Текст книги "Шмагія"

Автор книги: Генри Лайон Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Одного разу він підвівся й виглянув, як там Янош на вершечку західних трибун. Хлопець кричав разом із дітьми й ляскав у долоні. Хлопцеві було весело. Щаслива людина… Чаклун подумав, що він сам у отроцтві був зовсім іншою істотою: серйозним, обов’язковим, віддавав зубрінню перевагу перед будь-якими забавами. Притулок, пізніше – суворий волхв Грозната, ще пізніше – Просперо Кольраун… Напевне, тому шалапутний Янош викликав у малефіка приховану симпатію.

Тролі-еквілібристи з тарелями.

Доппельгангери-антиподи.

Ілюзіон «Сансара».

Він ледь дочекався антракту. Те, що привело його до цирку, крилося в другому відділенні, між феєю з бородою та бійцями на першах. Він вийшов у хол; спочатку вирішив відшукати Яноша й купити хлопцеві медяників із брусницею. Але гордій вочевидь ховався від благодійника, не бажаючи бути зобов’язаним над міру. Рідкісний випадок: гординя в бурлаки. Хоч у музеї виставляй, для огляду неробам…

– Візьміть льодяничків, пане!

– Не треба. Дайте краще солоних горішків.

Решту антракту малефік згаяв, розглядаючи акварелі на полотняних стінах холу. Ковтач списів Герш Кожух, вольтижер Меровій-син, престидижитатор Хільперик Спритний, Адельгейда й Гі Цюльпіхи, повітряні атлети… Найдовше Мускулюс затримався біля ліліпутки Зізі, «Бравої Гутаперчинки», як було написано під аквареллю.

Зізі була зображена в жовто-чорному трико й нагадувала добру осу.

Незабаром ударив дзвін, і народ повалив назад у залу. Доїдаючи горішки, Мускулюс пройшов на своє місце, готовий нудьгувати до переможного кінця. Але в житті завжди є місце несподіванкам: репризу клоунів було порушено галопом китовраса Грині. Клоуни бризнули врізнобіч, загавкали по-собачому, а китоврас рвонув по колу, регочучи та виспівуючи басом непристойні арії. На спині в Грині, – фактично, на людській його спині, – стоячи обома ногами на кінському крупі та вчепившись у маленькі ріжки, які робили китовраса придатним для «Цирку Виродків», тріпотіла ліліпутка. Її гнучке тіло виписувало божевільні кривулі. Коли Гриня бив озаддям, малу підкидало в повітря. Часом починався «лангсь-кий шкереберть»: Зізі виявлялася задом наперед, обличчям до хвоста китовраса, відпускаючи рятівні ріжки, й лише запаморочлива рухливість рятувала ліліпутку від загибелі.

Трибуни вибухнули оплесками.

Ніхто з публіки не встиг зрозуміти, що номер – смертельний.

«Та він п’яний!» – здогадався чаклун. Дорослі китовраси були химерні й непослідовні, як діти, але їхня вірність дружбі ввійшла в прислів’я. Тверезий, Гриня нізащо не піддав би напарницю такому ризику. Але хмільних китоврасів охоплювало молодецьке завзяття, небезпечне саме по собі, а в цих могутніх створінь – вдесятеро. Добре ще, галопуючому співакові не спало на думку схопити ліліпутку руками: якби Гриня зігнувся, то цілком міг зробити цей подвиг на повному скаку. Ошурки летіли градом, відважний берейтор клацав бичем, марно силкуючись прояснити затьмарений розум китовраса. Блазні вдавали, що все чудово, корчили пики й викаблучувались, але потроху всі розуміли: довго маленькій не протриматися. Оса вжалила жеребця, чіпляючись усіма лапками. Жеребець поніс. Час життя чорно-жовтої бестії добігає кінця.

Ще один виток навколо арени. Ну, десяток.

Край.

– Гриню, годі… добрий, гарний Гри… – дивом розчув чаклун, коли китоврас пролітав повз нього.

На південній трибуні в нестямі закричала дитина.

