Текст книги "Гра в пацьорки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Вiн не старiє. Вiн являється перед вами завжди таким, яким ви його бачили востаннє, але у стократ кращим, нiж ви пам'ятаєте. У години безсоння ви згадуєте його слова (чи, можливо, додаєте до них i свої – яка тепер рiзниця): «Проминуть роки, але хоч де б ми були, ми завжди будемо разом. I там, у мерехтiннi безмовних зiрок, куди не проникають метушня, стукiт колiс, телефоннi дзвiнки, скрегiт дверей, галас базарiв, гудiння труб i дзеленчання будильникiв, ми кружелятимемо разом, взявшись за руки так мiцно, що нiяка сила не зможе роз'єднати нас. I нехай легковажна юнiсть розкидає нас в рiзнi боки, нехай згорять листи, перевернеться свiт – ми все одно будемо разом в нашiй пам'ятi…»

Це казав вiн – чоловiк, якого ви знали колись давно.

Ви вiдчуваєте, що вiн десь iснує. I, поглядаючи у зоряне небо, вiрите, що тримаєте його за руку.

«Це не зрада!», – думаєте ви, дивлячись на свого чоловiка, що сопе поруч.

Вiн знає про вас все. I не ревнує. Та до кого ж ревнувати?

До тiнi?

Власне, вiн взагалi вас не ревнує.

Ви регулярно вiдвiдуєте подруг, на вечiрках ви нарозхват, вiн часто залишає вас наодинцi з гостями, а сам iде спати. I тодi ви веселитесь на всю котушку, щоб нiхто не помiтив, як вам прикро.

Вiн би цього не допустив – той чоловiк, якого ви знали колись давно!

Вiн не робив би зауважень за розбитий кухоль чи зiпсований бритвений станок, не вчив би як економити на пральному порошку i новорiчних розпродажах! Вiн би щодня приносив вам квiти.

А з вiдряджень повертався би блiдий, у передiнфарктному станi вiд розлуки i, ставши на колiна прямо на кухнi, цiлував би вашi долонi, що пропахли олiєю, пральним порошком i кремом «Оксамитовi ручки»…

Вiн говорив би по-гусарськи: «Хай тобi грець, як же я кохаю цю жiнку!»

А вночi нашiптував би неймовiрнi солодкi i безсоромнi дурницi, вiд яких ви б злiтали до небес.

…Увечерi ви йдете зi своїм чоловiком до театру. Ваша сукня, зауважує чоловiк, надто виклична – не до лиця i вiк уже не той. I таке iнше…

Ви дивитесь собi пiд ноги, подумки рахуєте до двадцяти i – в зворотному порядку. Ви не помiчаєте пари, що прямує назустрiч.

Волоока шатенка стискає лiкоть свого супутника, який щось розповiдає про переваги вегетарiанства.

Вони швидко оминають вас.

Шатенка схвильовано каже:

– Бачиш, ось там пiшли тi двоє? Вона – в дурнуватiй сукнi, а вiн у сiрому костюмi…

– Ну то й що? – байдуже вiдгукується чоловiк.

Шатенка вiдпускає його лiкоть, озирається i додає:

– Це чоловiк, якого я знала колись давно…

I тоскно зiтхає…

ФАТАЛЬНА ЖIНКА

У нашiй уявi у фатальної жiнки жагучi чорнi очi, копиця рудого вiдьомського волосся, великий червоний рот.

Її фiгура нагадує пiсковий годинник. А коли вона заходить до кiмнати, всi, в тому числi i жiнки, на мить втрачають дар мови.

Саме такою жiнкою була моя подруга. Мiй вiрний зброєносець, моя золота ширма. Адже з нас двох по-справжньому фатальною була я.

Щоправда, на рахунок своєї зовнiшностi я нiколи не мала жодних iлюзiй.

Зрiст метр п'ятдесят на пiдборах i середньовiчне обличчя: крапка, крапка, закарлючка…

Та хiба в цьому справа?

Коли я пiшла до першого класу, в мене, безбарвного метелика, одразу з'явився кавалер. Вiн пiдстерiгав мене пiсля урокiв, вихоплював портфель i нiс до самого будинку. Пiсля чого я лупцювала його ним по курчавiй потилицi.

Могла зненацька залити фарбою його сорочку, замалювати обкладинку зошита, дати лiнiйкою по лобi. Додому вiн приходив зранений, мов гладiатор. I щасливий, нiби переможець. Адже муки зносив мужньо i терпляче. Бiльше того, згодом до нього приєдналося ще троє хлопчикiв, згодних страждати.

