Текст книги "Обитель героїв"

Автор книги: Генри Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

CAPUT IX
«Ми дивно зустрілись з тобою за містом, і вийшов наш шлюб ні туди, ні сюди…»

– Дозвольте мені не вдаватися в подробиці, – стомлено сказав Месроп.

Опалова поверхня ефект-проекції пішла розводами і тріщинками, немов у боса забракло сили втримувати зв'язок. За одне таке припущення будь-якого віга належало сікти розжареними різками й відправити у відставку. Справа не у відсутності сил, подруго. Сили в товстуна вистачить на всі могили цвинтаря: розкрити, очистити й заново наповнити. Справа в пам'яті. Є виразки, яких краще не ятрити. Інакше тріщинками візьметься душа, невидима для циніків і наглядачів.

Поруч похмуро, по-хлоп'ячому, шморгнув носом малефік.

– Це була зовсім нова методика. Я розробив теоретичні принципи, ґрунтуючись на симптомах сумнозвісного злому. «Печать стрибунців», «Печать першої зірки», «Печать жил» … Через вісім років тему заборонили. Ми ж самі й винесли вердикт: відмовитися від використання, вивчення закрити, дані засекретити. Розмахалися кулаками після бійки, твердолобі йолопи! Втямили, що іноді стратити – милосердніше, ніж помилувати…

Долоні під булькою склалися, сплелися пальцями. Опустивши підборіддя на молитовну «решітку», товстун продовжив розповідь тихим, невиразним голосом. Анрі слухала і приміряла долю Марії на себе. Так міряють сукню чужого розміру: втискуючись, боячись, що трісне по швах, почуваючи себе злодієм, що заліз при людях у чужу кишеню. Це її, вігілу «двох Т», замикали сімома печатями. Це їй, один за одним, блокували зовнішні виходи мани – свинцеві, сталеві, чавунні ворота зачинялися, ключі скреготіли в замках. Це їй, юній магічці-діббуку, затикали кляпом таємні вени, забивали хрест-навхрест чарівницькі вікна, зав'язували мертвим вузлом нитки чарівництва. Мана билася всередині, не маючи змоги вилитися у світ. Перша печать, третя… сьома… жеребця оскопили, барсові вирвали пазурі й зуби, мантикору замкнули в клітку й виставили у звіринці на огляд.

Все.

Ти більше не магічка, Маріє. Ти – звичайна людина.

Гірше – ти штучно створена подоба шмага, хворого «синдромом псевдомани». Твоя мана не «псевдо», але вона ув'язнена в фортеці тіла, у равеліні розуму, в казематах серця.

Довічно.

Климента Болиголова замкнули в «Чарівності» всього на сім років, але через рік він втік у смерть. Ти живеш досі – двадцять п'ять років. Ти проживеш іще довго.

Ти – камера-одиночка, в'язень і тюремник у одній особі.

Втеча виключена.

– Після накладення печатей, після закінчення випробного терміну, я домігся дозволу відправити Марію до своєї бабусі. Нещасна залишилася без покровителя, я почував за собою провину… У Трибуналі погодилися, оформивши «під нагляд». Товстуха Нана, мати мого батька, мир прахові їх обох, була з жінок, здатних наглянути за драконом у його печері. У бабусинім домі Марія народила маленького Кристофера; захопилася палітурною справою, пішла в учні до майстра Карена, зареєструвала в Генеалогічному Департаменті прізвище Форзац… Бабуся категорично заперечувала, пропонувала вдочерити Марію, дати наше родове прізвище. Коса найшла на камінь: Марія надавала слову «форзац» особливе, особисте значення. Кріс виріс; бабуся Нана любила хлопчика, як рідного внука, дала йому початкову освіту – у нас в родині традиційно віддавали перевагу некромантії… Я наїжджав часом, ми розмовляли, сиділи на веранді… Пили чай з м'ятою…

Месроп зітхнув:

– Дев'ять років тому ми поховали бабусю. На похороні Марія вперше обійняла мене. Я думав: відтанула, простила…

– Лю – нащадок знаменитого засновника породи? – запитала Анрі.

