Текст книги "Гра в пацьорки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

*

Ми нiколи не шукали одне одного. Хоча ти прийняв мене до того закладу, в який я вiдвозила документи, але бiльше не пригощав червоно-чорним портвейном. А я поки що вирiшила не помирати.

Тепер ти був для мене архiпелагом. Менi здавалося, що кожна станцiя метро – це столиця острова, з усiх бокiв оточеного водою. Я виходила на кожнiй, робила кола i знову поверталася пiд воду – в особливий запах, напiвтемряву i прохолоду метро. Всi, хто приїжджає сюди, полюбляють кататися на ескалаторах – на цьому восьмому дивi свiту туди-сюди, i спостерiгають, як назустрiч пiдiймаються чи спускаються тисячi людей з однаковим виразом обличчя.

Певно, я гаяла час…

Ти спробував дати менi шанс i звернувся з iншою пропозицiєю: «Дiвчино, а чи не хочете ви танцювати в ансамблi Вiрського?» I тут же запропонував у ньому танцювати. От просто зараз, щойно сходимо до гарного генделика на Володимирськiй. Чомусь ти весь час намагався звести мене на ту кручу…

Хотiв скинути? Чому?

Знаю, тому, що я сама довго не любила тебе.

I ти це вiдчував.

I не вiдчиняв передi мною iнших дверей, крiм дверей метро i дешевих кнайп. Не те щоб не любила тебе, просто розумiла, що ти для мене надто великий i надто галасливий, що тобi байдуже до мене. Що ти нiколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…

Адже всiх приїжджих ти сприймав саме так, як вар'ятiв, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострi пiдбори в крихке старовинне камiння.

Тепер я чула твої дзвони…

I спiвала бiля вогнища в Гiдропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» i все одно не любила.

Точнiше, ВВАЖАЛА, що не люблю.

*

Потiм я не могла любити тебе тому, що твої хвилi поглинули мого товариша. Тодi я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двiчi на рiк пiд час сесiй вiн захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соцiальної поведiнки». Як набути цей досвiд i що значить цей зарозумiлий вислiв, я не знаю i досi…

Але я покладалася на досвiд цього добродушного велетня, що встиг повоювати в Афганi, народити дiвчинку i зачати ще одну (вiн так i не побачив її). Вiн робив «страшнi очi» i ганявся за мною по аудиторiї, певно, вiн теж не мав навичок соцiальної поведiнки, адже нас вважали божевiльними. Я здавала за нього письмовий залiк з англiйської мовi i штудiювала з ним наголоси, а вiн призвичаював любити тебе таким, яким ти був для нього: в свiтлi зимових лiхтарiв, у непорушностi снiгу довкола Володимирського собору, в банях церков, що, мов золотi лiхтарi, свiтились у зеленi Днiпрових схилiв. Любити Днiпро, який вiн перепливав, мов торпеда.

Днiпро, в якому вiн зник далеким серпневим днем пiсля сесiї на третьому курсi…

Як я могла пробачити таке?

Ти вiдiбрав у мене товариша, який нiколи не пропонував менi червоно-чорного портвейну чи станцювати в ансамблi Вiрського. Який сказав, що я маю любити тебе, i рано чи пiзно ти обов'язково повернешся до мене iншим боком. Але спочатку любити маю я.

*

Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стiну наослiп, руками, мушу вiдчути тисячi запахiв перед тим, як вiддатися на поталу екскурсовода. I я дiйсно пiзнавала тебе наослiп, майже в прямому сенсi, адже вивчала тебе вночi – так як має бути, коли ще немає любовi, але вже зароджується кохання (тодi я вже могла вiдрiзняти цi мовнi нюанси).

Уночi ти був такий гарний, я нарештi побачила, що з висоти тої гiрки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.

Ланцюжки вогнiв нарештi приводили туди, куди не можливо дiйти без любовi. Я почала чути, як ти дихаєш i чим пахнеш. А мої нiчнi квiти, без яких я себе не уявляла, за словами Ерiха Марiї Ремарка, «пахли крадiжкою» i фарбами, i березовими бруньками, i мокрим асфальтом, i кавою, яку чомусь продавали в лазнi на Малiй Житомирськiй…

Я навiть змирилася зi страшною металевою тiткою, що здiймає щит i меч над мостом Патона, i думала, що якби мiй дiдусь багато рокiв тому, перепливаючи в тому мiсцi Днiпро, побачив таку залiзну жiнку, вiн би, певно, дуже здивувався…

Ти обертався до мене зi священним скреготом, спроквола, i майже сам того не бажаючи. Адже ось так, навпомацки торкаючись долонями твоїх мурiв, я – можливо i випадково! – натрапила на потаємний, ледь помiтний важiль, i ти важко заворушився, струшуючи з себе тисячолiтню пилюку. Ти повернувся i прочинив дверi.