Той лемент тріснув, розлетівся сотнею гострих скалок. Ранячи, розпорюючи, відкриваючи жили юрби. За мить кричали всі. Люди підхоплювалися, жінки кидалися в проходи, намагаючись врятуватися від лиха, що загрожувало аж ніяк не їм; чоловіки вимагали припинити, погано розуміючи, від кого вони це вимагають. Ридали діти, заражені панікою. Бічним спуском донизу проштовхувався ланд-майор Намюр, намагаючись швидше досягти арени. Невідомо, що планував робити бравий ландвер’єр: навряд чи Гриня послухався б начальницького наказу… Мускулюс припізнився: збираючи ману в кулаці, він не знав, як краще скувати молодця, щоб вершниця не постраждала. Навіть повний маг не зумів би на око вгамувати збудженого китовраса без наслідків. Завалити? – скільки завгодно. Наврочити, зіпсувати, зав’язати вузлом путовий суглоб? На раз. На жаль, малефік чудово уявляв, чим це може скінчитися для Зізі.

А як оком змигнути протверезити п’яницю до кришталевого дзвону, й не просто п’яницю, а китовраса, який зайве хильнув… Замолоду Мускулюс учив напам’ять «Сказання про Третю Спробу». І добре пам’ятав, чим скінчився аналогічний дослід Вічного Мандрівця, що нам, смертним, не рівня.

Із другого ряду Андреа чудово бачив, як літній уніформіст відкинув берейтора, вихопив бича-шамбар’єра. Манежний бич у його руках клацнув… Клацнув? Вибухнув! Оглушливо різко, просто перед налитими кров’ю очима китовраса. Гриня рвучко звернув до центру арени, зірвав музикантам, що підтримали його спів усім квартетом, блискуче «prestissimo». Але уніформіст метнув шамбар’єр п’яниці в обличчя, одночасно хапаючи ліліпутку під коліна.

– Alles!

Він підтримав поштовх, з місця послав Зізі в подвійне сальто. Втім, з’ясувати, де і як скінчиться приземлення крихітки, йому не дали: Гриня з реготом став дибки, замолотив копитами навмання. Зараз чаклун міг без перешкод укласти китовраса на ошурки. Тільки втручання Високої Науки не знадобилося: уніформіст пірнув під убивчі копита й злетів на спину китоврасу.

Службовець виявився затяжкий. Гриня аж крекнув, присів на задні ноги.

– С’айд туг’єн! Харк ибла м’ахмеза!

Лаявся уніформіст по-тугрійски: ці кочівники споконвіку вважалися віртуозами лайки. Женучи китовраса коло за колом, він не переставав голубити Гриню кулаком по потилиці. А ледь проклятий п’яниця вигинався, намагаючись відбиватися від вершника руками, дядько вміло тицяв розчепіреними пальцями в плечовий суглоб. Мускулюс уперше бачив такий удар. Зважаючи на реакцію Грині, жарт був болісний – могутні лапи китовраса звисали батогами, не встигаючи дотягтися до уніформіста. Співати «скакун» перестав, натомість заволав не своїм голосом. Ідіот-сопілкар навіщось – напевне, очманів з ляку – збив на піну «Танок гидких каченят», квартет підхопив плутаний ритм, і в бурхливому морі публіки, олією на хвилі, пролився сміх. Спочатку слабенький, боязкий, загублений у нервовому гаморі, сміх ріс, ширився, міцнів велетнем, підкоряючи та заспокоюючи.

– Биєраз! Ингиргин ю! Й-ю!

Нарешті китоврас здався: упав на коліна, втяг багатостраждальну потилицю в ще більш потерпілі плечі й розридався.

Першою, хто кинувся втішати Гриню, була ліліпутка Зізі.

– Маленький! Ну маленький! Годі, все гаразд… – і до уніформіста. – Звірюка! Ви вбили його! Ви вбили його вашим жахливим кулаком! Вас мало стратити!

Уніформіст, похмурий як ніч, слухав ліліпутку й тримався за серце.

Вік…

– Кращий вершник ескадрону, – хрипів ланд-майор Намюр поруч із Мускулюсом. Ландвер’єр теж тримався за серце; вигляд у «старого Ернеста» був не бозна-який. – Рустам Кліщ, хорунжий у відставці. Тугрієць по батькові. Ми служили з ним у Вернськую кампанію. Ось де довелося побачитись…

Голка встромилася в скроню малефіка. М’яка, ніжна голка, немов хтось вводив у мозок ялинову глицю. Здригнувся, озирнувся, почав нишпорити поглядом по верхніх ярусах, бо не відразу зміркував, що час відкрити «вороняче баньши». Третє око врізалося ножем у червоні спалахи збудження, що горіли над глядачами, у багрець страху, тепло-синю хвилю реготу, полегшення… Пройшов наскрізь. Голка легесенько лоскотала в свідомості, вела та скеровувала. Приблизно в тому місці, де мав сидіти Янош, аура шапіто провалювалася в лісову хащу. Андреа ніколи не бачив Їжачої Рукавиці, але відразу повірив: це вона, та сама галявина. Біля кущів ожинника, пильно дивлячись на арену, стояла дівчинка в жовтій сукенці. Личко ляльки; старий лак тріснув зморщечками. Дитя до крові кусало губи, чоло його взялося дорослими, злими складками. Гнучкі пальчики від збудження торсали чагарник, начебто собачу шерсть, і шпичаки з хрускотом обламувалися, чіпляючись за ніжну шкіру.

