Текст книги "Обитель героїв"

Автор книги: Генри Олди

Дресирована гарпія, навчена співати дітям колискової, справила б на Анрі менше враження.

– Світлої мани! – звернувши увагу на жрецьку накидку, привіталася вона суворим тоном. Суворість здебільшого адресувалася зрадникові-Гіббусу. Мало я тебе гладила-чесала, ренегате?!

– Навзаєм, пані Кукіль.

Старий обернувся до Анрі й заходився зосереджено підкочувати рукави сорочки, і без того засукані по лікоть. Під поглядом його бляклих, льодистих очей вігіла відчула себе юною дівчинкою і добрячою твариною, набагато гіршою за розімлілого віслюка. Сто разів збиралася забігти в Універмаг, зустрітися з викладачами, і на десятиріччя випуску обіцяла прийти, клялася, запевняла, а потім не прийшла – справи, клопоти, чергування в Трибуналі, думала взяти підміну, але закрутилася…

– Я рада вас бачити, наставнику Лацій. Слово честі, рада. Знаєте, я…

– Знаю, дитя моє, – лагідно відповів старий жрець. – Я всіх вас знаю. І ніколи не ображаюся. Ми – мантики, для нас майбутнє – мовчазний приятель, потайливий, але рідний… Чи ж можна ображатися на витівки, про які знаєш заздалегідь?

А пам'ять відгукнулася давньою луною:

«Шматок пастиря – це яловичина!.. Неуки, вас самих давно пора оббілувати…»

– Ви привели сюди залікову групу?

– Я тут працюю. Четвертий рік. В Універмазі залишив кілька годин і екстернатуру. Колегіум Волхвування довірив мені представляти Раду Колегіуму у Великому Гаруспіціумі…

Перш ніж вігіла кинулася вітати наставника з підвищенням, Лацій Умбрус спокійно додав:

– Мій нинішній профіль – глобальна семантика.

Замість поздоровлень Анрі дивом вдалося стримати співчутливу репліку.

Овал Небес! – навіть зуміла не змінитися в обличчі.

Семантика як розділ Високої Науки займалася призначенням тонких зв'язків між знаком – словом, пасом або руною – і явищем дійсності, яке цей знак символізувало, концентруючи в собі. Зв'язків була сила-силенна, кожен мав персональне призначення, що розпадалися на сотні в'юнких значень-фрагментаріїв, на тисячі крихітних значків-«семочок» … Від ядра найпростішого закляття назовні тяглися сотні ниток, глузливо вібруючи непрямими асоціаціями. Досвідчений семант нагадував мудрого сороконога з казки «Пень дядечка Гримуальда» – досконало вивчивши анатомію кінцівок, написавши томи дисертатів про механізм ходьби з вискоком та бігу підтюпцем, цей мудрець усе життя пролежав на порохнявому пні, задерши чотири десятки власних кволих ніжок до неба.

«Емотивна коннотация любовних замовлянь».

«Денотативний макрокомпонент руни Цибуля».

«Сигнифікат базових прокльонів».

Зубодробильні лекції з теормагу Анрі згадувала зі здриганням.

Уже перейшовши в Тихий Трибунал, після вдало розкритої «Справи про тенора-зломщика Джельсоміно» вона зрозуміла: практикуючі маги ставляться до семантики, як голосисті співаки – до сольфеджіо. На словах (особливо – на іспитах і заліках!) визнаючи виняткову важливість теорії, насправді вони віддавали перевагу конкретним діям. Маги міняли світ; семанти пояснювали, як і чому це відбувається. їхня здатність до аналізу у зворотній пропорції залежала від рівня особистої мани: що менше її накопичувалось у семанта, то вірніше він уловлював призначення тонких зв'язків.

Слабкість слугувала за інструмент.

Ювеліри часто короткозорі.

Глобальна семантика, що займається загальними призначеннями зв'язків світобудови, була синекурою для відставних професорів, чий вік уже не дозволяв прямо працювати зі струнами долі. Час немилосердний. Шамкаючи та бризкаючи слиною, пристарілі глоба-семанти, у минулому – світочі Високої Науки, роками сперечалися про вплив фонетичної оболонки слова «черепаха» на деформацію панцира Великої Черепахи, яка за мільярд років неодмінно призведе до світотрясіння.

Такі диспути слугували невичерпним джерелом для анекдотів.

– Усе гаразд?