Тепер вони по черзi несли мiй портфель i пiдставляли голови пiд удари моєї «Азбуки».

Якось випадково я пiдслухала розмову вчительки з матiр'ю одного з них, що прийшла скаржитись на мене.

– I що вони в нiй знайшли? – обурювалася матуся.

– О-о, в цiй дiвчинцi є перчинка! – вiдповiла вчителька.

– Росте ж таке на чиюсь голову… – зiтхнула та.

Але нi на чию голову я не росла.

Я ж не капелюшок!

Просто цi голови мiнялися з такою швидкiстю, що я не встигала перелiчити їх. Хоча на початку вони всi належали моїй подрузi…

Моя подруга Люся – справжня красуня, але усi її чоловiки, клюнувши на неї, майже одразу переходили до мене. Але хiба в цьому моя вина?

Судiть самi…

Наприклад Славко. Познайомившись з ним, Люся перебувала на сьомому небi вiд щастя. Вона перетворилася на шматок пластилiну, з якого можна було лiпити все що завгодно.

Вiн i лiпив.

Спочатку вилiпив кiшку, i Люся покiрно скрутилась у нього на колiнах, час вiд часу видаючи солодкаве мурчання. Потiм вилiпив вухо, i Люся з благоговiнням вислуховувала рiзну маячню, що сипалась зi Славкових вуст, мов горох. Про пиво, раки i футбол… Потiм вiн злiпив з красунi Люсi нашу двiрничку тiтоньку Дусю i посилав її то за пивом, то за раками, то взагалi куди подалi…

Менi набридло дивитися на все це, i я вирiшила показати Люсi справжнє обличчя Славка. До цього моменту я ходила мов тiнь – нiчим себе не виказувала, маскувалася, так би мовити…

Коли настав час рiшучих дiй, я скинула з себе шкурку тихого ягнятка.

У той вечiр, я (як вже казала: крапка, крапка, закарлючка) перетворилася на жагучу брюнетку з низьким звабливим голосом, високу, мов Клаудiя Шифер, i пристрасну, як Кармен (принаймнi такою побачив мене Славко).

Я проспiвала бездоганною французькою кiлька куплетiв з репертуару Едiт Пiаф, поворожила Славковi по руцi, пильно вдивляючись в його очi, два рази зачепила його ногу своєю – i дурнуватий Славко слухняно стрибнув до моєї кишенi. Люся-»тiтонька Дуся» пiшла ридати до ванної. А Славко, скориставшись її вiдсутнiстю, зробив кiлька невдалих спроб поцiлуватися, за що отримав двiйко ляпасiв. I закохався до безтями.

Через кiлька днiв, на радiсть Люсi, я злiпила з того, що лишилося вiд Славка, кульку i легким поштовхом ноги вiдправила в довколосвiтню подорож. Ця кулька ще довго маячила пiд моїми вiкнами, а Люся з «тiтоньки Дусi» знову перетворилася на фатальну красуню. I зовсiм на мене не образилась.

Пiсля Славка за Люсею упадав Олег – розумний, iнтелiгентний, чемний. Вiн був пристрасно закоханий в Люсю рiвно два тижнi, доки вона не привела його до мене на оглядини.

Олега я схвалила. I зовсiм непомiтно для самої себе перетворилась на травневу зливу, зiткану з суцiльних флюїдiв. Присягаюсь: це вийшло поза моєю волею!

Увесь вечiр, погамовуючи цi флюїди, я мовчала.

Але вони були такi потужнi, що, провiвши бiдолашну Люсю додому, Олег повернувся до мене з квiтами i пляшкою шампанського i, нiби продовжуючи розпочату розмову, сказав: «Так що ви там говорили про Маркеса?».

Вiдбивати Олега у Люсi не входило в мої плани – вiн вiдбився сам. Люся не образилась, бо звикла. Але ще довго повторювала, як та матуся мого однокласника:

– Ну що вони в тобi знаходять? Я ж красивiша!

Нарештi у Люсi з'явився дiйсно гiдний кандидат – випускник Iнституту мiжнародних вiдносин. З ним Люся розквiтла i стала схожа на топ-модель.

– Ну вже цей на тебе i не гляне! – впевнено заявила вона.

I це мене злегка зачепило… Ну так, зовсiм легенько. Я ж не злостива…

Попри таку заяву, завбачлива Люся не знайомила нас аж до того часу, доки подали заяву до РАГСу.

Коли вже пiвшляху було позаду, вона запросила мене на передвесiльну вечiрку.

– Що ти зi мною зробила… Це божевiлля… – шепотiв наречений.

Кому шепотiв?

