Текст книги "Матадор. Нотатки авантюриста"

Автор книги: Ігор Зарудко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

8

Я знову повернувся на свою роботу. Літо було в розпалі – сонячно, тепло. Дивитися крізь вікна офісу на чудову погоду й на жінок у коротких спідницях було просто нестерпно. У такі хвилини я неодмінно згадував свою Вишеньку – її ніжки мені дуже подобались. Я їв морозиво, пив каву з Арменом і грав з ним у Boxhead. Так минало літо. Дім – робота – дім. Зайоби на роботі, незважаючи на відсутність самої роботи, були весь час. Це добряче напружувало. Керівництво вигадувало казна-що, аби нас хоч чимось зайняти, аби ми тільки не вештались офісом без діла. Дійшло до того, що ми наводили порядок у кімнатах з обладнанням, тобто перетворювалися на прибиральників. А тих кімнат, скажу я вам, було чимало. Кава, морозиво й Boxhead тоді «відпочивали», а ми брались за віник, лопатку й ганчірку. Отак і минало літо.

Наближалася моя відпустка. Ми з Марією вирішили не планувати, як будемо її проводити. Зберігали інтригу. Хоч точно знали, куди поїдемо – у Штормове. Це база відпочинку біля Євпаторії. Там Марія провела багато літнього часу в дитинстві. Штормове славиться своїми дельфінаріями. Я ніколи не бачив дельфінів на свободі, тому хотів поїхати туди більше за неї. Квитки вже в кишенях, і хвилюватися не було чого. Власне, я й забув, коли те робив, тобто хвилювався.

В останній робочий день, перед моєю відпусткою, ми з Арменом посіли в Boxhead четверте місце у світі. Нашу команду ми назвали іменем нашого керівника, щоб нас не спалили в разі чого, крім того, і його прославили на весь світ. Подумати тільки – четверте місце у світі!

9

Зібрався я швидко: зубна щітка, паста, рулон туалетного паперу, труси, три футболки, джинси, кофта та банка меду (мед я взяв спеціально для Марії, бо вона дуже любить зелений або трав’яний чай з медом). Рюкзак вийшов великий, хоч речей було зовсім небагато. Пішов до Марії. Вона теж зібрала свої речі: зубна щітка, паста, туалетний папір, футболки, шорти, білизна, косметика, гребінець, серветки вологі, серветки звичайні… Цей список можна було б розписати сторінок на три-чотири. Жінки! Її рюкзак був надто важкий. Частину речей довелося перекладати до моїх скромно складених трусів, що лежали нагорі. Усі намагаються покласти їх у два, а то й три пакети й заховати на самісіньке дно валізи, а в мене вони лежали нагорі, як сніг на вершинах гір. За хвилину мій рюкзак поважчав кілограмів на шість. Марійчина мама приготувала нам харчі на дорогу й поклала їх в окремий пакет. Ми попрощалися з усіма, помахали їм ручками й зачинили за собою двері.

– Головне, не загубити судок, – сказала Марія.

– Який іще судок?

– Ну, з їжею, не гальмуй!

– Та ну, як ми його загубимо? Усе буде джаз, кажу тобі. Я проконтролюю.

– Ось це мене й турбує, – сказала Вишня, саркастично посміхнувшись.

У свій законний третій вагон ми зайшли останні. Я щось чохлив на платформі. Зараз уже не пригадую чому. Найбільший прикол усіх моїх поїздок полягає в тому, що я завжди їду або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Колись мені урвався терпець, і я почав розказувати це своїм друзям так, як тоді розказував Марії.

– Ну що за хрінь?! Я постійно їжджу або в першому, або в третьому, або в останньому вагоні. Це, мабуть, якесь прокляття!

– Та ні, я теж так завжди їжджу. Сама нічого не розумію.

– Може, в інших ніхто не їздить? Вони точно їдуть порожні або… (я зрозумів, що сказав дурню) … Ну, хтозна. Не знаю!

– Я думаю, – спокійно почала Вишня, – питання в ціні. У середніх вагонах купейні місця, а ми завжди беремо плацкарт. Хоч, звісно, це теж не пояснення.

– Круто. Ніколи не думав про це…

Мабуть, тому я так довго чохлив тоді на платформі. Я думав про те, що сказала Марія. Але в мене все одно залишилось одне питання: хто-небудь коли-небудь куди-небудь їздив у другому вагоні? Я – ні.