Навіщо ти це запитала, подруго? Сліпому видно: Лацій Умбрус дуже здав. Кучері зріділи, відкрили суху шкіру черепа, на руках виступили плями, схожі на величезне ластовиння; у роті бракує зубів. Колишній богатир поступився місцем старезному патріархові, здатному лише гладити норовливого лошака-мірабіла й пробачати забудькуватим ученицям.

– Ні. Імена відкидають тіні, тіні дістають імена. Зовсім не гаразд, дитя моє…

Він потягся і торкнувся пальцем куточка ока вігіли. Облизав палець, пробуючи на смак крихітну сльозинку. Старого хитнуло, ніби відчутний тільки для Лація вітер промчав столицею. Спершись на холку Гіббуса, жрець нагадав скульптурну композицію «Хальґер Волхв прощається з конем». На щастя, віслюк стояв твердо, наче справді був відлитий із бронзи.

– Бережи себе, – тихо сказав наставник.

Анрі так і не зрозуміла: було це побажання чи передбачення?

* * *

Відпустивши поводи, вона дозволила віслюкові самому обирати дорогу. Думки текли спокійно, тихою літньою рікою, байдужою до того, що діється на берегових кручах. Течія збивалася на перекатах – взяти слід! Знайти підходящого малефіка… – і знову виходила на стрижень, гойдаючи човни із усіляким повсякденним дріб'язком. Цокання копит заспокоювало, вводячи в частковий транс. Одна з таємних властивостей мірабілів: периферійний резонанс з аурою хазяїна на рівні слабоефірних взаємодій. Якщо хазяйка на додачу ще й мантиса…

Давай, Гіббусе.

Тюпай риссю, хороший.

Замітальники прибирали листя з бруківки. Згрібали у дворах у величезні купи, чиркали кресалом, підносили тліючий ґніт до колишньої чуприни клена чи акації. Спершись на мітли, стояли, дивлячись на багаття, дихали гострим, ядушним ароматом, перекидалися скупими репліками без особливого змісту.

Сонце, жовте, палаюче, старший брат тисяч загиблих листочків, співчутливо моргало з небес. Замітальниця-ніч щовечора згрібала сонце з неба у двір. Відпочиваючи, сонце міркувало, як гарно було б взяти й одного чудового ранку з'явитися на світ – зеленим. Не у вічній пожежі осені, а яскраво-зеленим, як клейкий листок. Правда, весь світ тоді доведеться вигадати наново, щоб не дуже дивувався примхам світила…

Пряв вухами задоволений віслюк, насолоджуючись останніми теплими деньками. Незабаром він звернув з маленької, затишної площі Трьох В'язнів на Пишномовну. Мить легкого запаморочення, а також дзенькіт монетки, впущеної замурзаним сажотрусом, підказали вігілі: вони на вірному шляху. Підганяти мірабіла не слід ні в якому разі. Проскочить потрібне перехрестя – і всю працю грифонові під хвіст.

На роздоріжжі – тут Пишномовна, як жало змії, роздвоювалася на Пепінів бульвар і вулицю Дігтярів – віслюк зупинився в нерішучості. Затанцював на місці, схожий на легендарного дракона Беррида Лускокрила, який не зумів вибрати між двома принцесами і помер двічі: від голоду та туги за сімейним життям.

Годинник на ратуші вдалині пробив полудень.

Роздоріжжя було знайоме. Он і вивіска, написана старомодною «жаб'ячою в'яззю»: «Інкунабула». Якщо спуститися в напівпідвал крутими гвинтовими сходами, опинишся в букіністичній крамниці майстра Ан'ярхотепа. Всупереч поширеним уявленням про букіністів, потайливих горбанів, майстер Ан'ярхотеп молодий, привабливий, «не любить» випити і вміє цілуватися по-малабрійськи. Втім, у бібліографічних раритетах майстер Ан'ярхотеп тямить не гірше, ніж Просперо Кольраун – в каскадних піроглобулах.

Анрі спішилася.

Тепер можна думати про головне, не ризикуючи порушити резонанс.

