неймовiрнi пiруети. Я намагалася копiювати рухи фiгуристок, яких бачила по телевiзору: крутилася, немов дзиґа, робила кульбiти в повiтрi i плавно приземлялася на одну ногу, пурхала «ластiвкою» вiн одного краю столу до iншого…

Кульмiнацiя цього дiйства настала досить скоро. Все сталося водночас: на порозi кiмнати з'явилася мама Язикатої Куки в ту саму мить, як обидва «крила» столу з гуркотом вiдвалилися. А я з жахом завмерла посерединi, немов статуя. Мама Куки зацiпенiла на порозi. Здається, вона втратила дар мови.

Скориставшись цим, я тихо злiзла з уламкiв, взулася i повiльно попрямувала до дверей. А коли опинилася за ними, – несамовито побiгла сходами. Менi здавалося, що як тiльки мама Куки отямиться, полетить за мною вслiд, як чорна грозова хмара.

Вона i справдi з'явилася у нашiй квартирi, але ввечерi. Я залiзла пiд ковдру i вдала, що сплю. Батьки i бабуся довго про щось говорили з нею на кухнi.

Уранцi насуплена бабуся сказала менi, що за стiл довелося заплатити чималi грошi…

Швидше б усе в магазинах було безкоштовно, думала я, стоячи в кутку. Адже сусiдка, яка говорила про це, була людиною дорослою. А нас вчили вiрити дорослим.

Похорон пташки

Ми знайшли мертву пташку. Ну не зовсiм мертву: вона впала з даху i ще трохи дихала, розтуляючи жовтий дзьобик. Сашко винiс їй хлiба. Я бачила, як пташки годують своїх дiтей з дзьоба i, пожувавши хлiб, спробувала зробити так само. Але пташка не їла.

Я тримала в руцi маленьке пташине тiльце до останньої хвилини.

– Усе, не дихає… – сказала Олька.

– Вiднесемо її моїй кiшцi, – запропонувала Кука.

– Нi, ми її поховаємо, – сказала я.

За нашим будинком був цiлий пташиний цвинтар. Там в охайних ямках лежав старий голуб Пiффi, троє безiменних горобцiв i папуга Кеша. Над кожною ямкою стояв хрестик i лежав букетик квiтiв. Iнодi ми запалювали над пташками свiчки.

Ми поклали пташку в коробочку, накрили її клаптиком бiлого мережива, вирили ямку й вистелили її листям…

А потiм зверху натрусили крихт, щоби пташки прилiтали, клювали їх i згадували своїх родичiв…

Цiна дешевої слави

Щовечора пiд моїм балконом збиралися дiти з усiєї околицi. Чому? А тому, що з певного часу я зажила слави щедрої людини! I я нею дуже пишалася.

Досягти цього виявилося дуже просто: рiвно о шостiй годинi вечора я, немов королева, з'являлася на балконi й починала кидати вниз свої iграшки та рiзнi цiкавi дрiбницi: пляшечки з-пiд одеколону, маминi гребiнцi та використанi тюбики помади, батьковi запальнички, пластмасовi буси та цукерки.

Пiдданi мого королiвства ласо простягали руки, вмить розхоплювали усе це добро i кричали: «Ще! Ще! Ще!»

Спочатку рукою доброго сiяча я викидала все, чим вже давно награлася, i легка слава тiшила мене. Я навiть почала ретельно готуватися до цього вечiрнього ритуалу: вбиралася в мамину срiблясту сукню, розплiтала коси й одягала на голову саморобну корону.

Дiти внизу завмирали вiд захвату.

Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так любила…

Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя…

Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед.

Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала – що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору.

– Що тут вiдбувається? – запитав перехожий.

– Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, – почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти.

Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою!

Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю – «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан.

Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору.

– Дай карбованця! – кричав дядько Василь.

– Кинь помаду! – кричали старшокласницi.

– А менi ножик!

– Хочу ляльку!

– Кидай все!!! – ревiв натовп.

Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi.

Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили.

А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…

Як ми «робили бiзнес»

Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять – булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.

Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.

– Що за життя? – якось сказала Кука. – Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.

– Хiба батьки не купують тобi апельсини? – одночасно запитали її близнюки.

– Купують, але ж це нецiкаво! – вiдказала Кука. – Цiкаво заробляти самому!

