Текст книги "Шмагія"

Автор книги: Генри Лайон Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

CAPUT VI
«На щастя, тий пожежі ніж відризав їх від бід…»

Про «захворювання лжеманою», так званий злам, Мускулюс, зрозуміло, чував. Хоча зустрічати людей, вражених цією астральною недугою, не довелося. Хто ж міг знати, що в просторіччі злам це зветься?! Доречне слівце. «Шарлатанська магія»? Навряд чи слово походить від подібного скорочення. Швидше «магія-шмагія»… Тепер зрозуміло, чому Меліс образилася. Чесну відьму у вічі шарлатанкою обізвати! Решта зрозуміло: тому чинбар у себе вдома гультяєві-Яношу дав притулок. Хлопець теж зламаний. Шмаг. Ось і побачив Леонард у волоцюзі – себе молодого. Споріднену душу знайшов.

Багато чого ставало на свої місця.

Та не всім цвяхам знайшлися дірки.

Ну, злам – це дивна хвороба, котру й хворобою не назвеш… Але – система? Якщо чаклунство фальшиве, якщо не мана, а омана – чому так схоже на справжнє? Чи треба запитати чарівника-медикуса, і той роз’яснить діагноз: симптоми вірні, хвороба протікає природним шляхом… Тоді чому чинбар, який на довгі роки переборов недугу, на схилі віку взявся за колишнє? Лихо з дружиною збило з пантелику? Та лихо з Ядвігою Швелер ніяк не пояснює, звідки юний Янош так близько знайомий із приват-демонологом Кручеком!

Запитання, запитання. Куряться образливим туманом. Бреде в тумані консультанти лейб-малефіціуму Андреа Мускулюс, сліпо тицяє в кострубаті відповіді.

У крижану геєну всі загадки! У Мокрінь Бездонну всі запитання!

Мускулюс простяг руку, торкнув сорочку Тіля, відчув у кінчиках пальців легке тремтіння.

– Майстре Леонарде, я ціную вашу щирість. А зараз прошу вибачення. Північ, самі бачите. Час братися до справи.

Час чаклун відчував хребтом. Для цього йому не по-трібні були ні зірки, ні новомодні «годинники». Тим більше, що останніх у нього все одно не було.

– Не буду заважати, майстре Андреа. Піду, мабуть, у дім. З Ясею посиджу. Вдалого вам волхвування.

Про те, що від волхвування, можливо, залежить доля його внука, Леонард Швелер ні словом не згадав. Чаклун був вдячний господареві за це.

Секунди падали з місячної клепсидри краплями рідкої ртуті. Тремтіння в пальцях змінилося поколюванням; сверблячка наростала, поширюючись вище по руці… На жаль, нічну тишу розколов оглушливий гавкіт. Точніше, спершу з будки пролунали два попереджувальні «Стій, хто йде?!». А потім Нюшка зайшовся довжелезною тирадою, недобре відгукуючись про опівнічних гостей.

У ворота боком протиснувся Якоб Гонзалка з ганчіркою в руках. Ні, не ганчірка – дитяча сукенка.

– Ось… Пан Намюр передали, що вам потрібно…

Андреа мовчки вказав вільною рукою на стіл: по-кладіть, мовляв, сюди. Коли вказівку було виконано, жестом відіслав архіваріуса.

– Усе зрозумів, майстре чаклун. Іду, йду…

Задкуючи до воріт, архіваріус дрібно вклонявся, нагадуючи механічного цирульника. Зарипіла стулка. Нюшка ще погарчав для порядку та вгамувався.

У голові чітко вдарив дзвін.

Північ.

Другою рукою Андреа взяв сукенку Іскри за комірець. Потяг носом, втягуючи ауру – на майбутнє, коли з’явиться можливість узятися до гороскопа дівчинки. І знову зосередився на сорочці Тіля.

