Текст книги "Гра в пацьорки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

Кудись вгору – туди, де не свiтиться моє вiкно…

ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ

– Карлiв мiст має довжину п'ятсот шiстнадцять метрiв, стоїть на шiстнадцяти великих опорах i з'єднує Старе Мiсто з Малим. Пiшохiдним мiст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що в 1357 роцi замовив роботи нiмецькому архiтектору i скульптору Петеру Парлеру.

…Ми йдемо серед рiзнобарвного натовпу над Влтавою i кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрiзь грає музика, бо через кожнi десять метрiв стоять музики. Квартети, самотнi скрипалi, оркестрики народних iнструментiв, до того ж дiти дмухають у паперовi дудки, дзеленчать мобiльнi телефони, екскурсоводи з парасольками, пiднятими над головою (щоб нiхто з туристiв не загубився) перекрикують один одного…

– Як бачите, на мосту споруджено безлiч скульптур. Саме вони принесли мосту всесвiтню славу. Щоправда, нинi це копiї. А оригiнали унiкальних споруд перенесенi в Лапiдарiум – фiлiал Нацiонального музею. З двох бокiв мiст увiнчують готичнi башти. Одна з них оздоблена портретами самого короля Карла, його сина Вацлава IV та зображенням святого Вiта. Туди ми ще пiдiйдемо – лише перечекаємо ту екскурсiю, а поки що покажу вам ще одне визначне мiсце…

Вона пiдводить групу до парапету, на якому вкарбований дивний хрест. Вiн виблискує на сонцi, вiдполiрований тисячами, а може, й мiльйонами долоней. У неї зосереджене обличчя людини, що вiдповiдає за кожне слово, вона квапиться розповiсти якомога бiльше, дати iнформацiю без зайвих деталей i сердиться, коли її переривають безглуздими запитаннями.

– Це те саме мiсце, з якого в 1393 роцi скинули у Влтаву Яна Непомуцького – особистого духiвника королеви, дружини Вацлава IV. Побутує повiр'я: якщо прикласти руку до цього хреста i загадати бажання – воно обов'язково здiйсниться!

Натовп радiсно гуде i стає в чергу – прикластися рукою до священного мiсця. Але екскурсовод зупиняє всiх багатозначним жестом:

– Але… Стривайте ж! Є одне важливе «але»: за здiйснення бажання у людини вiднiмається рiк життя!

Черга розсмоктується: варто добре подумати.

– Рiк життя – не жарти, – задоволено каже екскурсовод. – Це мiсце зрошене кров'ю…

– Дикi люди! – гигоче хтось з туристiв.

– Який жах! – вигукує жiнка в солом'яному капелюшку з квiтами.

– Чому його втопили? – питаю я.

– Король Вацлав взагалi конфлiктував з духовенством країни, – вiдповiдає екскурсовод. – Тому в 1393 роцi за його наказом схопили i посадили до в'язницi трьох священикiв, серед яких був i Ян. Його товаришiв невдовзi вiдпустили, а Непомуцького довго i тяжко катували, а потiм скинули в Влтаву в мiшку. Ось саме з цього мiсця…

– Але за що? – не вгаваю я.

– Це стосувалося розходжень у питаннях вiри… – скупо каже екскурсовод, а потiм пiсля паузи додає: – А взагалi-то, хронiсти в 1433 роцi, ще до канонiзацiї Непомуцького, висунули версiю, яка, власне, може вважатися правдивою: священик категорично вiдмовився розкрити тайну сповiдi королеви. Вiн сповiдував її майже щоденно, i Вацлав запiдозрив дружину в змовi. Але що там було насправдi – нiхто не знає. Такi були часи: iнтриги, державнi зради, боротьба за владу, заколоти…

Я дивлюсь на статую святого, на зiрковий вiнок над його головою, на обличчя, вкрите патиною, i раптом бачу зовсiм iнше – так чiтко, ясно i зрозумiло, нiби розмотую час у зворотному напрямку аж до XIII сторiччя. Вiн зупиняється на тому самому травневому днi, коли сюди привезли людину в мiшку, крiзь тканину якого проступала кров…

Несподiвано я розповiдаю свою версiю, просто викрикую її, мов Архiмед у ваннiй: «Еврiка!»…