Найпростіше вивідати адресу Андреа Мускулюса в архівах Тихого Трибуналу. Але сьогодні вихідний! Відповідно до едикту «Про боротьбу із надмірною службовою запопадливістю», у вихідні та свята вільний вхід у будинок «двох Т» дозволявся лише босові. Сфінкси-вартові на підкуп відповідали зубовним скреготінням, зациклюючись на риторичній загадці: «Стій, хто йде?!» Можна викрутитися гадюкою на пательні й отримати разовий допуск. Подати чолобитну, дочекатися рішення, і за тиждень-два…

Неподалік від крамниці букініста купка роззяв аплодувала артистам: сухорлявому жонглерові в літах і молоденькій танцівниці. У прозорому повітрі маяв різнобарвний калейдоскоп: булави, кільця, кулі. Обклеєні бісером і мішурою, вони спалахували на сонці. Вігіла віддала належне майстерності жонглера. Хоч підозрюй наявність схованого чаклуна-левітатора. Однак ані найменшого викиду мани не відчувалося. Просто талант.

Дурна ти жінка, Мантикоро.

Талант не буває «просто».

Танець дівчини на бруківці. Танець різних предметів у повітрі. Танець артефактів, наповнених маною по вінця, у руках сотень майстрів Високої Науки. Рівновага – це банально. Чорне й біле – для наївних квесторів, що чіпляються за слизькі, як жива риба, ідеали. Скоріше перегони – вперед виривається то один, то другий рисак, визнаного фаворита змінює «темна конячка», їх обходить зовнішньою доріжкою міцний середняк, спіймавши кураж… Немає фінішу. Немає судді з прапорцем. Вічні перегони – справжня, найсправжнісінька висока рівновага. Так мантик жонглює ймовірностями, так маг метаморфує потік мани.

Булави й кільця тримає в повітрі не літній жонглер.

їх тримає захоплений погляд глядачів.

Віра в неможливість падіння.

Вирізана з колоди груба болванка жалюгідна й безглузда. Для мистецтва вона примітивна, для Високої Науки – непотрібна. Навіть для перших віруючих, що припадали до стоп ідола, це швидше символ надії. Надії на покровительство і здійснення бажань. Але минають роки, десятиліття, століття… Кваліфікований маг чудово знає, що таке – намолений ідол. Сплячий до часу вулкан, готовий будь-якої хвилини пролитися розпеченою лавою. І реальність навколо колишньої болванки набуває ряду додаткових властивостей, що викликають здригання в будь-якого мантика.

Член Королівського Реального Товариства Генрієтта Кукіль частенько замислювалася про Пуп Землі, Омфалос, смішну реліквію Чорно-Білого Майорату. Замислювалась – і їй ставало зовсім не смішно. Ворожити на Пуп вона боялася. Чи не тому Всевидющий Приказ зволікав з оповіщенням Тихого Трибуналу? – боялися, що віги зведуть слідство на сизьке…

– …крисюк місцевий підкочувався. Десятину вимагав.

– Коли?

– Та щойно.

– Ну?

– Його пан один віднадив. Здоровий такий. Я-а-ак припечатав з правої!

– А крисюк?

– Хвоста між ноги, і дьору…

– Так йому і треба! З цією мерзотою інакше не можна!

– Он, он, дивися!..

– Хто? Крисюк?!

– Та ні! Той добродій, здоровий…

«Здоровий добродій» зболили виходити гвинтовими сходами із крамниці майстра Ан'ярхотепа. На світ з'явився спершу капелюх, потім голова, широченні плечі під курткою… Віслюк голосно заіржав, вимагаючи частування й похвали. Гіббус знав, що чесно заробив і те, й інше.

– Ясного дня, пане малефіку. Вибачте, ми не були представлені одне одному. Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу.

– Радий знайомству.

Нічого схожого на радість на грубуватому обличчі Андреа Мускулюса не позначилося. Скоріше, навпаки. А в голосі пролунало відверте глузування. Правий був Месроп. Нас тут не люблять.

Цей бичок – не містрис Форзац. Будемо брати бичка за роги.

– Я прошу вас посприяти слідству.

– Я давно не під слідством, пані. Чистий, аки агнець.

Мускулюс зловтішно посміхнувся краєчком рота.

– Мені це відомо, пане. Якщо бажаєте, можу ще раз вибачитися від імені Трибуналу.

Малефік важко переступив з ноги на ногу. Зображаючи задуму, здійняв очі догори; потер ретельно виголене підборіддя. Зняв капелюха, струсив неіснуючу порошину, знову надяг.

– Загалом, я не проти, пані.

«Хвала Вічному Мандрівцеві!»

– Рекомендую подати запит від імені Тихого Трибуналу відповідальному секретареві лейб-малефіціуму. Розглянувши ваш запит у триденний термін, секретар передасть його моєму прямому начальникові, лейб-малефактору Серафимові Нексусу. Коли пан лейб-малефактор знайде час ознайомитися із цим папером, він прийме рішення, оформить відповідним наказом і

звелить мені виконувати. Після чого я, безсумнівно, надам вам будь-яку посильну допомогу.

