Текст книги "Обитель героїв"

Автор книги: Генри Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

SPATIUM IX
Профоси Дозору Сімох або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

Рідкісний чарівник ризикував стати на дорозі профоса Дозору Сімох.

Річ не в силі: на кожну силу знайдеться міць. Річ не в майстерності: на кожного доку знайдеться мастак. Річ не в мані: на кожне озеро знайдеться море. Справа в страхові, глухому, прихованому, ірраціональному, як голос із-під землі, що співає колискову.

Якщо ти – лютняр, скажи: чи легко зіграти «Небесну Джилью», коли під пальцями змовкає то одна, то друга струна, ля перетворюється на мі, дієз – на бемоль, а ти не знаєш, яка нота сфальшує, яка струна оніміє в середині наступного пасажу?

Якщо ти – мебляр, скажи: чи легко зробити шафку для спальні герцогині Штроймейєр, коли рубанок раптом робиться тупий, як матінка люб'язної дружини, струг втрачає заточку, цикль вислизає з пальців, немов змащений олією, і невідомо, який різець, фасонний чи гравірувальний, відмовить за хвилину?

Якщо ти – солдат, зізнайся: чи легко здобути перемогу, коли за мить до пострілу втрачається окомір, на випаді долає запаморочення, під час удару нападає чхання, гучне і непогамовне, а тобі невтямки, в яку секунду ліве коліно самохіть увігнеться?

У академічній статті «Квашені чари», опублікованій у «Реттійському Віснику» під псевдонімом Ендрю Озіандер – так підписувався приват-демонолог Матіас Кручек, відомий теоретик, висловлюючи особливо парадоксальні, не підтверджені дослідами гіпотези – було зроблено чергову спробу бодай частково розглянути механіку перетворення мага на блокатора. Серед аналогій наводилися як метаморфози традиційні, алхімічні – наприклад, елементарна трансмутація «місячної сталі» в золото, – так і спірні приклади квашення, бродіння тощо.

Великого резонансу стаття не викликала, якщо не брати до уваги тезу про добровільність.

Багато волхвів зі ступенями взяли під сумнів упевненість автора статті, що маг мутує в блокатора виключно на добровільних засадах, і ніяким примусом зробити це неможливо. Скептики скористалися порівняльним рядом Озіандера, глузливо зауваживши, що в капусти чи ріпи ніхто не запитує, бажають вони кваситися чи ні. Виноград також стає вином примусово, під п'ятами дівчат і в барилах льохів. У іронічному хорі втонули заперечення тих, кому траплялося особисто квасити капусту чи витримувати густий мускатель. За словами практиків, капуста відмовлялася хрумтіти й робилася закислою, якщо її квасили на повню, зате на молодика вдавалася напрочуд. З виноградним суслом коїлися дива, якщо поруч із кадубом хтось допивав воду із чужого кухля чи обіймав за талію вродливу поселянку. Сусло ображалося, і вино врешті-решт виходило «худим», хоч лусни. А вже про стосунки ячмінного солоду, хмелю і броварника ходила сила-силенна легенд…

Над «кулінарами» посміялися, тим справа й скінчилася.

– Даремно, – сказав, прочитавши статтю, венатор Фортунат Цвях, недавно реабілітований від обвинувачень у змові. Що даремно, до чого даремно і з якого приводу, мисливець на демонів пояснювати не став. Він знав, що автор «Квашених чарів», його друг дитинства Матіас Кручек, останнім часом вчащає на кафедру загальної семантики. Ще Матіас доречно й недоречно хизувався нововинайденим терміном «антимана» – так приват-демонолог позначав падіння рівня особистої мани нижче нульового, що вважалося принципово неможливим.

Ви запитаєте: який зв'язок?

От тому Матіас Кручек – видатний теоретик із сотнею патентів на відкриття, а ви кліпаєте, роззявивши рота, чекаєте відповіді, й дарма.

