Текст книги "Шмагія"

Автор книги: Генри Лайон Олди

SPATIUM VI
Ле про королеву фей і Томаса-рифмача
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

 
Зустрів я королеву фей,
З ней був ще вчений котофей,
І полум’я автодафе
Мені спалило серце.
Кохання гірше за полин,
Страшніше, ніж той дідька млин,
Гостріше навіть перцю.
Вона: «Чортів ти синок!
Ти полюбляв чужих жінок,
Хапав чуже та ніс в шинок
Цю здобич, щоб пропити,
Але я знаю: милий Том,
Що кожним словом і листом
Ти геть талановитий!»
Я їй: «Царице ти моя!
Нехай ти гонором змія,
В душі – підступная свиня,
У серці – гріх з жадобой,
Ти долей пара сатані, –
Але цих грудей дивний сніг
І смак цих вуст медовий!»
Вона мені: «Розпусти цар!
Жалкує за тобою цвинтар,
Катюго, чорний, як димар,
Але співак завзятий!
Шукав злочинних ти шляхів
Дітей давив, немов птахів, –
Та де ж другого взяти?!»
А я кажу: «В тиші нічній
Дівчат їси ти, бо смачні,
А хлопців гнобиш по весні,
Висмоктуєш їх силу!
Для неба – скриня ти пуста,
Але, мій друг, твої вуста
Вогонь в душі збудили!»
Вона: «Ти капость і лайно,
Ти палиш люльку, п’єш вино,
Твої гріхи стоять стіной,
За нею – пекла сморід,
Мерзотник, розбишака, троль, –
Ти рими князь й віршів король
На суші та й на морі!»
А я співаю: «Ой, біда!
Хоча волосся, як вода,
Та чорт в очах на хвіст сіда,
Щоб нас ввести в оману!
У лоні – адська метушня
У роті – бісова брехня…
Я добре знаю панну!
Так цілий день співали ми –
Коли б із літа і до зими
Тягнувся день цей, кожну мить
Зростая дуже вчасно,
Ми б в ці хвилини, що біжать,
Зуміли б вголос побажать:
Ще більш добра і щастя!»
 

CAPUT VII
«Кажи, що хочеш, любий мій, хоч сам цих слів не розумій – народ тобі повірить…»

– Ні пуху, ні пера, ваша світлосте!

– Джульбарсе, тпрусь! Баскервілю, назад! Происягаюся п’ятою Вічного Мандрівця…

– Це ж пан лейб-малефік! Батьку, згадай: я його сокирою рубав…

– Скільки літ, скільки зим!

Віце-барон не тримав зла. Віце-барон пихкав і радів. Обидва баронети підтримали батечка в його захваті, передчуваючи щедру пиятику на руїнах родового замку. Нова людина, та ще й знайома, придворний, близький до короля, та ще й такий, що знається на Високій Науці…

У замшілій тузі їхнього буття це було все одно що диво.

Коні пирхали, мисливці гарцювали, собаки гавкали, двоє слуг утримували гончаків на повідцях, – Мускулюса ж охоплювали розпачливі, лихі веселощі. Чаклун ішов ва-банк, навпрошки, немов лісовий стрілець-браконьєр Малий Віллі, що втік із самої петлі. Для задуманого було потрібно багато мани, на рештках тут не витягти… У куражі він махнув рукою на дівок, що линяють, зняв амбіт-контроль. Цілком. Розтікайся калюжею, «крижаний доме» гвардійців! Починайте линяти, дівки! – Малефік і не помітить. Лихо? Нічого. Учитель потім вилає, можливо, навіть перетворить на вішака для капелюхів, але пробачить. Він добрий, бойовий маг Просперо Кольраун; у всякому разі, в це хотілося вірити. А збитки чаклун відробить. Вірою і правдою.

Як там співав дурник Янош?

Ми спина до спини біля верби?! Проти тисячі – вдвох?

