Текст книги "Матадор. Нотатки авантюриста"

Автор книги: Ігор Зарудко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

10

Я повернувся з багатоденної поїздки на море й захворів. Мабуть, так комусь треба було. Та я й сам був не проти. Пробувши на лікарняному кілька днів, я пішов до поліклініки. Це було в середу. Виходити на кляту ненависну роботу посеред тижня, щоб виконувати обов’язки інженера, як на мене, абсолютно нелогічно. Отож, стоячи під поліклінікою, я випасав свого терапевта. Мені треба було якось примудритися продовжити свій лікарняний ще на два деньки – на четвер і на п’ятницю.

Поки я випасав терапевта, випасли мене. Це були найкращі створіння світу – два собайли, та такі худющі, що виднілися тільки їхні носи та хвости. Кожен із них був розміром приблизно з німецьку вівчарку. У них були добрі очі й кумедні вуха – в одного майже «на стрьомі», а в іншого – майже на морді (це я про вуха). Оскільки, крім їхніх очей, я побачив ще й їхні ребра, у мене виникло непідвладне бажання нагодувати їх. Звісно, я їм одразу дав імена – Шобік і Барик. До вибору імені слід завжди підходити відповідально: як корабель назвеш, так він і попливе. Я вибрав для них добрі і якісь дебільні імена, зрештою, такі, як я сам. Прикипівши до їхніх очей, я не міг відірвати від них погляду й переживав те, що вони переживали зараз і вже кілька років поспіль.

Нарешті на мене зійшло: «Дурень! Поки ти на них дивишся, вони можуть з голоду померти». Тоді я зірвався з місця й побіг до лотка в поліклініці, де продавали просто котлети, котлети в тісті, просто сосиски, сосиски в тісті, просто полуницю, полуницю в тісті і, за логікою, мали продавати ще й просто тісто.

– Який дивний асортимент, – випалив я продавщиці.

– Що тебе дивує? Сосиски в поліклініці?

– Сосиски? – перепитав я.

Моя районна поліклініка нічим не відрізняється від інших районних поліклінік міста, радянського, ну, максимум – раннього пострадянського типу, зі своєю особливою аурою: запахом ліків, старих людей і дешевих парфумів медсестер-практиканток. Оті булочки з отрутою всередині – невідомого походження котлети й ще більш таємничі сосиски – там продавали завжди. А от наявність у поліклініці полуниць мене здивувала.

– Та ні, мене дивує ваш фрукт, – сказав я.

«Сука-фрукт», – почулось у мене за спиною. Це були двоє малолітніх хлопців. – «Сука-фрукт», – повторили вони знову й почали тихенько хіхікати собі в долоні, так, наче насрали мені під двері.

– Це моя власна полуниця, – гордо промовила продавщиця в блакитно-помаранчевому фартусі.

– З городу?

– Ні, з теплиці, – трохи тихіше відповіла та.

Урешті, я згадав про голодних собак і взяв їм просто котлет, тобто без тіста. Вийшов на вулицю. Собайлів уже там не було. Не дочекавшися мене, вони кудись побігли.

Надворі почав накрапати дощ. Погода нагадувала туманний Альбіон. З рюкзаком на плечах і котлетами в руках я подався за тими найкращими у світі створіннями. «Шобік! Барик! – кричав я їм услід. – Шобік, Барик… мать вашу… куди ви? А котлети? Покуштуйте, вони смачні… мабуть…» Поки я біг за ними, у моїй голові промайнула думка: а може, вони тікають саме від цих котлет, може, їм уже таке купували? Якісь дебільні думки! Вони завжди мене переслідують. Я свиснув. Собаки зупинилися й озирнулися. За інерцією я добіг до них. Місія була виконана. Я трохи підсолодив життя цим двом бідолахам, і ми всі троє були задоволені.

