Текст книги "Матадор. Нотатки авантюриста"

Автор книги: Ігор Зарудко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

3

Ранок наступного дня виявився незвичним. Я був якийсь не такий. У мене все падало з рук. Я робив усе невлад. Словом, не знав, куди поставити ногу. Та як не дивно, усе це мене не кумарило. У моїй душі жила весна, справжня тепла весна з променистим сонцем, молоденькими бруньками, талою водою, першими квітами, веселим співом пташок. Отак, тиняючись сюди-туди, мов неприкаяний, я й не помітив, як пролетіло півдня. Півдня пролетіло, а я не зробив нічого путнього. «Може, есемеснути Марії?» – подумав я й одразу ж відправив: «Зустрінемося сьогодні?» – «Давай». – «Під холодильником. О сьомій». – «Добре».

Не подумайте, що ми домовились зустрітися під холодильником у мене чи в неї на кухні. Просто в Харкові є пам’ятник, тобто був, – монумент на честь проголошення радянської влади в Україні на майдані Конституції. На постаменті гордо стояли п’ятеро революціонерів, делегатів якогось з’їзду. Харків’яни називали цей пам’ятник по-різному: хто – «П’ятеро з ломбарду несуть холодильник», хто просто – «П’ятеро з ломбарду», а дехто – «Троє з ломбарду», бо спереду тих чуваків було якраз троє. Чому саме «з ломбарду» й чому «холодильник»? Через специфіку композиції й через розташований поряд ломбард, одразу за пам’ятником. Кажуть, що ця назва прижилась іще й за аналогією: у 1948 році в Харкові проходив якийсь процес, що наробив багато шуму, під назвою «Шестеро з ломбарду». Але зараз не про це.

Отож, ми домовилися зустрітися саме під «холодильником». Я розумію, що це не дуже романтично, коли ти телефонуєш своїй дівчині й кажеш: «Привіт, мала! Давай зустрінемося під холодильником». Але я вже звик зустрічатися саме там, тож і не став вигадувати нічого іншого.

Запити мого серця, здається, були розв’язані, а от запити мозку – ні. Я пам’ятав, що мені треба якось розставити крапки над «і» з дівчиною, з якою ще й досі начебто «зустрічаюсь». Я вирішив не затягувати з цим ділом. Есемеснув і їй: «Давай зустрінемось о 18.20. Під холодильником». Так-так, знову під холодильником. Кінець так кінець.

Ми зустрілися в призначений час. Обнялись. Посміхнулись. У кав’ярні неподалік замовили зелений чай без цукру й меду для неї і чорну каву з апельсиновим соком для мене. Вона, як завжди, почала розповідати мені про своїх «дітей», ну, я їх уже згадував, щось торохтіла й торохтіла, розмахувала руками. Я дивився на неї як на годинник, слухав і нічого не чув. А потім, без усіляких вступів, узяв і сказав:

– Нам краще з тобою розбігтись.

Може, це було й неправильно, та я це зробив.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Кажу, нам краще з тобою розбігтись.

– Як це?

– Ну, бажано без істерик. Так, як роблять дорослі люди. Зрештою, можеш розбити чайний посуд, я заплачу. Бий.

Вона дивилася на мене й, здається, не могла повірити в те, що почула. На очах у неї були сльози. Мені стало якось не по собі.

– Я чогось думав, ти сприймеш це більш спокійно. Ми з тобою останнім часом не дуже ладнали. Весь час сварились. Я думав, для тебе це не буде несподіванкою. Ми ж недовго й разом були… Ну… слухай, заспокойся… Чуєш… Я так не люблю, коли хтось плаче, а тим паче, коли дівчина… І через мене…

– Я не хочу тебе бачити. Іди звідси, – сказала вона.

Я встав, зав’язав шарф, побажав їй знайти справжнє щастя. Її сльози мене бентежили, але я нічого не міг тут вдіяти. Просто взяв і пішов. Я зробив те, що хотів. «Ось так і розійшлися наші дороги», – зринула в моїй голові якась заяложена фраза.