Проти чотирьох. Не вдвох – сам. Відьма не береться до уваги. Баба скисла, тече й тхне. Ну й добре. Один у полі – воїн. Особливо якщо не в полі, а в хащі. І якщо цей одинак – дипломований чаклун, консультант лейб-малефіціуму. Андреа розсміявся, відчуваючи звільнення від пут, якими був позв’язаний усі ці дні, зібрав ману в кулак. Широко розкрив чудове «вороняче баньши», розвертаючи лихий погляд панорамою. Поруч зойкнула Меліс: недооцінила раніше свого супутника, тепер уперше побачила, як працюють «столичні штучки» у кризових ситуаціях. Четверо? Дрібниці. Хоч дюжина…

– Що ви тут робите, друже мій?

– Полюю, – спокійно відповів чаклун. – Бачите, якого шкарбуна завалив?

І широким жестом вказав на небіжчика.

Його світлість Борнеус розсипався в компліментах і по-здоровленнях. Слуги ойкали. Собаки намагалися відгризти шматочок на пам’ять. Баронети заздрили. Шкарбун був великий і вражаючий. Ікла – бритви. Копита – стрімчаки. Щетина – частокіл. Мускулюс тримав усю компанію на єдиній шворці, тримав вишукано, з елегантністю магістра, якщо не повного мага, й жалкував лише про єдине: вчитель не бачив учня в хвилину тріумфу. Втім, воно, може, й на краще, що не бачив. Занадто він непередбачуваний, Просперо Кольраун…

– Де ваша рогатина? Спис? Чим ви брали цього гіганта, друже мій?!

– Пальцями. За вухо.

– Що ви кажете?!

– Дозвольте нагадати, ваша світлосте, з ким ви розмов-ляєте! Гадаєте, фаворитові Едварда II і майбутньому спадкоємцеві Серафима Нексуса потрібна жалюгідна рогатина? Кривдите, їй-право…

– Даруйте! Вибачте мені, друже!

– Пробачте батечкові! Він не зо зла…

– Що ви, бароне! Це я повинен просити у вас пробачення за зухвалий тон! Порушення полювання, знаєте…

– Я розумію вас, дорогий пане!

– Чи не позичите ваших слуг? Я обіцяв віддати здобич цій привітній жінці, і якщо ваші орли донесуть до її подвір’я… Тут недалеко!

– Звісно! Гог, Магог, віднесіть шкарбуна пані! Бігцем!

А ви, любий пане, неодмінно їдьте з нами! До замку! Я прагну насолодитися бесідою!

Тут довелося потрудитись. Віце-барон настільки жадав, що мани на нього пішло втроє проти звичайного. Відчуваючи, що надовго сили не вистачить, Мускулюс удався до сильнодіючих засобів. Змахнув руками з усією можливою урочистістю та створив у себе над головою веселковий ерзац-міхур, точну подобу пам’ятного рапід-трансмутанта. У міхурі колихалася невиразна постать, що нагадувала привітного та чуйного Просперо Кольрауна.

– Даруйте, бароне, але для візиту до вас мені потрібен дозвіл мого високоповажного вчителя! Зараз я зв’яжуся з бойовим магом Кольрауном – гадаю, ви його чудово пам’ятаєте!

Я доповім про ваше люб’язне запрошення. Зрозуміло, вчитель заборонив мені робити перерви в основній роботі, буде гнівний. У гніві він страшний, але, гадаю, симпатія, що її пан Кольраун відчуває до вас особисто…

Віце-барон сполотнів, осадив коня назад.

Постатей у міхурі тим часом стало дві.