Екскурсовод знизує плечима i посмiхається з професiйною, але досить скептичною приязню, i вiдповiдає суворим тоном, нiби щойно почула найбiльшу образу свого екскурсоводського життя: «Нi. Такого не могло бути! Наш святий Ян Непомуцький – поважна i порядна людина, аскет, науковець, мученик. Нi! Нi…». I продовжує розповiдати про те, що з 1729 року Ян офiцiйно вважається небесним покровителем сповiдальникiв, а також усiєї Чехiї. I Праги зокрема. Але я вже все знаю напевне. Всупереч всiм версiям i менi здається, що можу покласти голову чи дати руку на вiдсiч, якщо помиляюся! Цю впевненiсть навiть важко пояснити, вона просто в одну мить увiйшла в мене, як беззаперечна iстина, як осяяння, яке можуть зрозумiти лише науковцi, яким котроїсь глупої ночi запросто сниться те, що вони не могли довести на паперi роками. Або падає на голову яблуко, i закон про всесвiтнє тяжiння набуває останнього штриху…

…Скiльки це тривало – рiк, два, кiлька тижнiв чи три днi? Ось це вже точно не має значення. Вiн завжди бачив бiлу анемiчну руку з дiамантовим перснем, що тремтiла на складках чорного оксамиту, який ледь вимальовував гостре колiно. Пiд плетивом фламандського мережива, на тонкому зап'ястi, виднiлися своєрiднi «браслети» – видовженi синцi. Вона часто i несвiдомо осмикувала довгий рукав, ще бiльше привертаючи увагу до цього «браслета», що мав чiткий обрис трьох пальцiв. Ця «прикраса» нiколи не зникала, а часом ставала помiтнiшою…

Не вiдводячи очей вiд цiєї руки, вiн говорив про смирення, вiру i терпiння, чудово розумiючи, з КИМ говорить. I намагався бути чемним. Говорила вона. Про те, що чоловiк не пiдтримує її нинiшньої релiгiйностi, вважаючи, що тепер, в перiод полiтичної кризи, моральний рiвень богословiв i служителiв церкви ганебно занепав, i що хабарництво та жирування духовенства розхитують авторитет влади. А їй, вихованiй на iдеях свекра Карла IV, важко змиритися i прийняти iдеологiю «нового благочестя», започаткованого вiнценосним чоловiком…

Вiн казав, що, певно, переосмислення необхiдне, адже i сам бере активну участь у фiлософсько-богословських дискусiях, якi точаться в Карловому унiверситетi, намагається вiдстояти честь церкви, i часом це стає дедалi важче, адже в чомусь ясновельможний король Вацлав має рацiю – духовенство дiйсно бере хабарi, не зберiгає таємниць сповiдей i виставляє непомiрну плату за будь-якi послуги. I це перекреслює попереднi надбання часiв Карла, коли Богемiя вважалась центром культурного свiту, а католицизм – найчистiшим з вiрувань.

Вона згадувала, яким набожним i благочестивим був свекор, як процвiтала при ньому наука в створеному ним унiверситетi – найдорожчiй прикрасi Чеської корони, де разом з богослов'ям i фiлософiєю вивчали юриспруденцiю, математику, медицину, хiмiю. А вже як розквiтла при ньому Богемiя, про це свiдчить сама назва країни!

Вiн пiдтримував її, але чемно зауважував, що великий талант i хист короля до фiлософiї та лiтератури – адже вiн був близьким другом самого Петрарки! – зробили його серце надто м'яким, аби не пiддатися сильнiшому впливу курф'юрстiв, а надання суверенностi їхнiм областям призвело i до змiцнення влади духовенства, яке нинi своєю зажерливiстю дiйсно дискредитує церкву.

Увечерi вiн вмивався холодною водою, читав молитву i лягав спати. Думав про розмову, про те, що давно сидiло занозою i в його душi. Крутився у лiжку, пiдходив до вiкна, i з пагорба в Градчанах, де мешкав, дивився на нiчну Прагу – милувався величчю собору святого Вiта i Влтавою, що бiгла пiд Карлiв мiст, охоплюючи її срiблясте зап'ястя темним браслетом, згадував руку на чорному оксамитi сукнi i тихий голос, що говорить розсудливi i розумнi речi, про якi думає i вiн. Кидав погляд на королiвський палац, гортав Петрарку i лягав, заспокоєний. – …я вчуся грати в шахи за трактатом Томаса Штитного, – розповiдала вона.