Сверблячка швидко доповзла до плеча, охопила груди. Незабаром тіло малефіка, густо вкрите сиротами, дрібно вібрувало від п’ят до тімені. Тривало налаштування на гармонію Тіля Швелера: взяти домінанту доленосної тональності, побудувати в акорді малу терцію впливу на слідові еманації… Образ сплетення ниток, з вузлами, розтягненнями та відгалуженнями, виник напрочуд чіткий. «Оце Мускулюс, оце молодчага!» – потішився чаклун, але відразу затнувся, пригадав свої таланти. Це ще навіть не півсправи. Тепер обережно сполучимо отриману мережу з проекцією зорезводу, до різючого болю напружуючи потаємний зір…

Таки наврочив: далі пішло гірше. Андреа вдесяте ловив точку входу солярного стрижня, намагаючись насадити на нього мережу, пришпилити заразу до неба, як метелика шпилькою. Криво, ще кривіше, зовсім криво… Коли чаклун почав лаятися останніми словами, стрижень-непослух несподівано легко ковзнув у точку входу. Проекція сама по собі провернулася на потрібний кут, рушила вгору й стала, як влита. Сполучення вузлів і сузір’їв, Доми-патрони, апогеї з перигеями…

Усе на місці.

Перед заплющеними очима виникло Джерело. Народження. Від нього крізь чорноту позачасся тяглася міцна золотава нитка. Те, що звершились. Від Звершка в боки розбігалися, затягуючись памороззю, ледь помітні павутинки гаданців – випадкових імовірностей минулого. Незабаром почнуться далекі гаданці, теперішні-майбутні, й тоді не позіхай: в’яжи вузлики на пам’ять, відслідковуй характер патронів…

Поїхали!

Глянсовий павучок на ймення Андреа потер лапки, прудко шурхнув по золотавій нитці. Немов грішник Ейдель Вайс вирішив утекти з геєни по шовковій ниточці, кинутій Хургою Жалісливим. Вузол. Патрон Кварти Стихій. Дурниця: це відбулося два роки тому. Далі, далі… Вузол, три гаданці… Є! Ось вона, мить між минулим і майбутнім. Равлик долі повільно, ледь помітно повзе схилом темної гори до вершини, залишаючи за тендітним будиночком незрушне плетиво Звершка. Зараз ріжки равлика тицьнуться в черговий вузол… О небо! Воістину зараз! Бронзовий Кульгавець у зеніті… Дім-патрон? Прокляття! Вічний Мандрівцю, зглянься на хлопчиська!

Звершок знав своє місце: він ішов просто в Дім Висхідного Сонця.

Серед ночі.

Мускулюс начебто навіч побачив, як корчиться в полум’ї, звиваючись в уривки жалобних стрічок, золотава павутинка. Пожежа Долі. Ах, як би хотів глянсовий павучок Андреа випустити з черевця нову павутинку, що сяє золотом, продовжити лінію життя Тіля за обрив триклятого вузла. Нехай не золоту – хоча б мерехтливим інеєм укриту ниточку гаданця, шанс, можливість! Стати поруч проти ворогів-невидимок, стиснути в кулаці кумедний горіховий патичок! Покликати Яноша з корчем…

Стривай. Але ж тут є вторинний гаданець. Кволий, але цілком виразний. Здається, ще мить тому його не було. Колір дивний, соковито-жовтий, начебто квітка кульбаби. Мускулюс знав, що він нікудишній астролог. Наскільки він пам’ятав, такі гаданці не згадуються в «Поясі ханг-рабб’я». Однак… Жовта кульбаба спалахнула яскравіше, проростаючи в ділянку Звершка. Малефік затамував подих. Він творив за своє життя чимало див, але зараз боявся повірити.

Квітка віддала жовтизну обвугленому спочатку Звершку, налилася сніговою сивиною. І сніжинки-літуни, даруючи нове життя, кинулися геть, за межу фатального Дому Висхідного Сонця.

Павучок провів їх поглядом, задумуючи бажання.

* * *

Малефік чудово знав, що у Вишніх Емпіреях час дивергентний гребінному стяжневі. Але щоб настільки?! Важко дався йому гороскоп хлопчиська. Ось що значить – робота не за профілем. Малюнок сузір’їв помітно змістився, небо почало бліднути. Ніч із очевидним небажанням готувалася поступитися місцем дню, але поки не квапилася поступатися позиціями. Скільки ж він пробув у Емпіреях? Он і сонце вибирається з-за обрію… Тільки чомусь на півночі. Очі злипалися, думки плутались, і Мускулюс не відразу зміркував: яке, до їжака-заступника, сонце?!

Пожежа! Найсправжнісінька.

…Та сама…

На дерев’яних ногах чаклун, немов статуя Кульгавого Мірошника, вивалився за ворота. Горіло поруч, ближче до глухого кута. Ятагани спалахів рубали хистку пітьму, від зблисків нудило. Чулися вигуки; звіддаля, наближаючись, долинало бряжчання пожежних дзвоників. Загалом, чаклун на пожежі – погана прикмета. Вогонь і без малефіціуму загасять – он, бранд-команда поспішає на поміч! І взагалі, соромно бути схожим на тих, хто споглядає знічев’я… Однак, незважаючи на безліч здорових міркувань, дерев’яні ноги несли Мускулюса до Шишмаревого дому.

