Текст книги "Гра в пацьорки"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Замiсть того, щоб засмутитися i пояснювати, що у чоловiка вiдповiдальна робота з ненормованим робочим днем, одна моя знайома безтурботно знизала плечима: «Що ж поробиш, нелегко бути хрещеним батьком мафiї…» I буйна фантазiя сусiдки зiв'яла сама по собi. З мафiєю не жартують…

Але ось таким стервом мiсцевого масштабу бути не цiкаво та й нудно.

Як казала героїня Фаїни Раневської у «Попелюшцi»: «Королiвство малувате, нiде розгулятися!»

Отже, йдемо далi.

Клас одинадцятий, «випускний»

«Хочу обручку з дiамантом!» – «Вiзьми, люба!» – «Чому золота? Це не модно. Треба в платинi!» – «Вибач, кохана!» – «Вибачити мало! Три наряди поза чергою!!!»

Причому наряди маються на увазi справжнi: сукня, костюм i сумочка з крокодилової шкiри. Думаєте, не помчить обмiнювати каблучку? Помиляєтесь…

А якщо саме ваш не помчить – це лише означає, що ви не живете за першим правилом Справжнього Стерва: люди цiнують вас настiльки, наскiльки ви самi цiнуєте себе!

Одна моя подруга, красуня i розумниця, чудова господиня i, крiм того, сексуальний об'єкт для багатьох чоловiкiв поза межами власної хати, з ранку до ночi пiклувалась лише про здоровий шлунок та стравохiд свого чоловiка. Якось при менi вiн кинув їй недостатньо добре випрасувану сорочку. «Iвасик перенервувався на роботi…», – тихо пояснила вона i пiшла перепрасовувати.

Це тривало доти, доки в розмовi з випадковим чоловiком (який навiть не здогадувався, яку революцiю здiйснює в її свiдомостi) вона про себе почула: «З вашою зовнiшнiстю i характером можна вiдчиняти будь-якi дверi ногою!»

Першi паростки впевненостi в собi дали значнi сходи. Бачили б ви цю скромницю зараз! Кава у постiль! – найпростiше з того списку справ, котрi виконує її «Iвасик» для своєї найгарнiшої, найбажанiшої та дорогоцiнної дружини.

А пам'ятаєте чехiвську «Анну на шиї«? Повiривши у свою винятковiсть пiсля першого ж балу, вона з елегантною стервознiстю сказала своєму старому, але заможному чоловiковi: «Забирайтесь геть, бовдуре!» I вiн таки пiшов… Тому що впевненiсть у собi – велика сила. Навiть якщо Бог не дав анi розуму, анi краси…

Але є в цiй категорiї стервозностi щось награне, неприродне, якийсь елемент неправди, штучностi. I тому теж нудно…

Вищий клас

…Вона заходить до зали, йде прямо по центру. На її плечах чийсь накинутий пiджак. Вона виходить на середину i легким рухом скидає його просто на пiдлогу. I навiть не обертається, бо знає, що пiднiмати кинуться щонайменше шестеро. I вважатимуть це за честь. Причому перевагу буде вiддано тому, хто… лишився на мiсцi.

«Якщо я скажу вам, що я вас люблю, не вiрте менi, хоча я кажу правду!», – кидає вона шекспiрiвську фразу – i спробуй, розберись! Вона здатна тримати чоловiкiв в напрузi до самої старостi. I не тiльки чоловiкiв. Одним своїм виглядом та поведiнкою вона змушує подруг втягнути животи, пiти на нову виставу i нiколи не опускати очей перед «сильними свiту сього».

Її обожнює син (чи донька), тому що вона впевнена, що ЇЇ дитина завжди має рацiю, i не хапається за пасок при першому ж зауваженнi вчительки у щоденнику. Вона взагалi з тих, хто здатен видзьобати очi у тих, хто кине хоч один косий погляд на те, що вона любить.

Її мовчанка красномовнiша за слово. А слово – безцiнне. Бо вона вмiє вставити його вчасно i влучно.

Її небезпечно ображати, адже сама природа збурюється проти цього i рано чи пiзно карає кривдника.

Вона – вiдьма i янгол в однiй особi. З однаковою гiднiстю вона отримує оберемок польових квiтiв вiд бiдного, але коханого менестреля, i дiамант на двадцять каратiв вiд iмператора.

Але нi той, нi той не можуть похвалитися владою над нею.

«Ох, яка ж жiнка!» – це про неї.

«Ну i стерво!» – це теж про неї.

Цiкаво, що обидва вигуки вимовляються з однаковим захватом.

…Певно, це те, що треба. Але щоб стати такою, зовсiм не обов'язково починати з уїдливих плiток на лавочцi бiля пiд'їзду чи манiпулювати чоловiками, як Наомi.