I вiн схиляв голову, щоб сховати посмiшку – вiн i сам вчився за цiєю книжкою, яку написав цей дивак, його приятель. Iншi книги Штитного здавалися йому дуже примiтивними, для неофiтiв. Томас Штитний був представником дрiбного лицарства, що якимось дивом здобув освiту в Празькому унiверситетi. Те, на чому вони зiйшлися, – питання мови, адже Томас писав свої фiлософськi i релiгiйнi поеми чеською у той час, коли iншi претенденти на звання магiстрiв визнавали лише латину. Через свою впертiсть i переконанiсть щодо рiвноправ'я усiх мов магiстром Томас так i не став. Проте був неабияк популярний серед простих мiстян, не обiзнаних в тонкощах богослов'я. Трактат про гру в шахи був написаний так само легко, як i все iнше, що вийшло з-пiд його пера, i був рясно всiяний рiзними житейськими порадами. I в цьому був неабиякий шарм.

Вiн наважився сказати їй про все це. Вона погодилась. Розсмiялась. Схаменулась. Смикнула себе за рукав – жест, що викликав у нього незрозумiле замилування i спiвчуття, нiби перед ним простолюдинка. Вони заговорила про шахи – гру для обраних, про те, що добре було б, якби в неї навчились грати курф'юрсти, щоб знали, якими фiгурами i куди можна ходити, а куди – зась!

Говорили про Вiфлеємський палац, який побудували два роки тому.

Вона ходила туди на службу i ледь помiтно кивала йому з балкона, механiчним рухом оправляючи рукав, а вiн мимоволi внутрiшньо здригався, i кутики його вуст тремтiли нервовою i небажаною пiд час служби усмiшкою, адже вiн був єдиним, хто бачив синцi на її зап'ястi…

…Одного вечора до його помешкання постукала королiвська варта i оголосила, що його заарештовано за наказом короля.

Потiм потяглися днi – їх було два, три чи десять… Це вже не мало значення для його тiла пiсля першого ж дня. Йому казали, що королеву Софiю пiдозрюють у державнiй змовi, i вимагали розповiсти, про що вона говорила на останнiй сповiдi. За дверима з отвором, заґратованим щiльним мiдним плетивом, стояв король Вацлав, а ще за одними дверима очiкували тi, хто мав вбити катiв, щойно король почує зiзнання. Але вiн нiчого не почув i вiддав наказ про страту.

…Коли на нього надiли мiшок, той одразу змок вiд кровi, довелося одягати iнший, щоб не дратувати мiстян виглядом закатованого священика. А потiм ще iнший. I лише на дванадцятому на полотнi в декiлькох мiсцях проступили лише скупi бурi плями.

На мосту його запитали востаннє. Але вiн вже не мiг вiдповiсти…

…Вiн мовчав кiлька сторiч, канонiзований, зарахований до лику святих, закарбований у каменi, занесений до священних писань разом з iншими мучениками-аскетами. I тепер, тут на мосту, перед власним скульптурним зображенням, на якому йому аж нiяк не дати його тодiшнiх сорока трьох, адже вiн виглядає значно старшим, вiн заговорив до мене, вiдмiтаючи всi офiцiйнi версiї, про те, що… катування були непомiрно тяжкими, i якби вони стосувалися питань вiри чи держави, не вiдомо чи змiг би вiн витримати всю фантазiю своїх катiв.

Адже не збирався бути нi героєм, нi мучеником, нi зарахованим до лику святих. Навпаки. В той вечiр, коли вперше несподiвано поцiлував її зап'ястя, вiдчув себе грiшним, а життя – змарнованим. А коли вона вiдповiла на поцiлунок – безсмертним. I це було бiльше, нiж бути нотарiусом архiєпископа, бакалавром, доктором чи генеральним вiкарiєм – тим, ким вiн був за своє священицьке життя, здiймаючись цими сходами, щоб одного вечора злетiти з них, приклавшись вустами не до розп'яття, як звик i як робив весь час, а до тонкого зап'ястя, вкритого синцями…

Вiн не мiг виказати останньої сповiдi королеви, адже її просто не було!

Ось це я i сказала екскурсоводу.

