Текст книги "Шмагія"

Автор книги: Генри Лайон Олди

Відьма щосили намагалася приховати, що улещена.

– І проте, зауважу: особисто ви відскіпалися легким переляком. Свинячі пики з поцілунками…

– Ви краще за мене знаєте, пане: на бабів і на мужиків… На чоловіків, тобто, закляття по-різному лягають. Зі мною ж обереги були, обмови…

Легкий щиголь по носі протверезив Андреа. Зачепила гостя зеленоока! Швидше за все, так і було: пристріт на повну силу впав на нещасну Ядвігу та відкрив дорогу тій гидоті, що контузила долю молодиці. А прикриту амулетами Меліс зачепило рикошетом, і темна капость її минула. Через брак кращого, не знаючи, як скінчити розмову, чаклун довідався з пильністю ідіота-служаки:

– А чому ж ви, люба, не повідомили владі про серйозний інцидент?

І сам засоромився дрібної помсти за свій ще дрібніший конфуз.

– Та що ви, пане! – підступно закліпала віями Меліс. – Ланд-майор Намюр наступного ж дня до мене навідалися!

Я їхній милості все честь по честі, як рідному батькові! От вони з капралом до лісу й подалися…

Отримайте другий щиголь по носі, пане консультанте лейб-малефіціуму! Урок на майбутнє: чесні пані поза підозрами. Не встигнеш озирнутися, донесуть і докладуть. Гаразд, гість із дому, щастя в дім…

– Дякую за довіру. Не смію більше обтяжувати вас своєю присутністю.

Мускулюс устав із-за столу. Погляд знову зупинився на полиці з книгами.

– Ви дозволите?

– Ваша воля. Дивіться.

Відповіла відьма не відразу, з очевидним небажанням. Ну звісно! Для неї це – цілий скарб. Шкіра палітурок м’яко пестила пальці. Ніжний шерех сторінок. Ого! Ейзельберт Шеффен, «Конвергентний динамікум чудес». Перші розділи рекомендовані для факультативів за курсом теормагу. У подальших пасажах Шеффена, більше відомого в середовищі колег як Брат Скалка, міг розібратися хіба що профільний магістр зі стажем. У манускрипті виявилася закладка; напроти одного з виділених абзаців на полях були рукописні позначки.

Очманілий від подиву Мускулюс зачитав уголос:

– Сплескові параметри чарів: мануал-ритм, міць сплеску =c/ і сплесковий дротик k, що дає ціль додатка, чия абсолютна величина дорівнює |k|= 2/ = 2/c. Позначивши ману й динаміку закляття через Q і P, одержимо зв’язок між цими величинами й умовами сплеску:

Q=h; P = (h/2) k, де h – константа Табелли Божегніва, дорівнює 6,66х10–27 манерг/сек. Якщо ввести кутовий мануал-ритм, константа Табелли придбає…

Він перерв читання, очікувально втупився на Меліс Лімісдейл.

– Вона придбає непостійне… тобто значення, яке плаває, залежно від значення кутового ритму . Який, у свою чергу, залежить… залежить від кута нахилу сплескового дротику до цієї… як її… до астраллели! Що співпадає з градієнтом…

Відьма відповідала старанно, затинаючись, начебто з натугою пригадувала складний урок. Але раптом замовкла. Бліда від переляку – руді вміють бліднути так, що варто позаздрити! – вона вирячилась на співрозмовника.

– Це просто диво з див, люба! Мої вітання! Самоучкою, у глушині, без розумних наставників… У мене слів нема!

Меліс зашарілася до коренів волосся.

– Що ви, пане! Це я так… це дрібниці. Таку книгу мені до кінця ніколи не здолати…

– Дрібниці? Вічний Мандрівцю, та тут на першому розділі збожеволіти можна! Вам би на залік з теормагу… у сенсі, з теоретичної магії-шмагії, – пожартував Андреа, бо мимохідь пригадався юний нахаба на березі.

На ці слова Мелис Лімісдейл образилася. Серйозно. Мало не до сліз.

– Я так і знала, що ви з’явилися посміятися з мене! Звичайно, ви дипломований чаклун, а я – попелиця болотяна! Ми на ці дрібниці роки вбиваємо, по крихтах збираємо, а ви – шмагія! Я Універмагів не кінчала, але щоб ось так, у обличчя… Не соромно, пане?

Сказати, що Мускулюс засоромився – виходить, нічого не сказати. Чаклун був просто приголомшений. У чому його провина? Ну, пожартував невдало – з ким не буває?