Звiсно ж, менi…

Ми оговталися лише тодi, коли всi гостi, включно з Люсею, делiкатно розiйшлися. А ми все танцювали i танцювали пiд палке вмирання догораючих свiчок.

Я i досi намагаюсь з'ясувати у свого чоловiка, що вiн в менi знайшов.

Адже цим питанням переймаюсь вiд самого початку свого життя.

– Бiлий аркуш паперу може бути дуже гарним, але на ньому нiчого не написано! – сказав вiн. – А ти – манускрипт. Його можна тлумачити все життя…

КОМПЛЕКС ВIДМIННИЦI

(три етюди з натури)

1. «Хто на пiщаний кар'єр?!»

Пам'ятаєте кадри з кiнокомедiї «Пригоди Шурика»?

Мiлiцiонер запитує хулiганiв, ув'язнених на п'ятнадцять дiб: «Хто на пiщаний кар'єр?», «Я!!!» – вигукує перевихований злодiй.

«Хто на розвантаження металобрухту?» – «Я!», «Хто…» i так далi: «Я! Я!! Я!!!»

Приблизно саме так сприймала життя одна моя знайома – Тамiла.

Немає такої амбразури, на яку б вона не кинулась своїми розкiшними грудьми.

Уперше чудеса самосвiдомостi вона продемонструвала на першому курсi фiлологiчного факультету пiд час осiнньо-польових робiт в колгоспi. Досi пам'ятаю, як однокурсники валялись в тiнi розлогого дуба, розповiдали анекдоти, жлуктали пиво, а в той час десь далеко в полi бовванiла самотня спина невтомної Тамiли.

Зневажаючи нас за ледарство, над входом в колгоспний гуртожиток вона повiсила гасло:

«У нас герой сьогоднi той,

Хто пiзно лiг i рано встав!

Хто бiльше виполов рядкiв

I бiльше кукурудзи дав!»

Вдячний голова колгоспу нагородив Тамiлу вимпелом i дав заявку до iнституту, аби її направили на роботу саме в цей колгосп. Але не до школи, а бригадиром овочiвникiв-новаторiв. I вона, певно, згодилася б, якби не щоденна боротьба за набирання балiв. Адже навчання стало для неї чимось на зразок спорту. З ранку до ночi Тамiла старанно писала неосяжнi реферати, мордувала себе штудiюванням вiльної програми, а вихiднi проводила в бiблiотецi.

Майже до кожного викладача вона напрошувалась додому, щоб, наприклад, бурхливо подискутувати про збереження в алфавiтi лiтери «ять». А вночi спала, пiдклавши пiд подушку купку пiдручникiв.

Словом, комплекс вiдмiнницi розрiсся в її серцi, мов омела, вичавлюючи з iнших частин органiзму всi соки.

Але ось що дивно: помiтивши в нiй сумлiнну натуру, на бiдолашнiй Тамiлi почали їздити всi, повз кого вона мала необережнiсть пройти.

– Хто сьогоднi на розчистку снiгу? – питав декан.

I Тамiла, мов кобра з кошика факiра, що зачула звуки чарiвної сопiлки, пiдводилась зi свого мiсця.

– Захворiла прибиральниця – треба помити аудиторiю, – казав куратор, дивлячись в Тамiлинi очi, i вона не могла пручатися.

На останньому курсi один викладач умовив її поїхати з ним по селах збирати фольклор, а потiм разом написати брошуру. Чи варто казати, що брошуру написала Тамiла, хоча на обкладинцi було зовсiм iнше прiзвище.

Але Тамiла була щаслива, що зробила внесок в розвиток науки, i не мрiяла про славу. А також про гонорар. На який, до речi, викладач придбав чудову пральну машину.

Крiм того, що Тамiла добре вчилася, вона ще чудово доглядала немовлят своїх однокурсниць в той час, коли вони, вiльнi i щасливi, бiгали по виставках i дискотеках.

А ще Тамiла чудово прала i прасувала сорочки всiх гуртожицьких хлопцiв, одночасно писала по кiлька курсових – «собi i всiм нужденним», брала на утримання котiв, собак, рибок i папуг всiх, хто їхав у вiдрядження чи вiдпустку. Їй можна було зателефонувати серед ночi з проханням пояснити ту чи iншу фiлологiчну мудрагель.

До кiнця навчання Тамiла виснажилась так, що життя вивiрки в колесi здалося їй раєм. Словом, зразкова у всьому Тамiла до фiнiшу прийшла останньою. Проте зробила для себе важливий висновок: на вiдмiнницях возять воду, в'їжджають до палацiв, роблять грошi, а потiм… як в американському кiно про заїжджених коней – пристрiлюють…

2. Чистюля з плюсом

З чоловiком Марина розлучилася через рiк пiсля весiлля. Нi, вiн не пив, не бив, не зраджував.