Зрештою, кожна Справжня Жiнка – трохи стерва. А, можливо, i не трохи, але обов'язково вищого класу!

…Уранцi я рiшуче набираю номер телефону своєї кривдницi. Голос у неї досить нещасний, застуджений. «Я усю нiч очей не зiмкнула, – каже вона. – Усе думала, що ви мали рацiю… Хочете, приїздiть до мене, я зробила млинцi з вишнями. I спокiйно поговоримо». I мiй бойовий настрiй миттєво зникає – нормальна тiтка виявляється. Хоча, звiсно, i стерва…

…Пан Х. вiдгукнувся сам i був настiльки зворушливим, що розiгрувати перед ним сцену з мильної опери здалося недоречним.

Вiн прийшов на зустрiч з чудовим букетом пурпурових троянд.

«Взагалi-то я вiддаю перевагу жовтим…», – мiж iншим зауважила я.

I вiн пiшов купувати жовтi.

«Ох, яка жiнка!», – сказав вiн, простягаючи менi новий букет.

Але в його поглядi чiтко читалося й iнше…

IРОНIЯ ДОЛI-2

(психологiчний трилер)

Щороку 31 грудня ми з подругами… Нi, до лазнi ми не ходимо, але ось вже майже тридцять рокiв поспiль, нарiзаючи олiв'є, дивимось свою улюблену стрiчку «Iронiя долi, або З легкою парою!». Якщо з такою регулярнiстю дивитися один i той самий фiльм, мимоволi починаєш вiдкривати в ньому новi i ще новiшi нюанси. А всi герої постають у досить неоднозначнiй сутностi.

Наприклад, романтичний i зворушливий у своїй недолугостi Євгенко. Йому, здається, далеко за тридцять. Вiн – холостяк. Виникає цiлком слушне запитання: чому чоловiк у розквiтi сил до цього часу ще жодного разу не одружувався? Або вiн – бабiй, який, як кажуть, цiну собi не складе, або педант, вiд якого жiнки тiкають, мов чорт вiд ладану, або: ну, в нього не все в порядку по чоловiчiй частинi.

Викликає пiдозру i те, що Євгенко здатен напитися до бiлої гарячки.

А пам'ятаєте, з якою гримасою огиди вiн каже своїй новiй знайомiй Надiйцi: «Це не риба! Це що завгодно, але не заливна риба!» – i водночас апетитно їсть цю «гидоту» прямо з тареля? Можна лише уявити, якi кулiнарнi претензiї вiд буде пред'являти своїй майбутнiй дружинi! Якщо, звiсно, колись одружиться. Адже у нашого героя є матуся!

А матуся, варто зауважити, жiнка вольова, i навряд чи потерпить другу господиню в хатi. З ревнiстю i пiдозрою вдивляється вона в жiнок свого сина. Iнша на її мiсцi стрибала б вiд радостi, спостерiгаючи, як її синуля нарештi отримує своє щастя у виглядi нової «ленiнградської подруги». Але на її сором'язливе запитання: «Я, певно, здаюся вам легковажною?», матуся суворо вiдповiдає: «Поживемо – побачимо!»

I не виникає жодних сумнiвiв, що дiйсно побачить: i не iдеально випранi шкарпетки, i пилюку пiд лiжком, i надто яскравий макiяж.

«Нiхто не доглядатиме за мною краще нiж ти!» – каже їй улюблений син. Адже, проживши на свiтi бiльше тридцяти рокiв, вiн мов маленький потребує пильного догляду. Бiдна, бiдна Надiйка!…

Надiйку дiйсно варто пожалiти. Їй теж за тридцять, i вона дуже хоче замiж. Десять рокiв, за її словами, вона була «майже одружена», тобто дружиною на буднi – двiчi на тиждень. Простiше кажучи, руйнувала чиюсь родину. Звiсно, її психiка скалiчена такими от ненормальними стосунками з чоловiками. За таких умов можна i фемiнiсткою стати чи влаштувати шлюб за розрахунком. Що, власне, i робить Надiйка, зустрiвши респектабельного Iполита. Але дзуськи! На своєму складному шляху до щастя вона зустрiчає непутящого Євгенка. Спiльними зусиллями закоханi позбуваються своїх колишнiх партнерiв i з головою занурюються у вир нового кохання…

Що далi?

П'ять рокiв по тому…

…»Со мною вот что происходит…», – спiває трохи облисiлий Євгенко. Надiйка у спортивних штанях пiд керiвництвом матусi прикрашає новорiчну ялинку, по черзi впускаючи на пiдлогу то зайця, то гiрлянду.

Вона гнiвно дихає в бiк Євгенка, натякаючи тим на його гiтарно-капцеву бездiяльнiсть, i вiдсилає за вiником.