– Найнижче перепрошую, пані, якщо мимоволі скривдив. Повірте, й на думці не мав! – Андреа й у страшному сні не припускав, що розшаркуватиметься перед ятричанською відьмою; а ось як воно вийшло… – Іду, іду, йду. Мани вам до Вишних Емпіреїв і удачі на десять років наперед.

Він поквапливо спустився з ґанку, покрокував геть. Хто ж міг знати, що відьму образить безневинне слівце «шмагія»? Що в ньому такого? Треба буде за нагоди обережно поцікавитися… Біля мосту Мускулюс все-таки озирнувся. Підкоряючись раптовому пориву, він вчинив украй неетично, й це не можна було порівняти з необразливим слівцем. На око, за лічені миті, чаклун зробив кількісний аналіз склубоченої навколо хатинки мани, заодно зчитав і мана-фактуру.

Після чого застиг на місці дорожнім покажчиком.

Мани навколо будинку вистачило б із надлишком на повного мага вищої кваліфікації! Власні запаси малефіка були куди скромніші. Та з таким рівнем цій Меліс у cтолиці практикувати, Універмаг екстерном скінчити, при дворі чарами сяяти… А мана-фактура виявилася ще цікавіша. Вся ця потужна сила належала двом людям. Точно, двом. Застуджений паливода, мамчин помічник? Навряд чи. На відьминих синочках доля відпочиває. Ось дочки – інша річ…

«А може, він і не син їй зовсім?!» – спало раптом на думку.

* * *

На подвір’ї у Швелерів на нього чекали.

– Геть звідси, спиногризе, тобі тут нічого не дадуть!

Мускулюс зі співчуттям підморгнув песику Нюшці, якому, власне, й адресувалася лайка. Песик у відповідь махнув хвостом: життя моє, виходить, собаче, різноко-льорове! Із тину приєднався гордовитий кіт, який наповнив ціле подвір’я своїм нявканням. На цьому діалозі чаклунову з’яву помітили переважаючі сили друзів, і почалася атака з флангів.

– Майстре Андреа! Ви як ніколи вчасно!

– Любий наш! Золотий наш!

– До столу, до столу! Пивце гріється, страва холоне!

– Бурштиновий наш!

Воістину чаклун відчув себе мухою в бурштині. Було важко повірити, що нападників лише двоє: Шишмар Швелер, ходяча асоціація на тему «Татусь Леонард: молоді літа», і його дружина Фержерита, уроджена Блонд-Павізар. Разом чоловік і жінка мали вигляд неперевершений: кулак із в’язальною шпицею, вантажний галеон і його бушприт, собор Мозеса Трисмегіста й знаменитий шпиль на куполі собору. Третім, підсилюючи наступ із центру, був стіл. О, цей стіл! Дубовий богатир, здатний дати притулок сільському весіллю, він ломився від страв. Окости з бужениною перемежовувалися розетками з моченим барбарисом і сливою в маринаді, із супниць дихали жирний папцун і панадель по-домашньому; вабили яйця з хроном, кликала редька, терта з курячим смальцем, і ридали на ешафоті підсмажені шкубанки з цибулею. Найобразливіше було те, що Мускулюс не відчував голоду. Але відмовитися – смертельна образа…

З усього видно, спадкоємець вирішив залагодити враження від неговіркого батька.

– Діамантовий наш! Топазовий наш!

– У центр, на чільне місце!

– Цетинко, дурепо, застели гостеві коліна рушником!

Бідолашна кривенька слухняно кинулася виконувати наказ. Дивлячись на зопрілу, засмикану Цетинку, малефік здогадався, хто насправді накривав цей божественний стіл. Він завжди жалів людей, чия щира сутнісь – підпорядкування. Жалощі образливі: у них, хробаком у яблуці, чаїлося приниження, але чаклун нічого не міг із собою вдіяти. Звичайно, на «людях слухняних» світ стоїть далебі надійніше, ніж на трьох тапірах Ху, з’єднаних докупи посередині Мокріні Бездонної. Війна залежить від піхоти, громаддя палацу зводять муляри, а піднімають келихи на честь перемоги генерали та королі. На тім стоїмо й не можемо інакше – а іноді все-таки не завадило б опустити задертого до неба носа та придивитися: на кому стоїмо…

– Голубонько, зробіть ласку! Присядьте поруч!

– Та що ви, майстре Андреа! Зовиця бажає пройти до хворої матінки!

– Цетинко, любонько, прибери за матусею!

– А потім віднеси обід звитяжним воїнам і паням, що тужать під їхньою охороною!