Те, що приготувала нам Марійчина мама, мені сподобалося. Ми випили по чашці галімого зеленого чаю й повлягалися спати. Я заліз на другу полицю. Марія дивилась у вікно. Я заснув. Прокинувся десь за годину. Марія так і дивилась у вікно.

– Ти що, не спала? – спитав я.

– Ні.

– Не гони, поспи, лялечко.

Вона глянула на мене так, що я враз замовк. Тим паче що прокидатися нам треба було десь о четвертій ранку. Святі небеса! Хіба це можливо? Четверта ранку… І я заснув знову. О четвертій у кишені моїх джинсів завібрувало. Курва, будильник. Я вимкнув його й глянув на нижню полицю. Марії не було. Як я вже казав, прокидаюсь я майже завжди злий і незадоволений, хоч о четвертій ранку, хоч о першій дня. Незадоволений або тому, що рано встав, або тому, що багато спав і нічого путнього не встиг зробити. За кілька хвилин повернулася Марія. Її обличчя було чисте й свіже, а очі світилися радістю й щастям. Чого не можна було сказати про мене. Із перекривленим і незадоволеним обличчям я буркнув:

– Доброго ранку, крихітко.

– Доброго, – сказала вона бадьоро, – я вже відчуваю море.

Я глянув на її волосся – море й справді було неподалік. Річ у тому, що на підвищену вологість у Марії якось по-особливому закручується волосся. Інколи мені здається, що в кожній її волосинці тече кров – так, як у тілі кожного з нас.

– Як тобі спалось? – спитав я

– Ти знаєш, добре. Я дивилася на чорну ніч, на самотні ліхтарі, такі самотні, як я цієї ночі.

Розуміючи, що в мій город вже починають летіти камінці, я замовк. Зліз із полиці й почалапав до туалету, щоб облити обличчя водою, аби хоч якось наблизитися до тієї чистоти, якої ми всі так прагнемо. Потяг зупинився на станції Айвазовська близько п’ятої ранку. Ми вийшли випити кави. Правда, тут не все було так просто, бо п’ємо ми тільки натуральну каву, а знайти її не завжди легко. Я чомусь випромінював оптимізм.

– Зараз я все знайду, посидь тут. Я миттю.

– Добре, тільки ж натуральну.

– Так-так, іншу я не візьму, ти ж мене знаєш.

– Угу… – посміхнулася вона.

Її посмішка розбудила сонце, і воно почало підніматися з-за горизонту, прикритого верхівками будинків, вокзалом та церквою. Метрів за сорок світився кіоск з хот-догами, гамбургерами, бутербродами, чаєм і кавою. Як з’ясувалося, кава була розчинна. Я пішов шукати далі. Ходити довго мене вломило, і я взяв по стаканчику розчинної кави й по шоколадці.

– Натуральної нема, – сказав я Вишні, – я взяв розчинну. Підійде чи вилити?

– Вилий.

– О’кей, – я вилив каву. – Будеш шоколадку з горіхами?

Від солодкого вона відмовилася тільки один раз за весь час нашого знайомства.

– Давай, – усміхнено і якось по-хижацьки сказала вона.

Її очі горіли в передчутті шоколаду. За день вона з’їдала його цілком достатньо. Узагалі вона здебільшого була весела й кумедна. Я часто з неї сміявся. Мені це подобалося. Вона мені подобалася. Тобто вона мені подобається.

Нарешті відкрився й магазин. Ми пішли за фруктами, хоч я тоді був ладен з’їсти все, що продавалося в тому магазині. Ми купили банани, яблука, апельсини й плавлені сирки. Повернулися на лавку.

– Щось я зголоднів, – сказав я Марії.

– Та ми ж снідали годину тому.

– Знаю, але все одно їсти хочеться. Це, мабуть, підвищена вологість так на мене впливає. Он у тебе навіть волосся закрутилось. – Її кучері стали ще кращі.

– До речі, де судок?

– Який судок?

– Судок, у який мама поклала нам їжу. Ми вчора вечеряли з нього, а сьогодні снідали. Ну той, що ти мав не загубити…

– Я мав не загубити? – повторив я, мов Джамшут.

– Так, ти сказав мені, що проконтролюєш це.

– Так. Сказав і проконтролював. Ось він… ось… так… – я почав ритись у рюкзаку. – Так, це твої речі, це мої труси… Так… він мав бути зверху. Чого б я його так глибоко засовував? Ага… Ні, не він.

– Ти його забув?

– Та ні, зараз! Зараз, зараз…

– Забув?