– Що ж ти вмiєш робити? – запитав Сашко.

– Так… – сумно погодилась Кука. – Поки що нiчого. Але ось виросту…

Цi розмови велися щодня. Аж поки…

Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.

Саме двох у мене не знайшлося – тiльки по однiй.

Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.

– Вибачте, – попросила я. – Чи не помiняєте менi цi копiйки – на двi разом?

– Звiсно, дiвчинко!

Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:

– Не треба! Це дрiбницi!

От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?

Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.

– Вибачте, – звернулася до неї. – Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки – по однiй. Будь ласка.

Я була чемна i ввiчлива.

Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.

– Дрiбницi! – так само зауважила вона i попрямувала далi.

Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!

Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!

Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…

Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.

– Ти – сюди. Ти – туди! – командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.

Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».

Це була весела розвага!

За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.

Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали – тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».

– Ти чого не їси? – запитала мене за вечерею бабуся.

– Хочу трохи схуднути! – поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.

Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня – бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.

Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.

Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.

– Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? – ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.

– А– а-а! – раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. – Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!

З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв – Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.

– Треба вiдвести їх до батькiв! – репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець – Краще до директора школи! – тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.

– До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! – запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.

– Хто вас цього навчив?! – запитав мiй «поневолювач».

– А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? – з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.

– До мiлiцiї! До мiлiцiї! – не вгавав дiдусь.

Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.

– Не треба в мiлiцiю, – сказала, рюмсаючи Язиката Кука. – То ми… гралися…

– Що ж це за iгри такi? – обурився «мiй» дядечко.

– Ми… ми… – казала Кука, – Ми… робили… бiз…нес…

Люди здивовано замовкли.

– Ага… – нарештi сказав молодик з портфелем. – Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?

– Ми не з Марса, – сказала я. – Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…

– Ну якщо ви не з Марса, – раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. – I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!

Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.

– Це ж треба, – почула я навздогiн. – Горе-бiзнесмени!!!

– Цiкаво, – мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, – Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…

Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…

Як я уперше фарбувала вiї

Улiтку мене вiдправляли на вiдпочинок до дитячого табору. Перед тим ми зiбралися у дворi.

Отже, ми з Олькою понуро сидiли на лавi.

– Коли ти їдеш? – запитала вона.

– Завтра, – вiдповiла я.

– Будеш там сама як доросла… – раптом сказала Олька.

Справдi! Я навiть про це не думала.

– Можливо, навiть… – сказала замрiяно подруга. – У тебе закохається хлопець зi старшого загону.

Я одразу розпрямила плечi. А що, коли правда?! Але…

– Як ти гадаєш, – запитала я Ольку. – А я гарна?

Олька з сумнiвом оглянула мої збитi колiна, перевела погляд на обличчя…

– Ну? – нетерпляче смикнула я її за руку.

Вона знизала плечима, а потiм радiсно ляснула себе по таких самих колiнах, перемазаних зеленкою:

– Давай запитаємо про це у Сашка! Вiн усе ж таки чоловiк. Має сказати правду.

Ми гукнули Сашка, що порався зi своїм велосипедом.

– Ну що?! – незадоволено запитав вiн, перекидаючи в руках гайковий ключ.

– Подивись на неї уважно! – наказала Олька.

– А що таке? – Сашко втупився в мене поглядом.

– Подивись i скажи: вона гарна?

Сашко махнув рукою, повернувся i пiшов до свого велосипеда. Я не знала, що то могло означати, але дуже засмутилася. Нарештi вiн озирнувся. Ми нашорошили вуха.

– Вона кирпата! – авторитетно сказав вiн.

Уночi я довго не могла заснути. Я уявляла, як на дискотецi грає музика i до мене пiдходить хлопець зi старшого загону…

Як вiн уважно роздивляється моє обличчя i каже: «Я з кирпатими не танцюю!» Я погано спала, а вранцi мене вiдправили до табору…

Сталося так, що я сама потрапила до старшого загону, бо в молодшiй групi не було мiсць. Старшокласницi одразу ж прозвали мене… «Помiдором».

Спочатку я не зрозумiла чому, а потiм вони менi пояснили: «У тебе червонi щоки!» От i маєш! Справдi, щоки мої завжди пашiли вiд напруги, адже я була в оточеннi дорослих дiвчат i мала розмовляти i поводитись вiдповiдно.

