Текст книги "Обитель героїв"

Автор книги: Генри Олди

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Гаразд, не пили. Вірю. Самі похорони бачили?

– Ну… Краєм, значить, ока… куточком, значить…

– В огорожі ховали? За огорожею?

– Ну…

Опустивши очі долу, сторож колупав носком чобота напівзасохлу траву.

– Ясно. Не бачили. Бентежитися нема чого, ви не зобов'язані наглядати особисто за всіма рядовими похоронами…

– Не зобов'язаний! – радісно стрепенувся мужичок, усвідомивши, що гроза минає стороною. – Ми тут це… Щоб не лазив, хто не треба! І щоб неподобств не коїлося. А за похоронами нехай крикливиці стежать, це їхній хліб…

Перервавши допит, Анрі глянула в той бік, куди пішли її супутники.

Осінній цвинтар – видовище особливе. Царський пурпур і витончена позолота листя, королівські поминки за літом на тлі врочистої суворості вічнозелених туй – вірних цвинтарних плакальниць. Сірий граніт надгробків, бронза меморіальних написів, димчастий мармур обелісків, чорний базальт монументів, скромний туф поминальних плит. Строгість алей і буяння барв, спалах сухотної пристрасті й розлитий у повітрі сум. Цвинтарям найбільше пасує осінь. Не весняний розмай, що здається соромітним у місцях упокоєння, не пекуча знемога літа, навіть не зимовий саван – осінь, поріг забуття.

– Повернімося до наших похоронів. Отже, перший, що був до опівночі. На чому приїхали, скільки людей, як виглядали?

– Фургон приїхав. Великий. Закритий.

– Катафалк?

– Нє-е… Кажу ж – фургон. Схожий на овочевий. Візник такий… довготелесий. У береті. З бумбомом.

– Із чим?!

– З бумбомом.

– З помпоном?

– Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні. У фургоні з небіжчиком хтось сидів. Чхав багато. Може, й не один. Смачно так чхали, аж у мене в носі засвербіло…

– Другий похорон? Після півночі?

– Не пам'ятаю, ваша честь! Кволий я був, спросоння…

– Бляху втратити не хочеш, кволий?

– О! Згадав! Теж фургон приїжджав!

– Овочевий?!

– Ну! Наче один каретник робив! Ох, а я ж відразу і не втямив… Морок, не інакше морок і мара…

Ліву щоку вігіли, у центрі службового клейма, кольнула голка-невидимка. Хотілося сподіватися, пошукова струна Мускулюса не обтяжена якоюсь професійною гидотою шкідників: що малефікам – здорово, те іншим – колька в боці. Акуратно визволивши струну з ефіру, Анрі намотала на вказівний палець і тричі смикнула, даючи зрозуміти: контакт встановлено. Потім вправно скрутила кінчик струни і запхала у вухо.

– Дещо знайшли, – діловито забасив малефік. – Вам треба глянути. По центральній алеї прямо, другий поворот праворуч, три квартали прямо, поворот ліворуч – там склеп з Диким Ангелом, не помилитеся! – і далі вздовж офіцерських усипальниць до задніх воріт. Ми за ворітьми, у зовнішньому боковому вівтарі. Чекаємо.

Можливості відповісти не було: струнний контакт урвався.

– Дякую за цінні відомості. Нікуди не йдіть, ви ще можете знадобитися!

Анрі подумки вилаяла себе за тупість: сторож і так не мав права залишати пост.

На бігу вона міркувала про відставку й тиху старість.

* * *

– Ось, гляньте.

Тут огорожа, перекошена, горбата, обросла неохайними пластівцями в'юнка-душителя, відокремлювала цвинтар від пустиря. Нижче пустир переходив у заливну луку, що спускалася до річки Реттивої, малої пустунки. Убога огорожа символізувала межу дії захисних рун. Саме тому місця на казенних цвинтарях, що охоронялися чарами, коштували дорого. Турбота про покійного – не лише обеліск із датами народження-смерті й букетики на свята! Хочеш, щоб дорогий родич мирно спав під покровом пам'ятника чи мерзлякуватої осички? Щоб не підняв його з дурної примхи гуляка-некрот? Щоб ікла в милого небіжчика не прорізалися на повню, коли молочно-жовте світло впаде на могилку крізь гілки старого в'яза?