Фраза, гідна балади. Шкода, ефект пропав марно. Суворо глянула на зовицю Фержерита й без коментарів показала їй на свекрушине вікно. Мовляв, любонько, кульгай звідсіля, й що швидше, то краще. За відсутності свекра чарівна Ферж почувалася тут, як удома. Гаразд, справи сімейні – справи темні. Самі розберуться. Чаклун торкнув губами чарку, неуважно слухаючи Шишкареві балачки, котрі прудко звернули на теми виробництва – батько! Викапаний батько! Якби не запопадливість у голосі… Він байдуже кивав у відповідь на одноманітні компліменти Фержерити. Сапфіровий наш, смарагдовий наш, аметистовий наш… Порівняння липли одне до одного, утворювали пухку грудку; назовні гострим шпичаком стирчав багаторазово повторюваний рефрен: «Наш, наш, наш!» Розслабся – напорешся.

Відчувалося: Шишмар у таємних думах уже тримає удачу за бороду, і обличчя у вертихвістки-удачі – копія оцього Андреа Мускулюса.

Хоча цей самий Мускулюс – голений.

– Я стругалеві даю два із третиною фартинги на сувої. Дуботопти в мене кору б’ють за сім фартингів з гаком. За що їм більше, ледарям?! Оплата відповідна: стругалі півтора місяця горба гнуть, штовхачі – місяць…. А батечко свариться. Ти, каже, людей не поважаєш! Ти людям своїми грошами очі колеш!

– Шишечко, зайчику, не гнівайся! Татусь, він людина давно дублена… Йому приблудний пройдисвіт за рідного сина дорожчий. Алоїз-розумник із Пшибечан звісточку шле: другий склад відкривати надумав. Ми з братиком Алоїзом умовилися: сап’ян з марокеном прямо в Реттію слати, минаючи перекупників…

– Майстре Андреа! Ви ж знаєте: мій заклад – найкращий. І беремо по совісті. Натякніть, де треба: так, мовляв, і так, Шишмар Швелер завжди з найкращими намірами…

– Зайчик червону юхту освоїв! Мерейну! Смарагдовий ви наш, якщо на портмоне чи гаманці з титлом – кращої не знайти…

– Ще по одній?!

Чаклун засумував. Просто на очах відбувалася зміна епох. Кінець майстра Леонарда й початок майстра Шишмаря. Щиро кажучи, малефікові складно було б назвати це прогресом. Колишній свавільний тиран подобався йому не надто, але куди більше за цього верткого пройдисвіта. Ні, нинішньому Леонардові Швелеру, «який „чаклує“ ночами над ложем хворої дружини», не встояти перед натиском родичів. Ще сьогодні, мабуть, він здатен зацідити кулаком у пику Шишмареві, наполягаючи на своєму – але завтра, післязавтра…

Край.

Мускулюс знав, хто зустріне його на порозі наступного разу.

Пригадався малий Тіль. Там, біля річки, з горіховим патичком напереваги. «Ось я дідусеві скажу…» Але ж не на батька послався, погрожуючи різникові. На діда. Дитяче белькотіння пролунало ніби відголоском давнього салюту: «Слава полеглій величі!» Виросте малий, змужніє, посуне власного батька на лаві. Чого соромитися, коли всі свої? Сирота-малефік замість батька раптом уявив Просперо Кольрауна. Бойовий маг з милості долі чи нещасного випадку втратив ману, ореол страху, який вселяє вчитель, потьмянів, колишній жах ворогів здитинів – і ось Андреа Мускулюс ладнається запроторити благодійника до притулку, щоб перехопити статус при дворі, у ложі Бойових Магів…

У роті з’явився мерзенний присмак. Довелося змити добрячим ковтком вишнівки.

Застілля дедалі більше перетворювалося на новельєт кепського белетриста, коли автор, не знаючи, чим забавити героїв, щомиті всадовлює їх їсти-пити. Закусять, повалять ворогів, вип’ють, порятують красуню, між шніцелем і куріпками завоюють імперію, під голубці з мальвазією проп’ють трон…

– …шушваль усіляку принаджує! Зовсім розум втратив! У домі дівка на виданні, а він якогось шалапута на постій прийняв…

– Зіпсує Цетинку, гультяй! Її й без того заміж не беруть: гребують кривенькою…

– Я йому кажу по-родинному: батьку, ви якою дупою думали? А він за коромисло… Рідну кров через чужого шлендра вбити ладен!

– Старе як мале! Чули, мабуть, сап’яновий наш, – свекор у отроцтві на голівку був недужий. На шмагію, бідолаха, страждав… Ледь вилікувався. Шишечці дід М’яздрило розповідав: із дому втік, п’ять років шляхами валандався!