– О, пан Кольраун не сам! Ваша світлосте, вам винятково поталанило: у мого добросердого наставника гостює його друг, капітан лейб-охорони Штернблад! Сподіваюся, ви пригадуєте капітана? Він вас теж пам’ятає, він сам мені про це казав, і не раз! Упевнений, Рудольф Штернблад із задоволенням з’явиться просто сюди, щоб засвідчити вам із синами свою повагу. Цей вид зв’язку цілком допускає переміщення тіл…

Врешті-решт він пішов Борнеусу назустріч і дозволив ерзац-міхуру розсмоктатися до початку безпосереднього спілкування. Мускулюсу вдалося відскіпатися врочистою клятвою. Мовляв, якнайшвидше завершить невідкладні політичні справи в Ятриці, зволікання в яких загрожує королівству жахами війни на три фронти, та з’явиться в замок Борнеусів, де проведе місяць і більше, ведучи вчені диспути про долі держав і таємні методи ловитви.

Куди подінешся? Заприсягся.

Поважно прямуючи слідом за Гогом і Магогом, які, пихкаючи та впріваючи, волокли мага-небіжчика до хатинки Меліс, чаклун почувався пречудово. Так, напевно, радіє засуджений до страти, завершуючи чудовий сніданок із кухлем вина та віддаючись у руки цирульника, щоб стати на ешафоті в якнайкращому вигляді. Лілльські панянки, мабуть, уже для палітурних справ не придатні. Мрець нікуди не подівся. Все це лише зволікання. Давайте вип’ємо кубок щастя, поки цикута, розчинена у вині, не встигла нагадати про крах надій.

Давайте напишемо баладу.

Або плюнемо на чию-небудь могилу.

Чаклунові ввижалося, що в спину йому дивиться дівчинка з лакованим обличчям, дитя-кульбаба. Дивиться та хихотить.

* * *

У світлиці рідного дому, де, як то мовиться, і дах набакир, відьма відразу забилася в кут. Під полицю з книгами, начебто відсутній образ Кассіана Пособника мусив уберегти її від лих, а «Конвергентний динамікум» Шеффена – повернути удачу. Сидячи на незручному, низькому табуреті, жінка згорбилася, обхопила коліна руками, втопила обличчя в рудій хвилі розпущених кіс. Не зринеш вчасно – захлинешся.

Зараз Меліс нагадувала дуже постарілу юницю-островитянку з «Втрати невинності» пензля Поля Гогенцоллерна.

Вичавлений досуха Мускулюс упав на лаву, сперся ліктями на стіл. Відкрив шлюзи, впускаючи зовнішню ману. Тім’яна «губка» всмоктувала силу краще, ніж завжди, без «сухарів» і крижаних торосів. Між лопатками не виникало гострих кольок – таке буває у звичайних людей під ложечкою, коли, змучені спрагою, вони залпом хильнуть кухоль джерельної води. Радіти слід. Або братися до «Великої Дрібниці», накопичуючи ману про запас. Шкода, кураж полишив його і відчайдушність згинула – чаклун зостався без цих веселих друзів-подружок. Одне глухе похмілля блукало навколо, постукуючи ґирлиґою. Приставляло долоню до вуха, цікавилося: «Га? Чуєш, невмійку?! Чим рятуватися будемо?»

Він вдихнув аромат сушених трав, що панував у світлиці.

Чхнув.

Дуже хотілося спати. До смерті. У такі хвилини вперіщать дрюком по голові – спасибі скажеш благодійникам. Останні сили, заповітні рештки було витрачено на баронських слуг. Спершу знадобилося перетворити дім на частину подвір’я – інакше в Гога з Магогом могли залишитися дивні спогади, як вони навіщось волокли шкарбуна до охайної світлиці, а по тому – до сусідньої комірчини, вкладали брудного, закривавленого кабана на ліжко. Потім слуги від чистого серця запропонували свою участь у обробленні. Підвісити, значить, за задні копита, перерізувати горлянку, спустити кров на майбутні ковбаси… Ледь позбулися трудівників. Пробі! Прадавні, могутні чари: монета з профілем покійного Едварда I, здатна творити дива не згірш за всіх Просперо Кольраунів і Серафимів Нексусів, разом узятих.

– Ну, любонько? Візьмемося до нашої частки?