А потiм рiшуче поклала руку на хрест i вiддала Яну Непомуцькому рiк свого життя. За мрiю, яка здiйснилась менше нiж за мiсяць…

Я ЗАВЖДИ БУВ З ТОБОЮ

– Я завжди був з тобою…

– Я цього не знала!

– Знала. Лише згадай…

…Ось ви йдете з шашликiв, сваритеся, попереду бiжить маленький песик, повертається, гавкає, бо не втямить, звiдки насунулась ця хмара, адже ще годину тому все було добре, а тепер ти тихо схлипуєш, вiн не розумiє, чому веселий теплий день поволi перетворюється на пекло, адже ти не вчинила нiчого поганого.

Ти просто була найвеселiшою, пiрнала у воду з кручi i хтось зауважив,

що у тебе гарна фiгура. Тепер ти плачеш i тримаєш спiдницю в кулачках, щоб вiтер не розвiвав її, ховаєш пiд нею ноги. А тобi кажуть, що ти поводилась, мов повiя.

Ти хочеш швидше дiстатися дому, нагодувати свого песика, заспокоїти його i залiзти пiд ковдру з головою, вдати, що спиш. Аби не чути, що тобi кажуть. Не чути несправедливостi.

Ти лягаєш пiд ковдру, дихаєш тихо i рiвно, принаймнi намагаєшся дихати рiвно, без схлипiв.

I ось тут з'являюсь я. Я обiймаю тебе мiцно-мiцно зi спини, притискаюсь до твоєї потилицi так, аби ти мене чула, i кажу: «Я тут. Я з тобою. Не вiр нiкому, крiм мене. Ти найгарнiша в свiтi. Я пишаюся всiм, що є в тобi. Не слухай нiкого i не плач. Збережи себе. Життя ще виведе нас на рiвну дорогу. Ти ж знаєш, що я є. Потерпи ще трохи. Тiльки залишайся такою, як є. Це єдина умова на наше майбутнє, про яке ми ще не знаємо…»

I ти припиняєш схлипувати. Ти чуєш мене.

…А ось ти йдеш вночi по трасi i думаєш, що було б добре зробити один крок назустрiч фарам, якi мчать, освiтлюючи твою самотню фiгурку.

Всього один крок, i несправедливiсть закiнчиться. А я знову кажу тобi – не спiши. Пройди ще один круг. Наберися терпiння.

I вiр. Я ж вiрю! I теж ходжу кругами. I те, що нинi кажу iншим – все до тебе. Я теж не знаю, хто почує мене так, як я б того хотiв. Але сьогоднi, в iншому кiнцi мiста, далеко вiд тої траси, по якiй iдеш ти, думаючи про небезпечний крок, я говорю щось незрозумiле нiкому, крiм тебе. Про те, як нам буде тепло i затишно… колись.

Як буде весело.

Як я вiзьму тебе на колiна i заколишу.

Гладитиму твою оголену спину, перебиратиму пальцями хребцi – нiжно-нiжно i скажу, що все, несправедливiсть закiнчилася.

…А ось ти в компанiї – вiльна i горда, п'єш вино i спiваєш, а тобi кажуть: «Ще, ще, ще!!!» – i ти можеш обрати кого завгодно, їх так багато довкола. У них чудовi пропозицiї!

I тобi нiчого втрачати.

Ти iнша.

Тобi ЗДАЄТЬСЯ, що ти стала iншою.

Ти вважаєш, що життя – суцiльна морока i морок, i що бiльше нiчого шукати в ньому, крiм спокою, легкостi i задоволень.

Ти вже готова стати такою, як всi. Адже в тобi є СЕКРЕТ: ти завжди (як i я – про тебе!) думала, що ти iнша, iнакша, що все в свiтi створено, щоб ти жила в ньому легко i весело.

Але чомусь так не виходило. I я це знаю. Адже для того щоб я тебе упiзнав, ти мала ходити в немодних черевичках, перешивати одяг, сiдати в нiчнi авто, нiколи не плакати на людях i завжди весело смiятися над собою, знати цiну слову, не боятися нiчого, жити всупереч усiм загальноприйнятим канонам.

А ще – ламати їх, навiть якщо разом з ними зруйнуєш своє усталене життя, звички i спокiй. Тому що ми з тобою завжди знали: нiчого з цього не має сенсу i глузду, якщо немає головного – гармонiї мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом.