Так чи інакше, профоси Дозору Сімох викликали в чарівницькому середовищі інтерес – насторожений, нервовий, хворобливий. Блокатори були блудними синами – рідними, своїми, безвинно потерпілими від своїх. Вовки йшли у вовкодави. Не має значення, чи доводилося добровольцям місяць кам'яніти в трансі, сидячи в оточенні капітулу Дозору, вбираючи біль, що сягає корінням у сиву давнину, сплавляючи його із власним болем – чи це плітки, а процес навернення відбувався зовсім інакше? Важливо інше: внаслідок надзвичайно складних, загадкових метаморфоз мана всередині майбутнього блокатора зазнавала докорінних змін – якщо завгодно, перегравала чи сквашувалася! – перетворюючись на якісно новий продукт. Виноград на вино? Вино на оцет?! Руда – на меч?!

Ставши блокатором, колишній маг втрачав набуту роками майстерність.

Запалити свічку помахом руки? Ні. Змінити напрямок вітру? Ніяк. Накласти закляття на замок, ключ або двері? Ніскілечки. Провидіти долю, вергнути блискавку, приборкати інфернала?! Ні краплиночки.

«Всі найгірші інстинкти людини – ненависть, гнів, жорстокість, жага помсти – облагороджуються та освячуються, якщо імпульсом до них слугує „любов до дальнього“. Вони обертаються на свою власну протилежність: гнів стає обуренням, жага помсти – прагненням відновити зганьблену справедливість, ненависть – неприйняттям до зла, жорстокість – суворістю принципів».

Так писав Шимон Франке, найбільший дослідник блокації, у трактаті «Етика любові до дальнього».

Правий він чи ні, судити не нам.

Від дня навернення блокатор бачив тридцять шість шарів реальності в образі трьох дюжин струн велетенської арфи. І був здатний змінити звучання будь-якої струни, змусити звук замовкнути або викривитися, збити настройку, натиснувши на педаль чи вміло підкрутивши леверс. Той, хто мав вуха, говорив із блокатором і не чув; точніше, чув викривлено. Той, хто мав очі, дивився на блокатора й не бачив; точніше, потерпав від вибіркової короткозорость чи далекозорость. Той, хто мав ману, вихлюпував її на блокатора, перетворюючи витонченим заклинанням – і промахувався; точніше, ризикував облитися з голови до ніг, виявивши, що вода зробилася кров'ю, кров – киплячим оловом, а окріп – холоднішим за крижинку за пазухою.

– Сволота! – тільки й сказав Етьєн Круасан, чаклун-подорожник, спробувавши заплутати блокатора Флавеля Листаря в трьох соснах. Грубо? Мабуть. Але чого не скажеш на п'ятий день блукання в лісі, оскільки «рябий ступор» через кашель посеред наговору перетворився на «рибу-штопор», закручуючи твої проїзні шляхи гвинтом!

– Ми повинні визнати, що шкірка від лимона здатна вирішально вплинути… – писав у рапорті десятник варти Костка Малець, звітуючи про провал операції із захоплення блокатора Нуми Ґедзя. Точніше, рапорт строчив писар, облагороджуючи красним письменством чорну лайку десятника Костки, який послизнувся на рівному місці й відбив об бруківку куприк.

«Навряд чи я потягну профоса Дозору Сімох. А якщо профос не один…» – думав малефік Андреа Мускулюс рік тому, стоячи над незнайомим трупом у Фільчиному бору. І правильно думав.

Чи багато було блокаторів?

Ні. Небагато.

Капітул Дозору Сімох, навіть відчуваючи брак блокаторів, твердо знав: борони небо, щоб таких людей стало багато.

CAPUT X
«У порту дивлюся на фрегати – янголам би вам допомагати!..»

– У чому справа, Іридхаре?

– Посильний, ваша світлосте. Вимагає вас.

– Посильний?

– Так. У нього пакет. На ваше ім'я.

– Нехай увійде й зачитає.

– Вголос?

– Звісно, вголос.

На обличчі барона читалося болісне, жахливе відчуття deja vu. Дуже схожий вираз, тільки стократ сильніший, міцно окупував фізіономію нігтяря, що обслуговував його світлість. Анрі навіть почала побоюватися, що цирульник знепритомніє.

– А раптом там службові таємниці? – боязко пискнув нігтяр, смикнувши шпателем.

На щастя, шпатель не зачепив службового стигмата фон Шмуца.

* * *

– Ваша світлосте! Це я! Вони мене зат-тримують!

– Перестаньте ломитися, добродію! Тут приватна цирульня, а не бордель!

