Текст книги "Гра в пацьорки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Адже осiнь – це я…

ШIСТНАДЦЯТЬ

– Ох, дiвки! – видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. – Ось виповниться нам по шiстнадцять – розквiтнемо!

До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…

Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.

– Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс! – бiдкалася вона. – А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся! Негайно!!!

– Та ти що? – заспокоювала я. – Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi – чорнi, глибокi…

Менi б такi очi…

– Збожеволiла? – заперечувала Лiлечка. – Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я – потвора та ще й недомiрок…

– Тендiтна жiнка завжди лишається молодою! – переконувала я.

– Маленький собака – завжди цуценя? – уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.

– Ти висока, тому i струнка… – зiтхала подруга.

– Нема чому заздрити, – заперечувала я. – У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.

– Дурненька ти… – пiдводила риску Лiлечка.

– Це ти дурненька, – вiдповiдала я.

Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном, густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.

I все ж таки заповiтної межi – шiстнадцяти рокiв – чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi нуднi обличчя i фiгури перетворяться на еталони краси для всього свiту.

У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому галасливому святi життя.

Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще, нiж зовсiм нiчого!

За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).

– Ну, що? – єхидно спитала я. – Розквiтаєш?

– Ага, – незворушно вiдповiла вона. – До мене вчора на вулицi причепився хлопець…

Я ледь не задихнулась:

– Ну i?…

– Завтра йдемо в кiно! – гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне – старший аж на п'ять рокiв.

До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…

Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.

Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…

Бiльше ми не стояли перед люстром у передпокої. Навiщо? Лiлечка заборонила собi будь-яку самокритику, а мене душила, буквально спалювала цiкавiсть.

Якось разу вона сказала:

– Жорiк обожнює природу. Завтра запросив гуляти у сквер…

Великий сквер в нашому мiстi був один. Рiвно о восьмiй, сховавшись за колонами i закутавшись в шалик, я пильнувала бiля входу.

Вечiр був холодний, вологий, дощовий. Вiтер ганяв по алеях табуни листя i обгорток з-пiд морозива, на деревах репетували ворони i, крiм великого рудого собаки, в скверi нiкого не було.

I раптом я помiтила Лiлечку.

Вона йшла по листю, накрившись великою маминою парасолею.

Вона згиналася пiд поривами вiтру, i вiд цього здавалася ще меншою. Вона пройшлася до кiнця алеї, постояла там кiлька секунд i пiшла назад.

Я хотiла гукнути її, але передумала.

Пiзно увечерi, як завжди, Лiля зателефонувала менi:

– Ти не уявляєш, як гарно ми погуляли!

I я мовчки вислухала чергову романтичну iсторiю.

А потiм пiшла до люстра i довго стояла перед ним: до моїх шiстнадцяти залишалося три днi, й не було нiякого сенсу сподiватися на допомогу доброї феї.

БРИДКЕ ПАЦЯТКО

Я лягаю i прокидаюсь з однiєю думкою: жах! Менi навiть не треба дивитись в дзеркало, я i без того знаю: жах i страхiття!

Перше – очi. Ну що це за очi! Свiтлi, майже прозорi, як у пацятка. Я вичитала в якомусь журналi, що очi виглядатимуть виразнiше, якщо пiдстригти вiї. Пiдстригла. I що? Нiякого ефекту. Тепер нема що фарбувати.

Друге – нiс. Не нiс, а ґудзик якийсь! До того ж вiсiм (я пiдрахувала) веснянок якраз на перенiссi! Виводила. Жодний крем не допомагає. Терла одеколоном, вiдбiлювала огiрками та соком з цибулi. I нiчого. Сидять, як сидiли.

Ну не випалювати ж їх! Тодi вiд носа точно нiчого не залишиться.

Вiн у мене i так крихiтний. Мов свинячий. Все правильно: пацятко i в Африцi пацятко! Але прикро-о-о…

По-третє, по-четверте i по-десяте: брови, губи, волосся…

Я вже мовчу про талiю i стегна! Мене абсолютно нiчого не влаштовує. Я така жи-и-и-ирна. Жах! Ми з дiвчатами тiльки про це i говоримо. Вимiрюємо сантиметром, у кого скiльки в талiї i в стегнах i просто божеволiємо. Ну, не виходить 45 i 55, як у Кейт Мосс!

Ось я i думаю: а що далi, якщо я вже зараз така потвора?!