Плати, братику.

За руновану огорожу, за вінки з омели й кедрача, за домовину з замком, за гробаря-геоманта, за крикливицю-чистильницю, за ритуальні послуги волхвів, за добрих геніїв цвинтаря…

Плати!

Ах, у гаманці злидні скачуть тропака? Тоді ховай за огорожею. У зовнішньому боковому вівтарі цвинтаря, спеціально відведеному для дурнів, бальзамувальників і бідноти. На свій страх і ризик. Безкоштовно. І ховали, чого там. Зізнатися, ризик був не такий і великий, куди менший, ніж знамениті очиська страху. Некрот без ліцензії – явище рідкісне, а в'язи на цвинтарях намагалися не саджати. Зрозуміло, траплялося всяке, і повню едиктом не скасуєш…

Слід вів за огорожу, у бідний бічний вівтар. На вологому глинистому ґрунті чітко виднілися відбитки коліс і кінських копит. Ланцюжок обривався біля ряду свіжих – чи розкопаних, а потім знову засипаних? – могил. Дубові стовпці в узголів'ях вочевидь не вчорашні. І земля на пухких горбках місцями вкрита дерном.

– Тихий Трибунал дякує вам за неоціненну допомогу, – не треба б так офіційно, але думки зайняті іншим. – Перепрошую, мені необхідно зв'язатися з начальством.

Стоять, не йдуть. Ну й нехай. Переведемо пудреницю в крипто-режим, для дотримання таємниці слідства. Підтверджуючи особу, Анрі пройшлася пухівкою по носі та щоках; по лівій, клеймованій щоці – двічі. Інакше виклик відхилявся без варіантів: для анонімів стояв невблаганний кордон.

Знявши перешкоди, вона зайнялася іміджуванням відбитка, формуючи вектор пошуку. Щоки – товсті, рум'яні, немов за кожним ховалося по величенькому райському яблучку. Очиці потонули в тихому вирі, підморгують хитрими бісенятами… Рідкі брови вицвіли від трудів на благо держави… «Гусячі лапки» у куточках… Ага, ось і тло проявилося.

Месроп знайшовся вдома. Товстун розвалився в кріслі з подушками, блаженно припавши до пузатого, як він сам, келиха. Питво, загалом зелене, віддавало синявою, нагадуючи хвою стривоженої ялинки-бродяги. Від вмісту келиха голова «двох Т» діставав неабияке задоволення, довго качаючи черговий ковток на язиці, тому й до виклику поставився прихильно.

– Є результати, голубонько?

– Є. Поглянь. Вторинна Інкарнатура, частина зовнішня.

Анрі повернула люстерко в бік могил, даючи огляд. Коли вона знову зазирнула в пудреницю, обличчя боса мало такий самий відтінок, як і вміст келиха. Відразу стало зрозуміло, що товстун не спав цілу ніч.

– Вітаю, – насилу вичавив Месроп. – Молодець. Що плануєш далі?

– Потрібен ордер на ексгумацію.

– У вихідний? Це і в будень неабияка тяганина, навіть для нашого відомства. Закони знаєш, не мені тебе вчити.

З тону боса Анрі зрозуміла: є інший вихід.

– Чи й собі старе згадати? – усмішка начальства вийшла гіркою, як цілющий плід дерева хінян. – У інтересах слідства? Моя некроліцензія досі дійсна. Знімай крипто-режим, Мантикоро. Знадобиться чистий канал.

Анрі боязко косувала на малефіка й містрис Форзац. Авантюра починалася корисна, але вона не припускала свідків.

– Хто там? – миттєво оцінив ситуацію товстун.

Мовчки, не знімаючи криптування, вігіла знову повернула пудреницю.

– Радий вас бачити, майстре Андреа! – бос недбалим пасом зламав «хвіртку», відкриваючись малефіку.

– Хотів би відповісти вам тим само, – буркнув похмурий Мускулюс, іронічно піднімаючи капелюха. – На жаль, чесність не дозволяє.