– Вульгарний гол-лій! Геть!

– Що ви собі дозволяєте?!

– Ваша світлосте! Веліть цьому п-п-п'я… п-п'явочнику згинути!

Ніколи раніше Анрі не чула, щоб отак кричали: поєднуючи в єдиному пориві гнів монарха, послужливість дворецького та могутнє, гідне філософа-циніка, почуття власної гідності. Вігіла зменшила концентрацію флогістону, через що екран зробився дірчастим і легковажним, як дербантські мережива. У дірах виник кумедний чоловічок, схожий на нерукотворний пам'ятник самому собі. Жовті панчохи, підв'язки хрест-навхрест, плащ обшито таким широким бордюром, що не зрозумієш, з якої матерії він зроблений. Кругло набиті плечі й випнуті клином груди камзола робили посильного комічною пародією на Гусака-в-Яблуках, покровителя геніїв повітря.

Хвацько зірвавши нюрландський ковпак з пір'ям і розмахуючи ним на кшталт меча, гість тіснив сімох працівників цирульні вглиб зали.

– Безмірно радий, – похмуро сказав барон з виглядом людини, якій з'явився дух безневинно убієнного татуся, вимагаючи помсти. – Пані Кукіль, не турбуйтеся. Це мій камердинер, Любек Люпузано. Турботливий, відданий, наполегливий. Джерело чеснот. Щодо решти…

Героїчний Любек прорвав ланцюг оборони й кинувся в пролом, не чекаючи, поки Конрад перейде від чеснот до інших якостей камердинера.

– Ваша світлосте! Змучений почуттям стурбованості, д-дерзнувя…

– Коротше, Любку.

– Д-доставив у готель д-додаткове майно, що, як вид-диться мені, прикрасить перебування…

– Ще коротше.

– Ви сьогод-дні просто тиран, – засмутився Любек, витираючи ковпаком піт. – Найняли б собі німого камердинера… Ось, вручили в готелі. Звеліли розшукати вас і перед-дати. А д-де вас шукати по вихід-дних? Тільки тут…

– Хто вручив?

– Самі, либонь, звеліли: коротше, мовляв…

– Любку! Згною!

– Гонець. Замовний, з Гончої Бандерильї. Вони у вихід-дні за под-двійний кошт бігають. Морд-да хитра, од-дягнутий з претензіями. Лист особистий, пахне парфумами.

– Якими?

– «Літній сон». Жасмин, гальбанум, гіркота тубероз. На периферії легкі тони род-д-д… род-д-до-д-денд-д-дрона.

Анрі відчула гострий напад заздрощів. Таланить же декому зі слугами! Але барон супився, похмурніючи з кожною секундою.

– Читай уголос, – звелів він, виразно кивнувши на адресу нігтяря.

Кивав фон Шмуц із подвійним змістом: мовляв, і руки зайняті, і службові таємниці в листах, що пахнуть туберозами, навряд чи знайдеш.

– Любий Кончику! Я вся знемогла! – почав декламувати камердинер, зламавши печатку та розгорнувши ароматне послання. – У глибинах мого єства озиваються луною…

Усередині Анрі щось булькнуло. Зціпивши зуби, вона вступила в героїчну боротьбу з реготом. Навпроти кусав губи нігтяр, розглядаючи шпатель, наче вперше його побачив.

– Далі! – звелів залізний квіз, качаючи жовна на вилицях.

– …луною твої поцілунки! Прийд-ди в мій буд-дуар – де балд-дахін на стовпчиках, і пристрасне колихання тюлевих гард-дин. Чашка гарячого молока жд-де тебе. Тато Сатирос обіцяє бути чемним і не кусатися. Я теж. Навіки твоя, Шиммі Веселунка.

Хазяїн Іридхар утік до п'явкової зали, звідки відразу долинуло басовите ухкання. Напевно, п'явки з'їхали з глузду, порушивши обітницю мовчання.

– Що на печатці, Любку?

– Закоханий сатир обіймає німфу. У ребристому колі.

– Можеш іти додому. Пані, перестаньте хихотіти та подбайте про конфіденційність.

Анрі повернула екран у колишній стан.