Мати мене не розумiє. Вона смiється, коли я скаржусь: «А менi всi кажуть, що ти на мене схожа. Отже, ти хочеш сказати, що я потвора?! Дякую тобi, люба донечко!»

Але ми зовсiм не схожi. Анi крапельки. Бути б менi такою, як вона!

А ще, коли я збираюсь на вечiрки, мама каже: «Моя ти красуня!»

Знущається. Я огризаюсь, а вона iронiзує: «Ну, вибач, що ти не народилась у Шерон Стоун!»

О, уявляю, якщо б це дiйсно було так!

Лежу i мрiю: ось вона, я (ну, та, що народилася у Шерон!) – пекельна красуня з очима на пiвобличчя. Ноги такi, що… словом, аварiї на дорогах: всi витрiщаються! Шкiра – фаянсова. У Венери останнi кiнцiвки вiдпадуть вiд заздрощiв. Копиця волосся впирається у стелю. Руда! Я люблю рудий колiр, це дуже сексуально виглядає. А нiжка – маленька-маленька, вузька, на 35-й розмiр. Тодi будь-яке взуття пiдiйде.

А то бiгаємо з мамою, шукаємо тридцять дев'ятий з половиною.

Жах, жах… Навiть соромно зiзнатися.

Я коли до взуттєвого бутику заходжу – пальцi стискаю. На тридцять сьомий. Перемiряю пiвмагазину i гордо йду – нiби менi тут нiчого не сподобалось. А насправдi, це я собi не подобаюсь.

Та якби я народилася у Шерон Стоун чи врештi-решт у Лайзи Мiнеллi, сто пластичних операцiй вже б зробила, на кожному сантиметрi тiла!

…Ось всi довкола теревенять: «Полюби себе!» Я стос журналiв накупила, щоб зрозумiти як. Читаю статтi психологiв, то нiби все зрозумiло: вони радять знайти в собi щось позитивне i розвинути до досконалостi. А погляну на початок рубрики, вона вся iлюстрована свiтлинами топ-моделей. Їм полюбити себе – раз плюнути! Думаю: чому я не така?

Хто винен? Навiщо я взагалi на свiт народилася? Я хiба про це просила?!

Проревiла пiвночi.

Уранцi очi червонi! А менi ж сьогоднi треба вирiшити, кого нарештi обрати – Сашка, Михайла чи Вадика. А як обирати з такою зовнiшнiстю?

Я взагалi не розумiю: вони знущаються чи що? Сашко навiть Оксанку покинув. Через мене. А Мишко той зовсiм… Прокидаюсь одного разу, а пiд балконом на асфальтi напис – лiтери в мiй зрiст: «Галко, ти найкраща!»

Жах!

От Вадик…

Вадик найчеснiший з усiх. Вiн прямо каже: «Ти – чудо!».

«Чудо-юдо? Жаховисько тобто?», – уточнюю я.

«Певно що так, – вiдповiдає. – Чи довго ти мене будеш мучити?!»

Нiби я якась фатальна красуня.

Нi, менi з моїми зовнiшнiми даними обирати не доводиться…

Нехай вже буде так, як є.

…А ще кажуть, що треба про майбутню професiю думати, про кар'єру, виховувати в собi дiловi якостi, мови вивчати. Вчу. Виховую. Думаю. Щоб батькiв не засмучувати. Адже їм здається, що це найголовнiше в життi. А менi так не здається. Я б просто хотiла прокидатися щасливою. Ось просто так: прокинувся й одразу посмiшка на все обличчя. Але це не означає, що ти одружена з мiльйонером. Зовсiм нi!

Ми вчора про це з дiвчатами говорили. Оксанка прямо сказала: хочу замiж за багатого (певно, на зло Сашковi!). Ну, гадаю, в неї це вийде. В Оксанки волосся руде i ноги довшi за мої. I талiя не 58, як у мене, а 55. Хоча я впевнена, що вона живiт втягнула, коли мiрялись.

А я так думаю: краще я сама мiльйонеркою стану. Замiж за багатого – це нудно. Потiм все одно буде: «Подай, принеси!»

Словом, якщо не бути менi Шерон Стоун, то хоч вивчитися треба. Буду займатися. Сiла. Але дзеркало перед собою поставила. Навiщо? Щоб на дискотеку не втекти!

Дуже допомагає: як набридне англiйську вчити, одразу зиркну в люстро. I засмучуюсь, звiсно. Проте розумiю: яка дискотека? Моя доля – сидiти i зубрити.