Головним його грiхом було те, що вiн… iснував. А це означало: їв (залишав пiсля себе крихти на столi), мився у ваннiй (розбризкував воду i неправильно вiшав рушники), спав (зiбганi простирадла!), ходив на вулицю (брудне взуття!), читав газети (зайве смiття в хатi) i взагалi, сновигав по квартирi, залишаючи скрiзь слiди свого iснування i порушуючи стерильнiсть сiмейного гнiздечка.

Марина була чистюлею.

З манiакальним захватом вона майже безперервно натирала меблi, чистила до блиску посуд, пилососила килими. Слiд вiд мокрої парасолi в передпокої мiг викликати в неї iдiосинкразiю.

А iдеальним чоловiком мiг бути для неї лише шаховий король: нерухома фiгура, денце якої пiдбите оксамитом. Такого можна було поставити замiсть торшера або взагалi заховати до шафи, попередньо протерши вологою ганчiркою.

– Якби вiн хоч сидiв на одному мiсцi! – скаржилася Марина. – А то вiд нього стiльки бруду!

I Марина усiляко з цим боролася.

Щодвадцять хвилин вона iстерично вигукувала: «Руки мив?!»

Зрештою, миття рук стало їхнiм сiмейним ритуалом – їх треба було мити до i пiсля обiду, пiд час читання газет i навiть коли чоловiк дивився футбольний матч по телевiзору.

Стерильнiстю своєї квартири Марина пишалася: тут можна було приймати пологи i нарiзати овочi прямо на пiдлозi, не остерiгаючись мiкробiв i заражень.

Але чоловiки чомусь зовсiм не цiнували її господарських чеснот.

Один пiшов, а iншi вiдвiдувачi зникали пiсля першої ж романтичної вечерi.

Навiть до лiжка не доходили.

«Ноги!», – з жахом кричала Марина, коли черговий претендент робив крок у взуттi з килимка у передпокої. «Руки?», – суворо питала вона, перед дверима кухнi. «Килим…», – стогнала у знемозi, якщо гiсть задля надання вечору бiльшої романтики, сповзав на пiдлогу з келихом шампанського в руцi.

Звiсно, Марина страждала вiд самотностi.

Проте, якби в її хату увiйшли представники комiсiї з перевiрки чистоти барокамер, вони б, певно, поставили їй п'ятiрку з плюсом…

3. Секс на вiдмiнно

Моя знайома Люся з дитинства вважала, що все в її життi має бути за вищим розрядом: розкiшний будинок – обов'язково з джакузi i краєвидом на море (до речi, моря i навiть найменшої рiчки в наших краях не було), чудова вiлла (бажано на Маямi), авто («Лексус» останньої моделi), надзвичайно талановитi дiти (двi дiвчинки – блакитноокi блондинки i хлопчик – копiя Леонардо Дi Капрiо в юностi) i, звiсно ж – iдеальний чоловiк: статурний красень, сноубордист, дельтапланерист, i при цьому – дипломат, мистецтвознавець, офiцер вiйськово-морського флоту.

Коли Люся знайомилася з черговим хлопцем, почувалася членом приймальної комiсiї i подумки виставляла бали. «Цей – на двiйку, – мiркувала вона. – А той – типовий трiєчник»…

Заробити у Люсi найвищий бал здавалося неможливим.

Але змиритися з недосконалiстю свiту Люся не могла, адже i бiлизна, i особисте життя у неї мало бути найвищого ґатунку.

Люся нiколи не купувала дешевих речей. Вона могла економити роками, але купувала каблучку не з фiанiтом, як її подруги, а зi справжнiм дiамантом.

Поки її знайомi доношували легкi пуховики, Люся, три роки перебиваючись з хлiба на воду, купила норкову шубу, зшиту «на вiки».

Те ж саме було iз взуттям, косметикою i навiть з вiдпусткою. «Або Париж, або нiчого!», – казала Люся, коли її умовляли з'їздити хоча б на мiсцеву турбазу. Вона просто не могла собi дозволити будь-яке «незадовiльно».

Нарештi на горизонтi її життя замаячив герой, який так-сяк тягнув на задовiльно – молодий режисер, що приїхав пiдкорювати мiсцевий театр.

Люся пробивалась до нього всiма можливими способами – шукала спiльних знайомих, тусувалась в акторському середовищi i, нарештi, була особисто запрошена на прем'єру.