З відчуттям виконаного обов’язку я пішов шукати туалет, щоб вимити руки від котлетного жиру, і потрапив просто в радянські хороми 1970-х. «Твою мать… Як можна сідати на такі товчки?» – подумав я, намилюючи руки змилком господарчого мила. Вийшовши з туалету, я купив вологі серветки, щоб позбутися запаху господарчого мила й «совка».

За мить я знову зайняв позицію під поліклінікою і продовжив випасати терапевта. Наближалася година прийому, а лікарки все не було.

«Що за лайно! Де ж тебе чортяка носить?» – лайнувся подумки я й тут-таки одразу побачив лікарку.

– Доброго дня! – підійшов я до неї.

– Доброго.

– Вибачте, що я вас на вулиці сіпаю, але у вас там черга з кілометр, а в мене зовсім немає часу.

– Так ти ж на лікарняному. Куди тобі поспішати? – логічно спитала терапевт.

– М-м… – зам’явсь я. – Ну, я молодий… у мене завжди є справи.

– А в мене, думаєш, нема? Я ж не поспішаю.

– Ну, ви ж на роботу йдете. А хто поспішає на роботу?

– Таки да, – сказала терапевт, продовжуючи йти до входу в поліклініку.

– У мене до вас така справа… – почав я.

Коли я виклав їй свій план, вона несхвально похитала головою, після чого я вистрелив уже заготовленими фактами. Відповідь була аналогічна. Навіть моє напружене тертя лоба не подіяло, навіть мої штучні хворі очі ніяк не вплинули на її рішення. Не лікар, а просто якась Маргарет Тетчер, залізна леді районної поліклініки, леді зі сталевими нервами й холодним серцем, таким, яке має бути у всіх лікарів, навіть у терапевтів.

Коридор моєї районної поліклініки теж ніяк не відрізнявся від коридорів інших районних поліклінік: прохід із глухим кутом, по боках двері, що вели в кабінети, і юрба біля кожного з них. У цьому місці люди завжди ставлять два питання: «Хто останній?» та «А туди всі?». У відповідь на перше питання можна почути або «Я», або «Не останній, а крайній». Відповідь на друге питання ще ніколи нікого не тішила: «Звісно ж, бл…дь, усі».

Словом, я підпер стіну спиною і став чекати своєї черги. Без черги до кабінету троє лікарів зайшли зі своїми «блатними» хворими. Тому я був уже десятим. Мої плани накривалися мідним тазом. За годину я був уже не останнім у черзі, бо за мною примостилась якась жінка. Люди снували туди-сюди. Мені здавалося, що я перебуваю всередині молекули, а всі довкола – атоми, які хаотично рухаються, здебільшого займаючися таким собі «бігом на місці».

Черга просувалася дуже повільно. Пройшло вже дві з лишком години. Мій дах потроху їхав, а атоми все рухались і рухались у невідомому навіть для себе напрямку. Жінка за мною постійно кашляла.

– Може, вам барбариску дати? – спитала в тієї якась бабуся.

– Ні, ні, кхе-кхе-кхе… дякую.

– Та, може, усе ж таки треба? – почулось з іншого кінця коридору.

До речі, у тому ж таки кінці коридору вже дві з лишком години, не рухаючися, стояла жінка з перекошеним носом і перекошеними в той самий бік губами. Вона пропускала перед собою абсолютно всіх, точніше, усі заходили, а її не пускали, мовляв, «зачекайте, зайнято». Можна було подумати, що там туалет. За кілька хвилин до кабінету, під яким стояла жінка з перекошеним лицем, почав рватися пацан років двадцяти трьох-двадцяти чотирьох, у темно-синьому спортивному костюмі й «кєпочкє» марки «адібас». І тут жіночка вперше озвалась:

– Там «пльф брмк», – сказала вона.

– Шо, шо? – перепитав пацан.

– Там баба, – сказала та хриплим прокуреним голосом.

– І шо? – відповів той і зайшов у кабінет.