Малефік вгадав: горіло саме там. Сам будинок, на щастя, ще не зайнявся. Палахкотіла мала прибудова у бічному крилі, але вогонь загрожував перекинутися на спільний дах. До будинку від колодязя вишикувався ріденький ланцюжок добровольців, передаючи один одному шкіряні кошелі та цебра з водою. Частина люду зовсім ніякої участі в гасінні не брала: видивлялася, теревенила. Дехто метушився на дахах сусідських будинків, накриваючи їх від іскор мокрими «вітрилами», зумисне призначеними для цієї мети.

Темні силуети, що металися на тлі полум’я, нагадували неспокійних ерзац-даймів, що кишать у Безодні Доль.

– Р-р-розійдись!

– П-пи-ильнуй!

– З д-д-дороги!

Згідно з «Наказом про міський благоустрій», пожежно-сторожову охорону споконвіку набирали виключно з недорік. Оскільки загальновідомо, що «недоріки найбільш противні стихії вогню та найуспішніше їй протистоять».

Глядачі бризнули врізнобіч, побоюючись потрапити під копита. Крізь розчинені ворота на подвір’я, мало не чавлячи Шишку, що метався й волав про збитки, влетіла запряжка. Пара кошлатих ваговозів, розігналася втричі проти бігових рисаків; вона тягла воза, обліпленого пожежниками, немов злодій – гріхами. На возі, крім хвацьких вусанів, містилася здоровенна діжка з металевим коробом нагорі. Діжку осідлав кволий брандмейстер у турнірному шоломі з забралом. Він зосереджено дзвонив у дзвіночок.

– Оч-ч-ч… Оч-чистити двір! Ну-бо, б-б-брат-тя, ну-бо…

Браття в робах і штанях із грубої ряднини свою справу знали. Як оком змигнути до воза приставили лаги, відчепили знімний борт, підтримуючи, скотили діжку до епіцентру загоряння.

– Всі г-г-еть… г-геть… Уб-б’є ік такій матері!

– Коней, коней ведіть!

Шишмаря, який не бажав лишати майно на сваволю пожежників, силоміць поволокли на вулицю. Бігти назад він не намагався. Відшукав у юрбі дружину, що схлипувала, пригорнув, ніби останнє майно, що залишилося, відвойоване в лиходія-вогню… Брандмейстер особисто посунув до діжки, відкинув накривку короба та з побоюванням спустив усередину сталевий циліндр із закраїнами – саме за формою маленького люка на покришці. Із циліндра стирчав грубий, паскудний з вигляду ґніт.

– Л-л-лягай!

Вусані, нестямно зашаруділи робами, кинулися слідом за людом. Ледь акацію на своєму шляху не звалили, іроди. Змилених ваговозів із підводою встигли вивести заздалегідь. Лише зараз до Мускулюса дійшло, що це за диво-діжка. «Вогнегасний снаряд Вейншмеєра»! Випробуваний особисто імператором Петером Рукодільником за великого скупчення потерпілих царедворців! А в циліндрі – суміш «горючих слізок», lacrima rapax ignium і банального pulvis pyrius. Чаклун захистив себе дюжиною добрих знамень, вважаючи за благо переміститися під прикриття огорожі.

Мудре рішення.

Брандмейстер уже підібрав головешку, що тліла. Став у позицію досвідченого бретера, провів випад у терцію, тицьнув головешкою у ґніт, дочекався гадючого шипіння – і галопом помчав до воріт. Встиг упасти ниць під зрубом колодязя, закриваючи шолом обома руками…

Мамцю моя Нижня!

Одного разу Андреа сподобився бачити випробування Просперо Кольрауном нового штурмового композит-закляття «Гнів Водолія». «Вогнегас Вейншмеєра» спрацював нітрохи не гірше! У всякому разі, голосніше. Діжка з гуркотом розлетілася на друзки, водяний вал облив усе навколо. Будинок надсадно крекнув, скособочився, дав кіптяви, але встояв. Полум’я без успіху спробувало воскреснути, булькнуло, засичало… На жаль. Цілковитий крах.

Пожежа спливла парою і забралася до праотців.