Знайомство вiдбулося, i Люся не пiдвела: її дзвiнкий смiх, постава й одяг були бездоганно прекрасними. I поки довгокосi статистки в грубезних светрах курили на пiдвiконнi, Люся зi знанням справи (адже звикла у всьому доходити до самої сутi) аналiзувала п'єсу. Чим i зацiкавила майбутню зiрку свiтової режисури.

Пiсля трьох тижнiв побачень Люся зважилась на нiч кохання.

Проблема полягала лише в тому, що у Люсi майже не було гiдного любовного досвiду. Якщо говорити вiдверто, Люсинi знання в цiй царинi ледь сягали двiйки. А Люся нi в чому не могла почуватися дилетанткою!

Скупивши необхiдну лiтературу (вiд «Камасутри» до сучасних невибагливо виданих брошурок на кшталт «1000 й одна поза»), Люся взялася готуватися до свого головного iспиту.

Кiлька днiв поспiль вона дратувала замiжнiх подруг запитаннями «А як це?», водячи пальцем по рядках еротичної лiтератури. I виробляла неймовiрнi вправи на килимi, пiдглядаючи в «Камасутру».

До призначеного часу, а точнiше ночi, Люся прийшла пiдготовлена якнайкраще.

Коли пiсля романтичної вечерi «це» нарештi почалося, Люся, зi своєю звичною стараннiстю, показала всi чудеса сексуальної майстерностi. Уранцi, заглядаючи в очi коханого, очiкувала якщо не пропозицiї руки та серця, то хоча б натяку на продовження роману. Подумки вона вже бачила себе поруч з генiальним чоловiком-режисером, що не вилазить зi свiтових гастролей.

«Дякую. Усе було вiдмiнно!», – сказав вiн, випроводжаючи Люсю з готельного номера. Назавжди…

«Певно, вiн сприйняв тебе за повiю!», – втiшали Люсю подруги.

Люся образилась. Хоча, якщо подумати, через що? Досконалостi все-таки досягла…

ЯК Я ПОДРУГУ ЗАМIЖ ВИДАВАЛА

«Як добре бути замiжньою!» – сказала менi подруга i, тяжко зiтхнувши, поринула у мрiї.

Я шкiрою вiдчула, як перед її затуманеним внутрiшнiм зором пропливає караван немитого посуду, гори невипрасуваних сорочок, купи розпарованих шкарпеток, вийнятих з-пiд дивану…

Але все це дрiбницi. Головне – крiзь цей побутовий туман вона бачила обличчя «винуватця» усiх цих принад подружнього життя.

Треба термiново видати її замiж. Iнакше засохне моя квiточка, вирiшила я.

Але як це зробити?

I ми взялися за складання стратегiчного плану.

Одразу, враховуючи запити майбутньої нареченої, замахнулись на «великого звiра»: наречений має бути дипломатом або молодим полiтиком. Словом, непересiчною особистiстю.

Якщо серйозно пiдiйти до проблеми незамiжнiх дiвчат, то бачиш, що проблеми як такої не iснує: довкола ширяють табуни потенцiйних женихiв.

Усе залежить лише вiд тебе.

Адже чоловiки – народ невибагливий. Як там казав герой Михайла Казакова у фiльмi «Безiменна зiрка»? «Необхiдно лише двi краплi добрих парфумiв i трохи фантазiї«, i любов iмпозантного чоловiка тобi гарантована.

Для початку ми обрали саме такий шлях.

Лишилося чекати нагоди. I невдовзi вона пiдвернулася: нас запросили на вечiрку, яка вiдбувалася пiсля закiнчення мiжнародної конференцiї.

Сюди точно зiйдуться гiднi кандидати!

У вказаний у запрошеннi час ми стояли в конгрес-холi з келихами шампанського в руках. Я досвiдченим оком оглядала присутнiх, а подруга Мартуся лише скромно опускала вiї, повнiстю довiрившись моєму смаку.

Пiдстаркуватий лисий пан у фраку з метеликом вiдпав одразу – нам потрiбен молодший; плейбой в червонiй куртцi здався надто донжуанистим; красень в бездоганному костюмi-трiйцi був зайнятий – на його руцi висiла дiвиця в мiнi.

– Ну як? – схвильовано запитувала Мартуся з-пiд опущених вiй.

– Поки що нiчого пiдходящого, – процидiла я крiзь зуби, продовжуючи спостереження.

Нарештi (о, радiсть!) в останню хвилину перед внесенням торта в холi з'явився той, що треба: вiдносно молодий, помiрно вгодований, доволi iмпозантний джентльмен. Вiн нагадував англiйця.