Я спостерiгала, як вони увечерi, збираючись на дискотеку, пiдфарбовують губи й очi. У мене не було нi тушi, нi помади.

I тодi я написала мамi листа: «Дорога мамо, у мене все добре.

На обiд давали кавун. Дуже тебе прошу: негайно надiшли менi туш для вiй i губну помаду!»

Я бiгала до табiрної пошти щоденно, очiкуючи на омрiяну посилку. Замiсть неї прийшла купа листiв – вiд тьотi, двоюрiдної сестри, бабусi i моєї колишньої виховательки з дитячого садка, з якою товаришувала мама.

Спочатку я перетрусила всi конверти – а раптом звiдти випаде коробочка з тушшю? А потiм почала читати.

«Я вiрила, що ти ростеш розумною i серйозною людиною, – писала колишня вихователька. – А ти так засмутила свою матiр!

Про що ти думаєш? Невже ти хочеш вирости гiрким полином чи бур'яном?!»

«У той час, коли тобi треба читати розумнi й гарнi книжки, – писала сестра, – ти вимагаєш надiслати тобi цей непотрiб? Для чого? Щоб розфарбуватися, як пiвень?! Менi соромно за тебе!…»

«Внутрiшня краса людини важливiша за зовнiшнiсть! – додавала тiтонька. – Погано, що ти у такому юному вiцi вже хочеш бути схожою на дiвчину з вулицi! Ми всi непокоїмось за тебе – хто з тебе виросте в майбутньому?!»

«У мої часи фарбувати вiї та губи вважалося ознакою поганого виховання! – писала бабуся. – Невже моя онука, на яку я витратила стiльки часу, могла так пiдвести свою стареньку бабусю?!!»

Отака здiйнялася буря! Як я могла пояснити, що не хочу бути кирпатим Помiдором! I що для мене дуже-дуже важлива саме зовнiшня краса! Невже це так погано бути гарною?

– Не рюмсай! – сказала менi ввечерi одна з дiвчат i простягнула свою туш в картоннiй коробочцi з написом «Ленiнград». – Ось вiзьми, Помiдорчику!

Я поралася з пластиковою щiточкою цiлу годину! Мої очi почервонiли, вiд тушi з них текли сльози. Врештi-решт я вмилася i з червоним носом пiшла на дискотеку. Але – о, дивина! – все сталося так, як я уявляла. Пiд час повiльного танцю до мене пiдiйшов старший хлопець! Вiн дивився на мене. Я подумала, що зараз вiн скаже те, що менi ввижалося вдома: «Я з такими кирпатими не танцюю!» Але вiн просто запросив мене до танцю!

А пiсля танцiв провiв до будинку, де були «дiвчачi палати». I навiть постояв зi мною на сходах.

Уночi, коли вiдсурмили вiдбiй, дiвчата почали перешiптуватися, обговорюючи подiї минулого дня. Зазвичай я мовчала. Ще б пак! Ну про що може шепотiти кирпатий Помiдор? Але саме сьогоднi сталося справжнє диво! Навiть без помади i тушi! Навiть без бальної сукнi. Навiть з подряпаними колiнами!

– Помiдорчику, – шепотiли дiвчата. – А про що ви говорили?

I я розповiдала, як той хлопець сказав, що я найгарнiша дiвчинка у свiтi! I зовсiм, зовсiм не кирпата.

Звiсно, я збрехала. Нiчого такого вiн не казав!

Як я втiлювала мрiю своїх батькiв

Якось до нас в гостi завiтали дiдусь з бабусею. Вони прийшли пiзно, коли я вже збиралася чистити зуби i лягати спати. Я зрозумiла, що вони прийшли до батькiв у важливiй справi. Тому дала їм капцi, провела до кiмнати i чемно сказала: «Добранiч». Але дверi за собою не прикрила. Я знала, що незабаром у мене буде день народження i вiзит стосується саме цiєї важливої дати.

Батьки, бабуся з дiдусем та iнша бабуся, яка жила з нами, про щось тихо заговорили. Спочатку про смачний пирiг, який спекла друга бабуся. Перша бабуся старанно записувала рецепт. I я навiть почала дрiмати пiд бубонiння: «Двi склянки борошна розтерти з пачкою маргарину…»

Але потiм почула таке:

– Ну що будемо робити? Вона така непосидюча. Вас це не лякає? – запитала перша бабуся.