У рудій хвилі виникла діра. Між пасмами нишком блиснуло зелене око Меліс. Відьма боялася дивитися на двічі побратима – не тільки по Високій Науці, але й по нещастю. Боялася й дивилась.

Жах у її погляді ніяк не радував малефіка.

– Сподіваюся, ваша добропорядність у даній ситуації здатна відійти на другий план? – розмова складалася казенна, замудрована та суха, начебто маковик, спечений тиждень тому. Але в Андреа не вистачило б здоров’я ще й на сердечність. Відьма все зрозуміє правильно, вона розумниця. – Доповідати ланд-майору Намюру, мабуть, не будемо?

Меліс енергійно закивала.

Червове золото кучерів блиснуло сивиною, сховало зелень переляку. У страху відьми крилася малоприємна і, головне, малозрозуміла нотка. Немов Меліс Лімісдейл боялася свого рятівника чи не більше, ніж наслідків моторошної історії з магом-небіжчиком. Баба є баба, у таргані страх бачить. Але чого боятися? Вона тут потерпіла сторона, з якого кінця не візьми! А самому Мускулюсу, якби він був і чистіший за лебедя, слідство ні до чого. Правий, винуватий, а палітурки накрилися, учитель віддухопелить по повній, і якщо ще злі язики кинуть тінь на добре ім’я Кольрауна…

Потім відмиватися дорого стане.

По суті, добропорядний чаклун, шкідник із малим стажем і малефік на законних, можна сказати, державних підставах, Андреа не зізнався б і самому собі, що його досвід у темних витівках обмежується плітками та чутками.

Множити цей досвід він не бажав.

Але доводилося вести партію першої скрипки до кінця. Навіть на одній струні, зі зламаним смичком. Здобуваючи талант до малефіціуму, він сідницями, котрі часом чутливіші за будь-яке «вороняче баньши», відчував: будь-яке розбирання в цій справі обернеться великою нагінкою. Характеру неприємностей Андреа вловити не міг, і начхати йому було на цей характер. Невиразних передчуттів вистачало з надлишком. Знову ж таки, підло звалювати завершення дурнуватої історії на бідолашну жінку. Відьма й так постраждала від підступу невідомого чарівника, мир його праху.

До речі, про прах…

– Перш за все, гадаю, нам варто позбутися трупа. Нема тіла, нема діла, як казав обер-прокуратор Департаменту Вищої Справедливості, коли заходив на кубок мальвазії до мого наставника… Пропоную спалити тіло на задньому дворі. Без зволікання. Що скажете?

– Ні! В жодному разі!!!

Малефік відчув себе катом, що глумиться над беззахисною жертвою, котом, який грається з мишею. Він був великий, грізний і страшний, збираючись чавити залізною п’ятою, насолоджуватись чужими стражданнями… На мить пізніше він з’ясував, що машинально, вражений криком відьми, без дозволу проник у зовнішній шар її думок і почуттів. Мерзенний вчинок, виправданий лише зворушливістю моменту. Отож яким вона бачить чаклуна – свого доброго друга та співчутливого помічника! Бідолашна…

Втім, вона в іншому має рацію.

– Ви розумниця, голубонько. Багаття, смердючий дим… До такої тризни можуть трапитися свідки: хоч на землі, хоч у Вишніх Емпіреях. Та й дров знадобиться чимало, а ходити по них до лісу – морока. Не повітку ж вашу розбирати! Палити, виходить, почекаємо. Просто вкинемо в річку, добре, що Ляпунь під боком. Як-небудь удвох дотягнемо – небіжчик сухий, худий… Я його й сам донесу. Кінці у воду!

– Ні! Не можна!