«Если у вас нету тети…», – голоснiше бере акорд Євгенко, тоскно поглядаючи за вiкно.

З кухнi доноситься запах риби.

Надiйка впускає чергову iграшку i, збиваючи на своєму шляху стiлець, мчить на запах, пiдозрюючи найгiрше – риба перекипiла.

– Яка гидота! – зловтiшно констатує матуся.

– Ну що ти, ма! Це ж наша коронна страва! – iронiзує Євгенко.

– Йди в баню! – вiдгукується роздратована Надiйка.

– Дiйсно, синку, щось ти давно до баньки не ходив! – солодким голосом каже матуся.

– Ви ж знаєте, що йому не можна! – заводиться Надiйка.

– Поки що я тут хазяйка i мати свого сина! – вiдбиває удар матуся.

Жiнки заводять свою звичну суперечку.

Євгенко швидко накидає на себе пальто i вибiгає за порiг.

Вiн бiжить крiзь легку заметiль, i душа його поволi розправляє крила.

Вiдступають проблеми: не таким гострим здається питання, на яку роботу влаштувати Надiйку; чи варто прописувати її в квартирi, якщо у неї є своя; чи купувати музичний центр, якщо Надiйка мрiє про шубу з щипаної норки…

Снiг мете, замiтає його заплутанi, непевнi слiди.

Кiнець першої дiї…

…»Я вижу мачту корабля – и вы на палубе…» – це вже спiває залишена наодинцi з собою Надiйка, поки свекруха на кухнi намагається врятувати залишки перевареної риби та нарiзає iнгредiєнти для олiв'є.

Надiйцi хочеться чудес. Але чудеса не повторюються!

…Надiйка пiд прискiпливим поглядом свекрухи понуро прасує штани чоловiка.

– Двi «стрiлки»! – радiсно зауважує свекруха i тицяє їй пiд нiс ложку iз салатом: – А-ну, спробуй на сiль!

Надiйка покiрно жує.

– Ну, здається, все! – каже свекруха. – Салат готовий, заливна риба врятована. Я йду до сусiдки – вона вже стiл накриває…

Свекруха йде.

Надiйка бродить кiмнатами, передбачаючи повернення Євгенка. «Знову десь шапку загубить…», – з досадою думає вона.

Вiд буденних думок її вiдриває дзвоник у дверi.

На порозi – велична, монументальна фiгура, притрушена снiгом.

– Дiда Мороза викликали? – весело питає фiгура.

– Iполит!!! – сплескує руками Надiйка, приймаючи торбу з подарунками – тут i цукерки, i парфуми, i охайна золота каблучка з трьома смарагдиками…

– А у мене тепер мерседес… – мiж iншим зауважує Iполит, допомагаючи зiбрати з килима залишки кухля, який розбила Надiйка.

Потiм вiн лагодить кран, електрочайник, закрiплює скособочену ялинку. Надiйка вiдчуває неймовiрний пiдйом сил i вмикає чайник…

Кiнець другої дiї…

…Уже добре захмелiлий Євгенко бреде заснiженою вулицею.

– Мужчина, ви загубили шапку! – долинає до нього голос,

i тендiтна жiноча постать виростає перед його затьмареним зором.

– О-о… – каже жiнка. – Та вам потрiбно випити чаю з прополiсом! I хто ж це гуляє взимку в домашнiх капцях!

Їхнi погляди зустрiчаються.

«Галя?…» – спалахує спогад у затьмареному Євгенковому мозку.

– Женя!!! – радiсно вигукує Галя.

Галя мiцною рукою пiдхоплює Євгенка i веде до себе – поїти чаєм i сушити його мокрi шкарпетки…

…Рано-вранцi матуся повертається з посиденьок у сусiдки.

Вона добряче вiдвела душу, обговорюючи недолугiсть Надiйки.

У квартирi тихо. Красуня-ялинка виблискує золотавими боками вцiлiлих кульок. На столi бiлiє записка: «Поїхала назавжди. Надiя».

Вхiднi дверi тихенько вiдчиняються.

Матуся дослухається до метушливого шепотiння:

– Як же ми про все це скажемо Надiйцi?

– Елементарно! Поглянь, на кого вона тебе перетворила! Тобi потрiбнi дiєта, догляд, суворий режим…

– Ма! – нарештi гукає Євгенко. – Надiйко! У нас гостi – я Галю привiв!

Матуся урочисто виходить у передпокiй, розмахуючи запискою.

– Бачиш, як все просто вийшло! – радiє Галина, скидаючи свою шубку на руки матусi.

Вона одразу йде на кухню i енергiйно миє посуд.

– Якщо я здаюся вам легковажною, – каже вона матусi, – можемо розмiняти квартиру!