– З кого смієтеся? – поцікавився барон, дочекавшись ствердного кивка. – Особисто мені, знаєте, не до сміху. Криптограма від прокуратора Цимбала – кепський привід для веселощів. Мене терміново викликають. На чашку гарячого, будь воно прокляте, молока.

– Куди? – сторопіла Анрі.

Барон в'їдливо примружився:

– Туди, де балдахін на стовпчиках. І колихання гардин. У дім Рудольфа Штернблада, капітана лейб-варти. Тато Сатирос – старе прізвисько Руді, ще з кавалергардских часів.

– Я з вами!

– Справді? А що, цілком… Цимбал просив дотримуватись конспірації. Ну, це щодо луни поцілунків. Ви в змозі забезпечити личини?

– На мій розсуд? – уточнила Анрі.

– На ваш.

* * *

– Ваше почуття гумору, пані, просто вражає! – насилу вимовив барон.

Із дзеркала, поквапом заклятого для відбиття личин, на вишуканого аристократа здивовано витріщався неголений матрос запійного вигляду. Сизий ніс багрянів свіжою подряпиною, ліве око відтіняв розкішний синець. Вігіла ще раз оглянула створену для квіза личину – й залишилася задоволена. Крім чудової пики, їй особливо вдалися ручиська-граблі з мозолями та обкусаними нігтями. Жалобна облямівка залягла під кожним нігтем, здатним усю цирульню довести до серцевого нападу. На місці службового стигмата красувалася наколка: морський змій любовно оповив синій якір.

По суті, його світлість сам нарвався, запропонувавши скоротити шлях. У прокураторській криптограмі значилося: з'явитися терміново і не привертаючи уваги (ключове слово «знемогла» з посиленням «вся»). На кареті, хоч одягнися в личини, як цибулина в лушпиння, потай до будинку Штернблада не під'їдеш. Для «покрову трьох плащів» немає часу; «сліпу пляму» таких розмірів, щоб на карету вистачило, добу плести треба. Отже – пішки, під ефемерами, зліпленими нашвидкуруч.

Через порт.

Отут і спливла у пам'яті розмова із цвинтарним сторожем:

– Візник такий… довгий. У береті. З бумбомом. Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні…

Традиційний берет матроса з яскраво-червоним «бумбомом» і красувався зараз на маківці Конрада. Крім берета, вбрання морського вовка становили блуза-косоворотка, густо залита вином, чорні штани до колін, драні панчохи та черевики з високими халявами. Перука перетворилась на натуральну косицю «а-ля щурячий хвіст». Шпага – на абордажну шаблю. І найголовніше – матрос виявився на голову вищим за справжнього фон Шмуца, світлість вочевидь непокоїться через низький зріст.

– Однак, колего, ви й себе не пожаліли!

Барон перестав вивчати свій новий екстер'єр і звернув увагу на супутницю. Улещена компліментом Анрі зробила кніксен. Милуйтеся, не шкода. Хто спокуситься на п'янчугу-морячка? Витончена куртизанка із кварталу Червоних Троянд, що цитує напам'ять «Юності чесне верцадло, або Приписи до житейського поводження»? Доступна Сестра, майстриня крутити пустотливим хвостом леопардиці? Весела Вдова? Летюча миша з костюмованих вертепів?

Ні й ще раз ні.

Морячків любимо ми, чесні шлюшки.

Губки полум'яніють «бутоном розпусти». На щоках – розсип дешевих блискіток. Оченята підведені томливою зеленню, локон пристрасті спадає на вузенький лоб. Вузьке чоло в жінок – головна ознака краси, якщо вірити трубадурам. Груди двома динями-спокусницями норовлять вистрибнути з декольте. Все життя мріяла про коров'яче вим'я. Різнобарв'я спідниць, запилюжених по низу; на цікавому місці – зворушливе сердечко з атласу. І оболок парфумів, навмисно для кавалера: шавлія, клементин і лаванда на тлі зеленого лимона.

Подобається, любчику?

Вийшовши із цирульні, Анрі наклала на віслюка личину карликового мандрила й тицьнула повідець баронові в руку. Гіббус личиною залишився незадоволений, обурено форкаючи: виходило, що мавпочка-ефемер корчила сміховинні гримаси.