Проколи цієї ідеї виявилися не настільки очевидні, як із багаттям. Мускулюсу довелося помізкувати, перш ніж второпав: відьма й тут цілком має рацію. Ляпунь – річка мілка, тутешній Водяний Дід, мабуть, старигань не примхливий, лататтям забитий. Не те що його могутніші родичі з Виверського Стерв’яка чи Фольки-Матінки, в яких цілі гареми з русалок із євнухами-потопельниками… Тримати в ляпунських затоплених колодах мага вищої кваліфікації, щорічно ризикуючи, що небіжчик із весняною повіддю скаламутить спокійний вир? На жаль, Водяной Дід, швидше за все, миттю викине труп із-за острова на стрижень або приб’є до берега, подбає, щоб подаруночок виявили. Далі почнуться розмови, слідство, зубатий Ернест Намюр вчепиться в справу намертво…

А раптом мрець стане привидом раніше, ніж його відшукають?

Примара з такою силою в очеретах не блукатиме, їй серйозні справи подавай!

Чаклун зітхнув і полишив лаву. Пройшов світлицею, дихаючи на повні груди. Інакше сон долав. Ще трохи зібрати мани й розчинити небіжчика в кислих еманаціях? За день-два вітер осад розвіє… Непогано, тільки ману на цього гада збирати доведеться тиждень, не менше. А за тиждень він стухне. Перетворити труп на частину паркана? На камінь при городній межі? Якби це було тіло звичайної людини – запросто. Прості небіжчики, коли душа полишає колишнє житло, легко піддаються метаморфозі. А тут залишкова мана особистості пре, як скажена… Навіть страшно уявити, що вийде з тину чи каменя при межі, якщо рештки увійдуть у резонанс із відьомством Меліс. Не вибирати ж їй тепер: або дім, або робота! Згодувати небіжчика вовкам? Це, виходить, із усього Фільчиного Бору збирати сюди сірих розбишак…

Уперше Андреа пожалкував, що він не Чурихський некромант. Цим мертвяки що брати рідні… Овал Небес! Мускулюсе, ти дурень! Здоровенний, тупий дурень!

А тут усе ясно, мов день…

– Ну звісно! Любонько! Пробачте мені, круглому ідіоту!

Є найпростіше рішення! Ми його закопаємо. Найбанальнішим чином викопаємо могилу, опустимо тіло й засиплемо землею. А я зарівняю могилку «на три шари», закоркую притертим замовлянням. У найгіршому разі там за рік-два зросте бузина. Вам доведеться тільки стежити, щоб із ягід не робили настоянки, або щоб пастушок не вирізав з гілки сопілочку. Такі сопілочки, буває, співають зайве. Погодьтеся, клопіт невеликий… У вас є лопата?

Спершу здалося: якби в Меліс була лопата, ось просто зараз, у руках, – вона вперіщила б чаклуна по голові, нітрохи не дбаючи про добрі стосунки. Андреа спершу образився, але відразу пробачив відьмі. Жінки – створіння тендітні, їх потрясіння збиває з пантелику, спонукаючи до немислимих вчинків. Якщо вже він, «столична штучка», блукає в трьох соснах, то що казати про відмочку з провінції?

– Ви посидьте, голубонько, оговтайтесь. А я пошукаю лопату… Коли що, візьму сам, і закопаю сам…

Цокіт копит, наближаючись до хатинки, змусив чаклуна відчути себе жінкою. Тендітною істотою, зовсім непристосованою до потрясінь. Хотілося продовбати дзьобом кору древа подій і застромити голову в діру, рятуючись від небезпеки на кшталт дятла-переляка.

Кого ще даймони принесли?!

Меліс раптово підхопилася, розчинила вікно, вистромилася назовні. «Вірно! – поцінував її рішучість малефік. – Розумниця! Зараз пожене дорогих гостей втришиї…»

– Ласкаво просимо! – відьма випромінювала привітність. – Гість на поріг, щастя в дім! Ах, які люди! Заходьте, не соромтеся!..