– Ні. Це він і є, Лю Перший. Са-пеї живуть довго, до півстоліття. Пес звик до Марії, часто дрімав біля її ніг. Собаки тонше відчувають. Собаки взагалі кращі за людей.

– Зняти печаті не хотілося? – втрутився Мускулюс.

Малефік виявився безжальніший, ніж думала вігіла.

– Ні, – повторив товстун, твердо й упевнено. – Діббук з навичками бойового мага непередбачений і небезпечний. А за ці роки в Марії накопичилося надто багато мани. Печаті не перешкоджають накопиченню, вони обмежують лише вихід і реалізацію. «Сім печатей» не можна зняти, як невиліковний «синдром псевдомани». Навіть якби я знайшовспосіб їх зняти – накопичений резерв мани мимоволі рине назовні. Це все одно що зруйнувати Ферсальскую дамбу… Думаю, Марія загине, якщо ми знімемо печаті. І загине не одна. Ні, майстре Андреа, я б не став ризикувати.

Долоні боса ожили й заворушилися. Месроп завжди був педантичний і охайний. Разверзнуті могили потребували закриття. Непогано також висадити між горбками «котячі ніздрі», чий запах віднаджує горгулій, що злітаються вночі на місця свіжих поховань. І стовпці в узголів'ях варто відновити: інакше добрим цвинтарним геніям ніде буде присісти. Робота є робота.

Через двадцять хвилин Анрі захлопнула пудреницю.

– Зовсім забув! – ляснув себе по лобі малефік дорогою назад. – Коли я чекав на вас біля готелю, до мене причепився один кумедний добродій. Нотаріус чи адвокат, балакучий, як сорока. По-моєму, божевільний, але безневинний. Розповідав історії про молочницю з подвійним черевом і скорохода з купою ніг. Ні, здається, це в їхніх тіней були подвійні животи й ноги… А друзі плуталися в іменах… Дуже, дуже цікавий добродій!

– Цікавий? – засумнівалася Анрі.

– Як на мене…

– Майстре Андреа, скажіть відверто: це ви намагаєтеся мене розвеселити?

– Чесно? Так. У мене погано виходить?

– Поганенько. Але в цьому ви не винні.

* * *

«Лелеченя» вперто не бажало складатися. Анрі сотні разів проробляла цю просту, звичну маніпуляцію. Згорнути посланця для «pegasus charteus cursus»? Xa! З заплющеними очима! Зі зв'язаними руками! Десять секунд… Однак зараз паперовий гонець потерпав від золотухи й рахіту, виходив жалюгідним і непридатним для польоту, прагнучи розгорнутися в початковий аркуш.

Глузливо підморгувала веселкова печатка із двома схрещеними «Т».

Поганий знак? Навряд чи. Вона б відчула.

Руки тремтять? Та не тремтять же!

Може, скласти «жабку», замінивши народженого літати народженою стрибати? Нехай довше, зате надійніше… Злякавшись перспективи стати жабою, «лелеченя» із шелестом розправило крила, зробило коло над головою, хвацько курликнуло і стрілою помчало геть.

Тепер залишалося чекати. Зустріч квізу призначена через півтори години в улюбленому місці барона, а до цирульні «Іридхар Чиллал», навіть на спині ледаря Гіббуса – півгодини їзди. Хвилин п'ять Анрі просто сиділа із заплющеними очами, очікуючи, поки низ живота перестане нити про денну біганину. Потім відсьорбнула ковток кофію, найкращого в столиці – такий варили лише у «Скриньці Д'Оро», кофейні на бульварі Ласощів, додаючи кардамон, імбир і зернятко piperis nigra. Хазяїн кофейні, хитрий дідок Моше Абу-Нізам Д'Оро, решту компонентів напою приховував ретельніше, ніж доходи від підпільного лихварства. Вігіла намагалася визначити добавки самотужки, але так і не змогла. Напевно, це на краще. Аромат таємниці робив кофій ще принаднішим.

Гіббус розкошував у стайні «Скриньки», жуючи знамените «в'ялене» сіно. Особливо віслюк налягав на м'ясисте листя лакримози та заласся придорожнього.