– Чарівникам у ніжки падав, у науку просився. Гнали його втришиї…

– Ви ж розумієте, майстре Андреа: з дубленою пикою та в чарівничий ряд!

– Повернувся брудний, битий, у вошах… Дід змилостивився, прийняв. Хто ж міг знати, що в поважні літа зараза повернеться?!

Мускулюса немов обухом по потилиці вперіщили. «На шмагію страждав»?! Дурнувате слівце вгвинтилося буравчиком, огортаючись додатковими змістами. Прокляття, адже це не просто лихий жарт! «Ха! Магія-шмагія…» Чи це розмова з Шишмарем і Шишмарихою так стала впоперек горла, що радий будь-якому приводу відволіктися?

– Шмагія? Чи не можна докладніше?

– Хи-хи-хи! Жартувати зволите! Чи ж нам пояснювати знаменитому метру!

– Хо-хо! Веселун ви, майстре! Так уже судилося: вам, мудрим, – магія, Висока Наука, а хто з чорного люду поткнеться – тому шмагія, на посміховисько!

– Одним – слава, іншим – сором!

Годі, тут більше нічого не доможешся. З досади чаклун щедро обдарував песика Нюшку шматом окосту. Шишмар аж крекнув, засуджуючи пусте марнотратство, але заперечити чи відняти в собаки подарунок не посмів. Лише провів песика розпачливим поглядом. Схоже, що люблячий син загодя, у почуттях і помислах, увійшов у володіння батьковим майном, страждаючи від марного розтрачування.

Зате Фержерита вбачала в щедрості гостя натяк на доброзичливість, тому присунулася ближче. Штовхнула кощавим боком, розтягла в усмішечці щучого рота:

– Неоціненний наш… Я щодо свекрушки. Присягаюся Таємною Голоблею, несила більше. Лежма лежить, вважай, мертва. Свекор над нею дуріє, промисел закинув. Цетинку заміж з таким приданим не виженеш…

– Так, я сьогодні оглядав вашу свекруху. Відверто кажучи, не знаю, що й порадити…

– А ви ось що порадьте, хризолітовий… Ви ж малефік, у вас око гарно налаштоване… – Дихаючи пивом і туманами, в яких роїлися недобрі оси, Фержерита торкнула пальчиком чаклунів лікоть. – Може, його й вистачить? Якщо подивитися, га? Якщо розумно подивитися, хіба ні? Й свекрусі – тихий спокій, і нам – радість… Ми б не поскупилися…

Поруч сопів притихлий Шишмар.

Перш ніж відповісти, чаклун наповнив чарки. З вершечком, розливаючи хмільне на скатертину. Розреготався:

– У мене є краща пропозиція, пані та панове. Упевнений, вам сподобається. Я готовий за помірну плату вилікувати шановного майстра Леонарда від усіх наслідків його недуги. Прокляття, я можу зробити це задурно! З поваги до господаря дому, – при цих словах Шишмар сіпнувся, розлив брагу, – я зроблю його колишнім! Роки ще не обтяжують Леонарда Швелера. Виходить, щойно його розум стане як колись ясним, вижене меланхолію, ви знову знайдете люблячого батька, доброго свекра та дбайливого господаря! Що скажете, срібні мої?

Відповідь, прочитана в очах співрозмовників, цілком задовольнила малефіка.

За що не гріх було й випити.

* * *

Гамір на вулиці зіпсував усе задоволення від тосту. Останніми днями Мускулюс без любові ставився до несподіванок, вважаючи, що від них усе лихо. Чи це Шишмар із дружиною групу підтримки заготували?

Тим часом гамір зупинився побіля дому Швелерів.

– Я зараз! Я миттю! – заметушилася чарівна Ферж, силкуючись залагодити ніяковість. Вона кинулася до воріт, ладна рвати на клапті, вилетіла назовні – й незабаром повернулася синяво-біла, як збиране молоко.

– Р-рубіновий наш… Це до вас.

Доля звичайно дає двома руками: в одній – удача, в іншій – неодмінно якась капость. Привід обірвати мерзенну трапезу не міг не радувати. Але юрба? Навіщо юрбі чаклун Мускулюс? Чи ятричани лише бажають провести диспут на тему книги Яна Етмюллера «Дифферент-діагностика маній і одержимостей» – за участі столичного метра?!