А на манежі втішала китовраса Гриню ліліпутка Зізі.

Малефік знав, що, крім нього, більше ніхто не бачить Лісового Дитяти. Морок погано дається в руки, якщо не призначений для звичайного зору. Тому навряд чи випадковий глядач здивувався б із зовнішньої подібності цих двох дівчаток – тієї, з Фільчиного Бору й гутаперчевої ліліпутки з «Цирку Виродків».

За цією правдою Андреа Мускулюс ішов на виставу. Цю правду тримав зараз за горло. І жодного уявлення не мав, що з цією правдою, бий її Частий Гребінь, робити.

Забагато збігів. Забагато.

Саме для авантюр’єтти Етьєна Скорописця.

І над міру – задля приїзду в Ятрицю скромного чаклуна.

Уже на вулиці він зміркував, що Яноша нагорі не було. Побіг рятувати акробатку? Піддався загальному сум’яттю? Будемо сподіватися, хлопця не затопчуть у натовпі…

– Давайте я вас проведу, – вивернувся від входу пильний Намюр.

– Боїтеся, що заблукаю?

– Ні. Просто додому йти не хочу. Племінника з друзями відіслав, а сам краще прогуляюся. Старіюся, майстре чаклун. Ось такі черстві пироги…

Мускулюс кивнув: пішли, мовляв.

А біля службового входу шпрехшталмейстер бив пику винуватому служникові. Довго, зі смаком, виливаючи накопичений жах. Бо гадюченя не могло пояснити, звідки в цебрі з водою, що стояло при виході на манеж, виявилася чиста, як сльоза, сливовиця.

* * *

На дні лілової чаші неба одна за одою проступали веселим ластовиннячком зірки. Мати-ніч, долаючи боязкий опір, змивала бруд із щік улюбленого дитяти. Відкривалися дедалі нові сяючі розсипи; жменя іскорок зірвалася вниз. Краплі? Сльози? Камінчики під ногою Вічного Мандрівця?

– Я хотів би, пане офіцере, прояснити ситуацію. Тому відразу повідомляю: донька щасливого архіваріуса Гонзалки повернулася додому сама. Без найменшої моєї участі. Усе, що я знаю, – з дівчинкою не трапилося нічого лихого. Швидше навіть навпаки. Якщо вам після цього завгодно й далі молитися на мене – ваша справа.

Ланд-майор хотів щось сказати, розтулив був рота й передумав. Стулив його знову, зробився схожий на сома, що вдавився жабою. Із хвилину йшов мовчки. Лише підбори вибивали чіткий ритм бруківкою. Зірки в небі застигли шеренгами, силкуючись витягтися у фрунт.

Нарешті сом судомно смикнув кадиком:

– Я вам не вірю.

– Скільки завгодно.

– У кожному разі, я про це не балакатиму.

Здається, двоє чоловіків зрозуміли один одного. Незаслуженої слави Мускулюс аж ніяк не жадав. Але й щедро наділяти місто тривогою – нерозумно. Одна справа, коли «столична штучка» знаходить дитину та повертає батькам. Зовсім інша – коли дитина була Нижня Мама знає де, а потім повернувся сама, бо вже награлася «в кущиках». Ні до чого народ розбурхувати: після того, як дівки полиняють, чаклун виїде, життя ввійде в нудне, буденне річище…

– Майстре Андреа!

– Хвала Вічному Мандрівцеві!

– Допоможіть!

– На вас уся надія!

Знав же: не можна на майбутнє нічого гарного задумувати! Ось воно, лихе малефікове око…

– Що трапилось?

– Тіль! Тіль Швелер зник!

– Годі репетувати! – ланд-майор був уже при виконанні. – Ну-бо кажіть до пуття, один по одному…

До пуття не вийшло. Довелося вдовольнятися хором, як у давній трагедії.

Після того, як чаклун пішов, Шишмар із Фержеритою повернулися за стіл. Не пропадати ж добру?! У цьому питанні розбіжностей між подружжям зроду не бувало.