– Я телефонував учительцi, – додав дiдусь. – Результати невтiшнi. Бешкетує. А це ж дiвчинка!

– А мене вчора викликали до школи – ой я там наслухалась! – зiтхнула мама.

– Уявiть собi, розмалювала хлопцю сорочку чорнилом! З iншим билася на лiнiйках, як мушкетер. Тепер у того ґуля на лобi. Страшно дiтей запрошувати на день народження! Минулого разу, пам'ятаєте, що було?!

Я згадала, як торiк двоє хлопцiв прийшли до мене з самого ранку, адже я переплутала сьому годину вечора з сьомою ранку i запросила їх не на ту годину. Вони прийшли в бiлих сорочках, з квiтами та iграшковою залiзницею. Не вiдправляти ж їх назад?! I, хiба я винна, що до вечора, поки зiбралися iншi гостi, сорочки перетворилися на шахтарськi роби, в одного розбився годинник (присягаюся – я його не розбивала!), а другий пiд час гри в розвiдникiв, втратив молочний зуб… Проте нам було так весело!

– Ви занадто драматизуєте, – вступився за мене тато. – Дiвчинка як дiвчинка. Жвава. I вчиться добре. Тiльки з поведiнки двiйка!

– Ой, синку, краще б ти помовчав, – сказала перша бабуся. – Зрозумiло, вона ж вся в тебе…

– Одне слово, що нам робити? – пiдвiв риску дiдусь.

– А що ви, тату, пропонуєте? – запитала мама.

– Ми пропонуємо ось що…

Вони заговорили тихо-тихо. Я нашорошила вуха, але могла розчути лише незрозумiле бубонiння: «Бу-бу-бу… Буде сидiти тихо… Бу-бу-бу… Можливо… Захоплення… Це дорого, але ми всi скинемось… бу-бу-бу…

Стане серйознiшою… Перевиховається… Бу-бу-бу… Це наша мрiя… Бу-бу-бу…» Ой! Подумала я, а раптом менi подарують цуцика? Чи папугу? Чи акварiум? Ой! Тодi я точно перевиховаюсь! Я хотiла вискочити зi спальнi, але стрималась, адже незручно i нечемно пiдслуховувати!

Цiлий тиждень я жила, немов у мене всерединi вiбрувала пружинка. Я не могла випустити її назовнi, адже тодi мене б пiдкинуло до стелi!

Увечерi напередоднi свята всi ходили з загадковими i урочистими обличчями. А я так нервувала, що заснула ранiше, нiж до нас знову завiтали бабуся з дiдусем. А вони таки прийшли. Я знала, що цього разу вони принесуть подарунок – i залишать його до ранку бiля мого лiжка.

…Ось я прокидаюсь, марила я, а бiля лiжка стоїть плетений кошик, а в кошику, на маленькiй картатiй ковдрi, скрутився бубликом крихiтний рудий песик.

…Ось я прокидаюсь, а на стiльцi бiля лiжка стоїть клiтка, накрита тою ж картатенькою ковдрою. Я її вiдкидаю i бачу… кольорового папугу, який каже менi: «Доброго ранку, принцесо!»

…Ось я прокидаюсь, а хтось облизує мої щоки жорстким язичком – це бiленьке кошенятко з рожевою стрiчкою на шийцi.

…Ось я прокидаюсь…

Так, я прокидаюсь, бо чую, як на кухнi шкварчать налисники, якi смажить бабуся. Але я не розплющую очей.

Солодко посмiхаючись, я мiркую: цуцик? Папуга? Кицька? А якщо це сукня, така, як в Альки з паралельного класу? Теж непогано. Я подумки рахую до десяти i розплющую очi…

Що це? Навпроти мого лiжка, спираючись на стiлець, стоїть щось…

Воно таке велике. У нього зверху замiсть голови – тонка нiжка, а знизу – нiби жiноча фiгура. Збоку – усе защеплено на блискучi клямки.

Це «щось» майже мого зросту. Схоже на скрипку, але ж скрипка маленька, а тут цiла хатка! У мене перехопило подих. Я згадала одну дитячу казку, в якiй з такого от «будиночка» виходила механiчна лялька, яка потiм виявилася живою дiвчинкою!

Крадькома я пiдходжу до дивного предмета. Стукаю по ньому зiгнутим пальцем i питаю: «Хто там?»