Можна уявити, як «здорового добродія» марудили в ТТ під час слідства. А тепер з'явилася чудова нагода відігратися. Ось вам, маєте.

– Перепрошую за настирливість, але мова йде про залишкові некро-еманациії. Ви чудово знаєте, які вони нестабільні…

– Дуже шкода, пані. На жаль, сьогодні, як ви могли помітити, вихідний, який я вирішив присвятити пошукам найдзичайно рідкісного манускрипту.

– Якого саме?

– «Основи станомантики» Криббеля Етерна.

– Наскільки я розумію, станомантика – не ваш профіль.

– Помиляєтеся! Визначення подальшої долі людини по тому, як вона стоїть, ходить, переступає з ноги на ногу, – дійсно не мій профіль. А що скажете про прямі та зворотні зв'язки? Тісне взуття, дрібні травми гомілкостопу, пальців ніг, мозолі від жорстких черевиків? Дрібниці?! Аж ніяк! Якщо простежити зв'язок, ми дійдемо до витонченого варіанту опосередкованого пристріту через станомантику! А пристріт…

– …ваша рідна стихія, – закінчила за малефікаАнрі. – Тонко, нічого не скажеш. Ваш розум гострий і міркування оригінальні. Не сприймайте як спробу грубих лестощів.

– А тому з жалем змушений відкланятися, – розвів руками Мускулюс.

Відповідь його, як не дивно, мала в собі щирі нотки.

– Воля ваша, пане. Однак, боюся, ви даремно витратите вихідний день.

– Чому ви так думаєте? У Реттії достатньо букіністичних крамниць…

– …де торгують мотлохом і белетристикою. Якщо «Основ станомантики» не виявилося в «Інкунабулі», ви не знайдете їх ніде в місті. Я знаю, що кажу. За своїм примірником я ходила понад рік.

– У вас є Криббель Етерн?

Дуже кортіло покомизитись у відповідь. Але Анрі роздумала ризикувати.

– Звісно. Мій профіль до вступу на службу – загальна мантика.

– Яке видання?

– Академічне. З ілюстраціями Дюр'є.

– Ви дражните мене, пані? Чи…

– Чи. Я пропоную угоду. Ви отримуєте від мене «Основи станомантики» на необхідний час. Якщо захочете, замовите копію переписувачеві. На додачу я готова частково, у міру моєї зайнятості, консультувати вас. Натомість…

– …я беру для вас некро-слід.

– Так.

Анрі очікувала паузи. Цей упертюх зі статурою коваля й підходящим прізвищем – «Нихонова школа»! – не міг отак відразу визнати себе переможеним тендітною жінкою. Він вдаватиме, що вагається, зважує «за» і «проти», врешті-решт не поступившись дамі, а прийнявши власне рішення…

Вона чекала паузи й помилилася.

– Гаразд. Я згоден. Зараз мені потрібно додому, але через дві години я підійду до вказаного вами місця. І пам'ятайте: з урахуванням майбутніх консультацій!

Малефік підморгнув з натяком.

У відповідь Анрі мало не зробила знак від пристріту.

Саме в цей момент жонглер відклав убік кільця й булави, взяв маленьку кіфару, настроєну на два тони вище звичайного, і заграв знайомий вступ. Мотив підхопила дівчина – слабким, але приємним сопрано. Арія Терціні з трагедії «Зоря». Та сама арія, що її муркотала Анрі, висаджуючи «Розу кроків»; арія, яку співав хор хлопчиків у сні – віщому, але нерозгаданому.

Такі збіги жодна мантиса не сприйняла б як пустопорожню випадковість.

 
Я жив в тіні імен. В тіні великих
Імен, немов шляхетних прапорів,
їх смак душа приймала, наче ліки,
їх блиск в очах грозою майорів,
І супились зі стін суворі лики,
За хист мене збавляючи дарів.
 
 
Я вивчив імена тіней пізніше.
Ось тінь змії. Тінь ворога. Ось тінь
Кота, що переслідує тінь миші,
Ось тінь-тополя з тінню від листків.
А це пройшов тінь-день. В вечірній тиші
Чекає він тінь-ніч на самоті.
 
