Текст книги "Обитель героїв"

Автор книги: Генри Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Від нареченого пахне шавлією, клементином і лавандою на тлі зеленого лимона.

Витончена, безневинна шпажка висить на поясній портупеї.

– Хай буде союз ваш миротворящим і всеосяжним, як благословенний союз Вічного Мандрівця і Нижньої Мами, бурхливого неба і тихого болота, витоку й завершення… – бубонить старенький жрець-вінчальник.

– Хай…де-е!.. – хором озиваються запрошені гості, юрмлячись у темних нефах храму. Хор звучить двозначно.

Ліплені півні на стінах роззявляють дзьоби й відстовбурчують гребені.

Рідко розставлені свічки мерехтять у шандалах. Відкидають дивні, безглузді тіні. Через вінець твоя голова має їх дві. Через шлейф і карликів-пажів у твоєї тіні виросло довге, сегментоване черевце сколопендри й чотирнадцять ніг. Через шпагу у тіні барона з'явився чималенький, прямий як ціпок, хвіст. Конрад ворушиться і крутить хвостом, зачіпаючи середній сегмент твого черевця. Ще в баронської тіні почали проростати додаткові руки – листочки з розпуклих бруньок. Це, напевно, банти і буфи. А портупея та широкий пояс дарують «темному квізу» потрійний живіт.

Тіні гостей у нефах вражають уяву.

Щоб описати їх, треба бути трубадуром чи божевільним.

– …у війні та мирі, злочині та карі, названі та безіменні…

– Як тебе звати? – раптом запитує наречений.

– Забув моє ім'я? – смієшся ти у відповідь і раптом розумієш, що ім'я нареченого вивітрилося з пам'яті. Так століття вивітрюють камінь скелі, вкриваючи могутню твердиню виразками й віспинами. Карл, Кристофер, Коннор, Конан, Кеннет… Барон? Баронет? Граф, маркіз, есквайр?.. Квіз? Віг?! Чи взагалі гвардійський офіцер?

На хорах злітають голоси півчих, безстатевих хлопчиків, схожих на геніїв повітря. Замість весільного гімну вони співають арію Терціні з трагедії «Зоря»:

 
– Я жив у тіні імен. У тіні великих
Імен, немов шляхетних прапорів…
їх блиск в очах грозою майорів…
Вінчання триває.
Тобі це навіть подобається.
Храм стає чорно-білим.
 
 
– У передчуванні зрушення племен,
Розломів тверді та кончини миру…
 

Прокинувшись, ти довго лежиш і дивишся у стелю. Знайома спальня. Після смерті тітоньки Есфірі з'ясувалося, що свій будиночок вона заповіла далекій родичці Генрієтті Кукіль. «Ляльковий будиночок», як сумно пожартував бойовий маг Просперо, розписуючись під заповітом у присутності нотаріуса.

Сон був віщий.

Але зараз тобі не хочеться розгадувати його зміст.

І заміж теж не хочеться.

Хоча барон – завидний кавалер.

* * *

Вранці вихідного дня столиця нагадувала пустелю. Населення відсипалося після трудових буднів. Залишалося лише заздрити сонному, вкритому теплими ковдрами населенню.

Заздрість була млявою і нудною, як вуж у затінку паркану.

Копитця віслюка лунко цокали по бруківці вулиці XCVII-ro Возз'єднання. Звук горохом відскакував від сіро-жовтої цегли фасадів і йшов гуляти рикошетом – подвійним, потрійним, від стіни до стіни, від краю до краю. Імпровізований бомбулюм бадьорив, проганяючи залишки сну.

Анрі навіть почала наспівувати щось енергійне, у дусі військових маршів.

Віслюк вольностей хазяйки не схвалив. Моргнув розумним оком, затанцював на місці, прядучи довжелезними вухами. Йому хотілося назад у стійло, до оберемка запашного сіна. До думки віслюка, подарованого вігілі Просперо Кольрауном на знак вдячності за чуйність, варто було прислухатися. Особливо коли очі тварини наливалися бурштиновою жовтизною, як зараз. Втім, якби погляд Гіббуса спалахнув криваво-червоним, вігіла не забарилася б дослухатись до застереження. А бурштин можна й проігнорувати.

– Ворушися, Гібе.

Зіниці віслюка звузилися, зробились вертикальними. Дві мурахи чи, точніше сказати, двійко Мурашиних Лордів, що навіки втонули в підступній смолі.

– Ворушися, кажу. Заметуть нам слід, віддам тебе Месропу. Нехай з'їсть на вечерю.