– Ну й даремно. Особисто я ставлюся до вас з незмінною повагою. До речі, моя пропозиція співробітництва залишається в силі. Пані вігіло, повторюю: знімайте крипту в повному обсязі.

Даму з собачкою Месроп проігнорував. Анрі здивувало інше: грізний са-пей раптом присів на задні лапи заскавучав, точніше заскиглив, як мале цуценя. Собака смішно завертів закрученим хвостом. З пащі витік струмок липкої слини, просто на черевичок кам'яної містрис Форзац. Дама жодного зауваження собаці не зробила: стояла над найближчою могилою та мовчала з відсутнім виглядом.

Лише пальці немилосердно бгали мереживний край мантильї.

Щойно Анрі виконала вимогу начальства, зняла крипту, пудра в службовому артефакті заворушилася. Здійнялася біло-рожева хмарина, закручуючись мініатюрним смерчем – швидше, швидше… Незабаром над пудреницею зависла, шалено обертаючись, опалесцентна булька, набуваючи рис обличчя Месропа Серкіса. Секунда, друга – й ефекторна проекція чемно кивнула обом свідкам. Нижня частина кулі проросла двома долонями, що під «мильною головою» виглядали зовсім моторошно. Долоні потерлися одна об одну, готуючись творити концепт-паси.

– Розверзання могил – видовище не з приємних, – про всяк випадок попередила вігіла.

Попередження стосувалося не так Мускулюса – малефіку до брудного чаклунства не звикати! – як брюнетки. Ще знепритомніє, рятуй її потім… Однак містрис Форзац не зрушила з місця, свердлячи поглядом проекцію Месропа. Здавалося, немає на світі сили, здатної відтягти брюнетку від могили. Собака і далі поводився дивно. Втім, Анрі не мала жодного уявлення, як повинен поводитися са-пей на цвинтарі під час розверзання.

Можливо, саме так – зі скиглінням та скавулінням?

Страхітливі долоні з видимим зусиллям увійшли в якусь щільну масу, що існувала лише в уяві мага. Утворили чашу, зачерпнули рухом гончара, що бере глину для замісу.

Ривок!

– Д'ахр морт хіан! С'епула раст віа н'яґ!

Земля схлипнула, як незайманка під ґвалтівником.

– Ацуґ! Решт ацуґ!

Паруюча тріщина розсікла могилу вздовж, строго навпіл. Земляний пагорб розкрився надкрилками жука-кадаверума. Пухкий ґрунт хвилями відринув у боки, відкриваючи нутро могили. У ніс вдарив запах льоху, забитого зіпсованим їдлом. Вігіла впоралася з нападом нудоти, змусивши себе не відвертатися. Краєм ока вона встигла помітити, що містрис Форзац, заляпана рідким брудом, теж подалася вперед. Малефік, зовні спокійний, як мармуровий надгробок, залишився нерухомий.

Здибивши загривок, захрипів пес.

Картина, що постала перед очима, могла зробити приємність хіба що естетові-стерв'ятникові. Мешканець могили лежав просто так: без труни, без савана. Землисто-синє, одутле обличчя, жорстка щетина на підборідді. Частина плоті на лівій вилиці була відсутня, оголювала жовтаву кістку. Покручені руки в мозолях. На правій бракувало мізинця й останньої фаланги підмізинного. Одяг забруднений землею: роба й полотняні штани.

З холош по-сирітськи стирчали босі стопи.

– Вік біля сорока, простолюд, – мимоволі відзначила вігіла. – Смерть настала… Десь півроку-рік тому…

– Молодець, – похвалила ефекторна проекція, веселково світячись. – Я б сказав, місяців сім-вісім. Мається на увазі перша, чиста смерть. Недавно нашого дружка піднімали, а потім знову поклали спатоньки.

– Зважаючи на зовнішні ознаки, це ніяк не може бути один із квесторів.

– Браво, Мантикоро! – вперше за весь сеанс зв'язку Месроп посміхнувся по-справжньому. – Ану ж бо, для гарантій…

Вміст двох наступних могил розмаїттям не відзначався. Небіжчики середньої давності, чоловіки міцної статури, підняті й заново покладені. Тіла мають сліди ушкоджень.