У окремий рай для пожеж, де все вічно горить і ніхто не гасить.

Глядачам біля воріт дісталося досхочу. Особливо хоробрим, які не побажали сховатися. Змокли до нитки, двом засвітило по лобі уламками: діжки рвуть, друзки летять. На щастя, мимохіть. Пожежники вже ломилися назад на подвір’я: розтягувати крюками та вручну заливати рештки прибудови, з якої валила пара. Щоб знову не зайнялося. Пощастило Шишмарю. Майно, якщо відверто, не надто постраждало. Дружина жива-здорова…

– Тіль… Тілечку… Він там спав завжди!

Бліда, з очима, запаленими від диму, Фержерита давилася риданнями й запізнілим жахом. Шишка втішав дружину, невміло гладячи по волоссю. Кострубата й жорстка, долоня чинбаря найменше була придатна для пестощів. Але ж дивись ти – виходило.

– Ваш син звичайно спав у цьому флігелі?

– Так, пане…

– Тоді вважайте, що вам пощастило.

Пусті, безглузді слова – дитина ж бо зникла й дім ледь не згорів! Але що ще міг сказати Андреа в такій ситуації?

– Мамцю! Мамцю, я тут!

Чаклун озирнувся та виявив, що дивовижна ніч триває. За п’ять кроків від погорільців стояла руда відьма Меліс Лімісдейл, тримаючи за руки двох хлопчаків приблизно одного віку. Перший, білявий непосида, палав здоровою дитячою цікавістю, намагаючись звільнитися від надокучливої опіки. Білявого малефік раніше не зустрічав. Другою дитиною був Тіль Швелер, живий і, судячи з ентузіазму, здоровий.

– Тіль! Я тебе вб’ю, мерзотнику! Ми тут божеволіємо…

– Ферж, постривай…

– Мамцю, а ми зовсім згоріли? Ми на вулиці житимемо?! Мамцю, не бийся…

Поки тривала щаслива екзекуція, Андреа, про якого в метушні забули, не гаяв часу. Недавній павучок-астралоходець відчув себе лягавою, що взяла слід. Так, слід цілком міг виявитися помилковим. Але, щоб з’ясувати це, по сліду треба як мінімум дійти до кінця.

– Гарний знак: почати день із доброї справи, – чемно привітався чаклун з відьмою.

– І вам тієї ж радості, пане. Теж мені – знак! Розбудили чесну жінку серед ночі…

– До речі, ще раз молю пробачити мені вчорашні слова.

Я зовсім не мав на увазі… Ви мене розумієте?

– Розумію. Я не ображаюся.

Тон відьми свідчив швидше протилежне. Хлопчисько Меліс запхав пальця в ніздрю та скептично витріщився на малефіка. Пичка в нього була хитра-прехитра, начебто дитина творчо замишляла виняткову капость.

– Це ви розшукали зниклого Тіля?

– Ні. Сам до мого дому прибився. У мене сон чутливий. Чую: подвір’ям хтось блукає і пхинькає. Я на ґанок… Одним словом, одяглася, взяла втікача за руку та сюди. Кажу ж, пане, пуста історія…

«А цього, – виразно глянув малефік на білявого, – навіщо прихопила?»

Меліс усе зрозуміла правильно:

– І цей неслух прокинувся. Самого вдома залишити? Світлицю догори дном переверне, я його, шалапута, знаю! – і відьма суворо глянула на «шалапута», але той і вухом не повів. – Довелося з собою брати.

– Ви часом не відстежили, звідки Тіль з’явився?

– Кривдите, пане! Перш за все. Слідок через місток тягнеться.

– Виходить, хлопчисько з лісу вийшов?

– Виходить, що так.

Мускулюс замислився, вкотре намагаючись скласти мозаїку головоломки. Із замішання його вивів бас Леонарда Швелера:

– …У ніжки, у ніжки майстрові Андреа! Він цілу ніч ворожив, сам бачив. З лиця спав, почорнів! Тіля повертав, благодійник!

За мить чаклун пожалкував, що не згорів на пожежі. Його обступили люди, відтіснили вбік відьму з білявим малим. Шишмар із дружиною шумно повалилися «благодійникові» в ноги. Брандмейстер у запалі почав гамселити зірваним шоломом по возі, лякаючи коней. По юрбі шурхотіло перешіптування:

– Святий!

– Заступник наш!