Схоже, тут усілякий мітляр – знавець Високої Науки…

Юрбу, що заполонила вулицю, очолював старий приятель – архіваріус Гонзалка. Ніщо не нагадувало в ньому ранкового лиходія. Замість сокири архіваріус тримав букет троянд. «Глорія мунді», барви «тліючого жару». Тринадцять красунь, як годиться. Сам Якоб теж нагадував екзотичну квітку. Причепурився, немов на свято: патичок, мантія, жовтий капелюх. Бляха сяє ясним місяцем. Хоч малюй із нього поясний портрет та прикрашай ратушу.

Ледь Гонзалка вгледів чаклуна, статечно підтяг штани й опустився на коліна.

Ударився чолом об землю.

– Усе, що є, – виразно промовив він, не знаючи, що повторює слова Леонарда Швелера. – Все, що маю. До останньої краплі крові.

Поруч ридала маленька жінка, тримаючи за плече дівчинку літ шести.

– Не зрозумів, – щиро відгукнувся малефік, приймаючи квіти.

– Ось моє життя, – пояснив архіваріус і на підтвердження ще раз ударив чолом. – Воно ваше. Візьміть.

Юрба вибухнула оплесками.

– Е-е… колись пізніше. При нагоді…

– Ні. Зараз. Ви – велика людина, майстре чаклун. Ви – святий. Я образив вас біля річки, я підняв руку на безневинного юнака… А ви повернули мені дочку. У вашому мовчанні я почув дзвін надії. Іскро, цілуй руку благодійникові! Чуєш?!

Дівчинка підійшла до чаклуна та слухняно цмокнула його в долоню. Починаючи прозрівати, Андреа опустився навпочіпки. Погладив мовчазну крихітку по голівці, відчув під рукою пухнасте темне волосся.

– Ти де була?

– Гралася, – тихо відповіла дівчинка. Обличчя в Іскри було спокійне, вона вочевидь не відчувала за собою ніякої провини. – Я гралася з подружкою. А потім набридло, і я пішла обідати. Додому. Мама плаче, тато лається… А я гралася.

– Де ти гралася?

– У кущиках. Ми гралися в «двох змійок».

– Три дні поспіль?!

Дівчинка здивовано дивилася на чаклуна. Чесні оченятка. Здоровий колір обличчя. Схоже, Гонзалки всі на диво рожевощокі. Іскра не розуміла, про що її запитують, за що сварять. Гралася в «двох змійок». Пішла обідати. А дурні дорослі плачуть, кричать, метушаться… У долоні закололо так, що чаклун ледь не відсмикнув руку, ризикуючи злякати малу. На третину відкрив «вороняче баньши», марно вдивляючись.

Добряго Сусуне, вибав із лиха!

Чорний гар танув над дитиною. Ішов, розсипався пластівцями попелу, залишав жертву неушкодженою. Все гаразд. Це залишкові наслідки. Більше маленькій Іскрі нічого не загрожує. Доживе до ста літ і відійде, оточена риданнями правнуків. Навіть і не згадає про дрібну подію в дні свого дитинства. Але малефік знав лише одну пожежу, після якої залишається такий гар. Він ладен був заприсягтися, що вночі, в крайньому разі, сьогодні вранці, дівчинка ця вмерла злою смертю. І ладен був заприсягтися вдруге, що дитя, яке стояло перед ним, живісіньке.

Якщо ти бачив піднятих, помилка виключається.

«Історію скінчено, – думав Андреа, бездумно розкланюючись і вислуховуючи подяки на свою адресу. – Кінець. Завіса. Якби я був трубадуром, то не знав би, про що співати далі. Пропажа знайшлася, народ плеще, герой сяє в ореолі слави. Саме час почати нову історію. Без відриву від основної роботи…»

Він розумів, що початок нової історії – не за горами.

SPATIUM IV
Балада п’ятьох
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

 
На березі, де океан,
Води не чуть,
Медузи б’ються в піні там,
Бо не втечуть,
Не побажаю й ворогам
Цей жах відчуть.
У вічній тиші край води –
Століть вінець,
На кручі осторонь сидить
Палац-ченець,
І в більмах вікон назавзжди –
Пітьма.
Кінець.
У ніч мелодію-стрілу
Встроми, гобою,
Тут п’ять, поринувши в імлу,
Зійшлись з журбою –
Король і блазень, і чаклун,
І ми з тобою.
У кубках плюскотить вино –
Де кубки ці?
Сум у очах, як в річці дно,
Як ніж в руці,
І кожен знає, що темно,
Що ми – гравці.
Що скоро стане на поріг
Світанок-дід,
І буде тисяча доріг
На цілий світ,
І буде кожному свій рік,
І шлях, і слід.
І шторму шал, і неба скло,
І хмар гурти,
І воля буде, і полон,
Сад і пустир.
Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд?
Хто я? Хто ти?!
На березі мовчать віки,
Віки мовчать,
А сині хвилі в’ють вінки,
І небо вчать,
Чекаєм, долі боржники –
Чи прийде час?
 