Вийшовши з кав’ярні, я вдихнув на повні груди свіже весняне повітря, і мені аж полегшало. Ну як я вам?

Пішов під «холодильник». Стояв під ним недовго, бо з підземки якраз вибігла Марія – моя золотава дівчинка, моє кохання з першого погляду й до останнього подиху. Я пішов назустріч.

– Привіт! – обняв я її.

– Привіт! – притулилася вона до мене.

Ми привітались майже водночас. Узялись за руки й глянули одне на одного. Так починалося нове життя.

– Я вільний, як орел, – пожартував я.

– От і добре, – сказала вона й поцілувала мене.

Ми довго гуляли під дощем, узявшись за руки, про щось говорили, потім пили каву. Нам здавалося, що ми знаємо одне одного давним-давно, нам було добре вдвох. Потім я провів її до автобуса й знову дивився на неї крізь скло, аж поки вона не поїхала. Хочете вірте, хочете ні, але через три дні наших побачень ми освідчились. Я сказав, що покохав її з першого погляду, а вона засміялася й відповіла: «І я тебе теж».

4

Тоді я працював на одну телекомунікаційну компанію, яка мені просто осточортіла. Мені було так «приємно» там працювати, що я, здавалося, не міг дихати на повні груди, а якщо точніше – не міг дихати взагалі.

Я вступив до вишу за розрахунком, але прорахувався. Це я зрозумів на четвертому курсі, коли спіймав себе на думці, що хочу звідти звалити. Однак повага до батьків не дозволила мені це зробити. Університет я таки закінчив. Але ще на четвертому курсі почалася моя «кар’єра» інженера зв’язку в цій-таки телекомунікаційній компанії. І починалась вона з посади стажера. Спочатку мені платили щось із п’ятсот гривень, потім приблизно шістсот, а потім я пішов на підвищення – отримав посаду інженера… систем. І тут почалось.

У мої обов’язки входило слідкувати за трьома регіонами України – Харківським, Полтавським і Сумським. Те, чим я займався, було не дуже цікаве й аж ніяк не романтичне. Словом, щодня рівно о дев’ятій починався робочий день. Рівно о дев’ятій треба бути на робочому місці, як штик. Запізнення – смерть. Рівно о шостій – робота закінчувалась. Але якщо йдеш з роботи на початку сьомої, то на тебе дивляться так, наче ти тікаєш звідти потайки. До того ж, тебе ще й записують у «чорний список». Моє прізвище було там ледь не на кожному рядку кожної сторінки. У відрядження я їздив часто, здебільшого в Полтавську область, найчастіше в Кременчук. За півтора року я був там разів сімнадцять. Сімнадцять… Сімнадцять… Місто непогане, але ж сімнадцять разів – це вже надто.

Кілька слів про тих, із ким мені доводилося працювати. Це щось на зразок команди супергероїв, у кожного свої можливості, але в моєму випадку – у кожного свої задрочки. Одного звали Армен. Він був родом із Вірменії. Там у них, мабуть, кожного другого чоловіка звати Армен, а решту – Арсен. Армен постійно ходив у чорному, а літом одягав синю футболку з написом «Вірменія». Чудовий пацан. Ми з ним потоваришували. Разом устрявали у всілякі халепи, разом вибиралися з них, а одна з наших поїздок на машині, коли ми були напідпитку, ледь не закінчилася доволі сумно.

Моїм гарним другом був також Валерій Петрович. Цей чоловік був дуже прямий. Він постійно мені казав, що я погано виглядаю, що довге волосся мені не личить, що я схожий із ним невідомо на кого, тільки не на людину, що мої кеди такі самі, як він носив, коли був малий і жив у дитячому будинку… Але я на нього ніколи не ображавсь. Ми з ним і досі дружимо. Хоч я його вже давненько не бачив.