– Чого ще бажає моя пані?

Запопадливий хазяїн у ліловій чалмі виткався з аромату смажених зерен і мигдалю. Шовк розшитого бісером халата відливав рум'янцем стиглого персика; вбрання доповнювали пояс із китицями та гостроносі туфлі. Якби вігіла не знала достеменно, що Абу-Нізам Д'Оро – корінний реттієць у десятому коліні, прийняла б хитруна за вихідця з Туристану.

– Ще кофію. І рожеву пастилку з горіхами.

Статуру потрібно берегти. Але одна маленька пастилка! Малесенька!..

Череволюбство легко виграло в суперечці з розсудливістю.

– За мить, моя шляхетна пані. Слухаюся й корюся!

Це була улюблена приповідка Абу-Нізама. Багатьом відвідувачам подобалося.

Поки хазяїн чаклував над джезвою із воронованого срібла, що диміло на жаровні з піском, Анрі милувалася оздобленням кофейні. Стелю оббито оксамитом винних кольорів, різьблені дверцята зі стилізованими замковими шпарами, кручені стовпчики з коштовної деревини; стіни інкрустовані великими стразами, що відбивають полум'я свічок. Скринька, повна коштовностей! Потоки мани тут накопичувалися в Анрі без найменших перешкод, і головне, без додаткових перестановок. Якби не пам'ять про «Сім печатей», що перетворювала задоволення на щось заборонене, соромітне, як келих вина, випитий на очах умираючого від спраги…

– О, краса! Це в нас тут що?

Біля східців, що ведуть на терасу, стояв перший хлопець на селі. Руда чуприна, золотий розсип ластовиння, червона сорочка навипуск, їдуча прозелень мішкуватих штанів. І чоботи – новенькі, «з рипом» та з густим запахом дьогтю. Дивитися на цю розлюлі-малинову ліпоту без сміху міг лише дубовий дурень. Ві-гіла здійснила чудо, дозволивши собі скромну, ледь помітну посмішку.

Зустрічай, столице! У ніжки, у ніжки падай!..

– У нас тут кофейня. А у вас?

– Тобто? – підтримав розмову хлопець.

– Тобто, нагорі вивіска є. Для тих, хто вміє читати.

Хруснувши хребцями, рудий задер голову до неба, бажаючи впевнитися в наявності вивіски.

– Вмію! – повідомив він з такою щирою радістю, що не розділити її здавалося злочином. – У Глухій Пущі всякий дурень грамоти навчений! Кофейня – це щось схоже на харчевню?

– Щось схоже. Тут головний харч – ласощі та кофій.

Даремно ти так, подруго. Краще б пастилку їла.

Мовчечки.

– Ласощі я люблю! – веснянкуватий рушив до столика Анрі, голосно тупаючи й порипуючи чобітьми. Відповідь він витлумачив як багатообіцяюче запрошення.

Відшити нахабу?

Незважаючи на безневинну зухвалість, рудий роззява викликав симпатію.

– Кош Малой, – із грацією ведмедя вклонився він, шумно присуваючи вільний стілець.

Стілець крекнув причавлений селезнем, але витримав.

– Генрієтта Кукіль.

– Агов, кофейнику! – від широченної усмішки ластовиння мало не бризнуло з обличчя Коша врозсип. – Тягни ласощі! Мені й дамі!

Вігіла пирснула в кулак. Припечатав баляндрасник старого Моше! Однак наступної миті їй стало не до сміху. «…Агнешка Мала, гуртівниця з осілих гомолюпусів…» Агов, рудий, ти гуртівниці хто? Батько? Брат? Дядько? Співочий канарок у клітці вибухнув арією, кофій бариться закипати, піна в рясних порах, сонце світить у віконце по ліву руку… Підсумувавши базовий комплекс прикмет, мантиса дійшла висновку: швидше за все, старший брат.

Перевертень-ласун.

Цікаво, чи знає барон?

Пам'ятаючи про випадок з Марією Форзац, Анрі не поспішала демонструвати клеймо. Мало за що гомолюпус може не любити Тихий Трибунал? Краще не ризикувати.