– До Англiї поїдеш? – запитала я Мартусю.

– Можна i до Англiї, – вiдгукнулась вона. – Але це навряд чи вийде…

– Усе в наших руках! – запевнила я, i потягла подругу ближче до «об'єкта».

Треба було пройтися повз нього так, щоб вiн звернув увагу. Мартуся йшла з вiдстороненим поглядом, мов по подiуму. А я не дрiмала! Менi втрачати нiчого, я прискiпливо спостерiгала за реакцiєю незнайомця.

– Ну що – помiтив? – запитала Мартуся, закiнчивши «дефiле».

– Ще б пак! – сказала я. – Здається, вiн у захватi вiд наших жiнок. Свої їм добряче набридли. Там – фемiнiзм, емансипацiя, гендернi питання. А тут – цiлина для чоловiчої дiяльностi! Якби наш герой знав, як легко йому буде виорати це поле!

Але вiн поводився стримано. Тiльки дивився. А пiдiйти першими нам було дуже незручно.

Ми похапцем почали вигадувати план: Мартуся пiдходить i… просить закурити… Стоп! Десь це вже було. Згадали: це прийом вуличних хулiганiв. Вiдпадає!

Варiант другий: Мартуся пiдходить до незнайомця i питає, котра година… Жах! Де ми нахапалися такої банальщини?!

Варiант третiй: Мартуся…

Але з цим варiантом ми запiзнилися – незнайомець пiдiйшов сам i зi зворушливим акцентом запитав, котра година.

Я тактовно повiдомила, щоб вiн з усiма питаннями звертався ось до цiєї дiвчини, а сама, зробивши Мартусi «страшнi очi», попрямувала до виходу. Моя мiсiя закiнчилася.

Мартуся зателефонувала в той же вечiр:

– Вiн надто гарний для мене! Ми чудово погомонiли, i все. Щоправда, вiн пропонував пiти повечеряти разом.

– А ти?…

– Вiдмовилась. Не можу ж я вiшатися на шию з першого ж разу!

– А замiж ти теж збираєшся не з першого разу? – обурилась я.

На тому кiнцi дроту почулися гiркi схлипування.

Словом, вранцi я обдзвонила усi готелi i в дванадцятому вiдшукала таки нашого «нареченого». Назвавшись Мартою, я призначила побачення бiля фонтану.

Цього разу все вийшло: Мартуся з Майклом гуляли мiстом, посидiли в кав'ярнi, а увечерi пiшли до театру.

Ще через кiлька днiв Майкл закохався у Мартусю по самiсiнькi вуха.

Здавалося, щастя стрибнуло до її кишенi. Я навiть просльозилася, уявляючи, як буду проводжати подругу на лiтак, i вирiшила подарувати їй свiй домашнiй халат, який їй так подобався.

Кажуть, що нема нiчого простiшого, нiж вийти замiж за iноземця. Тут прийом один: бути жiночною. Весь мiсяць цього бурхливого роману Мартуся нагадувала хмаринку. Але пiд кiнець ударив грiм: за день до вiд'їзду Майкл печально повiдомив, що має дружину. Звiсно, вiн її не кохає, навiть дивитися не може, але… щоб отримати розлучення, треба заплатити купу грошей, та ще й утримувати покинуту дружину, мов королеву, до кiнця днiв своїх. А цього вiн не може собi дозволити.

«Чому ж вiн одразу не сказав, що одружений?», – ридала Мартуся. Але вiдповiдь на це запитання, на жаль, була ясна як божий день.

Кинувши винуватий погляд на Мартусю, Майкл полетiв у свiй Лондон.

А ми зробили висновок: якщо у вас закохався iмпозантний iноземець, це зовсiм не означає, що вiн з вами одружиться.

I ми розробили iншу тактику…

Тобто вирiшили дiяти, виходячи з духовних потреб Мартусi. Вона захоплювалася живописом. Тому нового кандидата в чоловiки почали шукати у творчих колах. Усе-таки у нас на першому мiсцi – духовне єднання, решта – прикладається. Протягом мiсяця ми старанно вiдвiдували виставки, салони i вернiсажi молодих художникiв, а тих, чиї картини сподобалися, заносили в список потенцiйних наречених.

Нарештi Мартуся зупинилася на одному – найталановитiшому, найгарнiшому i найзагадковiшому з дивним iменем Авель.

Щоправда, у Авеля був один мiнус – вiн приїхав з Марiуполя i головним чином ночував у майстернях своїх друзiв.