Порт зустрів їх оглушливим лементом чайок, веселою лайкою вантажників, скрипом дерев'яних настилів і тупотом черевиків. Мимоволі роздуваючи ніздрі, вігіла із задоволенням вдихала свіжий запах моря, солі й водоростей. Душок тухлої риби трохи псував чарівно-романтичний букет. Біля пристані розвантажувався куценький барк «Улюбленець вітрів». З палуби «Улюбленця», що мав ліцензію на контрабанду, несли тюки з гаджамадськими прянощами. «Імбир, куркума, бедренець, купир, чабер, кінамум…» – визначила Анрі за ароматами, що пливли у повітрі. Біля пірсу, що далеко вигнався в море, готували до відплиття патрульний фрегат «Мантикора». Команда мурахами повзала по вантах, напинала вітрила. Унизу, на юті, про щось сперечалися капітан і заклинач погоди.

«Удачі, тезко!» – подумки побажала Анрі.

Незабаром Конрад звернув геть від берега та причалів – у лабіринт вузьких коридорів між доними стінами складів. У вігіли закралися сумніви щодо «короткого шляху», але склади раптом розбіглися, відкрили втоптаний «пентакль». Звідси в різні боки вели п'ять променів-проходів – але аж ніяк не проблема вибору змусила квіза рвучко зупинитися.

Лютий демон втрапив у пастку жалюгідного шептія – ось що нагадала Анрі ця картина. Оскільки в «пентаклі» перебували й інші дійові особи, окрім демона.

– …друге шкандибало відпанахаєм!

– Ти шо, ва-а-ащє на весь декаляж припух?! Доля де, Лупач?!

– Згинь, психот! Сам ти Лупач шконцаний!

– Ага, я фуцир Лупач! А ти, значить, галюц паранойний?

– Гвоздило я! Геть макітру скнюкало?!

Калічений гевал, притулившись до стіни, марно намагався вгамувати ватагу опонентів. Ліву ногу гевала прикрашав брудний лубок. Лупач, Гвоздило чи як там звали каліку, спирався на костур, роздумуючи: а чи не пустити його в хід не за призначенням?

Навряд чи це врятувало б кривого. Оточували бідолаху дуже конкретні добродії з дуже конкретними намірами. Такі від костура не позадкують. Одного юного покидька з розпухлим вухом Анрі впізнала. Це в нього стряпчий відібрав кулю-обсервер у тупику.

А барон, схоже, впізнав не тільки вухатого.

І геть-чисто забув про личину.

– Ти чому не у в'язниці, Місюр… тьху ти, Мішель… Моргель?! Я кого питаю?!

Запитання громом пролунало з вуст здоровила-матроса і застало всю зграю зненацька.

– Зігнали з бана, пливун, – промимрив здоровань, оторопіло розглядаючи нахабного морячка. – В стусани. Ківер задвинув: кумар, мов, братки-ятрогени, по кривій матці буцера штопанули. Шканду скльоцали, костур дали, казьонний…

Вігіла сподівалася, що барон щось розуміє в цій тарабарщині.

– Ти шо на толчку фрустриш, архетип? – отямився горбоносий красень із сережкою в вусі. – Тони в льожку зі своєю шльондрою! Не, шльондру лиши, а сам тони, із чучалом фетишним…

– Зашибісь. Сундук! Пливун у масть фрустрить. Це ж дране холеро, братва! Лупача сморчки штопанули…

– Не Лупач я!

– Здинь, корч! Штопанули, забанили і внахльост зігнали з бана ні за риб'ячий хрін? Кривий буран хурделить! Не вірю!

– Схрючився Лупач! Сморчкам підмахує!

– Та не Лупач я!

– Так ти ж сам нащас задвинув: сморчки тебе відбанили ні за раз! Валюгу на дишель, не хаврюк ти після цього?!

– А нехай пливун нам булькне: з якого церебра він про Лупатого сурмить?!

– Колись, макрель! На клапті розпанахаєм!

Анрі засумувала. Вона все-таки мантиса, а не бойовий маг; нехай і зі спецпідготовкою. На арешт-семінарах вігілів «точили» під силове захоплення чарівників, а ніяк не вуличних бандитів. Одне діло чужу волшбу спіраллю завертати, інше – своєю волшбою від дрючка відмахуватися. Буває, що дрючок куди моторніший виявляється. Двох-трьох сповиєш, а четвертий з-за рогу, навідліг, упоперек витонченого закляття вульгарним кілком…

Що скажете, ваша світлосте?