– Де ви зупинилися, Коше?

– У притулку. Готель називається, – рудий спохмурнів. – Сестриця в мене тут безвісти пропала. Ось, приїхав…

– А власті що? Розшук оголосили?

– Власті-сласті… – Кош сумовито буравив поглядом стільницю. Якби здоровань володів хоч дещицею вільної мани, час би було турбуватися про збереження майна. – Оголосили. Я й сам допомагав цьому, від властей. Славний мужик, хоч і світлість. Його потім власті взяли й відсунули.

– Відсторонили?

– Ага. Ми зі світлістю злодія спіймали, а його однаково усунули.

– Ви спіймали злодія?!

– Ну! У вас в столиці не занудьгуєш!

Копі пожвавішав, від недавньої похмурості не лишилося й сліду. Настрій у здорованя мінявся швидше, ніж погода в день Весняного завороту вітрів. Анрі теж зраділа: значить, барон у курсі з'їзду родичів. Тому, напевно, й перебрався в готель: стежити. Молодець квіз, зубатий…

– Злодій у кімнаті нишпорив, а стряпчий почув і тривогу підняв. Теж, до речі, чудовий мужик.

– Злодій?!

– Стряпчий! Фернаном кличуть. Казки бреше – будь-який байкар умре від заздрощів. Слухаєш і чухаєш потилицю: а що як правда? От як зі злодієм.

– Що – зі злодієм?

Розмова виходила дивна, але цікава. Якби ще гомолюпус не губив повсякчас нитку оповіді, перескакуючи з одного на інше…

– Казка зі злодієм. Ти зроду така, чи прикидаєшся?

– Чого бажає мій шляхетний пан?

Від «шляхетного пана» Кош розтанув, пробачивши хазяїнові втручання в розмову.

– Ну, казав же: ласощів…

– Яких саме?

Питання загнало Малого в тупик. Скуйовдивши й без того буйні кучері, він рушив напролом:

– А які є?

Ох, нарвався рудий. Перелік ласощів, що подаються у «Скриньці», був улюбленим коником Моше Абу-Нізама. Завсідники знали це й не ризикували, цінуючи власний час.

– …тарталетки легкі глазуровані, лукум фруктовий тридцяти двох видів, безе з сиропами, желе та конфітюрами, щербет тягучий, халва кунжутна особлива, пастилки з горіхами й фініками, сушений бананас у цукровій пудрі, «солодке насіння» по-нурландськи, мигдаль, смажений у меду з цукатами, нуга із сабзою…

– Шикалат є? – урвав глухопущенець слововилив Моше. – Смашний?

– Чорний? Молочний? Стільниковий? З фундуком, доричним горіхом, арахісом? Колений, плитками, «медальками», дольками? Гарячий, з вершками?

– Тягни чорний колений. Без горіхів.

– Яке вино бажаєте? Сорт? Рік? Витримка?

– Рятуй! – чесно попросив Кош вігілу. – Що питимеш?

– Келих кларета.

– Дві карети! – с полегшенням зітхнув рудий.

– За мить, мій шляхетний пане! Слухаюся й корюся.

Дочекавшись, поки лиходій-хазяїн зникне, Кош нахилився через стіл і змовницьки зашепотів:

– Він із пляшки? Чи з лампи?

– Хто, Моше?

– Ага. Джин?

Вігіла розсміялася:

– Людина. Просто така приказка.

– У знайомого джина підчепив, – зробив висновок перевертень. – Поцупив і користується. Як наш злодюга, поки ми зі світлістю його не злапали…

Незабаром Анрі отримала деяке уявлення про усну народну творчість гомолюпусіов. Брехати Кош, схоже, не брехав, але прикрашав без усякого сорому! Здоровезний собацюра з очима, як вогненні блюдця, ганявся за рудим коридорами. Падали незламні двері до апартаментів. Чинилася велика баталія з могутнім злодієм, у якого виявилась чарівна тінь із трьома руками. Готель вивертався навиворіт, доблесні маляри поспішали на підмогу…

Вдалині пробив годинник на ратуші.

– Мені час, – спохопилася вігіла. – Приємно було познайомитися. Щиро бажаю, щоб ваша сестра знайшлася.