 
В передчуванні зрушення племен,
Розломів тверді та кончини миру,
Не те співаю, що бажає ліра,
А імена тіней та тінь імен.
 

Дві найближчі години вона провела з користю.

Заморила черв'ячка в «Гусаку і яблуні»: тут подавали чудове фондю по-віланськи, з кукурудзяним борошном і трьома краплями вишневої горілки. Спершу Анрі думала відмовитись від страви, бо казанок для фондю зсередини натирали часником, а їй ще працювати з людьми. Але передумала: зрештою, з малефіком їй не цілуватися, а некротичні еманації відслідковувати, а якщо й цілуватися, то значно пізніше, і взагалі – потерпить.

Келих полегшеного кларету послабив душевні терзання.

– Пудинг? – запропонував власник тратторії, чорнявий хитрун Етьєн Кормило.

Ніхто не вірив, що прізвище в Етьєна справжнє. Вігіла теж не вірила, поки одного разу не зробила довідки за службовими каналами. Виявилося, чиста правда: чорнявий походив із давнього роду Рапунцельських керманичів, від самого Люберета Тяжке Кормило, який провів фрегат «Паладин» крізь рифи й мілини Буйнакця. З'ясувалося також, що старійшини роду піддали Етьєна остракізму за зраду традицій.

Така зрада була Анрі до вподоби: керманичі її цікавили мало, а кормильці – ще й як.

– Ти вб'єш мене, Етьєне. «Дід Кальвадо»?

– Подвійний!

– З темним сиропом?

– І горіховою стружкою.

– Гад ти такий. Мерзенний спокусник. Згубник талій. Давай, неси свій пудинг…

– Як подати? На лакованій тарелі? У срібному судку? Палаючий синім полум'ям?

– Притьмом!!!

Віслюк невдоволено крекнув, коли хазяйка після трапези видерлася йому на спину. Довелося натякнути за допомогою п'ят, що праця облагороджує, а час не терпить.

Гіббус зрозумів і заворушив копитами.

Незабаром він мирно об'їдав будяк на узбіччі Фалбальского тракту, біля приватного лабілекторію «Міманс». Тут Анрі затрималася, розшукуючи верховного лабілектора, тобто читця по губах, Ераста Драммона. Колись давно опинившись у «Мімансі» вперше, вігіла була вражена кількістю диваків – корчачи моторошні пики, вони скидалися на людей, одержимих легіонами бісів. Одні розтягали роти до вух, інші стискали їх у «курячу гузку», треті хвилями ганяли по чолу зморшки, четверті качали жовна не тільки на вилицях, а й у найнепідходящіших місцях… Обличчя лабілекторов нагадували посмертні маски вішальників, якими прикрашав стіни майстерні біснуватий живописець Адольф Пельцлер, працюючи над «Оргією безумців».

А какофонія звуків, що їх вони з себе видобували, від скреготу іржавих завісів до мишачого писку? Випадкову людину це могло перелякати на смерть.

Пізніше з'ясувалося, що досвідчений лабілектор не просто стежить за чужою артикуляцією, переводячи побачене в слова. Майстер буквально влазив у шкуру об'єкта, копіюючи міміку, звички, манеру говорити, нарешті, звучання голосу в найдрібніших детялях. Ераст частенько смішив Анрі, гуляючи з нею в юрбі та миттєво підхоплюючи на льоту будь-яку інтонацію, вимову чи акцент. Його мали за свого горяни-малабри з їхнім гортанним клекотом, запальні анхуесці, що акцентують на «о», гаркаві фламбарди, жуаєзи, що говорять у ніс…

Його мали за свого всі.

«Піймавши чушку» – один із найпристойніших виразів на жаргоні губних читців, – чудовий Ераст продовжував диктувати чужі слова, навіть якщо об'єкт повертався до нього спиною. Ні крапельки не маг-телепатор, Ераст угадував думки об'єкта – не текстову конспектуру, а стан, настрій, тональність душі, палітру почуттів. Ось і зараз, отримавши від Анрі заповітний клубочок з копією записів обсервера, він сів, схрестив ноги і заходився змотувати клубок на заговорену шпульку. Риси Драммона, від природи невиразні, спотворилися цілою серією первинних начерків. Так перебирає струни віртуоз-лютняр: перевіряючи настройку, від ряду дисонансних акордів переходячи до пронизливо-журливої теми – і раптом вибухаючи бравурним маршем.