Їжі залишалося досхочу, випивки – хоч залийся, але обоє дуже старалися. З дому виразно тягло прагненням і перспективою солодкої оргії. Про перешкоду у вигляді зачарованих гвардійців не згадувалося. Однак гримуча суміш хмелю та лілльських флюїдів справила на подружжя Швелерів дивний і зовсім протилежний вплив. У Шишки в шлунку раптово відкрилося «друге дихання», і він натхненно віддався обжерливості. Фержериту такий напад оминув: ця палко заздрила чоловікові, бо могла пожирати хіба що очима. Усе змішалося в голові чарівної Ферж, і коли Шишмар відірвався від баранячої ноги, то виявив, що благовірна зникла.

З-за рогу незабаром почулися верескливі вигуки, які безпомилково підказали місцезнаходження коханої. Однак, при всіх її безсумнівних здібностях, наробити стільки галасу сама Фержерита ніяк не могла. Та й голоси були різні. Довелося, гикаючи й тупаючи, ніби вагітний селезень, поспішати на допомогу!

За домом перед поглядом Шишмаря, затуманеним брагою, постала батальна картина олією. Приставною драбиною Ферж дерлася до заґратованих віконець. О, гнівна дружина палала аж ніяк не протиприродною пристрастю до однойменної статі! Пристрасть виявилася цілком природною: дістатися до паскудниць і видерти їм усе волосся. У цьому прагненні дівиці відповідали господині цілковитою взаємністю.

Зближенню сторін заважали двоє капралів. Вони ретельно стягували пані з драбини й до моменту появи Шишмаря їм це майже вдалося.

– Повії! Шльондри! Я вам баньки повидряпую!

– Лізь сюди, стара галоше! Ми тобі дірки полатаємо…

– Агов, валахи! Пустіть каргу!

– Вкушу, вкушу…

– Гадюки! Чоловіка мого зурочили! От-от лопне…

– А тобі завидно, тараня сушена?!

– Мабуть, чоловічок тільки жерти й годен!

– Ах ти, сучка брехлива… Пустіть мене, дурні!

– Пустіть її!

– До нас, до нас!

– Вкушу, присягаюся мамою, вкушу…

Стерпіти наругу над дружиною Шишмар не міг. Дошкандибав ззаду до капралів та намірився вхопити вражих синів за коміри, нітрохи не замислюючись про наслідки.

І отримав у вухо.

Подальше нагадало Шишці дитячий кошмар. Перед ним стояв насуплений татусь, який буцімто був несповна розуму. Таким спадкоємець знав Леонарда Швелера в найкращі його літа. «Невже падлюка-чаклун дотримав обіцянки?!» – устиг подумати нажаханий Шишка за мить до того, як втратив двоє зубів: ікло й лівий проти ока.

Диво з див: третього удару не було. Татусь цілком вдовольнився першими двома. І мав сердитий вигляд, але не розлючений. Як тут не розсердитися?! У домі синочок з дружиною, не питаючи, порядкують! Стіл накрили – мабуть, у майстра Андреа просили чогось. А чаклун пішов. Від столу?! Виходить, скривдили. А ці за відсутності замовника ще й сварку з гвардійцями вчинили.

Як не гніватися?!

Як не зламати єдиним стусаном опори драбини? Лети, невістко, горлицею…

Лихо саме не ходить, а з дітками. Потерпіле подружжя не встигло повернутися до себе, як довідалося від сусідки, залишеної на господарстві, що маленький Тіль не прийшов вечеряти. Змучені лихими передчуттями, поткнулися на вулицю. Нікого. Тліла надія, що онук зайшов до діда. Гнів Швелера-старшого був страшний, але вони повернулися. Нехай батько хоч усю пику поб’є – начхати! Аби лишень Тіль знайшовся.

На жаль, дитини не виявилося й там. І тоді Фержерита, здавлено схлипнула, затисла собі рота руками й кинулася в дім. Її знайшли на другому поверсі, біля свекрушиного ліжка.

– Мамо! Ненько! Пробач ти мені, дурепі! – ридала жінка, ввіткнувшись чолом у край постелі. – Лиха тобі бажала, тварюка я брудна! Язик мій зміїний! Відгукнулося гадині… Тіль, синочок… Прости, мамо, прости, якщо зможеш…

Ядвіга лежала без руху, тиха й байдужа.

Вона була не тут.