– Ти серйозно? – вологі очі Коша випромінювали наївну, розпачливу надію.

– Серйозно.

– Ти ворожка?!

– Певною мірою.

– Здорово! – обличчя рудого проясніло. – Я ворожкам завжди вірю, хоч кілка мені на голові теши! Світлість товче: «Живими, мовляв, не чекайте», – а я серцем чую: помилився він. Хороша людина теж помилитися може. Ви зі світлістю, часом, не родичі?

– З фон Шмуцем? Ні.

Стоп, подруго. Розслабилася, поквапилася з відповіддю; забула запитати, про яку саме світлість ідеться. Агов, село, тепер твій хід!

– Буває, – знизав могутніми плечима Кош Малой. – А з вигляду схожі. Наче в одній зграї бігали…

Розмірено погойдуючись у сідлі, Анрі не переставала дивуватися з останніх слів здорованя. Веснянкуватий простак розкусив досвідчену вігілу? Слово «розкусив» стосовно гомолюпуса звучало зловісно. Тонкий натяк? Від телепня-здорованя? Чи просто бовкнув навмання, без задньої думки?

Душа перевертня – темний ліс.

Будь ти хоч тричі м. н. к.

* * *

М'яке крісло з підголівником – це добре. Лавка з палісандра, де можна зручно влаштувати босі ноги – чудово. Послужливий нігтяр – краще не буває. Поспішає, красень, тягне дві срібні ванночки з гарячою водою, де плавають пелюстки троянд, листя сизої смородини й тичинки «козячих нігтиків».

– Це обов'язково? – засумнівалася Анрі.

– О! – відповіла вся цирульня злагодженим хором.

Стало зрозуміло, що занурення рук в ароматну купіль – невід'ємна частина майбутнього священнодійства. В «Іридхар Чиллал» творення манікюру легко змагалося із сотворінням світу зі скандалу Вічного Мандрівця з Нижньою Мамою.

Думати інакше означало впадати в єресь.

Добре поміркувавши, глянувши на себе в дзеркальний трельяж, вігіла вирішила обмежитися послугами нігтяря. Зачіска розпатлана цілком натхненно, в художньому безладі, і втручання ззовні не потерпить. Зате нігті… При нашому способі накопичення мани, дорогенька, нігті – слабке місце.

Анрі добре пам'ятала погляд Конрада, кинутий на її руки при першій зустрічі.

Ага, ось і наш пунктуальний фон Шмуц: тупцюється на порозі.

– Рада бачити вас, бароне. Приєднуйтеся.

– Дякую. Пані, ви в змозі забезпечити конфіденційність нашої розмови?

Квіз мав стомлений вигляд. Сівши в крісло поруч, він з видимим полегшенням зняв капелюх і перуку. Без перуки фон Шмуц виглядав значно привабливішим. Менше офіціозу, чи що? Чи баронам просто личать такі чудові залисини?

– Звісно. Екран Великого Німого – мій коник.

– Ваш коник пасеться біля цирульні. Коли я проходив повз нього, він глянув на мене вовком.

Овал Небес! Залізний барон зболили пожартувати?!

«Це до потрясіння основ!» – сказав би мудрий стряпчий Терц.

– Як ви визначили, що злостивий коник біля цирульні – мій? Припустимо, на ньому приїхав власник цирульні…

– На мірабілі? В дамському сідлі? Як розповім Іридхару, він умре зо сміху. І пробачить мені вчорашню втечу в розпалі манікюру. До вашого відома, такої зради він не пробачає нікому.

– Вчора вам завадили насолодитися до кінця? Я дарую вам цю можливість сьогодні. Хоча стригти нігті наприкінці тижня – приманювати легіон дрібних бісів. Повірте досвіду мантиси!

– Не плутайте вульгарне зрізування нігтів з високим мистецтвом манікюру! – обурився квіз, багряніючи. – Краще творіть швидше екран: мені є що повідомити.