Ну, звісно ж, його пустили. У кабінет не пускали тільки бідолашну жіночку, яка стояла дві з лишком години і, мабуть, нічого собі не думала, бо інакше вона б уже давно сиділа на лавці біля свого під’їзду й пила б зі своїм корефаном дешеву горілку. Аж раптом кашель за мною стих. «Блін, чи померла?» – мене аж сіпонуло. Озираюсь – ні, вона була жива-здорова й розмовляла по мобільному телефону… й зовсім не кашляла. Розмовляла хвилин десять-п’ятнадцять без жодного тобі «кхе-кхе-кхе».

«Жесть… – подумав я, продовжуючи свою гру в Snake на чорно-білому телефоні. – Це вона що, кашляла для того, щоб її пустили до лікаря без черги?» Не знаю як, чи то так уже мене захопила змійка, чи хтось пішов з черги, але я раптом став «наступним» до терапевта. Зайшов до кабінету. Знову привітався. Лікарка посміхнулась:

– Як почуваєшся?

– Погано, – відповів я й спробував шморкнути.

– Погано, що не встиг на свої молоді справи? – з іронічною посмішкою спитала вона.

– Та ні. Здоров’я підводить. Щось у грудях… наче якийсь клубок стоїть.

– Ну, тепер ти вже не на лікарняному, ліки приймати не треба, тож можна випити й змочити свій клубок, – ще з більш помітною іронією відповіла вона й виписала мене.

– А я ваші ліки й не пив.

– Чому? – здивувалася терапевт.

– Хочу жити довше, ніж ті, що стоять у вас під дверима.

– Дивна думка.

– Моя думка.

Так я закінчив нашу розмову, попрощався й вийшов з кабінету, а потім і з поліклініки. На порозі мене зустріли мої нові друзі – Шобік і Барик. Ми посміхнулись одне одному, і я рушив прямісінько в центр міста. Я не був у районній поліклініці років п’ять. І ще б п’ятдесят там не з’являтись.

11

Серпень уже передавав естафетну паличку вересню. Той навіював усім свої настрої: школи, університети, роботу й осінній секс. Підземка поступово починала сповнюватися природним для неї запахом людського поту, змішаним із ароматами дешевих парфумів та дезодорантів. Я знов повернувся до свого офісного життя з шостої до дев’ятої. Грав у Boxhead, пив каву. Інколи їздив у відрядження, які щоразу напружували мене все більше й більше. Узагалі, якщо порахувати, то в мене було десь сорок п’ять відряджень. З усіх мені сподобалося лиш одне, коли я півдня просидів на березі Дніпра, попиваючи сік і думаючи про Марію. І річка гарна, і місто незвичайне – довжелезне й вузьке. На мапі це виглядає доволі кумедно.

Якось до мене приїхав двоюрідний брат. Він був кремезний, завжди коротко стрижений, але добрий і смішний. Зазвичай я сміявся з нього, він із мене, а обидва ми вдавали, буцімто сміємося з якоїсь ситуації. Живе він у Миколаївській області на березі Південного Бугу, де в дитинстві влітку я провів багато часу.

Пам’ятаю, на тому березі, де був пляж, росла верба, торкаючися своїми гілками води, наче язики полум’я – повітря. Євген, так звали мого двоюрідного брата, поселився в мене на пару тижнів. У мене тоді було дві роботи, і вдома я бував рідко. Тож мене це влаштовувало. Серед своїх друзів я називав його Женя-Боксел, тобто боксер. Чому саме боксел? Справа в тому, що він кілька місяців займався боксом. Якось його поставили на нерівний бій, і суперник добряче зацідив йому в око. Після цього Женя одразу ж кинув бокс. Отаке от завершення кар’єри. І я жартома назвав Женю «Боксел», щоб було чим крити, коли він починав з мене кепкувати.

Він навчався в одному з харківських вишів на заочному й приїздив тільки на сесію. Удома він працював на Південно-Українській АЕС інженером зв’язку, мав там непогані гроші й купу пригод, більшість із яких була вигадана. Якось у суботу ми вийшли з дому разом. Було близько дванадцятої дня. Я їхав на роботу, він – на навчання.