…Який дивний сьогоднi день!

От гадаю: дзвонити чи не дзвонити.

Одне слово, йду я вчора вулицею, зустрiчаю Оксанку. «Ой, – каже вона. – А я якраз до тебе! Пам'ятаєш, як ми на танець живота ходили? Я зараз кастинг пройшла, серiал новий знiмають. Молодiжний. Там ще дiвчата потрiбнi, такi, щоб танцювали добре. Пiдеш?»

Я їй одразу все i розповiла – i про свої очi, i про брови, i про талiю, i стегна не забула. Яке ще кiно?!

Але Оксанка i мертвого умовить. Умовила, звiсно.

Довелося зранку пiти. Подруга все ж таки.

А тепер ось лежу в темрявi. Мiсяць у вiкно заглядає, а я думаю: що це за жарти такi? Що робити? Кому вiрити?

…Отож прийшла я на той кастинг заради Оксанки. Викликали мене за списком на подiум, змусили пройтися туди-сюди, потiм якийсь капелюх на голову напнули i почали фотографувати. А потiм режисер i каже: «Супер. Ви нам пiдходите. Будете грати!» «Як це – грати? – питаю. – Я ж потанцювати в масовцi прийшла». «Прийшли в масовку, а я вас обрав на роль! – безапеляцiйно каже вiн i аж сердиться. – Не сперечайтесь. У вас чудовi данi! I темперамент є. I дикцiя».

Оксанка, звiсно, набурмосилась.

А режисер дав менi вiзитiвку, щоб я передзвонила, як вирiшу.

Ось лежу i думаю: телефонувати чи нi.

Мама на радощах уже всiх подруг обдзвонила. «Ну, я ж казала, що ти у мене красуня!»

А менi раптом так неприємно стало. Згадала, як мене подiумом водили. Як кобилу по ярмарку. I як знизу дивилися усi. Там був один такий… помiчник режисера. Все волосся розчiсував, на гребiнець дмухав i пiдморгував.

Вiдчинила я вiкно. Викинула вiзитiвку.

I не шкодую.

Певно, навчилася, думаю.

Чого? Ну, ось цього – любити себе…

ЗАХВАТ I ВIТЕР

…Її звали ЛУна. Саме ЛУна, з наголосом на першому складi, бо вона була «дiвчинкою». А ще тому, що саме так звали конячку вiдважної Луїзи Пойндекстер з роману «Вершник без голови», який менi на нiч читала бабуся.

ЛУну менi подарували на десятирiччя. Мама вжахнулася, мовляв, навiщо ЦЕ такiй дорослiй дiвчинцi?! Але анi тодi, анi тепер нiщо не йшло у порiвняння з тим захватом, що охопив мене вiд такого подарунка.

Захват i вiтер – ось чим стала для мене ЛУна.

Я стрибала в сiдло i мчала прерiями, а за мною нiсся табун диких мустангiв i, звичайно ж, слiдом летiв на допомогу рятiвник – вiдважний дикун з нетутешнiм iменем Морiс Джеральд.

Сповнена почуттями, я на все горло волала рядки з якогось вiршика:

Плюшевые мишки, зайцы, погремушки -

Дарят детям с елки разные игрушки!!!

– Ти що, з глузду з'їхала? – сварилась мати.

Але варто було їй пiти до кухнi, як я знову опинялася в сiдлi, i як ненормальна кричала про плюшевих ведмедикiв i зайцiв, запитуючи в бабусi, як далi, в тому вiршику i чий вiн… Бабуся невпевнено вiдповiдала, що це явно не Маршак i не Чуковський, але далi про сумне, бо вiршик не дитячий. I продовжувала в'язати шкарпетки.

Я не хотiла про сумне. Лише про захват i вiтер!

…У ЛУни була пряма, густа, бiлоснiжна грива i довгий нейлоновий хвiст, що iскрився у променях сонця. Я вiдносила її до стайнi i нiжно обтирала клаптиком оксамиту лискучi боки, видовжену мордочку з великими карими очима.

Я занурювалась обличчям в її гриву i шепотiла на вухо про те, що ми ще поскачемо до таємничого озера Чад, i я наллю їй справжньої джерельної води.

Боки ЛУни дрiбно тремтiли пiд моїми пальцями, нiздрi роздувалися, i вона довiрливо трусила вухами, розумiючи, що все так i буде…

А потiм… Не завтра i не пiслязавтра, а далеко-далеко ПОТIМ ЛУна зникла з мого життя. А разом з нею – захват i вiтер.