I я побачила там все, про що читала в книжках i про що гугнявив екскурсовод.

Твоя красу, твою велич, потаємнi ходи у твоєму тiлi.

Я не знала, чим засвiдчити свою вдячнiсть за цю скороминущу причетнiсть до цих таємниць. I… купила два помаранчi на Бессарабцi (тодi їх можна було придбати лише там!). I стара сива ворона, що сидiла на деревi бiля Чорторийського озера, з подивом спостерiгала, як я роблю «жертвоприношення» – закопую їх у землю. Певно, тодi менi здавалося, що тобi не вистачає лише апельсинових садiв… (Я не була на тому мiсцi, на Чорториї, який нинi називається парком Дружби народiв – рокiв п'ятнадцять – так менi легше уявити, що посеред верболозу ростуть два розкiшнi апельсиновi дерева…)

*

У мене завжди було дивне вiдчуття: нiби я спустилася на твою землю з повiтряної кулi. До того вона розгойдувалася пiдi мною, намагаючись струсити небажану мешканку – i от я ухопилась за канат, яким була зав'язана її пуповина, i почала досить вправно спускатися, хоча з фiзкультури мала трiйку.

А коли зiстрибнула, одразу вiдчула, що пiд ногами нарештi тверда i не хистка земля. Я припинила балансувати на кулi. I почала балансувати над зовсiм iншим, набагато бiльшим простором, впасти в який можна лише раз. Але я не впала – ти пiдставив руки, обережно зняв згори, немов я була яблуком. I оселив у собi, i привчив любити тебе таким, яким ти є…

Яким був тодi.

Без скляних потвор-хмарочосiв, помпезних готелiв, жлобських вiтрин з не менш жлобськими цiнами, з розвагами для тих, чиї матусi досi живуть в селi i садять непотрiбну нiкому з них картоплю. З цими кумедними у своїй провiнцiйностi свiтськими заходами, з потворними монументами, з розпродажами, на яких продають, купують, закладають i перезакладають твоє четвертоване тiло.

Але який ти красивий у сутiнках! Звiсно, можна вигадати багато епiтетiв, метафор i порiвнянь, але ти гарний i без них.

Просто – гарний.

Який ти довiрливий вранцi, коли спиш, розкинувшись на пагорбах. Я бачу тебе саме таким: оголеним i безборонним. Таким, якого хочеться тихо цiлувати в теплу спину, i чути, як ти ворухнешся увi снi. I сказати тобi: «Спи, спи, мiй коханий. Я з тобою. Я завжди буду з тобою…»

ПОЖАРТУВАЛИ…

– Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.

– Коли?

– Бiльше того, – продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!). – Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама все бачила! Ви цiлувались!!!

– Маячня… – процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.

Збиралися вечеряти.

Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.

Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що Неля жартує.

Жартувала вона не часто i не вмiла цього робити, але сьогоднi їй було весело. Зауваження чоловiка спонукало її продовжити:

– Нi, любий, не маячня! Аж нiяк не маячня! Ага, почервонiв!

Почервонiв!!! Вона застрибала i заплескала в долонi, мов дiвчинка, i цей веселий вигук нарештi дав їй можливiсть як слiд розсмiятися.

Вадим дiйсно почервонiв, вiн намагався вiдкрити щiльну кришку на слоїку з помiдорами, прикладаючи до цього неабиякi зусилля.

Вiн хотiв їсти, спати, вiдключитися.

Не думати.

Їсти.

Спати.

Вiн сердито засопiв, i лише втома заважала йому огризнутися.

Це мовчання i сопiння ще бiльше заохотило дружину.

Як це часто буває з жiнками вередливими i неврiвноваженими, вона раптом чiтко уявила щойно намальовану картину й… образилась по-справжньому. На це дзеленчання. На сопiння. На небажання пiдтримати її гру. Нудьга дня, що вилилась у невинний жарт, прорвалася бурхливим потоком слiв:

– Маєш для усiх час, крiм мене! Зараз поїси i спати, а завтра знову поїдеш у вiдрядження! Тiльки завдяки твоїм шкарпеткам, якi ти мiсяцями не знiмаєш з мотузки у ваннiй, я згадую, що в мене є чоловiк! – Неля гнiвно нарiзала салат, тоненька зелена смужка огiрка впала на пiдлогу. – Але з мене годi! Годi! Знайшов собi якусь… Кажи, хто вона, га? Я її бачила – така фiфа в люрексi…

Останнє слово здалося їй кумедним, i Неля знову вiдвернулася до плити, давлячись смiхом. Роздратування згасло, як i виникло. Вона уявила, як чоловiк сидить над тазом з мильною пiною i понуро пере свої шкарпетки.