– Зараз, мабуть, автобуси забиті, – почав він. – Хоч сьогодні ж субота.

– Угу.

– Хоч автобус по цьому маршруту ніколи не буває порожній, – додав він.

– Угу, – повторив я.

– О, дивися, наш на зупинці стоїть! – тицьнувши в напрямку зупинки, крикнув він.

– Та забий… Зара я куплю дещо й підемо на автобус. Не переживай, на наступний ми точно встигнемо.

Я купив необхідні речі, і ми стали перші в черзі.

– Треба було таки підбігти, – почав буркотіти Женя-Боксел. – Автобус порожній поїхав.

– Та ладно тобі. Вони зараз усі порожні їздять. Субота ж, обід, – розвів я руками, намагаючись якось виправдатися. – Тільки якщо мамочки молоді зі своїми чадами в цирк не їхатимуть.

– Так це ж не по дорозі!

– Але я це бачив не раз.

Автобуса не було хвилин п’ятнадцять, і за нами вишикувалася черга. Десь так із два десятки чоловік.

– Ого! Ми попали, – продовжував бурчати Боксел.

– Та ладно тобі… Ось і автобус.

Автобус зупинився якраз коло нас. Ми зайшли. Вільних місць не було. Майданчик біля задніх дверей був забитий, тож ми стали посередині. Як завжди, поруч хтось смердів. І зовсім не тому, що «пускав голубів», а тому що в багатьох людей є така звичка – не дружити з водою. Усі ті два десятки, що стояли за нами, зайшли в автобус.

«Автобус не гумовий», – долетіло із задніх дверей. «Ага, – подумав кожен пасажир, – тепер ми знаємо найслабшого: у нього розкачана проблемами, наче шляховим котком асфальт, нервова система». У відповідь на крики водій відчинив задні двері, і до автобуса з розбігу вскочило троє спортсменів у синьо-червоних спортивних костюмах, білих кросівках і з величезними спортивними сумками чорного кольору з червоно-білими смугами. Хлопці, засапавшися від пробіжки, передали за проїзд, а один із них ще й чхнув випадково на того, хто кричав про особливості гумової оболонки автобуса. Після того ніхто не говорив, зберігаючи в салоні автобуса повітря, бо вікна не відкривались. Усі, крім Боксела.

– Блін, треба було їхати попереднім. Я б уже до універу під’їжджав.

– Ну, бач як воно. По ходу, у цирку нова програма, – почав я виправдовуватися знов.

– Угу, – сказав брат, сміючись, – з ведмедями.

– Угу. З білими, на великах, – почав я розвивати тему й сміятися на весь автобус, забираючи в жінок та дітей останні нерівномірно використані декалітри повітря.

– Жінко, не тримайтеся за мою палку, – раптом крикнув водій, – ви ж її відкрутите.

Ми з братом зареготали ще голосніше.

– За залізну, – знов крикнув водій, щоб його правильно зрозуміли.

На цей раз ми вже не сміялися. Ми ржали! Ми ржали так, як іржуть коні перед годівлею. Я ткнувся носом у братове плече й аж заливався сльозами. А він сміявся, як справжній чоловік, відкрито й прямо на вухо дівчині, над якою нависав, не маючи вільного простору, а отже, й інших варіантів. На зупинках ніхто не виходив. Ми продовжували тему про цирк і про нову програму з білими ведмедями. Потім заговорили про клоунів, згадали історію про те, як одного разу поверталися від моєї рідної, а його двоюрідної сестри і, глянувши в заднє скло автобуса, побачили дорогу машину сріблястого кольору, у якій сиділа усміхнена й щаслива дівчинка років шести з лялькою, а водій, очевидно, її батько, з незадоволеним обличчям і з великим червоним клоунським носом на носі. З нашого автобуса так ніхто й не вийшов.