А ще я пам’ятаю Романа. Йому було років тридцять п’ять. Його називали Карлсоном. І він постійно пересипав свою мову одними й тими штучками: «не было печали, просто уходило лето», «кстати, о птичках» і «тыш-ты-тырыш-тыш-тыш». Якось ми з ним поїхали на два дні до Києва «підвищувати кваліфікацію». Нам дали номер на двох. Ми затоварилися пивом і ввечері почали готуватися до «підвищення». Хильнули десь по літру. І я ненароком видав його «не было печали, просто уходило лето».

– А знаешь, почему не было печали? – спитав він у мене.

– Ні, – кажу, – не знаю.

– Потому что просто лето уходило! Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

Його слова збили мене з пантелику, і я заснув, так нічого не промовивши на це. Уранці я не згадував про нашу вечірню розмову. Їдучи в Харків, ми знову пили пиво. І я вже нічого в нього не питав. Якби він мені ще щось таке сказав, то я б не знав, що йому відповісти.

А одного разу я поїхав у відрядження в селище Буринь із водієм, який на початку моєї кар’єри інженера не пускав мене до себе в машину. Але зараз ми мчали автотрасою Харків – Суми, де ями були розміром з машину, яка в них потрапляла. Словом, якщо перед тобою їде машина, а потім раптом зникає, то не варто хвилюватися й думати про різні паранормальні явища, треба бути лише максимально уважним – попереду яма. Затягуй пасок безпеки, бо ти наступний.

Кінцевим пунктом нашої подорожі був занедбаний радянський елеватор, який викупив «дядя» та запустив механізми, людей і, як пізніше з’ясувалося, голубів. Правда, коли я побачив тих людей, то довго не міг зрозуміти, хто з них старіший: обладнання чи вони. Усю дорогу водій (до речі, теж непоганий чувак, віком десь так під шістдесят, невисокий на зріст, сивий, а звати його Нік Нік) лаяв усіх, окрім себе й мене. Мене він не лаяв тому, що я був поряд, але думав він про мене, напевно, так само, як і про інших. Йому постійно все здавалося дивним, потім він сам собі суперечив, знову ж таки сам із собою сперечався, доводив щось нам (мені й собі). Коротше, у мене зривало дах. Проїхавши так близько трьох сотень кілометрів, ми дісталися нарешті на місце призначення.

Елеватор ззовні виглядав моторошно. Здоровезна шістнадцятиповерхівка з невеликими таємничими, обплетеними павутинням віконцями. Останнє бентежило мене найбільше, можна сказати, лякало. Смішною була тільки охорона, яка відразу ж підскочила до мене.

– Ти хто такой?

– Доброго дня. Я Ігор Зарудко, компанія «…», – відрекомендувався я, показав посвідчення й зрозумів, що потрапив на найсерйознішу землю України – на суржик-ленд. Таких на теренах нашої держави багато.

– Зараз я перепровєрю, хто ти й откуда приєхал.

– Так-так, перевіряйте.

Він пішов до своєї будки з написом «Охорона елеватора №…». «Йо, – подумав я, – вони що, ще й під номером!» Повернувсь охоронець хвилин за двадцять.

– Проході.

– Дякую, але я не знаю, куди.

– Ну, ето ж несерйозно, ти панімаєш.

– Я розумію, але мені ніхто не пояснив. Може, це зробите ви? Тут десь на даху має стояти контейнер… (я видав назву фірми – власника контейнера). От мені туди й треба.

– Нє, нє, так не пойдьот. Узнавай, куди тєбє, і тогда іди, а так «нєт», я не пропускаю тебе. Понял?

– Дядю, – кажу, – ви заважаєте мені виконувати мою роботу. Можна сказати, ви перешкоджаєте моїм безпосереднім обов’язкам, тим часом як маєте охороняти. Ви ж охоронець? А я, між іншим, іду лагодити вам зв’язок. І якщо я туди не потраплю, то хвилин за тридцять зв’язок на елеваторі зникне. Не працюватиме навіть ваша рація… А винним будете ви, а не я, – закрутив я, сам не дуже розуміючи, що мав на увазі.