– Шукайте майстра Андреа, – твердо, ніби цвяха забив, промовив Леонард Швелер. Обережно підняв за плечі невістку, що здригалася від ридань. Обернувся до сина. – Якщо хто поможе, то тільки він. А сюди не ходіть. Нема чого вам тут робити. Кричите, спати заважаєте… Ти, Ясю, спи спокійно. Ми онука твого знайдемо.

* * *

– …Це він Тіля звів! Він!

– Хто?

– Те щеня, якому батечко дав притулок! Допитайте його під тортурами! Він зізнається…

– Ви помиляєтеся.

Нещасні батьки замовкли, дивлячись на суворого ланд-майора.

– Названий вами юнак був у цирку разом із паном чаклуном. Я особисто його бачив. Заспокойтеся та перестаньте зводити наклепи на безневинних людей. Якоб Гонзалка вже каявся, що ледь не зарубав сокирою це, як ви зволили висловитися, «щеня»…

Слухаючи суворий голос Намюра, Мускулюс пригадав, що не виявив хлопця на верхньому ярусі під час переполоху. Коли б Янош виявився там, чаклун би зачув його навіть крізь морок. Коли парубійко залишив своє місце? У метушні переполоху? Раніше? Під час антракту?! В антракті Мускулюс теж не зустрів Яноша… Стривай. Відставити, пане малефіку. Лихе око – талант, звісно видатний, але вбачати в найбезневинніших здогадах злочинний зв’язок – це, вибачте…

– Я візьмуся до розшуку, – провадив ландвер’єр, приймаючи вогонь на себе. Відчувалося: після зізнання Андреа про непричетність до повернення Іскри Гонзалки офіцер боявся, що батьки малого Тіля зараз кинуться в ніжки «святому». – Я негайно сповіщу капрала Фюрке з його людьми, а ви пройдіть по сусідах…

Не вгадав старий Ерні.

Швелери не встигли кинутися в ніжки. Мускулюс сам виступив наперед, потай лаючи себе на всі заставки за ту хвилинну слабкість:

– А я тим часом спробую скласти гороскоп вашого онука, майстре Леонарде. Можливо, ми зуміємо дещо визначити. Для цього мені знадобиться…

– Рік народження? Місяць? День?

– Ні. Принесіть якусь річ дитини. З недавно ношеного одягу. Краще до прання. Сорочку, штани… І, якщо не складно, пошліть кого-небудь до архіваріуса. Нехай віддасть сукню, в якій Іскра повернулася додому. Ще останнє прохання…

– Все, що завгодно!

– Дайте мені спокій до ранку. Такі гороскопи я в змозі складати лише опівночі. Інакше нічого не вийде. Майстре Леонарде, зрозуміло, вас це не стосується. Ви – господар дому…

На подвір’ї було порожньо та самотньо. Як у тріснутому барилі для вина: вміст вилився на землю, виходить, і балакати нема про що. Добросерда Цетинка подалася до брата – втішати. Забився в будку красень Нюшка, пішов жирувати в околишніх гаремах сивий пройдисвіт Косяк. Повір’я нагадувало Ядвігу Швелер: ніби зависло між небом і землею, переплутало життя зі смертю. Контузія долі. Двоє чоловіків сиділи за столом, очікуючи півночі.

На щастя, Цетинка встигла прибрати.

Дивна річ, думав чаклун. Сидіти за порожнім столом, який ти пам’ятаєш заставленим стравами. Немов дивишся на портрет померлого друга.

– Вам треба підготуватися? – запитав майстер Леонард. – Я заважаю?

– Ні. Мені треба лише дочекатися півночі.

– Ви – гарний астролог?

– Я взагалі не астролог. Так, ази, основи: Дім Клошаров, Яйя, кульмінуючі вузли… Тут інша методика, – малефік торкнув долонею хлопчикову сорочку, принесену Фержеритою, котра невтішно ридала. Ні, до півночі нічого не намацаю. Треба чекати перелому. – Мене навчив цього волхв Грозната, мій перший наставник. Тут потрібно дуже мало мани, зовсім трішки знань і безліч таланту. Вільна мана в мене під обріз, виходить, усе гаразд. Знань, на щастя, майже нема… Зате з талантом – лихо. Інші в мене таланти. Зовсім інші.

Чинбар співчутливо кивнув. Вираз його обличчя ще вчора був кумедним. Так подумав Андреа. Учора б реготав до сліз.

– Я розумію. Знаєте, замолоду я дуже хотів бути чаклуном. Навіть із дому втікав.