Нам було вже не до сміху. Але я продовжував переконувати себе в тому, що всі їдуть у цирк, хоч на весь автобус була лише одна дитина. Ми прямували проспектом по розбитому часом і вантажівками асфальту. Двері гриміли, підвіска раз у раз тріскотіла з-під підлоги. На гальма водій не тис принципово. Мабуть, він хотів якось виправдатися перед усіма за те, що відмовив жінці потриматися за його палку. Ми проїжджали зупинки одна за одною, і навіть тоді, коли автобус зупинявся, люди тільки заходили.

– Точно всі в цирк їдуть, – уже серйозно сказав Женя-Боксел.

– Угу, – не дуже весело відповів я.

Ми їхали далі й далі, підстрибуючи на трамвайних коліях, пролітаючи перехрестя. І скажу вам, жоден пасажир з автобуса в цирк так і не пішов. Зате пішли ми з братом. Ми вирішили забити на все й піти на виставу з нашими уявними білими ведмедями на великах. Ведмедів не було, великів теж. Були тільки великі червоні клоунські носи. І клоуни, звісно. Ми залишилися задоволені. Наступного дня Женя склав іспит на четвірку, а я на роботі розповідав про цирк.

12

Був звичайний день вікенду – субота. Сонце палило тіла харків’ян і майже знищувало ту частину мозку, що відповідає за людяність і почуття гумору. Ми з Марією зустрілися по обіді й вирішили сходити в кінотеатр на фільм у нещодавно відкриту залу 3D, у якій, як мені пояснили, тебе майже з’їдає акула, якщо ти дивишся фільм про акул-хижаків. Марії схотілося доїхати туди на тролейбусі. Я, на свою голову, погодився.

Той невеликий шматок затінку, який створювала кам’яна зупинка на проспекті Людвіка Свободи, був забитий бабусями, які їхали кудись тільки тому, що їхню частину мозку, згадану вище, уже спалило сонце без права на регенерацію. Тролейбуса, як завжди, за «законами щастя», не було хвилин п’ятнадцять.

Ми вирішили стояти до кінця всупереч долі й чекати свого електричного друга, так само, як стояли триста спартанців, захищаючи свою землю й доводячи богам, що це взагалі можливо. Але спека взяла своє, і ми сіли в перший-ліпший автобус, який задовольняв нас своїм маршрутом. Поїздка зайняла щонайбільше хвилин десять, однак цього цілком вистачило, щоб перетворити наші тіла – одне сексуальне, одне просто тіло – на два шматки м’яса.

Ми, як два випарені шматки, вирішили трохи виправити ситуацію та заспокоїти себе смачним морозивом. Поступово перетворившись із продуктів на людей, ми нарешті дійшли до кінотеатру, у якому й була ота зала 3D. Прохолодне повітря приміщення остаточно повернуло нам пам’ять і людяність. Однак «закони щастя» все ще продовжували діяти, і ми зіткнулись один на один з дебільним мультиком, який у той час демонстрували.

– От сука! – скрикнув я.

– Та да, – абсолютно спокійно сказала Марія.

Ми попрямували до виходу. По інший бік дверей палило сонце і, мабуть, знищувало велику кількість бактерій. Принаймні тоді я в це вірив. Ми знов ішли невеличким парком, де були хвилин десять тому. Я чомусь, наче виправдовуючися, сказав:

– Морозива?

– Ні, не хочу, – відповіла Марія й підняла догори праву брову.

Я люблю, коли вона так робить, хоч і не розумію, що це значить.

Люди сиділи на всіх лавках у затінку й спостерігали за тими, хто біг десь у справах або гуляв містом, усотуючи в себе парування асфальту. Раптом над моєю головою яскравіше за сонце, що випалювало Харків, засвітилася лампа, і ми вирішили купити пазли й зануритися в них з головою.