Але Мартусю це не засмутило, вона закохалася в Авеля з першого погляду.

Вiн теж був не проти познайомитися з подругою тiснiше…

Щоб вразити i завоювати його остаточно, ми приготували вишукану вечерю i запросили його до Мартусi в гостi.

– Квартира твоя? – ледь не з порога запитав наш ангел-Авель.

– Нi! – скрикнула я, запiдозривши корисливу мету. – Марта її винаймає!

– Теж добре! – не засмутився Авель. – А ви не проти, якщо я покличу сюди друзiв? Таку вечерю втрьох не подолаємо.

Вiн був просто первозданне диво!

Звiсно, друзi не входили в нашi плани, але довелося змиритися, i Авель почав накручувати диск телефону.

Через годину в затишну Мартусину квартирку набилося людей з двадцять. Вони димiли сигаретами, сперечалися i їли, їли, їли.

Гуляли до ранку.

Наступного вечора Авель прийшов сам i залишився.

Мартуся з головою поринула в привабливий свiт богемного життя.

А я, нарештi, змогла зайнятися своїми справами, адже останнiм часом ми тiльки те й робили, що бiгали по виставках. Поява в Мартусиному життi Авеля дала менi перепочинок.

Рiвно через мiсяць Мартуся у вiдчаї попросила мене взяти участь в операцiї зi звiльнення квартири вiд Авеля…

Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…

Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»

Дiйсно, Мартуся забула його не скоро – два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.

А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.

Словом, вирiшили шукати щось простiше…

I подумали ось про що.

Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?

Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.

– Головне, щоб людина була хороша, – виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо електрика.

А раптом прийде молодий, гарний, розумний «Едiсон»?!

А якщо нi, то будемо по черзi виводити з ладу iншу домашню технiку, поки не знайдемо гiдну кандидатуру. Рiшення прийнято!

Хоча в успiх цiєї справи я не дуже вiрила, просто ввiйшла в азарт.

Перед приходом електрика Мартуся одягла нiжно-блакитний спортивний костюм i вдавала розгублену. Про все, що вiдбулося потiм, я дiзналася вiд неї…

Прийшов електрик, полагодив проводку, фен, праску, а також щось там пiдкрутив у телевiзорi.

Мартуся (суворо за розробленою iнструкцiєю!) запропонувала чай

i спробувала завести розмову. З'ясувалося, що Дмитро (так звали електрика) працює в ЖЕКу за сумiсництвом, а за освiтою – iнженер комп'ютерної технiки, i шукає роботу за фахом.

Мартуся взялася йому допомогти, адже її пiдприємству потрiбнi були саме такi спецiалiсти.

А потiм у Мартусi з Дмитром закрутився шалений роман, який закiнчився весiллям.

Словом, хто шукає – той завжди знайде!

Вiднинi це стало девiзом Мартусиного життя.

Звiсно, замiсть гарного хлопця Дмитра мiг прийти пенсiонер-ентузiаст електричної справи якийсь дядько Петро. Чи алкоголiк. Чи просто заклопотаний бовдур.

Але, очевидно, бажання Мартусi вийти замiж було таким сильним, що небеса зглянулись i послали їй Дмитра.

Хоча, якщо чесно, цими небесами я вважаю себе. I якщо б не вдався план з електриком, я б вигадала щось iнше.

СОВА

Я – сова. Це навiть не метафора. I оживаю лише вночi. Вранцi я не можу змусити себе розлiпити очi i плетусь на роботу, вмикаючи автопiлот. Весь день мене водить i нудить. Проте вночi…

Тiльки вночi для мене починається справжнє життя. Бадьора, я йду до кухнi, заварюю чай, кидаю туди листя м'яти i…

Та нiчого особливого я не роблю. Просто сiдаю бiля вiкна, дивлюся на порожнi вулицi i мiркую про життя.

Ось я: не дурепа i далеко не потвора, людська особина досить романтичної вдачi, а сиджу на самотi i змушена телепатично спiлкуватися з зiрками. Життя, що вирує вдень, мене зовсiм не приваблює.

Мене лякають метушливiсть подруг, якi весь час говорять про своїх чоловiкiв – так нудно, що взагалi не хочеться одружуватись, дратують розмови в транспортi i гучна музика з навушникiв, запрошення на «чарку чаю», яка передбачає i всi iншi деталi нецiкавого нетривалого роману.

Можливо, мiркую я, мене просто зачаклували у дитинствi, i я дiйсно – самотнiй нiчний птах, що здатен розмовляти лише з зiрками? А ще – з вiкном навпроти.

Воно теж завжди свiтиться опiвночi.