– Да, маю охраняти й охраняю.

– От і добре, – сказав я і пішов до елеватора, до чорних вікон і сірих стін.

Охоронця я, по ходу, задовбав, і він мене більш не чіпав. Я його теж. Куди йти, я й справді не знав, однак почимчикував до входу в елеватор. Їх, тобто входів, там виявилось аж три. Усі троє дверей були поряд. «От сука», – сказав я якраз у той момент, коли поруч проходила жінка з пишними формами, несучи повне відро зерна. Вона зиркнула на мене й пішла так швидко, що зерно з відра почало висипатись. «Якісь тут усі чокнуті, блін», – подумав я й набрав Романа.

– Привіт, Ром!

– О-о-о-о, Игореша, привет! Ну как ты там, добрался?

– Та вже на місці, навіть охорону минув. Куди далі йти? Ти ж був тут колись.

– Дальше тебе в средние двери, ну, во вторые слева, если стоять лицом к элеватору.

«Цікава логіка, – подумав я. – По ходу, середні двері з тих трьох, що тут є, можуть бути тільки одні».

– Ну, й куди далі? Наприклад, я зайшов. Далі куди? Бачу… бл…дь, бачу якісь бочки, верстати й ще різну фігню… Куди мені йти?

– Иди на самый-самый верх.

– По сходах чи тут ліфт є? Хоч яка різниця, однаково в нього не сяду. На який поверх?

– На последний. Кажется, на шестнадцатый. Ну, поднимешься повыше, набери, я тебя скорректирую, ок? Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

– Добре, – сказав я і почав здійматись угору.

Так, значить…

Другий…

Третій…

Четвертий…

Й…б твою мать…

П’ятий…

Йо…

Шостий…

Сходами були три сектори між поверхами. Здійматися ними незручно й лячно. Білі стіни були помережені якимись чорно-червоними плямами впереміш із написами: «Цой жив» чи «Мір, труд, май». На одній стіні хтось подарував вічності напис: «Тут був Гоша».

Чотирнадцятий…

Бл…дь!

П’ятнадцятий…

Піднімаючись сходами забутого Богом і людьми елеватора, я зустрів лише двох, а точніше – трьох, як це вже з’ясувалося на шістнадцятому поверсі, людей. Було чомусь моторошно. У голову лізли різні жахіття. За кожними дверима щось гуркотіло, хряскало, бахкало, дзвеніло й навіть кричало. Останнє било по мізках найбільше.

Шістнадцятий…

Нарешті… Нарешті я піднявся на шістнадцятий поверх. Серце ледь не вискочило з грудей. Я почувався так, наче пробіг без зупинки кільканадцять кілометрів. Трохи відсапавшись, я згадав, чого тут стовбичу. Переді мною були якісь двері. Мабуть, саме там і мав бути той контейнер. Простягнувши руку до ручки дверей, я ледь не простягнув ноги, бо двері раптом відчинились. Звідти швидко вийшла жінка в бруднючому халаті, що більше нагадував дрантя. Її ходу супроводжували якісь дивні звуки, шурхотіння чи що. Вона зиркнула на мене величезними очима, десь так, як Фредді Крюґер дивився востаннє на свої жертви, і хутко кудись побігла.

Я стояв білий, як стіна елеватора, і якби поряд був отой Гоша, що подарував свій напис вічності, він, мабуть, щось написав би на моїй пиці. Руки й ноги в мене злегка тремтіли. «Викурити цигарку, щоб трохи заспокоїтись?» – подумав я. Але ж довкола зерно. Курити на елеваторі не можна. Спускатися було влом, і я вирішив узяти себе в руки. Набрав повні груди повітря, видихнув, струснув головою. Здається, трохи попустило. І тоді відчинив двері й зайшов.

Бл…дь!