– Хвилинку терпіння, коханий! Скоро ми залишимося наодинці…

Для створення екрана долоням Анрі довелося ненадовго полишити ванночки. Знехтувавши жахом у очах цирульників, вражених святотатством, вігіла намацала сегрегат-волокна флогістону й легкими пасами сплела їх у тканину. Прикинула на око розташування дзеркал у цирульні, дмухнула й закрила вітрилом обидва крісла. Тепер прапорці та дозорні дзвіночки…

Усе. Готово.

– Говоріть спокійно, бароне. Захочете дати вказівки нігтяреві чи стригунцеві – будь ласка. Все, що спрямовано назовні, екран пропустить.

– Спритно, – квіз гмикнув з очевидним схваленням. – Гаразд, давайте до справи. Повідомляю, що мене відсторонили від розслідування як близького родича.

– Я знаю, – кивнула вігіла.

І звернулася до нігтяря:

– Мені, люб'язний, «посмішку авгура». Основний лак – «чайна троянда».

– Пречудовий вибір, пані!

Нігтяр дістав флакон із зіллям для зняття старого лаку: земляний жир, пом'якшений мигдальною олією із цілющим екстрактом алое і ягід дружинника падучого.

– Серкіс попередив? – буркнув барон.

До фон Шмуца поспішав другий нігтяр, подзенькуючи моторошним інструментарієм. Анрі здригнулася, віддаючи данину героїчному баронові. Бути тут завсідником – все одно що бути за свої гроші завсідником катівні. Сама вона заздалегідь подбала про оформлення зустрічі як службової з оплатою зі спецкоштів казначейства Трибуналу.

Якщо його світлість гарно поводитиметься, і йому сплатимо.

– Ні. Один випадковий знайомий.

– Цікаві у вас випадкові знайомі… Усе бачать, усе знають… Тепер офіційно слідством займаєтеся ви й тільки ви, пані. А я – вільний стрілець, перебуваю у відпустці до виклику. Насолоджуюся теплом «Обителі героїв», де познайомився з дивовижним панством…

Барон простяг цирульнику праву руку, і нігтяр соколом упав на здобич.

* * *

Екран Великого Німого, крім охоронних властивостей, мав ще одну, побічну. Кожен зі співрозмовників міг за бажання сприймати розповідь – або навіть ряд думок іншого як ланцюжок рухомих чорно-білих картин. При цьому звук зникав, а короткий конспект мови біг по нижньому краю екрана в супроводі музики – іноді тривожної, іноді комічної. Так і зараз: на тлі бравурних акордів вступу до Чотирнадцятої симфонії Брамвеля, всупереч трудягам-нігтярам, рушили в дорогу стомлені пілігрими-слова:

«Орден Зорі. Ідеали Добра і Зла, Світла й Темряви. Але ідеаліст, що засів у Цитаделі, вирішив бути послідовним до кінця. У природі чистого Зла – порушувати будь-які закони, брехати, зраджувати, бити в спину. Хіба Чорний Аспід не повинен без вагань втілювати в життя ці ідеали?!»

Над текстом змінюються примарні обличчя, схожі на лаковані маски театру імперсонаторів. Одноока карга: отаманша ватаги розбійників. Приємний дідок: лікар із провінції. Кош Малой, рудий ласун. Марія Форзац: шрам вузького рота зрісся навіки. Ще один старий: широкі криси чорного капелюха над одутлим, пухким обличчям. Таких дідусів, напевно, вирощують у підвалі, ховаючи від променів сонця. Маски розташовуються віялом: розклад карт в руках вправного шулера.

Перед Анрі – родичі квесторів у повному складі. Великий з'їзд патріархів. Віяло складається, поринає в глибину; перед очима постає аркуш паперу.

«Доводжу до Вашого відома, що Ваш (нерозбірливо)… помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину…»

Там, у глибині, віяло на мить розгортається ще раз, дозволяючи маскам родичів у свою чергу ознайомитися з листом. Супиться карга, безгучно ворушить губами Кош, обидва старі однаково кліпають; у рисах Марії Форзац – рішучість дорослої жінки, що зазнала на своєму віку чимало. Витримавши паузу, аркуш і віяло тануть у повітрі. Екран Великого Німого тремтить, узявшись брижами – так силкується заговорити справжній німий – і починає рухатися.