– Рятівник…

Мускулюс відчув себе білкою в колесі. Театр, де раз за разом іде одна-єдина недоладна трагікомедія, котру й дивитися нудно, а вже брати участь у ній – і поготів. Терпи, чаклуне, магом будеш!

– Устаньте! Та встаньте ж бо!

– Все, що в нас є! Усе, чого побажаєте…

Тягар незаслуженої слави давив на шию тяжче за ярмо. Чаклун обурився:

– Цитьте!

І запанувала тиша.

– Встати!

У голосі прорізалися ланд-майорські нотки.

– Встаємо, ми встаємо!

Уже краще. Все-таки в становищі святого є певні переваги.

– Ніякої платні я з вас не візьму. Ні грішми, ні іншим добром. Тілю, підійди до мене.

Юрба зойкнула. До малефіка раптово дійшло, що його цілком могли зрозуміти перекручено. Грошей, мовляв, не візьму, а заберу вашого сина! Я його врятував, я його, приміром, і в Чурих продам! Тьху, напасть! Наслухалися балад, недоумки! Пояснюй їм тепер…

Тіль мовчки наблизився до суворого дядька. Андреа, начхав на домисли цікавих, присів перед хлопчиськом навпочіпки.

– Розкажи мені, Тілю, де ти був?

– Я грався в «чаклунів-розбійників». Із дівчинкою.

– Із дівчинкою в жовтій сукні?

– Так! А ти звідки знаєш?

– Я чаклун. Я все знаю. І де ви гралися?

– Таж ти й так усе знаєш, раз чаклун!

Швелер-молодший виявився занадто кмітливим.

– Знаю. Але хочу почути від тебе.

– Ми в кущиках гралися, – на щастя, хлопчисько вдовольнився такою постановкою питання. – В колючих. Де ягоди ростуть. Ми туди раніше з мамцею ходили…

– Це, мабуть, на Їжачій Рукавиці! – поквапливо докинула Фержерита.

– Авжеж, я там їжачка бачив!

– Погане місце. Прокляте… – забурмотіли в юрбі.

– А як ти туди потрапив, Тілю? Тебе хтось привів?

Хлопчик розгублено втупився в малефіка, наморщив чоло.

– Я гуляв… Ми гралися… З дівчинкою. А потім я пішов додому.

– Тебе хтось відвів? До дівчинки?

– Ні. Не пам’ятаю. А додому мене тітка відьма привела! – малий із гордістю вказав на Меліс.

Подальші розпитування марні, зрозумів Андреа. Тіль був одностайний із Іскрою Гонзалкою: діти нічого не пам’ятали. Малефік трішки відкрив «вороняче баньши» – впевнитися в тому, що знав і так. Ось вони, жмути гару. Тануть, розсіюються. Цієї ночі Тіль Швелер мусив умерти. Згоріти в пожежі.

І якщо залишився живий, то ніяк не завдяки «святому» Андреа Мускулюсу!

Малий тихо чекав, коли дядько-чаклун скінчить ворожити. Мускулюс посміхнувся Тілю, устав, із хрускотом потягся, розправляючи затерплі плечі.

– Забирайте хлопця додому. До ста літ житиме. Меліс, ви не проведете мене?

Відьма з відвертим зітханням кивнула. Біч-о-біч, немов добропорядне подружжя, вони рушили вулицею. Світало. Ранкова рожевість укрила небо на сході, цього разу в тому місці, де треба. Малефік хотів спати. Паскудна звичка доводити справу до кінця! От же ж уплутався, так уплутався…

– Вибачте за нескромне запитання, люба… Днів зо два тому я бачив із вами іншого хлопчика. Старшого. Зізнатися, я вирішив, що він – ваш син…

– Син? – вимушено посміхнулася відьма. – Ні, він не мій син. І цей теж. Далекі родичі, погорільці, на зразок Швелерів. Давненько в мене гостюють. Старші по заробітках тиняються, відбудуватися хочуть, а малечу до тітки Меліс підкидають. Сім’я велика… Правду сказати, набридли, як гірка редька.

А вигнати – шкода…

Білявий шибеник смикнув відьму за руку, звертаючи на себе увагу. А коли домігся бажаного результату, скорчив таку пику, що жінка мимоволі скрикнула. Паливода залився сміхом і не забув при цьому показати чаклунові язика. Точнісінько, як його старший братик біля аустерії.

– Боюся здатися настирливим, але… Ви не вкажете мені дорогу на Їжачу Рукавицю?

