Текст книги "Обитель героїв"

Автор книги: Генри Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Повернувшись до зали, він схопив келих рому, завчасно принесений хазяїном. Залпом випив міцний «Претіозо», що віддавав ваніллю; упавши в крісло, спробував розслабитися. На щастя барона, увагу товариства утримував Кош Малой: здоровань вихвалявся своєю видатною роллю в затриманні зловмисника. Виламані двері покоїв у його викладі перетворилися на ворота ворожої фортеці, а стряпчий Фернан Терц, котрий першим почув підозрілий шерех, – на сурмача, що підняв сонний гарнізон на битву.

Граф захоплювався, баба Вертенна саркастично гмикала, містрис Форзац мовчала.

– А я!.. Флакон під пахву і гайда воювати! – всоте почав Копі, але спохопився. – Світлосте! Слухай, світлосте! Я знайшов! Знайшов!

Сяючи з гордості, він поставив на столик флакон з перламутровою рідиною.

– Ось! Неродуха!

Ввічливий граф удав, ніби нічого не помітив. Карга хрипко розреготалася. На кам'яній фізіономії пані з'явився слабкий глузливий інтерес.

– Бачу, – зітхнув Конрад. – Ну то й що?

– А те! Якого лисого сестричці цю капость тягати?

– Пані Вертенна або ви, містрис… Чи не будете ви такі люб'язні пояснити панові Малому, навіщо повнолітні гуртівниці тягають із собою певне зілля?

– Ну, ти, світлосте, зовсім мене за щеня тримаєш! – образився Кош. – Знаю, либонь, як баби черево труять, не маленький! Ти мені інше скажи: Агнешці навіщо всяка гидота здалася?!

«Хтива, але без наслідків», – згадав барон характеристику гуртівника Енца Кульгавого.

– Я не хотів би обговорювати чесноти вашої родини, добродію.. Особливо в присутності дам. Але гадаю, ваша сестра, ведучи досить вільний спосіб життя, у такий спосіб… Ви мене розумієте?

– Нє-а, світлосте. Не розумію. Агнешка з гомолюпусів, у неї тічка. Раз на рік, узимку. Тече й тхне до двох тижнів, – здоровань нітрохи не бентежився, викладаючи пікантні подробиці, наче йшлося про будову простенької іграшки. – Під час тічки сестриця кобелів на дух не підпускає. Горло порве! Одному, пам'ятаю, штиря відкусила… А в інший час їй не зачати! Ось і кажу: неродуха Агнешці – як до стіни яйця…

– А хлопець правий, – втрутився Ернест Рівердейл. – Очевидна дивина.

– Дякую, добродію, – з усією щирістю сказав Конрад. – За цінні відомості. Я думав, що знаю про перевертнів достатньо, але виявилося… Без вас, клянуся Добрягою Сусуном, зроду-віку б не здогадався.

Здоровань розплився в ніяковій посмішці.

– Тами шо… Ми завсігди… Знадоблюся, тільки гукніть…

Дивлячись на рудого, барон нагадав собі, що перлина ховається в слизькій плоті молюска. Що урок можна дістати від випадкового перехожого. Що філософи давнини багато в чому праві… У чому саме праві філософи давнини, він розмірковувати не став, цілковито зосередившись на трьох китах сьогоднішнього огляду.

У квестора Джеймса Рівердейла занадто дешева зброя.

У квестора Лайзи Вертенни занадто новий гардероб.

У квестора Агнешки Малої занадто непотрібне зілля.

Десь поруч вертівся четвертий кит, всупереч традиційній космології. Конрад відкинувся на спинку крісла, дозволяючи думкам текти вільно. Трирука тінь, майстри б'ють злодія… Під ногами валяються «Стратагеми» Германа… «Стратагеми», «Щось із нічого» і «Рецепт випадкової перемоги» … Якщо пам'ять у черговий раз не підводить, це навчальні посібники бакалавратури факультету фунстрату… На водах у Літтерні племінник у перервах між легкими фліртами обурювався, що видання давно застаріли, що у світлі останніх досягнень стратегії… Племінник, стратег-універсал з вищою освітою… Магістратуру закінчив з відзнакою…

Четвертий кит вигнув спину і вдарив хвостом.

У квестора Германа застарі книжки.

Залишалося чекати, не кваплячи подій, поки на четвірці дивних китів утвориться твердь розуміння.

– І що тепер робитимемо?