Світлість сказала:

– Зир, на худий храп собі ляпцун не відменжуй, лафер! За «пливуна» вкручу на сім румбів під кількою! Захарили, уробороси? Нараз який болт стукне в косяк, нараз і вкручу по самі фейці!

Вігіла покліпала, стулила рота і впала в захват.

– Шкандьор цей, з казнючою ломакою, – продовжив барон, смачно харкнувши під ноги опонентам, схожим зараз на діораму «Ідоли-поганці слухають МаксаШелепугу», – не хаврюк, і не Лупач. Сморчкам крюків перцанув – вєрняк, малцун назаверть! Вам, гофренам, так в сентур не перцанути! Чухом не спряли, шпуцери!

Захопившись обсцентною лексикою, барон дозволив собі зайве. Вся зграя разом, забувши про «хаврюка», потужним гуртом рушила на зайду-грубіяна.

– Це ми гофрени, щогла?

– Ми шпуцери?!

– За форзель тямиш, шо макують?

Наперед вискочив покидьок із полум'яним вухом, рвонув з-за пазухи кістеня:

– Макуй пливуна!

І розкрутивши, вдарив морячка в скроню.

Анрі забарилася втрутитись. Однак личина, накладена на барона, спрацювала краще за всякі захисні чари. Чавунна гирка на ланцюгу зі свистом пройшла крізь голову матроса-ефемера, не заподіявши ніякої шкоди реальному Конрадові, що був значно нижчий за наведений образ. Завершивши політ, гирка вшкварила молодика в багатостраждальне вухо, надовго вивівши з ладу. Вибравши час, кульгавий громило зручніше перехопив костур, і очам відкилося диво: у тіні кривого, що злісно метнулася по стіні, – три руки! Але дивуватися абераціям зору – чи фантазії?! – часу вже не залишилося.

Мантикора вступила в бій.

Сповивати шушваль за канонами чародійного арешту? Роз'яснюючи по ходу права і обов'язки затриманого? Іншим разом! «Serpentuum mobile», сплетений на кшталт гнучкого кадуцея і доважений на кінцях парою шпичастих тетраграматончиків, полетів під ноги зграї. Двоє заплуталися й упали, люто лаючись. Серпенти сичали, скручуючи здобичі зап'ястя й щиколотки «кільцями влади». Ще двох підвело цілком зрозуміле бажання розквасити пику гадові-матросу. Сумний досвід молодика з кістенем, на щастя, нічого їх не навчив. Зате барон виявився на висоті. Гребуючи оголювати шпагу, фон Шмуц рубонув одного хама кулаком у перенісся, другого почастував елегантним копняком у коліно, на красеня з сережкою накивав пальцем: мовляв, ножика краще сховай!

Аби чого не сталося.

Красень не послухався, перекидаючи ножа з руки в руку. А його останній боєздатний дружок втиснув покручені пальці в отвори кастета – й обидва негідники рушили до барона, обходячи вреднючого матросика з флангів. Не бажаючи ризикувати, Анрі взялася творити «glutinosus captura», інакше «ловчу залипуху», однак на театрі воєнних дій з'явилася нова дійова особа.

Якщо бути точним – дійова морда.

Божевільну мавпочку, що кинулася захищати хазяїна, красень з ножем проігнорував. І даремно! Дістати в живіт мавпячим кулачком, а насправді віслючим копитом – радість сумнівна.

Летів красень сизим соколом, кроків на десять.

А ось чого заорав носом землю власник кастета, і зовсім загадка сфінкса. Від кинутої Анрі «залипухи»? Від спритної підсічки квіза? Від брикливого Гіббуса? Вігіла подумала й вирішила розділити тріумф на трьох. По справедливості.

– Н-на!

– Н-на!

Здавалося б, той самий крик, а яка відчутна різниця… Перший, підступно замахуючись каменюкою, кричав покидьок, якому барон зацідив у коліно. Другий кричав його колега по кульгавості, чесно замахуючись костуром. Чесність виявилася моторнішою, поціливши в самісіньке яблучко.