Меліс завагалася, скосила око на хлопчиська, начебто питала поради.

– Давайте завтра, га? Завтра, пане?

Хлопчисько кліщем вчепився в її руку.

– Краще зараз, люб’язна Меліс. Набагато краще.

* * *

Туман скрадався за людьми назирці, обдираючись об складки кори та гострі сучки. Вдавав, що він – хижак на полюванні. Страшний, небезпечний хижак. Долею контужений чи й сам долю контузив – це як вийде. Одним словом, де ввійдете у ваш вузол дескрипції, добродії шановні, там і вийдете. Сонце, гуляючи мостом через Ляпунь, додавало до туману сиропу з брусниці й гарненько збивало віничком. На гілках чагарнику краплями свіжої крові зблискували ягоди кислої дружини. Вони тонули в жовто-багряному листі, здавалися коштовним камінням.

– Добрі від проносу, – похмуро сказала відьма, вбиваючи всю романтику.

Мускулюс теж вирішив не пасти задніх:

– Якщо нанизати по шістнадцять, відлякують ламій. Дружинник, висушений і розтертий на порошок… – він подумав. – Абсолютно марний. Якщо на порошок. Це я так, до слова…

Поруч із неприємно знайомою в’їдливістю корчив пики відьмин малий. Втім, дитина поводилася напрочуд пристойно, хіба що вовком зиркала навсібіч і сякалася в траву.

Туман рідшав. Іти до Їжачої Рукавиці, за словами Меліс, було «що кийком кинути». Під ногами пружно прогиналася земля, посипана опалими долоньками дерев: вохра, сурик, тьмяна зелень. До сльоти, коли ні пішки пройти, ні верхи проїхати, ще довго. Хлюздень-місяць прийде в свою чергу, а поки – крокуй-радій. У хирлявому ялиннику чаклун затримався, дихаючи на повні груди. Аромати тут панували – збирай, братику, в жменю, закорковуй у флакон. Потім столичним модницям за великі гроші продаси.

– Чого стоїмо? – поцікавилася відьма. – Ліс як ліс, тільки час марнуємо…

Відчувалося, що відьмина брутальність навмисна. Навіть самій Меліс було неприємно висловлюватися таким тоном. Квапишся, руда? Чи… Малий підстрибцем відбіг за стару ялину, спустив штанці; незабаром задзюрчало. Малефік делікатно відвернувся й здригнувся. Ніздрі залоскотав їдко-кислий дух, до якого осінь у Фільчинім Бору й мала потреба чада не мали ніякого відношення. Вдаючи, що нудьгує, чаклун почав оглядатися.

Є.

«Прапорець» виявився біля коріння тієї самої ялини, біля якої мочилася дитина. Умілий такий «прапорець», відразу й не примітиш. Малефіки розкидають схожі маячки на шляху жертви, якщо пристріт вимагає особливої точності місця розташування. Але в малефіціумі «прапорці» гнучкі, пружні, з вусиками. Цей же був чужинцем: твердий, на каркасі, змайстрований незграбно, але років на десять, не менше. Лише далі по стежці, куди пройшов Андреа й де виявив нишком ще три маячки, він здогадався: не на людину ставлено. На іггіса? Гомолюпуса? На демона?! Схоже, хоча тут чаклун міг дати промашку. Сюди б Просперо… Хмаринки небесні, якого ще інфернала потрібно вистежувати в тутешніх нетрях?! Глушина, нудьга… Вільні демони в наших краях зустрічаються вкрай рідко – звичайно вони живуть на шести ярусах князівства Нижньої Мами, де блаженствують у розпусті й чварах. Сюди їх хіба що силоміць затягнеш…

Але трапляється, затягують.

І примушують виконувати примхи.

Якщо, звичайно, здобич не звільниться з мертвої хватки умільця.

Зловити інфернала, знав Андреа, – справа державного значення. Добра він точно творити не стане. Виходить, мисливці на нього пупи рватимуть, поки не відловлять гада й не притиснуть до нігтя за казенну винагороду. Просперо Кольраун, за час служби своєї бойовим магом за наймом, на безгрошів’ї брався за таку халтурку…

Чаклун з повагою скосив око на Меліс. Вирішила підробити? Ризикнула? Атож, що нам ловити демонів, ми головоломки Шеффена, мов те насіннячко, лузаємо! Підказати дурепі, що коли в невід втрапить потрібна рибка, чарівній рибалці мало не здасться? Ні, не варто. Навряд чи у Фільчиному Бору знайдеться втікач із діточок Нижньої Мами. Інакше вже б на сполох по всій Реттії били.