– Впевнений, квесторів тут немає! – бадьоро заявив Месроп. Настрій боса різко покращився. – Шановний колего Мускулюс, чи не будете ви такі люб'язні, щоб допомогти мені?

Товстун не збирався зупинятися на досягнутому. Раз могили все одно розкриті, гріх не допитати небіжчиків. Чого добру даремно пропадати?

– Я обіцяв пані Кукіль пройти по сліду. Не більше. Але оскільки основну частину роботи зробив собака… Можете на мене покластися, пане голово.

Схоже, малефіка самого долала цікавість, хоч він і соромився зізнатися в слабкості.

– Прошу вас, станьте ближче. Мені знадобляться еманації живого тіла, а через проекцію вони, на жаль, не передаються. Витрата мани буде мінімальною, по закінченні я повністю компенсую вашу втрату. «Мертвецьке коло» творити вмієте?

– Ображаєте, добродію!

«Мертвецьке коло», що створив Мускулюс, спалахнуло яскраво-жовтим світлом, заухкало по-совиному й полетіло до першої з разкритих могил. Там коло опустилося на груди мерця, й обертаючись із прискоренням, буравом увійшло всередину.

– Д'ахр морт! Екстіа віта н'хотеп ад'дур!

Труп солодко потягся й позіхнув.

– Ого-го!.. Ш-ш-ш-шо? Знов?

Месроп із щирим дружелюбством підморгнув мерцеві:

– Це ненадовго, друже. Розкажи, хто тебе піднімав – і спи спокійно, любий…

– Задовбали ви мене… з вашими…

Лице трупа спотворила судома. З ями війнуло жарким смородом, ударив стовп їдучого диму. Вігіла відсахнулася. Коли вона знову зазирнула в могилу, там жевріли обгорілі кістки.

– Завбачливо, – кивнула ефекторна проекція. – «Язик вішальника», найпростіший з некрощитів. Будь-яке втручання – й починається самокремація. В інших могилах на нас чекає те саме. Дякую за допомогу, колего. До побачення, Маріє. Я б волів зустріти тебе за інших обставин. Але вибирати не доводиться. Сподіваюся, Кристофер живий і незабаром знайдеться.

– Спасибі на доброму слові, Месропе, – відповіла містрис Форзац. – Лю, поруч!

Не прощаючись, дама пішла геть: горда, випростана.

Пес неохоче біг слідом, часто озираючись.

SPATIUM VIII
Дама за сімома печатями або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

Це сталося давно.

Для легенд і переказів чверть століття – зовсім не давно, а просто вчора, або навіть сьогодні. Але для метеликів-ефемерів, які чваняться своїм розумом, відлік часу інакший: на подихи та удари серця.

Тому скажемо «давно» – не помилимося.

Жив-був Климент Болиголов, бойовий маг по найму. Маг він був посередній, з маною хирлявою, зубчастою на гребенях, – але Нихон Сивочол такий один, а чесній шушвалі теж щось їсти треба. Тинявся Климент по землі туди-сюди, ніякими заробітками не гребував. Тут дівицю-упирицю в домовину навіки зажене, на прохання бідолашних сусідів, там зеленого змія-погубителя в сулію зажене та смолою пробку заллє. Відлежиться, рани залікує, гонорар проп'є-програє, бо дуже був охочий до азартних ігор – і знову ходить, замовлення шукає. Іншого разу село від розбою захистить і плату семерицею візьме, а часом разом із розбійниками бойовитих селян стримує, якщо ті беруться за списи. Розбійники в багатих добра накрали, хочуть бідним роздати, а бідняки пручаються, зброю на благодійників гострять.

Крутись, як знаєш, слуго всіх панів!

Якось замовили Климентові сектанти-язичники із Червоних Тіпунів знищити злу відьму. Спасу від вражини не було: корови від її підступів кривавими слізьми доїлися, у дітей бородавки, у наречених дівоча честь сама собою перед весіллям зникає. Ганьба, виходить і збитки. Іди, вельмишановний пане, рятуй народ! А народ потім розрахується.

– Ліцензована? – діловито запитав Климент Болиголов, бо прямий конфлікт із владою до його планів не входив.

– Нє! Де там! – хором відповіли язичники. – Самовільна.