Євгенко засинає з посмiшкою на вустах…

Надiйка та Iполит мчать у «Мерседесi» в своє улюблене мiсто на Невi…

Галя починає прання i посилає матусю за пральним порошком…

Легка заметiль першого дня нового року кружеляє за вiкнами.

Диво сталося…

…Хеппi енд.

ПОТВОРКА

Семен Плющик – потворка. Судiть самi: непропорцiйно видовжене худе тiло, маленька голова на гусячiй шиї, глибокi залисини на скронях i непомiрно повнi для вузького обличчя вуста з дитячою перетинкою посерединi, схожi на тiльце тлустого метелика. Крiм цих були й iншi дрiбнi недолiки, якi б не завадили красеню.

Семену Плющику – тридцять. Вiн лiкар. Холостяк. Живе з матусею i крихiтним чорним пiнчером на iм'я Дмитро (матусиним скарбом!). Не курить. Не п'є. I для багатьох не iснує.

Мало яка жiнка, поглянувши на нього, втримається вiд думки: «Бiдося…»

Новина про те, що Плющик одружується, мов грiм, вразила всю полiклiнiку. Особливо радiли старенькi пацiєнтки:

– А наш вбогенький нарештi прилаштувався…

– Бр-р-р! Як можна з таким цiлуватися? – дивувались молоденькi медсестри.

– Ви ще ЇЇ не бачили! Можливо, вони одне одного вартi! – посмiювався головлiкар.

ЇЇ незабаром побачили. I занiмiли. I довго судили-рядили: як таке могло статися?!

А все тому, що наречена була просто красуня. Правда. Буває так: усi риси класичнi, iдеально пiдiгнанi одна пiд одну, а поглянеш уважно – мармур. Холодно.

У цiй же все було неправильним: надто свiтлi, майже непомiтнi брови, надто дрiбний i кирпатий носик, мигдальної форми очi дисонували з їхньою не пiвнiчною, майже прозорою блакиттю. Фiгурка? Не Голлiвуд. Але все в нiй буквально волало: красуня!

Взагалi-то, зовнiшнiсть жiнки залежить вiд того, ким вона себе вважає. Поганенькою? Нема питань: стоптанi туфлi («Є i новi, але цi шкода викидати!»); дулька з волосся, пришпилена на потилицi («Я не якась розцяцькована фiфа з бiозавивкою!»); суворi очi («Я жiнка серйозна, мов трансформатор: «Не пiдходь – уб'є!»).

Ця ж раз i назавжди утвердила себе красунею i була нею.

Вона стояла у коридорi лiкарнi i чекала.

– Солоденька, ви до мене? – визирнув з свого кабiнету хiрург Соєв i обдав незнайомку шквалом жагучої пристрастi.

– Я до Семена Плющика, – вiдповiла незнайомка.

– Якi люди! Якi люди! – роздмухуючи нiздрi, заквакав Соєв, проводжаючи вiдвiдувачку до потрiбного кабiнету. – А я вам, часом, не можу допомогти?

– Тiльки тим, що зачините дверi з того боку!

Соєв послухався.

А невдовзi з кабiнету вискочила, затискуючи рота долонькою, червона вiд реготу медсестра Нiночка, що сидiла на прийомi разом з Плющиком.

Вона побiгла так швидко, що Соєв ледь встиг вщипнути її за чималу сiдницю.

Те, що вiдбулося за дверима кабiнету номер тридцять, стало вiдомо зi слiв Нiночки. А вiдбулося ось що.

Дiвчина увiйшла («Колiр обличчя – ну просто – персик! I, зауважте, без грама косметики!»), сказала «нашому вбогенькому»: «Привiт, потворко!» Плющик розквiт, мов троянда. Зронив ручку. Вдарився лобом об стiл, перевернув вазон. («Ох, панове, це треба було бачити!!»). Пiдвiвся. I тодi незнайомка… цьомкнула його прямо в потилицю. («Жах який! Уявляєте? Ну тут я вже не витримала…»).

*

Оленцi Березовськiй двадцять шiсть. П'ять з них вона сумирно провела в стiнах унiверситету, виборюючи диплом фiлолога. Тепер вона працює дрiбним клерком в туристичному бюро.

Робота непогана, але досить нудна. Вона сидить у кiмнатцi з трьома молодими спiвробiтницями i органiзовує чужий вiдпочинок. I, якщо до неї приходить якийсь чоловiк, то це зазвичай чийсь чоловiк, що вирiшив влаштувати гарний вiдпочинок своїй родинi.

Тiльки й того.

До того ж, Оленка – пристрасний колекцiонер антикварних книжок.

Але це хобi не подiляв жоден з претендентiв на її руку i серце. Але в двадцять шiсть треба виходити замiж…

«Треба!» – так вважає Оленчина мати. I це невiдворотне «треба» висiло над її пухнастою голiвкою, як домоклiв меч. Адже вона звикла у всьому довiряти матусi.