А я, порившись в книгах, знайшла продовження того вiршика:

…и, состарясь, дети до смерти, без толку

все на белом свете ищут эту елку.

Где жар-птица в клетке, золотые слитки, где висит на елке счастье их на нитке…

Я шукала ЛУну.

Або хоч щось подiбне на неї. Адже мiй син щозими клав пiд подушку лист до святого Миколая. I в ньому завжди було одне й те ж: «Дорогий святий Миколаю! Дуже тебе прошу, подаруй менi коня. Адже ковзани i трансформери в мене вже є…»

У магазинах продавалося все – i плюшевi ведмедики, i зайцi…

Але це в нього теж було. А менi хотiлося подарувати сину захват i вiтер.

I тодi менi порадили з'їздити у передмiстя, може там у глушинi ще продається те, що менi треба.

…ЛУну я впiзнала одразу. Вона стояла одна, вкрита пилом, у найвiддаленiшому кутку меблевого (чомусь саме меблевого!) магазину. Я гладила її шовкову гривку i вiдчувала, як пiд пальцями оживають її гострi оксамитовi вушка, як наповнюються свiтлом великi карi очi.

– Хороша конячка! Берiть, не пошкодуєте. Один мiсцевий дивак робить їх ось вже двадцятий рiк. Остання лишилась… – умовляв мене продавець.

Вiн не знав, що мене не треба вмовляти.

Додому я дiсталася останньою електричкою. Син вже спав. З-пiд його подушки стирчав черговий лист: «Дорогий святий Миколаю…».

Мати сплеснула у долонi:

– Ти нiяк не вгамуєшся! Хлопцю десятий рiк!!

Але хiба я винна, що так довго шукала?

Я притисла палець до вуст: «Тс-с-с…» – i пiшла до своєї кiмнати. Завтра святий Миколай нарештi виконає заповiтне бажання. А поки що…

ЛУна дивилась на мене вологими очима: «Коли ж ми поскачемо до озера Чад?!» Вона була трошки вища за ту мою ЛУну i трошки грубша, але все одно – дуже-дуже гарна.

Я обережно сiла в сiдло.

Захват i вiтер!

Вони були тут, зi мною!!

Виявляється, вони не зникли з мого життя. Моє волосся розвiвалося на вiтрi, ковбойський капелюх з'їхав на потилицю, позаду наростав гул тисячi копит, попереду – безодня i голос Морiса Джеральда: «Стрибай! Ти зможеш!!»

I ЛУна, моя вiрна ЛУна, стрибнула. I полетiла над безоднею.

Над мiстом.

Над свiтом.

Я вдячно поплескала її по лискучому боцi – вiн ще невловимо тремтiв. Чи це тремтiли мої пальцi? Я обняла ЛУну за шию i сказала, що завтра у неї буде новий вершник, з яким вони обов'язково поскачуть до озера Чад…

НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ

«Як чудово бути молоденькою i дурненькою!» – крутиться у головi чиясь фраза. Хто це сказав? Коли?

Бiлий тополиний пух повiльно кружляє за вiкном, здається, що це снiг… А пам'ять вiдносить тебе у спогади двадцятирiчної давнини, туди, де плюскоче море. В запахи галасливого пiвденного мiстечка з пiстрявими парасольками на пляжi, пiд якими сидять панi бальзакiвського вiку у грайливих барвистих шортах. Ти сiмнадцятилiтня бiжиш повз них, на ходу пiдкидаєш в повiтря хлiбнi кульки, їх теж на ходу, тобто на льоту, пiдхоплюють тлустi чайки. I ти голосно смiєшся, не зважаючи на цих панi. Краєм вуха чуєш: «Як чудово бути молоденькою i дурненькою!». Звiсно, старою i розумною бути набагато нуднiше, подумки огризаєшся, не пiдозрюючи, що це звичайнiсiнька заздрiсть. До твого непристойно голосного смiху, до прозорого сарафана, до розпашiлого обличчя, на якому жодного грама косметики. Це – молодiсть.

А дурiсть…

Можливо, вона в курортному романi з таким же кумедним хлопчиком на очах у всього пансiонату. А що може бути дурнiшим за випадковий лiтнiй роман? Дорослi знають, що це без-пер-спек-тивно.

Вони знають все: i те, як ви невмiло вивчаєте одне одного, i в цих квапливих дотиках бiльше цiкавостi, нiж пристрастi, i те, як будете прощатися на автобуснiй зупинцi зi сльозами на очах, i те, що вашого листування вистачить максимум на пiвроку.