– Ти знаєш, крихітко… мабуть… таки забув. Це все ота бабця… – Поруч із нами їхала абсолютно нормальна бабця з купою великих картатих торб. І тепер я намагався зробити її винною в тому, що забув судок.

– Бабця тут ні до чого. І ти це прекрасно знаєш.

– Вибач, Вишенько. Повернемось, і я куплю тобі такий самий судок. Я його чудово запам’ятав, можеш мені повірити.

– Угу. Кришка на ньому яка була?

– Зелена.

– Вона була блакитна, – сказала Марія й важко зітхнула.

– Ну, купимо, зайчику, купимо ми той клятий судок.

– Він не клятий…

– Добре, добре! Повернемося в Харків і знайдемо його, чесно тобі кажу.

До речі, судок я так і не купив. За що вона мене любить – не можу збагнути. Але любить. І я впевнений – любитиме вічно, що б там не було.

У касі автовокзалу № 2 на станції Айвазовська нам повідомили, що наш автобус в Щолкіне вирушає близько дев’ятої ранку. Ми сіли його чекати. Я думав про судок. Як він там зараз один у порожньому вагоні на залізничному вокзалі Феодосії? Один, як пінгвін на кризі, що відкололась унаслідок глобального потепління й прямує собі Атлантикою без шансів на повернення. Ми про щось говорили, сміялись.

Нарешті під’їхав автобус. Наші місця були не поряд. Нам довелось обмінятися з одним хлопцем квитками. Мені він здався цікавим. В автобусі я заснув. Марія дивилась у вікно. Виходити нам треба було, не доїжджаючи одну зупинку до кінцевої. Наша зупинка називалася «Дробівка». Коли ми вийшли з автобуса, з одного боку на нас дивилися гори, а з іншого – степ.

– Що тобі більше подобається – степ чи гори? – спитала Марія.

– Степ, – сказав я.

– І мені.

– Я тебе люблю, Вишенько.

– Угу, – сказала Марія так, що мені здалося, ніби вона й досі думає про судок.

У Дробівці один мій знайомий мав невеликий будинок. Я вже гостював у нього раніше. Саме в ньому ми й збиралися пожити кілька днів. Я відлив на зупинці, наче привітавшись зі степом, і ми подалися в бік пагорбів, де й стояв той будинок.

– Я приблизно знаю дорогу. Ще трохи пам’ятаю, – запевнив я Марію.

– Добре.

Я чітко пам’ятав, що тут є два однакові будинки. Один із них і належав моєму знайомому. Піднявшися на пагорб, я зрозумів, що ми прийшли зовсім не туди, куди треба. Довелося повертатися назад. Ми йшли берегом моря. Вода в ньому вигравала й виблискувала. Хвилі мірно накочувалися на берег. Яскраво світило сонце, пестячи нас своїми пообідніми променями. Під ногами, наче партизани в лісі, бігали ящірки й стрибали коники. Головне – не наткнутися на павуків. Життя прекрасне.

За якийсь час ми таки знайшли будинок. Звідти якраз з’їжджали якісь відпочивальники. Ми провели їх, зітхнули й почали насолоджуватися: Марія – природою, я – Марією. Вона посміхалась і робила салат. Я різав лаваш. Нам було добре. Пообідавши, ми спустилися до моря, де зовсім не було людей. Дивлячись на гостре каміння й скелі, ми зрозуміли, чому ця місцина називається Дробівка.

Ми пили домашнє вино, їли фрукти й м’ясо. Сходили в сусіднє селище. На узбіччях автотраси, що вела до нього, валялися дохлі їжаки. Багато. Було таке враження, наче їх хтось віз у кузові вантажівки, при цьому від когось тікав і ними відстрілювався. Така собі їжакова зброя – кров, голки й розпач. А ще ми побували на музичному фестивалі, який називався «Сусідній світ». Трохи пострибавши під драйвову музику, ми зайшли до імпровізованого бару. Замовили пива.

– Здається, ми з вами їхали в одному автобусі? – спитав у нас хлопець.

– Так, – сказав я, відірвавшися від пляшки.

– Ви круті.

– Мабуть. Ми про це не думали.

Марія засміялася, наш новий знайомий теж. Я пив пиво.

– Мене звати Антон.