На слові «люди» вона трішки затнулася. Мускулюс подумав, що якби згадана лопата була в його руках, він би, мабуть, забув про лицарські чесноти й недоторканність дами… Цокіт наблизився, знадвору щось відповіли писклявим, тоненьким голоском – чаклун не розчув, що саме, – й застукотіло вже в сінях. «З конем у хату?» – кволо здивувався Андреа, гарячково прикидаючи свої можливості. Підсумок був сумний. Ризикнути віднадити прибульців ще на підході? Накинути на Меліс обман-страхополох? Прикрити комірчину з трупом «вінцем піфій»?! Вічний Мандрівцю, підкинь силоньки…

Разом із дверима, що відчинилися, в чаклуна відкрилося друге дихання.

Аби тільки не підвела горлянка. Закляття третього роду слід викрикувати гучним, нутряним басом – тоді чари беруть об’єкт «за груди», піднімають і вдаряють об найближчу стіну або одвірок. Тут головне – безпринципність «третьородців»: цим чарам байдуже, хто об’єкт, – звичайна людина, чарівник, лепрекон, гомолюпус чи ламія. Тупа сила, потреба в якій трапляється рідко, в ситуаціях, що вимагають бити навмання та вліт.

– Здоров’ячка хазяям на віки віків! – сказало Лісове Дитя, крихітка-кульбабка з лакованим личком, тупцюючи на порозі. Губи в дівчинки скривила дивна, неприємна посмішка.

Зараз. Потім буде пізно. Підняти й хребтом об одвірок…

– Н’ем абгра хну…

– Мене звуть Зізі. Зізіфельда Трабунець, акробатка з цирку. Може, ви бачили на афішах? Чи на манежі? Вибачте, що без попередження, але я… у мене… Мені терміново. У мене наслання.

У двері, над головою ліліпутки, простромилася щира фізіономія китовраса. Для цього Грині довелося зігнутися в три погибелі, та все одно він ледь не впирався ріжками в обаполу. Поквапливо відвертаючись, Мускулюс ледь не згорів від сорому: обриваючи бойове закляття на половині подиху, він непристойно хрокнув, і тепер кашель дер у горлянці пазурами, сатаніючи з люті. Прокляття, зараз прибив би безневинну циркачку…

Герой драний!

А усмішка… Що усмішка?! Соромиться акробатка візиту до відьми, ось і посміхається невлад. У ліліпутів міміка для стороннього погляду – темна річ. Дитяче личко, дорослі очі, бозна який рот, не розбереш, чого кривиться… З карликами простіше. Карлики – вони доступніші.

– Заходьте, любонько! – зняла незручність Меліс, кидаючись до маленької гості. – Морсу? Чи чаю?! Чим зможемо – поможемо… А вас, молодий… е-е… чоловіче, я попрошу почекати надворі. Вибачте, але ви просто не поміститеся в світлиці!

Китоврас зареготав таким басом, що чаклун, якби відчував потребу в бойовому заклятті, здох би від заздрощів.

– Чоловік! Хо-хо! Я – чоловік! Зізі, вона кумедна! Вона допоможе, Зізі!

У сінях крекнуло, хрупнуло, гримнуло. Осіннім листям обсипалися глечики з полиці, яка звалилася. Черепки смачно хрумтіли під копитами.

Незабаром надворі регіт Грині перейшов у щасливе іржання й затих.

* * *

Поки відьма саджала клієнтку за стіл і бігала до льоху по морс, Андреа без церемоній розглядав акробатку. Так, гнучкість, що вражає уяву. Рухаючись, ліліпутка нагадувала змію. Але нічого від надприродної плавності й стрімкості, якою відзначалися рухи Лісового Дитяти, в Зізі не було. Суто професійні якості, відточені роками. Крихітка відразу викликала симпатію: ясний, привітний погляд, відсутність почуття меншовартості, скупі жести… Скільки їй років? Він не вважав себе великим знавцем ліліпутів, проте знав, що вік у цих малят короткий. До тридцяти років їхні обличчя вкриваються сіткою глибоких зморшок, а в п’ятдесят вони мають вигляд немічних старих.

На зріст Зізі була – ярд із хвостиком.

А років, мабуть, з двадцять сім.