Віслюк у відповідь важко, зовсім по-людськи, зітхнув і трішечки прискорив крок.

– Ах ти, вовча сить… А ще мірабіл!

Будь-кому, хто знається на Високій Науці, – або хоча б тямить у віслюках і конях – слово «мірабіл» говорило багато про що. Плоди мезальянсів між жеребцями-тулпарами зі степових табунів Юк-Таджала, у чиїх жилах текла частка крові диких гіпогрифів, і білими ослицями Баал-Хема, мірабіли цінувалися за розум і відданість хазяям. Тривалість їхнього життя часто перевищувала час, відпущений людям. Підкований «щасливими» підковами на заговорених цвяшках зі срібла, непоказний з вигляду віслюк заввиграшки обганяв чистокровного рисака. Були в мірабілів також інші унікальні якості, але про рідкісні достоїнства вголос не розповідали, побоюючись наврочити.

Зате часто говорили про ціну, ойкаючи та охкаючи. Звести непокірливого тулпара з баалхемською ослицею завбільшки з тяглову кобилу, – півбіди. А спробуй вигодуй новонародженого мірабіла, неодмінно розоривши при цьому три ячмінні поля; підріж, щоб правильно стояли, вуха; старанно, більше ласкою і вмовляннями, аніж ворожінням, прихили тварину до хазяїна, інакше перша поїздка може стати останньою; замов спеціальне сідло, бо горб мірабілів на початку кожного місяця стає болючим… Точніше, двоє спеціальних сідел – вігіла воліла їздити по-чоловічому, але в певні дні без дамського сідла ніяк.

Заздрісники стверджували, що така підла худобина, як цей чудовий віслюк, на вагу золота, а золоту можна знайти краще застосування. Словом, Просперо зробив Анрі воістину королівський подарунок: дорогий і з натяком.

Звернувши в провулок Усікновіння Глави, вігіла спішилася неподалік від входу до «Обителі героїв».

– Чекай тут, Гібе. Я ненадовго.

Прив'язувати віслюка не було потреби. Злодіям, які б з дурної голови спробували вкрасти Гіббуса, Анрі заздалегідь співчувала.

Обійшовши чорно-білий готель по колу, вона знайшла місце, де обсервер зафіксував віз. Тут росли два молоді клени, схожі на отроків, що втекли з дому. Землю навколо встелило святково забарвлене листя. «Якщо листя з верби і клена опадає нечисто, чекай суворої зими», – мимоволі відзначила Анрі. Проганяючи геть сторонні думки, на мить завмерла, зосереджуючись. Дістала з сумочки блакитну крейду, хвацько крутнулась на підборах, окреслюючи коло пошуку. Коло спалахнуло, майже відразу згасло, залишивши кільце диму, і почало повільно розширюватися. Не минуло й хвилини, як у південно-західному секторі виник рваний отвір.

Є слід!

Відверто кажучи, Анрі сумнівалася, що їй удасться виявити вектор некро-еманації. Чужа ґалузь – темний ліс. А ба! Якщо вчула вона, професіоналові тут пройти – раз дунути, два плюнути. Увійшовши в кураж, вігіла згадала гнітючу розмову з Месропом – і, подумки пославши боса з його порадами до Нижньої Мами, спробувала взяти слід самотужки.

Та де там!

Месропу – так само подумки – було запропоновано повернутися назад.

З вибаченнями.

Слід виявився виразним лише «на першу понюшку». Вектор поплив, закручуючись спіраллю; у ніс шибонуло гострою гниллю. Анрі хитнуло; дуже паморочилася голова. На третьому кроці вона мало не впала. Демонові в задницю такі експерименти! Присипали чимось? Тьху, гидота…

Добре запам'ятавши місце, де слід брав початок, вігіла пішла геть. Думки її при цьому рухалися значно швидше за ноги. Немов колоду ворожбитських карт, Анрі вправно тасувала в пам'яті обличчя численних друзів, знайомих, приятелів і коханців. Жаль, потрібний малефік випадати відмовлявся… Стоп! А це в нас хто?! Не друг, не приятель, не коханець. І знайомим назвати язик не повернеться. Стикалися мимохідь у Трибуналі, де пан малефік проходив у одній заплутаній справі. Потім у ТТ спустили найвищий припис, Месроп дослухався, справу закрили, з малефіка всі обвинувачення зняли… Як його звали? Якось так кумедно…

Мускул юс! Андреа Мускул юс.

Напевно, з притулку. У підкидьків часто бувають безглузді прізвища.