А далi у кожного своє життя, у якому ви як оси в слоїку з медом. Життя – воно таке. Тече собi, як мед, затягує – не виборсатись, не злетiти.

Хоча рокiв через сiм з купою штампiв «адресат вибув» буде ще один лист, вiн дивом дiйде до твого нового помешкання. I все ж таки дiйде.

I ти вiдкриєш конверт, сидячи на краю ванної i притримуючи дев'ятимiсячної зрiлостi живiт, в якому буцає нiжкою син. I прочитаєш зовсiм недоречнi в цiй ситуацiї слова: «Одного разу на березi моря янгола зустрiв я…»

Нiчого собi янгол! З таким-от пузом! Слава Богу, що ти цього не бачиш.

Та i хто ти? Тимчасове захоплення. Кумедний хлопчик-»ботанiк».

Нi, дiйсно ботанiк, адже обiцяв назвати свою першу селекцiйну троянду твоїм iменем.

Де вона ця троянда?

…Як добре бути молоденькою i дурненькою!

Звiсно, старою i безголовою бути гiрше… Ну не дав Бог розуму. Нещодавно попхалася в те пiвденне мiстечко у вiдрядження i… вирiшила розшукати того хлопчика. Просто цiкаво.

Де вiн тодi мешкав? Пам'ятала лише, що на розi його вулицi рiс старий платан, а якщо завернути – буде крихiтна перукарня.

Ось платан.

Ось перукарня.

Навiть вивiска збереглась – «Салон краси». Отакої! Ось i та триповерхiвка, на сходах якої…

Стоп, дорогенька! А тепер – стоп. Подумай: що ти хочеш? Побачити сорокарiчного здорованя у вилинялiй футболцi з носовичком на головi, кумедно зав'язаним чотирма «рiжками»? (Чомусь усi мiсцевi чоловiки ходять саме з цим жахiттям на головах.)

Ти хочеш зненацька увiйти в чуже життя, сколихнути його повiльну течiю, вiдломити собi шматочок? Так, аби було на згадку? Хочеш довести, що залишилась тим самим дурним дiвчиськом? I навiть схудла, i навчилась не червонiти, i досi не користуєшся косметикою. I запитати: «Чому ти не приїхав за мною?»

Здається, вiн хотiв бути вiдомим ученим-селiкцiонером.

Жити в столицi.

Писати науковi працi.

Вiн ще тодi листувався з усiма можливими науковими товариствами,

щось там винайшов, i в десятому класi його навiть запросили до Англiї. Розповiдав щось дуже розумне. Слухаючи його ти дурнiшала на очах, почувалася малою i нiкчемною.

Тепер у цьому провiнцiйному мiстечку ти виглядаєш екзотичною пташкою. Ось i молоденька матуся з коляскою, що, проходячи повз, прискiпливо оглядає тебе, подумки прикидаючи, скiльки тобi рокiв – двадцять п'ять, тридцять?

Власне, чому ти вирiшила, що вiн живе тут? Можливо, вiн давно вже

в Англiї, вирощує свої троянди. I одна з них таки має твоє iм'я.

Треба запитати.

З пiд'їзду виходить старенька, вона має знати все. I старенька

iз задоволенням зупиняється, обтирає рота кiнцем хустки, її очi спалахують цiкавiстю – дуже хочеться погомонiти. I ти дiзнаєшся, що твiй хлопчик-»ботанiк» живе тут, як i ранiше, що покинув iнститут, поїхав на Пiвнiч, «там великi грошi заробив!», повернувся з дружиною, з якою розлучився, запив, взявся за розум, одружився вдруге – «i все було нормально, як у людей», перехворiв пiсля аварiї на заводi, працював слюсарем, кондуктором, теслею, нинi прибирає пляжi – «там бiльше подають!» Квiти? Якi квiти, дитинко? Пропаща душа. А от дiтки в нього гарнi. Хлопчик Вовка i дiвчинка… I вона називає твоє iм'я…

«Твоїм iменем я назву найгарнiшу троянду. Я повезу її на виставку, i мене запитають: що це за назва? А я вiдповiм, що так звуть мого янгола, мого чарiвного птаха, мого найрiднiшого друга, зрадити якого важче, нiж здiйснити самогубство!«

Ти опускаєшся на лаву. «Дiвчино, вам погано? – питає молоденька матуся i додає: -Даруйте…», подумки зрозумiвши, що ти давно i глибоко не дiвчина.