Щоночi я вiтаюсь з ним: «Привiт, вiкно!» – i, часом, вигадую про нього рiзнi iсторiї…

Наприклад, думаю я, там живе самотня жiнка, яка боїться темноти.

Жiнка в бiлому, що нiколи не виходить на вулицю. Тому її шкiра блiда i прозора, i сама вона схожа на примару – з довгим волоссям, з великими божевiльними очима. Така собi iнопланетянка, що чекає на звiльнення вiд земного тяжiння.

Або простiше. Там звичайна «малина»: дим коромислом, карти, вино ллється рiкою i напiвоголенi брюнетки спiвають пiд гiтару пристраснi романси.

Коли ж менi зовсiм погано, я уявляю, що там на кухнi серед засмальцьованих стiн сидить злостивий дiдуган i пише листи в рiзнi iнстанцiї. Можливо, i про моє вiкно, яке здається йому пiдозрiлим.

Звiсно, весь час фантазуючи на цю тему, я мучусь цiкавiстю: а що ж там насправдi?!

Сьогоднi мене обпiкає думка: а раптом там живе ВIН? I ВIН теж сова, що загубилась у денному свiтлi? Я дивлюсь на вiкно у будинку навпроти з нiжнiстю: всi вiкна темнi, а це – горить. Отже, там живе такий собi ВIН. I я подiляю його самотнiсть, його тривогу, його бажання роздiлити це все на двох, i неможливiсть знайти цього «другого»… А я ж зовсiм порч!

Я знаю: якщо ми зустрiнемось, вiн одразу зрозумiє, що це саме мене вiн весь час чекав бiля нiчного вiкна!

Але як дiзнатися про це напевне?

Мене охоплює шалена iдея: нема ж нiчого простiшого! Скiльки можна сидiти i мучити себе рiзними фантазiями? Я швидко натягую джинси, хапаю повiдок свого спанiеля Мiлкi – той радiсно крутиться бiля нiг: теж, певно, сова – i клацаю вимикачем.

Вибiгаю в нiч. А поки їду в лiфтi, подумки прораховую, яка це може бути квартира в будинку навпроти. Якщо там дiйсно живе ВIН, то, певно, не здивується. Скаже просто: «Проходь. Я чекав на тебе». I я теж не здивуюсь.

Я вибiгаю на вулицю, вдихаю вологе повiтря i здiймаю очi до будинку. Вiн увесь темний.

Жодне вiкно не свiтиться!!!

Мiлкi, мов божевiльний, загрiбає носом листя, качається у пiску. А я готова розревiтися: «моє«вiкно не горить! I вирахувати його тепер не можливо. Та й навiщо?

Я сприймаю це як зраду. Рiвно рiк воно свiтилось, зiгрiвало мене ночами, вселяло надiю на те, що я не одна така. А коли я нарештi наважилась на авантюру – воно згасло. Ну, звiсно, ж там живе злостивий старигань або закомплексована дурепа. Така як i я.

Романтична невдаха. Бiла панi, за якою давно плаче психушка.

Я кличу Мiлкi.

З темряви вимальовується чоловiчий силует. Поруч бiжить велетенська вiвчарка. Вона радiсно кидається за Мiлкi, хапає його за вухо, гарчить. Я кидаюсь на допомогу своїй крихiтцi. Я роздратована, i можу сама вкусити цю кляту вiвчарку. I взагалi: завтра ж я погоджуся на «чарку чаю», буду засинати о десятiй i жити, як все iнше нормальне народонаселення планети. З мене годi.

Я бiльше не сова!!!

– Заберiть свою iдiотську собаку! – галасую на весь двiр.

– Чого це iдiотську? Вiн добрий. Вiн грається… Вiн розумний, – ображено каже господар вiвчарки.

– Розумнi вночi сплять!!! – вiдказую я, пiдхоплюю свого Мiлкi i тягну його до пiд'їзду. Варто сказати, що вiн дуже пручається, рветься до свого нового нiчного друга.

Зла i розчарована, я вриваюсь на кухню i ставлю чайник – треба зiгрiтися. I завмираю: вiкно свiтиться!

Але менi вже байдуже. Я хочу спати. Анi вiкна, анi зiрки, анi власнi фантазiї мене бiльше не обходять.

Навiть зi спальнi, навiть крiзь тонку ковдру, якою я накрилась з головою, пробивається це свiтло з будинку навпроти.

Несподiвано, вже крiзь сон я чую свiй роздратований голос: «Заберiть свою iдiотську собаку!» – i чiтко бачу очi незнайомця. Погляд сумний i кудись поза мою спину.