– Германе, час! Я готовий! – скрикнув лабілектор дзвінким тенором і сам собі відповів густим, ледь хрипким баритоном. – Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспішай, настане і твій час…

У присутності Драммона вігіла розуміла, що відчуває звичайна людина, спостерігаючи за пасами мага. Лабілектори були двічі незамінні, коли було потрібно читати по губах одержимців. Одержимий духом часто втрачав голос: губи ворушаться, а слів немає – шипіння та кашель. Губи й ті «жили» невлад, із запізненням. Тут і наставала зоряна година лабілекторів. Іноді Анрі підозрювала в Драммоні прихованого семанта. Вивчаючи об'єкт, він рухався не силовим методом, ззовні всередину, здираючи з істини шар за шаром, а відразу проникав – виникав? Опинявся?! Падав?! – У серцевину, в таємне ядро. Користуючись аналогією, чарівник-практик витрачав сили, щоб пірнути на дно, взяти перлину й виринути на поверхню; слабенький семант опинявся на дні відразу, без зусиль, з перлами в руках. Але з випливанням виникали труднощі: семант смикав за ниточки, що ведуть назовні, ретельно з'ясовував призначення кожної, її придатність для випливання в тих чи інших поєднаннях, час минав, запас повітря вичерпувався, підступала ядуха… Дізнавшись тисячу нюансів, – якщо завгодно, зібравши мішок перлин! – ти міг втонути з усім накопиченим багатством.

На щастя, лабілектор зазвичай випливав.

– Дзиннь!

Смикаючи ротом, Ераст задзвенів, вибухнув брязкотом сталі – й замовк.

– Я спробую, – кинув він у відповідь на німе запитання вігіли. – Зараз можу сказати одне: вони чогось чекають. І ще: вони – брехуни. Зайди завтра вранці, добре?

Анрі кивнула.

Квапити Ераста – все одно що веліти сонцю зупинитися. Навіть якщо вдасться, нічого путнього не вийде.

Вона ризикувала, залишаючи лабілекторові клубок під особисту відповідальність. За витік інформації можна й клеймо зі щоки втратити. Але серед людей, кому вігіла довіряла без застережень, першим значився верховний лабілектор «Мімансу» Ераст Драммон, метр експромтарної імперсонації.

Замолоду – вуличний мім.

Пам'ятаєте знаменитий номер: «Блазень був злодій…» з величезним годинником, голубами, викраденням хвилин-монеток і сумним паяцом у трико?

Це він.

* * *

Малефік виявився пунктуальним.

Анрі здаля помітила атлетичну постать Мускулюса, що підпирала каштан біля входу в готель. Прагне пошвидше запопасти рідкісну книгу? Чи його цікавлять не тільки «Основи станомантики», а й консультації напористої мантиси? Хотілося б вірити. У всякому разі, він переодягся, не сказати б причепурився. До чепуруна-барона здорованеві-шкідникові – двадцять тисяч ліг під водою пішки, та ба! Куртку змінив на довгополий каптан, обшитий по швах тасьмою, ножиська впхав у черевики з високими клюшами, а за стрічку капелюха застромив пухнасту айстру. Такому й уроки не потрібні: красою вразить і голіруч зачавить.

Кумедний?

Анітрохи.

На мить усе навколо застигло, ставши полотном майстерного художника. Охра, кармін, лимонна жовтизна спалахами розривали залишки темної зелені; скупчення гостроверхих дахів з лускою черепиці випиналося, немов спини драконів; і посеред барвистого світу, раптом – вікно в іншу, чорно-білу реальність. Готель «Обитель героїв». Каштани марно намагалися прикрити, заступити собою наготу будинку, перекреслити квапливими мазками падаючого листя. А під деревами, на межі світів, на рубежі голих до непристойності ідеалів, що зійшлися з яскраву – щою віхолою в безнадійному двобої, застиг самотній страж.

Чекає.

Чого? Кого?!

Подих вітру несе здалеку гіркоту тризни, аромат палаючого листя. Завмирає, гасне в кришталі мотив нетутешнього світлого смутку, пливе над містом тінь, чиє ім'я згубилося в віках…

Мара майнула і зникла.

Малефік поворухнувся, відліплюючись від дерева; рушив назустріч.

– Нічого не знаю і знати не хочу, – заявив він, наче продовжуючи перервану розмову. – Еманації досі не розвіялися. Паскудна справа. І не треба мені розказувати: звідки сморід, що тут сталося… Я – обиватель, у мене від ваших трибунальских секретів печія. Ідемо по сліду, і більше я в ці ігри не граю.