Ми теж назвали свої імена. Виявилося, що він вокаліст російського гурту «Останні танки в Парижі», який виступав тут сьогодні. Я згадав, як слухав цей гурт, коли панкував у свої дев’ятнадцять. Прикольно: часом життя підносить нам на таці всі наші бажання, часом навіть кладе їх у рот, та, коли ми цього не бачимо й не відчуваємо, воно, життя, пережовує нас самих, звільняючи місце для інших людей, для інших мрій та інших обставин.

Сиділи ми з ним близько години й просто спілкувалися. Нас навіть не косило вбік. Десь на березі моря гомоніли п’яні панки, а там, де було темніше, хтось займався сексом. Наша розмова була така невимушена й душевна, наче ми були трьома друзями, котрі разом пережили війну у В’єтнамі, а тепер ось випадково стрілися й навмисне не згадуємо ті часи. До Антона раз по раз підходили молоденькі дівчата, брали автографи й фотографувались із ним. Фотографувати просили мене. Але я не вмію цього робити як слід. Шкода тих дівчат, які вдома будуть розглядати свої фотки. Думаю, вони мене проклинатимуть.

Антон зовсім не реагував на фанаток у купальниках. Натомість він розказував, як дуже любить свою дівчину – пітерську модель. Казав, що вона просто гарна і що їм добре разом. Правда, зараз вони трохи посварились, «ну та то х…йня». Потім до нього підійшов барабанщик. Ми познайомились і з ним, замовили ще пива.

– Ні-ні, нам уже треба йти, – енергійно запротестував той із паличками, чийого імені я вже не пам’ятаю.

– Зараз, ще п’ять хвилин і підемо, – сказав Антон.

– О’кей.

Ми проговорили ще п’ять хвилин.

– Крапка, пішли.

– Добре.

Усе відбулося, як у військових.

Вони пішли на сцену, а ми під сцену. Усі знову стрибали. А я просто стояв. Марія танцювала. Натовп шаленів. Коли гурт закінчив виступ, ми повернулися за столик і відновили нашу приємну розмову про міста, мешканців цих міст і своїх жінок. Він повторював, що закоханий у свою модель, а я повторював, що закоханий у Марію, показуючи на неї поглядом. Потім Антона забрали свої. Іти з ними ми не схотіли.

Узяли таксі й поїхали в Дробівку, минаючи трупи їжаків по боках автотраси. Коли нас висадили недалеко від нашої «хати», мені здалося, що зараз ті їжаки оживуть і відіграються на нас за всіх, хто їх душив. Мені їх було шкода. Не повезло тваринкам.

Додому ми дісталися без зайвих пригод, якщо не брати до уваги пса, що здійняв галас, а разом із ним і кілька сусідів. У хату ми зайшли о третій ночі. Нас огорнула тиша, точніше дві – одна нічна, інша – морська. Ми випили трохи домашнього червоного вина й полягали спати. За вікнами сюркотіли коники й саранча. Мабуть, павуки не встигали з’їдати їх усіх. Я обняв Марію і заснув.

Коли я прокинувся, на столі вже стояв салат зі свіжих овочів і фруктів. Марія у мене – золото. Ніяк не можу зрозуміти: за що така дівчина може мене любити? Але це приємно – бути її коханим. Я від цього шаленію.

Того ранку ми вирішили валити з Дробівки наступного дня. Здається, усе цікаве ми тут уже побачили. День минув без пригод, а вночі мені пощастило спостерігати останню цікавинку цієї місцини, а точніше – на небі над нею. То був бермудський трикутник. Одна смуга проходила по екватору (я його теж побачив), але де інші дві – я вам не скажу. Ранком наступного дня ми сіли в автобус і рушили в край блакитних пагорбів, у край вин і коньяку – у Коктебель. Місця в нас знову були не поряд. Ми обмінялися з якоюсь жіночкою. Вона виявилася дуже чемною, бо заради нашої втіхи кілька годин сиділа на незручному місці, де мав сидіти я. Але докори сумління мене не мучили.

У Коктебелі ми зустрілися з моїм знайомим Валерою. Він дуже гарна людина. У нього був свій катер. Улітку він влаштовував для охочих морські прогулянки та рибалку й цим заробляв на життя. Я вже зупинявся в нього колись. Пам’ятаю, як він пригощав мене рибою, яку впіймав незадовго до мого приїзду й засолив. Коли я відірвав їй голову, на мене полізли гарячі кишки. Але загалом вона була смачна, хоч рибу я, у принципі, не люблю.