У мене ще є надiя, що звiдти заскавчить маленький цуцик чи вiдгукнеться папуга…

Я розщiплюю металевi клямки i вiдкриваю дверцята… Прямо на мене випадає величезна скрипка!

Коли в кiмнату заглядають щасливi батьки, перша бабуся i друга бабуся з дiдусем, вони бачать, що я сиджу на пiдлозi i розмазую сльози. А зверху лежить ця… скрипка i видає незадоволене гудiння.

– Це – вiолончель, доню! – каже тато. – Тепер ти будеш вчитися музицi!

– Це дуже дорогий подарунок вiд нас усiх! – пiдхоплює мама.

– Це – наша мрiя: бачити тебе музикантом! – каже бабуся.

– Тепер ти станеш серйознiшою! – каже дiдусь.

– Нехай це буде твоїм захопленням на все життя! – каже друга бабуся.

I всi вони разом лагiдно вигукують: «З днем народження!» I вiолончель єхидно вiдлунює грубим басом.

Ми не порозумiлися з першого ж дня! По-перше, через iм'я, адже я назвала вiолончель панi Страус, а їй це не сподобалося.

Адже панi Страус одразу ж боляче смикнула мене за волосся, яке заплуталось у струнах. А менi це теж не сподобалося, бо бабуся одразу ж заплела моє волосся в тугу косу, а я не любила ходити з косами! По-друге, мене записали до музичної школи, це було недалеко, але всi дiти знущалися з мене, коли я виносила панi Страус з пiд'їзду. I менi доводилось бiгти до школи короткими перебiжками – вiд пiд'їзду до пiд'їзду. А, по-третє, менi зовсiм, анi крапельки не хотiлося грати! Але, хоч як це дивно, вчителька музики теж не хотiла мене вчити!

Вона була огрядною i повiльною, як кiшка, що лежить на сонцi. I завжди хотiла їсти. Коли я приходила на заняття, вона посилала мене за булочкою в сусiднiй магазин. Я йшла так повiльно, що часу на навчання eже не залишалося.

Через мiсяць батьки, бабусi i дiдусь зiбралися на домашнiй концерт.

Вони сiли на диван, а навпроти поставили стiлець – для нас з панi Страус.

– Ну що, мала,– весело сказав дiдусь. – Ти вже вивчила «Полiт джмеля»?

– А полонез Огiнського? – запитала бабуся.

– Ну що ви, мамо, полонез грають на пiанiно! – сказала мама.

– Ну от навчиться грати на вiолончелi, купимо й пiанiно! – впевнено сказала бабуся.

Вiд такої перспективи тiлом побiгли неприємнi холоднi мурахи.

Я сiла на стiлець i взяла панi Страус.

– Нота «до» – оголосила перший номер програми.

Провела смичком по струнi. Бабусi витерли очi носовичками i налаштувалися слухати далi.

– Нота «ре»! – оголосила я. I повторила рух смичком.

Коли я дiйшла до останньої ноти в «концертному залi» почулися обуренi голоси.

– А чого тебе ще навчили? – пiдозрiло запитав дiдусь.

– Ну… Що… що французька булочка смачнiша за крендель… – сказала я i розплакалась.

Панi Страус вперше не стала знущатися надi мною, в нiй тоненько забринiла найнiжнiша нота «ля»…

– Не буде з неї музиканта… – тяжко зiтхнув тато. – Iди, доню, погуляй. А ми поки вирiшимо, що з цим (вiн кивнув на панi Страус) робити.

Я побiгла на вулицю. Я була така щаслива. Я була вiльна!

…А панi Страус дiсталася… дiдусевi. Виявилося, що з самого дитинства вiн мрiяв грати на вiолончелi. Вiн купив товсту книжку – «Самовчитель» i вечорами сидiв i вчився грати. А одного вечора ми всi прийшли в гостi до бабусi з дiдусем. Ми сiли на диван, а дiдусь – на стiлець навпроти i майстерно зiграв «Полiт джмеля». Ми щиро аплодували йому!

Панi Страус була цiлком задоволена.

Мiй друг Миколка

До сусiдки, бабусi Вiри з другого поверху, приїхав якийсь хлопчик!

Звiстка про це негайно облетiла все подвiр'я. Хлопчик приїхав з мамою пiзно ввечерi, а наступного ранку ми – я, Олька, Сашко та Язиката Кука нетерпляче чекали на його перший вихiд у наш двiр.