– Гадаю, Всевидющий Приказ вжив заходів для пошуку зниклих, – особливої впевненості в голосі графа не відчувалося. – Я правий, бароне?

Конрад скреготнув зубами. Вони не знають. Вони сподіваються. Роль горевісника – із програшних, після такої оплесків годі очікувати. Зараз був би дуже доречний другий келих рому, проте негідник-хазяїн кудись завіявся.

Обер-квізитор стомився. Голосно хруснув пальцями, збираючись із духом. Пройшовся по залі, зупинився біля каміна.

– Я не маю права розголошувати службові відомості. Але… З жалем мушу повідомити… Словом, особисто я не розраховував би побачити наших близьких живими.

– Ви… ви впевнені?!

Обличчя графа сполотніло, рум'янець збіг із щік. Шкіра натяглася, загострюючи вилиці. Такого Рівердейла барон ще не бачив. Навіть у провулку, де старого грабували й ображали.

У кутку тихо плакала Аглая Вертенна.

– убили?! – хрипко видихнув Кош Малой, подавшись уперед. – Убили сестрицю?!

Намисто на шиї здорованя лопнуло від ривка, камінчики та мушлі застрибали по підлозі.

Барон мовчав. Він не міг відірвати погляду від графа. Здавалося, старого от-от спіткає удар. Або в нього почнеться напад падучої. На чолі виступили намистинки поту, ліва повіка смикалася, тіло дрібно тремтіло. Однак Рівердейл упорався з цим. Складалося дивне враження, що падуча справді мала місце, але граф придушив напад неймовірним зусиллям волі. Чути про подібне вміння баронові не доводилося.

– Діток наших убивати? Ні за що ні про що? Ні, не подарую…

Баба перестала плакати. Єдине око Аглаї Вертенни свердлило присутніх, намагаючись дістати до нутра, до серцевини.

– Самі знайдемо!

– З-під землі дістанемо. І в землю закопаємо.

– Я з вами.

Це все, що сказала Марія Форзац.

– А ти, світлосте?

– Світлість, єдине наше світло у віконці… – буркнула злісна карга. – Ми з краю світу їдемо, квапимося, а тут така шишка, при виконанні… І їхати нікуди не треба. Нема щоб попередити діток, стримати, надоумити… Світоч задрипаний…

– Люб'язний Коше, дорога Аглае, дайте баронові спокій. Його становище незавидне. З одного боку, його спіткало нещастя, як і всіх нас. З іншого – він співробітник Всевидющого Приказу при виконанні. Незалежно від особистих симпатій він зобов'язаний розцінити наші самостійні дії як протизаконні. І вжити відповідних заходів. Я правий, бароне?

– Не зовсім, графе. Ви були б праві, якби не одна важлива обставина. Дозвольте, я зачитаю вголос…

Конрад узяв доставлений ліктором пакет і зламав печатку.

* * *

«Наказ № 352/14:

У зв'язку з тим, що обер-квізитор першого рангу Конрад фон Шмуц є близьким родичем зниклого безвісти Германа, лицаря Ордену Зорі, наказую:

Відсторонити обер-квізитора першого рангу Конрада фон Шмуца від дізнання у справі № 572/90 і відправити в оплачувану відпустку до відкликання.

Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу».

Барон витримав коротку паузу.

– Перебуваючи у відпустці, відсторонений від дізнання, у приватному порядку, з огляду на важливість отриманого всіма нами листа… – Конрад витяг з-за обшлага недочитанне послання й помахав ним у повітрі.

– То ти з нами, світлосте?! Ну, тоді ми їх, гадюк, точно… Знайшов! Він мене знайшов! Вистежив! Світлосте, рятуй! Зжере!

Мало не збивши барона з ніг, здоровань притьмом рвонув до каміна і спробував забитися всередину. На щастя, камін не топився. У дверях Чорної зали, схиливши лобату голову набік, спостерігав за всім, що відбувається, складчастий пес Марії Форзац.

Псові було нудно.

– Лю, місце! Не бійтеся, він вас не зачепить. Ви, сподіваюся, не некроб?

Слово «некроб» збентежило рудого. Обер-квізитора – також. Однак перепитувати ніхто не став. Поки пес поважно дибав до крісла хазяйки, демонструючи цілковиту байдужість до всіх присутніх, Копі старанно втискався в камін, зігнувшись у три погибелі. Сам же барон на мить ніби випав з реальності. Винен у цьому потьмаренні свідомості був злощасний лист.