Це розчулило її.

Вона обернулась i наткнулась на його розгублений погляд. Це здивувало Нелю, i вона вирiшила продовжити наступ.

– Ну? То хто вона? Та кажи вже! Я сама вас бачила… – Неля на мить замислилась (коли жiнка веде подiбну гру, її логiка стає залiзобетонною). – Це було в суботу. Увечерi… Ти ще сказав, що йдеш на футбол… Висока така… фарбована… Ну?

– Я був на футболi, – тихо сказав Вадим.

Якби вiн розсмiявся, назвав її дурненькою або покрутив пальцем бiля скронi, Неля розреготалася б i кинулась йому на шию з вигуком: «Купився! Купився!!»

Але чоловiк вимовив слова тихо i твердо. I це їй не сподобалось.

– Ти не був на футболi! – святкуючи перемогу, сказала вона. – Футбол закiнчився о десятiй. А коли я повернулася вiд подруги, на годиннику була восьма, i ти вже був удома.

– Ну то й що? Я пiшов ранiше. Нашi програвали…

– Брешеш! Брешеш! – зааплодувала Неля, говорячи навмання, аби подражнити його. – Я точно пам'ятаю: нашi виграли!

– Я… – почав вiн.

– Ну? – весело пiдбадьорила Неля.

Вадим вiдклав виделку з нанизаною сосискою.

– Так. Я не був на стадiонi.

– Тобто?… – розгубилася Неля.

– Я не був на стадiонi, – повторив вiн, вдивляючись, як лопається соковита сосиска. – Так, я був з iншою жiнкою. Я кохаю її. Тiльки не знав, як тобi про це сказати…

РЕМОНТ

Чоловiк вирiшив робити ремонт!

Сам.

Власноруч!

Адже сказав, що не довiряє жодним майстрам.

Перебуваючи на сьомому небi вiд несподiваного щастя, Людмила влаштувала святкову вечерю зi свiчками, шампанським i його улюбленою фаршированою рибою, бо на це доленосне рiшення чекала довгих п'ять рокiв. I нарештi – здiйснилося. А все починалося так.

Вранцi чоловiк сказав:

– Щось у нас незатишно. Час оновити шпалери…

Спершу Людмила занiмiла, а потiм радiсно заторохтiла, акцентуючи розпорошену увагу коханого на облуплених пiдвiконнях, затертому паркетi, скособочених дверях…

Вона водила його добряче зруйнованою за роки життя сiмейною фортецею, мов досвiдчений екскурсовод, i з задоволенням вислуховувала здивованi вигуки «екскурсанта». Вiн був вражений тим, що бачив!

До батька приєднався син.

– Не хвилюйся, ма, – сказав Мишко. – Ми з татком швидко впораємось! Правда ж, тату?

– Авжеж! – пiдтвердив улещений батько i по-дiловому засукав рукави.

Людмила розчулено поглянула на своїх чоловiкiв. Навiть сльози пiдступили.

– Отож, завтра зранку починаємо. А ти можеш вiдпочивати, – сказав чоловiк. – Даємо тобi повну свободу дiй. Можеш переночувати у Свiтлани!

Вiд такої пропозицiї Людмила втратила дар мови, адже знала, що чоловiк терпiти не може Свєтку з першого ж дня їхнього шлюбу. А тут – на тобi!

Її душа спiвала.

– Ми впораємося за три днi, – пообiцяв чоловiк. – Шпалери поклеїти – раз плюнути! А Мишко займеться фарбуванням. Я вiзьму вiдгули, все зроблю i будеш жити, мов королева!

Отже, Людмила, королева, у пiднесеному настрої вiдправилася на роботу, попередньо домовившись зi Свiтланою про вечiрнi, давно забутi дiвчачi посиденьки.

Щойно вона переступила порiг офiсу, як пролунав дзвоник:

– А де у нас старi газети? – питав чоловiк.

Людмила докладно розповiла, що газети вона зберiгає на антресолях в лiвому кутку.

Через двадцять хвилин дзвiнок повторився:

– Газети знайшов. А де у нас тазик?

До обiдньої перерви вдалося знайти все необхiдне: валок, ганчiрки, вiдра.