Пригадалися столичні плітки: у карлика Фішки Шнобеля, улюбленця-блазня при понтифику Макстерайлі Веселому, було до сотні високопоставлених коханок. Красуні чудово знаходили одна з одною спільну мову, вголос обговорюючи могутню чоловічу гордість Фішки, а на всі розпитування заздрісниць відповідали: «Хоч дрібний, та спритний!» Цікаво, в Зізі є чоловіки? Теж ліліпути, чи звичайні?!

Чаклуне, бити тебе по губах, що за дурощі лізуть тобі в голову…

Лілльський спадок дається взнаки?!

Втікаючи до льоху, Меліс показала зубки: виявилась рідкісним стервом, бо повідомила ліліпутці про дарунок долі. Ось, мов, любонько, якщо пристріт чи наслання, то цілком випадково в моїй скромній оселі виявився знаменитий чаклун зі столиці, прославлений… авжеж, саме так! Прославлений інкогніто, якого хлібом не годуй, дай допомогти бідним дівчаткам, та ще й таким гарненьким! Безкорисливість цього майстра ввійшла в прислів’я, вміння дали поживу багатьом легендам, а чуйність серця й не описати! Одним словом, готуйтеся, моя люба, зараз усі лиха втечуть, залишать вас наодинці зі щастям.

Малефік стис зуби й вислухав усі ті нісенітниці. Захоплені оченята Зізі спалювали його на повільному вогні. Дуже хотілося вирвати відьмі язичка, та доводилося терпіти. Скоро, скоро ліліпутка, яку надихне обіцянка солодкого майбутнього, подасться туди, звідки прийшла, і можна буде спокійно позбутися трупа.

Доля Зізі хвилювала Андреа найменше. І аж ніяк не через черствість душі. Одного дотику до аури циркової зірки Трабунець вистачило, щоб з’ясувати: ніяке псування над нею не тяжіє.

Ні крапельки.

– Дорогенька, чому ви вирішили, що вас зурочили? – трішки брутально, із зайвою фамільярністю, звернувся малефік до циркачки. Він все-таки сподівався, що мала образиться та піде геть. – Може, це просто чорна смуга в житті? Зрозумійте, знімати пристріт чи наслання, якщо таке є лише плодом уяви недовірливого клієнта, – річ не надто приємна. І, строго між нами, шкідлива для структури аури. У результаті ви на півроку й більше станете над міру вразливі до фатальних випадків. Чи не краще банально перечекати? Попити відвари «fatum valeas», відпочити на узбережжі…

Зізі довірливо схилилася до «прославленого інкогніто»:

– Це не я вирішила, пане. Це дядечко Страйд, наш шпрехшталмейстер, вирішив. А в дядечка – інтуїція. Він завжди каже: «З нічого й чирки не буває!» Уявляєте, він хазяїна переконав! Мені грошей із циркової каси виділили, на відьму. Я ж, вибачте за нескромність, родзинка програми. Без мене друге відділення завалиться. А якщо родзинку день за днем та в пригорілу булку – самі розумієте…

«Не повірить. Якщо скажу прямо, у вічі, що весь цей пристріт – маячня шпрехшталова… Нізащо не повірить. Вирішить: бажаю ухилитися від доброчинності, гидую її мініатюрною особою. Худобина Меліс усе-таки… Прислужилася, паскуда!»

– Ну гаразд, – підбив підсумок Мускулюс, коли дочекався повернення вреднючої відьми з глечиком ожинникового морсу. – Ваш випадок не складний, для зняття серпанкового наслання майстерності пані Лімісдейл з головою вистачить…

Отут він дозволив собі легкий укол на адресу господині; скоса глянув на Меліс і відкрив на одну восьму «вороняче баньши». Хай не забуває, жартівниця, з ким має справу.

– Здається, я можу посидіти осторонь, спостерігаючи за процесом. Якщо ви, голубонько, не заперечуєте. У разі ускладнень обіцяю неодмінно втрутитися. Тут уже будьте впевнені.

Останні слова також зверталися до Меліс.