– Гаразд.

Першими, кого вони виявили за готелем, були горда містрис Форзац і її чудовий са-пей. Захоплені зненацька на місці самовільної допомоги слідству.

Пес нюхав, дама заохочувала.

– Ха! Нас намагаються випередити! Що скаже Тихий Трибунал у вашій чарівній особі, пані?

– Для початку відрекомендує вас дамі. Містрис Форзац, чи не бажаєте познайомитися з гідним кавалером? До дам прихильний, миролюбний, мухи не скривдить… Здається, не одружений. До ваших послуг – дійсний член лейб-малефіціуму, магістр Андреа Мускулюс!

Голос вігіли перетворився на гнучке, бритвенно-гостре лезо:

– А тепер дозвольте поцікавитися: що ви тут робите? Вигулюєте собачку? Милуєтеся пам'ятками? Думаєте про високе?

Брюнетка гордовито підвела голову:

– Це моя справа, пані.

Пес утробно загарчав, присів і почав уважно вивчати гостей. Прикидав, де ліпше буде вхопити, щоб гарантовано відірвати що-небудь істотне.

Хвала небесам, мірабіл лишився біля входу в готель!

– Помиляєтеся, містрис Форзац. Це моя справа. У цей момент я перебуваю при виконанні службових обов'язків на місці злочину. Будьте такі ласкаві, відповідайте.

– Припустимо, я відмовлюся відповідати.

– Тоді чи не буде ваша ласка проїхати зі мною до Трибуналу? З такої нагоди ми перетворимо вихідний день на будній.

– А що, як я передумала? Вирішила піти слідству назустріч?

– Назустріч? За моєї відсутності?

Аж на язиці свербіло відповісти: «Слідство вашої допомоги більше не потребує!» Але Анрі стрималася. Невідомо, як поводитиметься. Малефік малефіком, а са-пей – він і в Дангопеї са-пей.

– Атож. За відсутності.

– Чудово. Виходить, ми з'явилися вчасно. Приступимо?

Містрис Форзац кивнула з такою кислою нехіттю, що вігілі

мало щелепи не зсудомило.

– Прошу вас, майстре Андреа. Приєднуйтеся.

– Собачу роботу підсунули, – буркнув ввічливий малефік, глузливо кланяючись псові. – Привіт, колего!

Лю діловито обнюхав «колегу» і залишився вдоволений результатом. Хазяйка ж присіла над собакою, спритно перебираючи пальцями, зібрала численні складки шкіри Лю й натягнула, даруйте, з задниці на голову таким собі твердим каптуром. Пес стоїчно терпів.

– Слід, Лю! – звеліла містрис Форзац.

«Слід, Андреа!» – подумки звеліла вігіла.

Спершу повільно, та дедалі швидше са-пей закружляв на місці, розгортаючи кола спіраллю та припадаючи носом до землі. Малефік завмер у центрі цієї спіралі, немов очікуючи, що Анрі йому теж шкіру зі спини на голову натягне. Не дочекавшись, щільно заплющив очі; немов сліпий, обмацав повітря – так торкаються чужого обличчя, знайомлячись.

– Паскудна справа… – повторив шкідник, чорний як хмара.

Він присів навпочіпки, провів долонею по каменю бруківки.

Роздуваючи ніздрі, шумно втяг повітря. Надовго зайшовся хрипким кашлем, відвернувшись від дам.

– Туристанська суміш. Мандрагора з «горючими слізками» і сушена жовч лисиці. Спеціально від нашого брата присипали. Хоча… у мене від мандрагори «каскад» стоїть. Треба пробувати. А собака повинен упоратися. На са-пея вони не розраховували…

У відповідь Лю ображено чхнув і потрюхикав до виходу з тупика. Двічі пес озирнувся, перевіряючи, чи йде за ним хазяйка. Очі Лю затягла склиста пелена, схожа на зміїні повіки, зрощені і прозорі. Сонце в пелені не відбивалося.

З таким ефектом вігіла стикалася вперше.

Гукнути Гіббуса? Ні, не варто. Зчепляться мірабіл із са-пеєм, розтягай їх потім! А справі вже точно кінець: вдруге умовити стервозу-Форзац навряд чи вдасться. Нічого, в разі необхідності є спосіб викликати Гіббуса хоч із чертогів Нижньої Мами. А зараз і пішки прогуляєшся, красуне.