Через годину Людмила зателефонувала сама, уявляючи, як її трудiвники розмивають стiни:

– Ну, як там справи?

– Нормально, – вiдповiв чоловiк. – Смажимо яєшню. А де у нас олiя i цибуля?

Ще за годину Людмила знову проконтролювала ситуацiю.

– Роблю розрахунки, – доповiв чоловiк. – Мишко побiг

за пивом.

На наступний дзвiнок Людмили вiдповiв сонний голос:

– Поїли – зморило. Покемаримо з пiвгодинки, щоб краще працювалось.

Наступнi вiдомостi з «мiсця подiй» не вирiзнялися розмаїттям: «Встали. Грiємо борщ», «Ця твоя шафа досить важка…», «Мишко побiг за пензлями, вже двi години чекаю», «А знаєш, сонечко, нашi старi шпалери ще нiчого…»

Останнiй дзвiнок пролунав, коли Людмила вже стояла на порозi офiсу у передчуттi зустрiчi зi старою подругою:

– Мишко нарештi прийшов. Спить уже. Ми цiлий день, мов вивiрки в колесi! Може, ти принесеш щось смачненьке? Такий божевiльний день…

…Коли Людмила повернулась додому, її «ремонтники» вже спали.

Вона обережно прочинила дверi зали. Там, якраз посерединi, стояли вiдра, валялись ганчiрки i пензлi… Шпалери де-не-де були обдертi i звисали зi стiн, мов язики. Нiби дражнились.

Людмила все розставила на свої мiсця, пiдклеїла шпалери клеєм ПВА i лягла спати…

ПРОЗРIННЯ

Жанна катастрофiчно запiзнювалася на роботу, все валилося з рук.

Кришка вiд каструлi з гуркотом упала на пiдлогу. Чоловiк здригнувся i поглянув в її бiк.

– Гарний у тебе купальник! – раптом, вiдриваючи погляд вiд газети, сказав вiн, з подивом оглядаючи дружину. – Ти так i на вулицю виходиш?

– I не тiльки на вулицю! Я, до речi, була в цiй сукнi, коли ми нещодавно ходили в гостi до Петренкiв. I вчора була в нiй…

Чоловiк наморщив чоло:

– Дивно… Не помiчав…

– А що, не личить? – з викликом запитала Жанна.

– Та нi… – пробурмотiв чоловiк. – Личить, тiльки надто коротка…

Вiн хотiв знову втупитись у газету, але несподiвано наштовхнувся на ще одне «вiдкриття»:

– Ти знову пiдстриглась?

– Нi. Я давно вiдпускаю волосся…

– Але ж я бачу – чуб став коротший, – не здавався чоловiк.

Жанна мовчки знизала плечима.

Чоловiк ткнувся у газету, але нове спостереження знову змусило вiдволiктись:

– Ти якась руда стала… Пофарбувалась?

– Любий, я завжди була рудою! – заспокоїла його Жанна.

– А-а… Ну, так… – сказав чоловiк, оглядаючи її з нiг до голови, i знову додав: – Дивно…

Це дiйсно було дивним: коханий дивився на неї!

Нарештi вiн дивився, вiдклавши газету, – прискiпливо й уважно.

– А цей браслет на тобi звiдки? – пiсля довгої паузи з пiдозрою запитав вiн.

– Це ж твiй подарунок на рiчницю весiлля! – обурилася Жанна.

– Невже?!

Його здивування було щирим.

Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.

– Як вони виросли! – розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю. – Ти помiтила?

– Звiсно, любий! – вiдгукнулася Жанна, – А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…

Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток досить органiчно вписалася пральна машина – «її навiть непомiтно»…

Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.

Життя продовжувалося i було прекрасним!

КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК

Ось вiн iде – i все!!!

Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.

Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi – з легкою поволокою.

Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…

Хода – вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.

Ось вiн iде.

Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!

Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).

Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!… серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi по собi.

I думаєш: ой, лишенько яке…

Це ж все життя, як на дiжцi з порохом!

I думаєш: дякувати Богу – проплив далi. А мiг би: «Дiвчино, а котра зараз година?»

Хоча, певно, не мiг би. Це iншi, тi, що гiршi можуть, а ЦЕЙ сам чекає на схвильованi тремтячi голоси: «Молодий чоловiче, у вас шнурок розв'язався…»

I все. Обирай будь-яку. У всiх колiна тремтять i серце зупиняється.

Вiн i обирає. Звiсно ж, ту, що «з ногами», мiнус – енциклопедичнi знання, плюс – зрiст, вага, об'єм… Майже, як у магазинi «Одяг з Європи», той, що на кiлограми продають.