Навряд чи в добродія Мускулюса залишилися теплі почуття до Тихого Трибуналу. А щодо решти – ідеальна кандидатура! Дійсний член лейб-малефіціуму, за чутками – улюбленець малефактора Нексуса, що свідчить про виняткові чесноти або про неймовірне везіння… Віднедавна – магістр, дисертат захистив…

Годиться.

Залишилася дрібниця: схилити до співробітництва людину, яка при самій згадці про «два Т», мабуть, хапається за срібну голку.

– Ясного сонечка, пані! Прийміть мої щирі співчуття! Вихідного дня, з самого ранку – і на службі! Носом, даруйте, землю риєте, бажаєте правди нам, простим людям, накопати…

– Дякую за співчуття. Я вже накопала повну сумку правди. На все добре.

Тільки зануди-стряпчого бракувало для повного щастя!

– Та звісно! Я ось, зволите бачити, теж працюю. Не покладаючи, так би мовити… – причіпливий, як кліщ, стряпчий прилаштувався поруч. – До речі, пам'ятаєте історію про Міхаля Ловчика? Злодія з Бадандена?!

– У котрого тінь з трьома руками і язиком до пупа?

Анрі прокляла свій власний довгий язик, бо стряпчий, не вловивши іронії, зрадів.

– Ох, і пам'ять у вас, пані! Звір-пам'ять! Я так і знав: уже хто-хто, а ви поцінуєте! Самі поміркуйте: не встиг Міхаль з нової руки натішитися, як зморив його сон. Та такий міцний, що прийняли злодія за мерця. Відвезли на цвинтар, почали ховати. А він візьми та опам'ятайся!

Стряпчий кумедно витріщив очі, зробився схожий на сову, розбуджену серед білого дня. Вони звернули за ріг, і Фернан Терц заторохтів швидко, побоюючись не встигнути доказати:

– Гробарі врозсип, дружки-злодії з переляку за кілки похапалися, за лопати. Думали – піднятий! Насилу бідолаха переконав, що живий. Срібло цілував, часнику три головки без хліба з'їв. На осику виліз і повіситися обіцяв, на доказ. Дружки й відтанули. Правда, впізнавати Міхаля перестали. То ім'я забудуть, то дивляться лоб у лоб: хто такий? Одного разу прирізати хотіли: донощик, мовляв, Плішивого з Пиріжком лікторам здав! А він ні сном ні духом: що за Плішивий, що за Пиріжок, хто їх здав?! Довелося з Бадандена п'ятами накивати. Кажуть, у столицю подався…

Упіввуха слухаючи базіку, Анрі за звичкою відзначала різні з першого погляду, малозначимі деталі. Тінь липової гілки навскіс розсікла ґанок готелю. Сонячний зайчик з вікна будинку навпроти чиркнув по строкатому одудові, що сидів на паркані. Облізла кицька дивилася на одуда уважним, голодним поглядом. За рогом рипнули, важко захлопнулись, невидимі звідси двері.

У поєднанні з розповіддю стряпчого все це свідчило про одне.

– …і якщо власті злодія найближчим часом не впіймають – бути великому лиху! Аж до замаху на його величність і потрясіння основ…

– Не бути.

Вігіла різко зупинилася й подивилася на стряпчого так, що Терц відсахнувся, творячи знак від пристріту. Але пристріт був тут ні до чого. Просто прикмети склалися в чітку картину. Хто б міг подумати?

– Не зрозумів, пані. То бути чи не бути?

– Ніякого потрясіння основ. Його величність може спати спокійно. Якщо цей ваш… як його… Ловчий Моше? Не важливо! Якщо він у Реттії, його впродовж місяця заарештує варта. А якщо він з'явиться сьогодні чи завтра поблизу цього готелю, то не встигне тричі проспівати півень, як ваш Міхель Ловчик опиниться в буцергарні. Це я вам кажу як експерт з мантики. Порадійте за державу. До побачення.

Милуватися приголомшеною фізіономією стряпчого Анрі роздумала, рушивши прямо до Гіббуса, якого й так примусила чекати. Віслюк нервувався: пирхав, довбав бруківку копитом. Двері готелю були відчинені навстіж, і очі віслюка невідривно свердлили щось всередині.

Нумо, хто ховається в «Обителі героїв»?

У холі біля конторки розписувалася в книзі гостя. Яскрава брюнетка в модній сукні кольору «гіацин-віолетт», з мантильєю анхуеського покрою. Біля ніг брюнетки громадився багаж: пара скромних клунків і коробка для капелюшків. Поруч із багажем сидів, охороняючи, мордатий пес.