Ти сидиш на лавi довго. Бачиш, як вiд моря до будинку непевною ходою йде чоловiк з хусткою на головi, краї якої зав'язанi чотирма «рiжками». У руцi моток чорного шлангу i сiтка з помiдорами. В нього борода i кругле черевце.

«Господи, нехай омине. Зроби так, аби це був не вiн!» – шепочеш ти, опускаючи очi.

…Чоловiк проходить повз тебе i зникає в своєму пiд'їздi.

ПЕРШЕ – НЕ ЄДИНЕ

Воно, мов перший снiг наприкiнцi листопада, ще не затоптаний нiчиїми ногами, або, як перша трава наприкiнцi березня, що ледь помiтна на ще вкритiй памороззю землi.

До нього треба добре пiдготуватися, щоб зустрiти у всеозброєнностi. Наприклад, потренуватися цiлуватися на… помiдорах. Вони м'якi i червонi, мов вуста, принаймнi так рекомендувала одна з досвiдчених однокласниць. Ти тренувалась. I думала: «Ну коли вже, коли воно прийде, це перше кохання?!» Адже, кажуть, що воно обов'язково має бути! Як же без нього!

I ось воно надходить. Точнiше – вiн. Йому теж п'ятнадцять (плюс-мiнус – тут можливi варiанти).

Вiн вчиться в паралельному класi, або живе по сусiдству, або товаришує з твоїми друзями. Можливо, вiн набагато старший i вже навчається у вишi чи працює. Байдуже. Головне, що ти слухаєш його, зачаївши подих, а в серцi ворушиться їжачок iз золотими голками – i боляче, i лоскотно i так гарно-прегарно…

Це ж перше кохання, про яке ти так довго мрiяла! Ще з дитинства, коли дивилась «Анжелiку – маркiзу ангелiв», ну, там, де вона – пригадуєш? – лежить в сiнi i дихає, мов навiжена, – груди ходуном ходять, ти так не вмiєш, але потiм, коли воно прийде – навчишся не гiрше.

I ось воно прийшло! Яке щастя!

Ти ще не знаєш, що воно прийде i… пiде. Адже воно не може iнакше!

Саме тому, його i назвали – першим. А все, що буде з тобою далi, то вже поза нумерацiєю…

…Я не вiдповiдала його вподобанням! Зовсiм. Анi крапельки! Це було зрозумiло по тому, як вiн часто натякав, що рокiв за двадцять я перетворюсь на «пампушку» – надто пишну i неосяжну для його рук, що надто висока, а йому подобаються низенькi…

Але першу частину цього зауваження я пропускала повз вуха, бо головним було те, що найближчi двадцять рокiв вiн усе ж таки планує бути поруч!

I вiн дiйсно вiд цього не вiдмовлявся, адже для нього я також була першим коханням, яке i «зле», i «слiпе», але таке напружено-романтичне, адже – «на все життя» i «до могили»!

Намагаючись вгодити його смаку, я старанно худла, морила себе дiєтами, припинила носити височеннi «платформи» i пiдстриглась «пiд хлопчика», щоб виглядати зворушливо.

У перший день знайомства (це було зовсiм випадково, на якiйсь вечiрцi, яку влаштувала моя подруга, коли її батьки поїхали на вiдпочинок), вiн просто посеред швидкого танцю вхопив мене за руку i, затягнувши у вiльний вiд парочок куток – на кухню, шепотiв: «Не щезай! Тiльки не щезай!»

За тиждень вiн попросив у мене маленьку фотку i сказав: «Похвастаюсь в училищi!»

Через мiсяць вiн скептично оглядав мене, зодягнуту в новi джинси: «Тобi варто схуднути…»

Ще через тиждень я чекала на нього майже всю нiч в пiд'їздi, трусячись вiд страху i холоду. А дочекавшись, сказала: «Я тебе люблю». I вiн розгублено промовчав.

А я пiшла додому на другий кiнець мiста. Йшла i думала, що життя скiнчилося…

…Я сиджу на кухнi у своєї давньої подруги, яку не бачила рокiв п'ятнадцять. На тiй самiй, де – «не щезай!»…

– До речi, – раптом каже вона. – Пам'ятаєш своє перше? Вiн так само живе поруч, у сусiднiй квартирi. Зараз має зайти – вiддати стольник.