Малюнок на пазлах був красивий і доволі знайомий – картина якогось відомого зарубіжного художника, прізвище якого я не знав. До того ж, малюнок був створений у трьох кольорах – брунатному, білому й рудому – та безлічі відтінків цих кольорів. Після першої години ми з’єднали тих пазлів десь так по два-три між собою, залишалося зовсім небагато… приблизно дев’ятсот дев’яносто. Мої легені скрутило, і я вирішив вийти на балкон, щоб удихнути вже трохи прохолодного вечірнього повітря. За вікном галасували діти, грали в м’яча, каталися на велосипедах, періодично лупцювали одне одного, за що, своєю чергою, на них кричали їхні батьки, попиваючи прохолодне пивце. Ще за кілька годин ми з Марією майже склали контур цих довбаних, але таких бажаних пазлів.

Наближався час мого останнього автобуса, і я, зробивши дуже сумне обличчя, сказав:

– Мені треба йти, крихітко.

– Ну, давай, – несподівано для мене абсолютно спокійним голосом сказала вона.

– Я маю на увазі, мені вже треба йти додому, на останній автобус. Ти розумієш?

– Узагалі, ні, але давай, – відповіла вона й відірвала очі від пазлів.

Я зібрав речі й пішов до дверей. Після недовгих, але теплих прощань я вийшов на вулицю. Повітря було ще гаряче, та легенький вітерець давав мені змогу спокійно дихати. Поки я чекав на свій автобус, проїхало чотири тролейбуси, такі бажані годин вісім тому.

– Сука, – сплюнув я.

У своєму «улюбленому» автобусі я не зміг сісти на своє улюблене місце, тобто на колесо, тож примостився на єдиному вільному, що було найближчим до водія й межувало з проходом. На якійсь зупинці зайшла жінка й почала тертись об моє лице своїми грудьми якогось дуже великого розміру. Звісно, я поступився місцем, став над нею і почав свою історію помсти тертям.

Мої очі знайшли дуже вродливу дівчину. Вона мала біле коротке волосся, гарненький носик і красиві очі, до того ж, постійно повторювала «а-а-а» й «ата-тат». Їй було десь… півтора року. Ще на одній зупинці увійшла дівчина, яка постійно дивилася на мене, випромінюючи дивні бажання. Я тим часом удавав, що нічого не помічаю. Місця, щоб пройти повз мене, навіть не доторкнувшися, було багато.

Якоїсь миті я зрозумів, що погляд, який я відчував майже всю дорогу, наблизився таки нівроку. Тим часом я, як звичайний пасажир останнього автобуса, думаю, що вона зараз виходить і що її просто хилитає від «комфорту», з яким ми всі їдемо, роблю невеличкий крок убік, неначе пропускаю її до дверей. Тоді дівчина знов наближається до мене.

– Я хочу від тебе дітей, – каже вона.

Ця заява мене виносить так, що я не до кінця розумію, що від мене хочуть, і говорю те, що має сказати кожен свідомий пасажир автобуса:

– Ні, я зараз не виходжу, – при тому я роблю ще один, але вже більший крок убік, майже сідаючи водієві на руки.

Дівчина здивовано глянула на мене й робить крок назустріч. На моє щастя, водій зупинив, і я вискочив у двері, а вона дивилася на мене у вікно тим самим поглядом. Тут, на вулиці, за зачиненими дверима, я відчував себе більш захищеним, ніж у автобусі. Дівчина поїхала далі, а я так і стояв не на своїй зупинці з думками, що від мене від’їжджає останній автобус. Та мені все ж таки пощастило: до мого будинку залишалося не так і багато – кілометрів три щонайбільше.

У школі нам казали, що вечірні прогулянки корисні для здорового сну. І я, згадавши настанови вчителів, рушив додому. По дорозі, звісно ж, думав про те, що сталось, і про те, що, слава всім святим, не сталось.

Сон і справді був міцним. Мені снилося, ніби я лежу серед червоних маків, у степу, а над моєю головою літають пташки – як утілення чогось дорогого. І одна з них була вона – та, що збирала пазли.