Анрі кліпнула, але дама з собачкою нікуди не зникли.

Особливо – собачка.

Здоровенний пес породи са-пей.

SPATIUM VI
Страж гробниць або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

«Голова – груша або диня, важка та кругла в основі.

Вухо – мушля морського молюска а-ах; невелике й щільне.

Ніс – метелик син-синдриль, широкий і тупий.

Задні лапи – „опора водяного жеребця“; потужні, товсті й прямі.

Передні лапи – „загроза синього дракона“; разтавлені широко, прославляючи груди велетня.

Спина – „панцир креветки“; сильна й гнучка, без провалів за холкою…»

Трактат «Са-пей: страж гробниць», розділ «Чистота крові».

У сувоях «Пригод, оповитих славою» сказано, що першого са-пея вивів Кращий-із-Людей, персонаж вірувань південних і центральних областей Ла-Ланга. Убравши вигодовану вовчим молоком вівчарку в шкуру, зняту з бегемотихи, Кращий-із-Людей чарівним способом обдурив Діда Рік, містичного гіпопотама, підсунувши йому собаку замість Великої Берти, коханої дружини Діда. Народженого в такий спосіб пса-велетня герой звів з наполовину живою, наполовину кам'яною статуєю Суки Талели, що охороняла вхід у пекло, аби злі духи та неприкаяні душі не могли вирватися назовні.

Отримав у результаті двох цуценят, Лю та Мейнян, що билися пліч-о-пліч з хазяїном проти якшів-людожерів у горах Ой-Вей і захищали тил Кращого-із-Людей у баталіях з Мертвими Носіями Рису.

Численний приплід Лю та Мейнян поклав початок породі са-пей.

Від вівчарки ці собаки успадкували відданість і відвагу, від Діда Рік – силу та спокій, а від Суки Талели – погляд, що проникає крізь завіси, і дар убивати невразливих. Шкіра у складках залишилася їм на пам'ять про обман, за допомогою якого вони з'явилися на світ.

Втім, це справи давні та спірні. Досі невідомо, яка половина статуї Суки Талели була жива, а яка – висічена різьбярем із пористого мармуру, через що здатність Талели до дітородіння піддається сумніву мудрецями Вербної Академії.

Не піддається сумніву інше: якщо під час похорону родичі або односельці померлого підозрювали, що труп, накопичивши в землі життєву енергію, одного разу може самовільно встати для подвигів – у могилу клали статуетку са-пея, щоб охороняв. Пізніше звичай поширився повсюдно. Фігурки собак із глини, порцеляни чи срібла почали класти в склепи та усипальниці, щоб прахом не зумів скористатися підступний некромант чи заклинач.

А живого са-пея могли дозволити собі рідкісні щасливчики.

«Язик – небо літньої ночі з плямами туману.

Ану с – погляд аскета у небо.

Хвіст – пряник, поданий голодному милосердним.

П'ясток – голівка часнику; товстий, твердий, пальці відходять у боки, як дольки.

Піднебіння – черепиця, велика й кругла.

Морда – старий-пустельник, весь у зморшках…»

Трактат «Са-пей: страж гробниць», розділ «Чистота крові».

У Реттії про са-пеїв знали мало.

Чутки, плітки, казки. Привезені зі сходу трактати: пишномовні, поетичні та малозрозумілі для цивілізованого читача. Робочі записи собаководів Пергамбада, що межує з Ла-Лангом, – написані таємною мовою, де кожна метафора – перевертень. Епос, що описує пригоди Кращого-із-Людей, його загибель із наступним розчленуванням і страшною помстою Лю та Мейнян, коли віддані собаки дісталися до погубителів любимого пана. Особливо вражав фрагмент, де зубаті брат із сестрою, розірвавши ворогів на клапті, вирушили по їхні підлі душі в царство мертвих – щоб вічно ганяти мерзотників драговиною пекла.

Словом, безпросвітний туман, у якому шукач правди міг блукати все життя і навіть отримувати від цих мандрів задоволення.

Першого в Реттії пса на кличку Лю, запеклого звіра темно-рудої масті, завела собі Нана Серкис, бабуся Месропа Серкиса, тоді ще чоловіка молодого, вільного некролога за наймом, а не голови Тихого Трибуналу. Здаючи пса для в'язки, бо незабаром у королівстві з'явилася дюжина сук, дешевших, а тому доступних покупцям, Товстуха Нана серйозно поправила фінансове становище родини. їй пропонували ціле багатство за щоденник, де було описано багаторічні спостереження за псом, але Нана відмовилася. Магістр планшетування, досвідчена заклинателька духів, вона добре розуміла небезпеку широкого розповсюдження са-пеїв.