Є в чоловіків таке хитре яблучко, коли б'єш упоперек горлянки.

Четвірка переможців – враховуючи Гіббуса, який голосно іржав – із задоволенням оглянула поле бою та розсипалася в завіряннях дружби. З боку громила меморандум про наміри виглядав розкішно:

– Файно гофренів відгамселили. Сукцес, кузар! Ну ти ґештальт! Фуц буду, ґештальт! Не впар ти їм, замакували б мене. Я гнилим мазохам супоню: не Лупар я! Не харять! Долю тербанять, делірії… Боргуй я твій заким. Шо задвинеш, все для тебе стиндрю! Штрик даю!

І вдячний костуроносець схрестив пальці, підтверджуючи клятву.

Поки він говорив, Анрі з Конрадом уважно розглядали тінь врятованого. Тінь вихилялася, зухвало ворушила трьома руками, але костур тут був ні до чого. Дуже цікаво. Коли б не поспіхом…

Баронові, либонь, спало на думку те саме.

– Відскочмо, кузар. Хавер є, між так.

Кульгавий кивнув і зашкандибав з «кузарем» до найближчого проходу. Вігіла залишилася в «пентаклі»: почухавши за вухами Гіббуса, який вимагав похвали, вона про всяк випадок «присипала сіллю» лежачих забіяк – щоб не рипались. Оп-ля! А червоновухий покидьок, виявляється, зурочений у три шари. Свіжесенька «Дуля з кмином», віртуозна, з пласким нігтем. Ясно, чого кістеньок хазяїна приголубив. Мерзотник зараз яку капость не вчинить – все йому тричі повернеться.

Мана-фактура закляття, подруго, нам знайома.

Добротна фактура, плечиста, з характером.

«…крисюк місцевий підкочувався. Його пан один віднадив. Здоровий такий…» Добра все-таки людина лейб-малефік Андреа Мускулюс. Міг же й «Хвацький вольт» навісити. Або з голочкою побавитися: вишити паршивцеві долю хрестиком.

– Ходімо, колего. Ми домовилися про зустріч. Звернули увагу на його тінь?

– Авжеж.

Вігіла прискорила крок, ледь встигаючи за збудженим бароном.

– Щиро дякую за допомогу в баталії, – на ходу фон Шмуц церемонно розкланявся, що в його теперішньому образі виглядало комічно. – Знаєте, колего… Ніколи на пам’ять не скаржився, а тут просто лихо! Не можу згадати ім’я цього злодюжки. Крутиться, як в’юн… Гвоздун? Гвіздяр?.. О, Гвоздило! Але це прізвисько… А ім’я, ім’я! Трюфель Стучек… Стофиль Тлумачек… Виходить, не брехав стряпчий! От же ж пройдисвіт… Ага, ми прийшли! Вулиця Виникнення, третій будинок від рогу!

З парадного входу ломитися не стали, дотримуючись припису таємності. Матрос із повією і мавпочкою з’явилися до капітана лейб-варти – привід для пліток на місяць наперед. Барон звернув у провулок, обходячи будинок з північного заходу, пройшов уздовж паркана, за яким розкинувся доглянутий сад, і постукав умовно у непримітну хвіртку.

Судячи зі звуку, під старим деревом хвіртки крилася броня.

Відчинив їм похмурий пан, запитально витріщившись на гостей. В Анрі закралася підозра, що пройти повз цього пана, якщо він не захоче пускати, буде куди сутужніше, аніж «панахати гофренів» у порту. Тому, не вдаючись у пояснення, вона скинула личини з усієї компанії.

– Не чекав, Мартіне? – усміхнувся барон, задоволений справленим ефектом. – Пані, дозвольте вам представити: Мартін Гоффер. Найкращий учень, довірена особа і нянька пана Штернблада.

– Ласкаво просимо, ваша світлосте! – просяяв грізний Мартін.

* * *

– Панове, з нами дама! – сказав Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти.

– Це не дама, – сказав Месроп Серкіс, голова Тихого Трибуналу. – Це моя вігіла. При виконанні.

– Як накажеш це розуміти, Занудо? – запитав Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.

На щастя, «розуміти» було потрібно не вігілу, а таємничий лист, один із трьох у руках Цимбала. З тону прокуратора відчувалося: якби не було «з нами» дами, питання пролунало б різкіше, а якби дама не виявися вігілою при виконанні, гнали б її стусанами втришия.