CAPUT V
«Дарма надіятись на те, що блазнів цирковий вертеп від клопіт збереже…»

Відверто кажучи, купатися в незаслуженій славі довелося вперше. Біографія чаклуна, а особливо – тривале спілкування із Просперо Кольрауном, цьому не сприяли. Він поплескав дівчинку по плечі: тримайся, мовляв! Раптово згадав похід до відьми, лиходіїв на березі…

До речі, про дівчаток!

Ні, хтиві еманації лілльських панянок були тут ні до чого. Хоча дехто з юрби вже почав підозріло чмихати, а бугай Шишмар схопив за худий бочок стервозу Фержериту. Дивне розв’язання ситуації… Невже він настільки причавлений підбором благовірної? Звичайний мужик ще до застілля поліз би нагору, щоб напоротися на гвардію, котра вмирає, але не здається… Втім, хай їм грець: дівкам, мужикам, усім підряд.

Роздуми про дівчаток, що виникли в чаклуна, мали зовсім іншу властивість.

– Даруйте, пані та панове! Справи, знаєте, велять…. Сьогодні, з вашого дозволу, я збирався в цирк…

Невідомо, що подумали Швелери про малефіка, який проміняв їхнє світське товариство на дурнуватий намет із виродками. На щастя, думка спадкоємців Андре цікавила не більше, ніж вміст торбинок за щоками в сумчастого тушкана з острова Екамунья. Він ще раз привітав архіваріуса з поверненням доньки, побажав сім коробів удачі, вислухав відповідний хор: «Добре – в яблучко, лихе – в молоко!» та відкланявся.

– Початку через мою скромну особу затримувати не будуть!

Юрба почула розходитися.

– Спритно ви їх, майстре Андреа! Правильно, не за стіл же дармоїдів кликати…

– Ви маєте рацію, люба Ферж! Вибачте, на мене чекає вистава. Обожнюю цирк з дитинства…

Ледь чаклун ступив від воріт, першим наткнувся на «героя», врятованого ним біля річки. Хлопець займався улюбленою справою: грався з малим Тілем і «заячою губою». Уся трійця ретельно трудилася, обплутуючи мотузками кущ недоладника. На мотузках висіли друзки, обрізки шкіри, шишки та два дзвіночки. У конфігурації мотузочок і того, що на них висіло, Мускулюсу знову ввижалася «система», але він рішуче взяв заразу-фантазію за горлянку. Незабаром у собачих купках маною запахне! Магія-шмагія…

– Чув? Архіваріус дочку знайшов! – порадував чаклун хлопця. – Жива-здорова. Гуляй, бурлако: ти тепер у нас дружина кесаря!

– Тобто як? – насупився той.

– А так, що поза підозрами!

Юнак розплився в посмішці:

– Здорово! Агов, чарівники, без мене закінчуйте! Мережу міцніше ладнайте, щоб ламії не вирвалися…

– Не вирвуться! – цілком серйозно пообіцяла «заяча губа».

– У нас бубонці! – підтримав Тіль.

Юнак скривився, ніби очікував почути щось інше. Однак махнув рукою. З легкістю лошати схопився на ноги, обтрусив штани – справа, по суті, безнадійна! – та покрокував вулицею поруч із Мускулюсом.

– Майстре Андреа… Я помилився. Там, біля річки…

– Пусте, – перебив його малефік. – Забули, проїхали. Тебе як звуть? Ти моє ім’я знаєш, а я твого – ні. Негоже.

– Яношем назвали. А ви що, чаклунським способом довідатися не могли?

– Міг би, – розмова тішила Андреа, він тому й не гнав Яноша геть, як намірився був на початку. – Тільки навіщо ману витрачати? Простіше запитати.

– А раптом я вам збрехав? Раптом я не Янош, а, приміром, Гарольд?

– Виходить, збрехав.

Юнак замислився і якийсь час ішов мовчки. Схоже, думка, що багато чого й чаклунам простіше робити без будь-яких чарів, раніше не спадала йому.

– Ну а якщо, наприклад… Скриню важку на горище тягти треба?

– Найми слугу. Хай тягне.

– А якщо грошей нема? Як краще: чаклунством чи горбом?!

Розумне запитання. Такими задачками на співвідношення сили й мани волхв Грозната неабияк замучив Мускулюса в дитинстві – перш ніж дати рекомендаційного листа до Просперо Кольрауна, тоді ще бойового мага за наймом.