I ось сидить цей красень у кав'ярнi, оцiнює прискiпливим поглядом, дiстає, звiсно, сигару i промовляє: «Коли я востаннє був на Амазонцi…», або «Корида в Португалiї, знаєте, має свою специфiку…», або «А на Гаваях пиво краще…».

I розумiєш, що «ой, лишенько яке!», i стара пiсенька в головi крутиться: «Зачем вы, девушки, красивых лю-ю-ю-бите?». I хочеться встати i сказати: «На все добре!» або ось так, гордо: «Не знаю, як там на Гаваях – не була…» Але ноги, мов ватнi, й очей не вiдiрвати: такий красивий чоловiк поруч!

А головне – хочеться i тут бiля нього сидiти, i водночас до подруги зiрватися, щоб швидше розповiсти: «Вiн такий… такий… Ну, ти фiльм «Огнем i мечем» бачила?! То вiн – копiя Богун-Домогаров! Викапаний!»

I заздалегiдь знаєш: поспiвчуває! Адже її Василь – звичайний. I сорочка у нього застiбнута на всi ґудзики i краваткою пiд комiром туго пiдв'язана – не продихнути, i додому вiн вчасно приходить – кому вiн потрiбний? I шнурки у нього завжди в порядку – комар носа не пiдточить! Нудно…

I поки мучать тебе цi аргументи за i за-2, вiн кидає швидкий погляд у люстро i так, мiж iншим, каже: «Знайомий скульптор казав, що у мене iдеальна форма стопи…».

I на цю стопу, ой, як хочеться поглянути.

I щоб шкарпетки на нiй завжди були чистi, бiлоснiжнi, мов перший снiг. I щоб сорочки – накрохмаленi, ґудзики всi – пришитi. А цей загадковий сум в очах здається голодним блиском – борщу б йому домашнього та з вiдбивними!

I розумiєш: все! Сiла таки на дiжку з порохом!

А потiм – як поталанить. Якщо щовечора до нього з «вогнем»: «Де був, з ким, а ну дихни!» – вiдчалить твiй «бiлий теплохiд».

А якщо ось так благоговiйно сидiти, слухати, пiдперши щоку кулачком… може, i не вiдчалить. Але ж i самiй хочеться щось час вiд часу розповiсти. Щось найсокровеннiше. Про свою стопу, наприклад…

Не виходить – двох п'єдесталiв в однiй залi не буває!

I розумiєш: красивий чоловiк – це дiагноз. Не його, а твiй.

I ти поставила його сама, тому що – красивий. I можна ним похизуватись перед усiм свiтом.

Як автомобiлем.

Ось пiдете в свiтське товариство, зберетеся милим жiночим колом i, позираючи в бiк чоловiкiв, запитаєте знайому, киваючи на якогось «завалящого»: «Це – ваш?». А потiм вкажете на «лайнер», i так мiж iншим кинете: «А це – мiй!»

I всi охнуть.

…Думаєш так, думаєш, уявляєш ситуацiї: ось ви на прийомi в посла, ось його запросили знiматися в серiалi, ось вiн на бiлому конi. Красиво! А ось ручку комусь цiлує, i записочку

туди непомiтно вкладає… I все це якось без твоєї безпосередньої участi вiдбувається, нiби тебе i немає. Ох, нi! Ось вiн риється в шафi i каже: «А де мої бiлi шкарпетки? Чому в праннi?

Менi сьогоднi на важливу зустрiч…»

I так все це чiтко бачиться, що ти встаєш саме посеред його розповiдi про розведення ротвейлерiв i, подумки доспiвавши до останнього куплету пiсеньку про дiвчат, якi навiщось красивих люблять, встаєш i гордо так вимовляєш останнi слова: «На все добре!»

I вiн залишається сам. Такий красивий. I такий самотнiй. Як Домогаров…

НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА

(три етюди)

…Уранцi вона одягає легкi свiтлi брюки й елегантний пiджак, мовляв, «я серйозна дiлова жiнка i вимагаю поваги до себе!»; пов'язує на шию грайливу хустку: «…але вiд фiлiжанки кави в приємнiй компанiї не вiдмовлюся»; застiбує на зап'ястi браслетик-брязкальце: «…а там – побачимо…»

Звiсно, жiнка так не думала!

Швидше за все вона думала зовсiм iнакше. Їй просто кортiло продемонструвати колегам новий костюм, похвастатися вдало пiдiбраною хусткою-батиком, яку придбала на вернiсажi, зрештою, оновити подарунок чоловiка – браслет, який давно не носила.