Останні рядки, які обер-квізитору вдалося прочитати лише зараз.

«..Доводжу до Вашого відома, що Ваш племінник разом з іншими квесторами сезону був помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину Ви мусите знати.

Із завіряннями в найглибшій до Вас повазі,

Ікс.»

Струнка версія про Чорного Аспіда, надто зухвалого й не обтяженого зайвою повагою до «Пакту про нейтралітет», розсипалася на очах, як Вежа Таїнств під напором заклинань Просперо Кольрауна. Але уламки вже ворушилися, відрощували в'юнкі ніжки й бігли одне до одного, складаючись у мозаїку версії нової – де було місце і спритному Аспіду, і некромантам Чуриха, і ганебним зв'язкам квесторів…

– Доброго… ранку? Дня? Мені хазяї… казати: мені йти на ви. Сюди. Так?

У двері бочком протиснувся незнайомий суб'єкт, одягнений відповідно до обстановки: в усе чорне, від м'яких черевиків до крислатого капелюха. Реттійська мова була для гостя вочевидь не рідною. Конрад мимоволі заходився складати словесний портрет: обличчя одутле, ручки пухкі, очиці бігають. Звислі сиві вуса контрастують із густими темними бровиськами, що зрослися над переніссям в одну лінію. Мішкуватий плащ-балахон приховує статуру. Вік…

Під шістдесят?

Старший?!

Тим часом іноземець у чорному по стіночці, по стіночці, як павук, спритно відбіг у дальній куток зали. Де посунув Коша, примудрившись забитися в щілину між каміном і шафкою з посудом. Рухався гість так, ніби йому муляли черевики, змушуючи не йти, а дріботіти. Коли він втиснувся у своє нове сховище, долоня його правої руки, вчепившись у камінний барельєф, киселем розтеклася по ліпленню, заповнивши собою найменшу заглибину.

– Чи не буде пан такий ласкавий відрекомендуватися? – може, над міру різко звернувся Конрад до прибульця.

– Так, так, я… представляти! Ікер Панчоха-Тирулега є, двойний… двойний юрод… двойний юрод-дід… дєдушок маленький пустун Санчес!

– Двоюрідний дід Санчеса Панчохи?

– Так, так! Правильно є! – радісно закивав із кутка шостий родич.

SPATIUM V
Відомості про Чурих або Синопсис архівів всевидющого приказу

– Друже, хочеш послухати казку?

– Ні! Ні! Не хочу!!!

– А доведеться, друже…

Так або приблизно так народжувалася казка про знаменитий Чурих, кубло некромантії.

Подейкували, що за давніх давен, ще до виникнення людей з гірчичних зерен, коли землю населяли атлантоцефали й живородні серпенти, ворогуючи між собою через різні уявлення про сенс життя, Чуриська долина являла собою величезний некрополь. Подейкували також, що саме тут, у Великій Ямі, спала Вульрегіна, Чорна Вдова, очікуючи пробудження Лорда Темряви й зачаття армад Судного Дня. Що кручені вежі Чуриха – суть порожнисті зсередини спинні шипи чудовиська. Що саме повітря цих місць здатне воскресити мерця, упокоїти живого та розв'язати язика привиду, що охороняє скарб.

І що коли знести Чурих дощенту, перетворивши долину на квітучий сад – у світу пуп розв'яжеться, а всі землі навколо зробляться пустелею.

Вірили – не вірили, але перевіряти на практиці не наважувалися.

Люди ніколи не воювали на території Чуриха. Місцеве населення за століття притерпілося до моторошних сусідів, звикло і навіть – о часи! О звичаї! – стверджувало, що краще жити поруч із замком некромантів і не платити ніяких податків, ніж… Ну, самі розумієте. Армії суміжних держав не вдиралися в Чуриську долину, кидаючи виклик трибаштовому драконові. Втім, тутешні добродії-некроманти, вибираючись за кордон, у Реттію, Малабрію, Верхній Йо чи Південний Анхуес, теж здебільшого поводилися благопристойно, дотримуючись законів і правил. Рабів купували на ринках, незайманих дівчат – у батьків, платячи дзвінкою монетою; інгредієнти для настоянок – в аптекарів.

На цвинтарі без дозволу влади не заходили.