– З освітою? – уточнив Климент.

– Дурепа дурепою! – завили язичники.

І пояснили:

– Але ж і злюща – страх!

– Склад злочину?

– На лице, добродію ти наш! – і лице показали.

– Десять подвійних бінарів! – загадав Климент. – Якщо злюща, менше не візьму…

Зійшлися на шести.

Дім відьми, чи пак її фортеця, виявився старезною халупою. Двері вилетіли, як то кажуть, з півкопняка. В оболонці захисного сяйва Климент Болиголов ступив на ворожу територію, спіткнувся в сінях об розсохле корито, вилаявся й увірвався до світлиці. На далеких пагорбах за вікнами ридали від захвату замовники, смакуючи кінець свого лиха.

– Де відьма? – суворо поцікавився маг у заплаканого дівчиська, що скулилося в кутку. – Де зла?

– Н-не бий, д-дядечку! – відповіло дівчисько, ховаючи обличчя в коліна. – Я більше не б-б-буду!..

Ні, Климент Болиголов не був аж надто доброю людиною. Але й надто лихим не був. Він дивився на дівчисько, мимоволі зчитуючи мана-фактуру, і все розумів без слів. Стара відьма підібрала сирітку. Помітила дар, взялася готувати молоду зміну. А до кінця вивчити не встигла: померла, немічна. Мани в сирітки виявилося досить: не як для відьми – для мага! – вмінь обмаль, а з розумом то й геть біда. Почала пробувати бабину науку, та й допробувалась. Били дівчисько щиро, не жаліючи кулаків. Зовсім убити побоялися: щоб не стала нічною ламією… От і розщедрилися на правильну страту – йди, Клименте, губи, Клименте!

– Підеш із мною? – запитав бойовий маг, дивуючись самому собі. Кірка глибоко всередині відшаровувалася болісно й незвично. – Май на увазі, я волоцюга. Домівки рідної немає і не передбачається…

– Д-дядечку! – з худих колін вистромилося опухле від сліз личко. – Н-ноги митиму… вод-ду… п-питиму!..

Старості Тіпунів маг сказав, що відьму вбив. І в землю закопав. І напис написав, чудовими рунами. Як доказ тицьнув пальцем у відьму, якій подарував плащ – старенький, з дірками, але ще теплий. Закопав-написав, потім викопав і від вас, чесних селян, забираю, щоб уночі спали спокійно. Ти мене зрозумів, старосто? Староста зрозумів. Ти мене добре зрозумів? Староста зрозумів добре, бінари відрахував і пішов із присмирілими язичниками назад у Тіпуни: святкувати перемогу.

Дуже вже цього року самогон міцний удався.

Дівчисько звали Марією. Тягалася вона за Климентом собачкою, пралаштопала, терпіла холод і голод, була невибаглива та ощадлива. Пристрасть до ігор пробачала, лайку зносила мовчки, рани благодійника лікувала зіллям і листком подорожника. А бувало й поб'є – слова впоперек не мовила. Маг і отямитися не встиг, як звик. А на одному привалі, під одним плащем, стареньким, але цілком теплим… Діло молоде, самі розумієте. Для дівчиська, мабуть, надто молоде вийшло, для Болиголова – умовно-молоде, бо воно, знаєте, сивина в бороду. Але злагодилося. Женитися, щоправда, він не хотів, а вона не вимагала.

За півроку взявся Климент учити Марію. Чого? – бойової магії. Більше він нічого до пуття не вмів. Отоді й довідався, що дівчисько – діббук.

Підсадна качка.

Мана-фактура, хоч у три шари її читай, таких відомостей не дає. Життя похідне, пліч-о-пліч, якщо діббук назовні буром не лізе, теж нічого нового не відкриє. Зате при навчанні Високої Науки, і не по-відьомськи, корінцями-амулетами-замовляннями, а за канонами теормага…

Довелося Климентові освіжити напівзабуті відомості про комплексну психотику.