Плющик та Березовська познайомились на аукцiонi раритетних видань. Аукцiон був органiзований як лотерея.

Кожному учаснику видавали номер. Крутили барабан. Кулька, що викочувалась звiдти, символiзувала омрiяну книжку. Плющику нiколи не таланило. Нещодавно вiн твердо вирiшив, що йде на аукцiон востаннє. Але вiн був азартним. А, можливо, доля сама штовхала його в потилицю. Головуючий оголосив, що в наступному лотi розiгрується рiдкiсне видання сонетiв Шекспiра. Плющик i Олена сидiли поруч. Олена нервово посунулась вперед, i її довгий «кiнський хвiст» ковзнув по плечi Плющика. Як людина, що не має рослинностi на головi, Плющик зморщився i механiчним рухом злегка (ну, зовсiм, зовсiм легесенько) поправив Оленцi зачiску. Кажучи простiше, зняв її «хвiст» зi свого плеча i перекинув їй на шию – там де вiн i мав бути.

– Кретин! – одразу зреагувала Оленка (вона завжди була готова дати вiдсiч будь-якому нахабi).

– Патлата… – не дивлячись на спiврозмовницю, м'яко вiдбив атаку Плющик.

Олена пронизала його лазерним поглядом i одразу послабила атаку, адже супротивник безпечний: старомодна бiлоснiжна сорочка, штанцi – ги-ги! – з охайно напрасованими «стрiлочками», розсiяний погляд…

– Потворка! – прошепотiла Олена i в мить радiсно вхопила його за руку, в якiй той стискав картку з номером: – Ваш виграв!

– Що? – не зрозумiв Плющик.

– Тьху, потворко! – беззлобно обурилась Оленка. -

Ваш номер виграв.

I вона зiбгала свою картку в руцi. Плющику поталанило вперше. З Шекспiром. Про решту вiн поки що не знав. Не знав, тому i запитав у засмученої дiвчини:

– Любите Шекспiра?

– Люблю… – вiдповiла Олена i почала просуватися до виходу – аукцiон закiнчився.

Несподiвано Плющик уявив (хоча фантазував на цi забороненi теми доволi рiдко), що це вона сказала ЙОМУ! Ось ЦЕ. Це саме. Це слово…

Як воно звучить? Лю-блю…

Тут Плющик з жахом i соромом констатував, що думає про… жiнку.

Вiн, негарний, незграбний, той, що нiколи не мав успiху у жiнок! Вiн думає про жiнку. Цiкаво, що б на це сказала мати? Вона так мрiє про внукiв… Господи, про кого?! Про внукiв! Таких собi рожевих iстот в мереживi i гольфах з балабонами… Дмитру це точно не сподобалося б. Адже наразi вiн єдине божество в хатi. Навiть пахне, нiби щойно з Олiмпу – шампунем.

Так, а до чого ж тут ВОНА? Та вона ж i є – жiнка! Тобто матерiалiзоване втiлення поняття, про яке вiн завжди думав вiдсторонено, як, наприклад, про купiвлю вiлли на Канарах.

Плющик з невластивою йому нахабнiстю почав працювати лiктями, розштовхуючи натовп, який щiльною хвилею сунув до вузького виходу. Рудий «кiнський хвiст» маячив десь далеко попереду. Вiн ледве наздогнав дiвчину i вхопив за руку (вiн не знав, як поводитись з жiнками, аби сподобатись).

– Вiзьмiть мою картку! – зопалу вимовив вiн.

– Навiщо? – висмикнула руку вона.

– Але ж ви любите… Шекспiра! – Плющик навмисно зробив паузу i, зачаївши подих, чекав на те саме слово.

– Ну… люблю. То й що?

– А я тут зовсiм випадково, менi це нi до чого! – гаряче брехав Плющик. – Я взагалi книжок не читаю!

– Спекулянт, певно?

– Чому спекулянт? Я лiкар. Вухогорлонiс. Плющик. Семен. Друга мiська полiклiнiка.

Щось в ньому змусило Олену затриматись, подивитись на нього уважнiше.

Що саме? З одного боку, потворка i дивак, з другого – лiкар, з третього – має таке ж захоплення, тiльки чомусь так непереконливо бреше, вкриваючись рум'янцем. Кумедно.

Словом, пiшли вони до сусiдньої кав'ярнi-шашличної.

Але шашликiв там чомусь не було. I взагалi нiчого не було, крiм пирiжкiв з лiвером i какао. Дивно, як людей зближує їжа, байдуже яка: чи стiл з фаршированою осетриною, чи холодний лiвер, чи склянка насiння, роздiлена порiвну.

У цей день Олена Березовська отримала, по-перше, сонети Шекспiра видання 1956 року, по-друге, чоловiка для душi.