Конфлікти, як не дивно, виникали рідко. Здебільшого, через результати чуриських експериментів. Результати, вони законів не дотримуються, і клепки в них ні на гріш. Залізе такий результат до гробниці Сен-Сен, лякаючи чесних прочан, або втече в трясовини Майтрака, де сили зла панують неподільно, і ось тобі й на – готовий Майтракський людожер. От за відсутність пильності Чурих і громили.

Погроми з виховною метою влаштовували зазвичай бойові маги тронів.

Останнім у Чурих ходив Просперо Кольраун, прихильник радикальних рішень, знісши до Нижньої Мами одну вежу із трьох. Тепер її доводилося регулярно відновлювати, бо заклята магом Вежа Таїнств самозруйновувалася із четверга на п'ятницю.

Але це не зупиняло майстрів Високої Науки, які бажали попрацювати в лабораторіях Чуриха. Сюди їхали найкращі вербувальники, здатні підняти й «наносити» за ніч до двох дюжин мерців. Сюди прагли найдосвідченіші разверзачі могил. Сюди тяглися душею й тілом майстри столовертіння, умільці викликати з безодні духів і допитувати з тортурами. Вітали – фахівці з життєвої сили та її примусового перерозподілу – облюбували місцеві полігони для пошуку нових форм віталізації. Тут жили видатні некрологи, здатні двома-трьома майстерними фразами, написаними на «кислому воску», віддалити або наблизити мить загибелі. Багато чарівників з дипломами і дисертатами готові були віддати дідівські артефакти за право стажування в Чуриху.

Найвища Рада некромантів Чуриха приймала далеко не всіх, що лише породжувало нездоровий ажіотаж. Але мало хто зі звичайних людей ризикував звертатися по протекцію чи допомогу до тутешньої Ради…

LIBER II
Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу

CAPUT VI
«Всі ми маги, чаклуни, ману хочем мати, а як дійде до мани – шасть у солому спати…»

Ніколи не зчитуйте залишкові еманаури з ушкоджених записів. Особливо під час місячних нездужань. Якщо ви маг, ви зрозумієте. Якщо жінка – поспівчуваєте. Якщо не маг і не жінка – то повірте вже, вельмишановний пане, на слово.

Анрі стисла долонями скроні.

Дятел мігрені довбав голову, шукаючи смачну личинку.

Тварюка перната.

Добре, що квіз – цим прізвиськом Тихий Трибунал мстився співробітникам Всевидющого Приказу за образливих вігів! – пішов годину тому. Барон – чоловік приємний у всіх відношеннях, і навіть занудність його не псує. А кутик рота в нього смикається дуже привабливо, щоб не сказати мужньо, кличучи до жагучих поцілунків. Але виявляти слабкість при залізному кавалері було б поганим тоном, з урахуванням вічної конкуренції відомств. Квізу самому хоч вовком вий. Втрата племінника – це вам, добродії, не мігрень недужої вігіли.

Схоже, суворий барон любив юнака…

Такі люблять, застебнувши мундир на всі ґудзики. Інакше соромляться.

Бажаючи відволіктися, Анрі встала й підійшла до вікна. Розсунула штори, взяла кубок з водою, куди вдень висадила рожевий паросток, щеплений скалкою слідової мани. Вода в келиху зацвіла, густо позеленіла; у ній плавали три здохлі мухи, що, поза сумнівом, було доброю прикметою. Вже в чому-в чому, а в прикметах Генрієтта Кукіль, яка блискуче закінчила факультет загальної мантики Реттійського Універмагу, тямила. Паросток висаджувався на зростаючий Місяць у Ножицях, у момент узгодження особистої та суспільної інтуїції, що обіцяло підтримку в слідстві. Кора в основі розтріскалася, вектори убування проросли білястими корінцями не лише на місці зрізу, а й на стебельці.

Чудово.

Хоча на «Розу Кроків» особливо розраховувати не доводиться. Загальний напрямок, не більше. Навіть якщо трохи помилитися на зніманні випадкових імовірностей… Стривай. Не квапся, подруго. Висновки, зроблені на основі ворожіння, Трибунал відкине. Подай прогнози долі як судові, і будь-який суд тобі в очі розсміється. А збити нюх такі упереджені висновки можуть запросто.

Факти, тільки факти, голі, як спіймані на гарячому перелюбники…

– В передчуванні зрушення плем-е-е-ен… – пересаджуючи паросток у золотий горщик і акуратно присипаючи корінці пухкою землею, Анрі муркотіла арію Терціні з трагедії «Зоря». – Розломів тверді та кончини ми-и-ру… Не те співаю, що бажає лі-іра…

Щедро поливши майбутню троянду, вона досипала землі й прибрала горщик у шафу, подалі. Слідовій розсаді корисна тінь. Завтра вранці, якщо паросток уникне прямих променів сонця, він піде в ріст, а до обіду, можливо, зацвіте. Тоді й подивимося.