А ще вмiли чути те, що я кажу поки що в нiкуди.

Ти знаєш, що саме такою ти потрiбна менi i… тiкаєш вiд усiх, хто робить тобi «чудовi пропозицiї«.

I сама дивуєшся цьому.

Але в тому немає нiчого дивного, бо ти ж знаєш, що я є.

Що я завжди був з тобою, щоб бiльше не було несправедливостi.

Щоб сказати: «Все пережите до цього часу – вдало, невдало, всi радощi, гiркоти, всi успiхи i зробленi дурницi – було не намарне, бо залишилася у кожному з нас вiра, i ось – нам далося по вiрi…»

ФОРМУЛИ КОХАННЯ

Багато жiнок протягом життя вигадують свої непохитнi постулати, якi потiм, як прапорцi естафети, передають своїм донькам.

Цi «прапорцi» бувають чорними, на них усiм досвiдом життя виведено: «Всi чоловiки – покидьки!»; яскраво-червонi красномовно виголошують: «Хочу всього, багато i негайно!»; на крохмально-бiлих: «Готую, перу, прибираю, мовчу!»…

На такому прапорцi однiєї моєї знайомої значилось сакраментальне: «Нiчого в життi не буває занадто!», iнша користується соломонiвською мудрiстю: «Все минає…»

Словом, кожна жiнка живе за особисто виведеною формулою. Часом вони бувають унiкальними…

«Принцип тролейбусiв»

…Цей принцип Ольга вiдкрила для себе рокiв двадцять тому в один з холодних осiннiх вечорiв, коли стояла на порожнiй зупинцi. Сум ширився i розбухав у нiй, мов не прожована здобна булка. Перше кохання виявилося несправжнiм. Звiдки тодi вона могла знати, що перше кохання майже завжди приречене на фiаско?

Сiяв дрiбний дощик.

Насувалася нiч.

Тролейбусiв не було.

Жодного.

Ноги промокли, з волосся за комiр текли струмочки води. У когось зараз була тепла ванна, чай з лимоном, а в неї лише ось ця темна вулиця i текст передсмертного листа, який вона подумки складала до людства. А як ще можна помститися за ось цей осiннiй вечiр?

На горизонтi замаячило розмите свiтло фар. Наближався тролейбус – жаданий теплий прихисток. А за ним у маревi коливався i другий.

А за другим третiй…

Караван тролейбусiв наближався до зупинки. Вони майже одночасно вiдчинили дверi. Ользi довелося обирати, в який з них сiсти. Нарештi вона побiгла до останнього. Поки добiгла – дверi зачинилися. I химерний караван зник в iмпресiонiстичних сутiнках. Ольга залишилася стояти на зупинцi.

…Пiзно ввечерi їй зателефонував колишнiй однокласник, давно i безнадiйно закоханий. Ще за годину сусiд подруги – через ту ж подругу – запросив сходити в клуб, адже «випадково» мав чотири квитки на «закриту вечiрку». А вранцi озвався i той, через кого вона стояла на зупинцi пiд дощем у повному розпачi. Бажання щось довести людству минуло, а з ним i той дощовий сум:

Ольга повiсила слухавку.

Проте вiдкрила для себе цей «принцип тролейбусiв»: крижана самотнiсть переходить у безмежнiсть вибору.

Вiн працював так довго, що Ольга ще з десяток рокiв була пiд впливом цiєї формули. Аж доти, доки на неї не звалилась iнша…

«Шматочок сиру»

З десяток рокiв потому подруги заметушилися: Ользi негайно треба замiж! I почали сватати до неї рiзних холостякiв: «трохи алкоголiк, але перевиховаєш!», «трохи педант, але потерпиш!», «трохи матусин синок, ну… повоюєш зi свекрухою». I Ольга винайшла ще один нудний принцип: «шматочок сиру». Пам'ятаєте байку Крилова – «Воронi десь Господь…»

«Шматочки сиру» перепадали їй випадково: по дорозi додому, в оточеннi одружених спiвробiтникiв, на вечiрках. Юнацький максималiзм вже минув, але й тимчасовий, подекуди плiснявий «сир» теж не влаштовував. Чому?