– Знаю.

– Звідки?

– Ваш син розповідав. А йому – дід. Я маю на увазі, ваш батько.

– Син, батько! – посміхнувся Леонард Швелер. – Що вони розуміють…

У бічному крилі будинку три дівиці під вікном тихенько муркотіли колискову. «Спати час, заснули очі, йдуть до вас казкові ночі…» Капрали підспівували мужніми баритонами, лише трішки попсованими «крижаним домом». Молодому метальникові Т’ядену для баритона бракувало літ, для пісні – слуху. Тому він патрулював на вулиці, гілочкою стукаючи по паркану в такт колисковій.

«Утома наближається, а північ ніяк не настане…» – зітхнув чаклун.

– Розкажіть, майстре Леонарде. Прошу вас.

SPATIUM V
Притча про блудного сина або Мемуари Леонарда Швелера, чинбаря з діда-прадіда
(приблизно сорок років тому)

Дітей приносить лелека.

Коли всі лелеки в розльоті чи дременули ключем у спекотний Клюкенвіт, дітей знаходять у капусті або в горосі. Якщо капусту й горох благополучно зібрано з городу та складено в холодному льоху, де родити здумають хіба що пацюки, – діток, буває, приносять у пелені, без допомоги добропорядного лелеки. Інших надуває вітром, ще іншими обдаровують батьків Вічний Мандрівець або Нижня Мама, залежно від долі. Дехто народжується в сорочці або зі срібною ложкою в роті.

Маленький Леонард Швелер народився в сиром’яті.

Його мати, поважна Гретта, яку з дівоцтва кликали Тітонькою Гретті, віддаючи данину непростій вдачі, саме завітала до свекрової майстерні. Навіщо молодиці на останньому місяці пхатися до чинбарні? Хтозна. Пліткарка Тільда Язичиха брехала, начебто Тітонька Гретті бажала спіймати на гарячому свого чоловіка, Бйорна М’яздрила, запідозреного в почуттях до блудливої жони топталя Воротняка. Підтвердилися підозри, чи ні, про те історія мовчить. Від усіх пристрастей лишилося єдине: крик Леонарда, якого ляпали по дупці над сувоєм телячого голля.

За всіма прикметами, долю дитини було визначено.

У повні майстри – або «заводчики», як казали в слободі, – дід дитини вибився недавно. Кирей Швелер пройшов тяжкий шлях від кожум’яки-найманця до досвідченого стругаля-юфтевика, зібрав грошенят на власний заклад. Конкуренція в слободі на ті часи склалася варварська, могли й підпалити нишком. Але впертості дідові не бракувало. Марно хіба замолоду втопив у Таємних Вудах якогось змія, котрий надто вже допікав Ятриці?!

За подвиг магістрат нагородив героя похвальною грамотою.

Спершу майстерня Швелерів була по сумісництву ще й шевською. Згодом шевці відділилися: їм забракло місця. Шкіряний промисел – справа сезонна, літо-осінь, поки річка не замерзла. Слобода третину року гарувала, як проклята, а дві третини пролежувала боком на печі, під’їдаючи запаси. Не такий був беручкий Кирей: він здогадався облаштувати роботу не тільки в сезон, але й із пізньої осені до провесни, задимив багаттями всю околицю. В «порожні» дні було простіше знайти працівників за мізерну платню. Та й худобу били «на сніговий поворот», так що закупівля шкір давала неабиякий прибуток у порівнянні з весняною. Бйорн М’яздрило, син Кирея Змієборця, підтримав і примножив батьків промисел – і в підсумку Леонард, син і онук, прийшов на готове.

Так і трапилося. Юний спадкоємець справно ссав мамчині груди, ріс не щодня, а щогодини і грався дідовими залізними перснями, що їх має всякий кожум’яка. Дитя вивчило слова «бахтарма» і «шакша» раніше, ніж заповітні «тато» й «мама». Підлітком Леон, нітрохи не стомлюючись, міг перевертати барку – великий казан для відмоки. Молодиком, тринадцяти літ від роду, на парі рвав ремені, товк кору на докір колишнім дуботовкам, спритно працював стругом і «ощупкою» розрізняв терту кору ліщини, мімози й дерева кебраччо.

Батьки нахвалитися не могли синочком.

Коли б не одне лихо: дитя бажало чаклувати.