Привітавшись із ним, ми пішли обідати. Я їв український борщ і пив каву. Марія замовила собі суп з мідіями, салат без майонезу й сік. Після обіду ми пішли на берег до Валери. Наближався шторм, тож купатися ми не стали. Я допоміг Валері затягти подалі на берег катамарани й рятівну шлюпку. Ми з Марією зібралися на Лиську. Він запропонував нас підвезти. Ми, звісно, відмовлялися до останнього, але оскільки Валера вдвічі старший за мене, то й мав удвічі більше шансів переконати мене. Насамкінець ми погодились.

Автівка в нього старенька. На задньому сидінні лежав гвинт від катера. Марія сіла на переднє сидіння, я сів на гвинт. Поїздка була не довгою, але стрьомною. Болти з того гвинта раз у раз упивалися в мої сідниці, залишаючи тимчасовий слід.

З’їхавши з траси, ми опинилися посеред невеликого лісу на ґрунтовій дорозі зі схилами й підйомами. Часом машина ревіла так, що здавалось, зараз вибухне й запрацює той гвинт, на якому я сидів. Але мене тішила думка про довгоочікувану Лиську.

До речі, Лиська – це Лисяча бухта. Кажуть, що її назва походить від морської лисиці. Хоч місцеві старожили запевняють, що раніше бухту називали Лисою через оголені берегові виступи, що височіли над нею. А Лиською її з часом назвали старі растамани від великої до неї любові.

Валера нас висадив, ми попрощалися. Він розвернув машину й поїхав. Коло нас були величні гори, чисте море… й растамани. Нас знову накрила ейфорія. Оскільки намет ми з собою не взяли, то спати нам було ніде. Але головне в кожній проблемі – це розуміння проблеми, а не спроба її розв’язати. Рішення завжди приходять самі. Ми пішли пити чай у найближчий заклад – критий великий намет радянського типу, чимось схожий на намет військової польової кухні. Узяли трав’яний чай із квітами. Вибирала Марія. Я не заперечував. Ми сіли на тахту.

– Зараз прийду, – сказав я Вишні.

– О’кей.

Я підійшов до бармена.

– Де тут можна пожити? – спитав я. – А то ми приїхали без намету, просто не знали, що сюди потрапимо.

– Можете в нас.

– На тій тахті, де п’ємо чай?

– Ні, у наметі. Ми здаємо.

– Добре.

Ми домовилися про ціну. У Лисьці ми пробули три дні. Тут у всьому – у повітрі, у сонці, у морі, у людях – відчувалася радість, відчувалася безпека від соціуму й свобода від буднів. Словом, цілий букет радості. Ми вподобали собі кафе, у якому снідали, обідали й вечеряли.

Наша наступна й водночас кінцева поїздка була в Штормове, про яке ми так мріяли. Вибиратися з Лиськи доволі складно. Там уздовж моря тягнеться стежка з виступаючим камінням, через яке треба перелазити. Крім того, ще й вода ледь не збиває з ніг. А ще треба пройти через маленький тунель. І не просто пройти, а пройти в стилі «лімбо». Так і дивися, щоб, бува, не вскочив у яку пастку. Довжина тієї стежки десь із кілометр. Виводить вона до містечка Курортне. Кажуть, що його мешканці не дуже люблять тих, хто приходить у їхнє містечко звідти, звідки прийшли ми.

Подолавши ще приблизно кілометр, ми нарешті дістались автобусної зупинки. Про автостоп ми тоді чомусь не подумали. Дивно, але факт! Автобусом повз край коньяку й Валеру ми знову приїхали на автовокзал № 2 в Айвазовське. Потім, знову ж таки на автобусі, до Євпаторії через Сімферополь. Зупинившися на головному автовокзалі Сімфера, ми вийшли купити пива й чіпсів.

Привокзальний ринок – це «щось». Його треба тільки бачити. Усі продавці бігали від лотка до лотка, кричали й лаялися. Більшість із них – з віниками. Вони вимітали все зі своєї території на територію сусідів і сварилися. Словом, справжня катавасія. І тривала вона весь час, доки ми там були.

Як з’ясувалося, на ринок з хвилини на хвилину мала прибути податкова, а дехто казав, що початок ринку вже «бомблять». Про це нам розповіла жінка, у якої ми купували пиво й чіпси. «До нас їде ревізор», – згадав я слова з комедії Гоголя, спостерігаючи за цією метушнею.