Нова версія Конрада фон Шмуца.

Молочна завіса огорнула береги озера Тітікурамба на кордоні між Чуриською долиною та Чорно-Білим Майоратом. Туман білястими пасмами повзе над водою. Туман штурмує підніжжя Курамбских скель, що затуляють три похмурі вежі Чуриха. Туман поглинув заливні луки з боку Майорату. Здається, озеро простяглося до самої Цитаделі.

Симфонія Брамвеля переходить у лиховісно-нервову увертюру Річарда Ваґахада до опери «Темні води». З туману виникають два човни: ідуть назустріч один одному, зближуються. В обох – однакові постаті в чорних плащах з гостроверхими каптурами.

Лицарі Зорі Вечірньої? Припустимо. Але якщо в другому човні – некроти, то уявлення барона про господарів Чуриха помилкові. Некроманти, особливо члени Найвищої Ради, не одягаються, як балаганні лиходії. Навпаки, вони віддають перевагу світлим тонам і вільному покрою вбрання. Облич не приховують, особливо під дурнуватими каптурами. Гаразд, квізу цей промах можна вибачити.

Зі смоляної води виринають білі крижини-слова:

«По руках, Аспіде. Квестори зникнуть».

«Плата?»

«Трупи. Тіла квесторів – гідний куш…»

Анрі втручається. Тіла тілами, але для Чуриха напевно є речі важливіші, аніж найкращі у світі небіжчики. Думки вігіли вриваються в уявний діалог двома репліками:

«Ми вимагаємо вільного доступу до Омфалоса».

«Згода. Пуп Землі залишиться в межах Майорату, але вас допустять до нього…»

Зображення дедалі більше мерехтить, береться смугами й зникає. Миготять дивовижні зиґзаґи, різнокутні зірки, хвости рун і букви трьох алфавітів. Це нігтяр про щось запитав Анрі, а барон відволікся. Важко тримати екран у цирульні, де стільки дзеркал…

– Який лак воліє пані для накладення «посмішки»?

– «Міраж».

– Чудове поєднання! Дозвольте вашу ручку…

«Змова? Але подальші контакти Чуриха з наміченими жертвами… Доброзичливець з підкидними листами…»

«На місці чурихців я б теж спершу ввійшов у довіру до лицарів Ранкової Зорі. Пообіцяв би допомогу, призначив зустріч. Щоб застати зненацька…»

Екран струшується мокрим собакою. Перехрестя трьох доріг. Зі стовпа-вказівника щириться череп песиголовця. Вітер похмуро зриває з пологих пагорбів серпанок вапняного пилу, несучи ці жмути вдалину. Заступаючи диск чорного сонця, скачуть шість білих вершників. Квестори нагадують кочових тролів-сніговиків з почту Крижаної Імператриці. Назустріч пішки йде Найвища Рада Чуриха. В усіх – довжелезні ціпки з набалдашниками у формі сов і гарпій. У барона багата фантазія, думає Анрі. Думає тихо, щоб фон Шмуц не почув.

«Що ви хочете запропонувати нам, володарі могил, маги смерті?»

«Допомогу у квесті».

«Яку саме?»

«Закляття масового враження. Поліморфні артефакти. Різне».

З конкретикою у квіза поганенько. Поліморфізм артефактів – мрія теоретиків. Гаразд, проїхали. Чимось та підкупили молодих ідеалістів.

«Чому – нам?»

«Експериментальні розробки. Потрібні польові випробування в реальних бойових умовах. Серед вас є наш колега. Це зближує».

«Нам треба порадитися».

«Гаразд. Ми знаємо, де вас знайти».

Подібні діалоги – часті гості в аматорських п'єсках і геройських сагах для простолюду. Відчувається небайдужість барона до белетристики. Він і сам, мабуть, пописує: рипить пером у тиші, поза службою, ведучи доблесного квізитора Одимантія Блискучого від однієї перемоги до іншої…

Не ваша справа, пані, думає барон ображеним тоном. Зводьте не відволікатися.