Ну, в дитячі літа тут дивуватися нема чого. Хто зі шмаркачів не клацає пальцями, «перетворюючи» кривдника на гада повзучого? Хто не бурмоче «Чаклуй, баба, чаклуй, дід!» над купкою щебеню, творячи з капості золото, як мудрі алхіміки Санкт-Крюковця? З віком ці дурощі звичайно минають. А в Леона не минули. У чарівних іграх дітвори він був перший: нікому не вдавалося настільки мистецьки помахувати руками, ніхто не вмів так захопливо викликати «хибний захід сонця», геть-чисто як справжній. Якби трапився поруч якийсь Андреа Мускулюс, консультант лейб-малефіціуму, то сказав би, мабуть, що в діях маляти є система. Дивовижна, незлагоджена система, що насправді є, та результатів не дає, навіть навпаки. Але на щастя чи нещастя сім’ї Швелерів, до народження Андреа Мускулюса залишалося ще чимало часу. А інших чарівників у Фарбівній Слободі не знаходилося.

Ті ж волхви чи маги, що приїздили замовляти особливі палітурки, – Бйорн М’яздрило освоїв цей корисний промисел, і синові науку передав, – ніяк не помічали молодика-чинбаря з його дурнуватими забавами. Великому птахові – велике сідало. А хто там навколо метушиться, на тих ми дзьобом клацали.

Скандал вибухнув улітку, напередодні чотирнадцятого дня народження Леона.

Почався скандал, як звичайно, з гарної думки, що навідала Бйорна-батька за сім місяців до свята. Раз синочок мастак бурмотіти нісенітниці та ворушити пальцями, треба віддати його в чародійне ремесло. Без відриву від виробництва. Чарівник-чинбар удесятеро примножить славу майстерні. Бйорн уже в мріях бачив скорочення числа найманих робітників: шкребок сам шкребе, чоботи самі топчуть, кора сама б’ється. Та й несказанне щастя на обличчі завше мовчазного сина тішило суворого, але люблячого батька. Інших спадкоємців у М’яздрила не було, Тітонька Гретті після Леона родила самих дівок, а тому Бйорн бачив у сині продовження себе самого.

Спершу звернулися до відьми Есфірі Лімісдейл, бабці вищезгаданої Меліс.

Півроку з гаком по роботі у фарбівні юний Леон бігав за річку – навчатися чаклунства. Тепер, за сорок років по тому, лисий і пузатий Леонард Швелер згадує ці місяці, як найщасливіші в своєму житті. Він учився залюбки, бачив у навчанні сенс і мету всього свого життя. Немов невидющому від народження відкрили очі на барви світу. І що довше він учився, то похмурішою ставала досвідчена відьма.

Гарний парубійко, бичок з поглядом фанатика, виявився нездарою.

Цілковитим і абсолютним.

– Я не візьму ваших грошей, – нарешті сказала вона майстрові Бйорну, коли М’яздрило приніс черговий місячний внесок. – Це марнування часу. Ваш син ніколи не стане чарівником.

Леонард розплакався. Уперше й востаннє. Більше ніхто не бачив сліз на твердому, впертому обличчі Швелера-молодшого. А татусь Бйорн не повірив. Як тут повірити, коли син віддає навчанню всі сили! У сім’ї Швелерів твердо знали: старанність і труд усе перетруть! Зокрема, втерти носа нахабній відьмі теж варто було б.

– Гроші ваші! – гримнув татусь, відстоюючи честь сім’ї. – Ви їх заробили, Есфір. А ми, драний біс, пошукаємо гідного вчителя! Не якусь там відьмочку з глушини… Хвала Небесному Мандрівцеві, не зубожіємо!

І Леонард, верхи на віслюку Дудці, з трьома фартингами в кишені та векселем на крамницю міняйла Дюпона, вирушив до Малої Корендри, на південний схід від Ятриці: проситися в науку до волхва Грознати. Про волхва ходили різні чутки. Суворий і безкорисливий Грозната ходив по притулках, відбираючи талановиту малечу, та навчав її безкоштовно. Багато пташенят волхва пізніше розліталися з гнізда, несучи в кишенях рекомендаційні листи до інших магів: суворий наставник безпомилково розрізняв силу мани кожного. Але витримати рік поруч із волхвом, швидким на руку та лайку, вдавалося одинакам.

Наприклад, якомусь Андреа Мускулюсу, котрий ще не народився.

Леонард Швелер пробув у Малій Корендрі менше доби й вирушив у зворотню путь, везучи батькові одне-єдине слово волхва.

– Глухо, – сказав Грозната, перш ніж повернувся до прохача спиною.