З Євпаторії ми приїхали в Штормове. І тут на нас накинулися жінки, які здавали житло. На одну з них ми повелися. Вона провела нас у будинок і показала кімнату. Два ліжка, тумба, стіл і шафа, умонтована в стіну, цілком нас влаштували. На подвір’ї росли два величезні кактуси, папороть і ще сила-силенна всілякої красоти. Я був просто ошелешений. Як могли всі ці квіти й кущики рости в одному ґрунті?! Рости не могли, але росли. Факт! Посеред цієї краси стояв столик, за яким ми періодично їли. Якось до нас завітав їжак.

– Тобі краще не їздити на Дробівку, – сказав я йому.

– Тихіше, – прошепотіла Вишня, – тихіше.

Вона налила йому молока. Він попив і побіг геть. Неймовірне видовище – їжак п’є молоко з рук твого щастя.

Штормове підкорило мене своїми краєвидами. Горизонт був з усіх боків, але так далеко, як може бути далеко найзаповітніша мрія. Я вже казав, Марія бувала тут у дитинстві. Вона часто розповідала, що в Штормовому є два озера: Ойбурзьке, з блакитною цілющою глиною, яке місцеві називали просто лиман, і безіменне солоне. Вишня казала, що воно рожеве. Вона мріяла показати їх мені. І ось її мрія збулася.

Одного ранку вирушили до озера. Оскільки це було неблизько, Марія розбудила мене о сьомій ранку. Поснідавши нашвидкуруч, ми пішли піщаною дорогою. Праворуч від нас у вранішніх сонячних променях мріло море, панував повний штиль. Не було жодної хвильки. Море було спокійне й нагадувало прозоре блакитне дзеркало. Словом, чарівне видовище. Утім, наш романтичний настрій був геть зіпсований, коли підійшли до наметів із відпочивальниками. Ті якраз займалися своїми ранковими справами. Нічого особливого. Згоден. Але ж не у всіх на виду. Чесно кажучи, у ту мить я навіть пошкодував, що в мене теж є руки, ноги, голова… Що я теж людина…

Ми йшли далі. Нас обігнала міліцейська машина. Слава Богу, вона не зупинилася. Мабуть, у них не було зайвого часу. Здійнявши куряву, автівка сховалась у ній, як у вестернах ховаються круті ковбої після перемоги над злодієм, отримавши винагороду десь так у тисяч десять доларів. Ми мали повні штани радості. Відкашлялись і почалапали далі.

Удалині замаячила Попівка – улюблене місце «хіміків» улітку. Пройшовши ще сотню-другу метрів, ми побачили безіменне солоне озеро. Воно й справді було рожеве. Я зняв потріпані кеди, поставив поруч із Марійчиними сланцями, і ми почали заходити у воду. Спочатку чорна в’язка багнюка, наче дорога в пекло, потім відчуваєш під ногами кришталики солі. Я впав у транс. Окрім нас, на озері були чайки, білі й великі. Інколи вони сміялися. Ми покайфували, вийшли з води, узяли взуття й пішли до лиману, до озера з блакитною глиною.

– Мені доведеться на тебе сісти, – сказала Марія.

– Це ще чому?

– Ну, щоб ти глину з дна дістав.

– Та я й так дістану, – сказав я, бо згадав слова батька, які він часто мені повторював: «Не давай жінці сідати собі на голову».

– Ти не зможеш її дістати.

– Зможу. Це ж я.

– О’кей, – якось важко сказала Марія.

– Думаєш, не зможу? – перепитав я.

– Думаю, ні.

– Ну, якщо ти так думаєш, тоді сідай, – згодивсь я, бо ж моя Марія – не жінка, а янгол, а янголи вже давно сидять у нас на плечах: один на лівому, інший на правому, один білий, інший червоний. – Сідай трохи вище… Ось так. О!

– Тобі зручно? – спитала Марія, умощуючися на моїй чи то спині, чи то шиї.

– Та нормально.

Я колупався в дні пальцями. З берега на нас позирали люди – чорні, як африканці, і якісь гладкі. Набравши глини, ми вилізли на берег.

До речі, з нами під одним дахом жила родина: тато, мама, донька й син. Донька весь час, неначе заграючи, поглядала на Марію, коли та робила щось на кухні. Дуже гарненька дівчинка-білявка. Мене вразили її очі: вони були схожі на очі русалки з далеких заток глибоких океанів. Ось тому я її тут і згадую.

Якось ми вирішили піти й набрати трохи блакитної глини з лиману, щоб узяти її з собою. Марія не дуже добре себе почувала.

– Я піду сам, крихітко, і наберу тобі глини. Чи, може, побути з тобою?