Я побачив… голубів. Вони мене теж. І мене поперло. Вони були такі здоровезні. Мабуть, десь мені по коліно. І срали вони точно більше за мене. Ці пташенції були всюди. І якби хтось із них сернув на мене, а зробити це було нескладно, я б навіть не зміг нормально помститись. Але що б там не було – я мав знайти в цьому «голуб’ятнику» контейнер. Зусібіч гуркотіли старі механізми, з величезних цистерн щось вилітало – чи то пара, чи то голуби-роботи, стугоніли поршні, усе рипіло, навіть мої нерви. Словом, кошмар. Оглянувши сяк-так усе довкола, я поплентався в наступне приміщення. І тут… я ледь не здурів.

Те, що я побачив, поза всяким сумнівом, належало до класу птахів. Але я не міг зрозуміти, що то за птиця. «Невже це сорока?» – промайнуло в голові. Так, це справді була сорока. Але яка! Таких я раніше не бачив. Вона була розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, до того ж, відкритий. І це при тому, що її крила були згорнуті. А «дзьобик» цієї «пташечки» був такий, як моя рука. Я швидко причинив двері й чкурнув на сходи, захряснувши й ті двері, що вели в «голуб’ятник».

«Шістнадцятий поверх – поверх смерті, – подумав я. – А що на інших?»

Довелось знову дзвонити Роману.

– Алло! Чуєш?

– Да! Да! Говори! Где ты?

– Я на шістнадцятому.

– Хорошо. А теперь видишь там такие как бы маленькие ступеньки, как бы маленькая лестница такая.

– Ну ти, Ромо, звісно, мастак пояснювати. Нічого такого тут нема.

– Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш. Посмотри внимательно. Возможно, она еще выше. Возможно, ты не на шестнадцатом этаже.

– Може, я збився на шостому, а потім подумав, що все нормально, – сказав я. – Коротше, я просік: мені треба знайти маленькі зелені сходи. Давай, до зв’язку. Дякую.

– Давай.

Я знову рушив угору сходами. «Ну й місцина. Просто жах». Піднявшись ще на три поверхи, я нарешті побачив оті Ромчині сходи. Вони й справді були зелені й круто здіймались іще вище. Це мене не дуже радувало, але я все-таки поліз далі. То були сходи-серпантин, до того ж, дуже незручні. Здавалося, їх робили для якихось карликів або для отих ото голубів-здоровил.

«Ці сходи точно для отих голубів, – бурчав я собі під ніс, – щоб вони спокійно затягували свої жертви на дах і там їх шматували. Тьху! Ну навіщо я про це думаю! Лізу невідомо куди й думаю про таке». На мить я зупинився. Важко й глибоко вдихнув, видихнув і подерся далі. Мені здавалося, що цим зеленим сходам не буде кінця. Але він був. Коли сходи скінчилися, я потрапив у якесь сіре приміщення з жахливим запахом. Світла не було. Я дістав ліхтарик, увімнув його й почав уважно оглядати місцину. Усе було майже таке, як і поверхом нижче, де гуркотіли старі механізми й стугоніли поршні… Але тут не було ні голубів, ні сорок, словом, жодних птахів, а тим паче тих, що шматували свої жертви. «Мені починає тут подобатись», – прошепотів я. Походивши туди-сюди, я нарешті знайшов той довбаний контейнер. Зробив свої справи й дав ногам волю, тобто дав такого дьору, що й не помітив, як опинився на першому поверсі. Роззирнувшись, я побіг до дверей і кулею вилетів надвір.

Постояв кілька секунд. «Як так сталося, – подумки спитав я сам себе, – що я вибіг не із середніх дверей, – тих, що другі зліва, якщо стояти лицем до елеватора, через які я, власне, й заходив, – а з перших дверей зліва, якщо стояти лицем до елеватора?» Цього я не розумів, натомість точно розумів, що треба якнайшвидше звідти вшиватись. Але оті «середні двері» ще й досі не дають мені спокою.

– Я вже йду. Бувайте здорові! – кинув я охоронцеві.