Іноді Анрі замислювалась: чому сім років тому Месроп Серкис, голова Тихого Трибуналу, обираючи, як потім стало відомо, із тридцяти двох кандидатур, саме їй запропонував статус вігіли? І не знаходила відповіді.

Може, прізвисько сподобалося?

Приятелі дражнили Анрі Мантикорою.

Хоча ні, вперше Мантикорою її назвала тітонька Есфірь, Хуська сивіла, в чиєму домі Генрієтта Кукіль провела ранню юність – як компаньйонка, а правду кажучи, – доглядальниця, оскільки тітонька в останні роки не вставала з ліжка. Чоловік сивіли, Авель-заклинач, віддав Богу душу, син, бойовий маг трону Просперо Кольраун, загруз у державних турботах, до матері забігав рідко. Всі турботи лягли на тендітні плечі Анрі, далекої родички. Настільки далекої, що це не завадило татусеві Куколю брати з Просперо непогані гроші за послуги дочки. «Блудної дочки!» – любив уточнювати татуньо у хвилини благодушності, підкріпленої квартою подвійного меду. Для самої Анрі ці гроші – вік би їх не було! Вона любила тітоньку Есфірь. І вбирала науку хворої сивіли, як губка – воду.

Але вдихати гар від паленого лаврового листка, стимулюючи видіння, відмовилася категорично. Лікарі-медикуси підтримали дівчину в цьому рішенні, лякаючи привидом грудної жаби. І медитації в кришталевому слоїку, підвішеному до стелі, виявилися Анрі над силу. Шлях сивіли тернистий і тяжкий, здоров'я потрібне неабияке. Доживаючи віка, – адже найдовше життя одного разу змотується в єдиний клубок, – більшість сивіл і піфій потерпає від цілих букетів недуг.

Обираючи профіль, вона не роздумувала. Звичайно, загальна мантика! Ворожіння, прорікання, ясновидіння. Гаруспіції, ауспіції, «посмішка авгура». «Мишко, мишко, вистром хвостика». Бобова гуща, знакові жили в печінці ягняти, вплив падучої у присяжного засідателя на «свічкові дзеркала». Хруст шкаралупи яйця рябої курки в передчутті військового конфлікту… Вона гадки не мала, що незабаром, уже магістром, уже захистивши дисертат «Бронтологічний аналіз гроз наприкінці весняного циклу» підставить ліву щоку під клеймо «двох Т». Аналітика, базові процесуалії, практикум в арешт-команді; «Припинення кримінальної справи у зв'язку з діяльним каяттям», заліки з приборкання та контр-заклять… Рапорти, доповіді…

Тітонька Есфірь була ще жива, коли Анрі перейшла на службу в Тихий Трибунал.

Тітонька благословила.

Мігрень долала, триклятий дятел розійшовся не на жарт. Аби зняти напругу, вігіла заходилася прибирати в кабінеті. На генеральне прибирання не було ні сили, ні часу, але так, трішки, для відновлення тонусу… Клаптиком старого оксамиту вона протерла шибки від пилу. Вазон із тирличем переставила на полицю ліворуч від вхідних дверей; підвіконня прикрасила горщиком із блідо-ліловими коломбінами. Дзеркало зняла зі звичного місця, біля бічних стелажів, і почепила на особливий гак біля стінної шафи, де зберігала архіви. Тут розташовувався гострий кут «ша»; дзеркало відразу почало гасити негативні потоки, відбиваючи в глибині красуню, що заламувала руки, вежу та кристал. Чорнильний прибор Анрі посунула на край стільниці, подалі від входу. Відкинула кришку, вставила в череп камелопарда тонко заточене перо дикої гуски, сіре з темною облямівкою.

Найдовше вона затрималася біля книжкових полиць.

Тритомник «Семи Партид» – нижче, просто над панеллю. «Malleus Maleficarum» – вище, до завитків ліпного орнаменту. «Нехегеі: основи знахарства» – на стіл, поруч із чорнильницею. «Шульхан Арух» вігіла затримала в руках, відкривши на сторінці з закладкою та перечитавши всоте улюблену цитату: «Той, хто не може прожити без милостині (старці, хворі або інші стражденні), але відмовляється від допомоги, винен у скоєнні самогубства…» Стародавній кодекс після довгих вагань став на почесне місце, між «Обмовами під тортурами» у лілльській палітурці та шорманським «Hexen-Sonderkommando», забороненим для приватного розповсюдження рішенням Найвищого суду в Шормані та Брехті.