Діббук, інакше психо-близнюк, на жаргоні «ліпило» – блудна душа, що застрягла між ярусами Нижньої Мами і Найвищими Емпіреями. Туди не прийняли, відтіля викинули, а тому бідолаха неприкаяна. У пошуках притулку діббук норовить підселитися в людське тіло, але ховається й назовні лізе рідко, на відміну від активних духів, які крутять одержимими, як хочуть. У випадку Марії діббуком виявилася душа маленької дівчинки – Климент на око давав їй не більше чотирьох-п'яти років, і в цьому віці розум діббука застряг, очевидно, назавжди. Довірлива й тупувата, підсадка поводилася тихо, безневинно, але недоліток є недоліток. Цим і пояснювалося лихо в Тіпунах: коли діббук вибирався назовні, перехоплюючи керування, відьомські дії робилися небезпечними – не в силу злого наміру, а подібно смолоскипу в руках нетями.

На жаль, комплексна психотика стверджувала: контроль двох душ у одному тілі, так само, як свідомий вибір станів і переходу між ними, – неможливий.

За законом Климент Болиголов повинен був відразу припинити навчання Марії. Заявити про випадок у Тихий Трибунал, оскільки діббук зі знанням начал бойової магії, стократ небезпечніший, ніж діббук-відьма. І під особистим конвоєм відправити Марію в Мирний Госпіталь братів-екзорцистів. Але маг не хотів розлучатися з дівчиськом. Більше того, йому спала думка – зухвала, сумнівна, але вона обіцяла значні дивіденди. Днями Климентові відмовили у прийнятті до Ложі Бранних Магів, повернувши назад дві на превелику силу добуті рекомендації та особисте клопотання. Рилом не вийшов, так? Зі своїм драним уставом лізу до високої обителі?! А я вам всім дам утертися… Ще проситимете, у ніжки впадете, а ми подумаємо, повикаблучуємось…

Ні, не був Климент добрим чоловіком, не був і злим, зате азартним і гордим був украй.

І ось що надумав.

Під час двобою бойових магів сильніший здатен приборкати супротивника закляттями ланцюгового порядку, на професійному арго – «кайданами». У структуру «кайданів» вплітається розпізнавальний знак особистості об'єкта. Ланцюговим закляттям треба вказати мету: кого саме сковувати й приборкувати. Болиголов знав це краще за інших. Його самого на дуелях неодноразово сковували, а потім відпускали з ганьбою. Але якщо припустити, що в момент накладення «кайданів» особистість об'єкта невловимо зміниться, якщо діббук відтіснить Марію, вийшовши на перший план…

Почалися експерименти.

На жаль, як уже було сказано, Марія діббука не контролювала. Довелося накладати «кайдани» по десять разів на день, очікуючи, чи з'явиться діббук. Марія навіть звикла перебувати в скованому стані. Від частих ланцюгових заклять обличчя її зробилося малорухомим, нагадуючи маску, а жестикуляція, колись бурхлива, стала вбогою, як пересохле джерело. Климент чекав – ловець терпляче сидів у засідці біля водопою – і дочекався.

Діббук повстав, «кайдани» розсипались на порох.

Можливість звільнитися від магічних пут блискуче підтвердилась.

Залишалося небагато: всупереч аксіомам психотики, навчитися викликати й відсилати діббука за власним бажанням. Не екзорцирувати силоміць, а розробити закон співіснування двох душ в одному тілі, при очевидному приматі душі-домінанта. Теоретично неможливий, але грандіозний прорив у бойовій магії.

Саме в цей час упало на благодатний ґрунт зерно марнославства, що привело Климента в каземати «Чарівності», а потім – до трагічної загибелі. Те ж саме відзначали свідки останніх днів Болиголова, зокрема, Тюрпен Заїка (м. в. к., профіль – фланговий приборкувач). Якщо зібрати сухий залишок з довгих і плутаних свідчень Заїки, вийде наступне. Перед відомим скандалом на боях големонстрів у Рюшичку, містечку на Дудар-Полонині, Климент був збуджений, агресивний, часто згадував уголос вагітність Марії – вона дійсно понесла три тижні тому – й натякав у зв'язку з цим на швидку й різку зміну свого статусу. На прохання заспокоїтися відповідав демонічним реготом, розмахуючи руками. Співрозмовника назвав плішивим цапом, збирався зчинити бійку, але суддя викликав Болиголова на арену, і бійки не сталося.