– Так, підожди! Тебя нада виписать.

– «Виписать»? Ну-то давайте, «виписуйте».

– Так, ти у нас Зааааруууудко.

– Це я.

– Усьо, можеш іти. Я тебя виписал.

– Бувайте.

Я розвернувся й пішов до машини, де мирно похропував водій. Сів, і ми поїхали. Я озирнувся й востаннє глянув на елеватор, на цього залізобетонного радянського монстра. І мені здалось, що він хитнувся, ніби натякаючи мені, щоб я сюди більше ніколи не повертавсь. У мене аж мурашки по спині побігли.

З тих пір мені часом сняться сни, у яких я бачу шістнадцятий поверх, сороку розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, голубів-здоровил, жінку з величезними очима в дранті… і навіть Гошу. А ще я тепер точно знаю, що голуби не такі вже й прості птахи – вони дуже-дуже хитрі. І я впевнений, що в них точно є десь матка, якій вони поклоняються. Така собі голубина матка-монстр.

5

– Батьки запрошують тебе, тобто не тебе, а нас, на дачу, – сказала мені якось Марія. – Хочуть з тобою ближче познайомитись.

– Непогана ідея, хоч і стрьомна, – мовив я.

– Та не переживай, вони в мене класні.

Її батьків я вже бачив, бо час від часу забігав до своєї Вишні (так я називав Марію), щоб посидіти в неї або забрати її й кудись поїхати погуляти. Частіше було друге. У неї вдома ми залишалися дуже рідко. Її батьки й справді були класні. Добрі, веселі й неординарні настільки, наскільки можуть бути неординарні батьки. Словом, я погодився.

Якою була в той день погода, я не дуже пам’ятаю, навіть пору року не пам’ятаю. Але яке це має значення! Вони запросили на шашлики. По дорозі я купив коньяк із трьома зірочками й червоне напівсолодке вино для жінок. Мені найбільше подобаються грузинські вина, тож, коли я йду до когось у гості, купую саме їх. Так би мовити, популяризую Грузію.

До дачі ми добирались електричкою. Я майже всю дорогу спав, а Марія читала. Їхали близько години, може, більше. Вийшовши на платформу, я розпростер руки й обійняв повітря – чисте, як погляд малюка, прозоре, як вода в ранкових лиманах. Потім ми почимчикували в напрямку дачі, про «географічне положення» якої ми знали тільки приблизно. Точніше, знали не «ми», а Марія. Я взагалі не знав, де я, не кажучи вже про ту дачу. Довкола було багато дерев, стежечок, а ще дорога, платформа й люди, люди, скрізь люди з великими торбами. Люди йшли з електрички й на електричку.

– Нас не зустрінуть? – спитав я.

– Та я сказала, що ми й самі доберемось.

– Ти впевнена?

– А тут усе просто. Я приблизно пам’ятаю, куди йти, – сказала Вишня, і ми пішли до краю платформи. Спустившись із платформи, звернули в лісосмугу, через яку звивалась вузенька стежечка, оминаючи старі, подекуди повністю сухі дерева. Час від часу нам траплялися собаки.

– Тут є такі, яким краще не показуватись, – учепившись за мою руку, шепотіла Марія.

– Це ти про що? – спитав я.

– Про собак.

– Ну ти даєш. Вони всі добрі. Усі до одного. Усі, чуєш? – наголосив я.

Ми блукали стежками десь хвилин двадцять п’ять. І, звернувши знов не туди, куди треба, натрапили на цілу зграю собак, найзліших собак у цьому дачному містечку, як мені потім сказали. Троє з них були надто активні й голосно гавкали, немов натякаючи на те, хто тут, на цих п’яти квадратних метрах, хазяїн. Решта просто стояли мовчки, а я з них сміявся. Марія сховалася в мене за спиною.

– Не бійся. Усе буде добре, крихітко. Вони нас не чіпатимуть. Повір. Вони не чіпатимуть. Заспокойся.