Її замiжнi подруги вважали, що чоловiкiв як мiнiмум треба мати не менше двох. Один з яких обов'язково для душi.

Плющик в розряд для душi пiдходив iдеально: цiкавий спiврозмовник (виявилось, що лiкар-вухогорлонiс має енциклопедичнi знання з усiх можливих галузей мистецтва!), професiя пiдходяща (i не важливо, що «вухо, горло i нiс» – теж якась користь), не лiзе (хоча б раз спробував взятися за талiю – так нi: все пiд лiкоть!) i, найголовнiше – потворка! Тобто повна безпека закохатися. Гарантiя. Фортеця.

I ось на тобi – мати! Алевтина Сергiївна Березовська щодня пiдточувала цю фортецю:

– Семенчик – диво! Семенчик – знахiдка для тебе! Вiн тебе обожнює. Чого ще треба? Вiн тебе все життя на руках носитиме! Та й iнша не вiдiб'є. Вiчний спокiй! I подумати: цитує Шекспiра й Байрона з першоджерел! У наш час!!! Лiкар з перспективою. Розумний. Тихий…

– Потворка!!! – вигукувала Олена щоразу рiзкiше.

Одного разу вона сказала йому:

– Ти – потворка. Божевiльна потворка не вiд свiту сього. Я виходжу замiж!

Плющик закляк.

Вони бродили осiннiм сквером, що дощенту був заповнений дiтьми i старенькими…

– За кого? – голос впав i з горла вийшов лише якийсь незрозумiлий

клекiт.

– Що?

– За кого?… – знову клекiт, але вона зрозумiла.

– Та за тебе ж, дурнику!!!

Завiса! Завiса. Завiса…

Було весiлля.

Був ошаленiлий вiд щастя Плющик, його мати, що ридала в жорстку шерсть тремтячого Дмитра, були гостi – медперсонал полiклiнiки № 2

i спiвробiтницi нареченої, був шикарний стiл в ресторанi «Джерело», були подарунки, квiти, тости i танцi.

Була бiла сукня, фата, троянди, було тихе так в РАГСi й обручка з дорожезним антикварним дiамантом, яку десь «вибiгав» Семен. Але нареченої не було. Вона сидiла з вiдстороненим обличчям. Вiдволiкаючись вiд курчат «табака», її спiвробiтницi кидали на неї докiрливi погляди: «Тепер треба шукати iншого для душi!»

Добряче розiмлiлий Соєв обiймав нареченого i шепотiв у вухо брутальностi про переваги i недолiки сiмейного життя. Помiтивши, що Олена не повертається зi своєї позахмарної далечини, Плющик засумував, не вiдгукувався на багатоголосе «Гiрко!», а пiд кiнець свята вперше в життi побився з Соєвим…

Ось так у Оленки Березовської з'явився чудовий чоловiк. I багато хто з її колег вважав саме так. Секретарку Раєчку вражало те, що вiн медик; Галину, яскраву блондинку, що косить мужикiв направо-налiво, те, що вiн «лопух, яких можна дурити усе життя»; Марiчка була в захватi вiд його начитаностi. I всi, слiдом за Оленкою, казали – потворка. Але, звiсно, поза її вухами.

А загалом турбюро жило своїм звичним життям.

I нiхто вже не пирскав в кулачок, коли Олена, зателефонувавши чоловiку, казала:

– Привiт, Потворко!

Та ось стався iнцидент.

Ледве до мiлiцiї справа не дiйшла. Навiть побої знiмали!

«I через що вона так сказилася?!» – вигукували потiм свiдки.

Отже, пiсля обiдньої перерви, Раєчка, що завжди залишалася на мiсцi через якусь складну дiєту, сказала:

– Телефонував твiй Потворка!

Звичайнi слова.

Нi, давайте, по порядку.

Розберемося.

Отже, Олена Венiамiнiвна Плющик повернулася з обiдньої перерви, а Раїса Миколаївна Онишко повiдомила:

– Телефонував твiй Потворка!

– Хто телефонував?

– Твiй Потворка!

– Хто???

– Та кажу ж: твiй Потворка!!! Просив переказати, що пiсля роботи все купить сам… Ти що, не дочуваєш?

– Я чую. Але хто дзвонив??? Повтори!!!

– Потворка твiй!!! – прокричала Раєчка в саме Оленчине вухо.

I тиха iнтелiгентна Олена раптом з вереском накинулась на неї.

Забрязкали по пiдлозi iндiйськi буси…

Завiса…

П'ЯТЬ ХВИЛИН

«П'ять хвилин… Лише п'ять хвилин…» – оксамитовим голосом бентежить серця жiнок бальзакiвського вiку динамiк на набережнiй.

Ганна їсть морозиво, воно майже тане в руках, тече мiж пальцями.