Боями големонстрів Климент захопився недавно, через колосальні ставки, що обіцяли в разі успіху багатство. Перед боєм маги-суперники створювали малих чудовиськ із зеленувато-сірого мергелю – суміші глини, вапняку й зоряного пилу – і зіцьковували на арені. Глядачі навісніли, ставки росли; судді втримували захисний кокон і стежили за дотриманням правил. Бої в Рюшичку збирали особливо велику кількість люду; сюди наїжджали навіть столичні поціновувачі.

І треба ж такому статися! У півфіналі големонстр Климента, присадкуватий краб із хвостом скорпіона й пащею лева, двічі підряд вийшов за обмежувальну лінію. Чи маг від надмірного збудження втратив контроль над чудовиськом? Чи супротивник змусив краба шукати шляхи відступу поза правилами? – чи не все одно, якщо суддя дискваліфікував Болиголова.

Суддя міг би обмежитися суворим попередженням.

А Климент – поданням скарги в суддівську колегію.

Натомість бойовий маг напав на суддю при всій чесній публіці. Спершу кинув у атаку краба, а слідом ударив навідліг «Скалками неба». Із крабом суддя, волхв-віщун, ще б упорався, але коли повітря навколо тебе перетворюється на скляні бритви… Нещасного арбітра врятувала популярність боїв у Рюшичку – серед приїжджих знавців випадково виявився ще один бойовий маг по найму, такий собі Просперо Кольраун. Прикривши суддю «Щитом Нихона», Просперо під оплески юрби, що отримала замість боїв големонстрів показову сутичку чарівників, скрутив Климента в баранячий ріг, всипав сотню гарячих і передав у руки правосуддя.

Але повернімося на арену, саме між закручуванням у баранячий ріг і сотнею гарячих.

– Климе! Тримайся!

– Стій, дурепо! Стій… – прохрипів Болиголов, знемагаючи під напором Кольрауна.

Від сховищ із мергелем у бій кинулася сімнадцятирічна Марія. На її очах принижували й мучили рятівника, «дядечка», коханого, батька її майбутньої дитини, живе втілення Вічного Мандрівця. Згодом частина глядачів кричатиме ночами, бачачи уві сні кам'яне, нерухоме обличчя Марії, на якому палали величезні багаття-очі. Всю науку, що її перейняла від Климента, дівчина пустила в хід. Для Просперо Кольрауна десяток таких плюгавок – плюнути й розтерти, але там, на арені, майбутній маг трону дістав семикутний опік на лівому плечі.

Так вас боляче кусає дрібний цуцик, якщо ви на мить пожалієте крихітку і, вже замахнувшись, притримаєте буковий ціпок.

На жаль, розвинути успіх Марія не зуміла. Спершу її збив з ніг насланий Кольрауном «вітер змін», а далі владу над тілом, – вчасно чи ні, не нам судити! – захопив діббук. Обличчя дівчини ожило, стаючи обличчям маленької дитини, Марія голосно розплакалася й почала відповзати до сховищ, хлюпаючи розбитим носом.

– Н-не бий, дядечку! Я більше не б-буду!.. – луною озвалося минуле.

– Не бий! – вичавив Климент, розпластаний на землі. – Здаюся…

За тиждень відбулося засідання Тихого Трибуналу. Климента Болиголова було обвинувачено у ряді злочинів, скоєних з обтяжуючим застосуванням магії. Йому ставили в провину напад на суддю та навчання дівки-діббука бранним закляттям.

Трибунал присудив запального Болиголова до семи років ув'язнення в «Чарівності», в'язниці для чарівників.

Через рік при спробі втечі Климента розутілила варта.

Марію спершу хотіли відправити на примусове екзорцирування, що в її віці і з урахуванням вагітності в сімдесяти випадках зі ста скінчилося б божевіллям або загибеллю. Таку ймовірність пророкували запрошені консультанти. У «двох Т» засідали не звірі: маги справді хотіли допомогти нещасній, з огляду на особисте клопотання Просперо Кольрауна, – але залишити на волі діббука з бойовими навичками вони не мали права.

І тоді Месроп Серкіс, казенний товариш одного із засідателів, запропонував варіант «Семи печатей».