– Залежить від ваги скрині. Від профілю чаклуна. Від рівня мани. Від тілесної сили. Маса параметрів, – детально, як дорослому, узявся пояснювати малефік, – є спеціальна формула Трейле-Кручека…

– Матіаса Кручека? Реттійський Універмаг, кафедра демонології? – випалив Янош.

– Ти-бо його звідки знаєш?

Хлопець зам’явся, старанно видивляючись собі під ноги.

– Та так… У столиці жив якийсь час. Майстре Андреа, а заочників у метра Кручека забрали нарешті? Він скаржився, що часу зовсім нема…

– Метр Кручек другий рік працює погодинно, – машинально повідомив Андреа, ошелешений темою бесіди. – Зі здоров’ям у нього негаразд.

Хлопець помітно засмутився. Ну й запитаннячка в тебе, юний Яношу-Гарольде! Як писав Адальберт Меморандум, «світ звихнув суглоб»… Мозковий суглоб, видимо. Волоцюжка з глушини цікавиться життям-буттям доцента Кручека!

– Кепсько. Раніше він на здоров’я не скаржився. Ми з Ніком і Марькою підглядали, як вони з венатором Цвяхом досліди робили. Ох, і страшно було! Особливо коли німбус-смолоскипи запалювали. Марька пищати хотіла, та давилася…

Хлопець смачно розреготався. Щоки його вкрилися плямами, рот кумедно покругішав.

Малефік кивнув, думаючи про своє.

Ось тобі і юний дурник. Німбус-смолоскипи? Демонолог Кручек і венатор, тобто мисливець Фортунат Цвях?! Нескладно здогадатися, за якими дослідами підглядали шмаркачі… У Ятриці що – розсадник магів? Спершу – старий хрін в аустерії, знавець рівнянь Люфта-Гонзалеса. Потім – Меліс Лімісдейл, яка вивчає праці Шеффена. Бурлака Янош – найкращий, бачся, друг кафедральних демонологів, фахівець із німбус-смолоскипів! Чинбар Леонард Швелер, віртуоз чаклунських пасів! Пасочки-гілочки, кущі-бубонці, цукерочки-бублички, контузія долі Ядвіги, жмути гару над Іскрою Гонзалкою, втратою-знахідкою…

Думки в голові пузирилися манною кашею, ладною пригоріти. Мани в каші було над міру, вона так і старалася взятись грудками, відмовляючись зваритися на щось путнє.

Біля мосту через Ляпунь, прихиляючись ситою спиною до поруччя, сидів жебрак. Весь у лишаях із хлібної м’якушки, для більшого співчуття. Він угледів клієнтів і виставив уперед кострубату, вимогливу долоню. Цікаво, якщо завдати йому задачку з академкурсу малефіціуму, розділ «Зурочення рухомих об’єктів», – розв’яже?

За монети зо дві точно розв’яже. В три різні способи. Вони тут такі.

Мускулюс все-таки вирішив утриматися від подібного досліду. Принаймні, в присутності Яноша.

– Ну й жив би в столиці. Чого пішов? Із твоїми знайомствами…

– Кожен свого щастя шукає, – хлопець був не від того, щоб змінити тему. – Ось я й пішов… шукати.

– Знайшов? – уколов Мускулюс.

– Знайшов!

Якби Андреа був трубадуром, він би сказав так: «Щаслива посмішка опромінила юнакове обличчя. Із очей у нього хлюпнула щира, чиста, нічим не скаламучена радість». Але трубадуром Мускулюс не був. Він був малефіком. Погодьтеся, зовсім інша професія.

Тому він нічого не сказав.

* * *

Прапори, що прикрашали купол шапіто, ляскали на вітрі. Тканина вигиналася, скручувалась, робила зображення паяців страхітливими, а морди василісків – кумедними. Внизу, біля входу, пританцьовували четверо музик, виконуючи гавот із «Принцеси цирку». Вусань-сопілкар тішив кумедними імпрезами: автор опери, Себастій Бахус-старший, навряд чи впізнав би в цих пасажах своє творіння. Касу штурмувала черга: товстуха-білетерка змучилася, відбиваючись від неплатоспроможних.

– У нас не ломбард! – скрикувала вона, сяючи казенною посмішкою, коли замість грошей їй пропонували куртки, капелюхи, вуздечки чи щипці для горіхів. – Зробіть ласку, звільніть віконце!

Аматори видовищ, які не мали коштів, зітхаючи, йшли геть. Носатий хлопчисько по тривалім торгу продав багатенькому онукові мюнцмайстра якусь книжку, яскраву, але заслинену, та кинувся напролом, без черги: «У першому! У першому ряду!» Мускулюс не здивувався б, якби книга виявилася знаменитим «Букварем Аль-Хазреда», який безслідно зник у пісках Куттійя.