Наступні п'ять хвилин картинки на екрані біжать під грайливий акомпанемент клавесина, трохи розстроєного, але цілком бадьорого.

Барон клавесин ігнорує.

У ритмі гавоту Анрі з прискоренням прокручує біганину по сліду та розверзання могил. Історію Марії вігіла опускає. Замість таємниць минулих днів, змінивши гавот на алеманду, що більше відповідає ситуації, вона вкраплює припущення – плід цвинтарних відкриттів.

Картини, що постають з нічної пітьми, знайомі обом.

Записи кулі-обсервера.

За одним винятком: в агресорах, що штурмують Білу залу, навіть дитина впізнає дрейгурів, або по-малабрійськи бідриоганів – мерців, піднятих некромантом-вербувальником. Обличчя дрейгура, що бився з Германом, племінником барона, знайоме: землисто-в'яла шкіра, на підборідді жорстка щетина. Ця істота лежала в першій з разверзнутих могил; це вона згоріла, ледь спробувавши відповісти на запитання. Анрі зосереджується. Клинок Германа навідліг відтинає дрейгуру мізинець і останню фалангу підмізинного пальця на правій руці. Ще один удар, і вістря батує ліву вилицю небіжчика. Мерцеві рани не перешкода – вперто й методично він тисне універсал-стратега до кулі.

Спалахи, плями.

Клавесин облишив алеманду й веде похмурі, розмірені баси, підтриманий сольним альтом.

Із чорної ночі білими місяцями котяться слова.

«Хтось підняв натовп дрейгурів і нацькував на „Обитель героїв“. Хтось, хто не боявся, що Кристофер Форзац перехопить керування тілами або позбавить дрейгурів вітальності».

«Найвища Рада Чуриха. Кожен із них сильніший за Кристофера».

«Версія змови підтверджується?»

«Так».

«Чурих ризикує. Виходить, ціна висока».

«Ризик не такий великий. Дивіться…»

Тріщини, розриви, смуги.

– …що?

– Пом'якшувальний крем, пані? Лікувальні припарки?

– Робіть, що хочете.

Туман над озером Тітікурамба.

Кошлаті пасма, що колишуться від веж Чуриха до Цитаделі.

Озеро з'єднує територію в одне ціле.

«Після провалу квесту Найвища Рада Чуриха може подати клопотання Чорному Аспідові, бажаючи возз'єднання земель. Цим ніхто не порушить міждержавних угод і не дасть приводу для війни…»

Жвава крива голка – такою зашивають рани – метушиться над озером. Кладе поквапливі, грубі стібки. В тумані рояться примари. Вдалині, за вежами та Цитаделлю, росте залізна стіна, обвішана щитами зі шпичастими умбонами. Оточує всю картину повністю.

«Якщо Аспід задовольнить клопотання, Чуриськая долина ввійде до складу Майорату, набуваючи екстериторіальності згідно з „Пактом про нейтралітет“. Ви розумієте, до чого це призведе?»

«Розумію. Приклад Чуриха може виявитися заразливим. Ідеали ідеалами, а захист від вторгнення – ласий шматочок… Для цього навіть розбійницький Куартаз вирядиться у двоколірне трико. Я тільки не розумію, навіщо чуриським інтриганам знадобився Пуп Землі? Дрібничка, скіпетр блазня…»

«Не треба, бароне. Все набагато складніше, ніж здається з першого погляду».

«Ввірватися в Чурих силою? Сховають усі докази і виставлять Реттію агресивною дурепою з імперськими амбіціями. Почнуться пасквілі: замість квесту в похід виступили казенні герої…»

«Його величність не дасть згоди на вторгнення. У нас немає ніяких підстав…»

Стібки над озером схожі на великі знаки питання.

Безнадійні прикордонні стовпи, вигнуті від старості.

«І ще, пані… У справі – Дозор Сімох. Це строго між нами. Мені здається, вам належить знати».

«Я здогадувалася».

«Чому?»

«Бо встала з правої ноги, а біля готелю на паркані сидів строкатий одуд. Мабуть, такий варіант мене тішить».

«Тішить?!» «Я волію мати профосів Дозору на своєму боці. А ви?»