– Прийшли. Їжача Рукавиця, вилазь із карети.

Відьма, як і досі, була непривітна.

Мускулюс продерся крізь ожинник, почав без мети блукати галявиною. По суті, він не сподівався виявити щось важливе. Із часу замаху на Його Величність минуло п’ять років, будь-які залишкові еманації давно скисли, розвіялися. Дівчинка-кульбаба в жовтій сукенці? Гнучка лялька з лакованим личком? Ну звичайно, вона вдень і вночі сидить, пнеться… тобто, тужить: «Де мій найдорожчий Андреа? Де мій суджений? Чого не йде?!» Ким би не була кульбаба, навряд чи вийде назустріч. Та й приписувати лісовій дівчинці неодмінно лихі наміри – нерозумно. Зведені діти повертаються додому, цілі й неушкоджені. Цирк? Лихо з ліліпуткою? Морок на трибуні?! «Прапорці» – маячки?! Ну, припустимо. Точніше, демона ми саме й не припустимо. Учитель Просперо сказав: «Якщо демон мав місце, він звільнився, – і додав із однозначністю професіонала. – Відповіді не було, демон ніяк себе не виявив…» Якщо тоді не виявив, і за п’ять років не виявив, виходить, ну його к дідьку.

Краще припустимо таке: лісова фея-одиначка від туги, від нудьги глухої зробилася великою шанувальницею циркового мистецтва. Зокрема, акробатки Зізі, чарівної «Гутаперчинки». Прибрала, виходить, феєчка вигляд кумира, проклала «драбинку» в шапіто, на виставу… Дуже перехвилювалася за улюбленицю, аж із лиця спала…

Жодної зачіпки.

Чіпляйся, розумнику, як хочеш. Хоч повісься.

«Соромно зізнатися, государю, – спливла в пам’яті ще одна репліка з оповідання вчителя, під час сеансу зв’язку на площі Піднесення, – але в мене є лише слабке пояснення моїх дій: інтуїція». Ага, інтуїція. Тільки матір’ю Просперо Кольрауна була Хусська Сивіла, а матусею Андреа Мускулюса – невідома особа, що здала улюблене дитя в притулок. Втім, із інтуїцією так само, як і зі статком, у «заблуканої матусі» теж усе було гаразд: притулок виявився з дорогих, оплачено на вісім років наперед… У дитинстві чаклун тішив себе, придумуючи таємничу й високу біографію з ухилом у баладний штиль; далі попустило.

Він зірвав лапатий кленовий листок. В’яло почав общипувати вздовж прожилків.

Коли від листочка лишився тремтячий кістяк, хлопчисько Меліс захекався. Захлинаючись, із нутряним надривом. Так кашляють сухотні під час відкритої кровотечі. Синій від ядухи, хлопчисько хрипів, а Меліс, видимо, збожеволіла від тривоги та кричала на нього щосили:

– Я казала! Казала тобі, дурневі! Ось! Ось воно! Що мені тепер робити? Що мені робити, ти подумав?! Цей же мене до нігтя…

«Вона зараз його вдарить! – з подивом подумав чаклун. – Овал Небес, таки вдарить! Дитині зле, а вона… Хто її до нігтя? Невже я?!»

Втім, тут стало зле самому Мускулюсу.

Бо на його очах дитина розтяглася гармонікою.

Немов досвідчений штукар-ворожбит узявся тасувати колоду Тарота. Блазень, Папеса, Імператор, Коханці, Лицар Жезлів, Туз Пентаклів, Повішельник… Дитина, хлопчик, підліток, юнак, зрілий чоловік, старий, глибокий старий… Ланцюжок людей розтягся від шпичакастої стіни кущів до горбатого в’яза. Мить – і колода зібралася докупи, впала на бік під власною вагою. Безглуздим козирем, крапленою картою перед Андреа лежав пам’ятний старий хитрун, із яким вони балакали в «Кульгавому Мірошнику» про левітації. З вигляду дід був ще старший, ще трухлявіший, хоча це здавалося неможливим. І рівняння Люфта-Гонзалеса були тут абсолютно ні до чого.

На траві лежав небіжчик.

Картою, що випала, виявилася Смерть.