Мігрень образилася й відступила.

Для вірності Анрі сховала в другий ряд склянку з ембріоном крота-віщуна, «кошлатим» віничком підмела підлогу й відчула приплив сил.

Такому способу накопичення мани її навчила тітонька Есфірь, велика акуратистка. Тітонька навіть смерть примудрилася тримати на порозі понад дев'ять років, не впускаючи в дім – не встаючи з ліжка, Хуська сивіла диктувала юній компаньйонці, що треба в помешканні переставити, де прибрати абияк, а де дати лад особливо ретельно. Шкода, вічно зв'язувати руки впертій гості з косою не можна, будь ти хоч сам Нихон Сивочол.

На полиці ожила бронзова статуетка глухаря. Птах настовбурчив пір'я, клацнув дзьобом, прочищаючи горло. Очиці, виточені з агата, раз чи два кліпнули.

– Анрі, я дуже поспішаю. Занеси рапорт.

– Так, Месропе. Іду.

У Тихому Трибуналі не заохочувалися казенні титулування. До голови Анрі зверталася на ім'я. Месроп Серкис на цьому наполягав категорично і не скупився на догани з занесенням для особливо церемонних співробітників. Лише при квізах Приказу, послах суміжних держав і в найяснішій присутності начальник «Двох Т» дозволяв вігілам «пана голову». Це він називав «пам'яткою про пильність», не пояснюючи, що має на увазі.

Піднявшись на четвертий поверх, Анрі застала Месропа в коридорі, біля відкритого вікна.

– Сам порталами шастай! – кричав чарівник, до половини вистромившись назовні та ризикуючи гепнутися вниз тією половиною, що залишилася. – Скороходе! А мені зволь карету! З усіма зручностями! З подушками! Ворушися, грифон тебе зжери!

Бездоганно ввічливий у більшості випадків, іноді товстун дозволяв собі розслабитися. У такі хвилини він робився схожий на портового амбала-вантажника, який назбирав грошенят, роздобрів від неробства й тихо старіється за кухлем пива. Ніхто його лайки не сприймав серйозно, хоча всі прикидалися страх якими наляканими. Зате коли Месроп поводився як лорд, ставав тихим, як сичання змії, лагідним, мов піна від вітального мила…

– Рапорт залиш секретареві, – без паузи повідомив він, не обертаючись до Анрі. Напевно, «зжертий грифоном» слуга потребував невсипущого нагляду. – Копію спалиш на транс-лампаді, з замовлянням. Я дорогою перегляну… Квестори живі, як мислиш?

Мовчання вігіли він зрозумів правильно.

– Шкода, справді шкода… Тепер буде важче…

Що саме тепер буде важче, Месроп не сказав. Над його лисиною на павутинці гойдався відчайдушно хоробрий павучок-пустельник. Анрі мимоволі відзначила довжину павутинки, розмір павучка, колір черевця, амплітуду коливань від протягу; дала поправку на день тижня… З усього виходило, що на Месропа чекає далека дорога та купа різномастих королів. Інтерес світив козирний, але нервовий. У поєднанні з пізнім вечором, точніше, з ніччю, що насувалася, результат ворожби наводив на різні думки.

Наприклад, про те, що прибиральникам Трибуналу світить прочухан.

Порозводили павутиння…

– А ти не мудруй, голубонько, не мудруй лукаво, – як і раніше дивлячись у вікно, Месроп повернувся й накивав на вігілу пальцем. – Навіщо красуням зайві зморшки? Краще доповідай коротенько, чим займатимешся зранку. Я вас, роботящих, знаю, вам би до полудня боки відлежувати…

Той факт, що завтра – вихідний, голова оминув.

Ніби забув.

Павучок вирішив не спокушати долю й утік під карниз, на якому кріпилися портьєри. Така втеча віщувала зміну марних клопотів на клопоти важливі про що Анрі розсудливо не повідомила начальству. Доповівши про «Розу Кроків» і чаровий відбиток мана-фактури записів (не забути віднести у Великий Гаруспіціум!), вона згадала про залишкові еманаури. Ця згадка немов зумисне причаїлася, щоб зараз боляче хлюпнути в скронях.