І обстоювала заборону вільного продажу цих собак кому завгодно.

«Зараз, – писала Нана в „Реттійському Віснику“, що розповсюджується винятково в середовищі магів найвищої кваліфікації, – коли порода рідкісна в наших краях, коли дурні полюють із са-пеями на кабанів і мангуст, боягузи саджають псів на ланцюг для охорони житла, а окремі мерзотники використовують дивовижних собак для незаконних боїв і збагачення, ми повинні сказати рішуче „ні“ можливості допуску випадкових людей до таємних знань про породу».

Під випадковими людьми Товстуха Нана розуміла більшу частину Людства, включаючи багатьох своїх колег.

«Шия – холка буйвола; вітається малий підгрудок.

Пазурі – „залізні кліщі“, чорнувато-блакитнуваті.

Забарвлення – „стара іржа“ або „окалина“; шерсть тьмяна, блиск відсутній.

Очі – „сумний мигдаль“; можливе завертання повік при спробах побачити невидиме. Тому на двадцять перший день від народження повіки цуценяті необхідно підшити кістяною голкою й шовковою ниткою…»

Трактат «Са-пей: страж гробниць», розділ «Чистота крові».

CAPUT VII
«Ворожили ворожбити: „Будеш, хлопче, кріпко битий!“ – сто бісів у твої ребра, доле моя, наче зебра!..»

– Яке щастя, пані! Ви теж до нас? Прошу, прошу! Найкращий номер, щоправда, зайняв пан барон… Але для вас знайдуться чудові апартаменти! Залишитеся задоволені!

Амадей Вольфганг Трепчик-молодший сяяв новеньким бінаром.

– Фон Шмуц оселився в «Обителі героїв»?

Дама біля конторки озирнулася. Вродливе, але суворе, малорухоме обличчя. Через притирання? Часте вживання білил іноді дає схожий ефект. Виглядає дама чудово, але жінка жінку не обдурить. Відсутністю «гусячих лапок», королівською поставою, осиною талією – ні, не обдурить. Брюнетка старша за нас буде…

Знову зарипіло гусяче перо.

– Цілком вірно, пані! Ще вчора заїхав. Камердинер цілу купу речей привіз, ви б бачили! У нас тут, до вашого відома, зібралися виключно приємні та гідні люди! Вищий світ, клянуся! їхня світлість із їхнім сіятельством, потім…

Трепчик ледь затнувся, чого Анрі не могла не помітити.

– …ось, містрис Форзац ще…

Серед квесторів значився некромант Кристофер Форзац. Хто вона йому? Старша сестра? Навряд чи. Мати? Тітка? Знову ж, містрис. Чарівниця? Проте густина мани не відчувається зовсім. Так, мабуть, досвідчений парфумер з розпачем дивиться на закупорену склянку з притертою пробкою: парфуми? Вода? Олія?!

– Містрис Форзац? Щиро рада знайомству. Генрієтта Кукіль, до ваших послуг.

– Навзаєм.

Говіркою даму міг назвати тільки кам'яний ідол. З губ злетіло одне-єдине слово, і рот знову перетворився на тонку лінію. Продовжувати бесіду містрис Форзац не збиралася.

Ну й не треба. Візьмемо приклад з базіки-стряпчого.

– О! Капелюшок від метра Емульє? – печатку майстра на коробці Анрі видивилася заздалегідь. – У вас чудовий смак, вітаю! «А-ля фонтанж»? Бічні лопаті з шовку? Овал Небес, як я вам заздрю…

Дама скупо посміхнулась у відповідь.

– І пес, я дивлюся, з рідкісних. Чистокровний са-пей?

Живого са-пея бачив мало хто. Зате порцелянових – скільки завгодно. У тітоньки Есфірі на полиці стояли сім са-пейчиків із порцеляни. На удачу, нечисть від дому відгоняти.

– Так.

І тут у розмову вклинився Амадей Вольфганг Трепчик-молодший, щоб йому гикалося до кінця днів!

– Містрис Форзац, я звелю хлопчикові віднести речі у ваші покої. За чим-небудь варто доглянути особливо? Є тендітні, крихкі предмети?

– Є!

Брюнетка блиснула очима, і хазяїн мимоволі позадкував.