Скiльки разiв пiсля того, як я вирiшила вижити i викреслити з пам'ятi ту жахливу сцену в пiд'їздi, малювала у своїй уявi цю випадкову легку зустрiч. Ось вона, я – вродлива i молода (байдуже, скiльки промине рокiв!), струнка (даремно боявся!), успiшна i дiлова (вiн був упевнений, що моя доля – кухня!), в надзвичайному (зiрки Голлiвуду вiдпочивають!) бiлому костюмi, подзенькую ключами вiд власного авто… I ось вiн: добряче пiдтоптаний типчик невизначеного вiку, з «пивним» животиком, що ледь вмiщується пiд картатою сорочкою…

Я закурюю довжелезну сигарету i, витримавши довгу паузу, аби вiн мiг парочку разiв ковтнути повiтря i не задихнутись вiд захвату, кажу йому, випускаючи дим рiвним колечком: «Як смiшно: колись, здається, я тебе любила…». I ця невимушена фраза мене нi до чого не зобов'язує i навiть не хвилює, i зовсiм нiчого не означає, крiм того, що я – вродлива, молода, в бiлому костюмi, ну i т. п.

На менi зараз дiйсно бiлий костюм. I сигарети з собою. Довгi такi – дим в очi пускати. Лунає дзвiнок. Подруга йде вiдчиняти. Але, дiдько! – чому я так хвилююся?

Чому перетворююсь на те гидке каченя, що вночi стояло у пiд'їздi?!

На незграбне, недолуге каченя з пишними формами i шаленим бажанням любити – раз i на все життя?!

«Але ж тепер ти розумiєш, – кажу я собi, – що життя не закiнчується разом з першим коханням? Це лише репетицiя до справжнiх почуттiв!»

«Нi фiга собi репетицiя! – промовляє з вiдстанi рокiв «каченя». – Ти, певно, забула, як збиралася померти у розквiтi лiт, а потiм вирiшила вискочити замiж за першого-лiпшого. А цим першим-лiпшим виявився мафiозi мiсцевого масштабу, що ледь не посадив тебе «на голку»! Ти забула, як закинула вступ до iнституту, балансувала на краю прiрви, кидалася з вогню в полум'я. Аби лише твiй хлопчисько збагнув, що нiхто i нiколи не кохатиме його так вiрно, як ти, i що ти зробиш усе можливе i неможливе, аби вiн був щасливим! Як готова була стояти з вiялом бiля його голови, щоб жодна муха не сiла на миле чоло? Забула?!»

«Який жах! – дивуюсь я. – Невже таке було?»

«Ще б пак! – продовжує ворушити пам'ять кляте «каченя». – Просто тодi ти не вмiла хитрувати i прораховувати десять ходiв наперед…»

«Це була хвороба, – кажу я. – Багато галасу з нiчого…»

Адже вiн i був «нiщо»: звичайнiсiнький хлопчисько, що не прочитав жодної книжки. Ми були рiзнi. Як добре, що все вчасно скiнчилося.

…З коридору чути голос подруги: «Пiди, поглянь, кого до нас вiтром занесло!»

I поки лунають кроки в коридорi, я вiдчуваю, що мить трiумфу настала – я саме така, якою хотiла бути багато рокiв тому.

Цiкаво, а як виглядає вiн?…

…I я несподiвано ловлю себе на думцi, що менi це зовсiм нецiкаво! Зовсiм. Анi крапельки!

У першого кохання завжди юне обличчя. Який зв'язок мiж ним, чиїмось «пивним» черевцем i картатою сорочкою? I взагалi, весь цей мотлох дорослих i досвiдчених?

Вони iронiзують, вони посмiюються над самими собою, згадують, «якi кумеднi були в нього вуха» чи як «вона весь час одягала светри навиворiт».

I полегшено зiтхають, що ця хвороба проминула, що вони одужали i що знайшли свою половину. I нi про що не шкодують…

I все ж таки як добре, що ти було, перше кохання!

З чим порiвняти тебе? Як описати цi безсоннi ночi з вранiшнiми синцями пiд очима, цi навiженi переходи вiд смiху до слiз, цей трепет i жах, цi незрозумiлi вигуки – «Не щезай!», «Назавжди!», «Я – як ти!».

А цi виряджання на перше побачення!

Коли перевернуто весь гардероб – i нiчого одягти!

У хiд iде матусина перука з жахливого штучного волосся; подруга з iншого кiнця мiста мчить до тебе з модельними «лодочками» старшої сестри i тою блузкою, в якiй ти «ну, викапана Мерелiн Монро!».