Адже новенький хлопчик – це справжня подiя!

Нарештi вiн з'явився… Ми ледь не впали зi спинки дерев'яної лави, на якiй вмостилися, мов пташки на дротi. На хлопчиковi були чорнi шорти, бiла сорочка, а пiд комiрцем – о, диво! – чорний оксамитовий метелик!

Хлопчик вийшов, помiтив нас i почав прогулюватися подвiр'ям туди-сюди, кидаючи на нас погляди. Ми крутили головами услiд його пересуванням i гордовито мовчали.

– А ви пили коли-небудь мурашиний сiк? – раптом звернувся до всiх нас хлопчик з метеликом.

– Як це? Нi! Нiколи! – одностайно вигукнули ми.

Наступної митi Миколка-метелик вже вчив нас, як треба видобувати й пити мурашиний сiк.

Спочатку треба очистити стебельце трави вiд листя i пилюки. Потiм це стебельце встромити в мурашник i потримати там кiлька хвилин. На цьому стебельцi мурашки i залишають свiй сiк!

Був теплий весняний недiльний ранок. Ми обережно схилилися над мурашником i облизували смачнi кислуватi соломинки, об'єднанi спiльною таємницею добування мурашиного соку.

Менi навiть здалося, що вiд цього я сама скоро перетворюся на мурашку i тодi менi не доведеться ходити до першого класу!

Миколка-метелик швидко влився у нашу веселу компанiю. Уп'ятьох – я, близнюки, Кука та Миколка – грали «в оленiв» (тобто, переплiтаючи руки, ми мчали з одного кiнця двору у другий, зображаючи стадо), в «фашистiв i партизан» (я та Олька були смiливими партизанами, а Кука з хлопцями вдавали ворогiв), розiгрували в ролях фiльм, який тодi вперше йшов по телевiзору – «Адьютант його високостi».

Коли я поверталася зi школи, то навмисно голосно спiвала в пiд'їздi, знаючи, що з того боку своїх дверей вже чергує Миколка-метелик i чекає на цей сигнал, щоб вийти на подвiр'я.

I тодi ми грали «в оленiв» тiльки удвох. Iнодi ми разом сидiли на темних сходах – ховалися вiд близнюкiв та Куки, а бабуся Вiра запрошувала нас пити чай з варенням i пирiжками.

– Хочеш, покличемо Ольку? – хитро запитувала я.

– Нi, – вiдповiдав вiн.

– А Куку?

– Навiщо? – питав вiн.

I я задоволено й гордо посмiхалася.

А потiм я захворiла. Спостерiгала крiзь вiкно, як Миколка бавиться з близнюками та Язикатою Кукою i, здається, їм було весело без мене…

Коли я одужала, мої друзi влаштували менi грандiозну зустрiч на порозi будинку, яку, певна рiч, довго репетирували перед тим.

Олька, Сашко та Кука завмерли в дивних позах на порозi, а посерединi стояв Миколка-метелик, припавши на одне колiно. Коли я вийшла, вiн схопився i…

I поцiлував менi руку. Як у кiно!

Потiм ми знову стрибали, як оленi.

I Миколка був дуже веселий.

I я була дуже весела.

I весь свiт довкола нас веселився. I летiв нам назустрiч, як рожева повiтряна кулька.

…А наступного дня Миколка-метелик поїхав зi своєю мамою туди, де вiн мешкав. Бiльше я його нiколи не бачила…

*

– Ну ось, з тобою вже можна поспiлкуватися!

Я стрепенулася. Вечiр. Кухня. Газета на столi передi мною…

А дiвчисько з подертими колiнами знову сидить на моєму пiдвiконнi!

– А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями?

– Нi, – вiдповiла я. – Нашi шляхи давно розiйшлися.

Я ж переїхала з мiста мого дитинства дуже давно.

– А я знаю! – сказала дiвчинка. – Олька тепер лiкар,

кандидат наук. Сашко – льотчик. Язиката Кука – директор

меблевого комбiнату, а Миколка-метелик – кiнорежисер! Ось так!

А ще, я впевнена, вони також згадують тебе. I дуже хочуть зустрiтися.

Та, певно, ви зараз i не впiзнаєте одне одного…

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

07.07.2010