– Розумію! Я звелю хлопчикові бути дуже обережним. Дуже! Щоб, борони, Вічний Мандрівцю…

– Коли ваша ласка, пане, – наслідуючи сухий тон дами, перебила Трепчика вігіла. – Інакше потім не розплатитеся. І будьте люб'язні, згиньте на деякий час.

Вона підморгнула новій знайомій: знай, мов, нас, тендітних і вразливих жінок!

Форзац у відповідь дивилася на Анрі з очевидним зацікавленням. Навіть обличчя трохи ожило. Тепер головне, щоб рибка не зірвалася з гачка. Підведемо сачок…

– Як кличуть вашого красеня?

– Лю.

Почувши своє ім'я, пес підвів голову й запитально втупився в хазяйку. Не дочекавшись наказу чи ласки, байдужно чхнув і відвернувся.

– Навчений? «Гладіатор» чи «пастир»?

Граєш із вогнем, дорогенька. Борони небо, ця пронозлива містрис пуститься в міркування про методи навчання са-пеїв, прийнявши тебе за знавця. А ти лише краєм вуха чула назви методик. Досвідчений псар розкусить обман за хвилину…

– Універсал. Школа «Піщаних Акул». У вас, перепрошую, теж са-пей?

– На жаль, ні. Хотіла б, але… У мене лошак-мірабіл, а вони із са-пеями – як сфінкс із віверною.

Дама співчутливо кивнула: знаю, мовляв.

– То це ваш мірабіл біля входу?

– Так, це мій Гіббус.

– Вони з Лю мало не зчепилися…

– Обійшлося?

Анрі впіймала себе на тому, що поступово переходить на стиль співрозмовниці: скупий, уривчастий. Ні, так не годиться! Інакше врешті-решт вичерпаємо всі теми, не діставшись до головного.

– Обійшлося.

– Хвала Вічному Мандрівцеві! Скажіть, а Лю навчений брати некро-слід?

– Навчений.

Брюнетка знову перетворилася на крижинку. Тривала пауза перед відповіддю натякала на невдоволення порушеною темою. Відчуття, що перед Анрі стоїть вже не закупорена склянка з парфумами, а наглухо запечатана, закрита на сто замків темниця з в'язнем, посилилося. І в очицях «красеня Лю» майнуло жагуче бажання відкусити настирливій вігілі ногу.

Але відступати було пізно.

– Мені дуже ніяково… Ми щойно познайомилися! На жаль, мені просто більше нема до кого звернутися. Містрис Форзац, повірте, ви – єдина моя надія…

– Я слухаю.

Немов зрозумівши, що дала слабину, дама з собачкою поквапилась уточнити:

– Я дуже зайнята. Якщо це займе багато часу…

– Ні! Я впевнена, ми впораємося швидко! Треба, щоб ваш Лю взяв слід залишкового післяжиттєвого еманату…

Пальці дами заходилися смикати край мантильї. На воскове обличчя набігла тінь. Містрис Форзац вочевидь не подобалася історія, в яку її намагалися втягти. Але тінь зненацька виявилася подвійною, на підкладці з м'якого, теплого співчуття. Анрі згадалася маячня стряпчого про тіньові викривлення – і віщий, нерозгаданий досі сон. Іноді, виявляється, і тіні в підмогу. Може, уві сні саме це малося на увазі?

Навряд чи.

Хоча весілля – до несподіваної допомоги, якої не чекаєш…

– Хтось із ваших родичів не впокоївся? А ви не хочете звертатися до властей? Щоб уникнути розголосу?

Відповісти «так»? Послатися на дядька-упиря, що відвідує родину вечорами? Увійдіть у моє становище, нам би тільки відшукати дядечків сховок, а кілок я сама забезпечу, не турбуйтеся…

Ні, не годиться.

Отже, виймаємо з рукава козирного туза.

– Гірше. Біля цього готелю сталося вбивство, обтяжене застосуванням магії. Ви з Лю надасте неоціненну допомогу слідству…

Вігіла повернулася до співрозмовниці у профіль, зробивши клеймо «двох Т», що прикрашало ліву щоку, видимим для сторонніх.

Результат перевершив усі сподівання.

Тінь перетворилася на будівельний розчин, віск – на гранітні плити, а обличчя дами – на нездоланну цитадель.

– Ні.

Відповідь пролунала, як ляпас.

– Почекайте…

– Лю, за мною.

Містрис Форзац різко обернулася й рушила до дверей, що вели на Чорну половину готелю. Пес потрюхав слідом, висолопивши язика.