Але звiдки вона могла знати, що за нею спостерiгають iншi очi – мої?!

I навiть якщо завтра вона змiнить елегантний костюм на вузькi потертi джинси i пройде повз мене з кам'яним обличчям, прямуючи до трудових подвигiв на дачi у свекрухи, вони лукаво натякнуть менi: «поглянь, якi сiднички…».

На жаль, вона нiколи не дiзнається, як багато сказала менi!

Але ж я знаю!

I продовжую спостереження…

Усе червоне

Жiнка в червоному впливає на чоловiкiв, як плащ тореадора на бика.

Жiнка в червоному не пiклується про витонченiсть смаку, а, можливо, його у неї i зовсiм немає. Або ця червона сукня – єдине пристойне, що є в її гардеробi. I вона, картаючи себе, сором'язливо дiстає її з шафи у цей весняний день.

Ця сукня нагадує їй про бiднiсть i провiнцiйнiсть, про зневажливий шепiт заможних панянок: «Вирядилась, мов стоп-сигнал!»

I ось вона йде вулицею в цiй сукнi, сором'язливо опустивши очi.

I я їду їй назустрiч на найнижчiй швидкостi, щоб не сполохати це диво – це пурпурове полум'я пристрастi на тлi сiрих будинкiв.

Сукня красномовно промовляє до мене: «Я – провiнцiалка, але приїхала сюди, аби пiдкорити те, що ви, столичнi, маєте в кишенi без жодних зусиль з вашого боку! Я боюся обпектися, а тому волiю обпiкати першою. У мене поки що немає французьких парфумiв i дамського несесера вiд «Кензо» (я навiть не знаю, як вiн виглядає). Я готова летiти на будь-який вогник, тому що вiльна i не зв'язана жодними зобов'язаннями.

Але! Але я знаю собi цiну. Треба трiшки пiдтримати мене, ну… зовсiм трiшки.

Я погоджуся на легку вечерю у не дуже дорогому ресторанi, вiзьму вашу вiзитiвку i зателефоную наступного дня.

А потiм…

Потiм ви телефонуватимете самi.

Довго.

Доки не погоджуся стати вашою дружиною.

А через п'ять рокiв – так, так! – я сама зможу утримувати i себе, i вас. Якщо до того часу ще кохатиму…

Адже ви самi знаєте: «У любовi, як у пташки крила!»

Зауважте: це говорить не вона.

Адже вона ще сама не знає, на що здатна.

Але ж я знаю…

Миша в борошнi

Обожнюю!

Цi блiдi щоки i трохи опущенi кутики вуст, швидкий сором'язливий рух очей – зверху до низу, невпевненi жести…

Вона – цiлковита протилежнiсть жiнцi в червоному: таємниця, тьмяний вiдблиск у печерi.

Її незрозумiлого кольору блузочка, застiбнута пiд горло, викликає в подруг подив, але менi вона шепоче: «Повiльно розстiбни…».

Вузька темна спiдниця з довгим розрiзом з двох бокiв промовляє: «Я соромлюсь показувати свої ноги, але вони у мене нiчого…».

Гладка, мов у ляльки, зачiска, окуляри, туфлi без пiдборiв натякають:

«Я сплю… Розбуди мене…».

Про таких жiнок частенько кажуть: миша в борошнi.

Але ось вона схиляється над комп'ютером – спина витончено зiгнута, зi щiльного жмутку волосся вистрибує пасемце i по-зрадницьки спадає на шию еротичним локоном.

I я читаю iєроглiф її силуєта:

«Я пишаюсь своїм вихованням. Перший-лiпший – не герой мого роману. Але не вiр, якщо я скажу нi. Це наслiдки пуританського виховання, суворiсть матерi та авторитаризм батька. Я зобов'язана вимовляти це гидке слово, але так, щоб ти мiг почути в ньому зовсiм iнше. Я старанно тренувалась!

Я сплю i бачу себе найдорожчою куртизанкою середньовiччя. Я клацаю по клавiатурi, але навiть мiй мiзинець випромiнює еротику.

Менi бракує божевiльних вчинкiв, свят, гульбищ, а, можливо, навiть оргiй! I тодi я вийму з волосся цi ненависнi шпильки, рум'янець заллє мої щоки – i цього разу не буде ознакою сором'язливостi!

Я танцюватиму, як вулична циганка, а пiд кiнець вечiрки крикну у натовп своїх зачарованих лицарiв: «А ти, шалений, залишися!!!»