Першим по сліду, ясна річ, ішов Лю; двожильна брюнетка не відставала від пса, демонстративно ігноруючи супутників. Похмурий малефік біг похитуючись, як п'яний матрос; він часто нагинався, ведучи широкими долонями по землі, і бурмотів під ніс:

– Пливе, зараза… Брешеш, не втечеш!..

Вони вибралися в провулок Усікновіння Глави, безлюдний і тихий. Лише з погребка з символічною назвою «Кавалер-без-Перуки» долинав різноголосий спів. Складалося враження, що в «Кавалері…» гуляють усі жителі провулка поголовно. Далі слід звернув на Броварську, де з нагоди вихідних і гарної погоди всюди було розбито пивні намети. Добродушні бюргери здували піну з величезних кухлів і з цікавістю спостерігали за дивною процесією. Від коментарів, щоправда, утримувалися: і малефік, і пес не неналаштовували на пустопорожні жарти.

Анрі щиро сподівалася, що й вона – теж.

У якійсь баладі чула, що в магічок проблеми з дітонародженням, що всі вони холодні, як крижинки, а жіночих нездужань у них не буває взагалі. Бігай-стрибай, в'яжи-ворожи тридцять днів на місяць. Попадися гад-трубадур під руку – розтоптала б і прах по вітрі розвіяла…

Вулиця вивела квартет слідопитів на південно-західну околицю, повернула раз, другий, і вперлася у ворота цвинтаря Вторинної Інкарнатури. Не найпрестижніший цвинтар у столиці; навіть баби, що торгують похоронними асфоделями, тут сиділи худі та злі. Проте, охоронні чари на воротах і чавунній огорожі відповідали «Настанові про посмертну турботу», стаття XIV, розділ «Нагляд за місцями поховання». Для живих громадян дорогу відкрито в будь-який бік, але якби завелися в склепі жвавий упир, меморіальний хробак, клопотун чи дух-інгабітант – назовні їм ходу немає.

– У якій, панове-добродії, потребі? Хто покійний, хто супроводжує?!

Хирлявий мужичок випнув груди колесом, щоб усі бачили бляху-пентакль із синього срібла – знак цвинтарних наглядачів. Для більшої ваги сторож насупив кущисті брови й настовбурчив бороду віником. Іншим разом можна було б посміятися. Але зараз Анрі квапилася.

– Тихий Трибунал! – гаркнула вона, роблячи видимим клеймо на щоці.

– І лейб-малефіціум, – солідно прогув Мускулюс, відмахуючись по-казенному. На долоні малефіка зеленим вогнем спалахнула емблема служби: змія п'ятьма кільцями оповила кинджал.

Сторож поквапився виструнчитися.

– У нас усе чин по чину! Жмурики… Тобто, покійницька братія на місці, згідно з описом. Можете переконатися.

– Переконаємося, – лиховісно пообіцяла вігіла.

І вказала супутникам у глибину цвинтаря, куди рвався збуджений Лю:

– Ви йдіть, я наздожену. Пане наглядачу, хто чергував позаминулої ночі?

– Я, ваша честь!

Якого дідька сторожеві трапив на язик суддівський титул, Анрі не зрозуміла.

– Нічого підозрілого не помітили? Воза, візка? Людей незнайомих?

– Підозр не було, ваша честь! Ховати небіжчиків – ховали. Двічі.

– Вночі?!

– А що, вночі не мруть? – у свою чергу здивувався сторож. – І мруть, і ховають. Ми цілодобово працюємо, до останнього клієнта. Якщо не вірите, спитайте в окружній покійницькій.

Він їв Анрі поглядом і смикав себе за бороду. Начебто роздумував: чи не відірвати її, кудлату, к дідьковій матері?

– Двічі? О котрій годині?

Тон Анрі збавила. Чоловік при виконанні, чого на нього репетувати? Вігіла чула не гірше за собаку: здобич поруч. Серйозна, соковита здобич, а не якийсь здохлий фактик чи сухий доказ. Залишилося наздогнати, вчепитися й сьорбнути живої крові.

– Перші ще до півночі з'явилися. Дванадцятої ще не пробило. А другі – після півночі. Розбудили мене, окаянні! Я сплю чуйно, комар носа не підточить, а тут насилу піднявся… Ноги ватяні, у животі лоскіт…

Сторож відчув, що ступає на слизький шлях, і заквапився з уточненнями:

– Не пив, ваша честь! Ні краплі! Це на світанку вже, з утоми…