У повітрі стояв гострий аромат дива.

Незнайомий і таємничий.

Є на землі дива, непідвладні наймогутнішому чарівникові. Кущ, обвішаний линвою з бубонцями, чи фігляр, який ходить по дроті, часом можуть виявитися головніші за цілий лейб-малефіціум. Знімаючи зурочення буднів і пристріт утоми. Шкода, що ми – дорослі, розумні, практичні, у нашому кошелі дзенькає скупий дріб’язок, за який товста тітка не схоче продати квитка на задній ряд, хоч бийся з нею…

– Ну, я пішов?

Янош зумисно байдуже споглядав метушню навколо шапіто.

– А виставу подивитися? Якщо, звичайно, у тебе нема важливіших справ…

– Нема в мене грошей, – зізнався хлопець. – Я б міг по-просити в майстра Леонарда. Він дасть. Мені – дасть. Тільки я не проситиму в нього.

Ляснувши хлопця по спині, чаклун розсміявся, дивлячись, як той давиться кашлем. Ич, витівник! Людині, якій Леонард Швелер у відповідь на її прохання дасть грошей, саме місце в «Цирку Виродків».

– А якщо попросити в майстра Андреа?

– Я не проситиму грошей, – повторив Янош, втягуючи голову в плечі. – Я не жебрак.

І, немов зважився на відчайдушний вчинок – видихнув:

– Я – вчитель.

«А чому ні? – Мускулюс пригадав „Зірку Бедламу“, притулок, заснований Департаментом Милосердя для вбогих розумом. – Один – Вічний Мандрівець у плоті, інший – драконоборець Арчибальд фон Тюхпен власною персоною, третій – змолоду вчитель без учнів… Буває».

– Але ж учителям не забороняється ходити до цирку? – запитав він, силкуючись зробити запитання спокійним та буденним.

– Н-ні… Не забороняється.

– Почекай на мене тут.

Чекати не довелося: чаклуна пропустили без черги.

З дивною єдністю ятричани розступилися, даючи дорогу. «Святий!» – кинув Тацит Горлань, нишпорячи по кишенях. «Рятівник!» – бабусі в мереживних чепцях так і пантрували, щоб доторкнутися до куртки, штанів, хоча б до закаблука малефікового, ніби він був горбанем-епілептиком, всипаним золотухою, котрий приносить, згідно з повір’ям, удачу. Якщо виходило, бабусі кричали «Ура!» і чіпці шпурляли в повітря. Біля самого віконця відступив убік, звільнив доступ ландвер’єр Намюр; строго віддав честь, тримаючи за руку шмаркатого небожа: «Радий вас бачити, майстре чаклун!»

– Два квитки в партері, прошу вас!

– За мій кошт! – втрутився ланд-майор.

– За мій! – підскочив живчик Тацит. – Кішечко, запиши на Нізі!

Підсумок підвів мюнцмайстер, пихкаючи від ретельності:

– За кошт міста. Нелі, ластівко, запиши на скарбницю. Запит надішлеш узавтра до ратуші.

– Не треба в партері! Я не хочу в партері! – із-за спин кричав гордий Янош, відмовляючись жирувати за кошти зі скарбниці. – Мені нагорі! Подалі…

Прохання упертюха довелося виконати.

* * *

Мабуть, ніхто б не повірив, якби Мускулюс надяг мантію з чорного оксамиту, вийшов на арену замість шпрехшталмейстера та оголосив у рупор:

– Пані та панове! Ваша вистава цікавить мене в останню чергу…

Але це було чистою правдою. Сидячи в другому ряду партеру, він нудьгував, розглядаючи довгоруких гномів-жонглерів, що метали під купол ґрона шпичакастих булав і заточені по краєчку кільця. Позіхав під дотепи глумотворців на килимі. Ледь не заснув під поглядом василіска-більмача. Змучена рептилія витріщалася на публіку, викликаючи ви-бухи жаху, «підсадженим» у проході зробилося зле, блазні-буфони кам’яніли та лопалися мильними бульками, – а чаклун щиро співчував тварині, чий погляд давно згас від сутички з їй подібним. Музичний ексцентрик, у минулому – хатній шишок-погорілець, виконував похоронні марші. На гребінцях, на липових балясах, на волинці на кшталт кабретте, з хутром зі шкіри блукаючої химериси. Народ радісно підспівував, Мускулюс же страждав від позіхання, ризикуючи звихнути щелепу.