Вона i не пiдозрює, що все це – вона! Ось ця миша в борошнi, спляча красуня, синя панчiшка…

Вона не знає, що чекає на неї.

Але я ж знаю…

Нiколи i нiзащо

Ця скринька вiдмикається просто!

Вона з розряду тих жiнок, яким варто затуляти вуста… поцiлунком.

Але вона нiколи i нiзащо з цим не погодиться.

I якщо я одразу почну дiяти, прочитає менi двогодинну лекцiю про гендерний розвиток суспiльства i перемогу фемiнiзму на всiх континентах земної кулi. Посеред цiєї лекцiї я i… (дивись вище).

У неї темпераментна мова i пiдкреслено незалежний вигляд.

Як у амазонки. Як у кобили Пржевальського.

Її прiоритети в одязi – безформенний светр (вiтання «дiтям квiтiв» середини 60-х), джинси (гудбай, Америко, о-у!) – це у буднi, i… вечiрня сукня вiд Версаче на прийомi в посольствi.

Вона впевнена, що такi як я її не цiкавлять. I бiльше того – не зацiкавлять нiколи i нiзащо.

Вона взагалi обожнює повторювати цi словечка: «Я нiколи вас не покохаю», «Я нiзащо з вами не погоджусь!», «Я нiколи… не ношу спiдньої бiлизни. З принципу. Чим ми гiршi за чоловiкiв?!»

I я як азбуку Морзе мушу розшифровувати її категоричнi короткi «нiколи». I що ж я чую?

«Так, я сама. Тому що не люблю мужикiв, якi називають мене «зайкою» i не вмiють пришити ґудзик до сорочки. Я в постiйнiй боротьбi.

Менi байдуже до жiночих хитрощiв. Я звикла вiдповiдати сама за себе.

I нi перед ким не мушу звiтувати. Я добре заробляю. Я самодостатня, а згодом стану ще… Ох, що ви робите?! Цього не буде нiколи! Чуєте?! Припинiть негайно!!! Бовдур! Кретин. Покидьок… Я… Я…

Я нiколи не думала, що бути жiнкою так… приємно. Невже це все менi?!

I цi квiти також? I каву у постiль? Я ж завжди вважала це вульгарним… Абсурд якийсь… Що це – сльози? Я ранiше нiколи не плакала… Нiколи i нiзащо… Що ти робиш? Невже це я? Ти не щезнеш?

Я не здаюся тобi жахливим стервом? Це правда? Що тобi приготувати на вечерю? Ти гадаєш, у нас вийде? Де ж ти був ранiше?…»

Суцiльнi запитання.

Вона ще не знає, як вiдповiсти на них.

Але ж я знаю…

*

Я люблю вас, жiнки.

Ви прокидаєтесь вранцi i втискаєтесь у тролейбуси, автобуси, метро, автомобiлi, думаючи про хлiб насущний, про дiтей, чоловiкiв, свекрух i власних батькiв. Ви долаєте довгi i короткi дистанцiї мiж прапорцями «мушу» i «хочу» i часто не добiгаєте до останнього. Де на вас чекає заслужена винагорода…

Ви боїтесь самих себе, свого розуму, потаємних бажань, темпераменту, можливостей i переваг.

Ви вважаєте, що для щастя у вас недостатньо довгi ноги або надто маленькi груди, або… Та казна-що ви можете нафантазувати, аби мати гiдне виправдання своїм невдачам!

Але хiба я дивлюсь тiльки на це? Помиляєтесь.

Я обожнюю розгадувати вашi «кросворди», пiдбирати «ключi» до ваших «шифрiв» i розумiю, що «найголовнiшого очима не побачиш»…

Ви пропливаєте повз мене, мов примарнi летючi голландцi.

I я спостерiгаю за вами з любов'ю.

Назвiть мене бабiєм, мартоплясом, казановою – ким завгодно.

Менi байдуже.

Можливо, ваш нинiшнiй бойфренд чудово знається на комп'ютерах, а для мене цей складний механiзм – ви.

Можливо, вiн дивовижно грає на скрипцi, а для мене цей витончений iнструмент – ви.

Можливо, вiн знається на мистецтвi Ренесансу, а для мене ця епоха – ви.

I я не боюся зiзнатися у всьому цьому.

Тому що ви самi не знаєте, якi ви прекраснi.

Але я ж знаю…

ШКОЛА СТЕРВОЗНОСТI

…Усе в менi кипить, вирує, вибухає. Я вимучую себе багатогодинними внутрiшнiми «мiтингами», лежачи у ваннi, а щоранку прокидаюсь з однiєю думкою: «Хочу бути стервом!»