Його треба негайно з'їсти.

«П'ять хвилин – це багато чи мало?» – запитувала колись в старому фiльмi юна Люся Гурченко. Свiт нiби зациклений на цiй кiлькостi хвилин – все зводиться до них.

Ганна мимоволi згадує свої п'ять хвилин. П'ять хвилин, що перевернули свiт…

…Це був час аеропортiв, нiчних таксi, час чужих лiжок, якi пропахли олiйною фарбою, i червоних до чорноти троянд. Давнiй, майже забутий час.

Ганна продавала речi за безцiнь, розносила їх по знайомих i подругах, i щоп'ятницi купувала на вирученi грошi два квитки на лiтак: туди-назад. I там, в iншому мiстi – далекому, вкритому туманами i хмарами – на неї чекали тi нiчнi таксi, чужi лiжка i червонi до чорноти троянди.

Вогнi аеропорту, що наближались у висотi, були щастям, вогнi аеропорту на землi наступного дня – маленькою смертю. Особливо жахливими здавалися їй тi п'ять хвилин в огидному примiщеннi, що по-в'язничному називалося накопичувач.

У нього запускають по одному поважнi тiтки в синiх формах.

Мiлiцiонер ретельно переглядає паспорт, зиркаючи з-пiд лоба.

Пiд цим поглядом Ганна зменшується, скручується пiд панцирем, мов равлик. Молодий сержант з подивом оглядає її потертi, подертi й обрiзанi вище колiн джинси, футболку з неймовiрним рукотворним вирiзом, оглядає затертий до сивини рюкзак. Ще б пак! У такому виглядi їй бiльше пiдходить мандрувати автостопом з яким-небудь розтриклятим далекобiйником.

У накопичувачi тоскно топчуться тi, хто приїхав до столицi у вiдрядження, – у вже несвiжих, «вiдпрацьованих» бiлих сорочках (краватка або в кишенi, або телiпається пiд розстебнутим комiром – можна розслабитись), матусi з дiтьми, що з виском i криком ганяють по периметру тiсного примiщення – нiщо їх не бере! Чоловiки, що мучаться забороною на тютюнопалiння i готовi проклясти все на свiтi, адже рейс триватиме двi години. I решта, решта, решта…

Щоб побачити самотню постать за ґратами, Ганнi доводиться пiдстрибувати i крутити головою.

«Ще п'ять хвилин!», – каже сувора чергова у фiрмовiй пiлотцi, з-пiд якої стирчать кудельки перепаленої «хiмiї«.

Вона невдовзi очолить череду пасажирiв i, мов Мойсей пустелею, поведе порожнiм летовищем до аеробуса. I тодi самотня постать за ґратами розтане в сутiнках, а разом з нею зникнуть i чорнi троянди, i вогнища, i майстернi:

Цiлих п'ять хвилин! Це означає, що ще можна жити, дихати i навiть…

Ганна кидається до суворої перепаленої блондинки.

– Можна менi вийти на цi п'ять хвилин?! Конче потрiбно…

Блондинка з подивом i майже огидою до її молодостi вдивляється у подертi джинси i декольте. Навiть мiлiцiант повернув голову. Ганна напевне знає, що вiд неї пахне французькими парфумами, вогнищем, трояндами, учорашнiм нiчним дощем i – зовсiм-зовсiм трохи! – коньяком з дивною назвою «Метакса»…

Цей неймовiрний коктейль запахiв у поєднаннi з бомжацьким прикидом зiб'є з пантелику будь-кого.

«Ну будь ласочка!», – благає Ганна. Пасажири теж з подивом розглядають її – ну i нахабна нинi молодь!

«Добре, йдiть!», – раптом дозволяє блондинка, схожа на весь цивiльний флот, i киває мiлiцiонеру, мовляв, дiвчинi треба, нехай збiгає, ми ж не звiрi…

– Тiльки наплiчник залиште! – каже той.

Брама пропускника з червоним лiхтариком нагорi вiдчиняється, як брама до раю. Ганна вдячно киває i виривається назовнi, до заґратованого парапету, швидше. Швидше туди, де…

Де її зустрiчають наймiцнiшi обiйми (перед прощанням обiйми багаторукi, як бог Шива!), найпалкiшi поцiлунки (мов останнє бажання перед стратою), найнiжнiшi, найвiдвертiшi i найнезрозумiлiшi шепотiння (так перемовляються мiж собою лише дерева i птахи).

«Пора…», – нарештi каже Ганна i вiдриває, вiдлiплює, вiддирає вiд себе руки.

Одна хвилина з п'яти промайнула. Ганна знову перетинає порiг накопичувача, демонструючи мiлiцiонеру i блондинцi свої кишенi – бомби в них немає!