Тому, що над усiма дрiб'язковими життєвими постулатами, над насмiшкуватим спiвчуттям подруг, над метушнею i абсурднiстю iснування панувало зовсiм iнше вiдчуття, що не пiдлягало жоднiй формулi. I взагалi iснувало окремо, як давня казка: на безiменному пальцi правої руки Ольга носила: «обручку Грея», невидиму для стороннього ока.

Повiсть Грiна про пурпуровi вiтрила, якою обманювали захоплених дiвчаток, щоб згодом перетворити їх на старих романтичних дiв, не давала їй спокою. Ольга вiрила, що з людьми за дивною примхою долi завжди вiдбувається те, на що налаштована душа. Але мало хто про це знає i лише тому задовольняються «шматочками сиру».

Тiльки треба набратися терпiння. Ольга не набралась.

I тому вийшла замiж.

За «сир».

Вона сподiвалася, що хоча б так позбудеться цiєї «обручки», яка не принесла їй нiчого, крiм комплексiв. Це кляте оманливе вiдчуття робило її життя усього лише чернеткою. Їй соромно було зiзнатися навiть собi, що досi бачить таку сцену: капiтан витягає її з житейського моря, i вона полегшено зiтхає: «Саме такий…».

Але це була таємна формула, про яку вона б нiколи нiкому не розповiла.

«Обручка Грея»

Якось Ольгу вiдправили у вiдрядження. Уже закiнчуючи справи, вона зайшла до кабiнету за останнiм пiдписом.

…Усе спiвпало. Усе збiглось. Усi колiщатка стали на свої мiсця, i механiзм здригнувся, затремтiв, закрутився i пiшов у потрiбному напрямку. Вiн був «саме таким». I як вiн пiдвiвся з-за столу, як впустив папери, як заговорив, втрачаючи голос, Ольга зрозумiла, що i вона – «саме така…».

Вiн поставив пiдпис.

Вiн не знав, чим утримати її, вона – як не пiти.

Пауза затяглася.

I могла тривати довго, адже все було зрозумiло без слiв.

Вiн запропонував їй повечеряти.

У ресторанi вони щось жували, не розбираючи смаку.

Зникли ще й зiр, слух i вiдчуття часу.

Мов у туманi, вони ледь уловлювали деталi облич i мало розумiли суть сказаного. Минуле i дiйсне, як залiзобетоннi стiни, падали за їхнiми плечима.

Вона запiзнилася на потяг.

Вони орендували квартиру на околицi мiста.

У неї були з собою лише кiмнатнi капцi.

Вiн принiс чайник i матрац.

Чернетка закiнчилася…

СВИСТ КРIЗЬ ДIРКУ В ЗУБАХ

Якось я сидiла на кухнi й читала газету – найкраще заняття для дорослих. Читала i поглядала у вiкно на лiтнiй серпанок, який чудово пахнув дощем, бузком i зовсiм трохи пирiжками з яблуками.

– Я так i знала, що ти так нудно сидiтимеш i читатимеш газету, – раптом почулося менi. – Невже це цiкаво?

Я пiдвела очi й побачила, що на пiдвiконнi сидить якесь дiвчисько з довгими розпатланими косами, в смугастiй спiдницi з-пiд якої стирчать гострi, перемазанi зеленкою колiна.

– Не так вже й цiкаво, – погодилась я. – Але що ж iще робити? Посуд я помила, рушники попрала…

– I ти тепер так живеш? – не вгамовувалось дiвчисько.

– Ну то й що?

– А пам'ятаєш, як ти хотiла бути льотчиком?

– Хiба? – здивувалася я.

– А ще хотiла знiматися в кiно…

– Ха-ха-ха, якi дурницi ти кажеш! – засмiялась я. – Я серйозна доросла людина! У мене купа справ. Дай менi спокiй.

– А ще… Хоча, про що з тобою тепер розмовляти? – i дiвчинка раптом перекинула ноги через пiдвiконня, стрибнула вниз i… зникла.

– Ой! – отямилась я. – Це ж сьомий поверх!

I кинулася до вiкна. Але на подвiр'ї було тихо i спокiйно. Бузково-яблучнi сутiнки нiчим не порушились.

I раптом я згадала цю дiвчинку!!!

Та це ж була я! Тiльки багато-багато рокiв тому! Гарячий сором рум'янцем залив мої щоки. Моя маленька мрiйнице, якими вiтрами тебе занесло сюди, в мiй дорослий свiт?!