Ми пройшли повз них, точніше – вони пропустили нас повз себе, а потім неначе почали гнати нас кудись. Ми їм явно заважали. Тоді я зупинивсь.

– Ну, чого ти, чуваче? – сказав я одному з них. – Ти ж хороший. У тебе шкіряний ніс. Я люблю вас усіх, собак, а ти гавкаєш на мене. Думаєш, я тебе ображу? Думаєш, я завдам шкоди твоєму дому? Ні! Твій дім – мій дім. У нас із тобою одна Батьківщина!

Та попри всі мої вмовляння, собака гарчав іще сильніше. З його рота бризкала слина, долітаючи аж до мене, хоч я й стояв десь метрів за два від нього.

– Слухай, чуваче, заспокойся, – продовжував умовляти я пса.

– Тікаймо! – закричала Марія.

Я, взагалі кажучи, був не проти, але варто було мені повернутися спиною до пса, як він починав наближатись. І по очах було видно, що я йому не подобаюсь. Я присів і щось довго говорив йому. Але йому, здається, було байдуже. Він продовжував своє. Коротко кажучи, наш «діалог» привернув увагу дачників. Вони повиходили й почали проганяти не так собаку, як мене. Я й пішов. Очевидно, я набрид тому собаці, бо він не став за мною йти, а ще трохи погавкав і заспокоївся. Мабуть, він подумав, що переміг. А я й досі думаю, що переміг таки я.

Хвилин за п’ятнадцять ми нарешті знайшли дачу Марійчиних батьків. Привітались. Поговорили. Отримали на горіхи за те, що довго йшли, що через нас собаки гавкали. Словом, усе, що мали сказати батьки, вони сказали. Потім ми знову почали про щось говорити – така жвава розмова вийшла. От тільки не пам’ятаю про що. Узагалі, я навіть не пам’ятаю, чим вона закінчилась. Після цього ми пішли обідати. Виявляється, доки ми всі говорили, мама Марії встигла приготувати обід. І як це жінкам вдається?! Я дістав з рюкзака пляшку коньяку й пляшку червоного напівсолодкого вина. Марійчин батько пив тільки горілку. Не зраджував свої переконання. Мені це сподобалось. Потім було пиво з рибою. Потім шашлик із салатами, гарнірами… До вечері приєднався їхній старий добрий друг по дачному селищу. Він так часто згадував свою дружину, що мені здалося, наче вона померла, а він не переніс такої втрати, збожеволів, а тепер і говорить про неї, мов: «От жінка моя, ото робила…» А потім з’ясувалось, що мої припущення були помилкові. І не тому, що я побачив його дружину. Просто зрозумів, що вона жива й здорова. Десь після другої пляшки я почав його поважати. А він почав поважати мене після правильної відповіді на його, як він сказав, одне з найважливіших питань у житті. Питання я точно не пам’ятаю, а відповідь моя була така: «Нас урятує громадянська війна».

– Я б за тебе навіть пішов, – сказав він мені на це.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Пішов би за тебе в атаку.

– А я навряд чи… Ну, не будемо про це.

Ось так закінчився наш діалог, але повага залишилась. До речі, здається, я чи не вперше більше з’їв, ніж випив, точніше досяг тієї гармонії, при якій у шлунку знаходять спільну мову їжа й питво. Золота середина: з’їдено й випито ні більше, ні менше. Баланс. На ранок хотілося пити, але я був у нормі. Чашка кави взагалі повернула радість життя. Хоч зранку, кажуть, я виглядаю злим і незадоволеним. Тоді я був самим собою – злим і незадоволеним упереміш із радістю. Це, звісно, недобре, але я радів, що Марійчиному батькові було гірше, ніж мені, а отже, я його перепив, а отже, у його очах я виглядав чоловіком, на якого можна покластися, чоловіком, з яким його любій донечці завжди буде добре. Та я й сам любив її більше за життя.

Дорогою до Харкова я знову спав, а Марія читала книгу. Мені снилася вишня.