– Ні. Ти сходи, а я посплю.

Я взяв баклагу й пішов до озера з блакитною глиною. Я був спокійний і усміхався. Я радів світу, сонцю, що буквально сиділо на моїх плечах, співу, що лунав у моєму серці, словом, усьому, що спирає дух і забиває подих. Дорога звивалася змійкою, ноги лоскотала трава, із квітів навсібіч розліталися незадоволені дикі бджоли, потривожені мною, перестрибували з місця на місце коники. Раз по раз мені траплялися відпочивальники. Сонце підсмажувало білі, як морозиво, тіла молодих дівчат. Їхні хлопці ставили намети, світячи своїми грудьми й перевалюючись з однієї ноги на іншу. Один, найхудіший із них, займався найважливішою справою – рив яму під туалет, щоб зранку всі вони могли стати повноцінною складовою частиною тутешніх відпочивальників.

Повз мене пролетіла якась тачка в напрямку Попівки. Поки я відкашлювався від дорожнього пилу, тачка пролетіла назад, а за нею міліція. І тачка, й міліція зупинилися десь за п’ять метрів від мене. Менти вискочили зі своєї машини й витягли з тачки двох «утікачів». Один із них нагадував івана-покивана, а другий – матрьошку. Але в обох були великі добрі очі. Перший, упершися пикою в капот, постійно з нього падав, його раз у раз піднімали. Другого все роздягали й роздягали. Я нарахував на ньому чотири сорочки, у кожній з яких було щось цікавеньке. Один із міліціонерів підбіг до мене й схопив за руку.

– Ей, ви чого? – спитав я його, намагаючися посміхнутись.

– Думаєш, якщо вистрибнув з машини, то ти не з ними?

– З якої машини?

– З тієї. Не корч із себе дурня, – грізно сказав міліціонер і глянув на розбиту червону «вісімку» з новенькими дисками.

– Та ви що? Я на озеро йду. Яка машина? Руку відпустіть. Не дозволяйте собі зайвого.

– Та він не з ними, – утрутився другий міліціонер.

– Чули? Руку відпустіть. Теж мені, знайшли рецидивіста, – відчуваючи підтримку, сказав я.

– Точно? – перепитав той.

– Та точно, мать твою, давай уже цих повеземо.

Вони запакували тих двох бідолах із великими добрими очима у свою машину, шліфонули й рушили в протилежний бік. Ну, не в бік озера, до якого я йшов. Я почимчикував далі. Червона «вісімка» залишилася стояти на самоті. Лізти в неї, шукати там щось корисне для себе я не став.

Хочу вам сказати, що одному на тому озері трохи моторошно. Воно якесь таємниче… Як я сам набирав блакитну глину, розказувати не буду.

Коли сонце здійнялося на найвищу точку, я повернувся до Марії з блакитною глиною. Вона лежала й навіть не поворухнулася. За харчами на обід я сходив у тамтешню кав’ярню. Замовив суп для Марії. Чекаючи на суп, а це тривало хвилин двадцять, випив чашку смачної чорної кави без цукру. Коли замовив другу, мені винесли суп. Швидко ковтнувши каву, я пішов до Марії.

* * *

У мене був запланований виступ у Запорізькій області. Ми почали збиратися в дорогу. Обидва наші наплічники, переповнені сувенірами, сіллю, глиною і Марійчиними речами, я завдав собі по одному на кожне плече, і ми пішли шукати автобус.

Дізнатися розклад заздалегідь я, на жаль, забув. І звісно ж, отримав на горіхи від своєї Вишні. Автобус, як виявилося, мав приїхати за сорок п’ять хвилин. Малюки, які стояли на зупинці, дивилися на мене як на супермена. Мабуть, їх вразило те, як це мені вдається тримати на плечах два здоровезні наплічники та ще й при цьому жартувати з дівчиною. Час минув непомітно, і «пазик», забитий людьми аж до самісінької стелі, повіз нас до Євпаторії.

Автовокзал у Євпаторії розташований поруч із залізничним, і це мене тішило. Це ж тільки для малюків я супермен. До потяга на Запоріжжя нам лишалося трохи більше години. Ми сходили в аптеку, у привокзальний продуктовий магазин і вляглися на лавці на вокзалі. Повз нас раз у раз проходили патрульні, що мене, чесно кажучи, напружувало. Тоді ми встали й злиняли в тихий дворик неподалік від вокзалу.