А вони все бачили! Й iронiчно перезираються. На своєму аеропортiвському вiку вони бачили тисячi подiбних сцен з поцiлунками i клятвами, якi нiколи не здiйснюються.

Публiка в накопичувачi продовжує нудитись, понуро топтатися на мiсцi – лавок тут не передбачено. Дiти замучили питанням: «Коли полетить лiтак?». «Скоро! Ще чотири хвилини!», – за всiх матусь голосно повiдомляє чергова, на всю котушку використовуючи свою короткочасну роль вершительки доль.

Господи, цiлих чотири!

Ганна з божевiльними очима знову рветься пiдкорювати кам'янi серця монументальної блондинки i її юного напарника.

– Ще на три хвилинки… – втративши сумлiння, честь, глузд, благає Ганна.

Але щось, певно, є в її поглядi. Щось таке… Те, чого нi з чим не сплутаєш. Навiть якщо ти бездоганний страж порядку чи безжальна блондинка, спотворена пергiдролем у дешевiй перукарнi.

– Одну! – беззаперечно каже чергова.

– Двi! – нахабно торгується Ганна.

– Ну добре – двi! – погоджується та. – Але майте на увазi, дiвчино, за двi хвилини подадуть аеробус i якщо…

Ганна вже не чує. Їй байдуже. Вона летить за ґрати. Вона нiчого не помiчає.

А дарма!

I сержант, i чергова, i тi, що їдуть з вiдрядження, i пишнi матусi, i знервованi без цигарок татусi, i студентик в бейсболцi, i всi-всi тимчасовi заручники накопичувача прикипають до скла i дивляться туди, де розгортається вселенська драма пiд назвою «Я помру без тебе!»…

I раптом… Так, саме РАПТОМ на цей людський острiвець, зiтканий з млосного очiкування, дорожньої нудьги, спраги, задухи i дитячого вереску повiльно, мов дев'ятий вал на картинi Айвазовського, накочується мерехтлива, свiжа, зiткана з невагомого свiтла хвиля кохання – сущого i живого на вiки-вiчнi. Вона руйнує суворий дашок брiв над очима мiлiцiанта, зрадницькою сльозою блищить в пiдведених кривою «стрiлкою» очах чергової, виривається зворушливим подихом з вуст матусь, хмелить чоловiкiв, змушує вiдкрити рота студентика…

– Це ж треба… – видихає хтось i пускається у свої романтичнi спогади.

Накопичувач пульсує, як одне велике серце, заражене вiрусом кохання. Усi як один готовi чекати Ганну стiльки, скiльки потрiбно. Хоч вiчнiсть, що не варта цих п'яти хвилин загальної любовi!

З розпашiлим палаючим обличчям повертається Ганна до «стiйла» i наштовхується на погляди – море ласкавих людських поглядiв, спiвчутливих кивкiв, пiдбадьорливих жестiв i свiтлих посмiшок з домiшком свiтлого суму.

– На жаль, бiльше часу немає… – каже чергова, змахнувши чорний струмок зi щоки. Вона стає на чолi процесiї i зi скреготом вiдчиняє другу браму, що веде до летовища.

«Бiльше часу немає…», – каже собi Ганна, рiшуче пiдхоплює свiй наплiчник i йде супроти загального потоку.

I всi полегшено зiтхають, смiються, розступаються перед нею, даючи дорогу. I сержант – уже вкотре! – вiдчиняє дверцята накопичувача i весело прикладає долоню до козирка.

I в його поглядi немає iронiї. Тiльки трiшки заздрiсть. До того, хто стоїть там, за ґратами, як багаторукий Шива…

…»Лише п'я-а-а-ать хвилин…», – спiває оксамитовий баритон в динамiку на набережнiй.

Морозиво давно вже розтануло в руках. Усе, все розтануло.

За якихось п'ять хвилин…

КОЛИСЬ ДАВНО…

…Вiн тепер iснує лише у вашiй уявi. Той чоловiк, якого ви знали колись давно. Вiн загубився у глибинах пам'ятi, серед нових друзiв, дрiбних i незначних подiй, в метушнi побуту, у вогнях мiст, у пошуках хлiба насущного.

Часом, коли вам буває дуже сумно, ви подумки говорите з ним, згадуєте вашi прогулянки, його зворушливi зiзнання, скаржитесь на те, що не складається, хвалитесь успiхами. I що старшими стаєте, то частiше вас збурює грiшна думка про нього – єдиного, хто мiг би вас зрозумiти i… втраченого вже назавжди.

Здається, що саме з ним життя вдалося б, саме вiд нього народилися б найгарнiшi й найслухнянiшi дiти, що саме вiн колись був призначений вам для розради. Йому можна було б розповiсти все, знаючи, що вiн все зрозумiє i вибачить. Але ви не оцiнили i пiшли далi. Далi вiд нього.