Ось тобі, подруго, і гарні прикмети! Ось тобі й туз козирів. Ось тобі й рідкісний са-пей, який, кажуть, бере некро-слід краще за будь-якого малефіка. Доведеться тепер шукати нещасного шкідника Андреа Мускулюса. Шукати, вмовляти, переконувати, і цілком можливо, – з тим самим результатом.

Вдалині зловтішно реготав невидимка-Месроп.

– То ви будете заселятися? – поцікавився хазяїн, що, виявляється, уже повернувся.

* * *

– Не штовхайтеся!

– Ви тут не стояли!

– Куди з биком? Куди?

– Дядьку, ми вскладчину! На все село гамузом…

– Добродійко з чорною вівцею! Оглухли?

– Га? Де?!

– Ваша черга!

– На курячих потрухах, воно якраз… На судженого-рядженого…

– Краще на ягнячій печінці!

– На агнці, дурбасе, наречену розкачують… А нареченого – на курці…

Біля центрального входу до Великого Гаруспіціуму вирувала черга. Очікуючи виклику, люди з насолодою з'ясовували стосунки, ділилися рецептами ворожби, стримували настирливих пройдисвітів, які намірялися проскочити «на ривок», і обговорювали відсоток справджуваності. Кожен мав при собі жертовну тварину, приведену з дому або куплену на Туковому ринку – гаруспіки працювали тільки зі свіжим м'ясом, категорично відмовляючись від замороженого або струганини. Бекали вівці, мекали кози, репетували півні, ґелґотали гуси, істерично кудкукали кури; напівзадавлений баран видавав якісь уже зовсім непристойні звуки. Компанія сільських роззяв насилу втримувала на розтяжках здоровенного бугая з кільцем у носі. Бугай був проти, вимагав свободи й норовив підчепити рогом понуру кобилу. Кобила, схожа на коня Бідного Вершника, пам'ятника героєві батьківщини кондотьєру Огільї, стоїчно терпіла.

– Ви з віслюком? Будете за мною!

Розумник-Гіббус обурено пирхнув і ніби ненароком віддавив копитом ногу крайньому в черзі ідіотові. Ідіот, чоловік з характерним розрізом очей, що виказував чусонське походження, був із собакою – сумним вгодованим басетхаундом. Басет, що тупцювався по власних вухах, нагадав Анрі про відмову вредної містрис Форзац. Дорогою вігіла розмірковувала, чи не можна використати са-пея Лю в обхід хазяйки і, скріпивши серце, вирішила, що, на жаль, не можна. Найдосвідченіший чаклун-бестіатор, імперсонуючи хазяїна собаки, не здатен повністю ввести в оману вірного слугу. А про са-пея годі й говорити – такий, як Лю, кажуть, серцем бачить.

Об'їхавши круглий будинок Гаруспіціуму по ходу сонця, Анрі знайшла маленькі, непомітні дверцята. Збоку, на ланцюгу з великими ланками, висів дверний молоток. Розмахнувшись, вігіла вдарила ним у ліву стулку, оббиту рунованою бронзою.

– Стороннім вхід заборонено! – заперечив молоток, роззявляючи зубасту пащеку.

– Це я, Мантикора! Хто сьогодні чергує?

Молоток знуджено зітхнув:

– У вихідні спати треба до полудня. А не по ворожбитах швендяти… Я чергую, я, Рябий Джош. Заходь, подруго…

– Гібе, чекай тут. Ось газон, можеш попастися.

Звісно, по той бік дверей, у коридорі, ніякого Рябого Джоша не виявилося – колишній однокурсник Анрі, примат-гаруспік Джошуальд Реміз дрімав у комірчині, частково контролюючи амбітузами двері, молоток і простір перед входом. Хоча навіщо це робилося, незрозуміло – звичайний клієнт, вирішивши прослизнути до ворожбитів без черги, взагалі не зумів би знайти «дверцят для своїх». А маги в чергах не стояли: кожен щиро вважав, що він з долею «на ти», або мав приятеля, обізнаного в мантиці.

Вузький коридор вів до обробної зали. Тут гаруспіки приймали з бойні туші жертв, разом із записами, що фіксували мету ворожіння, і вирізували частини, що відповідали замовленню. Стіни, як пам'ятка для початківців, були прикрашені мозаїкою зі схемами обробки. Анрі згадалася практика на другому курсі, коли суворий жрець-наставник Лацій Умбрус, богатир з вічно закасаними до ліктів рукавами, примушував «жовторотих» зубрити напам'ять:

«Ягня – купер, сідловина, спинка, каре, грудинка, лопатка, філе… серце, нирки, легені, зобна залоза… Теля – малий горіх, великий горіх, голінка, фрикандо… Ні, „шматок пастиря“ – це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»

І наставник Лацій брався втовкмачувати науку в студіозусів, мірно змахуючи ручиськами, схожими на бичачі окости.