Потягом Євпаторія – Харків ми доїхали до Запоріжжя. Фестиваль мав проходити на батьківщині Нестора Махна в Гуляйполі. Запорізький вокзал був геть порожній. З потяга вийшло четверо людей, двоє з них – ми з Марією. Платформу виривало з пітьми жовте світло ліхтаря. У кінці платформи хтось розмовляв сам із собою. Наш потяг рушив. Ми залишились.

Вишня почувалась уже значно краще. Годинник показував початок четвертої. Ми вирішили йти до автовокзалу пішки. Я знову прилаштував наплічники таким самим макаром, і ми пішли.

Місто наче перебувало в комі. Але прогулянкою ми були задоволені. На автовокзалі ми взяли квитки до Гуляйполя, де на нас уже чекали наші друзі-поети. У будь-якому разі, мені хотілося вірити, що вони ще були притомні настільки, що могли чекати хоч на щось, хоча б на нас.

Їхали ми невеликим автобусом німецького походження, зібраним, я впевнений, на тутешньому заводі. І місця в нас, як завжди, не були поруч. Ми знову обмінялися з одним доволі дивакуватим зовні хлопцем і всілися на перші місця, одразу за водієм. Автобус перекотився з боку на бік і рушив у відомому тільки собі напрямку. Інколи він видавав дивні, як для транспортного засобу, звуки, які наводили на думку, що його позаду хтось штовхає, а зупиняємося ми тоді, коли той «хтось» відпочиває й збирається на силі.

Я в Гуляйполі ніколи не був, тож почав у думках малювати його вулички, будівлі й зрештою заснув. Марія, поклавши голову мені на плече, заснула раніше. Спали майже всі, тільки один пасажир голосно розмовляв по фінському телефону. Денний природний ліхтар піднімався все вище й вище, зігріваючи нашу німецьку колимагу, у якій було страшенно холодно.

Автобус був завалений багажем так, що важко було й поворухнутися. Словом, їхати було не дуже комфортно. Незабаром ми зупинились у якомусь райцентрі. Половина пасажирів вийшла, а їхні місця зайняли інші. Такі смердючі. А одна старезна бабця, вибачте за подробиці, навіть усцялася, сидячи на своїх-таки торбах. Вона завела розмову з п’яним чуваком, що згодом переросла у сварку, і не витримала натиску. Її старі капці пожовкли й змокли. Проїхавши ще кілометрів із двадцять, вона залишила борт нашого німецького автобуса. Вийшла просто посеред дороги. Праворуч і ліворуч простирався степ та лісосмуги, з яких, як мені чомусь здалося, віяло смертю.

Дихати стало не легше, бо основним джерелом «пахощів», як з’ясувалося, була не вона. Сонце піднялося ще вище. Годинник висвітлював десяту ранку. Ми їхали повз дерева, у яких наче жив дух анархії. Вони стояли незалежні від світу, від людей і нашого німецького боїнга на колесах, що котився собі й котився до пункту кінцевого призначення.

Ми їхали сірою дорогою, збиваючи тисячі комах бампером, їхали, наздоганяючи горизонт. Вишенька міцно спала. Нарешті наш автобус покотився по землі анархічних революцій. Точніше кажучи, по рідній землі героя не нашого часу, та все одно героя, вічного й незламного. Уздовж дороги біліли стіни будинків та вкриті вапном стовбури фруктових дерев.

На фестивалі я спілкувався з поетами й глядачами. До Харкова ми повертались «ікарусом». Цей червоно-чорний монстр важкої металургії, можна сказати, зброя масового знищення, мав довезти нас до рідного міста живими й здоровими. Їхали ми вночі, тож знову було холодно. Ніхто не співав пісень, ніхто не говорив про поезію, про жінок і навіть про секс. Кілька найбільш горластих і накурених митців, трохи покричавши, приєдналися до інших і заснули.

Водій голосно дихав і крутив кермо, розрізаючи «ікарусом» чорну, немов смерть, дорогу. Йому посміхався молодий місяць і підморгували зірки. Нас проводжали анархічні дерева й дух батька Махна. Об вікна, намагаючися уселитись у найслабшого із нас, терлися привиди. За всю ніч ми зупинялися лише раз. Під час зупинки всі розбіглись у різні боки: одні – праворуч, інші – ліворуч. Хто не встиг – водій не винен. Хтось примудрився навіть узяти пляшку-другу пива. Я купив Марії шоколад. Дехто спав, нічого не чув і прокинувся вранці, аж у Харкові, на майдані Конституції.