Ага. I жовта перука дуже доречна. Яка ще Мерелiн – Олег Попов!

Iстерика.

Бабуся термiново пiдкорочує джинсову спiдницю. Ти рiжеш ножицями футболку майже до грудей, щоб вiдкрити живiт.

I, нарештi, резюме молодшого брата, що повернувся з прогулянки: «Ну i страховисько!».

Знову iстерика.

Побачення не буде!!!

А це цiлодобове чергування бiля телефону: подзвонить – не подзвонить?!

Подзвонив!

Свiт перевертається, кожне слово, кожен жест набуває особливого змiсту.

«Як ти до мене ставишся?…» У вiдповiдь загадкова посмiшка.

Що криється за нею – питання життя i смертi.

«Вiн при цьому поглянув тобi у вiчi?» – «екзаменує«подруга. «Як саме поглянув?», «А ти йому що?», «А вiн тобi?», «Поцiлувались?», «Як саме – з язиком чи без?».

О, Господи…

А потiм – прiрва.

Адже неможливо весь час жити пiд напругою 220 вольт. Першим не витримує вiн. Йому подобаються дiвчата низенькi, бiлявки, вiн натякає, що йому треба як слiд висипатися, що батько починає вести не дуже приємнi розмови про те, що у нього до матусi було двадцять п'ять подiбних подружок, до того ж друзi скаржаться, бо зовсiм їх закинув – а це ж святе!

I що, може, краще зустрiнемось рокiв за п'ять чи десять, коли все буде зрозумiлiше, по-дорослому.

I все-таки, як добре, що ти було, перше кохання. I добре, що пiшло, тихо чи грюкнувши дверима. Не має значення…

…Сусiд проходить на кухню.

Вiн веселий i галасливий. Урочисто вiддає позичений стольник i з цiкавiстю оглядає мене. I не квапиться йти.

Вiн наспiвує якусь ресторанну пiсеньку, щось про «ах, какая женщина!» i грайливо замовляє чай – не можна ж пiти одразу, коли тут такий магнiт i таке нове поле для його чоловiчої дiяльностi. У бiлому костюмi!

Йому конче треба дiзнатися, як мене звуть…

Я посмiхаюсь, ламаю в попiльницi недокурену довгу сигарету i кажу:

– Колись ми вже знайомились. Але це не має значення…

КИЄВЕ – (ти) МIЙ… (роман)?

…На менi були шкiльнi туфлi з перетинкою на круглому ґудзику – зовсiм дитячi, грубi колготи (такi тепер не носять навiть у дитсадку) i кумедний в'язаний капелюшок. Я приїхала подавати документи в один з твоїх закладiв, хоча всi мої думки були не з тобою, а там, звiдки я приїхала, адже там мене не любили.

I я хотiла померти подалi вiд дому.

У тобi.

А документи були лише приводом поблукати твоїми вуличками i пошукати небезпечних пригод.

I ти одразу зрозумiв це. I повiв на Володимирську гiрку, не зважаючи на мої дитячi туфлi i вовнянi колготи в огидний «рубчик» (О! Щойно спало на думку, а чи не був ти збоченцем-педофiлом?!).

Ти налив менi повну склянку червоно-чорного портвейну. Князь Володимир був повернутий спиною, i я подумала: цiкаво, який у нього вираз обличчя? Певно, вiдсторонено-урочистий i байдужий…

Був холодний квiтень. Портвейн хлюпнувся вниз, аж до пiдошов моїх шкiльних туфель, i вмить пiдступив до горла, а потiм я почула дзвiн. Я нiколи не чула дзвонiв у мiстi i тому вирiшила, що ця музика звучить в моїй головi. Хоча це були дзвони Софiйського собору.

Потiм ти водив мене кругами. Назва однiєї вулицi була така довга, що я читала її по складах: «Червоноармiйська»…

Ти не знав, куди мене приткнути, а коли нарештi знайшов зручне мiсце, десь в нетрях твоїх ще на той час iснуючих комуналок, несподiвано сказав: «З тобою щось не так… Не розумiю… Але щось не так…» i наказав негайно тiкати звiдси.

Негайно, поки ти рахуватимеш до п'яти. Адже потiм ти за себе не вiдповiдатимеш – заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив по-джентльменськи.

Але я не втекла…

Я взагалi не люблю задкувати, коли рiшення прийнято…