Жени її швидше, руда, та гайда закопувати нашого красеня!

Відьма кивнула малефіку з неприємною запопадливістю і взялася ворожити. Якби Андреа був простаком-клієнтом, він, напевно, прийшов би в захват. Почав би мацати нишком кошель: чи вистачить грошенят на таке диво? Увесь довгий стіл виявився суцільно заставлений атрибутами провінційного чарівництва. Свічки: воскові, з лою, дві дорогущі, з левіафанячого сала, сизі з лазуровими патьоками. Свічники: кипарисовий трійник, позолочений шандал, очевидячки десь украдений, прим’ятий збоку канделябр для освітлення ломберних столиків, аспід з міді, вкритий зеленою патиною, блюдця з гвіздками. У печі, налита в закопчений казан, кип’ятилася «чиста водиця». Запах дуже нагадував пам’ятний чайок Меліс. На вікнах зсунулися шторки, у світлиці запанували таємничі сутінки. Відьма шаруділа по кутках, муркотіла дисонансні замовляння. Ніби вістрям кинджала по склу. Далі виникла купа дзеркалець – в черепаховому оправленні, у роговому, на підставках… Із дзеркалець було вибудувано складний коридор з дюжиною завертів; Меліс радісно скрикнула, а по тому почала запалювати й розташовувати в оному коридорі свічки.

Усе це було страшенно гарно.

Усе це не мало ніякого змісту.

І що наймерзенніше: все це було жахливо, нестерпно, убивчо довго.

– Я почекаю надворі, – кожне слово чаклун вимовляв з притиском, не відриваючи «воронячого баньши» від відьми, що метушилася. – Бачу, все йде на лад. Сподіваюся, незабаром наша люба Зізі піде ощасливлена. Дуже скоро. Ви розумієте мене, пані Лімісдейл?

Орудуючи в казані черпаком, відьма кивнула.

Надворі сяяло сонце. Княгиня-осінь гуляла околицями, щедро обдаровуючи золотом вірнопіддані дерева. До вогких, сльотавих днів, коли в княгині з віком остаточно зіпсується норов і вона почне ридати дощами та шпурлятися колючими градинами, залишалося недовго. Втім, жити треба хвилиною! Хто знає, який вибій трапиться під ноги на наступному кроці? Втішаючись доморослою філософією, Мускулюс лютився та нервував, походжаючи подвір’ям, ніби звір у клітці.

– Агов, пане хороший! Навіщо серце рвати?! – хибно витлумачив його метання китоврас Гриня, що розвалився на оберемку соломи. – Хо-хо! Відьма допоможе, вона кумедна! Кумедні завжди допомагають!

По проголошенні цієї сумнівної для чаклуна тези китоврас насупився й почав терти потилицю.

– Ох, налупив! Ох, і налупив! Це Рустам, він мене виховував…

– Я бачив, – мимохіть озвався малефік. – Під час вистави. Ти п’яний був.

Гриня спохмурнів, ніби покарана за непослух дитина.

– Я, коли п’яний, дурний роблюся. Кураж у голову б’є. Правильно мене Рустам кулаком… Сильніше треба було. Якби Зізі через мене вбилася, я б повісився, – китоврас подумав, прибив хвостом мляву муху й розчаровано буркнув. – Дзуськи. Такому, як я, вішатися – прядив’яний канат лопне. Краще з кручі, вниз головою. Надійніше.

Чаклуна не полишала впевненість, що так би й сталося. Якби Зізі загинула на манежі, цей двотілий гігант із чистою душею спокійно вийшов би на кручу над Ляпунню, почухав побиту потилицю й без вагань ступнув би через поріг Притулку Знедолених – пекла для самогубців, заповідник володінь Нижньої Мами. Він би прийняв смерть як провину: по-дитячому безтрепетно, по-дорослому свідомо, по-кінськи покірно.

– Сідайте, пане, – Гриня підсунув ще один оберемок соломи. – Знаєте, я вам ось що скажу…