Менi закортiло знову побачити цю дiвчинку, яка стверджувала, що хотiла стати льотчиком…

А для цього треба було вiдкласти нудну газету, заплющити очi й почати згадувати…

Я знiматимусь у кiно!

У нашому дворi всi мрiяли про кiно. Ми з захопленням дивилися фiльми й розмiрковували, як в них потрапляють дiти? Сусiдка, що працювала в театрi вахтеркою, якось сказала, що режисери часом самi бiгають вулицями i шукають дiтей для своїх фiльмiв.

Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»

Я знала, що вiдповiм не одразу. Дивлячись iндiйськi фiльми, я виробила спецiальний «чарiвний погляд», вартий майбутньої кiнозiрки – цим поглядом я маю подивитися на режисера!

Головне – не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!

– Я знiматимусь у кiно! – повiдомила я усiм у своєму дворi.

Усiм – це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).

– Та ти що?!! – захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

– Ну то й що? – зневажливо знизала плечима горда Кука. – А менi мама незабаром купить золоту сукню!

Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

– Ух ти! Справдi золоту?!

А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…

– Дiвчинко… – раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… – промайнула думка. – Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»

Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!

– Дiвчинко! – знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», – мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

– Дiвчинко, – голос посуворiшав. – Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

– Ну що ви причепилися до дитини? – почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. – Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

– Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! – сказав хтось третiй. – А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

– Я знiматимусь у кiно! – ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

Пiдкидьок

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, – думала я. – Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався – «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще – я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.

А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.

Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах – найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.

I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.

Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!

Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.

Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.

– Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! – радiсно закричала я. – Давай будемо її купати!

З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.

– О Господи… – тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.

Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.

Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:

– Де ти її взяла?

Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я – слiдом.

На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.

…Додому ми поверталися мовчки.

– Ну невже ти не розумiєш, – згодом сказала мама, – що малюки – не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?

Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…

Льотчицi

– Будемо льотчицями! – беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?

– А що треба, щоби стати льотчицями? – запитала я.

– По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, – пояснила Олька.

Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.

А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.

Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.

…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!

Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало – «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору – до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.

– Чи обов'язково льотчицям бiгати? – iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. – Адже ми будемо лiтати!

– Бiг гартує силу волi! – вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: – Дивись!

На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!

Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.

– Це твоя черепаха? – запитали ми.

– А то чия ж? – знехотя вимовив хлопець.

– А що ти з нею робиш?

– Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…

– Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? – не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.

– Ну… просто здохне чи нi… – крiзь зуби пояснив вiн.

– I тобi не шкода її?

– А чого ж? Черепах на свiтi багато…

Вiн почав буцати бiдолашну носаком своїх черевикiв. Вона заворушилася сильнiше.

I тут ми з моєю подругою Олькою, з тендiтною та сором'язливою, що завжди казала дорослим «Будь ласка!» та «Дякую», боялася павукiв i нiколи не свистiла крiзь зуби, здiйснили справжнiй розбiйницький напад.

Олька щосили штовхнула хлопця у воду, а я схопила черепаху, притисла до грудей i ми щодуху побiгли до свого будинку.

Ми бiгли, немов справжнi мужнi льотчицi.

Ми навiть трохи летiли над землею…

Потiм ця черепаха довго жила у нас по черзi. Ми назвали її Занзiбарою.

– Знаєш, – якось сказала Олька. – А той хлопець збрехав, що черепах багато. Можливо, їх i багато, але Занзiбара – єдина, як ти або я.

…А до рiчки ми бiльше не бiгали – боялися зустрiти того хлопця.

Через нього i не стали льотчицями…

Встати! Суд iде!

Скiльки житиму, не забуду Язикату Куку! Вона була старшою в нашiй компанiї i тому любила робити малечi усякi прикрощi. Наприклад, могла зненацька пiдкрастися й натерти щоки колючим листям. Часом лякала нас «страшним дiдьком», який полює на дiтей, аби пустити їх «на пирiжки». Язиката Кука вигадувала розваги, яких ми ще не знали.

Якось, зiбравши нас, Кука запропонувала:

– Зараз пограємося в суд. А судити будемо… – вона обвела очима тихих i безборонних близнюкiв в однакових бiлих гольфах i кивнула в мiй бiк, – судити будемо її!