Стародавня ворожба на потрухах давним-давно розширилася в теорії й практиці, перейшовши до використання всієї туші, включаючи вуха та хвіст. М'ясний, кров'яний запах обробної зали був для Анрі запахом юності. Іноді життя виробляє дивовижні колінця. Для когось смак яблука – гіркота першого кохання, а для когось парний огузок – веселі роки навчання…

– На шахрайство ворожимо?

Зовсім молоденький ворожбит утер передпліччям спітніле чоло. Тесак у лапках отрока виглядав чужорідно. Мабуть, хіромант або бронтолог. На залікову практику прислали, перед дипломом. Якщо помилиться, куратор простежить, щоб клієнт не постраждав.

– Ага… дрібне шахрайство із приховуванням…

– Сало з ошийка не зрізуй. Сало для шахраїв на рік уперед картину дає. Ти ошийок великими шматками, і в маринад. Видуши лимон, з корицею і білим перцем. Якщо куратор запитає про корицю, скажи: факультативно читав Тага Геніуса, «Disciplina acetarium». Розділ третій, примітки…

Коли вігіла зникла за щільними шторами, що відокремлювали камори жреців від обробної, отрок довго дивився їй услід.

Давнього друга, у минулому – коханця, Анрі знайшла в третій із кухонь. Хаґен Румольт, якого за кощаву статуру прозвали Шворнем, чаклував над пловом з курдючної оболонки барана. Рідкісний, напівзабутий рецепт. Смак плову давав ворожбитові змогу просмакувати доленосний букет по трьох ввідних відтінках, але недосвідчений гаруспік ризикував заворотом кишок.

– Серйозний клієнт, Хаґене?

– Це ти, Мантикоро? Почекай, я зараз…

Худющий Шворінь не обернувся, захоплений приготуванням зирвака: суміші м'ясного, жертовного компонента з цибулею і морквою, обсмаженими в розпеченій олії. Курдючну оболонку ледь пров'ялили, що вимагало від ворожбита особливої майстерності. Заправивши киплячий зирвак барбарисом, зирою і стручками червоного перцю, гаруспік зітхнув з полегшенням.

Тепер можна було годину відпочивати.

– Синдик Гільдії Золотарів спадкоємця женить. Щодо нареченої сумнівається. Просив, щоб з пікантними подробицями…

Щодо пікантних подробиць Анрі вже зрозуміла з кількості барбарису. Ще вона зрозуміла, що синдик-золотар не довіряє чоловічій силі синочка, про що Шворінь волів змовчати.

Таємниця ворожби над усе.

– Хаґу, в мене до тебе прохання, – вігіла розуміла, що один з найкращих гаруспіків Реттії дуже зайнятий. Великий Гаруспіціум працював без вихідних, але якщо сам Хаґен ворожить над курдючним пловом для багатенького золотаря, значить, у золотаря є сильні покровителі. – Треба поворожити на ідентифікат. Яскраво виражена фактура власника, некроманта Кристофера Форзаца, але я допускаю й нашарування…

Вона дістала з сумочки перепелине яйце, загорнуте в хустку з найтоншого батисту. Чаровий відбиток мана-фактури записів, знятих з обсервера, був заздалегідь вбудований у жовток яйця. Яєчна шкаралупа в перепілок, як відомо, в півтора раза тонша, ніж у інших птахів, і підвищена крихкість давала змогу чаровому відбитку «дихати» від доби до двох, без ускладнень.

– Мені зайти надвечір – доповісти? У Трибунал? Чи до тебе додому?

Шворінь двозначно кахикнув, беручи яйце та уважно розглядаючи його на просвіт.

– Я сама зайду, завтра, – розсміялася у відповідь Анрі. – Тут і доповіси, на обробному столику. Залишки після ворожби можеш переслати спадкоємцеві твого завбачливого синдика…

Обоє знали, що, крім описаних властивостей, перепелині яйця рекомендовані молодятам напередодні шлюбної ночі.

* * *

Вийшовши з таємних дверцят Гаруспіціуму та розкланявшись із дверним молотком, вігіла побачила видовище, що вразило її до глибини душі. Якийсь старий – величезний, кощавий, сивий як лунь – гладив Гіббуса по голові і навіть чухав за довгим вухом. Замість того, щоб відповісти нахабі як належить, віслюк блаженно форкав, намагаючись піймати губами вухо старця.