Місце для прочухана вибрали ідеально: зброярський будиночок у саду.

Могутні стовпи в зарубках і вм'ятинах, згори – дощаний настил, а всередині, на стелажах і підставках, у сяйві та блиску… О, насолода бурхливого серця! Зокрема, худорлявий капітан стояв – руки в боки – біля цілої виставки алебард. Анрі задумалася, чому маленькі чоловіки віддають перевагу великій зброї, дійшла висновку, зніяковіла й від ніяковості почала читати підписи під експонатами: бердиш, ґвізарма, протизана, лохабер, еспонтон, розкольник, семнаш…

Звучало як вірші незнайомою мовою.

Прибираємо зайвий семнаш, і маємо чотиристопний ямб зі спондеем, якщо не підводить почуття ритму. Як у Адальберта Меморандума у «Вернській цитаделі». Опис знаряддя вбивства найбільше схожий на робочі записи модистки: наконечник, що складається з довгого вузького пера й гака, сокира прорізна з ввігнутим півкруглим вістрям, вкрита гравіруванням – і буф з бічною проймою, рукав розрізний висячий, спідниці на фижмах, ледь накрохмалених…

– Це запит зі столичної канцелярії Ордена Зорі, – безпристрасно відповів барон. – І нема чого тицяти ним мені до носа. Пані, даруйте: я збирався вам розповісти, але захопився версією.

– Він захопився версією! Тату, ти бачив квізитора, що вболіває за справу?

– Облиш, Шиммі, – поморщився Тато Сатирос, він же капітан Штернблад. – Зануда не в курсі останніх новин. І досить вдавати із себе Вічного Мандрівця у гніві. Непереконливо.

Анрі відчула гострий приступ заздрощів. Ну чому, чому вона не служила в полку кавалергардів, не мала спільних секретів з хитруном Цимбалом, і навіть із Месропом не розверзала могил ночами? – службові таємниці не враховуються… Зараз би безкарно обзивала барона Занудою, капітана – Татом, Месропа – Кликушею або, приміром, Упирчиком; прокуратор відгукувався б на мавпячу кличку Шиммі, і весь квартет звав би вігілу Мантикорою, приймаючи в суворе чоловіче братство.

– Не в курсі?! – прокуратор Цимбал змахнув другим листом, збивши в польоті мляву осінню муху. – І про цю перлину епістоляції він теж не в курсі?!

– Він у курсі, – заперечив залізний барон. – Це наша відповідь на їхній запит.

– Овал Небес! Мій найкращий співробітник – авантюрист! Куди котиться країна? Може, перейдемо до заключного послання?

Він вказав на третій лист.

– Судячи з печатки, ще одна депеша орденської канцелярії, – знизав плечима барон. – Думаю, квест оголошено зірваним через форс-мажорні обставини. І скасовано до кращих часів. Іншого варіанту не бачу.

Прокуратор зрадів:

– Він думає! Друзі, Зануда думає! Чудо із чудес!

– Конні, справи кепські, – втрутився капітан, беручи зі стелажа важенний семнаш. Вертячись навколо крихітки-Штернблада, семнаш по-дружньому скавулів і крутив вістрям. – Канцелярія розповсюдила офіційне повідомлення, що квест вважається відкритим. Із завтрашнього дня. Відповідно до Заповіту, з усіма наслідками для ідеалів і цивілізації. Орден задовольнився вашою відповіддю.

Анрі дивилася, як блідне незламний барон.

І нічогісінько не розуміла.

– Добродії! – змилостивився прокуратор, плекаючи в душі привид диби, кліщів і вушної воронки. – Дозвольмо нашій ризикованій світлості пояснити!

Збита муха вертілася біля черевика прокуратора. Хилячись до заходу, сонце гладило променями дошки навісу із заходу на схід. Каркав ворон на гілці граба. Свербіла мочка правого вуха. Комплекс прикмет виразно свідчив: вистава, яку розігрує Цимбал, – ширма, а за нею, як за будь-якою ширмою, криється зміст, видимий лише втаємниченим.

– Отже, запит, – зітхнув Конрад фон Шмуц.