Скажемо відверто, татусь Бйорн навіть зрадів. Ідея чарівника-чинбаря згодом потьмяніла, втрачаючи позолоту, в майстерні бракувало вправних синових рук, а впертість лише жевріла в глибині, що не день бліднучи.

– Ну й дідько з ними, – втішив сина М’яздрило, маючи на увазі тупу відьму, нахабного волхва та суку-долю. – Теж мені, щастя: чари ладнати! От гарну шагрень вискоблити…

Наступного ранку улюблений син втік із дому.

Добре хоч, що татусь Бйорн, страшний у гніві, не здогадався проклясти сина привселюдно. Але в будинку Швелерів, новому, щойно відбудованому, було заборонено згадувати заблуканого спадкоємця. Під заборону не підпадав тільки дід Кирей. Старому начхати було на М’яздрилові заборони, він споминав онука де попало й коли здумається, а бурчання Бйорна припиняв кулаком. Дід і дізнавався від випадкових перехожих про долю онука, перебираючи рідкісні відомості, немов дорогоцінні монети.

Леонарда бачили в Осиновці: хлопець молив відьмака Хранделя взяти його в науку. Настирливості хлопцеві було не позичати: відьмак плюнув, узяв і за три місяці зі слізьми на очах вигнав геть працьовитого молодця. «Кругляк для персня не огранити!» – ридаючи, сказав Храндель. Пізніше Леонарда зустрічали в Крутояр’ї: він навчався у мандрівних кобняків їхнього незрозумілого ремесла, навчався старанно, нічого не вивчився й був вигнаний із громади. Розказували й страшне: хлопець добрався до Чуриха. Невідомо, чого він навчався в тамтешніх некромантів, зате відомо інше: з Чуриха Швелер-молодший пішов живий, нічого не засвоїв із похмурих наук.

Маг Трифон Коннектарій гнав його ціпком. Вісім разів.

Серафим Нексус, уже тоді лейб-малефактор Едварда I, вилив на впертого паршивця з балкона нічний горщик. А потім довго дивувався вголос, як бурлака зумів дістатися до самого балкона, минаючи охорону й ступорні чари.

Співбесіду у Вечірній Школі, заснованій Паккою Добродійником, хлопець завалив за перші три хвилини.

І ось одного разу, про що дідові ніхто не повідомив, бо свідків не було, на підходах до Паленого Покляпця бурлака зустрів сивого велетня. У ті роки нічого не було страшнішого за Палений Покляпець. Щоправда, народ уявлення не мав, чим так жахливо закрита для звичайних смертних місцевість біля Сірого моря. Але всі вірили чарівникам, у яких від самої згадки про Покляпець обличчя набували попелястого кольору. Нижня Мама його знає, Леонарда Швелера, упертюха сімнадцяти літ, – чого він шукав у згубному місці? Ходили чутки, що тут усяк, хто був нічим, робиться всеосяжним, і навпаки.

На жаль, зміст цих слухів залишався темним.

Вони довго говорили, могутній старець і здоровань-молодик. Можна навіть сказати: вони були в чомусь схожі. І ранком розійшлися: бурлака подався назад, а Нихон Сивочол пішов у Палений Покляпець, де й згинув навіки, щоб обличчя магів не ставали більше сіро-попелястими.

«В тебе злам», – сказав маг, перш ніж піти.

«Це шмагія, і це безнадійно», – сказав маг, ніби вилаявся.

«Знаєш, малий, а я тобі заздрю», – сказав маг, та Леонард уже не чув його.

Тому що Нихон ішов, не оглядаючись.

Розмова на страшному рубежі перевернула душу бурлаки. Незабаром він повернувся додому, сповнений щирого каяття. Татусь Бйорн спершу викаблучувався, але швидко, за допомогою переконливого діда Кирея, прийняв сина в батьківські обійми. Знайшов хлопцеві наречену з гарної сім’ї, з посагом. Леон оженився на Ядвізі без суперечок і пустих балачок про серце, якому не накажеш. Видимо, навчився наказувати. У майстерні працював за десятьох, немов кінь-ваговоз. І ніколи, ні за яких умов не ворушив руками із чародійним значенням. Не складав чудернацьких візерунків. Не кліпав очима, вдивляючись у незнане. Дивився прямо, просто; руками робив справу, а не нікчемні витребеньки, від яких користі – сльози в подушку. Про роки поневірянь згадувати не любив.

Справжній господар.

Батько до самої смерті нахвалитися сином не міг.