– Хочу взяти некрослід від готелю. З'ясувати, куди рушили вози з тілами. На вуличну варту надії мало, запевне ж проморгали, йолопи… Існує шанс, що небіжчиків переховують у місті, очікуючи, поки вщухне тривога.

– Часом не сама слід брати налаштувалася? – Месроп нарешті обернувся до вігіли і всівся на широкому підвіконні, схрестивши ніжки. Товстун зараз був схожий на глиняну фігурку Добряги Сусуна, якими торгують рознощики в Сусунів день. І осміхнувся так само хижо. – Нові таланти прорізалися? Чому я не в курсі?

– Залучу слідопита. Лягавого волхва, наприклад.

Осміх зробився ширший, нагадуючи тріщину входу в геєну. Рівненькі, гостренькі зубки голови Трибуналу блищали, як благі наміри, перлами яких мостять дорогу до Нижньої Мами. Анрі й сама зрозуміла свою помилку. Лягаві волхви, люди тонкої, нервової мани, брали тільки живий слід. У пошуках «мертвого рядка» вони незмінно пасували. Ганьба, пані вігіло. Дозволяю почервоніти й згоріти від зніяковіння.

– Замовлю в розпліднику моранського хорта. Із псарем-провідником.

– Розплідник у вихідні зачинено, – Месроп зволив згадати про дні тижня. – Провідники роз'їхалися по домівках: пити вино й любити милих жіночок. Живуть вони здебільшого за містом. Навіть якщо я розпоряджуся сплатити понаднормові, щоб полегшити псарям зайву роботу – поки ти розшукаєш кого-небудь, поки домовишся…

Він правий. Слід прохолоне, його затопчуть, на сліду кицька з'їсть горобця, створить відволікаючі перешкоди. Треба поспішати.

– Слід може взяти хтось із некромантів.

– Може, голубонько. Але чи багато некротів погодяться співпрацювати з нами? Нема чого шкіритися, я тобі неабихто, таких, як я, одиниці – і то за щастя…

Натяки на своє темне минуле Месроп Серкис, для старих друзів – Месроп Кликуша, до служби в ТТ – некролог широкого профілю, сприймав спокійно.

– Гаразд, Мантикоро, користуйся, поки я живий. «Мертвий рядок» найкраще беруть малефіки. Не питай, чому, інакше по закінченні справи замість відпустки відправлю в скрипторій. Розділ «Кров'яний слід», підрозділ «Верхнє чуття», інкунабули з шостої по дев'ятнадцяту.

Товстун мрійливо примружився, звів куценькі брівки і забубонів:

– Не має жодного значення, що саме малефік робитиме зі слідом: виліпить зі слідової глини вольт, спалить у печі, переплавить із чорним склом і піском, після чого втопить, розкришить, змішає із землею і прахом, узятими з могил, старої і свіжої…

Він обірвав тираду, розреготався.

– Старію, голубонько. Стаю балакучий і сентиментальний. Словом, пошукай гарного малефіка. Не знайдеш сама, дзвони в било. Допоможу, чим зможу. Серафим мені не відмовить.

І стрибнув у віконце раніше, ніж Анрі встигла сказати, що все зробить якнайкраще, без сумнівної допомоги лейб-малефактора Серафима Нексуса. Виглянувши назовні, вігіла поцінувала майстерність і ту недбалу зграбність, з якою начальник «підстелив соломки». Четвертий поверх все-таки. А Месроп таки старіється, по всьому видно, що старіється.

Перед дамами хвіст віялом розпускає, лисий фанфарон.

– Месропе! Чекай!

– Добродійко, ви зловживаєте нашою дружбою! – долинуло знизу.

Начальник став ввічливим. Погана ознака. Головний біль повернувся, але в Анрі не залишалося вибору. Вона склала пальці умовним знаком «алюр-два-т» і виставила руки у вікно. Долоні обпекло поривом вітру; мить, і крихітний інстант-образ начальника виник на підвіконні.

– Я підвісила обер-квізитору фон Шмуцу «мушку», – не чекаючи, поки мініатюрний Месропчик зробиться втіленням вселенських лих, випалила Анрі. – Сьогодні вранці, у готелі. Під час першої зустрічі.

Почувши знайоме смачне слово, з-під карниза звісився відважний павучок. Гойднувся вниз, бажаючи доброю прикметою підбадьорити й заспокоїти.