Нервовий зрив досягає тiєї межi, коли я вже готова дати оголошення у газету: «Слухняна учениця заплатить будь-якi грошi за курс лекцiй в школi стервозностi!»

Куди подiлися мої упокорення, iнтелiгентнiсть, м'якiсть та умiння оминати всi гострi кути та сумнi для власного «я» наслiдки доброго виховання? До дiдька цi пережитки! Наб-рид-ло!!! Завтра ж… Стоп! Що я зроблю завтра ж зранку?

Я знiму слухавку, наберу номер такої собi мадам Н., чiтко, вимовляючи кожне слово хриплувато-оксамитовим (саме так, хриплувато-оксамитовим!) голосом, скажу якусь сакраментальну фразу (яку, за порадою Скарлет О'Хара, придумаю завтра). Та так, щоб на тому кiнцi дроту мадам, що насмiлилась мене образити, власноруч налила собi повну склянку отрути!

Потiм тим же голосом призначу зустрiч з паном Х. i блискуче вiдiграю перед ним всi три акти п'єси пiд назвою «Наомi Кемпбл вiдпочиває…».

Потiм…

О! Потiм я пiду по життю легко. Адже лише «стервам скрiзь у нас дорога», їх поважають жiнки й обожнюють чоловiки.

Один вiдомий письменник прямо з екрана телебачення оголосив на всю країну, що жiнка має бути стервом i вбивати наповал одним порухом брiв. Але це вже вищий пiлотаж – екзаменацiйне завдання у школi стервозностi.

Тому почнемо з найменшого. З узагальненого портрету Справжнього Стерва.

Отже, Справжнє Стерво…

НIКОЛИ:

– не вiдповiсть на образу мовчанням;

– не впустить можливостi звабити чужого чоловiка;

– не прийде на роботу в кросiвках;

– не виправдовується;

– не шкодує про те, що зробила;

– не оминає чоловiкiв;

– не скаржиться на вiдсутнiсть грошей, ковбаси в холодильнику, погане здоров'я.

ЗАВЖДИ:

– поводиться так, нiби за рогом на неї чекає бiлий «Лексус»;

– з'являється в потрiбному мiсцi в потрiбний час;

– смiється останньою;

– грає за своїми правилами й iнших змушує грати за ними;

– має власну думку;

– знає, що нiчого не буває занадто;

– упевнена у своїй винятковостi.

Але якщо добре розiбратися, то все-таки не зрозумiло. Хто вона – Справжнє Стерво: скандальна сусiдка, що перемиває кiсточки навiть дворовому коту Мурзику, загадкова ледi Гамiльтон, здатна однiєю посмiшкою послати в наступ вiйська свого адмiрала, чи та ж Наомi Кемпбл, що вичавлює чоловiкiв свiту, мов лимони?

Варто розiбратися.

Отже…

Клас перший, примiтивний

Це найпоширенiший варiант. У книзi людських типажiв вiн значиться пiд назвою «Стерво звичайне». Її прийоми простi, але б'ють боляче i завжди в цiль.

«Чудова сукенка, – каже вона, склавши губи зворушливою рурочкою. – Рокiв десять тому у мене була точнiсiнько така. У «секондi» купила?» I якщо ви особа вразлива, цього досить, аби ваш настрiй було зiпсовано, а сукня, нещодавно придбана в модному магазинi, набула стiйкого запаху зношених речей.

А кому не доводилося хоч раз чути класичний вигук: «Ти чудово виглядаєш! Так гарно погладшала!» I, якщо вам далеко до параметрiв всохлих топ-моделей, цього вигуку достатньо, щоб ваша уява додала вам кiлограмiв зо п'ять, з якими ви починаєте безжально боротися до наступного вигуку «благодiйницi»: «Зi спини – ти просто дiвчинка! А що з личком сталося?…» I так – до безкiнечностi. Тому що Стерво звичайне – iстота примiтивна, але вигадлива.

Але ось парадокс: її винахiдливiсть зменшується у геометричнiй прогресiї в залежностi вiд того, яку вiдповiдь вона отримує. А простiше: що рiшучiша вiдповiдь, то менше ентузiазму говорити вам усiляку гидоту.

«Ось котрий вечiр виглядаю у вiконце, – спiвчутливо промовляє сусiдка. – I нiколи ще не бачила, щоб ваш чоловiк йшов додому вчасно! Завжди пiсля десятої… Бiдна ви, бiдна… Так не можна, голубонько! З цим же треба щось робити…»