«Смерть означає не тільки ту брудну роботу, яку ми давно повинні зробити, – малефік сам вибухнув кашлем, машинально згадав „Тлумачення змісту Тарота“ та скінчив знайомим пасажем Кольрауна, – без відриву від основної роботи».

Задоволення нижче за середнє: залишитися в лісі з відьмою й трупом на руках.

Але лихо не ходить саме.

Мускулюс ладен був голову закласти, що мрець – повний маг вищої кваліфікації. І з усього було видно, що голову таки доведеться віддати.

На відсікання.

* * *

З боку Юстових ярів пролунало іржання та збуджені вигуки.

Затрубив ріг.

Незабаром незвані гості, ким би вони не були, виявляться на Їжачій Рукавиці. Це доля. Капосна доленька, кутень, проти якого не попреш. Чаклун дивувався з самого себе: головним почуттям, яке долало Мускулюса в ідіотській безнадійній ситуації, були жалощі.

Співчуття.

За мішень для щиросердного співчуття, недоречного в цьому місці й на цей момент, слугувала руда неборачка Меліс.

Уся наївна історія про мандрівну родину, якій дала притулок добросерда відьма, оберталася жорстким, лихим минулим. Маг-небіжчик із його рівнем мани й не таку простачку обвів би круг пальця. Власне, якби Мускулюс хотів – теж заморочив би руду без ускладнень, незважаючи на провінційне відьомство. Заморочити, постати в десятку личин, увійти в довіру, підсадити «блощицю-живчика»… Чого хотів мрець? Що мав на меті?! Зараз це хвилювало малефіка не більше за той факт, чи пітнів небіжчик перед смертю. Відьми шкода. Он труситься, як у пропасниці…

Ріг затрубив знову, набагато ближче.

– Ну, голубонько? Що робитимемо?

Відьма відступила, зацьковано притулилася спиною до в’яза. Миша перед грайливим котярою. Кажуть, страх, якщо бояться вас, збуджує, приносить задоволення. Брешуть, певне. Чаклун ніякого задоволення не відчував. Швидше дивувався, чому страх знехтував його, скромного Андреа Мускулюса. Від ярів скакали люди. Таких випадків, таких збігів не буває.

Значить…

Це може бути Тихий Трибунал. Королівська служба розслідування злочинів, вчинених із обтяжуючим застосуванням магії. Тихі, сірі чоловічки з особливими клеймами на лівій щоці, видимими лише для втаємничених. Їхня кількість в арешт-команді завжди кратна трьом. Андреа не знав – чому. Можливо, традиція. Чоловічки, випадково прогулюючись у Фільчиному Бору, виявлять на галявині відьму з чаклуном, труп повного мага біля ніг злочинної парочки… Так, розберуться. Потім. Але спочатку заарештують. Для проведення слідства відразу ж накриють «дзвоном», відрізуючи зовнішню ману й можливість використати ману, накопичену в особистих цілях. Поки справа завершиться, в домі Леонарда Швелера зірветься процес линяння лілльських незайманок, репутація вчителя Просперо постраждає, почнуться плітки… Знову ж, грошові збитки. Куди не кинь, кругом клин.

Це може бути Нагляд Сімох. Приватний орден-невидимка, що контролює зловживання магією. Якщо профоси Нагляду стежили за небіжчиком, маючи якісь підозри… Тоді Андреа Мускулюс і Меліс Лімісдейл згинуть назавжди. Щоб запобігти. Нагляд Сімох тактовний, але в профосів під час ініціації назавжди вилучено забобони. До свідків Семеро ставляться погано, щиро думаючи: «У семи очей дитя без няньки!» Чаклун тверезо оцінював власні можливості: навіть загнаний у кут, навіть з підтримкою відьми, він навряд чи потягне профоса Нагляду Сімох. А якщо профос не один…

Думка привітатися з гостями, ким би вони не виявилися, і розповісти правду не навідувала чаклуна. Правда – кепська подружка. Особисто він, якби виявився на місці прибульців, нізащо б не повірив у власну безневинність. Зараз ти, друже малефіку, сам нагадуєш дівок, що линяють. Твою безневинність кожен зіпсувати намагається.

Ріг гаркнув за кущами.

Мускулюс ще раз глянув на небіжчика, підморгнув тремтячій відьмі…

І відчув неземне, сліпуче блаженство.

Він ніколи не підозрював, що з такою радістю – у лісі! В глушині! Віч-на-віч!!! – зустріне віце-барона Борнеуса з синами.