– Навіщо? – запитав міні-начальник, який ледь мерехтів. – Ні, стривай… Звичайну чи «злодійку»?

– «Злодійку», – чесно зізналася вігіла.

– Гм-м… І що, добродійко, подвигло вас на фасцинацію співробітника Всевидющого Приказу? Зауважте, несанкціоновану фасцинацію! Я слухаю.

Фасцинацією, або «заочним зачаруванням», у Трибуналі йменувалася точкова підсадка свідкам або інформаторам часток особистої мани, що формує зв'язок між вігілом (вігілою) і об'єктом фасцинації. Такі частки називають «мушками», за аналогією зі штучними родимками, улюбленою прикрасою кокеток.

«Мушка-злодійка» відкривала таємний доступ до об'єкта поза його бажанням.

Звісно, магам ніхто «злодійок» не підвішував, – ризик миттєвого викриття множився на ризик відторгнення «мушки» ревнивою маною об'єкта. Але у випадку зі звичайними людьми ця штука незмінно спрацьовувала.

– Всевидющий Приказ не квапився сповістити нас про трагедію в готелі, – коротко доповіла Анрі, розуміючи, що від переконливості доведень залежить не одна лише її кар'єра. – Наші локатори зовсім випадково засікли нехарактерно забарвлений викид мани. При першому знайомстві обер-квізитор фон Шмуц виявив недоброзичливість і відсутність доброї волі. Тому, ще до наказу про спільне розслідування, я вирішила, що в разі замовчування ним частини відомостей буде доцільно…

Крихітка-товстун пройшовся по підвіконню з кутка в куток. Обличчя його зробилося дзеркальним, немов укрилося амальгамою. Начальник думав.

«Покірную голову меч не бере, – невлад пригадалися слова вуличної пісеньки, авторство якої приписувалося великому Адальберту Меморандуму, – гарячеє олово глотку дере…»

– Чому ви, добродійко, не зняли «мушку» після наказу про співробітництво?

– Забула. А пізніше ми виявили обсервер, і… Даруйте, пане голово. Готова прийняти будь-яке стягнення. Накажете зняти незаконну фасцину?

Загаявшись із відповіддю, крихітка жестом руки підманив павучка. Видерся на спину мухоїда – це здалося вігілі символічним з огляду на тему бесіди – почухав потилицю і раптом підморгнув з грайливістю завзятого пройдисвіта.

– Ні в якому разі, голубонько. Облишити й залишити. Об'єктові не повідомляти, тримати в таємниці. У разі необхідності використати фасцину за призначенням. Із прокуратором Цимбалом я домовлюся, не турбуйтеся. Тепер наказую: марш спати! Без заперечень. Бліденька ти, голубонько, як сама знаєш хто… Іди спати, а я піду працювати й тобі заздрити! Не поминай лихого!

Верхи на восьминогому скакуні він гайнув за вікно.

Незабаром почувся тупіт копит і рипіння коліс карети.

Перш ніж іти додому виконувати наказ, Анрі спалила на транс-лампадці копію рапорту. Було ясно, що серед різномастих королів, що чекають на її начальника, виявиться й король чирвовий – схожий на мавпочку хитрун Вільгельм Цимбал, прокуратор Всевидющого Приказу.

Агов, Мантикоро! Чи не хочеться тобі побувати у світському товаристві, куди їздить ночами безпосередній твій начальник?

Ні.

Анітрохи не хочеться.

* * *

…Ти спиш.

Ти стоїш перед вінчальним вівтарем у храмі Добряги Сусуна. На тобі світло-кремова сукня, вишита перлами, схожими на зуби боса Месропа. Ліф зашнуровано хрест-навхрест рубіновими «косами» із вплетеною ниткою, аспідно-чорною. Шнурівка нагадує очі Гіббуса, твого улюбленого віслюка, у хвилини небезпеки. Пишна подовжена спідниця переходить в збірчастий шлейф. Шлейф не нагадує нічого.

Його тримають шість карликів-пажів з восковими, ляльковими личками.

На твоїй голові вінець.

Важкий.

Ти – наречена. Поруч стоїть наречений, Конрад фон Шмуц, обер-квізитор першого рангу. Рясніють стрічки, банти, мережива, золоте шиття та коштовне каміння, що робить барона схожим на причепурену жінку. Записний чепурун, манірний франт, а зовсім не залізний слуга порядку, яким ти зустріла його в «Притулку героїв».